Текст книги "Бійцівський клуб"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

Комісар поліції хотів припинити те, що він називав напівзлочинними угруповуваннями і нелегальними клубами боксу.

– Проте не хвилюйся, – каже Тайлер. – Містер комісар поліції більше не буде проблемою, ми тримаємо його за яйця.

Питаю, чи Тайлер слідував за мною.

«Дотепно, – каже він. – Я хотів спитати те саме. Ти говорив про мене з іншими людьми, ти, лайно. Ти порушив свою обіцянку».

Тайлер був здивований, що я його вирахував.

«Кожного разу, коли ти засинав, – каже він, – я підривався і коїв щось дике, щось божевільне, щось геть скажене».

Тайлер стає на коліна біля ліжка і шепоче: «Минулого четверга ти заснув, і я сів на літак до Сіетла, подивитися, як тут бійцівські клуби. Дізнатися, скількох завернули, щось таке. Пошукати нові таланти. Проект “Каліцтво” діє і в Сіетлі».

Тайлер проводить кінчиками пальців по шраму, що тягнеться над бровами. «Проект “Каліцтво” діє у Лос-Анджелесі й Детройті, потужний проект “Каліцтво” запущено у Вашингтоні, Нью-Йорку. А в Чикаго в нас такий проект, що ти не повіриш».

Тайлер каже: «Не можу повірити, що ти порушив свою обіцянку. Перше правило – ти не говориш про бійцівський клуб».

Минулого тижня він був у Сіетлі, і бармен із шийним бандажем сказав йому, що поліція планує облаву на бійцівські клуби. Комісар поліції перейнявся цим особисто.

«Річ у тому, – каже Тайлер, що до бійцівських клубів ходять і поліцейські, і їм те до вподоби.

Серед нас є газетярі, помічники юристів, адвокати, ми знаємо про все, перш ніж щось трапиться».

Нас мали закрити.

«Принаймні в Сіетлі», – каже Тайлер.

Я питаю, що Тайлер зробив із цим.

«Що ми зробили з цим», – виправляє Тайлер.

Ми скликали зібрання Комітету Насильства.

«Це більше не “я” і “ти” – каже Тайлер і щипає мене за кінчик носа. – Я гадаю, ти це вже втямив».

Ми використовуємо одне й те саме тіло, але в різний час.

«Ми оголосили про особливе домашнє-завдан-ня, – продовжує Тайлер. – Сказали: “Принесіть паруючі яйця його Високоповажної Честі Комісара Поліції Сіетла Як-Його-Там”».

Я не сплю.

«Так, – каже Тайлер, – ти спиш».

Ми зібрали команду з чотирнадцяти космічних мавпочок, – п’ятеро з них були поліцейськими, – і тої ночі, коли Його Честь вигулював пса в парку, всіма людьми там були ми.

«Не переймайся, – каже Тайлер, – із псиною все гаразд».

Весь напад зайняв на три хвилини менше, ніж на найвдалішому тренуванні. Ми заклали дванадцять хвилин. На найвдалішому тренуванні витратили дев’ять хвилин.

П’ять космічних мавпочок уклали його на землю й тримали.

Тайлер розповідає мені це, проте якимось чином я це вже знаю.

Три мавпочки були на шухері.

В однієї мавпочки був ефір.

Ще одна стягнула спортивні штаники з Його Честі.

Пес, спанієль, тільки гавкав і гавкав.

Гавкав і гавкав.

Гавкав і гавкав.

Ще одна космічна мавпочка тричі щільно обмотала джгутом високоповажну мошонку.

«Одна мавпочка межи його ніг із ножем, – шепоче розбите обличчя Тайлера в моє вухо. – А я шепочу в найбільш високоповажне вухо комісара поліції, що краще припинити облаву на бійцівські клуби, інакше ми оповімо світу, що його Високоповажна Честь позбувся яєчок».

«Як далеко ти збирався дістатися, Ваша Честь?»

Гумовий джгут змушує втрачати чутливість усе, що знаходиться нижче нього.

«Чого ти збираєшся досягти в політиці, якщо твої виборці знатимуть, що в тебе нема яєць?»

На той час Його Честь втратив усі відчуття.

Чуваче, яйця в нього крижані.

Якщо бодай один бійцівський клуб закриють, ми відішлемо твої яйця на Схід і Захід. Одне – в «New York Times», інше – в «Los Angeles Times». По одному туди й туди. Як і належить робити з прес-релізами.

Космічна мавпочка прибирає кляп з його рота, і комісар каже: «Ні».

А Тайлер відповідає: «Нам нема чого втрачати, окрім бійцівського клубу».

