Текст книги "Батурин"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 23 страниц)
СКОРІН
Цей офіцер звався Петро Павлович Скорій. Він визначався не тільки великою хоробрістю та божевільною, як казали, відвагою, але також незвичайною уродою.
Був це такий красунь, що не тільки жінки ставали, мов наврочені, коли він переходив вулицю, але й мужчини дивилися залюбки на цього живого Аполлона. Так його й прозивали в полку.
Кращого мужчини годі собі подумати. Навіть цар любив Скоріна і не бив його в злості, як других, – прямо не підносилася рука. Дякуючи тій вроді, Скорій чимало побував за границею. Його посилали як особливого курієра до заграничних посольств, бо цар любив похвалитися перед світом чимсь незвичайним.
А незвичайним являвся Скорін не тільки вродою, але також дуже політичним поведенням, котрим здобував собі загальну прихильність і доброзичливість. А все ж таки близьких другів він не мав.
Не тому, що не міг когось полюбити й прив'язатися до нього, але прямо – Скорін був дивак. Серед найширшої забави вставав, махав розпучливо рукою і виходив. Ані в вині, ні в костях, ні в дівчатах не знаходив смаку.
Найбільше ще з усього любив коні. Бувало, як не має служби, то сяде на коня, й лучалося, що й півднини гуляє Бог вість куди. А по ночах книжки читав, чужомовні. Який кому хосен з такого друга?
Скорін був мовчаливий, але язик мав гострий, як бритва. Як, бувало, затне кого, то вже не відлижешся ніколи.
Коли б не цей язик, він нині був би вже, може, близько самого царя, як Меншиков. Але Скорін не підлещувався нікому, навіть цареві – ні. І тому, хоч і був вищим офіцером, але до найвищих не дійшов.
Від літ трьох, з того часу як з батуринським царським полковником був у гетьмана на балю, ще гірше став мовчаливим. Говорили собі, що в голові йому перевернулося, бо дуже його там шанували. Сам гетьман попід руки його водив і знайомив з найкращими і найбагатішимв черкашенками, між іншими з Кочубеєвою Мотрею.
Та дійсної причини мовчаливості і відчуженості Скоріна ніхто не знав. Скорін влюбився в Мотрю.
Загордий був, щоб її це сказати. Боявся гарбуза, бо всі говорили, що Мотря дуже носа дере і не на пірнач, а на булаву поглядає. А до того вона завзята українка, а він корінний москаль. Так і не захочуй печеного леду. І Скорін наказав свойому серцю мовчання. Потім стала відома історія Мотрі з гетьманом, потім вона віддалася за Чуйкевича, і – аж нині зустрінувся з нею уперве після того незабутнього для нього балю. І, бач, яка зустрічі
Скорін сидів у вартівні і роздумував над усіми подробицями тієї дивної стрічі. Ніби хтось вигадав таке, ніби це казка, як взагалі усе, що нині діялося в Батурині, – одна страхітна казка, після якої, мабуть, він довго не засне.
Як добули москалі Батурин, Менщиков дав Скорінові приказ обсадити гетьманський двір, бо гадав, чи нема там важних паперів і «перзон» до гетьмана близьких, від котрих можна б добути дещо про його змову. Меншиков знав від Носа, що в Гончарівці заховані також гетьманські клейноди, а може, й другі скарби, бо всього в такім поспіху годі було забрати.
Скорін, заки добували Батурин, «дерся, як диявол», він загалом бився останніми часами так одчайдушно, що всі казали, смерті собі шукає. Але дивитися на солдатські звірства і злочинства в добутому городі йому було незвичайно важко, і тому він утішився, як Меншиков післав його захищати гетьманський двір. Це він і зробив рішучо, скоро, безпощадно.
На жаль, заки прийшов туди, «братія» погуляла дещо. Побили дворецького, вбили якогось бандуриста і ще декого та розграбили чимало. З близьких до гетьмана «перзон» не знайшов тут Скорін нікого, якщо до таких не вчисляти Метрі.
«Мотря?» – і він надумувався, чи йти до неї, чи ні.
