Текст книги "Краєвиди підглядника"

Автор книги: Богдан Бойчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

Частина друга

Гляньте, яку кару накладено

на вашу ненависть…

Шекспір, «Ромео і Джульєтта»

Це тільки похіть крови

й дозвіл волі.

Шекспір, «Отелло»

1

Весна промайнула дуже скоро. Настало літо – найгірша пора року в Нью-Йорку: задушлива й спекотна. Я сидів вечорами у вітальні й чекав, поки Джуліана не з'явиться гола в лазничці – це давало мені найбільше задоволення, бо я переживав наново своє дитинство – або з Ромео на лавочці. Я ненавидів себе за цю слабість, але не міг позбутися її. А Джуліана тільки посилювала цю мою одержимість, збуджувала в мені найтемніші інстинкти. І я чекав з миті на мить, коли вона почне знущатися наді мною. Але вона не з'являлася мені на очі, наче відчувала, що в такий спосіб доводить мене до шалу. Я вже сотні разів пакував валізку з наміром забратися геть від неї, але так і не зміг здійснити того заміру, як і не міг збагнути, що мене тримало біля неї. Я категорично не кохав її. Мені не було приємно бувати в її товаристві. Не була вона аж така красива, щоб милуватися нею платонічно, її завжди невдоволене й напружене обличчя відштовхувало. Не зв'язував мене тепер аж так сильно комплекс підглядання, він в останній час значно ослаб. Та все ж вона вміло розпалювала цей комплекс, щоб досягнути своєї мети. Але якої саме мети? Вона ввесь час натякала на «кінець» і на самогубство когось, хто був переді мною. Але чому вона мала би бажати мого кінця? Я ж їй ніколи нічого лихого не чинив. Донедавна навіть не знав її. Хіба що вона також мала комплекси, як і я, і мусила знущатися над мужчинами й доводити їх до якогось кінця. Та й ця маніакальність не цілком укладалася в її особистість. Джуліана була надто логічна, надто послідовна у своїх діях.

Вона двічі згадувала про «другу можливість», яка стосувалася її самої. І саме тут, може, треба було б шукати таємниці її задуму й щодо мене. Який кінець мала вона на увазі? Кінець її життя? Та це не мало жодного глузду, бо я не виношував убивчих намірів супроти неї. А може, йшлося тут про кінець чи, радше, завершення чогось у ній? У такому випадку, я був цілком безсилий, бо не мав найменшого натяку, що це могло бути. Можливо, що й вона не знала своїх емоційних чи психічних аномалій. Та, оскільки вона встановляла параметри наших взаємин, я не мав ніякого вибору й мусив приймати виклики.

Оскільки Джуліана не робила тепер ніяких ходів, я починав байдужіти. На другий день, замість їхати з роботи додому, я пішов собі у місто, з'їв добрий обід у французькому ресторані на Гадсон-стріт, а тоді посидів ще у кількох кафе на Блікер. Повернувся додому пізно й відразу міцно заснув. Джуліана, мабуть, відчувала, що гра вислизає з-під її пальців, тому на другий день, коли я знов повернувся додому пізно, вона сиділа з хлопцем на лавочці. Та, побачивши світло в моїй кімнаті, негайно відіслала хлопця геть і попрямувала до будинку. Це був сигнал для мене, що починалася якась нова або драматичніша гра.

Зрозуміло, що наступного дня, після роботи, я відразу поїхав додому. Тільки-но стемніло, вона появилася з хлопцем на лавочці. Між ними щось не ладналося. Джуліана чогось вимагала від хлопця, кричала, але він весь час хитав заперечливо головою.

Панувала велика задуха. Я роздягнувся і в самих трусиках сів на балконі. З Гудзону повівав легенький вітерець. Та я був напружений і не відчував ніякої приємности чи прохолоди. Крім того, в мене було погане передчуття. Стосунки між Ромео й Джуліаною на лавочці були натягнуті й нічого доброго не віщували. Джуліана, здавалося, була у відчайному стані. А це значило, що була спроможна на все. А хлопець, видно, не міг переступити якоїсь межі, поза яку вона його штовхала. Я також не мав бажання переступати в ту драму, яка відбувалася між Джуліаною і хлопцем. Тим більше, що позасвідомо я відчував щось погане, щось трагічне, – воно всмоктувало цю садибу, мене і Джуліану в якусь темну і слизьку оболонку. Але я сидів, мов приклеєний, у кріслі й ніяк не міг відірватися.

