Текст книги "Краєвиди підглядника"

Автор книги: Богдан Бойчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

– Що вас так дивує?

– Порядок і стиль цілого мешкання. Майбутньому розсіяному професорові це ніяк не підходить.

Вона засміялася:

– Я цілий вечір вчора порядкувала.

– То у вас не завжди так гарно?

– О, ні! У мене завжди повно книжок на підлозі. Але назагал я люблю гарно втримувати мешкання. Дбаю, щоб воно було елегантне.

– Я розумію. Це відповідає вашому вигляду.

– Дякую. Я не часто чую компліменти від людей.

– Бо ви не часто бачите людей.

– Це теж правда. Я живу з книжками.

– А я вже пересичений книжками. Тягне мене до людей.

– Я не помітила, шоб ви так дуже спілкувалися з людьми.

– Як вам сказати… Я люблю людей здалека, люблю бачити їх в інтимних ситуаціях.

– Це суперечні тенденції: інтимність і здалека.

– Але досяжні, повірте мені.

– Вірю. Та чому ми стоїмо серед кімнати? Сідайте. Щось вип'єте?

– А що ви маєте?

– Нічого.

– Чудовий вибір! Тоді давайте нічого.

Вона знову розсміялася:

– Я п'ю тільки на великі свята, як їду додому. Але тато вклав мені в торбу трохи віскі й пляшку коньяку. Курвуаз'є. Чи це гарний коньяк?

– Мій улюблений.

– То, значить, коньяк?

– Так, прошу.

Вона налила келих коньяку й подала мені.

– А собі не наливаєте? – спитав я.

– Я звичайно не п'ю. Ви сидіть і попивайте собі. Я тим часом підігрію вечерю. А тоді згрішу й цокнуся з вами.

– Добре. Якщо є перспективи до гріхопадіння, я терпеливо чекатиму.

– Я зовсім безпорадна в куховаренні. Але мама дала мені різдвяного індика, солодкої картоплі, салатику з креветок і горіхового торта. Я скоренько все підігрію й будемо обідати.

– Тільки не підігрівайте торта.

– Аж такою нездарою в кулінарії я не є!

Вона застелила білою скатертиною столик, подала страви, і ми по-справжньому бенкетували. Анджела згодом випила зі мною келих коньяку, стала балакучою і час від часу з теплотою позирала мені в очі. Ми засиділися допізна. А коли настала хвилина якогось інтимнішого рішення, я просто не знав, що і як вчинити. Вона також була наче сама не своя. Я встав і почав прощатися. Вона, така маленька супроти мене, стояла несміла й розгублена, мов дитина, і дивилася на мене. Не знаю, що на мене найшло. Але я вхопив її попід пахви, підніс угору, поцілував в уста і вийшов. Вона була приголомшена, не могла й слова вимовити.

Деякий час Анджела оминала мене. Та одного пополудня сонце так гарно пригрівало, що я всівся на свою лавочку й замріявся. Невдовзі поруч мене сіла Анджела.

– Не захолодно вам тут вигріватися? – спитала глузливо.

– Трохи холоднувато. Але де краще зігріюся?

– Прийдіть до мене на коньячок. Моє мешкання приємне й тепленьке. Напевно зігрієтеся.

– Все ж я маю деякі сумніви. Мешкання ваше тепле, але ви холодна…

– Це така вже математична прикмета. То зайдете?

– З приємністю. А коли?

– В суботу, тобто завтра.

– На математика ви дуже неточні. Рано? Увечері?

Вона засміялася:

– О восьмій годині вечора! А тепер бувайте, я за п'ять хвилин маю лекцію.

Вона підібрала свою торбинку з книжками й побігла.

На другий день увечері я пішов до Анджели. Коли постукав у двері, вона відразу відчинила. Глянувши на мене, знітилася, не знала, як мене привітати. Була в шовковій блакитній сукенці, яка підкреслювала її філігранну фігуру й дуже їй пасувала. Я усміхнувся і сказав:

– Ви дуже гарно виглядаєте сьогодні.

Вона зашарілася, взяла мене за руку і, мов дівчинка, повела за собою.

– Сідайте отут на софі. Ближче до столика.

Я підсунувся ближче.

– Добре. Так легше буде діставати.

– Але ж на столику нічого нема!

Вона нарешті відпружилася і засміялася.

– Бачите, яка я господиня?