А в комісара, у нього було все.

Усе, що в нас лишилося, – лайно і сміття цього світу.

Тайлер хитнув космічній мавпочці з ножем межи комісарових ніг.

Сказав: «Уяви собі – решту життя теліпатися з порожньою мошонкою».

Комісар сказав: ні.

І не треба.

Зупиніться.

Будь ласка.

Ох.

Боже.

Допоможи.

Мені.

Допоможи.

Ні.

Зупини.

Їх.

Космічна мавпочка поводить ножем і перерізає гумовий джгут.

Шість хвилин, і все зроблено.

«Запам’ятай це, – каже Тайлер. – Ти залежиш від людей, яким ти намагаєшся перейти дорогу. Ми ті, хто пере твою білизну, готує твою їжу й подає тобі вечерю. Ми заправляємо твою постіль. Ми охороняємо тебе, доки ти спиш. Ми керуємо машинами швидкої допомоги. Ми з’єднуємо твої дзвінки. Ми кухарі й таксисти, і ми знаємо про тебе все. Ми обробляємо твої страхові запити і виплати по кредитній картці. Ми контролюємо все твоє життя».

«Ми – середні сини історії, виплекані телебаченням з вірою в те, що коли-небудь станемо мільйонерами, кінозірками та рок-ідолами, проте ми ними не стали. І ми щойно це зрозуміли, – каже Тайлер, – не жартуй з нами, потворо».

Космічна мавпочка знову притисла ганчірку з ефіром до схлипуючого комісара, доки він не відключився.

Інший загін одягнув його і повернув із псом додому. Після того він мав зберегти секрет. І ми більше не чекали на облави бійцівських клубів.

Його Високоповажна Честь повернувся додому нажаханим, проте недоторканим.

«Кожного разу, коли ми виконуємо ці домашні завдання, – каже Тайлер, – люди з бійцівського клубу, яким нема чого втрачати, усе більше залучаються до проекту “Каліцтво”».

Тайлер на колінах біля мого ліжка каже: «Закрий очі і дай мені свою руку».

Я закриваю очі, і Тайлер бере мою руку. Відчуваю губи Тайлера на місці його цілунку.

«Я сказав, що, коли ти почнеш говорити про мене позаочі, ти більше мене не побачиш, – сказав він. – Ми не дві окремі людини. Коротше кажучи, коли ти прокидаєшся, ти береш контроль над тілом і робиш усе, що тобі заманеться, проте тої миті, коли ти засинаєш, я беру гору, і ти стаєш Тайлером Дерденом».

Але ж ми билися, кажу. Тої ночі, коли винайшли бійцівський клуб.

«Насправді, ти бився не зі мною, – каже Тайлер. – Ти себе в цьому переконав. Ти бився з усім, що ненавидів у своєму житті».

Проте я ж тебе бачу.

«Ти спиш».

Та ти ж орендував будинок. У тебе була робота. Дві роботи.

Тайлер каже: «Замов із банку свої проплачені чеки. Я орендував будинок на твоє ім’я. Гадаю, почерк на чеках за оренду збігатиметься з тими нотатками, що ти для мене набирав».

Тайлер витрачав мої гроші. Не дивно, що я постійно перевищую кредит.

«Стосовно робіт, гаразд, чому, гадаєш, ти так втомлюєшся? Ку-ку, це не безсоння. Як тільки ти засинав, я прокидався і йшов на роботу, чи до бійцівського клубу, чи куди там ще. Тобі пощастило, що я не влаштувався змієловом».

Кажу, а що тоді з Марлою?

«Марла любить тебе».

Марла любить тебе.

«Марла не бачить між нами різниці. Того вечора, коли ви зустрілися, ти назвався вигаданим ім’ям. Ти ж ніколи не називався справжнім іменем на групах підтримки, ти, двоєдушний мудаче. З того часу, як я врятував їй життя, вона гадає, що тебе звуть Тайлер Дерден».

Отже, оскільки я знаю про Тайлера все, він просто щезне?

«Ні, – каже Тайлер, продовжуючи тримати мою руку. – Якщо ти не хочеш, я не висовуватимусь. Продовжуватиму жити тим самим життям, що й раніше, проте, якщо спробуєш мене наїбати, прикуєшся до ліжка ланцюгом чи жертимеш слонячі дози снодійного, будемо ворогувати. І я тебе дістану».

Бля, що за маячня. Це сон. Тайлер – проекція. Він – дисасоціативне особисте порушення психіки.

Психогенна вигадана особистість. Тайлер – моя галюцинація.

«На хуй це все, – каже Тайлер. – Може, ти моя шизофренічна галюцінація».

