Текст книги "Краєвиди підглядника"

Автор книги: Богдан Бойчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

4

Відколи я усвідомив, що Джуліана була майбутньою матір'ю моєї дитини, почав захоплюватися нею й любити її. Досі вона завжди закидала мені, що мене тягнуло до неї тільки жадання злягатися з нею як із матір'ю. Можливо, так воно й було. Я звернув на неї увагу, як і на Шері, тільки тому, що вона була дуже подібна до моєї матері. Але чи я хотів мати її як матір? Чи в дитинстві я підсвідомо хотів брати свою матір як жінку? Відповіді на ці питання дуже затьмарені й невиразні. Та якісь комплекси я напевно мусив мати. Бо, щойно зґвалтувавши Джуліану, я знайшов нормальне синівське відношення до своєї матері; щойно коли Джуліана відчула в лоні мою дитину, я став поважати й любити її як жінку і людину.

Але непокоїло мене трішки те, що відколи я повернувся з лікарні, Джуліана ні разу не заходила до мене. Я взагалі не бачив її від того часу. Хотів поговорити з нею. Хотів доторкнутися рукою до її обличчя, відчути запах її тіла й почути її голос.

Все це виснажувало мене й ослаблювало мій ще слабкий, після операції, організм. Та одного пополудня, коли я ледве волочив ногами, повертаючись додому, помітив одним оком, що Джуліана стежила за мною крізь ледь відхилену фіранку. Мене раптово охопила лють. Значить, вона й далі безсердно гралася зі мною. Ввесь цей час спостерігала за мною здалека й бачила, як я бився в сітях непевностей, жадаючи її. Я відразу збагнув її задум: вона мала намір стояти осторонь, щоб довести мене до шалу чи нервового розладу. Усвідомивши це, я відчув наплив енергії й узяв себе в руки. Повернувся мій апетит, і за кілька днів я почувся на силах іти на роботу.

За час моєї відсутности призбиралося багато роботи. Тепер я щодня сидів у планетарії до пізньої ночі, поглинутий працею. Праця була мирром на мою зранену душу. Ущухали внутрішні конфлікти, гоїлися емоційні рани, і я входив у гармонію із самим собою. Образ Джуліани ледь зарисовувався на плівці моєї свідомости. Я давно вже не почувався так добре. Якось вийшов із роботи раніше, і мені забажалося поїхати до ресторану на Восьмій вулиці. Джінні відразу підбігла до мене, зависла мені на шиї, піднявши в повітря зігнуті в колінах ноги, й поцілувала в уста. Тоді потягнула до «мого» столика в кутку.

– Тебе так довго, Марку, не було! Я народила вже другу дочку за той час!

– Вітаю тебе, Джінні! Але я думав, що ти мала народити хлопця…

– Хотіла душа до раю, та мій чоловік не вміє робити хлопців.

– Пошли його на курси.

– Трохи запізно радиш мені! Але ми щасливі. Воно таке маленьке, таке чудове, мусиш колись зайти до нас і подивитися.

– Дуже радо. Дорогу знаю…

– Тільки не закохуйся в мою маленьку доньку! Вона не для тебе.

– Це трагедія мого життя: ти була не для мене, твоя дочка не для мене…

– Не нарікай, не нарікай, Марку. Може, третю дочку видам за тебе.

– Це мене справді втішає, матиму на кого чекати й для чого жити.

– І то довго жити! Що замовиш сьогодні?

– Картопляний суп і креветки в білому соусі з макаронами.

– Може, щось вип'єш?

– А так, я забув! Принеси два келихи білого вина. Але гарного!

– Два келихи нараз? – здивувалася Джінні.

– Один для тебе. Вип'ємо за твою донечку.

– Нам не дозволено пити на роботі, та з такої гарної нагоди я вип'ю з тобою.

Джінні принесла вино, ми цокнулися й випили по ковтку. Вино було дуже добре, м'яке й сухувате, точно таке, як я любив.

– То де ти так довго пропадав? – спитала Джінні.

– Зі мною, як звичайно, діялися дивні речі. По-перше, я боронив жінку, яка не хотіла віддати свою порожню торбинку двом грабіжникам.

– І чим це закінчилося? – затривожилася Джінні.

– Тим, що один із грабіжників прострелив мені голову, і з неї витекло трохи розуму.

– То дуже сумно, Марку. Бо того розуму і так не було забагато, якщо ти голіруч кидався на бандитів. Це, знаєш, не жарти. – сказала суворо.

