Текст книги "Бійцівський клуб"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

Глава 16

Сьогодні в газетах пишуть про те, що хтось розбив вікна у хмарочосі «Неіn Tower» між десятим і п’ятнадцятим поверхами, виліз крізь офісні вікна й намалював на південному боці будівлі п’ятиповерхову вишкірену пику, а потім влаштував пожежі в центрі кожного величезного ока, і вони сяяли – величезні і всевидючі – над світанковим містом.

Пика на світлині на першій сторінці – злий гарбуз, японський демон, дракон жадібності, що висить у небі, а дим – відьомські брови чи дияволові роги. Люди кричать і дивляться вгору.

Що би це значило?

І хто б міг те зробити? Навіть після того, як пожежі загасили, пика нікуди не поділася і стала ще страшнішою. Порожні очі ніби стежили за кожним перехожим і водночас лишалися мертвими.

Газети пишуть про це все більше.

Звісно, ти це прочитав і хочеш знати, чи було воно частиною проекту «Каліцтво».

Газета пише, що в поліції нема конкретних зачіпок. Молодіжні банди чи космічні прибульці, хто б це не був, він міг загинути, дряпаючись по виступах і звисаючи з підвіконь із балонами чорної фарби.

То був Комітет Шкідників чи Комітет Підпалів? Гігантська пика могла бути їхнім домашнім завданням на минулий тиждень.

Тайлер знає напевне, проте перше правило проекту «Каліцтво» – ти не питаєш про проект «Каліцтво».

Цього тижня в Комітеті Насильства проекту «Каліцтво» Тайлер сказав, що кожен дізнається, що таке постріл з пістолета. Усе, що робить пістолет, – фокусує вибух в одному напрямку.

На останню зустріч Комітету Насильства Тайлер приніс пістолет і телефонний довідник із «жовтими сторінками». Вони збираються в тому самому підвалі, що й бійцівський клуб по суботах. Кожен комітет – у свій вечір:

Підпали щопонеділка.

Насильство щовівторка.

Шкідники щосереди.

І дезинформація щочетверга.

Організований Хаос. Бюрократія Анархії. Називай як схочеш.

Групи підтримки. Різновид.

Отже, вівторкового вечора Комітет Насильства висуває пропозиції на наступний тиждень, а Тайлер їх читає і дає комітетові домашнє завдання.

Цього разу кожен з Комітету Насильства наступного тижня має розпочати бійку, з якої він не вийде переможцем. Це має бути не в бійцівському клубі.

Це важче, ніж видається. Перехожі зроблять усе, щоби уникнути бійки.

Сенс у тому, щоби взяти якого-небудь Джо з вулиці, який ніколи не бився, і завербувати його. Дати йому вперше в житті відчути себе переможцем. Дати йому вибухнути. Дозволити йому вибити з тебе лайно.

Ти можеш це зробити. Якщо переміг ти, значить, ти все зіпсував.

«Що ми маємо зробити, шановні, – повідомив Тайлер комітетові, – то це нагадати цим хлопцям, яку силу вони досі мають».

Це Тайлерова маленька вступна промова. Тоді він розгортає кожен папірець у картонній коробці. Так кожен комітет пропонує ідеї на наступний тиждень. Вирви аркуш, склади його і поклади до коробки. Тайлер передивляється пропозиції й відкидає невдалі.

На місце кожної відкинутої ідеї Тайлер кладе до коробки порожній складений аркуш.

Кожен із комітету витягає з коробки папірця. Як мені пояснив Тайлер, якщо хтось витягає порожній аркуш, то цього тижня робить тільки домашнє завдання.

Якщо ж ти витягаєш ідею, то матимеш, наприклад, штовхнути хлопця в туалетну кабінку на фестивалі імпортного пива. Додатковий плюс – якщо тебе за це поб’ють. Або ти відвідаєш показ мод у супермаркеті й, стоячи над сценою, кидатимешся полуничним желе.

Якщо тебе заарештують, із Комітету Насильства ти виключений. Якщо ти розсмієшся – ти виключений.

Ніхто не знає, хто що витягне, і ніхто, окрім Тайлера, не знає, якими є всі пропозиції, які він схвалює, а які викидає в смітник. Згодом ти можеш прочитати про невідомого, котрий у центрі міста застрибнув у «ягуар» з відкидним верхом і скерував машину у фонтан.

Тобі лишається тільки здогадуватися, чи було то пропозицією комітету, котру міг витягнути ти?