Я першим тут був.

Тайлер каже: «Ага, так-так, ще подивимося, хто буде останнім».

Це не насправді. Це сон, і я прокинуся.

«Тоді прокидайся».

І тоді задзвонив телефон, і Тайлер щез.

Сонце просвічує крізь фіранки.

Це лунає мій будильник, заведений на сьому ранку, тож коли я знімаю слухавку, там глухо.

Глава 23

Перемотаємо вперед, додому, до Марли і до «Миловарні Пейпер-стрит».

Усе продовжує розпадатися.

Вдома я надто наляканий, щоби зазирати до холодильника. Уявляються дюжини маленьких пластикових коробок для сандвічів, підписаних містами – «Лас-Вегас», «Чикаго», «Мілвокі», в яких Тайлер був змушений справдити свої погрози, аби захистити філії бійцівського клубу. У кожній коробці видко пару геть заморожених шматочків плоті.

У кутку кухні космічна мавпочка присіла на потрісканий лінолеум і вивчає себе в кишенькове люстерко.

– Я – співочі й гопцюючі помиї цього світу, – оповідає мавпочка дзеркальцю. – Я – токсичне сміття, побічний продукт Божого творіння.

Інші мавпочки сновигають садом, щось збираючи, щось вбиваючи.

Однією рукою спершись на дверцята холодильника, я глибоко вдихаю і намагаюся сконцентрувати свою просвітлену духовну сутність.

Роса на трояндах,

Диснеєві тваринки

Спричиняють біль.

Морозилка відкрита на дюйм, коли Марла торкається мого плеча й питає:

– Що на вечерю?

Космічна мавпочка навпочіпки споглядає себе в люстерко.

– Я лайно, заразне людське сміття творіння.

Коло замкнулося.

Місяць тому я боявся, що Марла відкриє холодильник. Тепер я сам боюся туди зазирати.

О Боже. Тайлер.

Марла любить мене. Марла не розрізняє.

– Я рада, що ти повернувся, – каже вона. – Нам треба поговорити.

О, звісно, кажу. Нам треба поговорити.

Я не можу змусити себе відкрити морозильник.

Я – Зіщулений Пах Джо.

Кажу Марлі не торкатися нічого в морозилці. Навіть не відкривати. Якщо вона навіть щось там знайде – не їсти, не згодовувати кішці чи комусь іще. Космічна мавпочка позирає на нас так, що кажу Марлі: треба йти. Ми поговоримо в іншому місці.

Сидячи на східцях підвалу, одна космічна мавпочка читає іншим:

– Три способи зробити напалм: перший – можна змішати рівні частини бензину і замороженого концентрату помаранчевого соку, – читає мавпочка в підвалі. – Другий – змішуєш порівну бензин і дієтичну колу. Третій – можна розчинити в бензині розтертий наповнювач для котячих туалетів, доки не загусне.

Ми з Марлою переносимося з «Миловарні Пейпер-стрит» до будки планети «Denny's»^[34], помаранчевої планети.

Це те, про що говорив Тайлер, що саме Англія відкривала нові землі, будувала колонії і робила мапи, то й більшість географічних місць носять назви, похідні від британських. Англія дала імена всьому. Чи майже всьому.

Ірландія, наприклад.

Нью-Лондон, Австралія.

Нью-Лондон, Індія.

Нью-Лондон, Айдахо.

Нью-Йорк, Нью-Йорк.

Перемотаємо вперед, у майбутнє.

Отже, коли освоєння космосу піде на повну, схоже, мегакорпорації відкриватимуть і наноситимуть на мапи нові планети.

Зоряне скупчення «ІВМ».

Галактика «Philip Morris».

Планета «Denny’s».

І кожна планета матиме відповідний корпоративний стиль, чи хто там першим її зґвалтує.

Світ «Budweiser».

У нашого офіціанта на лобі ґуля розміром із гусяче яйце, стоїть він виструнчившись, підбори зведені разом.

– Сер! – каже він. – Ви б хотіли замовити щось зараз? Сер! – каже. – Усе, що замовите, – безкоштовно. Сер!

Тобі уявляється запах сечі в супі у кожного.

Дві кави, будь ласка.

Марла питає:

– Чого це він пропонує нам їсти безкоштовно?

Кажу, офіціант гадає, що я Тайлер Дерден.

З огляду на це Марла замовляє смажених молюсків, суп із молюсків, рибний кошик, смажене курча, печену картоплю до всього і повітряний шоколадний пиріг.

Крізь віконце для видачі їжі з кухні три кухарі – один із шовчиками вздовж верхньої губи – спостерігають за нами з Марлою і перешіптуються, схилившись побитими головами. Кажу офіціантові, дайте нам, будь ласка, чисту їжу. Не додавайте туди якого-небудь сміття.