– Не жарти. Тепер я знаю. Але щось у людині противиться всякому злочинству.

– І як ти почуваєшся? – спитала Джінні лагіднішим голосом.

– Тепер почуваюся добро. Але перед тим, повернувшись із шпиталю в домашнє пекло, я почувався дуже погано. Думав, що збожеволію.

– А що сталося?

– Насправді не сталося нічого. В тому-то й трагедія.

– Я не розумію.

– Бачиш, я маю стосунки з жінкою, в будинку якої живу.

– Чи ти живеш із нею?

– Ні, тільки в її будинку.

– Цікаві стосунки…

– Дуже цікаві. Зате не дуже приємні. Я називаю ці взаємини собачим зчепом. Ми – як дві собаки зчеплені задами. Коли одне із нас шарпне, в обох болить.

Я стисло описав їй суть своїх взаємин із Джуліаною.

– Ти мусиш негайно відв'язатися від неї! – твердо сказала Джінні.

– Трагедія в тому, що не можу ще.

– Чому?

– Бо ми ще зчеплені.

– Я нічого не розумію! – вибухнула Джінні.

– Я також не розумію, Джінні, особливо себе.

– Це якесь збочення – і в неї, і в тебе.

– Напевно так. У тому й суть нашого зчепу.

– Твої страви готові! – Джінні встала, принесла суп і кошик з італійським хлібом, а сама побігла до сусіднього столика, при якому саме всідалися нові клієнти.

Останнім часом я харчувався абияк, нерегулярно, тому споживав замовлені страви з великим апетитом. На завершення трапези замовив ще сирник із суницями й каву. Після вечері тепло попрощався з Джінні й подався на Західну Четверту вулицю до метро.

Наступного вечора я пізно повернувся додому, взяв душ і ліг у ліжко. Невдовзі почув, як заскрипіли вхідні двері до моєї вітальні. Тоді ледве чутні кроки наблизилися до моєї спальні, й у дверях появилася Джуліана. Я сів на ліжку й запитально дивився на неї. Мене зовсім не здивувало, що вона зайшла: я ж бо вислизав з-під її впливу. Вона була в коротенькому білому халаті й виглядала, як то мужчини полюбляють казати, апетитно.

– Я зауважила, що ви найрадше перебуваєте поза домом – почала врівноваженим тоном.

– Це помагає мені втримати душевну й емоційну рівновагу.

– Хіба це так важливо?

– Дуже важливо! Без цього я не маю сили.

– Звичайно, щоб ґвалтувати, потрібна сила… Але, коли людина, скажімо, дуже когось жадає чи дуже любить, то сила й рівновага будуть на перепоні. Чи не так?

– Так. Але, з другого боку, якщо хтось неспроможний задовольнити свої жадання чи хоч наблизитися до людини, яку кохає, то може дійти до нервового розладу.

По її обличчі розтягнулася задоволена усмішка. А мене наче ножем різнуло. Я був певний, що останньою фразою я дав їй у руки дуже сильного козиря. Я готовий був відкусити собі язик з досади.

– Чи це признання в любові? – спитала іронічно.

– Сприймайте це, як хочете! – пробурмотів я невдоволено. – Зрештою, ви бачили, що, після нашої останньої розмови, я захопився вами як жінкою.

– Я вас також бажала, – сказала несподівано. Мені потемніло в очах і закрутилося в голові.

– Зґвалтувавши мене, ви пробудили в мені жінку.

Я глянув на неї. Вона стояла переді мною у повній красі. Поли її халата не сходилися спереду. Я бачив її гарні ноги, повні стегна і частину пругких, загострених грудей. І відчув невимовне бажання легенько торкнути пальцями її литки, обхопити долонями її стан і занурити голову в піну її теплого тіла. Розпаливши свою уяву, я здер із себе піжаму й кинувся до неї. Та вона раптово відіпхала мене від себе з такою силою, що я покотився назад на ліжко. Вона ж зареготала так дивно й неприємно, що мені мурашки пробігли під шкірою. А тоді обернулася і вийшла з мого мешкання.

Я не знав, що зі мною діялося. Признавшися, що вона бажала мене та відкривши щілину до свого нагого тіла, Джуліана знову збудила й витягнула нагору моїх найгірших демонів. Я лежав на ліжку, натягнутий, мов струна, й кожним фібром відчував найменший шерех у домі. Сотні разів мені вчувалися її кроки, і я, напружений, зіскакував із ліжка й дивився в темінь дверей. Та вона не з'являлася.