Джуліані, видно, не пощастило зламати опір хлопця словами й погрозами. Розлючена, вона шарпнула його на себе, а коли він далі опирався, – жорстоко почала бити його по обличчі, копати ногами й кусати. Хлопець плакав і боязко боронився. А Джуліана все більше бісилася і все більше знущалася над ним. її обличчя було викривлене ненавистю і зневагою до хлопця.

Мені жаль було хлопчини, і я почав обурюватися на Джуліану. Та раптово й несподівано у мені щось прорвалося чи зламалося. Я відчув несамовиту лють до Джуліани й одночасно невгамовне сексуальне жадання її. Мене здушило в горлі, а мою голову стискав нестерпний біль. Я не знав, що зі мною діється. Не в змозі терпіти цього довше, я збіг сходами наниз і полетів до лавочки.

Перше вхопив хлопчину за комір і жбурнув його в кущі. Він негайно зник. Тоді раптовим рухом здер з Джуліани блузочку й почав кусати її голі груди. Джуліана боронилася, била мене кулаками й кусала. Та це ще більше роз'юджувало мене. Я сильно вдарив її по обличчі, а тоді обома руками вхопив за шию й почав душити. В її очах застиг переляк, і вона раптово охляла.

Я жбурнув її на землю, розкинув широко ноги і прошив її з усією силою ненависти й жадання. Вона кричала з болю, плакала, але це ніяк не впливало на мене. Я втискав її в землю і продовжував входити у неї глибше й глибше, – аж нараз усім своїм єством відчув велике задоволення. Ні, не задоволення, а щастя, невимовне щастя, екстаз! Я підсвідомо бажав цього від хлопчини. «Ох, мамо, мамо, мамо!» – кричало все моє єство. Після цього наступило велике полегшення. Я почувався так, наче зсунув із себе тягар, який гнобив мене ціле життя. Почувався так, наче в будь-яку хвилину міг махнути крилами й полетіти вгору.

Я підвівся і, не глянувши на Джуліану, пішов додому. Впав на ліжко, і все довкола мене закрутилося. Я полетів у бездонний вир – з кімнатою, будинком і деревами.

Невдовзі, мов крізь велику віддаль, почув глухі кроки Джуліани. Трохи згодом почув шум води в лазничці. Джуліана брала душ. Та це було тепер таке буденне й нецікаве, що я не відчував ніякого бажання оглядати її. Поринув, натомість, у глибокий сон.

Пробудившись ранком, я помітив кров на трусах. Це неможливе! Я ніяк не міг цьому повірити! Вона досі була ще дівчиною. Досі була невинною.

Мені стало соромно за себе і жаль її. Я не був уважний до неї вчора й, мабуть, завдав їй великого болю. Усвідомивши все це, я вперше відчув ніжність до неї. Всі ці пережиття виснажили мене фізично й емоційно, і я вирішив не йти на роботу.

Цілий день лежав у ліжку й передумував ті самі думки знову й знову. Як вона могла залишитися дівчиною з усіма тими мужчинами, яких дотепер мала й доводила до крайностей? Мені досі здавалося, що вона була цілком вільна зі своїм тілом. Та це тільки вказувало на те, наскільки я не розумів людей узагалі, а Джуліану зокрема. Це вказувало теж, що я, засліплений всякими комплексами, не вглиблювався в думки, які Джуліана не раз і не двічі висловлювала. Вже під час нашої другої зустрічі в ресторані на Ґрінич-стріт вона сказала мені, що їй «потрібний тільки хтось присутній». А це значило, що їй потрібна була тільки жертва, а не мужчина, не коханець.

Вона також казала мені, вже тут, у вітальні внизу, що «нікому в житті не віддавалася й не віддасться». Я чомусь не звернув на це уваги. А тепер виявилося, що вона ввесь час говорила мені правду. Вона й не віддалася мені. Я взяв її силою. І цей ґвалт дуже погано подіяв на мене. Я не вчинив його в гармонії із собою, а, радше, проти себе. Це було насильство не лише над нею, а й над собою. Я не міг знайти ніякого оправдання на цей вчинок. Джуліана, як я вже згадував, витягала з мене найгірше.