Поспіхом побігла до кухоньки, принесла пляшку коньяку й два келихи, побігла ще раз і принесла дві таці із сирами, ковбасками та накраяним хлібом.

– Вибачте, що не запросила вас на обід, але я не вмію варити, – виправдовувалась, наливаючи.

– То вип'ємо? – спитала непевно..

– Звичайно! Але за що? – спитав я.

Вона змішалася:

– Може, може, за наше знайомство.

– Це трохи заформальний тост. Запиймо дружбу. Як довго будемо «викати» одне одному?

Анджела засоромлено опустила голову, але несміло схрестила зі мною келих і випила. Коли ми торкнулися устами, я відчув тремтіння її губ. Вони були вогкі, свіжі й приємні на дотик. Деякий час ми не знали, як почати розмову.

– Пригощайтеся, прошу…

– Ми відтепер не сміємо «викати»! – я перебив її.

– Добре. Я ще не звикла. Отож, пригощайте… пригощайся, прошу. Бери сир чи ковбаски – я не вмію припрошувати.

– А я не люблю, коли мене припрошують, – сказав я, відрізуючи шматок голландського сиру.

– То й чудово!

– Чи тобі багато ще треба брати курсів?

– Ні. Я вже скінчила всі курси. Цього семестру буду тільки готуватися до іспитів. Дуже тяжкий це буде час.

– І далі плануєш повертатися до Філадельфії?

– Так. Я вже дістала посаду інструктора в Пенсильванському університеті. Це мені пристарав мій старенький професор.

Буду вчити, писати дисертацію й робити собі ім'я в математиці.

– Мені цікаво, чому ти вибрала саме математику?

– Бо люблю її. Вона абсорбує мене до тої міри, що не хочу в'язати себе ні подружжям, ні родиною.

– Хіба це заважало б?

– На початку кар'єри заважало б. Я розхристана й не можу займатися кількома справами нараз.

– Мені здається, що ти досить методична й організована.

– Тільки в науці. У житті я безпорадна.

– Чи кохання також заважало б тобі в кар'єрі? Вона замислилася:

– Я багато думала над цим. І завжди боялася давати волю почуттям, щоб не відволікатися від науки.

– Значить, ти ніколи не була закохана.

– Мабуть, ні…

– А чи я заважаю тобі?

– Ні. Чому? – спитала здивовано.

Я відразу зрозумів, що наші принагідні зустрічі не мають нічого спільного з коханням в її розумінні. І це мене цілком улаштовувало. Ми гуторили до пізньої ночі. А коли назріла пора або щось робити, або прощатися, між нами запала мовчанка. Ніхто з нас, видно, не хотів прощатися і не знав, як переступити до кохання. Ми все-таки були далекі одне одному. Врешті все вийшло досить незугарно. Анджела пішла до спальні й розстелила ліжко. Тоді повернулася назад і, розгублена, стояла посеред вітальні, не знаючи, як повестися. А мене не дуже тягнуло до того ліжка. Вона зовсім не збуджувала мене як жінка.

Але, щоб не ставити її в прикре становище, я підійшов до неї, взяв у долоні її личко й поцілував в уста. Вона розплакалася. Я тоді несподівано відчув жадання. Ніжно пестив її, стягнув з неї сукню, взяв на руки й поніс до ліжка. її голе тіло вразило мене особливою красою. Я захоплено милувався нею, мов незвичайним скульптурним шедевром. Кожна лінія її фігури була в чудовій гармонії з рештою форм. Я роздягнувся й нахилився над нею.

– Ти дуже гарна. Я не знав, що ти така гарна, – прошепотів я зворушено.

Вона закинула мені на шию руки, притягнула до себе, втиснулася губами в мої уста й виповнила мій рот теплим і свіжим, як помаранча, язиком. Я пестив і цілував її личко, шию й рамена. її груди були маленькі, округлі й тверді, а гострі соски аж червоніли. Я гладив рукою її стегна, живіт і м'якеньке волосся між ногами. Вона раптово скрикнула, розкинула ноги й потягнула мене на себе. Це збудило мене, і я, опираючись ліктями об постіль, щоб не розплющити її, тендітну, проникнув у неї.

– Ой, ой, не так глибоко!

Вона обтиснула мене ногами, кричала, обціловувала моє обличчя й обмазувала його сльозами. Ми провели разом цілу ніч, а над ранок покохалися ще раз.