Я був свідомий того, що не зможу протривати довго в такому стані. Щоб притупити емоційні тортури, я цілими ночами волочився по місту й лише надосвітку повертався додому.

Це, мабуть, не вдоволяло Джуліану, бо вона негайно почала діяти. Одного ранку мені здалося, що почув чоловічий сміх у її спальні. Вистрибнув із ліжка, відхилив входові двері, але не міг нічого проглянути крізь шибки дверей, що вели до її спальні. Я раптово відчув поганий смак у душі: підглядання не давало мені ніякої приємности. Та й чого я підглядаю її? Хай робить собі, що хоче! Я повернувся до мешкання, вдягнувся й поїхав на роботу.

Все ж, цікавість моя значно загострилася. Після роботи я відразу поїхав додому. Ступивши до будинку, нічого особливого не помітив. Вийшов на балкон і побачив на лавочці Джуліану. Вона сиділа й замріяно дивилася вдаль. Я заспокоївся. Роздягнувся й почав переглядати газети й журнали, які назбиралися за останній час.

Однак після десятої години я знову ніби почув чоловічий сміх. Кинувся до вхідних дверей, відхилив їх і крізь скляну стіну побачив у ванній кімнаті Джуліану з гарним високим мужчиною. Він водив милом їй між ногами, а вона дзвінко сміялася. Я ніколи досі не чув її сміху. Тепер я стояв зачарований її мелодійним, приємним сміхом, забувши про те, що діялося перед моїми очима. Я тихенько прикрив двері, пішов до спальні, ліг на ліжко й почав розсудливо міркувати. Джуліана, без сумніву, інсценізувала все це саме для того, щоб я підглядав їх і доводив себе до крайностей. На щастя, я нарешті вилікувався від перверзії підглядання. Нехай вона живе собі, як хоче, і робить, що хоче.

Та всі ці логічні висновки не багато помагали мені. В будинку, який був проектований для однієї родини, можна було почути все, що діялося за стіною.

Невдовзі я почув, як вони вийшли з ванної й кинулися на ліжко. Деякий час нічого не було чутно, тільки час від часу вривався у мою спальню хтивий сміх Джуліани. Нараз я почув, як її ліжко почало ходити по цілій спальні. Мужчина ритмічно й енергійно вганяв у неї члена, а вона екстатично реготала. Я чув, як вона переживала оргазм за оргазмом, видаючи тонкі, мов у тварини, звуки. Все це було нестерпне. Я закривав долонями вуха, але то нічого не помагало. Щойно надосвітку вона нарешті вдоволилася й відправила мужчину додому.

Ранком я був украй знеможений і не міг іти на роботу. Дав кілька інструкцій своєму заступникові й упав на ліжко. Та заснути ніяк не міг. Мені боліло, що Джуліана переживала таке екстатичне сексуальне задоволення з іншим мужчиною, а мене не хотіла. Що до мене виявлала тільки зневагу й ненависть. Не усвідомлюючи того досі, я бажав її любови більше, ніж сексуальних зносин із нею. Мені прямо розпікало свідомість те, що вона кохалася з іншим, а мене ввесь час відсувала. Я кидався у ліжку, перекидував в умі думки, аж врешті усвідомив, що ревнував Джуліану. Це було цілком незнайоме для мене пережиття. Я ніколи досі не відчував ревнощів у взаєминах із жінками, хіба що хлопчиною, коли в нашому домі з'явився містер Дейвісон. Та це були досить поверхневі дитячі пережиття. Інші жінки просто відходили від мене, і я відчував тільки біль втрати, але не ревнощі.

Перед полуднем я зійшов униз, щоб поговорити з Джуліаною. Я не міг терпіти більше таких ночей. Мені краще було забратися геть. Але її не було в домі. Заглянув у сад, – її там не було також. Вийшов надвір і побачив, що двері до гаража були відчинені й одного з її авт там не було. Значить, вона кудись поїхала. Я повернувся в дім, сів у крісло в її вітальні й чекав. Джуліана повернулася перед першою. Помітивши мене, раптово зупинилася й різко глянула на мене. Вона була в білій блузочці з великим вигином на грудях та в чорній міні-спідничці. її повні литки та випуклі стегна виглядали ще сексуальніше в цій спідничці. Вона була така гарна, що моя постанова попрощатися з нею цілком розтанула.