Мене починала тривожити моя подальша доля та моя роль у житті Джуліани. Вчора я переступив межу тільки присутнього. Тож мусило щось змінитися між нами. Я й далі мав двоїсте ставлення до неї: жадав її, захоплювався нею, але не кохав її. А самого жадання було замало, щоб в'язати з нею своє життя. З другого боку, вона притягала мене не лише своїм гарним тілом, але й негарною, темною душею. Прямо парадокс: я не хотів в'язатися з нею, і не міг відв'язатися від неї.

Я цілий день снувався по хаті й не знав, що з собою робити. Наслухував за рухами Джуліани, але не чув навіть її кроків у домі. Невже вона кудись поїхала? Мені не спало тоді на думку, що вона могла погано почуватися й лежала в ліжку, що, може потребувала допомоги. В моїй уяві вона була така сильна, демонічна й незборима, що припущення про слабість було якось не на місці у відношенні до неї.

Ввечері я пішов до ресторану на Бродвеї, з'їв із великим апетитом вечерю й повернувся додому. Хотів зустріти Джуліану й вибачитися за вчорашній вчинок, та її не було, як звичайно, у вітальні. Я тоді налив у ванну гарячої води, випарився й цілу ніч спав преспокійно і без марень. А ранком пішов на роботу.

Мене зовсім не тягнуло до тієї бездухої домівки. Я найрадше блукав би цілу ніч по Нью-Йорку. Та я був таки чимось зв'язаний із Джуліаною і поїхав додому. Джуліана не показувалася мені на очі, а я, зі свого боку, вважав, що мені найкраще було оминати її. Це не була дуже людяна постанова, і мені тепер соромно за неї.

Так проминуло два тижні. Нарешті я помітив її на лавочці. Сиділа сама, цілком безруха. Це мене чомусь розлютило. Вона, мабуть, хотіла, щоб я підійшов до неї. А роль Ромео мені ніяк не відповідала, ні фізично, ні психологічно. В такій ролі випадало б впасти перед нею на коліна й просити пробачення. Це, з сьогоднішньої перспективи, був би найгідніший жест із мого боку в той час, з цього могло б початися наше зближення. Але тоді я так не думав і не почував. Мені того вечора й далі здавалося, що в тому, що сталося два тижні назад, було багато й її вини. Я цілий вечір боровся з собою, але таки не пішов до неї.

На другий день вона знову сиділа на лавочці. Мені почало докучати сумління. Я натягнув короткі штанці, вдягнув панамську сорочку з короткими рукавами і вийшов у сад.

Джуліана була в коротенькій ясно-голубій сукенці. Волосся мала заплетене в косу. Цілковито заглиблена в собі, вона ніби не помічала мене. її обличчя не виражало, як завжди, напружености, злості чи невдоволення, а було якось дивно замислене. Я мав враження, що в ній щось мінялося.

– Добривечір, – промовив я несміло, підійшовши до неї.

Вона не відповіла.

– Чи можна присістися біля вас?

– Ні! – відповіла різко й відвернула від мене голову.

Я спершу розгубився. Постояв ще деякий час і, оскільки вона далі мовчала, розсердився й пішов назад додому. Чого вона ще хотіла? Хіба не час було кінчати цю божевільну гру поміж нами? Хіба не час було ладнати нові стосунки? Адже ж вона виходила на лавочку, бо хотіла якогось контакту зі мною. Це було цілком ясно. Але якого контакту вона хотіла, коли відмовлялася говорити зі мною?

Та заспокоївшись, я почав бачити ці речі з інакшої перспективи. На які нові взаємини між нами я міг сподіватися? На любов? Дружність? Теплоту? Я ж її зґвалтував! Це мусило бути травматичне пережиття для неї. Після такого пережиття вона могла лише зненавидіти мене ще дужче. їй потрібно було багато часу, щоб загоїти рану.

Коли наступного дня я знову побачив на лавочці самотню Джуліану, мене несподівано охопило почуття вини. Я підійшов до неї й, не питаючись, сів поруч. Вона не була вдоволена.

– Я прийшов вибачитись за те, що сталося два тижні тому.

Вона мовчала.

– Я свідомий того, що ви ненавидите мене і справді маєте на це причину…

Вона мовчала, закусивши губи.

– Я свідомий теж, що виправити тут нічого не зможу, але хочу вас хоча б перепросити. Я не панував тоді над собою.

Вона навіть не ворухнулася.

– Скажіть що-небудь…

Вона не відзивалася.