Анджела була дуже чутлива й віддана в коханні. І я цілими ночами мріяв про зустріч із нею. Та вона була настільки зайнята читанням і дослідами, що дуже рідко запрошувала мене до себе. Лише коли не могла уже концентруватися, телефонувала й питала, чи міг би я зайти до неї. Я завжди міг. На кожній зустрічі вона мала коньяк і гарну перекуску. З цього, та з її дорогих фасонових сукенок, я додумувався, що вона мусила походити з багатої родини. Ми попивали, гуторили й проводили приємно ніч. Але при кожній нагоді Анджела делікатно давала мені зрозуміти, що в календарі її життя перше місце займала наука. Мені було трохи прикро, бо я починав любити її, але, з другого боку, вона не полонила мене аж до тієї міри, щоб я втягав її в глибші й інтимніші стосунки, тобто не виявляв своїх почуттів і не робив жодних заходів, щоб вона закохалася в мене.

Анджела, зрозуміло, склала іспити блискуче. Ми гучно відсвяткували ту подію, випивши кілька пляшок коньяку й провівши разом кілька ночей підряд. Після того Анджела поїхала до Філадельфії. Я ніколи не мав вісток від неї. Видно, математика легко заступила мене.

Я не мав більше ніяких взаємин із жінками в Кембріджі. По-перше, тому, що мій вигляд радше лякав, ніж притягав дівчат. По-друге, я сам не хотів робити жодних заходів у тому напрямку, бо завжди, коли я тільки починав звикати до жінки й закохуватися в неї, вона неодмінно залишала мене. І тоді пустка в душі боліла ще більше.

Не захоплювали мене також курси в університеті. Та я був упертою й працьовитою людиною, гриз книжки днями й ночами, відбув усі курси до кінця і склав докторські іспити, – якщо не блискуче, то досить успішно. Про дисертацію взагалі ще не думав. Мені пропонували роботу в обсерваторії славного Смистонського інституту, але я відмовився. Мене тягнуло назад до Нью-Йорка. Кілька днів по іспитах я спакував свої речі, сів на поїзд і поїхав.

4

Я досить скоро знайшов собі роботу в Нью-Йорку. Посприяв мені у цьому, без сумніву, диплом із Гарварду. Мені пощастило дістати таку роботу, яка відповідала моїм інтелектуальним потребам і вдоволяла мої емоційні особливості й комплекси. Влаштувався я в планетарії при Музеї природничої історії між 78-ю і 81-ю вулицями, напроти Центрального парку.

Мешкання винайняв собі на Перрістріт в Ґрінич Віллідж, за два квартали від ріки Гудзону, – воно було досить просторе, але не дуже приємне, бо вікна виходили на стіну сусіднього будинку. Та я винайняв його все одно, бо мусив десь притулитися. Згодом планував знайти щось краще. Та невдоволення квартирою компенсувала мистецько-богемська дільниця Ґрінич Віллідж, якою я завжди захоплювався. Найрізнорідніші й найдикіші моди, найдавніші люди і найнеймовірніші ситуації – творили невичерпну панораму для мого споглядання й підглядання. Я щовечора годинами ходив вузькими, обтиканими кав'ярнями й ресторанчиками вулицями й набирав на плівку пам'яті найінтимніші прояви людських взаємин. Відчував дивне піднесення у великій гущі людей, яких я міг спостерігати, в інтимності яких міг проникати зором, але не мусив емоційно включатися в їхнє життя, – міг залишатися цілком самотнім між людьми і з людьми.

Я був самотній також вдома. Ніхто до мене не приходив, ніхто не дзвонив. Час від часу телефонувала тільки мати. Та й хто міг приходити чи дзвонити? Я ніколи не міг зав'язати ближчих товариських взаємин із хлопцями в школі. Можливо, моє перверзійне відношення до матері виповнювало мене до тої міри, що не відчував потреби в товаришах. Не дружив я також згодом ні зі студентами в університеті, ні тепер з колегами по праці. Можливо, на таку мою вдачу вплинула відсутність батька в моєму житті.

