Текст книги "Як ми говоримо"
Автор книги: Борис Антоненко-Давидович
Жанры:
Справочники
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 24 страниц)
Коли й хто почав запроваджувати в нашу мову неоковирне слово "міроприємство", – невідомо, але час від часу воно з'являється в діловому листуванні й чується в доповідях: «Щоб досягти помітного успіху, треба далі поглиблювати прийняті міроприємства», «У нас провели такі міроприємства» і под.
Такого слова не було й нема в українській мові, його наспіх склепали ті, що не знали багатства нашої мови, але хотіли висловити свою думку по–українському. Відповідником до російських "мера", "мероприятие" є "захід", а в множині – "заходи": «Палка молодіж у живі очі сміється старому, кепкує з його заходів» (М. Коцюбинський). Російському вислову "принимать меры" відповідає український "уживати заходів": «Він рідко вживав різких, аґресивних заходів» (О. Копиленко).
Слово "захід" має ще значення «зусилля»: «Не варта справа заходу» (приповідка); «Шкода заходу й труду» (І.Франко); іноді воно буває відповідником російських слів "приём", "присест": «За одним заходом упорав усе, що на два дні наварила» (з живих уст); «За два заходи й воза полагодили» (з живих уст).
Отож, у перших реченнях треба було сказати: «поглиблювати вжиті заходи», «запровадили (здійснили, провели) такі заходи».
Нагода й пригодаЦі два слова – немов камінь спотикання для тих, що негаразд знають українську мову й тому часто ставлять їх не там, де треба: «Словник має стати в нагоді вчителеві й школяреві, професорові й студентові, письменникові й перекладачеві», – читаємо в рецензії; «Мені ще не випадало пригоди їздити до Ужгорода», – чуємо з уст.
Ці помилки виникають, мабуть, через те, що обидва слова мають серед багатьох своїх значень також значення російського слова "случай": «При нагоді я скористаюсь вашою порадою»; «Зі мною сталась така пригода». Щоб уникнути прикрих помилок, як у наведених фразах, треба запам'ятати, що іменник "нагода" означає «випадок» (здебільшого сприятливий): «Нагоди стріляти їй не трапилося» (М. Шеремет), або "випадок, що зумовив якусь дію": «Ольга мала деякі дані підозрівати, що Завадка шукає нагоди заговорити до неї…» (І. Вільде). А іменник "пригода" вказує на якусь подію, на якісь бувальці: «Кожна пригода – до мудрості дорога» (прислів'я), або й на лихо: «Раз сталася така пригода. Остапові зсунулась пов'язка з рани, і він ніяк не міг дати собі ради з нею» (М. Коцюбинський); від цього є вислови "стати пригоді", "стала пригода" – відповідники до російських "быть беде", "произошло несчастье": «Ой на козаченьків ой на запоріжців та пригодонька стала»(історична дума).
Іменник "пригода" може означати також потребу, користь: «Годувала собі дочку для своєї пригоди, щоб принесла із криниці холодної води» (народна пісня), – від чого є вислів "стати в пригоді": «Не бий мене, чоловіче добрий, я тобі у великій пригоді стану» (казка).
Тим‑то й у наведених на початку неправильних фразах треба було висловитися: «Словник має стати в пригоді…», «Не випадало ще нагоди їздити…».
Наймити й найманціСлово "наймит" означало колись певне соціальне поняття – робітник, що наймався працювати в заможного господаря («Наймит запріг коні й поклав на віз кілька кавунів і динь». – І. Нечуй–Левицький), але воднораз його стали вживати в значенні «запроданець, відступник, перекинчик», що «за шмат гнилої ковбаси», як писав Т. Шевченко, перекидався до ворожого табору: «Ваші господарі – наймити татарам, турецьким султанам» (Т. Шевченко). Згодом у переносному значенні з'явилось нове слово – "найманець": «Не тільки чоловіки, а й жінки й підлітки брали активну участь у боротьбі проти німецько–фашистських окупантів та їх найманців» (О. Гончар).
У сучасній літературній мові слово "наймит" виступає в його буквальному соціальному значенні, а в значенні «запроданець» користуються словом "найманець".
Накладна плата чи післяплата?У діловому листуванні трапляється читати: «Книжки надіслано накладною платою». Таку фразу може зрозуміти тільки той, хто знає російську мову, де є вислів "наложенный платеж", бо українською мовою плата, яку вносять після одержання на пошті замовленої речі, зветься післяплатою. Тому й у наведеній фразі треба було написати: «надіслано післяплатою».