– У такому разі, сер, – каже наш офіціант, – дозвольте мені порадити леді не замовляти тут суп із молюсків.

Дякую. Супу з молюсків не треба. Марла дивиться на мене, і я кажу їй: «Довірся мені».

Офіціант розвертається на підборах і маршем заносить наше замовлення на кухню.

Крізь віконце на кухню кухарі показують мені великі пальці.

Марла каже:

– У тому, щоб бути Тайлером Дерденом, є свої вигоди.

Відтепер, кажу Марлі, вона має ходити за мною всюди вночі, нотувати, де я буваю. З ким бачуся. Чи не каструю когось важливого. Щось таке.

Дістаю гаманця і показую своє водійське посвідчення із моїм справжнім іменем.

Не Тайлер Дерден.

– Проте всі ж знають, що ти Тайлер Дерден, – каже Марла.

Усі, окрім мене.

На роботі ніхто не кличе мене Тайлером Дерденом. Бос називає мене справжнім іменем. Мої батьки знають, хто я насправді.

– Чому тоді, – питає Марла, – ти Тайлер Дерден для когось, але не для всіх?

Вперше, коли я зустрів Тайлера, я спав.

Я втомився, божеволів і поспішав, кожного разу, коли я сідав на літак, я мріяв про авіакатастрофу, я заздрив тим, хто вмирає від раку. Я ненавидів своє життя. Я втомився і знудився зі своєю роботою і меблями, і я не бачив, як ці речі можна змінити.

Тільки закінчити їх.

Я почувався в пастці.

Був надто довершеним.

Надто досконалим.

Я багнув виходу зі свого дрібненького життя. Виходу з однієї порції масла і тісного літакового сидіння.

Шведські меблі.

Прикладне мистецтво.

Я взяв відпустку. Заснув на пляжі, а коли прокинувся, там був Тайлер Дерден, голий, спітнілий, весь у піску, вологе волосся спадало на обличчя.

Тайлер витягав колоди з води й відтягував їх на пляж. Він створив тінь величезної руки і всівся на долоні досконалості, створеної ним самим.

Мить – найбільше, на що ти можеш сподіватися від досконалості.

Можливо, я ніколи й не прокидався на тому пляжі.

Можливо, все це почалося, коли я насцяв на камінь Бларні.

Коли я засинаю, я насправді не сплю.

За іншими столиками планети «Denny’s» я нараховую двох, трьох, чотирьох, п’ятьох хлопів із почорнілими вилицями чи зламаними носами, що усміхалися мені.

– Ні, – каже Марла, – ти не спиш.

Тайлер Дерден – окрема створена мною особистість, і зараз він намагається відібрати моє життя.

– Зовсім як матір Тоні Перкінса в «Психо»^[35], – каже Марла. – Це так круто. У кожного свої мухи в голові. Якось я зустрічалася з хлопцем, котрому постійно було замало пірсингу в тілі.

Бути мною, кажу, – це коли я засинаю, Тайлер зривається із моїм тілом і моїм побитим обличчям і коїть якийсь злочин. Наступного ранку я прокидаюся вщент розбитим і впевненим, що взагалі вночі не спав.

Наступної ночі, кажу, я ляжу раніше.

Наступної ночі Тайлер керуватиме тілом трохи довше.

Щоночі я лягатиму все раніше й раніше, Тайлер керуватиме тілом все довше і довше.

– Проте це ти – Тайлер, – каже Марла.

Ні.

Я ним не є.

У Тайлері Дердені мені подобається все – мужність і кмітливість. Його нерви. Тайлер дотепний і чарівний, сильний і незалежний, чоловіки рівняються на нього, сподіваючись, що він змінить їхній світ. Тайлер готовий до всього і незалежний, а я ні.

Я не Тайлер Дерден.

– Але ж ти ним є, Тайлере, – каже Марла.

Ми з Тайлером ділимо одне тіло, і дотепер я того не знав. Коли б Тайлер не займався з Марлою сексом, я спав. Тайлер ходив і розмовляв, у той час як я гадав, що сплю.

Усі в бійцівському клубі та проекті «Каліцтво» знають мене як Тайлера Дердена.

А якщо я все раніше йтиму до сну і все пізніше прокидатимусь, то одного ранку я взагалі зникну.

Я піду спати й більше не прокинуся.

Марла каже:

– Прямо як тваринки з Центру контролю за тваринами.

Долина псів. Де, навіть коли тебе не вбивають, коли ти комусь подобаєшся настільки, щоби тебе взяли з собою, тебе все одно каструють.