Не мав я тепер і товариських чи любовних взаємин з жінками. Прямо боявся входити в якісь ближчі стосунки з ними. Бо досі всі мої афери з жінками кінчалися розчаруванням для мене. Мені дотепер здається, що всі мої жінки використовували мене, щоб задоволити якісь свої потреби. Я, видно, надавався для цього, бо не було ніякої загрози, що вони, у взаєминах зі мною, зв'яжуть себе в який-небудь спосіб. Я мусив бути для них суто ужитковою особою. Єдиним винятком була Беверлі, цілком щира й одверта: любила бути й кохатися зі мною, хоч і не кохала мене. Вона єдина також втримувала зі мною хоч далекий зв'язок. Зі свого боку, єдину Беверлі я насправді покохав і досі тужив за нею. Та, додумуючи речі до кінця, я почуваю, що обманюю себе. Бо якою ужитковою особою я міг бути для Анджели? Я переконаний, що Анджела радо ділила б зі мною життя, якщо б я хоч натякнув, що кохав її. Можливо, пані Родіні й Джінні використовували мене до якоїсь міри, та й це проблематично. За такою самою логікою можна сказати, що я використовував їх.

Моя робота, на диво, цілком захопила мене. Я працював із комп'ютерами й програмував моделі різних небесних констеляцій. Дослівно днями й ночами сидів у планетарії й відтворював зоряне небо. Тяжко працюючи, я за кілька років вибився на голову комп'ютерно-моделювальної групи. Відтоді відповідав за всі проекти й мав можливість переключити свої підглядальні перверзії на проникання у всесвіт і моделювання його. Справді, я не вважаю вже, що мої намагання прозирнути в людське буття було надто первертне. Я ніколи не намагався використовувати людей, підглянутих у голих, так би мовити, ситуаціях, ні сам не вдавався до хоч би якого збоченства. У мене це був просто вияв надмірної цікавости та своєрідної «тихої» авантюрности.

Тепер я часто їздив до обсерваторії Смістонського інституту, цілими тижнями працював зі славетними астрономами й вивчав найновіші відкриття у всесвіті. Зрозуміло, найприємніше було сидіти при телескопі й підглядати поведінку зір і констеляцій. Після кількох таких візитів до Смістонського інституту, мені спало на думку створити динамічну модель всесвіту, тобто спрограмувати не тільки рух окремих планет в даній констеляції, але й динамічне співвідношення між самими констеляціями. Я мав намір також включити в цю схему такі аномалії, як вмирання зірок і падіння метеорів. Від ранку до півночі я сидів при комп'ютерах і, мов ошалілий, працював над своїм проектом. Але нічого не клеїлося. Окремі елементи вдавалися дуже добре, та коли я пробував синтезувати їх в загальну систему, все розліталося. Я випробовував різні способи, щоб осягнути цілісний ефект, – результат був завжди той самий: тотальна невдача.

Одного вечора, вичерпаний до краю, я зачинив лабораторію раніше й поїхав додому. Та, вийшовши на Західній Четвертій з метро, замість іти до Перрі, повернув на Блікер і вступив до кафе на розі МекДугал. Була середа, й у кафе було порожньо. Притемнене світло, побляклі картини на стінах і порожні столики, мов завішені в повітрі, справляли сюрреалістичне враження. Лише при одному столику в кутку сиділа якась жінка.

Я ніяк не міг переконати себе сісти при порожньому столику та ще в такій моторошній тиші. Це тільки поглибило б мою самотність. Мене, проти власної волі, потягнуло до столика в кутку.

– Можна? – спитав я, вітаючись кивком голови з жінкою.

– Будь ласка. Я й так сама.

– Сама чи самотня? – спитав я, сідаючи напроти неї.

– А хіба це не те саме?

– Ні. Ви, наприклад, були самі, заки я присів. Тепер ви не самі. А самотнім можна бути і в товаристві іншої особи.

– Значить, я звичайно сама й самотня.

– Я теж. Щось вип'єте?

– Спасибі, нічого.

– Дозвольте ж бути джентельменом. Мені це так рідко вдається.

– Не буду відмовляти вам у такій рідкісній нагоді… Я вже мала еспрессо, то замовте мені чарочку коньяку.

Я замовив два келихи коньяку.

– Ви виглядаєте дуже втомлено, – сказала, цокаючись зі мною.

– Так. Бо я тижнями намагався вмістити цілий всесвіт на екран купола планетарію.

– Це звучить, як Сізіфова праця.

– Точно! Результати абсолютно сізіфівські.

Жінці було, я сказав би, під сороківку. Та її екзотичний вигляд робив її значно молодшою. Вона мала темно-зелену довгу спідницю в вишневі квіти, зелену курточку, скроєну під військовий піджак, та зелений ширококрисий капелюх. її чорне рівне волосся було коротко підстрижене, а на вухах висіли довгі кульчики ручної роботи із різних камінців. Подібного стилю біжутерія була також на її шиї та на зап'ястях. Обличчя жінки було видовжене, а над великими чорними очима вимальовувалися дві тоненькі смужки брів.