Увечері наступного вівторка ти дивитимешся на Комітет Насильства, освітлений єдиною лампою в темному підвалі бійцівського клубу, і продовжуватимеш міркувати: хто скерував тачку у фонтан?

Хто заліз на дах музею мистецтв і стріляв пейнтбольними кулями по скульптурах у дворику, що очікували на своє розміщення?

Хто намалював вишкірену демонську пику на «Неіп Tower»?

Ти можеш уявити, як команда помічників юристів та бухгалтерів, виконуючи завдання по «Неіп Tower», прокрадається в ті самі офіси, в яких вони працюють удень. Можливо, вони трохи хильнули, навіть якщо це проти правил проекту «Каліцтво», використовували електронні ключі там, де мали доступ, і балони з фреоном для вибивання замків, могли вивішуватися, дряпатися цегляним фасадом, зістрибувати, довіряти один одному тримати мотузки, розгойдуватися, ризикуючи миттєво померти в тих самих офісах, у яких відчували, як година за годиною спливає їхнє життя.

Наступного ранку ті самі клерки й помічники бухгалтерів стоятимуть у натовпі із задертими догори акуратно зачесаними головами, невиспані, але тверезі та при краватках, і прислухатимуться до юрби, котра дивуватиметься – хто б міг таке скоїти, а поліція кричатиме на всіх: «Відійдіть будь ласка!» – і вода литиметься з кожного розбитого задимленого величезного ока.

Тайлер сказав мені по секрету, що на зустрічах не трапляється більше чотирьох цікавих ідей, тож твої шанси на отримання завдання, а не порожнього аркуша не вищі за чотири до десяти^[31]. У Комітеті Насильства двадцять п’ять хлопців, із Тайлером включно. Кожен отримає завдання: прилюдно програти бійку; і кожен тягне пропозицію.

Цього тижня Тайлер каже їм: «Ідіть і придбайте пістолет».

Він дав хлопцеві телефонного довідника й сказав вирвати оголошення. Передати довідник наступному хлопу. Щоби хлопці не купували зброю і не стріляли в тому самому місці.

«Це, – сказав Тайлер і витяг пістолета з кишені плаща, – зброя, і за два тижні кожен з вас має принести на зустріч пістолета».

«Краще вам заплатити за нього готівкою, – сказав Тайлер. – Наступної зустрічі ви всі обміняєтеся зброєю і заявите, що куплений вами пістолет украдено».

Ніхто нічого не питав. Перше правило проекту «Каліцтво» – ти не ставиш питань.

Тайлер пустив пістолет по руках. Він був настільки важким для своїх розмірів, ніби щось величезне, гору там чи сонце, переплавили, щоб виготовити це. Хлопці з комітету тримали його двома пальцями. Кожен хотів спитати, чи він заряджений, проте друге правило проекту «Каліцтво» – ти не ставиш питань.

Можливо, він був заряджений, може, й ні. Може, нам слід завжди припускати найгірше.

«Пістолет, – сказав Тайлер, – простий і досконалий. Просто натискаєш спусковий гачок».

Третє правило проекту «Каліцтво» – жодних виправдань.

«Спусковий гачок, – продовжує Тайлер, – вивільнює бойок, а бойок б’є по капсулю».

Четверте правило – жодної брехні.

«Вибух виштовхує металеву кулю з відкритого боку набою, а ствол пістолета фокусує вибухову силу і скеровує політ кулі, – каже Тайлер, – мов людину з гармати, мов ракету із шахти, мов вашу сперму в одному напрямку».

Коли Тайлер вигадав проект «Каліцтво», він сказав, що мета проекту безвідносна до інших людей. Йому було все одно, постраждають люди чи ні. Метою було показати кожній особі в проекті, що в них є сила керувати історією. Ми, кожен з нас, можемо керувати світом.

Тайлер вигадав проект «Каліцтво» в бійцівському клубі.

Якось я викликав там новачка. Того суботнього вечора молодий хлопець з обличчям янгола вперше прийшов на бійцівський клуб, і я викликав його на бій. Це правило. Якщо це твоя перша ніч у бійцівському клубі, ти маєш битись. Я це знав і викликав його, бо повернулося безсоння і в мене був настрій знищити щось красиве.

Відколи моє обличчя ніяк не встигає загоїтись, я не зважаю на зовнішній вигляд. Мій бос на роботі питав мене, що я роблю такого, що діра у щоці ніяк не загоїться. Я сказав йому, що коли п’ю каву, то вкладаю до діри два пальці, щоби не протікало.