Недолік, хиба, вада, огріх, прогріх, недоробок, ґанджа, ґанжа, ґанджКолись слово "недолік" мало далеко вужче значення, ніж тепер, коли воно вживається відповідно до російських "недостаток", "недочёт", як це бачимо в таких фразах: «У роботі рільничої бригади виявлено багато недоліків», «Це оповідання захоплює і хвилює своїм змістом читача, але в ньому, на жаль, є багато стилістичних недоліків».
Утворений від кореня дієслова лічити в значенні «рахувати» й заперечної частки "недо" іменник "недолік" був синонімом слова "нестача": «Під час ревізії каси виявлено недолік (або нестачу) на 575 крб. 21 коп.»; «Знов у коморі натрапили на недоліки: не стає 15 кг гречки й 32 кг проса».
Слід відзначити, що тепер слово "недолік", набувши значення російських "недостаток", "недочёт", утратило колишнє значення, віддавши його синоніму "нестача", й витискує з ділової, а часом і з художньої мови інші відомі слова, що з погляду мовної традиції є чіткішими відповідниками до російських "недостаток", "недочёт".
Таких слів є чимало: "хиба", "вада", "огріх", "прогріх", "похибка", "помилка", "недоробок". Чи не краще й природніше зазвучала б перша фраза, якби замість недоречного там слова "недоліки" поставити "огріхи": «У роботі рільничої бригади виявлено багато огріхів (або "хиб", "недоробок")»? На краще пішло б і в другій фразі, якби там стояло слово "хиби" (або "вади"): «Це оповідання захоплює й хвилює своїм змістом читача, але в ньому є багато стилістичних хиб (вад)».
Українська класична література й народна мова користуються словом "недолік" тільки в значенні «нестача»; для інших значень уживають наведених слів: «Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений«(В. Стефаник).
Російському слову "изъян", близькому своїм значенням до слова "недостаток", в українській мові відповідають "ґанжа" ("ґанджа") або "ґандж", де перший звук – проривний, вимовляється, як латинське «g»: «Бувають люди з природженою ґанжею» (І. Нечуй–Левицький); «У всій стайні нема коня без ґанджу» (з живих уст).
Із цих прикладів бачимо, що наша мова має досить відповідників до російських "недостаток", "недочёт", "изъян", то чи варто заміняти всіх їх одним словом "недолік"? Хоч би тільки з стилістичних міркувань, та й то нема в цьому потреби.
Обслуга й обслуговування (обслужування)«У місті відчувається погана поштова обслуга», – читаємо в одній газеті, й відразу впадає в очі помилкове використання слова "обслуга", яке має інше значення, ніж те, що надала йому газета.
Обслуга – це не дія, що задовольняє чиїсь потреби, а група людей, призначених виконувати певну роботу, здебільшого в військовій справі. Російським відповідником до цього слова буде "расчёт", "прислуга", як це бачимо в такій, наприклад, фразі: «Гармату викотили на платформу, а обслуга зайняла теплушку» (В. Козаченко).
Коли треба передати дію, спрямовану на виконання якогось завдання, тоді слід удаватись до слів "обслуговування" або "обслужування".
Облік і обличчя«У постаті головного героя роману перед нами постає облік нашого сучасника», – читаємо в рецензії на художній твір і не можемо зійти з дива: про який це облік пише рецензент? Адже цей іменник, що походить від дієслів "облічувати", "облічити", має в українській мові точне значення: «Скільки ще не взято на облік самостійних груп, які боролися з окупантами, але не знали, як зв'язатися з іншими підпільниками» (Ю. Яновський); «В артілі добре організовано облік і зберігання кормів» («Колгоспник України»).
Рецензент механічно переніс в український текст російське слово, не зваживши на те, що це слово є також в українській мові, тільки з іншим значенням. У цьому не було ніякої потреби, бо українська мова має досить відповідників до російського слова "облик": "обличчя" («Таке обличчя нашого сьогоднішнього села»), "образ" («Бережучи свій національний образ…» – Б. Грінченко), застарілі "подоба" («Фабрика швидко стратила свою опрятну і празничну подобу». – І. Франко) й "лик" («Узяла на себе лик прудкого хлопчика». – Марко Вовчок).
