Текст книги "Бійцівський клуб"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

Або можеш підібрати код ключа через дилера.

На задньому сидінні – три космічні мавпочки в чорних сорочках і чорних штанях. Не бачу зла. Не чую зла. Не мовлю зла.

Я питаю: то де Тайлер?

Механік з бійцівського клубу стоїть біля відчинених дверцят «кадиллаку», мов особистий водій.

Він високий, кістки та шкіра, нагадує телеграфний стовп.

Кажу, ми з ним зустрінемось?

Межи передніх сидінь на мене чекає святковий торт із незапаленими свічками. Я сідаю. Ми ідемо.

Уже за тиждень відвідувань бійцівського клубу керуєш машиною на максимально допустимій швидкості. Може, кал у тебе другий день чорний від внутрішніх крововиливів, але ти незворушний. Інші машини їдуть навколо тебе. Виструнчуються у хвіст. Водії тобі тицяють факи. Незнайомці ненавидять тебе. Геть нічого особистого. Після бійцівського клубу розслаблюєшся настільки, що тобі стає все одно. Ти навіть радіо не вмикаєш. Може, зламані ребра в тебе розходяться при кожному вдиху. Машини позаду блимають фарами. Сідає помаранчево-золоте сонце.

Механік усередині, за кермом. Святковий торт на сидінні поміж нас.

Жижки сіпає – дивитися на хлопців на штиб нашого механіка в бійцівському клубі. Кістки та шкіра, вони ніколи не здаються. Б’ються, доки їх не перетворять на котлету. Білі – мов занурені в жовтий віск скелети з татуюваннями, чорні – наче в’ялене м'ясо, такі зазвичай тримаються разом, їх можна уявити разом на зібранні «Анонімних наркоманів». Вони ніколи не кажуть: «Стоп!». Ніби вони – сама енергія і рухаються настільки швидко, що втрачають чіткість контурів, ці хлопці відновлюються після чогось. І єдине, що вони можуть обрати, – вид смерті, тож вони хочуть померти в бійці.

Таким хлопцям доводиться битись один з одним.

Ніхто не викличе їх на бій, і вони не можуть битися ні з ким, окрім таких самих засмиканих і худих, із кісток та люті, – бо ніхто інший не погодиться з ними битися.

Ті, хто спостерігає, навіть не кричать підбадьорливо, коли такі, як наш механік, виходять один проти одного.

Усе, що чується, – дихання бійців крізь стиснені зуби, ляскіт рук при спробі затиску, свист та удар, коли кулак періщить і молотить у тонкі порожнисті ребра, затиснені в клінчі. Бачиш, як із хлопців вистрибують м’язи, вени й жили. Їхня шкіра сяє, спітніла, побита і волога, під єдиною лампою.

Минає десять хвилин. П’ятнадцять. Їхній запах, – вони пітніють, і цей запах нагадує аромат смаженого курчати.

Двадцять хвилин бійцівського клубу. Врешті один з них падає.

Після бійки двоє колишніх наркоманів провисять решту ночі один з одним, спорожнілі й усміхнені від важкої бійки.

З часів бійцівського клубу цей механік постійно зависає поруч будинку на Пейпер-стрит. Хоче, щоб я послухав написану ним пісню. Щоби подивився на сколочену ним шпаківню. Він показував мені знімок якоїсь дівчини й питався, чи вона достатньо вродлива, щоби з нею одружитись.

Сидячи на передньому сидінні «корніша», хлоп каже: «Ви бачите, якого торта я приготував для вас? Це я зробив».

Мій день народження не сьогодні.

– Масло трохи протікало крізь кільця, – каже механік, – то я замінив масло й повітряний фільтр.

Перевірив зливний вентиль і відрегулював момент запалювання. Збирається на дощ, то я поміняв і Гуму на двірниках.

Питаю, що планує Тайлер.

Механік відкриває попільничку і втискає підкурювач. Каже: це тест? Ви нас перевіряєте?

Де Тайлер?

– Перше правило бійцівського клубу – ти не говориш про бійцівський клуб, – каже механік. – А останнє правило проекту «Каліцтво» – ти не ставиш питань.

То що він може тобі сказати?

Він каже:

– Ти маєш зрозуміти, що твій батько був твоєю моделлю Бога.

Позаду нас моя робота й офіс меншають, зменшуються, зменшуються і щезають.

Вдихаю запах бензину з рук.

Механік каже:

– Якщо ти чоловічої статі, християнин і живеш в Америці, твій батько – твоя модель Бога. А якщо ти ніколи не знав свого батька, якщо він утік, чи помер, чи його ніколи нема вдома, то що ти маєш думати про Бога?