Хвиля гніву раптом вдарила мені в голову. Я встав, вхопив її за плечі й підняв угору:

– Чому ви далі знущаєтеся наді мною? Чого ви хочете? – горланив я прямо в обличчя жінки.

Джуліана подивилася на мене з такою зневагою, що мені стало моторошно. Я відштовхнув її на лавку й кинувся геть.

– Втікаєте? Знову будете ховатися за щілини? – почув її зневажливий голос і різко зупинився.

– Що ви сказали? – спитав я, все ще обернений спиною до неї.

– Хіба ви, бідні, не здогадуєтеся?

– Ні, не здогадуюсь, – відповів я в'їдливо-саркастичним тоном.

– Так от, я маю на увазі те, що ви вчинили наді мною злочин і залишили мене саму напризволяще. Я спливала кров'ю і ледве добралася до будинку.

– Вибачте. Я навіть не додумувався, що ви…

– Що я могла бути неторканою?…

– Так. Я цілу ніч пролежав у безтямному стані, тільки на ранок помітив кров.

– А я ледве доповзла навкарачки додому. А коли ви пішли на роботу, викликала швидку і цілий тиждень пролежала в шпиталі. Ви жодного разу навіть не навідалися до мене.

– Я нічого не знав.

– Бо не хотіли знати! Я залишила для вас записку на столику в вітальні. Вона й досі там.

Я мовчки повернувся на лавочку й сів трохи віддалік від неї. Почував себе нікчемою. Тої миті я найрадше був би виплакався їй на грудях. Та Джуліана ледве чи зрозуміла б такий вияв почуттів. Ми довго сиділи в темряві, не відзиваючись одне до одного.

– Я ніколи в житті не зможу вам того простити, – нарешті промовила Джуліана. В її голосі я відчув гіркоту й оскарження.

– Не зможете простити мені того, що я вас зґвалтував?

– Це я ще могла б вам простити, бо воно розкрило мене як жінку.

– А що тоді?

– Не зможу простити того, що ви залишили мене, безпомічну, на землі.

– Я сам собі не зможу простити, ні одного, ні другого. Почуваюся як останній нікчема.

– Як інакше можна почуватися? То був нікчемний вчинок.

Це вхопило мене за живе:

– Але й ви не свята у цьому всьому!

– Що ви хочете сказати? – спитала різко.

– Те, що ви довели мене до цього.

– Я вас не вела до цього, й не хотіла такого, – відказала Джуліана, давлячись словами від емоційного напруження.

– Звичайно, – крикнув я. – Ви хотіли довести до того, щоб я покінчив із собою.

– І покінчите.

– І що ви тим досягнете? Що це вам дасть?

– Задоволення. Відчуття помсти, – сказала сухо.

– А чи таке ваше задоволення не збоченське?

– А чи ви мали задоволення, ґвалтуючи мене?

Я довго мовчав.

– Мав, – нарешті витиснув із себе.

– То хто з нас більший збоченець? – спитала холодно Джуліана.

– Я не знав, що зі мною тоді діялося… – моє оправдання було слабке й непереконливе.

– Ви чудово знали і знаєте, що діялося і чого ви позбулися.

Я мовчки потакнув головою.

– Ви позбулися тягаря з душі, а мені вчинили страшний біль, образу й приниження, – оскаржувала суворим голосом.

– Не можу заперечувати цього… Можу тільки каятися, – промимрив я, замислившись. – Та найдивніше те, що в тій трагедії в мені зродилося якесь дивне й тепле почуття до вас.

Я нараз помітив, що обличчя Джуліани проясніло. Вона щось раптово усвідомила й єхидно глянула мені в очі. І в цьому погляді не було ніякої потіхи для мене.

– Найдивніше також те, – вона імітувала мій голос, – що в тій трагедії ви збудили в мені жінку, яка буде мстити вам. На кожному кроці!

– Тоді наші кроки мусять розійтися, – запропонував я розсудливо.

– О, ні! Цього не буде ніколи! – сказала так категорично, що я сприйняв це як закляття.

– То що ви тоді хочете?

– Я вам казала: кінця.

– Цим разом це може бути ваш кінець… – сказав я більше співчутливо, ніж загрозливо.

– Може, так, а може, й ні. Та не забувайте, що ви збудили в мені жінку, до якої маєте теплі почуття, як ви призналися. А ця жінка ненавидить вас і мусить вас знищити.