Узявши з цих синонімів той, що найбільше підходить до змісту фрази, рецензент міг би написати: «У постаті головного героя… виникає образ нашого сучасника».
Особа й особистістьЦі два слова – "особа" й "особистість" – інколи не розрізняють і пишуть: «Особа автора виявляється і в доборі теми, і в характерних, тільки йому властивих образах», – або кажуть: «Ви наговорили мені багато образливого, прошу без особистостей!»
Слово "особа" означає одну людину, індивід: «Він сам, своєю власною кругленькою особою, стояв, зігнувшись над пательнею» (М. Коцюбинський); іноді, коли мовиться про багатьох людей, це слово в множині заміняє множину інших слів – "чоловік", "душ": «На нараду прийшло багато осіб, але тих, кого хотілось бачити, й не було» (з живих уст); часом воно править за відповідник до російського слова "личность", наприклад, у вислові: «Що за підозріла особа?»
Слово "особистість" означає "індивідуальність людини", "сукупність її духовних і фізичних властивостей": «Авторську особистість не піддаватимеш остракізму, виганяючи її з вірша, де вона в нього існує на Правах ліричного героя» (Є. Гуцало).
Тим‑то й у першій фразі треба було написати: «Особистість автора виявляється…», – а в другій фразі сказати: «Прошу без особистих образ!»
Пам'ятник і пам'ятка«Багато пам'ятників минулого є в степах України. Це і степові могили, і кам'яні «баби», що стояли на цих могилах, і, нарешті, різні речі, які знаходять у могилах», – читаємо в статті про археологічні знахідки. Але про які пам'ятники пише автор статті? Адже слово "пам'ятник" означає українською мовою монумент, меморіальну споруду (обеліск, плита, піраміда), про які нема й згадки в статті. Те, про що оповідається в статті, є не пам'ятники, а пам'ятки, цебто речі, що належать до культури минулого, як це бачимо в фразі: «Комісія передусім хотіла дізнатися про всі старовинні пам'ятки, що збереглися в Південно–західному краї: давні церкви, замки, первісні вали, могили, городища» (О. Іваненко). Слово "пам'ятка" вживається й у значеннях «річ, дана на згадку»: «Це перо я дала тобі колись на пам'ятку» (Леся Українка), – «книжка, де викладаються певні відомості чи настанови»: «Інститут готує до видання пам'ятку бригадира з квадратно–гніздового способу посадки деяких овочевих культур і картоплі» («Радянська Україна») – та як синонім іменника "пам'ять": «Ці шматочки я сховаю на спомин про цей день на пам'ятку про нашу щиру любов» (І. Нечуй–Левицький).
Слід знати вислів "запасти в пам'ятку", відповідний російському "запечатлеться в памяти": «Запала їм у пам'ятку її краса, врода дівоча» (Панас Мирний).
Пам'ятник на могилі звичайно зветься "надгробник": «Я спорудив собі надгробник вікопомний» (М. Старицький), – або "надгробок": «Чернігівські земляки, вкупі з сином поета, становлять над його могилою невеличкий монумент–надгробок» (М. Коцюбинський).
Переписка й листуванняІменника "переписка" й дієслова "переписуватись" тепер інколи вживають у невластивому їм значенні: «У нас із ним – давня переписка»; «Я переписуюся з її братом».
"Переписка", чи, краще, "переписування", означає по–українському не «обмін листами», не «кореспонденція», а «певний процес копіювання з уже написаного»: «Глузлива доля підсунула переписування в канцелярії якихось сухих, нікому не потрібних паперів» (М. Коцюбинський).
Писання листів та одержання на них відповідей зветься по–українському "листування", а дія – "листуватися": «У Львові Франко починає жваве листування з М. Драгомановим» (П. Козланюк).
Отож, і дві перші фрази треба було написати: «У нас із ним – давнє листування» (або ще краще: «Ми з ним давно листуємося»; «Я листуюся з її братом».
Письменність і писемністьПевно, через звукову подібність слів "письменність" і "писемність" автори й промовці інколи помиляються, ставлячи одне слово замість другого, як у фразі: «Наша країна визначається абсолютною писемністю», – де треба було поставити слово "письменність".