Усе це істини Тайлера Дердена. Нашкрябані на клаптиках паперу, коли я спав, і дані мені для набору й копіювання на роботі. Я все це читав. Можливо, навіть мій бос це читав.

– Ти закінчиш тим, – продовжує механік, – що витратиш життя на пошуки батька і Бога.

– Ти маєш врахувати, – каже він, – що Господь, може, не любить тебе. Можливо, Він нас ненавидить. І це не найгірше з того, що може трапитись.

На гадку Тайлера, привернути увагу Бога тим, що ти поганий, краще, ніж не мати жодної уваги. А що коли ненависть Господня ліпше, ніж його байдужість?

Якби ти міг обрати: бути найгіршим ворогом Бога чи ніким, що б ти обрав?

За Тайлером, ми середні сини Господа, без особливого місця в історії та особливої уваги.

Доки ми не здобудемо Його уваги, можемо не сподіватися на вічні муки чи спокуту.

Що гірше: пекло чи ніщо?

Тільки якщо нас зловлять і покарають, ми можемо бути врятованими.

– Спали Дувр, – каже механік, – і підітрись «Моною Лізою». Так бодай Господь дізнається наші імена.

Чим нижче впадеш, тим вище злетиш. Чим далі втечеш, тим сильніше Бог схоче тебе повернути.

– Якби блудний син не полишив домівки, – каже механік, – жертовне ягня досі було б живим.

Недостатньо бути підрахованим, мов піщинки на березі чи зорі в небі.

Механік скеровує чорний «корніш» на старий об’їзний шлях, і позаду нас одразу вишиковується низка вантажівок, що їдуть на межі дозволеної швидкості. «Корніш» підсвітлюється позаду фарами, і ось ми відображаємося, розмовляючи, на вітровому склі. Їдемо на максимально дозволеній швидкості. Настільки швидко, наскільки дозволяє закон.

Закон є закон, сказав би Тайлер. Їхати надто швидко – це те саме, що й влаштувати підпал, те саме, що підірвати бомбу, те саме, що підстрелити людину.

Злочинець є злочинець.

– Минулого тижня ми заповнили ще чотири бійцівських клуби, – каже механік. – Може, Великий Боб очолить наступну філію, якщо ми знайдемо бар.

Отже, наступного тижня він пояснить Великому Бобу правила і дасть йому його власний бійцівський клуб.

Відтепер, коли лідер відкриває бійцівський клуб, всі стоять в очікуванні навколо світла в центрі підвалу, а лідер має ходити колами за їхніми спинами, в темряві.

Питаю, хто вигадав ці нові правила. Тайлер?

Механік усміхається і каже: ви знаєте, хто встановлює правила.

Нове правило полягає в тому, що ніхто не має бути в центрі бійцівського клубу, каже він. Ніхто не є центром клубу, окрім двох, що б'ються. Голос лідера волатиме, повільно рухаючись поміж натовпу, виринаючи з темряви. І натовп дивитиметься крізь порожній центр кімнати на інших людей.

Відтепер так буде в усіх бійцівських клубах.

Знайти для бійцівського клубу бар чи гараж нескладно; бар, де все ще збирається найперший бійцівський клуб, заробляє на місячну оренду за одну суботню ніч.

За словами механіка, ще одне нове правило клубу в тому, що він завжди буде вільним. Вхід нічого не коштуватиме. Механік кричить з водійського вікна транспорту, що рухається назустріч, і нічний вітер відносить його слова: «Нам потрібен ти, а не твої гроші».

Він кричить з вікна: «Відколи ти в бійцівському клубі, ти – не твої гроші в банку. Ти не твоя робота. Ти не твоя сім’я. Ти не той, за кого ти себе маєш».

Механік кричить вітрові: «Ти – не твоє ім’я».

Космічна мавпочка на задньому сидінні підхоплює: «Ти – не твої проблеми».

Механік кричить: «Ти – не твої проблеми».

Мавпочка реве: «Ти – не твій вік».

Механік волає: «Ти – не твій вік».

І тут механік звертає на зустрічну смугу, заповнюючи машину крізь вітрове скло світлом фар, спокійний, мов під навалою ударів. Одна машина, а згодом й інша, несуться на нас лоб до лоба з вереском сигналів, і механік вивертає кермо саме настільки, щоб їх оминути.

На нас, збільшуючись і зростаючи, несуться фари, ревуни верещать, а механік хилить у сяйво, шум і крики: «Ти – не твої сподівання».

Ніхто не підхоплює вигук.

