Текст книги "Краєвиди підглядника"

Автор книги: Богдан Бойчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

– Я весь час живу з недобрими намірами.

– Тому ви й самотні.

– Це не ваше діло! – скрикнула неприродньо різко. Видно, я зачепив її за живе.

– Можливо, й не моє. Але вам час уже перегорнути сторінку. Життя має так багато граней. А ви живете тільки в одній.

– Я завжди жила й живу, як мені захочеться. І нікому немає до того діла!

– У такому разі, добраніч.

– Я чекала на вас.

– Це цікава зміна ролей… Досі я весь час виглядав вас і ненавидів себе за те.

– Підглядання Ви називаєте чеканням, вигляданням? – запитала іронічно.

– Це було свого роду чекання. Але я вже перегорнув цю сторінку, – відповів я, посміхаючись.

Але Джуліані було не до жартів. її обличчя було суворе й напружене, а вуста ніяк не могли скластися в усмішку.

– Ми мусимо розплатитися, – сказала так загрозливо, що мені теж стало не до жартів.

– Ми нічого не винні одне одному! – промовив я різко й обернувся, щоб піти до своєї кімнати й покінчити з цією трагікомедією.

– Не ступайте ані кроку далі! – наказала так твердо, що я знову обернувся до неї.

– Чого ви хочете?

– Щоб ви розрахувалися зі мною! – глухо мовила Джуліана.

– За що?

– За зраду.

– Яку зраду? Що ви говорите?

– Хто та гарна мулатка, до якої ви заходите?

Мені було бридко дивитися на неї. Вона, виходить, далі наймала когось, щоб стежив за мною.

– Чого ви від мене хочете? – спитав я ще раз.

– Хочу, щоб ви не зраджували мене.

– Чи ви кохаєте мене? – спитав я, вхопивши її за рамена.

– Ні! Що ви, збожеволіли? Хто вас може кохати?! – сказала з гидливим виразом обличчя й випручалася від мене.

– Тоді не може бути мови про зраду!

– Але ви мусите бути вірним мені!

– Я вже нічого не мушу.

– Та я питала вас, хто та мулатка, до якої ви ходите?

– Я ходжу до ресторану, де вона працює, не до неї, – відповів я роздратовано.

– Хто вона?

– Моя колишня коханка. Зрештою, яке вам до того діло?

– Чи ви злягалися з нею.

– Ні, я кохався з нею. А злягався тільки з вами! – Мною оволоділа якась жорстокість, і я хотів чим глибше пхати в неї ножа.

Вона стиснула зуби і сильно вдарила мене по обличчі.

– Ви ще не раз заплатите за це! А хто та хирлява дівчина, яку ви зустріли?

– Я вам казав, що це не ваше діло. Я буду зустрічати, кого схочу!

– Не будете! Ви будете або зі мною, або ніде.

– Це погроза?

– Це ваш вибір.

– Я не бачу тут ніякого вибору. Або залишатися з вами, щоб ви довели мене до того, що покінчу з собою; або ви покінчите мене, якщо захочу залишити вас. Чи правильно я вас зрозумів?

– Правильно.

– На жаль, ці дві альтернативи не підходять мені. Нічого у вас тепер не вийде.

– Вийде! Хочете того чи ні, але ви зв'язані зі мною, – вперто настоювала Джуліана.

– Далеко менше зв'язаний, ніж ви хотіли б. Зрештою, скажіть мені, чим ми зв'язані? Ні ви не кохаєте мене, ні я вас.

– Ви жадаєте мене як матір, з якою ви з дитинства хотіли злягатися.

Сказане нею було таке жалюгідне й наївне, що я розреготався їй в обличчя:

– Якщо я бажаю злягатися, то тільки з вами, не з матір'ю, повірте.

Обличчя Джуліани перекосилося, і вона вдарила мене кулаком межи очі. Мною оволодів наплив люті. Я вхопив її за рамена і жбурнув об стіну.