– Ви сьогодні не ходили на роботу? – спитала Джуліана.

– Ні. Я був дуже виснажений.

– Чому? – здивувалася вона, піднявши вгору брови.

– Я цілу ніч не міг заснути.

– Підглядали за нами?

– Я вже давно від цього вилікувався, – відповів я невдоволено.

– То чому ви цілу ніч не спали?

– Ви чудово знаєте чому! – крикнув я, втрачаючи контроль.

– Як я можу знати причину вашого безсоння? – спитала вдавано невинним тоном.

– Тут все чути крізь стіни! – далі кричав я.

– То що? Вас хвилювало те, що я маю коханця.

– Мені боліло!

– А то чому? – спитала, усміхаючись задоволено.

– Тому, що ви відпихаєте мене від себе, а кохаєтеся з іншим.

– А що ви хочете? Любови від жінки, яку ви зґвалтували?

– Я не маю почуття, що ґвалтував вас.

– А що по-вашому то було? Кохання?

– Я сам не знаю… Може, не кохання… Може, самостановлення.

– Я не для цього привела вас до свого дому.

– О, я чудово знаю, для чого ви привели мене. Щоб задоволити свої садистичні комплекси! Щоб домучити мене, а тоді викинути, як здохлятину, і взятися за когось іншого.

– Ви вгадали…

Я майже істерично розреготався їй в обличчя. Вона з відразою відсахнулася.

– Що тут смішного?

– Те, що вам той номер не вийде! – я кидав їй в обличчя словами, наче грудками.

Мені на мить здалося, що в її очах стрепенувся не то сумнів, не то страх.

– Вийде! – відповіла різко. Але в її голосі не було вже ні тієї колишньої фанатичної певности, ні гіпнотизму. Щось у ній розхитувалося, мінялося, і вона відчувала ту хиткість всередині.

– Не вийде. Бо ми тепер залежні одне від одного. Хочете того чи ні, ви до якоїсь міри належите мені, є частиного мого існування.

– Я ніколи нікому не належала й не буду належати. Особливо вам.

– Добре. Та запам'ятайте одне: я не зможу бути свідком ваших злягань з іншими мужчинами! Не зможу відповідати за свої вчинки!

Вона раптово проясніла від задоволення:

– Я буду кохатися, з ким захочу. Це моє право. Ви тут ні причому.

– То я уб'ю вас! – сказав я наче чужим голосом і сам злякався своїх слів.

Вона зблідла, але миттю опанувала себе:

– Ви уб'єте себе. Ви чудово знаєте, що не зможете вбити мене.

– Не покладайте на це завеликої надії.

– Це справа волі, не надії.

– Я попередив вас!

– Це погроза? – спитала іронічно.

– Якщо хочете.

– Я не з лякливих.

– Ви, мабуть, знаєте, що я захопився вами як жінкою. Без всяких комплексів. Тому не зможу терпіти ваших злягань з іншими мужчинами!

– Це ваша трагедія, – відповіла холодно.

– Ваша також! – вигукнув я, відчуваючи, як лють підноситься вгору до моєї свідомости.

Я кинувся до неї, вхопив її за рамена й устами впився в її уста. Вона шарпнулася назад і плюнула мені в обличчя.

Я, не тямлячи себе, вдарив її по обличчю, повалив на підлогу і здер із неї спідницю.

Вона вдарила мене коліном під живіт, і, коли я скорчився в болях, різко підхопилася на ноги, побігла до комоду, вийняла з шухляди пістолет і націлила на мене.

– Другий раз ви не зґвалтуєте мене! – просичала крізь зуби.

Я поволеньки підвівся й захоплено дивився на Джуліану. Вона виглядала чудово, мов освітлена гнівом зсередини. Я був ладен цілувати їй ноги. Та не встиг ступити до неї кроку, як вона остерегла мене придушеним голосом:

– Якщо ступите ще один крок, то він буде останнім!

Я усміхнувся, приклав пальці до губ і послав їй повітряний поцілунок. Вона вся затремтіла. Я обернувся й пішов нагору. На сходах почув, як Джуліана поклала в шухляду пістоль і засунула її.