Цього разу завертає, рятуючи нас, машина, що наближалася.

Виринає ще одне авто, фари блимають – яскравіше, тьмяніше, яскравіше, тьмяніше, вищить ревун і механік кричить: «Ти не врятуєшся».

Механік не завертає, це робить машина, що йде в лоб.

Інша машина, і механік кричить: «Усі ми колись помремо».

Цього разу машина завертає, але механік перерізає їй дорогу. Машина знову маневрує, механік знову несеться їй в лоб.

Тої миті ти слабнеш і пітнієш. Тої миті ніщо не важить. Подивись на зорі, і тебе нема. І твого багажу. Ніщо не важить. Навіть запах з рота. Назовні темно, ревуть сирени. Фари сяють яскравіше, тьмяніше, яскравіше – тобі в обличчя, і тобі більше не доведеться йти на роботу.

Ти більше ніколи не стригтимешся.

– Хутчіш, – каже механік.

Машина знову звертає, і механік знову їде їй назустріч.

– Що, – питає він, – ти хотів би зробити перед смертю?

Зустрічна машина безперервно сигналить, але механік незворушний, він не дивиться на дорогу, він дивиться на мене і каже:

– Десять секунд до зіткнення.

– Дев’ять.

– Вісім.

– Шість.

Моя робота, кажу. Я хотів би звільнитися.

Поруч вищить зустрічна машина, і механік не вивертає кермо, щоби зітнутися.

Ще вогні несуться прямо на нас, а механік обертається до трьох космічних мавпочок, що сидять позаду.

– Гей, мавпочки, – каже він, – ви вже знаєте, як грати в цю гру. Сповідайтеся, бо ми всі помремо.

Повз нас проноситься машина із наклейкою на бампері: «Бухим воджу ліпше». Газети писали, що тисячі цих наклейок одного ранку просто з’явилися на машинах. На інших подібних наклейках фрази на штиб: «Зроби з мене фарш».

«Бухі водії проти матерів».

«Усіх тварин – на вторсировину».

Читаючи газету, я знав, що це наклеїв Комітет Дезинформації. Чи Комітет Шкідників.

Сидячи поруч мене, наш чистенький і тверезий механік каже мені, ага, наклейки П’яних водіїв – частина проекту «Каліцтво».

Три космічні мавпочки принишкли на задньому сидінні.

Комітет Шкідників друкує кишенькові буклети для авіаліній, у них намальовано, як пасажири б’ються одне з одним за кисневі маски, коли їхній реактивний літак охоплено пожежею і він несеться на скелі зі швидкістю тисячу миль на годину.

Комітети Шкідників та Дезинформації змагаються поміж собою, хто швидше розробить комп’ютерний вірус, що змусить банкомати блювати потоком десяти– й двадцятидоларових купюр.

Підкурювач із цокотом виринає, і механік каже мені, щоб я запалив свічки на святковому торті.

Я запалюю свічки, і торт мерехтить під вогняним німбиком.

– Що ти хотів би зробити перед смертю? – каже механік і вивертає кермо назустріч вантажівці. Та сигналить і кілька разів прокволисто реве в той час, як її фари, мов світанок, усе яскравішають, висвітлюючи усмішку механіка.

– Загадуйте бажання, хутчіш, – каже він у дзеркальце заднього виду, в якому три космічні мавпочки сидять на задньому сидінні. – У нас п’ять секунд до забуття.

– Один, – починає рахувати він.

– Два.

Вантажівка майже перед нами, яскраво блимає і реве.

– Три.

– Покататися на коні, – кажуть на задньому сидінні.

– Побудувати будинок, – чується інший голос.

– Зробити татуювання.

Механік каже: «Увіруйте в мене – і здобудете життя вічне».

Надто пізно: вантажівка завертає, і механік завертає, але задня частина нашого «корніша» зачіплює край переднього бампера вантажівки.

Тоді я цього ще не знаю, знаю тільки про фари: фари вантажівки відносяться в пітьму, і мене відкидає спочатку в бік дверей, потім у бік торта і механіка за кермом.

Механік простягається на кермі в намаганні вирівняти машину, і свічі на торті гаснуть. Однієї прекрасної миті в теплому чорному шкіряному салоні зникає світло, наші крики зливаються в одному низькому тоні, що й низький стогін ревуна вантажівки, і ми вже нічого не контролюємо, не маємо вибору, керунку, рятунку, і ми мертві.

Чого б я собі побажав прямо зараз, то це смерті. Я ніщо порівняно з Тайлером.

Я безпомічний.

Я дурний, і все, що я хочу і роблю, – речі.