– Значить, ви працюєте в планетарії, – озвалася після задуми жінка, допиваючи коньяк.

– Так. І, назагал, люблю свою роботу. Та останнім часом невдачі доводять мене до розпуки.

– Може, ви забагато прагнете?

– Це одна можливість, над якою я думав. Ще по коньячку?

– Так. Може, трохи розігріюся.

Я покликав офіціантку й замовив ще два коньяки.

– А ви що робите? – спитав я, щоб порушити мовчанку, яка запала між нами.

– Нічого. Дослівно нічого. Намагаюся лише втриматися молодою. Але це теж Сізіфова праця.

– Чому? Ви виглядаєте чудово. Екзотично.

– Ви хочете сказати: дивовижно.

– Ні, навпаки, мене інтригують незвичайні жінки.

– І що з того? Коли мене не інтригують мужчини вашого типу. Не гнівайтеся. В мене така дурнувата натура.

– Я не гніваюся. Люблю відвертість у взаєминах.

– А хіба це взаємини?

– Звичайно. Я сказав би, взаємини з віддаллю між нами.

– Я на такі й тільки спроможна.

– Тому й ви самотні.

– Так. Так. Тому.

Ми випили ще по одному келиху, я розплатився, і ми вийшли на вулицю.

– Де ви живете? Дозвольте провести вас, – запропонував я.

– Я живу дуже далеко, на другому кінці Брукліна. Туди мене не проведете. Зрештою, я не хочу їхати додому, не можу бути сама вночі. У мене бувають такі ночі, що я лякаюся свого мешкання і себе самої.

– Я теж не хочу бути сьогодні сам, – сказав я.

– Тоді я вас проведу!

Вона взяла мене під руку, і ми подалися до мого мешкання на Перрі. Коли зайшли до квартири, то довший час стояли мовчки посеред вітальні. Між нами далі бовваніла холодна віддаль. І кожне з нас боялося переступити ту віддаль. Жінка не мала ніяких почуттів до мене й не знала, як зробити перший крок. Мене дивно зворушувала її байдужість, але цього було замало, щоб кинутися до неї і вхопити в обійми.

Нарешті вона почала роздягатися. Я також нервово стягав із себе одяг. Гола, без чудного капелюха, без біжутерії, вона виглядала старшою і безборонною. Мені стало жаль її. Я взяв її на руки й поніс до темної спальні.

– Не засвічуйте світла, – попросила.

– Добре, – сказав я, поклав її на ліжко й приліг коло неї.

Спочатку ми лежали, не торкаючись. Тоді я повів рукою по її бровах і ніжно погладив її обличчя. А коли торкнув пальцями її губи, вона розтулила їх і язиком звогчила мої пучки. Раптово ми кинулися одне до одного і втратили відчуття дійсності.

– То було дуже добре, – прошепотіла, коли ми повернулися до притомності.

Після численних недоспаних і неспокійних ночей, я спав міцно й пробудився щойно о дев'ятій годині ранку. В цей час я мав би бути на роботі. Але я почувався так гарно й відпружено, що вирішив не йти на роботу і хоч на один день забути про свої експерименти. Та насправді я хотів провести ще один день і ніч з цією жінкою, яка починала подобатися мені своїми дивними звичками.

Вискочив із ліжка, натягнув на себе халат і ступив до вітальні. Жінки там не було. Відхилив двері до лазнички, її там не було також. Мені стало прикро. Я хотів мати з нею якийсь зв'язок, відчував потребу тепліших взаємин. Та жінка зникла з мого життя, заки я пробудився. Після того, я часто вступав до того кафе на Блікер-стріт, шукав її на вулицях, але так ніколи й не зустрів її. Вона ж знала, де я живу, та ніколи не зайшла. Видно, мій тип таки насправді відпихав її.

Ґрінич Віллідж захоплювало мене якраз такими несподіваними зустрічами та колоритними й чимось особливими подіями. Та цього року на розі вулиць Перрі й Вашінґтона, якраз неподалік від нашого будинку, побудували величезний житловий комплекс. Крім того, перетворили кілька старих будинків, у яких містилися колись швейні майстерні, на так звані житлові «лофти»,[3]3
  Лофти (з англ.) – великі, на цілий поверх, кімнати, які служили вітальнею, спальнею, кухнею та їдальнею (без перегородок).