Я більше не прокинуся, і Тайлер візьме верх.

Офіціант приносить каву, клацає підборами і йде геть.

Нюхаю каву. Начебто пахне кавою.

– Отже, – каже Марла, – навіть якщо я тобі вірю, від мене ти чого хочеш?

Щоби Тайлер не перейняв контроль над тілом, Марла має не давати мені спати. Весь час.

Коло замкнулося.

Тої ночі, коли Тайлер врятував Марлі життя, вона попрохала його не давати їй спати всю ніч.

Тої миті, коли я засну, Тайлер візьме верх і станеться щось жахливе.

А якщо я таки засну, Марла має стежити за Тайлером. Куди він іде. Що робить. І можливо, тоді, впродовж дня, я можу надолужити згаяне і виправити заподіяну шкоду.

Глава 24

Його звати Роберт Полсон, йому сорок вісім років. Його звати Роберт Полсон, і Робертом Полсоном у віці сорока восьми років він лишиться назавжди.

На тривалому проміжку часу вірогідність виживання кожного з нас дорівнює нулю.

Великий Боб.

Качок. Величезний лось був на домашньому завданні штибу «заморозь-вибий-і-заповни». Ось як Тайлер забрався в мою квартиру, щоби підірвати її саморобним динамітом. Береш балончик заморожувача R-12, якщо його ще можна десь дістати з усією цією істерикою навколо озонових дір, чи R-134f і порскаєш цим у циліндр замка, доки все не заморозиться.

На домашньому завданні «заморозь-і-вибий» ти порскаєш на замок таксофона, паркувального лічильника чи газетного автомата. Потім молотком і свердлом вибиваєш замок.

На «заморозь-вибий-і-заповни» ти вибиваєш замки у таксофоні чи банкоматі, встромляєш туди трубку і пістолетом для герметика накачуєш його доверху солідолом, ванільним пудингом чи рідким цементом.

Проект «Каліцтво» не вимагав украсти жменю дріб’язку. «Миловарня Пейпер-стрит» була завалена замовленнями. Господи помилуй, коли настануть свята. Домашнє завдання потрібне, аби ти здобув витримку. Набив руку. Зробив свій внесок до проекту «Каліцтво».

Замість звичайного свердла можна скористатися електродрилем. Настільки ж ефективно, а працює тихше.

Поліція сприйняла бездротовий електродриль Боба за пістолет, через що і застрелила.

Не було нічого, що пов'язувало б Великого Боба з проектом «Каліцтво», бійцівським клубом чи милом.

У його кишені було гаманцеве фото його самого – величезного, оголеного і блискучого, – він позував на якомусь змаганні. Дурний спосіб провести життя, казав Боб. Ти сліпнеш від прожекторів і глухнеш від оскаженілих динаміків, доки суддя не вказує: «Простягни праву руку, зігни, утримуй».

Підніми руки так, щоби ми їх бачили.

«Простягни ліву руку, напруж біцепс, утримуй».

Завмри.

Кинь зброю.

Це було ліпше за справжнє життя.

На його руці був шрам від мого цілунку. Від цілунку Тайлера. Витончена зачіска Великого Боба була зголена, а відбитки пальців спалені лугом. І ліпше було, щоби тебе поранили, ніж заарештували, бо якщо тебе заарештовано – ти вибуваєш із проекту «Каліцтво», більше жодних домашніх завдань.

Упродовж хвилини Роберт Полсон був теплим центром, навколо якого гуртувалося життя світу, а наступної миті Роберт Полсон був предметом. Захоплююче диво смерті після поліцейського пострілу.

Цієї ночі в кожному бійцівському клубі лідер філії ходить у темряві позаду натовпу, що дивитиметься крізь порожній центр кімнати на інших людей, і цей голос кричить:

– Його звуть Роберт Полсон.

І натовп повторює криком:

– Його звуть Роберт Полсон.

Лідери кричать:

– Йому сорок вісім років.

І натовп повторює криком:

– Йому сорок вісім років.

Йому сорок вісім років, і він був частиною бійцівського клубу.

Йому сорок вісім років, і він був частиною проекту «Каліцтво».

Тільки в смерті ми здобудемо свої справжні імена, бо тільки в смерті ми перестаємо бути частиною зусиль. У смерті ми стаємо героями.

І натовп кричить:

– Роберт Полсон!

І натовп кричить:

– Роберт Полсон!

І натовп кричить:

– Роберт Полсон!