Моє дрібне життя. Моя маленька лайнова робота. Мої шведські меблі. Я ніколи, справді ніколи нікому того не казав, але до зустрічі з Тайлером я хотів придбати пса і назвати його Антураж.

Ось наскільки гіршим може стати твоє життя.

Убийте мене.

Я хапаю кермо і вивертаю нас знову на зустрічну смугу.

Зараз.

Приготуйся до звільнення душі.

Зараз.

Механік бореться, щоби скерувати нас у кювет, а я виборюю довбане право померти.

Зараз. Захоплююче диво смерті, коли однієї миті ти ходиш і розмовляєш, а наступної ти – річ.

Я – ніщо і навіть менше.

Холодний.

Невидимий.

Відчуваю запах шкіри. Ремінь безпеки обкрутився навкруг мене, мов гамівна сорочка, і коли я намагаюся сісти, то вдаряюся головою об кермо. Це більш болісно, ніж мало б бути. Моя голова відпочиває в механіка на колінах, і, коли я дивлюся вгору, очі фокусуються на обличчі механіка – він усміхнений і веде машину. Я бачу зорі за вікном водія.

Руки й обличчя в чомусь липкому.

Кров?

Масляний крем.

Механік дивиться вниз.

– З днем народження.

Відчуваю дим і згадую про святковий торт.

– Я ледь не зламав кермо твоєю головою, – каже він.

Нічого зайвого: нічне повітря, запах диму, зорі, механік усміхається й веде машину, моя голова на його колінах, і раптом мені перестає здаватися, що я маю сісти.

Де торт?

Механік каже: «На підлозі».

Тільки нічне повітря і запах диму все відчутніший.

Я загадав бажання?

Прямісінько наді мною підсвічене зорями обличчя усміхається.

– Ці святкові свічки, – каже він, – вони все ніяк не згаснуть.

У сяйві зір мої очі прилаштовуються настільки, що я розрізняю, як дим тягнеться з маленьких вогників, розсипаних ковдрою навколо нас.

Глава 19

Механік із бійцівського клубу тисне на газ, женучи машину у своїй незворушній манері, і цієї ночі ми все ще маємо зробити щось важливе.

Дещо, чого маю навчитися, перш ніж цивілізація гекнеться, це як подивитися на зорі й довідатися, куди рухаєшся. Навколо спокійно, так ніби «кадиллак» іде у відкритому космосі. Мабуть, ми з’їхали з шосе. Трійко хлопів на задньому сидінні чи то вирубилися, чи то заснули.

– Ти здобув позажиттєвий досвід, – сказав механік.

Він знімає руку з керма і торкається довгого рубця, що з’явився на моєму лобі після удару об кермо. Набрякло так, що очі майже закриті, і він пробігає прохолодними кінчиками пальців по рубцеві. «Корніш» підскакує на ямі, і біль наче ллється крізь очі, мов тінь від крислатого капелюха. Зім’яті задні ресори й бампер риплять і скрегочуть на тлі тиші на тих, що женуться нічною дорогою.

Механік каже, що задній бампер ледь висить на кріпленнях, його майже геть відірвало, коли зачепили передній бампер вантажівки.

Питаю: ця ніч – теж частина його домашнього завдання з проекту «Каліцтво»?

– Частина, – каже він. – Я мав принести чотири людських жертви і мав привезти порцію жиру.

Жиру?

– Для мила.

Що планує Тайлер?

Механік починає говорити – щирий Тайлер Дерден.

– Я бачу найсильніших і найкмітливіших людей, що будь-коли жили, – каже він, і його обличчя підсвітлено зорями з водійського вікна, – і ці люди заправляють машини й обслуговують столики.

Силует його чола, брів, вигин носа, очні западини, лінії очей, пластичний контур рота, що розмовляє, – усе це чорніє на тлі зір з водійського вікна.

– Якби ми могли зібрати цих людей у тренувальних таборах і закінчити їхнє виховання.

– Усе, що робить пістолет, – фокусує вибух в одному напрямку.

– У вас є клас молодих сильних чоловіків і жінок, які ладні віддати свої життя за щось. Реклама змусила цих людей гнатися за автівками й одягом, яких вони не потребують. Покоління працюють на ненависних їм роботах, щоби придбати те, що насправді їм не потрібно.

– У нашого покоління не було Великої війни чи Великої депресії, проте в нас є Велика війна духу. У нас є Велика революція проти культури. Велика депресія наших життів. У нас є Духовна депресія.

– Ми маємо показати цим чоловікам і жінкам свободу, поневоливши їх, і додати сміливості – залякавши.