Раптом у її руці зблиснув ніж. Вона замахнулася тим ножем мені прямо в обличчя. Я інстинктивно кинувся вбік, і вона протяла мені шию під вухом. Кров бризнула мені по сорочці, а Джуліана стояла, мов зачарована, і захоплено дивилася. Я скористався цією миттю, вхопив її руку і скрутив так міцно, що вона зойкнула й випустила ніж під ноги. Я, для певности, підняв ножа і, затиснувши долонею рану, подався до своєї вітальні.

– Заждіть, – почув її гол ос, на диво м'який.

Я зупинився:

– Чого ви ще хочете?

– Ходіть до моєї кімнати, я маю пластир.

Я зайшов до її спальні, сів на ліжко, а вона пішла до лазнички. Повернулася з мокрим рушником, зняла з мене сорочку, обмила тіло, помазала йодом рану й заліпила пластером. Була така ніжна, що мені стало дивно й тепло.

– Дякую, – сказав я й підвівся.

– За це ви мусите бути вірним мені.

– Буду, якщо покохаєте мене, – мовив я і вийшов з кімнати.

Вона була справді божевільна. Але з її ніжности, коли вона обмивала моє тіло, я відчув, що вона в якийсь дикий спосіб також була прив'язана до мене. І я відчув до неї щось гарне й трепетне, хоч і знав, що моє або її життя висіло на дуже тоненькій ниточці.

3

Встановлялася невиразна вереснева пора. Літо неохоче відсувалося, поступаючись місцем осені. Дерева ще зеленіли тяжкою, несвіжою зеленню, але в краєчки листків проникала вже жовтина. Жовкнув також мій настрій. Я ніяк не міг відв'язатися від Джуліани. Якась невияснима сила тягнула мене до неї. Як і вона, я також відчував, що між нами мусило щось скінчитися або щось статися, щоб звільнити нас від одержимостей і дати нашим взаєминам якесь завершення чи сенс. Наразі я не бачив, що це могло бути. В наших стосунках не було ніякого сенсу. Але щось мене ще тримало біля неї. Це не був уже той магнетизм, яким вона напочатку діяла на мене, ані жадання оволодіти нею. Зрештою, я вже володів нею, і не дістав від того ніякої душевної повноти.

Я відчував, що те, що мало «статися», висіло в повітрі й кожної хвилини могло впасти на нас. Щоб відтягнути той кінець, я часто їхав на долину міста й блукав по Ґрінич Віллідж, по Малій Італії або по Китайському кварталу. Не можу сказати, що ці райони притягали мене секретами інтимного життя їхніх жителів, як давніше. Я просто волочився вулицями й нічого не підглядав. У мені нуртував якийсь неспокій, і я боявся їхати додому, намагався оминути катастрофу, яка, як мені здавалося, все нижче нависала наді мною й Джуліаною.

І справді, скоро події захопили мене в такий коловорот, що я ледве вийшов із нього живим.

Одної суботи, не маючи сили зносити тишу, яка гусла довкруги між жовтими деревами, я накинув на плечі піджак і подався до метро – з наміром поїхати на долину міста. Блукав безцільно вулицями, не помічаючи нікого й нічого. Надвечір опинився в Китайському кварталі. Зайшов до маленького китайського ресторану в підвалі, який славив себе на афіші при вході «справжніми домашніми стравами».

Я замовив розкішну вечерю й попросив білого вина.

– Нам не дозволено продавати алкогольні напої – поінформував мене, оправдуючись, офіціант.

– То дуже сумно. Винце аж проситься до таких гарних страв.

– Але нашим гостям дозволено приносити свої напої. Якщо бажаєте, я можу купити для вас пляшку в крамниці напроти.

– Я дуже бажаю! – сказав я з ентузіазмом. Дав офіціантові десятку, щоб купив мені пляшку Muton Cadet.