Існує придушуючий захват, який лишає тобі повітря стільки, аби ти був при тямі, – того вечора я вдарив новачка і бив його вродливе янгольське личко спочатку відбійним молотом кісточок кулака, а потім нижньою частиною долоні – коли вже розбив кісточки об його зуби, що продерлися крізь губи. Тоді хлоп випав із моїх рук шматком м’яса.

Пізніше Тайлер сказав мені, що ніколи не бачив, щоб я аж так ретельно щось знищував. Тої ночі Тайлер зрозумів, що слід або перевести бійцівський клуб на якісно новий рівень, або закрити його.

«Ти був схожим на маніяка, хлопче-психу. Що з тобою трапилось?» – наступного дня спитав мене Тайлер за сніданком.

Я відповів, що почуваюся купою мотлоху і геть не відпочив. Не зловив кайфу. Може, я звик. До бійок може виробитись імунітет, можливо, я потребував руху до чогось більшого.

І того ранку Тайлер вигадав проект «Каліцтво».

Він спитав: із чим я бився насправді?

Те, що Тайлер розповідає про мотлох і рабів історії, – ось як я почувався. Я хотів знищити всю ту красу, якої ніколи не мав. Спалити сельву Амазонії. Викинути хлорофторкарбонати і знищити озоновий шар. Відкрити пускові вентилі цистерн на супертанкерах і злити всю нафту. Я хотів убити всю рибу, яку не міг собі дозволити, і загидити французькі пляжі, яких ніколи не побачу.

Я хотів, щоби весь світ зійшов на дно.

Гамселячи того юнака, я справді хотів випустити кулю межи очі кожній панді на межі вимирання, котра не хоче трахатися, щоби врятувати свій рід, кожному китові й дельфіну, котрі начхали на все і викинулися на берег.

Не сприймай це як знищення. Назви це «скороченням кадрів».

Тисячі років люди трахали, засмічували, завалювали мотлохом цю планету, а тепер історія сподівалася, що я за всіма приберу. Я маю вимити і сплющити консервні банки. І підрахувати кожну краплю зужитої моторної олії.

А зараз я маю оплачувати захоронені ядерні відходи, зариті бензинові цистерни й злиті токсичні помиї, накопичені за покоління до мого народження.

Я тримав личко містера янгола на згині ліктя, мов немовля чи футбольний м’яч, і кулачив його кісточками, гамселив, доки зуби не прорвалися крізь губи. Періщив ліктем, доки він не випав до моїх ніг. Доки не почорніла й витончилася шкіра на його вилицях.

Я хотів вдихати дим.

Птахи й олені – зайва розкіш, а риба має плавати догори черевом.

Я хотів спалити Лувр. Розтрощити толоком еллінський мармур і підтертися «Моною Лізою». Відтепер це мій світ.

Цей світ мій, світ мій, а ці давні люди – мертві.

Того ранку Тайлер вигадав проект «Каліцтво».

Ми хотіли позбавити світ його історії.

Ми снідали в будинку на Пейпер-стрит, і Тайлер сказав: уяви, що ти саджаєш редис і бульбу на п’ятнадцятій лунці полишеного поля для гольфу.

Що полюєш сохатого у вологих лісах навколо руїн «Rockefeller Centre», збираєш молюсків біля кістяка «Space Needle», нахиленого на сорок п’ять градусів. Ми розмалюємо хмарочоси величезними тотемними пиками і вишкірами гоблінів, і щовечора недобитки людства збиратимуться в спорожнілих зоопарках, щоби зачинитися в клітках від ведмедів, і великих кішок, і вовків, що вночі спостерігатимуть за нами ззовні решіток.

«Перероблення відходів і обмеження швидкості – лайно собаче, – каже Тайлер. – Це те саме, що кидати курити на смертнім ложі».

Проект «Каліцтво» врятує світ. Культурний льодовиковий період. Заздалегідь викликані темні віки. Проект «Каліцтво» змусить людство піти у сплячку, відпочити стільки, щоби Земля відновилася.

«Ти узаконюєш анархію, – каже Тайлер. – Сам побачиш».

Так само як бійцівський клуб чинить із клерками й маминими синками, проект «Каліцтво» зламає цивілізацію, щоб ми зробили щось ліпше з цього світу.