– Наполеон хвалився, що може витренувати людей так, що ті віддаватимуть своє життя за шматок стрічки.

– Уяви, що ми оголосимо страйк, і всі відмовляться працювати, доки ми не перерозподілимо багатства світу.

– Уяви, що полюєш сохатого у вологих лісах навколо руїн «Rockefeller-центру».

– Те, що ти казав стосовно своєї роботи, – питає механік, – ти справді мав це на увазі?

Так, я мав це на увазі.

– Ось чого ми цієї ночі в дорозі, – каже він.

Ми – мисливський загін, і ми полюємо на жир.

Ми ідемо на звалище медичних відходів.

Ми їдемо до крематорію медичних відходів. Там, серед уживаних хірургічних серветок і перев’язок, серед пухлин десятирічної давнини, і крапельниць, і відпрацьованих голок, серед страшних, справді страшних речей, серед зразків крові й ампутованих ласих шматочків, ми знайдемо більше грошей, ніж будемо здатні вивезти за ніч, навіть якщо були б на сміттєвозі.

Ми знайдемо стільки грошей, що завантажений ними «корніш» просяде до землі.

– Жир, – каже механік, – ліпосактований жир, відсмоктаний із найбагатших дуп Америки. Найбагатших, найжирніших геп світу.

Наша ціль – великі червоні пакети ліпосактованого жиру, який ми завеземо на Пейпер-стрит, проваримо, змішаємо з лугом і розмарином і продамо знов тим самим людям, що платили за його відкачування. При двадцяти баксах за шматок вони єдині, хто може це собі дозволити.

– Найліпший, найніжніший жир у світі належить вершкам суспільства, – каже він. – І це перетворює нас на послідовників Робін Гуда.

Маленькі воскові вогники потріскують на килимі.

– І доки ми тут, – каже він, – можна пошукати щось із вірусом гепатиту.

Глава 20

Тепер сльози вже заливали обличчя, і одна широка доріжка скотилася стволом пістолета до спускового гачка, щоби зупинитися біля мого вказівного пальця. Раймонд Гессель заплющив очі, тож я міцніше притиснув зброю йому до скроні, щоб він назавжди запам'ятав, як воно там тисне, і я стояв поруч, і це було його життя, і будь-якої миті він міг померти.

Зброя була з недешевих, і мені стало цікаво, чи спаскудиться він від солі.

Усе було настільки просто, що я давався подиву. Я зробив усе, що сказав механік. Ось нащо ми мали придбати пістолети. Виконання домашнього завдання.

Кожен із нас мав принести Тайлеру дванадцять водійських посвідчень. Це доведе, що кожен із нас приніс дванадцять людських жертв.

Я припаркувався й зачекав за рогом, доки Раймонд Гессель не закінчить зміну в цілодобовому маркеті «Когпег»; близько півночі він чекав на останній автобусний рейс, поки нарешті я не підійшов і не привітався.

Раймонд Гессель, Раймонд, не сказав нічого. Певно, він гадав, що мені потрібні його гроші, його мінімальна зарплатня, ці чотирнадцять баксів у гаманці. О Раймонде Гессель, усі твої двадцять три роки, – коли ти почав плакати, сльози скочувались по стволу пістолета, впертого в твою скроню, – і ні, справа була не в грошах. Не завжди все впирається в гроші.

Ти навіть не привітався.

Ти – не твій жалюгідний гаманець.

Я сказав: гарна ніч, прохолодна, зате ясна.

Ти навіть не привітався.

Я сказав: не біжи, інакше доведеться стріляти тобі в спину. Дістав пістолет, рука була в гумовій рукавичці, тому, навіть якщо він стане речовим доказом, на ньому не знайдуть нічого, окрім висохлих сліз Раймонда Гесселя, білого, двадцяти трьох років, особливі прикмети відсутні.

Тоді я привернув твою увагу. Твої очі збільшилися настільки, що у вуличному світлі я побачив, що вони зелені, мов антифриз.

Відсувався далі й далі, ще трохи кожного разу, як пістолет торкався обличчя, ніби ствол був розпеченим чи захолодним. Доки я не сказав: «Припини» – і ти не дозволив зброї торкнутися тебе, проте навіть тоді ти вивернув голову вгору й убік від ствола.

Ти дав мені гаманця, як я й попрохав.

Тебе звати Раймонд К. Гессель – зазначено на водійському посвідченні. Ти живеш на 1320 SE Беннінґ, квартира А. Мабуть, квартира в підвалі. Саме такі нумерують літерами замість цифр.