За кілька хвилин офіціант повернувся з вином, відкоркував пляшку і всадив її в посудину з льодом при моєму столику. Страви були справді надзвичайні. Особливо креветки з китайськими грибками в білому соусі та раки з пуп'янками бамбу, м'ясом із краба й свіжими печерицями в соусі з вина. Я давно вже не мав такої доброї вечері й такого доброго апетиту. Розкошував там довше, ніж звичайно, і вийшов з ресторану в десятій годині, розрахувавшись та давши офіціантові подвійне чайове.

На вулицях порожніло. Я подався бічними вуличками навскіс до метро на розі Канал і Верік. Після випитого вина мав прекрасний настрій. Між темними вузькими вулицями почувався, наче занурений у глибоку воду, яка несла мене на лінивих хвилях до меж самозабуття.

Раптом вирвав мене із задуми розпачливий жіночий крик:

– Рятуйте! Рятуйте!

Я кинувся бігом у тому напрямі. Біг, мов несамовитий, по вулиці Вокер і на розі вулиці Черч побачив двох молодих хлопців, які борикалися зі старшою жінкою, намагаючись вирвати від неї торбинку. Один був низького зросту, худий, схожий на латиноамериканця, а другий – чорний, високий і кремезний. Жінка боронилася, тиснула торбинку обома руками до грудей і ніяк не хотіла її відпустити.

Розлючені грабіжники звалили її на землю й копали ногами в живіт, голову і спину. Закривавлена жертва волала несамовитим голосом і кидалася під ногами злочинців. Я миттю налетів на них, вдарив чорного кулаком в обличчя, і він покотився на тротуар. Малий, глянувши на мою велику постать, почав утікати. Чорний тим часом витягнув з кишені пістолет і націлився на мене.

Я кинувся на нього й почув різкий постріл, який роздер простір між вулицями. Мені запаморочилося в голові, потемніло в очах, і я впав непритомний на землю.

Коли пробудився й розплющив очі, довкола мене все біліло. Білі фіранки на вікнах переливалися на білі стіни й відпливали кудись удалечінь від мене. Біле ліжко, на якому я лежав, легенько погойдувалося на хвилях білих простирадл. Я почувався добре й легко, наче підносився на білому нуртуванні, що вирувало довкруги мене. Коли все заспокоїлося і кімната набула своїх вимірів, я почав розмірковувати над тим, де я опинився. Це була не моя спальня. У мене не було фіранок, тільки жалюзі. Стіни в моїй спальні також не були білі, а блідо-сині. Я поволеньки почав пригадувати, що вечеряв у китайському ресторані, відтак ішов порожніми вулицями до метро й раптом кинувся на грабіжників, які били безборонну жінку. Після цього в моїй пам'яті зяяла порожнеча. Так, начеб я перестав на деякий час жити. Не пригадував, як сідав у метро, не пригадував, коли приїхав додому, нічого не пригадував.

За деякий час до кімнати зайшла гарненька русява дівчина в білому. Помітивши, що я захоплено воджу за нею очима, підбігла до мене.

– Ви вже пробудилися? – спитала здивовано й захоплено.

– Хіба я аж так довго спав, що ви здивовані?

– Довго. Понад три доби. Як ви почуваєтеся?

– Дякую, добре. Тільки деякий час образи наче виверталися навиворіт.

– То нормально. Ці завороти скоро пройдуть, – сказала дівчина.

– А де я?

– Ви в шпиталі. Вас привезли в суботу ввечері швидкою.

– А хіба я хворий?

– Трішки. Але я покличу лікаря, і він вам усе пояснить.

За хвильку увійшов високий мужчина в білому халаті.

– Я доктор Вебер, ваш хірург.

– Мій хірург? Хіба мені потрібна була операція? Я ж був здоровий.

– Ви мали трагічний випадок. Вас хтось прострелив.

– То мусив бути той чорний…

– Ви пригадуєте? – поцікавився лікар.

– Так. їх було двоє грабіжників, били жінку. Я кинувся боронити її, а один з них витягнув пістолет і вистрелив. Більше нічого не пам'ятаю.

– Він прострелив вам голову, і треба було робити дуже делікатну операцію, бо мозок був зачеплений. Ви так довго були в комі, що я починав турбуватися про ваш стан.