«Уяви, – каже Тайлер, – вистежувати лося повз вітрини супермаркету межи смердючих вішалок із зогнилими сукнями і смокінгами; носити шкіряний одяг, який прослужить тобі все життя, і дертися товстими ліанами кудзу по “Sears Tower”. Джек і бобове стебло, ти видерешся вище рівня вологих лісів, і повітря буде настільки чистим, що ти розгледиш, як маленькі фігурки мелють зерно і розкладають пасма оленини для в’ялення на порожній автостоянці чи на закинутій суперавто-страді, що вісьмома смугами під серпневим сонцем пролягла на тисячі миль».

«Ось мета проекту “Каліцтво” – сказав Тайлер, – повне й невідворотне знищення цивілізації».

Що наступне в проекті «Каліцтво», знає лише Тайлер. Друге правило – ти не ставиш питань.

«Не купуйте набоїв, – каже Тайлер Комітету Насильства. – І щоби ви цим не переймалися – так, ви будете вбивати».

Підпали. Насильство. Шкідники й дезинформація.

Без питань. Без питань. Без вибачень і брехні.

П’яте правило проекту «Каліцтво» – ти маєш вірити Тайлеру.

Глава 17

Бос приносить ще один аркуш і кладе його на стіл поруч мого ліктя. Я вже не ношу краватки. Бос одягнув синю, тож, мабуть, сьогодні четвер. З того часу як бос знайшов правила бійцівського клубу, а я припустив, що можу розстріляти його з карабіна, ми з ним не перекидаємося й парою слів на день, а двері до його офісу постійно зачинені. А я ж тільки блазнював.

Або ж я міг подзвонити до відділу перевірок Міністерства транспорту. Існує кріплення переднього сидіння, яке ніколи не тестувалося на зіткнення перед запуском у виробництво.

Якщо знаєш, де шукати, шафи сповнені скелетів.

Доброго ранку, кажу.

Він каже: доброго.

Поруч мого ліктя лежить інший важливий таємний документ, «тільки для моїх очей». Тайлер хотів, щоби я друкував і робив копії. Тиждень тому він кроками підрахував розмір підвалу в орендованому будинку на Пейпер-стрит. Шістдесят п’ять довжин підошви вздовж і сорок – ушир. Тайлер думав уголос.

«Скільки буде шість на сім?»

Сорок два.

«А сорок два на три?»

Сто двадцять шість.

Тайлер дав мені аркуш нотаток і сказав набрати його й зробити сімдесят дві копії.

Нащо стільки?

«Тому що, – сказав Тайлер, – саме стільки осіб можуть спати в підвалі, якщо ми покладемо їх на триповерхові армійські ліжка».

А спорядження? – спитав я.

Тайлер сказав: «Вони не приноситимуть нічого поза списком, і все це має вміститися під матрацом».

Список, знайдений моїм босом у копіювальній машині, лічильник якої все ще стояв на сімдесяти двох копіях, містив:

«Принесення вказаних речей не гарантує допуску до тренувань, але жодна кандидатура не буде розглянута, доки волонтер не прибуде з указаними речами та п’ятьмастами доларів на особистий похорон».

«Кремація невпізнаного тіла коштує триста доларів, – сказав мені Тайлер, – і ціна продовжує зростати. Кожен, хто вмирає без таких грошей, відправляється до анатомічного кабінету».

Ці гроші завжди мають міститись у взутті волонтера, тож навіть якщо він помре, його смерть не обтяжить проект «Каліцтво».

Також волонтер мусить прибути з такими речами:

Дві чорні сорочки.

Двоє чорних штанів.

Одна пара важкого чорного взуття.

Дві пари чорних шкарпеток і дві пари простої чорної білизни.

Одна щільна чорна куртка.

Це враховуючи одяг на волонтері.

Один білий рушник.

Один матрац з армійських поставок.

Одна біла пластикова миска.

Бос усе ще поруч, я беру оригінал і кажу: «Дякую». Бос повертається до свого кабінету, і я повертаюся до роботи – розкладаю пасьянс на комп’ютері.

Після роботи я віддаю Тайлерові копії, так минають дні.

Приходжу на роботу.

Повертаюся додому.

Приходжу на роботу.

Повертаюся додому, а там на ґанку стоїть хлоп. Хлопець біля вхідних дверей із запасною чорною сорочкою і штанями в брунатному паперовому пакеті, і решта необхідного в нього теж є: і білий рушник, і армійський матрац, і пластикова миска лежать на поруччі ґанку. З вікна на східцях ми за ним спостерігаємо, і Тайлер каже мені його відіслати: «Він замолодий».

