Текст книги "Краєвиди підглядника"

Автор книги: Богдан Бойчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

Постскриптум

Зима проминула й залишила в мені почуття пригнічености й туманносте. Не можу сказати, що була вона тяжка чи прикра: кільканадцять днів, сполосканих дощами, два-три снігопади. Почуття пригнічености було, радше, відображенням мого душевного стану. Я чимраз більше занурювався в себе, сотні разів передумував і переоцінював минуле, та ніяк не міг прорватися поза себе, не міг проникнути думками чи відчуттями в майбутнє. Тільки читання і праця охороняли мене від депресії.

Та коли настала весна, і я крізь вікно в бюро спостерігав, як у Центральному парку вибухали квітом японські вишні, то й у мені почало ледь-ледь зеленіти. Одної теплої неділі я вдягнув короткі штанці, підкасав рукави сорочки й подався Центральним парком униз. Опинившись на 59-й вулиці й П'ятій авеню, перейшов на другий бік і рушив на майданчик перед готелем Плаза. Там було повно молоді. Посередині грав оркестр й кілька дівчат вигиналися перед ним. Збоку молодий хлопець дорізував на скрипці Штрауса, і йому кидали в капелюх мідяки. Ще далі хлопець із дівчиною виробляли всякі циркові трюки, а коло них стояв огрядний клоун і тримав на шнурку хмару різноколірних кульок.

Я приглядався і сприймав усе це з великим захопленням. Але одночасно мав почуття, наче стояв за стіною, наче молодість і веселість були по другому боці.

Раптом якась дівчина кинулася мені на шию, обтиснула ногами мої стегна й гарячими вологими губами впилася в мої уста. І хоч її волосся закривало мій вид, я відразу впізнав, хто вона. Одною рукою тиснув її до себе, а другою гладив розвихрене вітром волосся.

– Марку! Яка чудова зустріч! Про таку саме я ввесь час мріяла.

– А я останнім часом забув навіть мріяти.

– Що сталося? – дівчина вивільнилася від мене й дивилася мені в душу синіми грайливими очима.

– Це дуже довга історія. Може, колись розкажу тобі, як матимеш більше часу для мене.

– Матиму! Ціле життя!

Мені зробилося так тепло й зворушливо, що сльози підступали до очей.

– Що з тобою, Марку? – шепотіла, витираючи рукою сльози.

– Я щасливий, Беверлі.

– А, може, закоханий?

– Я саме думав над цим.

– Не думай так багато, а зроби мені… – вона розсміялася й шепнула мені на вухо.

– То ходімо до мене.

– Ні, краще біжімо!

Беверлі й далі була таким життєрадісним і спонтанним дівчиськом, як колись. Хоч зовні трохи змінилася. Виструнчала, стала ніби вищою й запустила довге волосся, яке робило її округле личко дещо видовженим. Але, на мою втіху, зберегла всі свої пухкенькі властивості. Ми перебігли 59-у вулицю й подалися парком до 78-ї.

– Що ти робиш у Нью-Йорку, Беверлі?

– Працюю.

– Де?

– У Стайвесант Гайскул.

– Я чув, що це добра школа. Де вона розташована?

– На 15-й вулиці, між Першою і Другою авеню.

– Відколи ти там працюєш?

– Від початку шкільного року, тобто від вересня.

– Хіба Пітер погодився жити в Нью-Йорку? Пригадую, він не любив цього міста.

– Ми розлучилися з Пітером.

Я остовпів. Вхопив Беверлі за лікоть і затримав її.

– Беверлі, Беверлі, ходи сядемо на лавочці. Це заважливі речі, щоб я міг сприймати їх на бігу.

Ми сіли на лавочці. Беверлі притулилася до мене й рукою гладила моє коліно.

– Що сталося? – спитав я, глянувши в її сині, прозорі очі.

– Нічого драматичного справді не сталося. Пітер і його родина дуже консервативні. Точно дотримуються бостонського аристократичного етикету: завжди стримані у вияві почуттів, завжди коректні, навіть у ліжку.

– Мені здавалося, що саме це тебе дуже захоплювало.

– То правда, Марку. Не маючи власної родини, я більше захоплювалася стилем життя Пітерової родини, ніж самим Пітером, як знаєш.

– Як я можу знати?

– Я товклася тоді з тобою. Ти хіба не забув?

– Ні, цього я ніколи не забуду.

– Тоді я щаслива.

– А, може, закохана? – пожартував я, імітуючи її.

– І закохана! Та досить скоро я побачила, що нічим не належу до тої родини. Хоч би що я зробила, хоч би що сказала, – все було заспонтанне, закрикливе й завульгарне для них. Я почувалася, немов у клітці. Чи, радше, наче божевільна між нормальними.

– Але ж ви з Пітером жили окремо від родини, як ти мені писала.

– То правда. Але Пітер був точно такий самий. Я робила все можливе й неможливе, щоб прихилити його до себе, але він був надто штивний, щоб хоч трохи зблизитися зі мною. І раптом мені стало нестерпно зносити все це. Посадила Пітера перед собою й вилила йому всю душу. Він усе чудово зрозумів, і ми розійшлися друзями. Я відразу переїхала до Нью-Йорка, який завжди любила, й дістала працю у Стайвесант, за посередництвом своєї чудової приятельки.

– Це та, до якої ти їздила під час наших спільних канікул?

– Та сама. Ти маєш добру пам'ять.

– Я пам'ятаю теж усі твої найінтимніші принади…

– Ти був поганий хлопець! – вона розсміялася, полізла рукою вище під мої короткі штанці і стиснула пробудженого члена.

– Ох, я так стужилася за ним!

– Я думав, що ти стужилася за мною.

– Ти забагато думаєш про себе! – вона розсміялася, поцілувала мене і, вхопивши за руку, потягнула з лавки. – Але біжімо!

Я біг за нею й потрапляв у екстатичний стан захоплення. Її щільно облягаючі короткі штанці й біла блузочка, що розпиналася на грудях, виявляли кожний обрис її звабливої сексуальної фігури. А порухи її тіла в бігу звучали як пристрасна, жагуча пісня.

Коли ми зайшли до мого мешкання, вона стягнула з себе блузочку, зсунула штанці й, усміхаючись, дивилася, як я нервово зривав із себе одяг. її нагота видихала на мене світло. Упродовж кількох годин ми кохалися й наздоганяли втрачений час. Аж надвечір я, знеможений, повалився навзнак.

– Доконала тебе! – скрикнула переможно Беверлі.

– Мушу з соромом признатися, що доконала.

– А я давно вже не почувалася такою задоволеною!

– Я не можу з дива вийти, Беверлі, які ми були колись сліпі.

– Власного кохання не побачили, правда?

– Обдурювали себе чужими коханнями. Але тепер не сміємо ще раз розминутися!

– Як це розуміти, Марку?

– Як освідчення.

– То негайно йдемо розписатися!

– Голі?

Вона розсміялася:

– Це в нашому стилі.

– Але сьогодні неділя, всюди зачинено.

– Тоді завтра!

– Неодмінно.

– А тепер зроби мені… – вона шепнула мені на вухо.

Я силувано усміхнувся і, збираючи останки сил, взявся вдоволяти її волю.

Нью-Йорк – ҐленСпей, 1995–1998