Вона раптово встала і пішла до будинку. А я сидів і не міг встати з лавки. її дім зяяв серед ночі, мов кровожерна потвора.

2

Між нами настав період непевного замирення. Власне, не замирення, а уникання. Ми свідомо оминали одне одного й робили все, щоб не зустрітися віч-на-віч. Я мав добру причину деякий час оминати Джуліану. Але важко сказати, чому вона оминала мене. Я не вірив, що її наміри змінилися на краще. А щодо мене, то я мав наївну надію, що рани, які я завдавав їй, а вона мені продовж довгих місяців, з ходом часу пригаснуть, і ми зможемо зустрітися на нормальніших основах, щоб краще зрозуміти одне одного. Мене все більше тягнуло до неї, і я все більше прагнув кращих стосунків із нею.

Та я не був цілком щирий із собою. Мене вабила в Джуліані більше жінка, аніж людина. Я не міг повністю прийняти її як людину. Бо вона жила тільки тим, як завдати іншій людині болю, як найглибше поранити її, як довести її до згуби. Нею цілковито володіли садистичні інстинкти й не дозволяли їй бути людяною і доброю. Вона могла існувати лише у злі й зі злом. Крім зла, мені здавалося, ніщо інше її не цікавило. Я навіть думаю, що вона на початку захопилася, чи, радше, зацікавилася мною лише тому, що відчувала в мені зло; тому, що я тоді ненавидів її, що, в напливі люті, був здатний на все, навіть виконати чи стати об'єктом задуманого нею кінця. У таких стосунках не було місця не те що на любов, а й на звичайну прихильність.

А я патологічно бажав тієї прихильности й жадав Джуліану як жінку. Хотів мати її за будь-яку ціну. Не брати силою, а мати. Кожної ночі на мене находили ті самі марення: що вона вривалася гола до моєї спальні, здирала з мене піжаму, кусала мої губи, хапала обіруч мого члена й так сильно тягнула до себе, що я скрикував з болю. Тоді хапав її за рамена, кидав горілиць на ліжко і нестямно стискав її груди. Вона стогнала, гладила моє волосся, зсувала мою голову собі між ноги і втягала мене у розкриту стать… Я меншав, втискався в її глибоку й темну вапну й опинявся, мов дитина, в лоні. Тоді вона жорстоко здушувала мене в собі, – я кричав від переляку і пробуджувався, мокрий від поту.

Але ці марення не гасили моєї жаги. Я цілими днями мріяв про злягання з Джуліаною, і це доводило мене до божевілля. Взявши її силою на лавочці, я пережив тільки катарсис і випорожнив себе від найгірших комплексів. Але справжнього любовного задоволення не пережив. Тому так невідступно жадав її.

Джуліана мусила відчувати мій стан, тому й тримала себе поза моїм засягом, щоб загострювати мої жадання й доводити мене до крайности. Я опинився в пастці, яку вона наставила на мене, і ввесь час бився об її ґрати. Але не міг вийти з тієї пастки, бо дверима з неї була сама Джуліана, а я ніяк не міг знайти ключа до неї.

У неділю пополудні, коли мій мозок нестерпно шарпався, я прожогом вилетів надвір і подався парком до Клойстера. Зайшов до середини і присів на кам'яній лавочці перед старовинним вівтарем. Приємна прохолода і григоріанські напіви вливалися у мене й відпружували натягнені нерви. Мені стало так легко й так добре, що я занурився в музику й дихання образів і ні про що інше не думав.

– Між святими приємніше, ніж вдома, правда? – почув раптово голос Джуліани і здригнувся.

Вона була в міні-спідничці, і я знизу міг бачити її білі трусики з рожево гаптованим візерунком. Засмаглі рамена були оголені, а тісно облягаюча біла блузочка ледве прикривала груди. Сексуально викличний вигляд Джуліани був тут такий чужий і дикий, що її присутність у цій монастирській обстановці здавалася мені мало не блюзнірством. Припускаю, що вона вчинила це навмисне, щоб вирвати мене з цієї благодатної атмосфери і притоптати моє відчуття духовної злагоди.

– Що ви тут робите? Я не думав зустріти вас саме тут… – відізвався я, щоб щось сказати, і воно вийшло трохи недоречно.

– Ви не думаєте, що й мені могло б бути приємно між святими?

– Від вашого вигляду, святі порозтрясають рами.