– То він таки вистрелив у мене.

– Так. А де ви працюєте?

– У природничому музеї.

– У Брукліні?

– Ні. На 79-й вулиці.

– А що ви там робите?

– Моделюю комп'ютером констеляції у планетарії.

– А де ви живете?

– На Форт Вашінґтон, коло Клойстера.

– Чудово! Я побоювався, щоб ви не втратили пам'яті.

– А як довго мені треба буде лежати в шпиталі?

– Як не буде ускладнень, то приблизно два тижні.

– Мені треба зателефонувати на роботу.

– Ви лежіть спокійно й нічим не переймайтеся. Моя секретарка це залагодить.

– Дякую, докторе.

– Видужуйте. Доброго вам дня! – сказав лікар і вийшов.

Увечері мені принесли обід. Зайшла та сама русява медсестра й розставила тарілки на рухомому столику над ліжком.

– А тепер побачимо, чи зможете їсти, – сказала.

– Чому б я не міг їсти?

– Ми досі годували вас крізь вени.

– Тому я такий голодний! – скрикнув я і взявся до їжі. Страви були легкі: кашка на молоці, картопля пюре з яйцем, звареним на рідко, і морозиво на десерт. Я змолов усе умлівіч, на велике задоволення медсестри. Після того я відчув різкі болі в животі, але це нікого не турбувало. І справді, болі скоро ущухли, і мій подразнений апетит повернувся з подвійною силою.

Мене ніхто не відвідував. Я цілими днями лежав і обдумував своє минуле. Але не знаходив там нічого, що могло би мати для мене значення після сутички зі смертю, яку я цим разом щасливо оминув. Лише приємна усмішка Беверлі та її пухкеньке тіло, яке вона так спонтанно вміла віддавати, часто заходили в мою уяву і настроювали мене на лагідний лад. Мені досі щеміло серце, що наші стежки так і не зійшлися. Зрідка появлялося суворе обличчя Джуліани, але воно не мало тепер ніякого змісту для мене.

Раз тільки зайшла до моєї кімнати старша жінка з букетом квітів: струнка, висока блондинка з довгим, рівно зачесаним волоссям і загостреними рисами обличчя, які свідчили про її сильну волю. Як на свій вік, вона виглядала дуже гарно.

– Чи можна? – вказала рухом голови на стілець при ліжку.

– Будь ласка, сідайте. Ви моя перша і єдина гостя.

– Дякую! – вона сіла й тепло глянула на мене. Я усміхнувся до неї й вичікував.

– Ви мене не знаєте, але…

– Я вас добре знаю. Рятував вас від тих грабіжників.

Жінка здивувалася і пильно глянула на мене.

– Бачите, в мене фотографічна пам'ять. Якщо хоч раз побачу людину, ніколи не забуду.

– Ви врятували мені життя, – сказала жінка зворушено й простягнула мені букет квітів.

– Дякую. Але я також врятував себе. Тож дозвольте подарувати вам одну з ваших троянд, бо купити від себе ще не можу.

– Я не розумію, – промовила розгублена жінка. – Як ви врятували себе? Ви мало не загинули.

– Ставши смерті перед очі, я віднайшов гармонію із собою. Усвідомив також, що я не такий аж поганий чоловік.

– А хіба ви були в конфлікті?

– Був. Я щойно тепер це сповна усвідомив. Мене ціле життя, від дитинства, роздирали всякі протиріччя, всякі демони.

– Значить, банальна сентенція, що в кожному злі є дещиця добра, має трохи правди.

– Виходить, що так. Але скажіть мені, чому ви борикалися з тими грабіжниками й не віддали їм торбинку? Вони могли вбити вас через неї.

– Знаєте, я вже сотні разів думала над тим. У тій торбинці нічого цінного не було. Дослівно кілька доларів. Але мною оволоділо тоді якесь фанатичне почуття справедливости, образи й протесту. Ті бандити не мали права лізти брудними ногами в моє життя! Я боронила свою особисту гідність, неторканність свого життя, а не торбинку.