Слово "писемність" – це позначання слів відповідними графічними знаками – письменами: «Ще задовго до виникнення писемності східнослов'янські племена створили велику та різноманітну усну поезію» («Історія української літератури»). Письменність – це вміння людини передати на письмі свою думку й читати написане: «Колгоспне село – село суцільної письменності» (Остап Вишня).
Підписка й передплата«Підписка на газети та журнали ще не охопила всіх робітників та службовців нашого підприємства», – читаємо в стінній газеті. Слово "підписка" означає «затвердження підписом людини якогось зобов'язання додержуватись певних правил чи виконувати якусь вимогу»: «Однак, коли не помиляюся, видали йому підписку? Присяглися мовчати?» (Ю. Смолич). А коли хтось хоче одержувати газети й журнали або збірку творів якогось письменника, за що треба наперед заплатити певну суму грошей, це зветься передплатою: «…Кримський… звернувся з закликом підтримати це видання передусім передплатою» («Радянське літературознавство»); «Передплату газет і журналів продовжено ще на місяць» (оголошення).
Площа й майданНе тільки на таблицях, де написано назви вулиць, а й у публіцистиці, часом навіть у художніх творах майже зникло давнє слово "майдан", хоч послідовно зберігається зменшена його форма "майданчик" (дитячий майданчик, будівельний тощо). Словом "площа" майже всюди чомусь заміняють майдан: «площа Перемоги», «площа Міцкевича», «На центральній площі села мусить бути сад, у саду пасіка», «Кілька підвід під'їхало до базарної площі».
В українській мові є обидва ці слова, та означають вони не одне й те ж. Слово "площа" є просторове або геометричне поняття: «Будинки мають кілька вимірів. Але основний один – площа» (О. Копиленко), «площа забудови», «площа трикутника» тощо. А незабудоване місце, де сходиться кілька вулиць, – байдуже, на селі чи в місті, – зветься "майдан": «На майдані коло церкви революція іде» (П. Тичина); «Майдан на хвилину ожив, залюднився» (М. Коцюбинський).
То яка є потреба відступатись від традицій української класики й живого народного мовлення? Чому не писати, як вони вимагають: "майдан Перемоги", "майдан Міцкевича"?
Повинна, визнання провини, признання до вини, каяття«Він довго ховався, але чи страх переміг, чи заговорила совість – прийшов‑таки з повинною до міліції», – читаємо в репортерській замітці й напружуємо думку, щоб точно зрозуміти фразу: чи то якийсь правопорушник прийшов до міліції з якоюсь жінкою, в чомусь зобов'язаною, чи то він прийшов признатись до своєї вини, визнати свою провину або помилку, покаятися в тому, що накоїв. Адже слово "повинна" вживається в українській мові передусім як прикметник жіночого роду, а не іменник: «Весною на економії пан роздав на кожну хату по двадцять качиних яєць, а восени кожна молодиця повинна була принести на економію двадцять качок» (І. Нечуй–Левицький); «А коли ж ти, дівко, горда, ти повинна жарти знати: як парубок зачіпає, ти повинна жартувати» («Материалы и исследования» П. Чубинського).
Проте в художній літературі траплялося це слово й з функцією іменника як відповідник до російського "повинная": «Здавалося, повинну у великій провинності принесли вони з собою» (Панас Мирний). Цей іменник заходив до літературного вжитку не з народної мови, а з російського офіційно–канцелярського лексикону, як, приміром, слово "бумага" замість "папір" «На щуку хтось бумагу в суд подав». – Л. Глібов), щоб надати тексту офіційно–канцелярського колориту. Навряд чи є потреба в сучасній діловій і художній мові користуватись цими канцеляризмами, коли є в народній мові давні відповідні слова: "визнання провини" (чи "помилки"), "признання до вини", "каяття". Російський вислів "принести повинную" краще перекладати українською мовою – "признатись у провині", "покаятися", "повинитися". Через те в репортерській фразі, наведеній на початку, точніше й краще було б висловитись так: «прийшов‑таки повинитись до міліції» (або «прийшов‑таки до міліції признатись у провині») .