– То нічого. Краще бути на волі, ніж у золотистій клітці рам, – вона скоса глянула на мене.

– Правда. Я про це, мабуть, найкраще знаю.

– Хіба моя клітка аж така гнітюча? – знов глумливо спитала Джуліана.

– Аж така, – сказав я коротко, щоб закінчити цю нецікаву розмову.

– А за чим ви сюди прийшли? – спитала несподівано.

– Шукати затишку, душевної злагоди, – відповів я.

– Все це треба нищити, чавити, бо воно непридатне для наших планів.

– Ви думаєте, що це для ваших планів непридатне, а не для наших.

– Мої плани без вас не мали б змісту, – сказала холодно.

– Знаєте, моїм найбільшим бажанням тепер є визволитися від вашої клітки й від ваших планів.

– Ви ніколи не визволитеся від мене!

– А то чому? – спитав я, здивований.

– Бо ви любите й жадаєте мене, – сказала твердо.

Я зблід. Ця несамовита жінка вгадувала мої найтаємніші почування. Тому й легко могла гратися зі мною, як кішка з мишею.

– Я вам не віддамся ніколи!

Почувши це, я відчув дивну переміну в собі: наче віддаль між нею і мною збільшилася, і мої пристрасті пропорційно охололи. Я встав і, не сказавши їй слова, пішов геть.

Я заспокоївся на деякий час. Марення не навідували мене, не заходила теж у мої думки й Джуліана. Я перестав жадати її. Наче відсунув її на окраїни своїх почуттів і не заглядав туди.

Мене знову почало вабити місто. Після роботи я їхав на Ґрінич Віллідж і годинами тинявся по вулицях. Коли доводив себе до виснаження, їхав додому, приймав холодний душ і падав у ліжко. Спав так міцно, що ніякі марення не могли протиснутися до мене.

Переходячи одного вечора Крістофер-стріт, я побачив Ромео в гурті блакитних. Як тільки він помітив мене, підбіг, стиснув мене міцно в обіймах і поцілував в уста. Мені зробилося неприємно. Але його радість була така щира, що моє почуття неприємності відразу розвіялося.

– Ох, я дуже радий зустріти вас! Врешті можу висловити вам свою вдячність.

– За що?

– За те, що врятували мене від тієї потвори.

– А хто тепер порятує мене? – пожартував я.

– То проблема, чоловіче!

– Ще й яка…

– Чи ви спішите кудись? – спитав хлопчина.

– Не спішу.

– Тоді ходімо до ресторану. Щось вип'ємо, перекусимо й поговоримо.

– Гаразд.

Ми зайшли до маленької забігайлівки на Гадсон-авеню, що називалася «Одна картопля», замовили по чарці віскі й добірну закуску, розсілися в півтемряві й гуторили.

– Я так хотів вас зустріти, думав уже їхати до того заклятого дому, але боявся, що та потвора знову захопить мене в свої лабети.

– Як ти попався їй у руки? – спитав я.

– Вона сама якось знайшла мене. Я тоді саме приїхав із Балтімору до Нью-Йорка й не мав ще роботи, і вона запропонувала мені «роботу» за дві тисячі доларів: дотримувати їй вечорами товариства, бо вона, як казала, була самотня і в депресії. Я жінок назагал не любив, бо сам був жінкою, але дружні зв'язки з ними завжди мав. Тому й погодився на її пропозицію. Зрештою, я не мав тоді вибору.

– А вона вимагала від тебе більше, ніж «дотирмувати товариства», – докинув я.

– Чоловіче! Вона вимагала того, що було для мене найогидніше: цілувати її, гладити литки й груди і вкінці трахати її! Чи можете уявити таке?! Мені кишки вивертало від того. Вона була якась садистка! Діставала оргазм, коли мучила людину. Крім того, мала страшний вплив на мене. Я не міг визволитися від неї. Почувався, мов залякана муха в павутинні, і не мав власної волі, щоб викопирсатися і втекти.

– Спектаклі, які вона влаштовувала з тобою, були насправді призначені для мене, – сказав я.

– Що ви маєте на думці? – здивувався хлопець.

– Вона робила все те, щоб довести мене до божевілля.

– То ви підглядали за нами?

– Так. Вона це знала і того хотіла.

– То вона мала подвійну приємність, чоловіче!

– А так. Знущалася над тобою і різала живцем мене.