[Закрыть] і стало дуже тісно. Не було навіть де припаркувати авто. Цілими ночами по вулицях снували групи наркоманів, бездомних чи просто галасливої молоді, яка шукала в екзотичному Ґрінич Віллідж нагоди пережити емоційний і сексуальний катарсис. Оскільки я тепер цілком захоплювався своєю працею, потреба проникати в таємниці міста слабшала, і я починав мріяти про затишніший куток.

Та одержимість моїм проектом не покидала мене. Я запросив групу інженерів із комп'ютерної компанії IBM і детально представив їм свій проект. Вивчивши проблему, інженери поінформували мене, що для такого складного моделювання потрібний сильніший і спеціалізований комп'ютер із пам'яттю на кілька ґиабайтів. Такий комп'ютер коштував понад чверть мільйона доларів.

Тож ми вирішили влаштувати бенкет у планетарії, запросити найбагатших спонсорів нашого музею і спробувати зібрати необхідні кошти. Ми вишукано вдекорували зал в астрономічному стилі, тобто рухомими небесними тілами, а відомий французький ресторан «Jean Jacques Rachou» доставив нам делікатесні страви – гратіс. Бенкет вдався чудовий. Майже всі запрошені гості прибули і щедро підтримали наш проект. Вступне слово виголосив президент планетарії, д-р. Гюберт Геннінґ, а я мав головну доповідь, в якій з'ясував ціль нашого проекту. Я намагався зробити свою доповідь не лише інформативною, але й цікавою, ілюструючи її маловідомими констеляціями на стелі купола планетарію та пересипаючи тонким гумором (у гарвардському стилі). Моя доповідь мусила справити на присутніх гарне враження, бо вони підходили до мене, ґратулювали і, щонайважніше, склали понад 250 тисяч доларів, щоб придбати комп'ютер. Правда, це не була надто висока сума, як на спроможності наших гостей, але й не низька.

Після формальної частини бенкету почав грати оркестр і гості розійшлися по залу: деякі знайомилися й заводили розмови, деякі танцювали, деякі пригощалися вишуканими французькими стравами, а деякі просто проходжувалися з келихами й чарками в руках. Бал завершувався об одинадцятій тридцять. Я почувався вже досить втомленим, то й узяв собі келих білого бордо, сів при маленькому столику і спостерігав за гостями. Несподівано помітив у більшому гурті постать моєї матері. Мене сповнила радість. Я навіть не мав гадки, що вона може прийти на таку багату імпрезу. Не пригадував до того ж, чи висилав їй запрошення. Але мусив вислати, бо як інакше вона могла б опинитися тут? Я залишив свій келих на столику і, пропихаючися крізь натовп, підбіг до неї, обняв за рамено й гукнув радісно:

– Мамо! Приємно бачити тебе тут!

Жінка різко обернулася й суворо глянула на мене. Я отетерів. Це не була моя матір. Та подібність була неймовірна. Точно те саме обличчя, великі карі очі й довга, до стану, коса. Жінка не мала лише гарної усмішки моєї матері. її вуста були міцно зціплені й чимось неприємні. Не була вона також така висока й струнка, як моя мати.

У своєму збентеженні я вмить помітив, що обличчя жінки було перекошене спазмою невдоволення.

– Вибачте, – промимрив я. – Я не хотів ні вразити, ні образити вас. Але ви дуже схожі на мою матір.

Жінка протинала мене недобрими очима.

– Повірте мені, моя мати дуже гарна…

Обличчя жінки стало нормальним.

– До чого ви мені все це говорите? – спитала холодно.

– Сам не знаю до чого. Можливо, щоб оправдатися за помилку.

– Чи ви збоченець? – знов спитала жорстоко жінка.

– А до чого ви це говорите?! – крикнув я, не приховуючи люті.

– Бо ви висловлюєтеся про свою матір так захоплено, наче про коханку.

Ця жінка починала дратувати мене, особливо тим, що торкала болючу струну моєї юності.

– Пані, я зробив звичайну помилку, прийнявши вас за свою матір! Це хіба злочин! А якщо я образив вас, то ще раз прошу пробачення! – я кидав словами їй прямо в обличчя. Тоді обернувся різко й пішов геть. Мене супроводив її зневажливий сміх.