Цієї ночі я йду до бійцівського клубу, щоб його закрити. Я стою під єдиною лампою в центрі кімнати, і клуб вітається. Для всіх я Тайлер Дерден. Кмітливий. Сильний. Рішучий. Я піднімаю руки, щоб настала тиша, і пропоную: чому б нам не провести цю ніч як ніч. Ідіть по хатах і забудьте про бійцівський клуб.

Гадаю, бійцівський клуб уже виконав свою мету, чи не так?

Проект «Каліцтво» скасовано.

Я чув, сьогодні по телевізії футбол…

Сотня чоловіків просто витріщаються на мене.

Людина загинула, кажу. Гра закінчена. Більше не дотепно. Тоді з темряви позаду натовпу доноситься голос:

– Перше правило бійцівського клубу – ти не говориш про бійцівський клуб.

Кричу: гайда додому.

– Друге правило бійцівського клубу – ти не говориш про бійцівський клуб.

Бійцівський клуб скасовано! Проект «Каліцтво» скасовано.

– Третє правило бійцівського клубу – б’ються тільки двоє.

Я Тайлер Дерден, кричу. І я наказую вам: геть звідси.

І ніхто на мене не дивиться. Люди дивляться один на одного крізь порожній центр кімнати.

Голос лідера філії розливається приміщенням. Б’ються тільки двоє. Ніяких сорочок. Ніякого взуття.

Бійка триває стільки, скільки має тривати.

Уяви, як це відбувається в сотнях міст, на півдюжині мов.

Правила оголошено, а я все ще стою в центрі кола, на світлі.

– Учасники бою номер один, займіть майданчик, – кричить голос із темряви. – Звільнити центр клубу.

Я не рухаюсь.

– Звільнити центр клубу!

Я не рухаюсь.

Єдина лампочка відбивається в темряві від сотні очей, що позирають на мене в очікуванні.

Я намагаюся бачити кожного з них так, як їх бачив Тайлер. Обрати ліпших бійців для проекту «Каліцтво». Кого б Тайлер запросив на роботу в «Миловарню Пейпер-стрит»?

– Звільнити центр клубу!

Це усталена клубна процедура. Після трьох вимог від лідера філії мене викинуть звідси.

Проте я Тайлер Дерден. Я вигадав бійцівський клуб. Бійцівський клуб мій. Я написав ці правила. Ніхто з вас не був би тут, якби не я. І кажу, припиніть!

– Приготуватися до вигнання члена клубу за три, два, один.

Людське коло змикається наді мною, і дві сотні рук ухоплюють кожен дюйм моїх рук і ніг і горизонтально підіймають вгору.

Приготуватися до звільнення душі за п’ять, чотири, три, два, один.

Натовп, рухаючись до дверей, передає мене над головами. Я пливу. Я лечу.

Кричу, бійцівський клуб мій. Проект «Каліцтво» – моя ідея. Ви не можете мене викинути! Я тут усе контролюю! Геть звідси!

Голос лідера філії кричить:

– Учасники бійки номер один, займіть майданчик, будь ласка. Негайно!

Я не піду. Я не здамся. Я це подолаю. Я тут усе контролюю.

– Вигнати члена бійцівського клубу, зараз же!

Вивільнити душу, зараз.

І я повільно вилітаю з дверей у ніч із зорями наді мною й холодним повітрям і приземляюся на бетон парковки, позаду гепає засув. У сотнях міст бійцівський клуб відбудеться без мене.

Глава 25

Роками я хотів заснути. Ковзнути, здатися, провалитися в сон. Тепер спати – останнє, чого я хочу.

Я з Марлою в кімнаті 8G готелю «Regent». Разом із цими старими й наркоманами в їхніх маленьких кімнатках мій відчай видається очікуваним і доладним.

– Ось, – каже Марла, сидячи зі схрещеними ногами і вичавлюючи півдюжини стимулюючих піґулок з упаковки, – якось я зустрічалася з хлопцем, в якого були нічні жахи. Він теж ненавидів спати.

І що з ним трапилось? З тим, із ким вона зустрічалася?

– О, він помер. Серцевий напад. Забагато амфетамінів, – каже Марла. – Йому було лише дев’ятнадцять.

Дякую, що поділилася.

Коли ми заходили до готелю, у хлопця за реєстраторською стійкою волосся було наполовину видерте з коренем. Череп у нього був пошрамований і подряпаний. І він зі мною привітався. Старі, що сиділи у фойє і дивилися телевізор, усі як один обернулися, щоб подивитися на того, кого хлопець за стійкою назвав «сер».

– Доброго вечора, сер.

Тоді мені уявляється, як він дзвонить у якийсь штаб проекту «Каліцтво» і повідомляє про моє місцезнаходження. У них на стіні висить мапа міста, і вони кольоровими булавками позначають мої переміщення. Почуваю себе мов помічена гуска з передачі «Wild Kingdom».