Кілька днів я був спокійний. Мені здавалося, що Джуліана повільно, міліметр за міліметром, м'якшала. Та одержима навіженість, те зло, яке виповнювало її і приневолювало чинити жорстокості, починало розтоплюватися на лагіднішу субстанцію. Я починав відчувати надію, що, скоріше чи пізніше, ми спізнаємо себе інакшими, кращими, ближчими душами.

Та все це було лише витвором моїх почувань і бажань. Бо моя чорна Джульєтта з жорстокою послідовністю вводила в життя свій порядок речей. У четвер ввечері я лежав зодягнений на ліжку й працював над новою схемою моделювання сонячної системи. Мій інтелект і моя уява були цілковито настроєні на один лад, і проблеми, пов'язані з моделюванням, розв'язувалися наче самі собою.

Раптом я почув галас і вереск за стіною. Зірвався з ліжка, перебіг вітальню й відхилив вхідні двері. Крізь скляну стіну побачив у лазничці Джуліану з двома мужчинами. Мені підігнулися коліна і стиснуло в горлі. Я з грюкотом закрив двері й почав нервово ходити по вітальні. Думки тиснулися до мозку, і я не знав, як давати з ними раду. Я почувався так, наче Джуліана робила мені велику кривду. Крім того, я водночас почувався ображеним, приниженим і потоптаним. Ревнощі розпалювали мою уяву, і я ніяк не міг заспокоїтися, щоб розважно обдумати ситуацію. В додатку, галас із лазнички сильнішав, забивав мені вуха й розривав мозок.

Я знову відчинив двері й очима просверлював скляну стіну. Один мужчина, той гарний і високий, якого я бачив з нею раніше, стояв позаду Джуліани, обома руками підтримував її за сідниці в повітрі і брав її ззаду. Другий мужчина, трохи нижчий, з довгим кучерявим волоссям, стояв між розкиненими ногами Джуліани й прошивав її спереду. Джуліана оргастично реготала, скімлила, стогнала й вимахувала ногами.

Я відчув страшний біль у мозку. Все навколо закрутилося якимось шаленим хаотичним виром. Я, хитаючись і тримаючися за поруччя, спустився сходами вниз, пішов до комоду й витягнув з шухляди пістолет. Тоді крок за кроком піднявся нагору. Регіт Джуліани врізувався мені в мозок. Я, щоб рятуватися від того реготу, кинувся до своєї вітальні. Впав у крісло, погладив холодну сталь пістолета і приклав до скроні. Холодне дуло просверлювало діру в моїй голові й напускало прохолоди в мозок. Я тримав пістолет при скроні, аж охолодилися мої нерви, і мною оволодів дивний, нецьогосвітній чи, радше, нелюдський спокій. Я відірвав від скроні пістолет і пестив його гладеньке тіло, відчуваючи холодну, незнану мені досі приємність.

Тоді підвівся, широко відкрив вхідні двері й вистрелив у скляну стіну. Перелякані коханці кинулися голі, як були, сходами вниз. За ними вибігла Джуліана, натягаючи на мокре тіло халат. На мить зупинилася переді мною і глянула на мене. Та, помітивши моє закам'яніле обличчя й відблиск смерти в очах, зблідла, затремтіла зо страху й також кинулася вниз.

5

Я далі стояв безрухо в дверях. Мої органи чуття діяли з підвищеною чутливістю. Я чув кожний порух внизу: як коханці хапали одяг і вибігали надвір; як кидалися в авто й зі скреготом гумових шин гнали геть. А в домі запанувала тиша. Я не чув найменшого звуку внизу. Можливо, Джуліана також утекла зі своїми принагідними коханцями. Почуваючи якийсь божевільний спокій і тримаючи перед собою пістолет у руці, я крок за кроком спускався сходами вниз. Відгомін моїх кроків видавався таким голосним, що мені боліли перепонки вух. Зайшов до вітальні й оглянувся довкруг. Джуліани там не було. Це аж ніяк не подіяло на мене. Мої почування були такі ж тупі й холодні, як пістолет у моїй руці.

Тоді копнув ногою двері й зайшов до кухні. Джуліана стояла під стіною й дивилася на мене скляними очима. У ній не було ні сліду тої демонічності, тої злої сили, які так вабили, манили й притягали мене до неї. її обливав холодний піт, обличчя було перекошене, а зуби цокотіли від страху. Мене дразнив той цокіт, наче бороною роздряпував мій мозок. Джуліана стала нецікава без того зла, яке перевтілювало її в незвичайну жінку, – вона раптом стала звичайною, слабкою. Я втратив усякі почуття до неї. Тільки цокання зубів дразнило мене все більше й більше. Мені уявився череп смерти, з дірами замість очей, який цокотів до мене великими зубами. Те цокотіння ставало голосніше й голосніше, впихалося мені в голову й розпирало її, – аж моя чашка не витримувала і тріскалася навпіл.