– Ви чудова жінка! – вигукнув я захоплено.

– Жінка чи людина? – кинула іронічно.

– Я не бачу тут ніякої різниці.

– До речі, чи не схотіли б ви помогти мені зловити тих грабіжників? Моє почуття справедливости чи гідности далі не дає мені спокою.

– Ви хочете, щоб їх засудили?

– Звичайно! Якщо дозволите, я пошлю до вас інспектора поліції, який веде цю справу.

– Посилайте. Мені й так нудно.

Вона вдячно поцілувала мене, побажала скорого видужання і пішла. А я зостався з гарним почуттям на душі.

Та гармонія з собою, про яку я так гордо говорив тій жінці, була оманлива. Я мусив перейти ще крізь пекельний вогонь і муки чистилища, щоб наблизитися до неї.

За кілька днів до мене з'явилися інспектор поліції і детектив. Я точно описав їм грабіжників. В додатку зазначив, що високий мав шрам під вухом і на правій руці татуйованого крука із закривавленою стрілою в дзьобі. Малий мав роздвоєну верхню губу. Наступного дня прийшов поліційний портретист, і ми спільно відтворили точні риси злочинців.

Невдовзі їх піймали й засудили за грабіжництво й намір убивства. Після суду я ніколи більше не зустрічав тієї жінки. Але я певний, що, осягнувши справедливість і задоволивши своє почуття гідности, вона живе в гармонії з собою і, сподіваюся, оминає вночі безлюдні вулички… для власного добра.

Мене виписали зі шпиталю на кілька днів раніше, ніж передбачав доктор Вебер. Я не мав із собою ніяких речей, крім штанів і піджака. Тому скоренько вдягнувся і вирвався на світ Божий. Дихнув на повні груди повітря й подався вулицею вниз. Але, пройшовши півкварталу, вирішив узяти таксі додому. Чотири квартали до метро були ще понад мої сили.

Доїхавши до свого будиночка, я заплатив таксисту й зайшов досередини. Мені назустріч вийшла Джуліана. Я відразу помітив у ній зміну. Була в довгій блакитній сукні, яка щільно облягала її тіло й делікатно акцентувала повні груди, тонкий стан і великий, сексуально випуклий задок. Виглядала вищою в цій сукні, стрункішою і сексуальнішою. Та найбільша зміна сталася в її обличчі: воно не було вже таке нервово напружене, як раніше, а в очах мерехтіла якась дивна синь. У ній розкривалася жінка, яка тягнула мене до себе всією силою почуттів, і я не міг, та й не хотів, опиратися їй. Вона це помітила й задоволено ледь розширила уста. Але усмішкою цього ще не можна було назвати.

– Добридень! – привітався я з ентузіазмом.

– Добридень, – відповіла кокетливо.

– Ви якось змінилися! – я все ще був піднесений.

– Я відкрила джерело розрад…

– Я також хотів би пізнати його.

– Скоро пізнаєте, але не зачерпнете з нього.

– А то чому?

– Бо воно тільки для мене.

Я зрозумів. Для мене не було місця в її житті.

– Вибачте… Я затримую вас… Ви кудись вибиралися, як бачу.

– Я нікуди не вибиралася. Чекала на вас.

– А як ви знали, що я саме сьогодні прийду?

– У шпиталі дізналася.

Я здивовано глянув на неї.

– Я кожного дня довідувалася про стан вашого здоров'я. Найняла доброго хірурга.

– То чому жодного разу не зайшли до мене? – спитав я зворушено.

– Не мала в цьому потреби.

– Гаразд! – почав я, розсердившись. – То чому ви цікавилися станом мого здоров'я?! Чому наймали хірурга?

– Бо ви мені ще потрібний.

– Для чого я вам потрібний, ради Бога?!

– Я мушу довести речі до завершення, мушу якось покінчити з вами. Так належить.

Я розреготався так голосно, що вона відсахнулася від мене.