– Вона, мов навіжена, била мене і тягнула силою на себе. Я не знаю, чим усе те скічилося б, якби ви не з'явилися й не вирвали мене з її лабет. Коли ви жбурнули мене в кущі, я почувся таким вільним, що полетів, мов вітер.

– Це було приємне почуття, правда?

– Найкраще, чоловіче! А ви, мабуть, ґвалтували її, що вона ревіла на повний голос, мов зарізане теля.

– Зарізане теля не реве…

– Ви знаєте, що я мав на думці, чоловіче.

– «Ґвалтування» – це кримінальне слово, його краще оминати. Скажімо, що я мав із нею грубий секс.

Хлопчина голосно розсміявся:

– А чи ви любите її?

– Не знаю. Мабуть, ні.

– Значить, ви також у сітях, чоловіче.

– Також. Але думаю, що зможу їх прорвати.

– То не так легко.

– Знаю. А що ти тепер робиш? – спитав я.

– Працюю в рекламній компанії. Маю гарного й доброго хлопця. Мені пощастило.

Ми ще деякий час гуторили, а тоді попрощалися, і я поїхав додому.

Якось одного вечора мені забажалося піти до ресторану, де працювала Джінні. Побачивши мене, вона, як завжди, підбігла, закинула мені на шию руки й поцілувала. Мені стало легко й приємно на душі.

– Марко! Як чудово бачити тебе!

– Ти виглядаєш дуже гарно, Джінні.

– На це є гарна причина… – вона лукаво підморгнула.

– Яка?

– Це розкажу тобі пізніше. А тепер сідай коло свого столика в кутку. Чи не дивно то! Кожного разу, як ти приходиш, твій столик вільний.

– Це справді дивно.

– Хтось про тебе там вгорі дбає, – Джінні залилася гарним, приємним сміхом.

– Більше знущається, ніж дбає, – відповів я зневірено.

– То значить, ти не знайшов собі дівчини?

– Знайшов, тільки відьму.

– І, мабуть, не можеш позбутися її.

– Не те, що не можу, а не хочу. Це найгірше. Я сам себе не розумію.

– Випий доброго вина, повечеряй, а тоді все стане ясніше.

– То дай мені склянку білого вина, Масоп Villages, якщо є, новоанглійський чаудер і філе міньйон. Як бавитись, то бавитись!

– Абсолютно! – погодилася Джінні й пішла виконувати замовлення.

Страви в цьому ресторані не були надто вишукані, зате дуже смачні. Я їв повільно, насолоджуючись кожним ковтком і подивляючи при тому Джінні. У ній справді відбулась якась зміна, але я не міг додуматися яка. її краса наче вивершилася. Це вже була краса не ранньої весни, а початого літа.

Я замовив ще одну склянку вина, чекаючи, щоб клієнти трохи розійшлися і я міг поговорити з Джінні. За деякий час вона присілася коло мого столика.

– Цього вечора було дуже багато людей, як ти бачив, і я не могла навіть перекинутися словом з тобою.

– Але вже трохи порідшало.

– Слава Богу!

– А тепер скажи мені, чому ти така гарна, Джінні?

– Бо я вагітна. Ти хіба не здогадався?

– Я в таких справах цілковитий невіглас. Все ж, зміну в тобі помітив.

– Буду мати сина.

– Дочку вже маєш…

– Ти запам'ятав! Це мені дуже приємно! – вигукнула задоволено.

– Тож син буде гарно підходити.

– Мій чоловік дуже хотів сина.

– Він, бачу, таки добрий майстер…

– Правда?! – розсміялася Джінні. – Змайстрував, що хотів! Але я з тону твого голосу відчула, що в тебе, Марку, не все гаразд.

– Негаразд. Але це складні речі. І я їх якось розв'яжу.

– Волієш не говорити про це?

– Наразі.

– У мене є товаришка. Дуже гарна й мила дівчина. Давай, я вас познайомлю.

– Добре. Мені потрібна зміна погоди, – погодився я.

– Але ти мусиш поводитися з нею інакше, ніж зі мною.

– Що ти маєш на думці, Джінні? Хіба я погано поводився з тобою?

– Ні, ти аж задобре поводився зі мною! Дотепер не можу тебе забути. Я маю на думці, що вона соромлива дівчина, то не тягни її відразу до ліжка.

– Обіцяю бути зразком пристойности.

– Я хотіла б це побачити… Зайди сюди післязавтра, може, щось вийде.