Раптом тишу розколов оглушливий постріл. Спершу я не міг збагнути, звідки дійшов той постріл.

Щойно побачивши, як Джуліана, зойкнувши, впала на підлогу, я з жахом усвідомив, що сталося.

З мене в одну мить облущилося отупіння. Закам'янілість почуттів розпалася на дрібні шматки й вивітріла. Я наче прокинувся з поганого сну. Наче наново народився. Нарешті став самим собою. У моїй свідомості зануртували: жаль до Джуліани й огида за свій вчинок. Я нахилився над Джуліаною, якій із-під серця спливала кров, і не знав, що робити. Дивлячись у її бліде обличчя, я відчув, як по моїх щоках стікали теплі сльози. Вона лівою рукою затискала рану, а правою витягнула мені з руки пістоля. Тоді простогнала, щоб я викликав швидку.

Я кинувся до вітальні, вхопив телефонну трубку й набрав номер швидкої допомоги. Тоді повернувся до Джуліани, гладив її обличчя й намагався заспокоїти її. За кілька хвилин почув знадвору гуркіт мотору. Я взяв Джуліану на руки й поніс до швидкої. Обережно поклав на носилки, а двоє медиків занесли її досередини, і машина швидко від'їхала.

Я поплентався до саду, сів на лавочці й нараз відчув велику втому. Мій розум став наче порожня картка паперу. Я деякий час сидів, не думаючи й не відчуваючи нічого. Та невдовзі холод почав проникати в моє тіло, а разом із тим думки почали підноситися наверх моєї свідомості. Я ніяк не міг прийняти того, що зробив. Що гірше, не міг зрозуміти свого вчинку. Я ні на мить не хотів убивати Джуліану. Навпаки, в глибині моєї свідомості ховалися ніжні почуття до неї. Найчастіше ці почуття були неусвідомлені, незрозумілі мені самому, але вони були.

Не знаю, як довго я сидів безрухо на лавочці. Та надосвітку до мене почало доходити, що я чекав на поліцію, яка повинна була заарештувати мене. Але поліція не приходила. Джуліана, видно, не донесла на мене. Тож я, виснажений і безвольний, пішов до свого мешкання, впав зодягнений на ліжко й затратив притомність.

Я кожного дня телефонував до шпиталю й розвідував про стан Джуліани. Вона була у критичному списку, і аж на четвертий день мені дозволили відвідати її. Я купив букет вишневих троянд, які вона, як я помітив, любила, і пішов до неї. Коли зайшов до її кімнатки, вона дивилася на мене, наче на чужу людину. Мною оволоділо неприємне почуття. Але я переміг себе, привітався і вручив їй квіти.

– Дякую, – якось несміло сказала Джуліана й усміхнулася.

Мені відлягло на душі.

– Візьміть оту вазочку, налийте води і запхайте туди квіти.

Я зробив усе, що вона веліла і присів на стільчику біля ліжка.

– Я прийшов оправдатися… – почав я здушеним голосом. – Я не хотів убивати вас. Ніколи, ніколи й на думку таке не находило. А недавно в мені зродилися дуже особливі почуття до вас. Я прямо не знаю, що зі мною сталося в ту хвилину… Ревнощі довели мене до божевілля.

Вона слухала й ледь усміхалася. Моя сповідь, видно, робила на неї приємне враження.

– Я свідома усього цього. Тому мені легко дати вам розгрішення. До речі, цим жорстоким вчинком ви дуже помогли мені.

– У який спосіб? – здивувався я.

– Коли я впала й побачила кров біля серця, перед моїм внутрішнім зором промайнуло ціле моє життя, як перед смертю. І я в ту мить побачила, якою потворною людиною я була.

– Ви не були такі потворні…

– Дякую за комплімент, але він неправдивий. Будучи багатою й розбещеною одиначкою, я гралася людьми, мов ляльками. Та у своїй жорстокості я не усвідомлювала того, що лялькам не боліло, коли я викручувала їм голови, а людям боліло. Тепер я розумію ці речі. Ви помогли мені стати людиною.