Раймонде К. К. К. К. К. К. Гессель, я з тобою розмовляю.

Голова в тебе відкинута вгору й убік від ствола і ти кажеш: еге. Кажеш, так, живеш у підвалі.

У гаманці кілька світлин. Це була твоя матір.

Тобі важко це далося, довелося відкрити очі і подивитися на знімок Мами й Тата, що усміхалися, і водночас побачити зброю, але тобі вдалося, а потім ти їх заплющив і почав плакати.

Ти наближався до надзвичайного, захопливого дива смерті. Однієї миті ти людина, іншої – предмет, – і Мамі з Татом доведеться дзвонити старому лікареві як-там-його і впізнавати тебе по зубах, бо від твого обличчя лишиться не надто багато, а Мама з Татом сподівалися від тебе більшого, – аж ні, життя не було справедливим, а тепер дійшло й до цього.

Чотирнадцять доларів.

Це, кажу я, твоя матір?

Ага. Ти плачеш, шмигаєш носом, знову плачеш. Сковтуєш. Ага.

Маєш читацький квиток. Картку прокату відеокасет. Картку соціального страхування. Чотирнадцять доларів готівкою. Я хотів забрати автобусний проїзний, але механік сказав брати тільки водійські права. Прострочений студентський квиток.

Ти щось вивчав.

На той час ти вже ревеш, тож я притискаю пістолета до щоки трохи сильніше, ти починаєш відсуватися, доки не кажу: не рухайся, або помреш прямо тут. Отож що ти вивчав?

Де?

У коледжі, кажу. У тебе студентський квиток.

О, ти не знаєш, шмарк, шморг, усіляке, біологію.

Послухай, кажу. Зараз ти помреш, Раймонде К. К. К Гессель, цієї ночі. Тобі вирішувати: станеться це за секунду чи за годину. То збреши мені. Скажи перше, що в голову прийшло. Вигадай щось. Мені насрати. У мене зброя.

Нарешті ти почав прислухатися і відволікся від дрібної трагедії в твоїй голові.

Заповни анкету. Ким Раймонд Гессель хоче стати, коли виросте?

Додому, кажеш ти, ти просто хочеш додому, будь ласка.

Так, блядь. Як ти хотів провести своє життя? Якби міг робити все що завгодно.

Вигадай щось.

Ти не знаєш.

Тоді зараз ти будеш мертвим, кажу. Кажу, поверни-но голову.

Смерть настане за десять, дев’ять, вісім.

Ветеринар, сказав ти. Ти хотів бути ветеринаром.

Тобто тварини. Ти мав би вчитися на це.

Учитися надто довго, сказав ти.

Ти можеш стерти свою дупу, навчаючись, Раймонде Гессель, чи ти можеш померти. Тобі обирати. Я вклав твого гаманця до задньої кишені джинсів. То ти справді хочеш тварин лікувати. Я прибираю солоний ствол пістолета від однієї щоки і притискаю його до іншої. Це те, ким ти завжди хотів стати, Раймонде К. К. К. К. Гесель, – ветеринаром?

Ага.

Без пизди?

Ні. Ні, тобто, звісно, так, без пизди. Ага. Гаразд, кажу і притискаю вологий кінчик ствола до твого підборіддя, потім до носа, і всюди лишається сяюче вологе кілечко твоїх сліз.

Отож, кажу, повертайся до навчання. Якщо ти завтра зранку прокинешся, то знайдеш спосіб повернутися.

Я притиснув вологий кінчик зброї до кожної щоки, потім до підборіддя, лоба і лишив ствол там. Ти можеш померти прямо зараз, кажу.

У мене твої права.

Я знаю, хто ти. Я знаю, де ти живеш. Твої права будуть у мене, і я тебе перевірятиму, містере Раймонде К. Гессель. За три місяці, потім за півроку, потім за рік, і, якщо ти не повернешся на навчання, щоби стати ветеринаром, ти помреш.

Ти не кажеш нічого.

Паняй звідси, повертайся до свого життя, проте пам’ятай, що я за тобою стежу, Раймонде К. Гессель, і я радше вб’ю тебе, ніж побачу, як ти горбатишся на лайновій роботі заради грошей, котрих ледь стачить на сир і телевізію.

Зараз я піду, тому не обертайся.

Ось що Тайлер наказав мені зробити.

Слова Тайлера спадають з моїх вуст.

Я – вуста Тайлера.

Я – руки Тайлера.

Кожен у проекті «Каліцтво» – частина Тайлера Дердена, і навспак.