За два дні я пішов до ресторану, як звеліла Джінні. Замовив собі легеньку вечерю, бо щось не мав апетиту того вечора. Замість вина, взяв собі аперитив. Дівчина не приходила, і Джінні починала хвилюватися. Я зовсім не переймався цією аферою, бо не мав ні настрою, ні бажання починати нові стосунки. Перше мусив відв'язати себе від Джуліани. Або прив'язати – я сам не знав, чого справді хотів. А на цю зустріч прийшов просто з цікавости.

Але десь о восьмій годині вбігла захекана дрібненька дівчина. Джінні відразу підвела її до мого столика. Я підвівся й кивком голови привітався з нею.

– Знайомтеся: це моя сердечна приятелька Дороті, а це мій колишній… але завжди сердечний друг Марко, – познайомила нас Джінні й побігла обслуговувати клієнтів.

– Сідайте, будь ласка, – запросив я дівчину.

– Дякую. Пробачте, що спізнилася. Поїзд застряв на 72-й вулиці, – говорила скоромовкою, сідаючи напроти мене.

– Дуже шкода. Ви втратили нагоду гарно повечеряти зі мною. Тепер будете наздоганяти самі.

– О, ні! Дуже дякую. Я вечеряла вдома.

– Хто вечеряє перед тим, як іде до ресторану?

Дівчина засоромлено опустила голову.

– У такому разі ходімо до кафе, – запропонував я підбадьорливо.

Я розплатився, і ми подалися сквером Вашінгтона до Блікер-стріт. По дорозі я уважніше приглянувся до дівчини. Вона була низенького зросту, щупленька – зовсім не мій тип. Мала коротко підстрижене кучеряве волосся, довгасте смугляве лице і повні губи. Та найпомітнішими були її очі: чорні, глибокі й великі, мов світи самі в собі. Мені здавалося, що вся її істота відображувалася в тих великих очах.

Ми спершу випили по коньяку, а тоді я замовив дві чашки еспрессо й італійське печиво. Виявилося, що Дороті вивчала мистецтво в Купер Юнійон, а жила в своїх батьків, щоб зводити кінці з кінцями. Розмова між нами якось не ладналася. Дівчина була серйозна й соромлива, і я не наважувався переходити на свій улюблений, злегка еротичний тон. Вона пробувала говорити про сучасне мистецтво, літературу, балет, але це тільки унаочнювало мені, який я був обмежений і який вузький був діапазон моїх зацікавлень. Крім того, я мав відчуття, що не сподобався Дороті.

Невдовзі ми попрощалися й роз'їхалися по домівках, не домовившись про наступну зустріч.

Я повертався додому з не особливо гарним почуттям. Ця зустріч тільки підтвердила те, що я давно відчував: що був нецікавий для жінок як мужчина. Додатково я усвідомив також, що був обмежений як людина. Я витратив великий клапоть життя на задоволення своїх комплексів, а тепер це відбивалося на стосунках з людьми.

Коли я зайшов до будинку, Джуліана стояла в темряві посеред вітальні і світила неприродньо блискучими очима. Значить, була сердита. У чорному халаті вона майже зливалася з ніччю. Виглядала, мов істота із загробних сфер. Коли я глянув на неї, крізь мою душу повіяв холод.

Припускаю, що моя поведінка останнім часом, особливо моя байдужість до неї, мусила доводити Джуліану до крайностей. Я виривався з її замірів і з-під її волі. Мені раптом стало ясніше на душі від цього усвідомлення. Вдаючи, що не помітив її, я пішов сходами нагору. Вона наздогнала мене на коридорчику між моєю вітальнею та її спальнею і різко шарпнула за рамено. Я повернувся обличчям до неї. Вона вся тремтіла і протинала мене ненависним зором.

– Добривечір, – промовив я підкреслено спокійно.

– Це не місце для вітання! – крикнула неприроднім голосом.

Видно, мій спокійний тон ще більше вивів її з рівноваги.

– Що ви маєте на думці? – ще спокійніше спитав я.

– Для вітання було місце внизу!

– Людей у темряві не вітають.

– А що?

– Оминають. Вони є загрозою.

– І ви злякалися мене?

– Чого? Зовсім ні.

Їй не сподобалася така моя відповідь, та ще й спокійна.

– Насправді, я не мав охоти вітатися з вами, – продовжував я. – Би чекали в темряві, тобто з недобрими намірами.