– Я також пройшов глибокий процес гоїння й очищення, – признався я.

– Я знаю. Я вже давніше помітила це.

– Може, нарешті прийшов і наш час… щоб стати ближчими…

– Ні, – заперечила Джуліана. – Ви – мужчина, який зґвалтував мене. І я ніколи не зможу ні полюбити вас, ні бути близько вас.

Я сумно хитнув головою.

– Але, зґвалтувавши мене, ви пробудили в мені жінку. Тому я не зможу ненавидіти вас. Тому нам краще попрощатися по-людськи. Я хочу, щоб ви випровадилися з мого дому, заки я повернуся.

– А як з дитиною? – спитав я стурбовано.

– Лікарі запевняють мене, що все тут в порядку, – вона погладила рукою живіт.

– Я готовий прийняти батьківські…

– Це не ваша дитина, – перебила Джуліана. – Але я хочу її. Чекаю на неї з надією, що вона не дозволить мені схитнутися назад у давнє життя. Тож прощаю вас і бажаю добра.

Я нахилився, щоб поцілувати її на прощання, та вона відхилила мене рукою.

На другий день, після роботи, я спакував свої речі, запхав у багажник і поїхав на долину міста.

Наполегливо натискав на дзвінок у дверях, але ніхто не відзивався. Щойно десь за п'ятим разом відхилилися двері, і моя мати здивовано глянула не мене.

– Марку! Що ти тут робиш так пізно, та ще з валізами? – привітала мене зраділо.

– Перепроваджуюся.

– У цю пору?

– Я завжди був ексцентриком, мамо.

– Не аж таким… Але занось, занось свої речі досередини.

Я позносив свої валізи й торби і кинув посеред вітальні.

– Краще занеси їх до Мериної кімнати.

– А де Мері?

– Пішла цієї осени до приватної школи й живе в гуртожитку.

– Де? До котрої школи?

– Тієї самої, де ти був.

Я іронічно посміхнувся і глянув матері в очі.

– Тільки цим разом вона наполягала, а ми були проти. Хотіла бути вільною від нас.

– Ми всі, в той чи інший спосіб, мусимо перейти через цей період. Та я сподіваюся, що там добре замикатимуть двері до вежі…

– Якої це вежі, Марку?

– Дурниця. Просто, приємний спомин.

Я позносив свої речі до Мериної кімнати, поскладав їх згрубіла, впав у крісло й закрив долонями очі.

– Втомлений? – спитала м'яко мати.

– Так, дуже.

– Що сталося?

– Моя господиня відмовила мені в мешканні.

– Біля півночі?

– Вона також ексцентрична.

– Ти завжди потрапляєш у колоритні ситуації.

– Ще й які! – мовив я і щиро розреготався.

– Може, щось перекусиш?

– Ні, дякую. Але дайте мені віскі з льодом.

– Солідну порцію чи скромну?

– Солідну. Мені треба багато чого забути.

Мати вийшла і за кілька хвилин повернулася з двома чарками: моя переливалася, а її була ледь-ледь замочена на дні.

– То вип'ємо за твоє повернення, Марку!

– За новий початок. Мені здається, що моє життя саме тепер повертається дуже круто.

Ми цокнулися, ще трохи погомоніли й пішли спати. Я був такий втомлений, що повіки зсувалися мені на очі.

Пробудився десь над вечір. Вдома не було нікого, мати й містер Дейвісон працювали. Я прийняв холодний душ і ожив. Скоренько вдягнувся й пішов у місто. Ходив вулицями без будь-якої мети, просто занурював себе в натовп людей і почувався добре. Мій приятель казав колись, що Нью-Йорк – це вісім мільйонів самотніх людей. Та це неправда. У Нью-Йорку людина не самотня, а сама з собою, – має повну приватність, у мільйонній юрбі. Саме цим Нью-Йорк мені найбільше підходив, тому я так любив бродити по ньому.

Я повернувся додому після десятої. Мати й містер Дейвісон сиділи поруч на софі й дивилися якусь телевізійну програму.

– Ти так довго працював? – заметушилася мати.

– Ні, я зовсім не ходив на роботу. Заспав, – відповів я, вітаючись із містером Дейвісом.

– То коли ти пробудився?

– Надвечір.

– Я зараз підігрію тобі обід.

– Не треба, мамо. Я мав снідання, полуденок і обід водночас у ресторані.