Хлопець на ґанку – містер янгольське личко, якого я намагався знищити тої ночі, коли Тайлер вигадав проект «Каліцтво». Навіть із синцями під очима й світлим, коротко стриженим волоссям, на його зосередженому личку нема зморщок чи шрамів. Одягни його в сукню і змусь усміхатися – матимеш дівчинку. Містер янгол стоїть навшпиньки біля вхідних дверей, вдивляється прямо в потріскане дерево, – руки по швах, у чорному взутті, чорна сорочка, чорні штани.

«Спекайся його, – каже Тайлер. – Він замолодий».

Я питаю, наскільки замолодий.

«Це не важить, – каже Тайлер, – якщо волонтер молодий, ми кажемо йому, що він занадто молодий. Якщо він товстий, то він надміру жирний. Якщо старий, то застарий. Худий – занадто худий. Білий – надто білий. Чорний – надміру чорний».

Так випробовували волонтерів в буддистських монастирях хрінзна-скільки років, каже Тайлер. Кажеш волонтерові йти геть, і, якщо його рішення остаточне, так що він чекає біля входу без їжі, сховку та заохочення три дні, тоді й тільки тоді він може увійти й почати тренування.

Тож я кажу містеру янголу, що він замолодий, проте в обід він усе ще там. Після обіду я виходжу, б’ю його віником і викидаю речі на вулицю. Згори Тайлер бачить, як я влучаю віником хлопцю по вуху, а коли він лишається незворушним, я відфутболюю його речі в канаву і кричу.

Іди геть, кричу. Ти що, не чув? Ти замолодий. У тебе нічого не вийде, кричу я. Повертайся за кілька років і спробуй знову. Геть. Геть з мого ґанку.

Наступного дня хлоп на місці, й виходить Тайлер. «Вибач», – каже Тайлер; йому шкода, що він сказав про тренування, але хлопець справді надто молодий, і чи не зволить він піти.

Добрий поліцейський – поганий поліцейський.

Я знову кричу на бідного хлопця. За шість годин виходить Тайлер і каже, що йому шкода, проте ні. Хлопець має піти. Тайлер каже, що він викличе поліцію, якщо той не піде.

А хлопець лишається.

Його речі досі в канаві. Вітром паперовий пакет знесло геть.

А хлопець лишається.

На третій день перед дверима стоїть інший волонтер. Містер янгол ще там, і Тайлер спускається і каже йому: «Заходь. Підбери знадвору речі й заходь».

Новенькому Тайлер каже, що йому шкода, але то була помилка. Новенький надміру старий для тренувань, і чи не зволить він піти.

Щодня я ходжу на роботу. Я повертаюся додому, і щодня на ґанку чекають один-два хлопці. Вони не дивляться тобі в очі. Я зачиняю двері й лишаю їх на ґанку. І так щодня, часом хтось із волонтерів іде, але переважно вони стоять, мов прибиті, три дні, доки більшість із сімдесяти двох ліжок, куплених і встановлених нами з Тайлером у підвалі, не заповнюється.

Якось Тайлер дає мені п’ятсот баксів готівкою і каже зберігати їх у взутті. Гроші на мій похорон. Ще одна давня традиція буддистських монастирів.

Я повертаюся з роботи, а дім повен незнайомців, прийнятих Тайлером. Усі вони працюють. Весь перший поверх перетворюється на кухню і на миловарню. Ванна ніколи не буває вільна. Зграйки людей щезають на кілька днів і повертаються із червоними гумовими пакетами рідкого водянистого жиру.

Якось ввечері Тайлер піднімається нагору, де я ховаюся в своїй кімнаті, й каже: «Не чіпай їх. Усі вони знають, що робити. Це частина проекту «Каліцтво». Ніхто з них не знає всього плану, проте кожен із них натренований на ідеальне виконання одного простого завдання».

Правило проекту «Каліцтво» – ти маєш вірити Тайлеру.

Потім Тайлер щез.

Зміни хлопців із проекту «Каліцтво» весь день топлять жир. Я не сплю. Усю ніч я чую, як інші зміни додають луг і нарізають мило, висушують його на декові, тоді запаковують кожен шматок у тканину й ставлять етикетку «Миловарня Пейпер-стрит». Усі, окрім мене, знають, що робити, а Тайлера не буває вдома.