Усі вони стежать за мною і роблять нотатки.

– Ти можеш прийняти шість штук, і це не спричинить розладу шлунку, – каже Марла. – Тільки маєш засунути їх собі в дупу.

О, просто чудово.

Марла каже:

– Я не жартую. Потім зможемо дістати щось потужніше. Якісь справжні наркотики, «білі хрестики», чи «чорні красуні», чи «алігатори»^[36].

Я не пхатиму це собі в дупу.

– Тоді випий тільки дві.

Куди ми підемо?

– Боулінг. Там цілодобово відчинено, і там ти не заснеш.

Куди б ми не пішли, кажу, хлопці з вулиці гадають, що я – Тайлер Дерден.

– То це тому ми безкоштовно їхали на автобусі?

Так. І ось чому два хлопці з автобуса звільнили нам місця.

– То в чому прикол?

Не думаю, що вистачить лише сховатися. Ми маємо зробити щось, аби спекатись Тайлера.

– Якось я зустрічалася з хлопцем, який любив одягати мій одяг, – каже Марла. – Знаєш, сукні. Капелюшки з вуалями. Ми можемо тебе перевдягти і так обвести його довкруг пальця.

Я не вдягатиму жіноче і не пхатиму пігулки в гепу.

– Бувало й гірше, – каже Марла. – Я зустрічалася з хлопцем, котрий зажадав, щоб я зобразила лесбійську сцену з надувною лялькою.

Уявляю, що перетворююся на одну з Марлиних історій.

Я зустрічалася з хлопцем, у якого було роздвоєння особистості.

«Я зустрічалася з хлопцем, котрий користувався цими пристроями для збільшення члена».

Питаю, котра година?

– Четверта ранку.

За три години я маю бути на роботі.

– Випий свої піґулки, – каже Марла. – Якщо вже ти Тайлер Дерден, можливо, вони пустять нас в боулінг безкоштовно. Слухай, перш ніж ми спекаємось Дердена, можна, ми пройдемося по крамницях? Ми могли б знайти гарну машину. Трохи одягу. Якісь диски. Понабирати все, що дають на шару.

Марла.

– Гаразд, забий.

Глава 26

Старе прислів’я про те, що ми вбиваємо тих, кого любимо… Воно діє в обидва напрямки.

Тобто воно діє в обидва боки.

Зранку пішов на роботу, а там – поліцейські барикади поміж будівлею і парковкою, а поліція у вхідних дверях записує свідчення в осіб, з якими я працюю. В усіх, хто там сновигає.

Я навіть не вийшов з автобуса.

Я – Холодний Піт Джо.

Сидячи в автобусі, я бачу, що вікна від підлоги до стелі винесено вибухом, а всередині пожежник у брудній жовтій уніформі ходить згорілими панелями підвісної стелі. Два пожежники дюйм за дюймом виштовхують з розбитого вікна тліючий стіл – він нахиляється, ковзає і падає з третього поверху на тротуар, приземляючись радше з відчуттям, аніж зі звуком.

Розламується й продовжує тліти і сходити димом.

Я – Зсудомлений Живіт Джо.

Це мій стіл.

Я знаю, що мій бос мертвий.

Три способи зробити напалм. Я знаю, Тайлер збирався вбити мого боса. Тої миті, коли я відчув бензин на руках, коли сказав, що хочу звільнитися з роботи. Я йому дозволив. Будь як удома.

Убий мого боса.

О, Тайлере.

Я знав, що вибухнув комп’ютер.

Я знаю це, тому що Тайлер це знає.

Я не хочу цього знати, проте найтоншим дрилем ти просвердлюєш згори комп’ютерний монітор. Усі космічні мавпочки про це знають. Я роздрукував Тайлерові нотатки. Йдеться про вдосконалену версію бомби з лампочки – просвердлюєш її і заповнюєш бензином. Закриваєш отвір воском чи силіконом, вкручуєш її в патрон і чекаєш, доки хтось зайде до кімнати і натисне вимикач.

У монітор влізе більше бензину, ніж у лампочку.

Електронно-променева трубка, ЕПТ, – щоби дістатися до неї, треба зняти пластикового кожуха (це досить просто), чи й навіть працювати крізь вентиляційні щілини згори.

Спочатку від’єднуєш монітор від струму й від системного блока.

З телевізором таке теж спрацює.

Зрозумій тільки: якщо виникне іскра, хай навіть статичного струму з килиму, ти мертвяк. Ти кричиш і згоряєш живцем.