– То, може, з'їмо собі всі разом морозива й вип'ємо по келиху коньяку?

– З великою приємністю! – вигукнув я.

– Мати поклала у скляні мисочки морозиво, а містер Дейвісон налив келихи. Ми цокнулися.

– Ти можеш залишитися в нас, Марку. Місця досить, – запропонував містер Дейвісон.

– Ви хочете, щоб я знову підглядав за вами?

Ми всі щиро розсміялися.

– Не ті вже часи, Марку… – пожартував містер Дейвісон.

– Ти хіба ще не позбувся тої манії? – спитала мати.

– Приємних речей тяжко позбуватися. Та мені якось пощастило.

– Шкода. Це додало б нам трохи спонтанносте… – сказав містер Дейвісон.

– А хіба нам бракує спонтанности? – запротестувала мати.

– На жаль, мушу розчарувати вас: я побуду лише кілька днів у вас, поки не підшукаю собі квартиру. Знаєте, я люблю приводити додому дівчат.

– У такому разі не будемо протестувати, – сказала мати.

– У нашому домі є гарне мешкання для винайму, – підказав містер Дейвісон.

– Ні, я волів би знайти собі мешкання в околиці свого музею.

– Ти, бачу, став вигідним паном, – пожартувала мати.

– Вік до всього змушує людину…

– Ти не досягнув ще того віку!

– Ну, то доп'ємо, – сказав містер Дейвісон. – Завтра треба рано вставати.

На другий день я пробудився о восьмій годині, випив напоспіх чашку кави й поїхав на дев'яту до праці. Відмітив у «Нью-Йорк Тайме» кілька квартир, зателефонував і домовився про оглядини. А ввечері пішов оглядати ті квартири. Мені найбільше припало до вподоби мешкання на 78-й вулиці, поблизу Колюмбус-авеню. Воно було розташоване на третьому поверсі, мало простору вітальню, гарну спальню та досить вигідну кухоньку – якраз підходило мені. Та найбільше сподобалося те, що помешкання було затишне, бо вікна виходили на маленький скверик між будинками, засаджений деревами і квітами.

Наступного дня, під час обідньої пори, я пішов до бюро нерухомості, підписав на три роки контракт і відразу дістав ключі до моєї нової квартири. Того ж таки вечора перевіз туди свої речі.

Упродовж кількох тижнів я був напружений і нервовий. Були хвилини, коли я хотів сісти на метро й поїхати до Джуліани або хоч зателефонувати їй. Але стримував себе, бо знав, що вона не бажала, цього. Якщо б вона змінила своє ставлення до мене, то напевно дала б мені знак.

Я тепер часто думав про Джуліану. Все-таки нас щось в'язало: може, вивихнено, може, первертно, але в'язало. Можливо, то були лише комплекси, в неї і в мене, що тягнули нас одне до одного. Я досі не знаю, чи кохав її. В кожному разі, жадав її. Але чи було це коханням? Зрештою, чи можна по-справжньому кохати жінку, яка ненавидить тебе й хоче вчинити тобі зло? Не знаю. Але такі питання все частіше насувалися на мене, і я не знав відповіді на них. Бо, мабуть, ніколи в житті не переживав справжнього кохання. І це усвідомлення дуже боліло.

Ревнуючи, я зґвалтував Джуліану, і це пробудило в ній жінку. Але та жінка зненавиділа мене. Ревнуючи, я прострелив її і кинув на межу смерти, і це пробудило в ній людину. Але та людина не потребувала мене.

Я також пройшов крізь пекло й чистилище. І мене не тягнули вже ні щілини у дверях, ні діри в фіранках, ні темні проходи між будинками. Я усвідомив, що таємниці чужого життя не набагато різнилися від таємниць мого власного життя.

Я відчував тепер потребу глибоких і справжніх взаємин із жінкою, але боявся робити який-не-будь крок у цьому напрямку, боявся ще одної навдачі.

Я тепер цілими вечорами сидів удома й читав літературні твори або філософські праці. Вікендами відвідував театри, балети чи концерти в Лінкольн-центрі, куди ходив собі пішки. Навіть кілька разів пішов до Метрополітальної опери, хоч не мав і досі не маю ніякого відношення до цього роду мистецтва. Іншими словами, наздоганяв те, що занедбував десятки років.

Все це наповнювало мене інтелектуально, але мені бракувало емоційного виміру – справжніх взаємин з іншою людиною.