Зустріч із цією жінкою схитнула мою духовну рівновагу. Я чомусь панічно боявся думати про неї. Та її образ ввесь час виринав на поверхню пам'яті. Найбільше непокоїла мене подібність і неподібність цієї незнайомої до моєї матері. Схожість була лише поверхова, але нутрішній світ цієї жінки був темний і, мені здавалося, недобрий. Вона не мала тієї ясності й добродушності моєї матері. Але саме ця її внутрішня темнота найбільше притягала мене. Цілими ночами мене роздирали марення, що я, нібито, ґвалтував цю жінку, а вона завжди виявлялася матір'ю. Ці жорстокі марення приносили також якусь садистичну й зловісну насолоду. Та коли я пробуджувався, падав у розпуку. Я любив свою матір, ставився до неї з теплим зрозумінням. І от ця невідома жінка витягала з мене почуття й жадання, яких я не був свідомий і яких лякався.

Щоб відсторонитися від таких болючих марень, я вглиблювався в роботу.

Та це тільки вичерпувало мене фізично й емоційно ще більше і, тим самим, ще ширше відкривало двері до нових жахіть і марень. Навіть в обсерваторії, сидячи при столику, я часто втрачав обриси реальності й занурювався в едіпівські візії; але ці візії були якісь роздвоєні: їхнім об'єктом була не моя мати, а її подоба в тій лиховісній жінці.

Одного разу в п'ятницю, точно о сьомій годині, зайшла до мого бюро секретарка й повідомила, що мене хоче побачити пані Джуліана ДуПонт. Я не знав такої жінки, тому відповів секретарці, щоб пані ДуПонт прийняв Джіммі, мій заступник, бо я дуже зайнятий. За кілька хвилин секретарка повернулася знову.

– Пані ДуПонт хоче говорити тільки з вами.

– Про яку справу?

– Не знаю. Каже, що вона фундаторка вашого проекту.

Як я вже згадував, за останні роки я навчився шанувати багатих жертводавців.

– У такому разі запросіть її сюди, – сказав я і знову занурився в папери.

– Чому ви уникаєте мене!

Мною аж стрясло, коли почув той неприємний голос. Вона стояла переді мною й суворо пронизувала мене очима. Якась сила підвела мене з крісла.

– Добридень… Вибачте, але я не знав, що Джуліана ДуПонт – це ви. Ми не познайомилися на бенкеті. Сідайте, прошу.

– Так, я – Джуліана ДуПонт, – жінка подала мені руку, а потім сіла.

– ДуПонт… Це ті…

– Так. З хімічними та всякими іншими фабриками. Ті, що знайомі зі мною ближче звуть мене Джульєттою, Чорною Джульєттою.

– Тому, що ви смугляві?

– Ні. Вони мають на увазі щось інше, ніж вигляд.

Мене пронизало зловісне передчуття.

– Ви виглядаєте втомлено. Завжди так довго працюєте? – спитала по-діловому, без найменшого співчуття у голосі.

– Звичайно працюю далеко довше. Часто до півночі.

– Втікаєте від чогось? – її тон тепер був іронічний.

– Так.

– Від себе не втечете.

Мене знову пронизав острах.

– Чому ви мовчите?

– Думаю над вашими словами.

– Вони правдиві.

– На жаль. Моє життя підтверджувало їх не раз, – сказав я, замислившись.

Її обличчя затьмарило невдоволення.

– Але чим можу служити? – спитав я нарешті.

– Собою.

Я запитливо глянув на неї.

– Мужчина, який жив у мене, покінчив самогубством. Тож я не маю товариства чи, радше, нової жертви. Запросіть мене до ресторану.

– Я не дуже знаюся на ресторанах… Хіба що в Ґрінич Віллідж.

– Ви там живете?

– Так.

– На Перрі-стріт?

Мене обморозило:

– А звідки ви це знаєте?

– За гроші я взнаю все, що мені потрібне.

Мене лякала ця жінка. Я був би радий випровадити її з бюро, та не знав, як це зробити. Вона все-таки давала гроші на наш планетарій. Хоча не в грошах справа. Я не зважав би аж так дуже на її гроші. Ми зібрали більше ніж достатньо на мій проект. Справа була в тому, що ця жінка накидала мені свою волю, а я чомусь не міг протистояти.

– Я знаю один добрий ресторан у Ґрінич Віллідж. Якраз там, де ви живете. Пішли, – промовила владним голосом.