В електронній трубці може накопичитися триста вольт пасивного електричного заряду, тому спочатку товстою викруткою замкни головний конденсатор у блоці живлення. Якщо тої миті ти вже мертвий, значить, користувався викруткою з неізольованою ручкою.

Усередині електронно-променевої трубки вакуум, тому, коли ти просвердлиш її, трубка втягне повітря, наче вдихне з легким свистом.

Розшир отвір трохи більшим свердлом, потім ще більшим, доки не вдасться вставити лійку. Тоді наповни трубку вибухівкою на свій смак. Непоганий вибір – саморобний напалм. Бензин чи суміш бензину з замороженим помаранчевим концентратом або наповнювачем для котячих туалетів.

Незла вибухівка виходить із суміші перманганату калію, марганцівки із цукровою пудрою. Сенс у тому, що змішується один складник, який згоряє дуже швидко, із другим складником, здатним постачати кисень для цього процесу. Усе згоряє з такою швидкістю, що вибухає.

Пероксид барію та цинковий пил.

Нітрат амонію і порошковий алюміній.

Найновіша кухня анархії.

Нітрат барію під сірковим соусом із гарніром із деревного вугілля. Типовий порох.

Смачного.

Заповни цим монітор, і коли хтось натисне на «power», йому в обличчя вибухне п’ять-шість фунтів пороху.

Усе нічого, але мені подобався мій бос.

Якщо ти чоловічої статі, християнин і живеш в Америці, твій батько – твоя модель Бога. А часом знаходиш свого батька у своїй кар’єрі.

Усе нічого, проте Тайлеру мій бос не подобався.

Поліція мене шукатиме. Я останнім був у будинку в п’ятницю ввечері. Я прокинувся на своєму робочому місці, дихання сконденсувалося на столі, подзвонив Тайлер і сказав: «Виходь. У нас є машина».

У нас є «кадиллак».

Руки в мене й досі були в бензині.

Механік із бійцівського клубу питав: що б ти бажав зробити перед смертю?

Я хотів звільнитися. Я дав Тайлеру дозвіл. Будь як удома. Убий мого боса.

Із підірваного офісу дістаюся автобусом до кінцевої зупинки, всипаної гравієм. Тут починаються землі під забудову й переорані поля. Водій дістає пакета зі сніданком та термос і дивиться на мене в дзеркальце заднього виду.

Намагаюся визначити, куди б це подітися, щоб копи мене не знайшли. Сиджу у хвості автобуса, між мною та водієм сидить близько двадцяти осіб. Нараховую два десятки потилиць.

Двадцять голених голів.

Водій розвертається на сидінні і звертається до мене:

– Містере Дерден, сер, я справді захоплююся тим, що ви робите.

Раніше я його ніколи не бачив.

– Ви маєте вибачити мені за це, – каже водій. – Комітет – це була ваша ідея, сер.

Голені голови одна за одною обертаються в мій бік. Один тримає в руці ганчірку, і можна відчути запах ефіру. У найближчого мисливський ніж. Найближчий – механік із бійцівського клубу.

– Ви мужня людина, – каже водій автобуса, – призначити себе домашнім завданням.

Механік каже водієві: «Замовкни. Будь на шухері й не базікай».

Ти знаєш, що в однієї з мавпочок гумовий джгут, яким тобі обмотають мошонку.

Вони заповнюють передню частину автобуса.

Механік каже:

– Ви знаєте правило, містере Дерден. Ви самі це сказали. Ви сказали, що коли хто-небудь спробує прикрити клуб, навіть ви самі, ми маємо позбавити його яєць.

Гонади.

Яєчка.

Кулі.

Тестикули.

Huevos.

Уяви свою найкращу частину замороженою в коробці для сніданків у «Миловарні Пейпер-стрит».

– Ви знаєте, що з нами даремно битися, – каже механік.

Водій автобуса жує свого сандвіча і дивиться в дзеркало заднього виду.

Вищить, наближаючись, поліцейська сирена. Попереду полем повзе трактор. Пташки. Вікно в задній частині автобуса напіввідчинене. Хмарки. На межі майданчика з гравієм ростуть будяки. Бджоли чи то мухи гудуть між будяків.

– Нам просто дещо потрібно, – каже механік із бійцівського клубу. – Цього разу це не погроза, містере Дерден. Цього разу ми мусимо їх відрізати.

Водій автобуса каже:

– Це копи.

Сирена під’їжджає кудись попереду автобуса.

То з ким доведеться битися?

Поліцейська машина під’їжджає впритул до автобуса, у вітровому склі спалахує червоним і синім, і хтось знадвору кричить: «Тримайтесь там!»