– Не гнівайтеся, але це звучить тепер надто мелодраматично. Зі мною ви вже не покінчите. Я щойно дивився смерті в очі, і в них не було заклику для мене.

– Побачимо, – сказала глухо. В її голосі не було вже характерної їй певности.

– Добре, побачимо!

– Бачу, що мої слова проходять мимо вас. Але запам'ятайте собі, станеться так, як я бажаю! – мовила погрозливо.

– А мені здається, що наша гра вичерпана, і нема чого жестикулювати.

– Наша гра щойно почнеться по-справжньому. Але я чекала на вас не задля цього.

Я запитливо глянув на неї.

– Хотіла повідомити вам, що я вагітна, – проказала якомога незворушливіше і вийшла.

Я похитнувся і зсунувся в крісло. Думки, мов оси, шаліли в голові й болюче розривали мозок. Я довший час сидів безрухо, а тоді зібрав рештки сил і піднявся сходами до свого мешкання. Зайшовши, впав на ліжко й обома руками стиснув голову. Вона мала рацію, гра між нами далеко не закінчена. Можливо, ніколи й не закінчиться. А я не мав ні охоти, ні енергії продовжувати її. Взаємини з Джуліаною починали зневірювати і гнобити мене. Кидаючи болючими думками об стіни почувань, я знепритомнів якоїсь миті. Пробудився щойно на другий день ранком. Почувався краще й міцніше. Все, сказане вчора Джуліаною, не виглядало сьогодні таким загрозливим і безвихідним. Я міг дати собі з тим раду!

Прийняв душ, перевдягнувся й пішов на прогулянку. По дорозі зайшов до так званого «лайнера», якого називав глузливо «Бродвейською забігайлівкою», і замовив собі кукурудзяну кашу, два смажені яйця з беконом і млинець із кленовим сиропом на десерт. Це мене значно підкріпило. Я подався до Клойстера, сів у прохолодній келії між скульптурами святих і, занурившись у григоріанські напіви, почав серйозніше роздумувати над вчорашньою розмовою з Джуліаною.

Все тепер виглядало людяніше перед моїм внутрішнім зором. Дуже можливо, що Джуліана щодня ходила до шпиталю й цікавилася моїм здоров'ям не тому, щоб чимскоріше втягнути мене в нову схему жорстокостей, а тому, що я був батьком її дитини й повинен був зайняти відповідне місце в житті тієї дитини. Я, звичайно, був готовий брати на себе батьківські обов'язки. Хоч я ніяк не міг уявити гармонійного співжиття з Джуліаною. Бо досі навіть не з'ясував собі, ким вона справді була для мене. Не була вона ані коханкою, ані подругою, ані навіть доброю знайомою людиною. Вона була жінкою, яка ненавиділа мене і яку я зґвалтував. І що на цьому можна було будувати? Зрештою, вона не подавала ніяких ознак, що хотіла яких-небудь взаємин зі мною.

Тепер я теж яскравіше збагнув, у чому полягала зміна у ній. Завагітнівши, вона раптово відчула себе жінкою і, тим самим, стала привабливішою й чуттєвішою. Тепер я по-справжньому міг подивляти її як жінку.

Можливо, вона зазнала таку ж зміну в собі, як і я. Можливо, у ній зродилося навіть щось тепліше й у відношенні до мене. Глянувши в глибину своїх почувань, я був певний, що зміг би забути всі неприємності, які вона чинила мені, зміг би задля дитини зблизитися інтимніше з Джуліаною й, можливо, полюбити її. Роздумуючи так, я просидів у Клойстері кілька годин. Нарешті підвівся й пішов додому. Почувався вичерпаним, тому ліг на ліжко й відразу заснув.

Відтепер Джуліана приємно виповнювала мої сни. Завжди заходила до мене усміхнена й пристрасно цілувала мене в уста. Я втрачав межу між сном і дійсністю й починав вірити, що вона справді приходила до мене, і ми разом переживали всі ті екстатичні сексуальні насолоди. Але межа, різка й непроходима, існувала далі.