Я кидаюся на стіни, мов миша, що потрапила до годинникового механізму з мовчазними людьми, енергійними, мов натреновані мавпочки, що готують, і працюють, і сплять позмінно. Перемкни важіль. Натисни кнопку. Зміна космічних мавпочок весь день готує їжу, і весь день зміни космічних мавпочок їдять із принесених ними білих пластикових мисок.

Якось вранці я йшов на роботу, а на ґанку, вбраний у чорне взуття, сорочку й штани, стоїть Великий Боб. Питаю його: він бачив Тайлера останнім часом? Це Тайлер сюди його послав?

– Перше правило проекту «Каліцтво», – каже Великий Боб із випростаною спиною і зсунутими підборами, – ти не питаєш про проект «Каліцтво».

То яке ж завдання, що не вимагає мізків, доручив йому Тайлер, питаю. Є ж хлопці, що тільки й роблять, що варять рис, чи миють миски, чи прибирають сортир. Усенький день. Чи пообіцяв Тайлер Бобові просвітлення, якщо той шістнадцять годин на добу пакуватиме шматки мила?

Великий Боб не каже нічого.

Я йду на роботу. Повертаюся, а Великий Боб досі стоїть. Я всю ніч не спав, а на ранок Великий Боб уже порається в саду.

Перш ніж я йду на роботу, питаю, хто його впустив. Хто доручив це завдання? Він бачив Тайлера? Тайлер був тут минулої ночі?

Великий Боб каже: «Перше правило проекту “Каліцтво” – ти не говориш…»

Я обриваю його на півслові. Ага, кажу. Так, так, так, так, так.

І весь час, що я на роботі, космічні мавпочки розкопують брудний газон навколо будинку й обробляють землю англійською сіллю, щоби знизити кислотність, закопують перегній із загонів на фермах та мішки обрізків волосся з перукарень, щоби відлякати кротів і мишей та підвищити рівень протеїнів у ґрунті.

Будь-коли вночі космічні мавпочки з якихось скотобоєнь удобрюють землю кров’ю та кістковою мукою, щоби підвищити вміст заліза та фосфору відповідно.

Зміни космічних мавпочок саджають базилік, чебрець і салат-латук, пагони ліщини, евкаліпту, декоративного апельсину і м’яти всуміш, мов у калейдоскопі. Кілька трояндових кущів на кожну зелену грядку. А інші зміни ночами при світлі свічок виловлюють і вбивають слимаків і равликів. Ще одна зміна космічних мавпочок відбирає тільки найліпше листя і ягоди ялівцю, щоби зварити натуральний барвник. Живокіст, адже це природний антисептик. Листя фіалки – бо воно лікує від головного болю, та запашну маренку – вона надає милу аромату свіжоскошеної трави.

У кухні – пляшки з вісімдесятипроцентним спиртом для напівпрозорого мила з рожевою геранню та тростиновим цукром чи з пачулями^[32]. Я вкрав пляшку спирту й витратив гроші на особистий похорон та цигарки. Виринає Марла. Базікаємо про рослини. Гуляємо з нею всипаними гравієм стежками між калейдоскопічних грядок садочка, куримо й п’ємо. Розмовляємо про її груди. Говоримо про все, окрім Тайлера Дердена.

І якось у газеті пишуть про те, що зграя чоловіків, убраних у чорне, пронеслася престижним районом міста й салоном престижних автомобілів, ударяючи бейсбольними битами по передніх бамперах машин так, що подушки безпеки спрацьовували, розсипаючись на порох, на тлі виску сигналізацій.

У «Миловарні Пейпер-стрит» інші загони обривають пелюстки троянд, анемонів чи лаванди і складають їх до коробок із очищеним салом – воно всотає їх запах, і мило матиме квітковий аромат.

Марла розповідає мені про рослини.

Троянда, каже Марла, натуральний в’яжучий засіб.

Назви деяких рослин мовби взяті з некрологів – ірис, базилік, рута, розмарин та вербена. Деякі, як-от таволга і калюжниця, аїр та аралія, могли б належати шекспірівським феям. Чемериця із солодкуватим ванільним ароматом. Ліщина, ще одне природне в’яжуче.

Півники, дикий іспанський ірис.

Щоночі ми з Марлою гуляємо садом, доки я остаточно не переконуюся, що цієї ночі Тайлер не повернеться. Позаду нас завжди йде космічна мавпочка, котра старанно підбирає жмутки бальзамника, рути чи м’яти, розтертих Марлою в мене під носом. Викинутий недопалок. Мавпочка граблями розрівнює за собою дорогу, аби стерти всі сліди нашої присутності.