Подих, дух, віддих, дихання«Вершник перевів подих, кинув оком на юрбу»; «Йому навіть подих перехопило. Скільки тут хліба!» – читаємо в творах сучасних українських письменників і мимоволі згадуємо статтю М. Рильського «Словник і питання культури мови», надруковану в «Радянській Україні» 3 й 4 квітня 1963 р., де тонкий знавець української мови звертає між іншим увагу на недоречність у таких фразах слова "подих". Адже це слово означає не «дихання», а «подув»: «Клени обсипаються від найменшого подиху вітерця» (О. Донченко), – або вказує на нові впливи: «Подих нової епохи дійшов і до цього великого міста» («Вітчизна»). Російські відповідники – "дуновение", "веяние".
Навпаки, там де йдеться про дихання, українська класика вдавалась до слів "дух" («Вона аж зблідла, дух забивсь». – І. Нечуй–Левицький; «Молодиця не переведе духу, верещить». – Марко Вовчок), "віддих" («Він затамовує навіть віддих, боячись подати знак життя». – М. Коцюбинський), "дихання" («Інші квіти в диханні весни розцвітуть». – В. Сосюра).
Російському вислову "задержать дыхание" відповідають українські "затамувати (зупинити, затримати) дух" («Вони проминули ще десяток склепів, затамовуючи дух». – Ю. Смолич), "затамувати віддих" («Олег, затамувавши віддих, визирнув з‑за димаря». – О. Донченко); російському "перевести дух (дыхание)" – українські вислови "звести дух" «А ви дайте мені дух звести». – Марко Вовчок), "перевести (відвести) дух" («Вийшовши на високу гору, вони стали проти самого пам'ятника, щоб перевести трохи дух». – І. Нечуй–Левицький), "відсапнути" («Лаговський важко одсапував з того прудкого ходіння». – А. Кримський), "відітхнути" («Я став, відітхнув важко, озирнувся довкола і знов відітхнув». – І. Франко). Російському вислову "нельзя дух перевести" відповідають українські "не можна дух відвести", "не здихнутися", "не здихатися" («Аж не здишеться, мов тільки що вловлений горобчик». – П. Куліш).
Поля, береги, краї, криси«На полях книжки було багато дрібно писаних олівцем нотаток», – читаємо в одному сучасному оповіданні. Чому написано «на полях», а не "на берегах"? Адже білі краї книжки чи зошита звались і звуться по–українському "береги": «Одну по одній перегортав сторінки. Плями на берегах таїли в собі приємні і неприємні згадки» (Н. Рибак); «Книжка з золотими берегами» (Словник Б. Грінченка).
Словом "береги" інколи позначають краї чогось, наприклад: «Пофарбовані в біле береги тротуарів здавалися примарною стрічкою» (О. Донченко); часом це слово відповідає російському "кайма": «…Одарка мережила крайки, Маланка гаптувала береги» (К. Гордієнко).
Часто помиляються тепер, називаючи краї капелюха або бриля полями: «Поля його капелюха намокли від дощу й сумно звисали». По–українському вони звуться "криси": «Солом'яний бриль широкими крисами ховав од сонця його смагляве обличчя» (Ю. Яновський). Від цього слова в західноукраїнських гірських районах капелюх із широкими крисами зветься "крисаня": «На нім крисаня аж горить» (М. Шеремет).
Слово "криси" виступає іноді як синонім іменника "краї": «Синє полум'я хитнулось, хлюпнуло в чорні криси цистерни» (М. Коцюбинський).
Поприще, нива, поле, арена«На поприщі вітчизняної науки ви попрацювали сорок років», – чуємо в одному привітальному зверненні, та й чи в одному тільки? Автори статей і промовці чомусь дуже вподобали цей архаїчний старослов'янізм "поприще", забувши про всі інші українські відповідники, що, мабуть, далеко більше відповідали б нашій сучасності. Чи не краще звучить, замість старозавітного, український вислів "на ниві"? («Сафронов працював на ниві театрального мистецтва рівно стільки, скільки себе пам'ятав». – Ю. Смолич). Або такий же народний вислів "на полі"? «На літературному полі мені щастило». – М. Коцюбинський). Навіть у запозиченому "арена" вчувається більше сучасності, ніж у застарілому "поприще" («На арені боротьби з темрявою і безправ'ям народних мас Леся Українка засвічувала яскраві досвітні вогні». – З промови).
Жива народна мова не знає іменника "поприще", але в ній є схоже за звуковим складом дієслово "поприщити", що викликає комічні непорозуміння, коли чують під час читання газети цей непопулярний архаїзм. Бодай із цих міркувань не слід послуговуватися словом "поприще" й не минати відомих усім його синонімів.