Раймонде К. К. Гессель, твоя вечеря буде смачнішою за все, що ти будь-коли в житті їв, а завтра настане найщасливіший день усього твого життя.

Глава 21

Прокидаєшся в міжнародному аеропорту Скай Гарбор^[33].

Переведи годинник на дві години назад.

Рейс привів мене до центральної частини Фенікса, і в кожному барі є хлопці зі швами по краю очниць, там, де потужним ударом розсікли шкіру об край кістки. Є хлопи зі зламаними носами – ці хлопці з барів дивляться на мене, зі зморшкуватою дірою в щоці, так ніби ми одна сім’я.

Якийсь час Тайлера не було вдома. Я виконую свою маленьку роботу. Пересуваюся від аеропорту до аеропорту в пошуках машин, у яких загинули люди. Чарівність подорожей. Дрібненьке життя. Дрібненькі мильця. Дрібненькі сидіння літаків.

Де б я не був, питаю про Тайлера.

Якщо я його знайду, водійські посвідчення дванадцяти людських жертв – у моїй кишені.

У кожному барі, у кожному довбаному барі я бачу побитих людей. У кожному барі вони обіймають мене і хочуть придбати мені пива. Так, ніби я наперед знаю, в яких з цих барів є бійцівські клуби.

Я питаю, чи не бачили вони хлопа на ймення Тайлер Дерден.

Марно питати, чи знають вони про бійцівський клуб.

Перше правило – ти не говориш про бійцівський клуб.

Але чи бачили вони Тайлера Дердена?

Вони кажуть: ніколи не чули про такого, сер.

Проте ви можете знайти його в Чикаго, сер.

Певно, через діру в щоці всі звуть мене «сер». І підморгують.

Ти прокидаєшся в О’Гара і їдеш у Чикаго.

Переводиш годинник на годину вперед.

Якщо ти прокидаєшся в іншому місці.

Якщо ти прокидаєшся в інший час.

Чому ти не можеш прокинутися іншою людиною?

У кожному барі, до якого ти заходиш, помордовані хлопці багнуть пригостити тебе пивом.

І ні, сер, вони ніколи не зустрічали цього Тайлера Дердена.

І вони підморгують.

Вони ніколи раніше не чули цього імені. Сер.

Я питаю про бійцівський клуб. Сьогодні буде бійцівський клуб?

Ні, сер.

Друге правило бійцівського клубу – ти не говориш про бійцівський клуб.

Побиті хлопці хитають головами.

Ніколи про це не чули. Сер. Проте можете знайти цей ваш бійцівський клуб в Сіетлі, сер.

Прокидаєшся в Меґз Філд і дзвониш Марлі спитатися, що відбувається на Пейпер-стрит. Марла каже, що всі космічні мавпочки голять собі голови. Електробритви перегріваються, і весь дім просяк смаленим волоссям. Ще космічні мавпочки спалюють собі лугом відбитки пальців.

Ти прокидаєшся в Сі Таку.

Переведи годинник на дві години назад.

їдеш у центр Сіетла, і в першому барі, до якого заходиш, бармен носить бандаж на шиї, котрий змушує його закидати голову назад настільки, що він скошує очі, щоби розгледіти тебе з-поза розквашеного носа.

Бар порожній, і бармен каже: «З поверненням, сер».

Я ніколи не був у цьому барі, ніколи, ніколи раніше.

Я питаю, чи йому знайоме ім’я Тайлер Дерден.

Бармен вишкірюється з високо піднятим через білий шийний бандаж підборіддям і питає:

– Це перевірка?

Так, кажу, перевірка. Він зустрічав коли-небудь Тайлера Дердена?

– Ви приїздили минулого тижня, містере Дерден, – каже він. – Не пригадуєте?

Тайлер був тут.

– Ви були тут, сер.

До сьогодні я ніколи тут не був.

– Як скажете, сер, – каже бармен, – проте минулого четверга ввечері ви приходили запитати, як швидко нас планує прикрити поліція.

Увечері минулого четверга я не спав усю ніч через безсоння, не розбираючи, чи я сплю, чи ні.

Я прокинувся пізно вранці в п’ятницю, страшенно втомлений і з відчуттям, що й очей не стуляв.

– Так, сер, – каже бармен. – Минулого четверга ви стояли прямо там, де стоїте зараз, і розпитували мене про поліцейську облогу, і питали, скільки осіб ми не пустили до бійцівського клубу в середу ввечері.

Бармен обертається всім корпусом, щоби глянути на порожній бар, і каже:

– Ніхто не почує, містере Дерден, сер. Ми завернули двадцять сім осіб минулого вечора. Тут завжди порожньо після бійцівського клубу.