І якось уночі інший гурт невідомих спорснув бензином кожне дерево в міському парку і влаштував маленьку досконалу лісову пожежу. Вікна будинків уздовж вулиці розплавилися від вогню, а припарковані машини осіли на розплавлених шинах – про це писали газети.

Будинок, орендований Тайлером на Пейпер-стрит, видавався живою істотою, вологою всередині, – стільки людей там пітніло і дихало. Там рухалось стільки людей, що рухався сам будинок.

Ще однієї ночі, коли Тайлер не прийшов ночувати, хтось просвердлив банкомати й таксофони, вставив в отвори трубки й шприцом накачав всередину солідолу та ванільного пудингу.

І Тайлера так само ніколи не було вдома, проте за місяць у кількох космічних мавпочок Тайлерові цілунки були випалені на тильній стороні долоні. Тоді ті мавпочки теж щезли, а на ґанку їм на заміну виникли новачки.

Щодня загони людей їхали й поверталися в різних машинах. Ти ніколи не бачив ту саму машину двічі. Одного вечора я почув, як Марла звертається до космічної мавпочки, що виструнчилася на ґанку: «Я хочу побачити Тайлера. Тайлера Дердена. Він живе тут. Я його подруга».

Мавпочка каже: «Мені дуже шкода, але ти надто… – пауза, – надто молода, щоби тренуватися тут».

Марла каже: «Відчепися».

– Окрім того, – продовжує космічна мавпочка, – ти не принесла необхідних речей: двох чорних сорочок, двох пар чорних штанів…

Марла кричить: «Тайлере!»

– Одну пару важкого чорного взуття.

– Тайлере!

– Дві пари чорних шкарпеток і дві пари простої нижньої білизни.

– Тайлер!

Я чую, як грюкнули вхідні двері. Марла не стала чекати три дні.

Зазвичай після роботи я йду додому й готую бутерброд із арахісовим маслом.

Коли я повертаюся додому, одна мавпочка читає щось іншим космічним мавпочкам, що зайняли весь перший поверх: «Ти не чудова й унікальна сніжинка. Ти така сама вмираюча органічна матерія, що й будь-хто інший, а ми всі – частки однієї купи перегною».

Космічна мавпочка продовжує: «Наша культура зробила нас однаковими. Ніхто вже не може вважатися щиро білим, чорним чи заможним. Усі ми хочемо одного. Поодинці ми ніщо».

Читець змовкає, коли я заходжу, щоби зготувати бутерброд, і всі космічні мавпочки поводяться так тихо, наче я тут сам. Я кажу: не переймайтесь. Я вже це читав. Я це набирав.

Можливо, навіть мій бос це читав.

Ми всі – чимала гора сміття, кажу. Уперед. Грайтеся. На мене не зважайте.

Космічні мавпочки сидять тихо весь час, що я готую бутерброди, беру ще одну пляшку горілки й підіймаюся нагору. Позаду чується: «Ти не чудова й унікальна сніжинка».

Я – Розбите Серце Джо, бо Тайлер мене полишив. Бо мій батько мене кинув. О, можна продовжувати й продовжувати.

Часом вечорами, після роботи, я зазираю до бійцівських клубів у підвалі бару чи гаража й питаю, чи не бачили там Тайлера Дердена.

У кожному новому бійцівському клубі хтось, кого я ніколи не бачив, стоїть під єдиною лампочкою посеред темряви, оточений людьми, й читає слова Тайлера.

Перше правило бійцівського клубу – ти не говориш про бійцівський клуб.

Коли починаються бійки, я відводжу лідера клубу вбік і питаю, чи він не бачив Тайлера. Я з ним живу, кажу, і він давно не з’являвся вдома.

У хлопця розширюються очі, й він питає, чи справді я знаю Тайлера Дердена.

І таке трапляється в більшості нових бійцівських клубів. Так, кажу, ми з Тайлером ліпші кумплі. І раптом усі навколо хочуть потиснути мені руку.

Ці нові хлопці витріщаються на діру в моїй щоці, на почорнілу шкіру обличчя, жовто-зелену там, де вона прилягає до кісток, і вони звуть мене «сер». Ні, сер. Геть зовсім, сер. Ніхто з тих, кого вони знають, ніколи не стрічав Тайлера Дердена. Друзі друзів знали його, і вони заснували це відділення бійцівського клубу.

Тоді вони мені підморгують.

Ніхто з тих, кого вони знають, ніколи не стрічав Тайлера Дердена.