Перед музеєм чекав її лімузин. Ми всілися, і вона сказала шоферові куди їхати. Ресторан «Au Troquer» був якраз за рогом від мого мешкання: на 12-й вулиці й Ґрінич-стріт. Був він цілком непомітний ззовні, і я жодного разу не звернув на нього увагу. Всередині ресторан був невеликий, але елегантно уладжений. Власник і всі офіціанти знали пані ДуПонт і танцювали довкола неї. Та це не мало для неї ніякого значення. Вона, не питаючи, де можна сісти, попрямувала до більшого, на чотири особи, столика в кутку й безцеремонно сіла. Я поплентався за нею.

Меню було написане французькою мовою, в якій я не дуже розбирався. Та це й не було потрібне. Пані ДуПонт замовляла для себе й для мене, навіть не спитавши, що мені до смаку. В її поведінці було щось зверхнє й принизливе, але я не виявляв свого невдоволення, бо не хотів загострювати і так напружену ситуацію. Крім того, мене почала цікавити така дивна поведінка цієї жінки, і я спостерігав її в усіх нюансах. Біле вино, яке вона замовила, було надзвичайне, ледь-ледь сухувате й м'яке, я такого вина досі не пив. Страви також не відставали у вишуканості. Слимачки в соусі, крабовий суп і приправлена цитриною щука були витвором кулінарного мистецтва.

– Вже не бунтуєтеся, що я на власний смак замовила страви? – несподівано спитала, поглянувши на мене злорадним зором.

Мені стало дуже незручно. Ця жінка читала мене, як розкриту книгу.

– Бунтуюся, але трохи менше, бо страви справді дуже смачні.

– Я бачила, що ви були невдоволені, коли я, не спитавши вас, замовляла.

– Бачу, що ви вмієте читати думки, – зіронізував я.

– Ваші думки написані на обличчі. Зрештою, я все про вас знаю.

Мене все це дуже хвилювало й тривожило. Я поклав собі ніколи більше не зустрічатися з цією жінкою. Чому вона цікавилася мною, чому і де вивідувала про мене?

– Невже ви любите тут жити? – несподівано змінила тему моя співрозмовниця.

– Досі я дуже любив Ґрінич Віллідж. Та тепер тут стало тісно й галасливо. Набудували багато нових будинків, крім того звідкілясь набрело повно наркоманів і сумнівної молоді. Тож колишній чар цієї дільниці пропав назавжди.

– У мене є вільне мешкання, як я вам згадувала. Мужчина, який жив у ньому, вчинив самогубство. І мужчина перед ним. Тому я й розшукувала вас. Щоб запропонувати вам це мешкання. Я маю дуже гарний будиночок над Гудзоном, до того ж – там багато дерев.

– То я мав би бути наступним самогубцем?

– Це справа вашого вибору.

– А чому той ваш приятель покінчив із собою?

– Він не був мій приятель! – відповіла надто гостро.

– А хто він був тоді?

– Просто присутній. Це все. Мені треба, щоб хтось був присутній. Та попереджаю вас, не плекайте ніяких ілюзій і надій відносно мене.

Єдиною надією, яку я плекав, було чимскоріше позбутися цієї жінки. Вона замовила ще десерт і каву для нас обох. Потім розплатилася, і ми вийшли надвір. Лімузин чекав перед рестораном.

– Дякую за гарний обід, – промовив я ніяково.

Вона ніяк не зреагувала на мою подяку, наче не чула мене.

– То коли переїдете до мого мешкання? – спитала різко. Це звучало більше як вимога, ніж питання.

Мені стало погано.

– Але ж ми не домовилися про ціну. Я ледве чи зможу дозволити собі люксусове мешкання.

– Ніякої ціни не буде.

– А як тоді…

– Моєю платою буде ваша присутність.

– Я не розумію…

– І моїм задоволенням, – додала холодно.

– Я ще боюся, що там буде заспокійно на мій темперамент, – я пробував якось викрутитися від неї.

– Спокою вам не буде ані хвилини.

– Мені треба подумати…

– Ось моя адреса й телефон, – вона подала мені візитівку.

– Дякую.

Я боявся, що вона тепер захоче піти зі мною до моєї квартири. Така можливість на мить спаралізувала мої думки, почуття й тіло. Я стояв блідий і не рухався. Та вона попрямувала до лімузина. Шофер швиденько відчинив для неї двері. Жінка сіла й поїхала, не сказавши ні слова на прощання.