В усіх барах, куди я заходив цього тижня, мене називали «сер».

В усіх барах, у які я заходив, побиті хлопці поводили себе однаково. Як незнайомі могли знати, хто я є?

– У вас є родима пляма, містере Дерден, – каже бармен. – На нозі. У вигляді темно-червоної Австралії з Новою Зеландією поруч.

Тільки Марла про це знає. Марла і мій батько. Навіть Тайлер про це не знає. Коли я ходжу на пляж, то підгинаю ногу під себе.

Рак, якого в мене нема, тепер повсюдно.

– Усі в проекті «Каліцтво» про це знають, містере Дерден. – Бармен розвертає руку до мене, на зворотній стороні долоні – випалений поцілунок.

Мій цілунок?

Цілунок Тайлера.

– Усі знають про цілунок, – каже бармен. – Це частина легенди. Ви стаєте траханою легендою, пане.

Дзвоню Марлі з готельного номера в Сіетлі, щоб спитати, чи робили ми це.

Ну, ти знаєш.

По міжміському Марла питає:

– Що?

Спали разом.

– Що?!

Чи я коли-небудь, ну, ти знаєш, займався з нею сексом?

– Господи Христе!

Ну?

– Ну? – каже вона.

У нас коли-небудь був секс?

– Ну ти й лайно.

– У нас був секс?

– Я тебе вб’ю!

Це значить «так» чи «ні»?

– Я знала, що так трапиться, – каже Марла. – Тебе не збагнеш. Ти мене любиш. Ти мене ігноруєш. Ти рятуєш мене, а потім готуєш мило з моєї матері.

Я щипаю себе.

Питаю Марлу, як ми зустрілися.

– На тому збіговиську раку яєчок, – каже Марла. – Потім ти врятував мені життя.

Я врятував їй життя?

– Ти врятував мені життя.

Я встромляю пальця собі в діру в щоці і провертаю його. Цього має стачити, щоб від конкретного болю я прокинувся.

Марла каже:

– Ти врятував мені життя. Готель «Regent». Я випадково намагалася порішити з собою. Пам’ятаєш?

Ох.

– Тої ночі, – продовжує Марла, – я сказала, що хочу від тебе аборт.

Ми втрачаємо тиск у салоні.

Питаю Марлу, як мене звати.

Усі ми помремо.

Марла каже:

– Тайлер Дерден. Тебе звуть Тайлер Мозкова-Підтирка-Для-Дупи Дерден. Ти живеш на 5123 NE Пейпер-стрит, і там зараз аж роїться від твоїх маленьких апостолів, які голять голови і спалюють лугом шкіру на руках.

Я маю поспати.

– Ти маєш притягти сюди свою дупу, – кричить Марла в слухавку, – доки ці дрібні тролі не пустили на мило мене.

Я маю знайти Тайлера.

Шрам на її руці, питаю Марлу, звідки він у неї?

– Ти, – каже Марла. – Ти поцілував мою руку.

Я маю знайти Тайлера.

Я маю трохи поспати.

Я маю спати.

Я маю піти трохи поспати.

Кажу Марлі на добраніч, і крик Марли меншає, меншає, меншає і зникає в той час, як я тягнуся, щоби повісити слухавку.

Глава 22

Усю ніч у голові кружляють думки.

Я сплю? Я взагалі спав? Це і є безсоння.

Намагаєшся трохи розслабитися з кожним видихом, але серце досі кудись женеться, і торнадо думок у голові.

Ніщо не спрацьовує. Ані керована медитація.

Ти в Ірландії.

Ні рахування овець.

Ти підраховуєш дні, години, хвилини з того часу, як пам’ятаєш, що спав. Твій лікар сміявся. Ніхто ще не вмирав від безсоння. Твоє обличчя схоже на старий висохлий фрукт, і можна подумати, що ти вже помер.

О третій ночі в мотельному ліжку в Сіетлі пізно шукати групу підтримки хворих на рак. Пізно шукати маленькі піґулки аміталу натрію чи «секонал» кольору яскраво-червоної губної помади, весь цей набір «Долини ляльок». Після третьої ночі ти не можеш зайти до бійцівського клубу.

Ти маєш знайти Тайлера.

Ти маєш бодай трохи поспати.

Тоді ти прокидаєшся, а поруч ліжка в темряві стоїть Тайлер.

Ти прокидаєшся.

Тої миті, коли ти провалювався в сон, Тайлер стояв поруч і казав: «Прокинься. Прокинься, ми розібралися з проблемою поліції в Сіетлі. Прокинься».