Сер.

Чи це правда, питає кожен. Тайлер Дерден збирає армію? Так кажуть. Тайлер Дерден справді спить лише годину на добу? Ходять чутки, що Тайлер Дерден подорожує, відкриваючи бійцівські клуби по всій країні. І всі хочуть знати, що далі.

Зустрічі проекту «Каліцтво» пересунулися в більші підвали, через те що чисельність кожного Комітету – Підпалів, Насильства, Шкідників, Дезінформації – зростає: все більше людей виростають із бійцівських клубів. У кожного клубу є лідер, та навіть вони не знають, де Тайлер. Він щотижня їм телефонує.

Усі в проекті «Каліцтво» хочуть знати, що далі.

Куди ми йдемо?

На що нам чекати?

Уночі ми з Марлою гуляємо босоніж садком на Пейпер-стрит, кожним кроком здіймаючи запахи шавлії, лимонної вербени та рожевої герані. Чорні сорочки й чорні штані пораються навколо при світлі свічок, підіймаючи листя рослин, щоби вбити равлика чи слимака. Марла питає, що тут відбувається.

Між грудок землі – жмутки волосся. Волосся й лайна. Кісткової муки та крові. Рослини ростуть швидше, ніж їх зрізають космічні мавпочки.

Марла питає: «Що ви збираєтеся робити?»

Як би це сказати…

Серед бруду просвічує сяюча золота плямка, і я нахиляюся, щоби роздивитися, що то є. Я не знаю, що буде далі, кажу Марлі.

Схоже, нас обох кинули.

Краєм ока я бачу, як убрані в чорне космічні мавпочки сновигають зі своїми свічками. Золота плямка в бруді – зуб у золотій коронці. Поруч нього ще два зуби, зі срібними коронками. Це щелепа.

Кажу, ні, я не знаю, що трапиться. І заштовхую один, два, три зуби у бруд, волосся, лайно, кістки й кров – де Марла їх не побачить.

Глава 18

Увечері цієї п’ятниці я заснув на робочому місці.

Я прокинувся сидячи за столом, обличчям на складених руках, дзвонив телефон, а всі пішли. Мені снилося, що дзвонить телефон, тож не було зрозуміло – чи то реальність стала частиною сну, чи мій сон – частиною реальності.

Я відповів: Зобов’язання й Відповідальність. Так зветься мій відділ. Зобов’язання й Відповідальності.

Сонце сідає, а пошматовані грозові хмари розміром з Вайомінг та Японію плинуть у наш бік. Не те щоб на моїй роботі були вікна. Усі зовнішні стіни, від підлоги до стелі, були скляними. Всюди, де я працював, скло від підлоги до стелі. Повсюдно вертикальні штори. І промисловий коротко-ворсовий сірий килим, поцяткований маленькими нагробками там, де комп'ютери підключають до мережі. Повсюдно лабіринт одномісних закутків, відгороджених одне від одного фанерою.

Десь сичить пилосмок.

Мій бос у відпустці. Надіслав мені електронного листа і щез. За два тижні маю підготувати офіційний звіт. Підготувати залу для нарад. Кінці з кінцями позводити. Оновити резюме. Щось таке. Вони готують на мене справу.

Я – Повнісінька Відсутність Подиву Джо.

Я був геть жалюгідним.

Я знімаю слухавку, а там Тайлер, і він каже: «Виходь надвір, на парковці на тебе чекають якісь хлопці».

Питаю, хто вони?

– Вони чекають, – каже Тайлер.

Відчуваю запах бензину на руках.

Тайлер продовжує:

– Вийди на дорогу. Вони на машині. На «кадиллаку».

Я ще сплю.

Тобто я не впевнений, чи Тайлер мені не сниться.

Чи, може, я – сон Тайлера.

Відчуваю запах бензину на руках. Навколо порожньо, тож я підводжуся і йду на парковку.

Один хлоп із бійцівського клубу займається машинами, то він і припаркувався біля бордюру на чиємусь чорному «корніші», і все, що мені лишається, – дивитись на цей величезний чорно-золотий портсигар, що має мене кудись завезти. Той хлоп-механік виходить із машини, каже мені не перейматися: він помінявся номерами з іншою машиною на довготривалій стоянці в аеропорту.

Механік з бійцівського клубу каже, що може завести будь-що. Два звитих дротики з колонки керма. Доторкнись ними одне до одного, і замкнеш соленоїд стартера – машина готова для прогулянки.