Хірург казав, що вона жива, тільки виснажена дуже і «стурбована сильно». Боїться о її ум. Не всяка «комплекція» може перенести такі «перетурбації» та «іритації», а жіноча зокрема! Скорій знав, що йому, як командантові двора, треба б переслухати Мотрю, заки вона остає ще під свіжим вражінням подій і заки не придумає яких викрутів, щоб затаїти правду, але, з другого боку, він не важився турбувати її. Вроджене лицарське почуття казало йому пошанувати її.
«А якщо Мотря Василівна втече?» – прийшло йому на гадку.
Як царський офіцер, він стривожився, як Скорін – ні. Навіть хотів, щоб утікала. Відповість… Нехай! Він же мужчина.
Краще відповідати йому, ніж їй. А до того – так надоїло життя. Надоїло жити врозріз із своїми переконаннями. Досить тієї облуди…
Але вона не втече, раз, що не може, а по-друге, тому, що не схоче. Не з таких вона, що втікають.
І Скорінові зробилося страшко за Мотрю. Один допрос…
«Треба щось порадити на те».
Довго бився з гадками. Пеки що він тут командант. Всі мусять слухати його. Може вивезти Мотрю… Вивезе… Коні є, а віз теж, мабуть, десь ще знайдеться. Покладе, накриє, візьме ескорту і виїде з городу. Полковника Скоріна ніхто не здержить. Хай спробує!
І не надумуючись довго, пішов у двір.
– Мотре Василівна, – говорив, несміливо підходячи до неї, як винуватець, – я полковник Петро Павлович Скорін. Ми знайомі з балю у гетьмана в отсьому самому дворі. Пригадуєте собі?
– Полковник Скорін?.. пригадую собі… Чого тобі треба від мене, пане полковнику?
Не знав, як їй це сказати, але почував радість, що відізвалася до нього. Голос її впливав на нього, як після бурі музика. Хотілося слухати, незважаючи на зміст, лиш для самого звуку. Легше ставало на душі.
– Мотре Василівна, – почав тихо й лагідно, ніби не офіцер. – Вам тут оставатися годі. Позвольте перевезти вас.
– Мене? Перевезти? Куди ж би то?
– Куди прихажете. Я готовий до ваших послуг.
Перестрашено глянула на нього. Благородність ворога гірше злякала її, ніж злякало би звірство. Не сподівалася. Силуючись на спокій, відповіла:
– Спасибі вам, Петре Павловичу, – і руку простягнула до нього. – Спасибі, але ви самі бачите, що прихильністю вашою мені хіснуватися годі.
– Чому, Мотре Василівна?
– Бо мені й балакати з вами важко, а не то втікати.
– Важко, бо ворог, розумію… Простіть.
– Ні, не те, Петре Павловичу, не те. Але я хора, дуже хора, балакати не можу.
Він мовчав, та не відходив від неї. Хотілося висповідатися перед нею, скинути гріхи. Нагадувалися слова псалмопівця: «Умиєши мя і паче сніга убілюся».
– Приміщу вас у возі, – почав, – як у колисці, і їхати будете безпечно, не бійтеся. До Скоріна ніхто придираться не посміє.
Мотря всміхнулася гірко.
– Забуваєте, Петре Павловичу, – сказала, – що ви полковник в армії його величества царя.
Облила його кров.
– Ні, Мотре Василівна, я це тямлю, добре тямлю. Відвезу вас у безпечне місце, вернуся і скажу, що зробив. Не жахаюся кари.
Подивилася на нього довго-довго.
– Ви, Петре Павловичу, справжній герой.
– Я, Мотре Василівна, тільки чоловік.
– Бути чоловіком в теперішніх часах – це найбільше геройство. Але, бачите, і мені хочеться бути як не героїнею, так хоч людиною. Будь ласка, зрозумійте мене. Я з Батурина втікати не можу і не хочу. Хочу тут спокутувати свої гріхи… Але я все ж таки дякую вам, Петре Павловичу. Щирим серцем дякую вам.
Сказала це так, що Скорін не смів більше ні слова відповісти. Побажав спокійної ночі, вклонився і вийшов.
Скорін вернувся до вартівні.
«От тобі жінка!»
Відіпняв шаблю і кинув капелюх на лавку.
«Значиться, нічого не порадиш. Дивними шляхами блукає наш талан. Усе, мабуть, розгадає колись чоловік, тільки свого призначення ні».
Сів і голову опер об стіну. Дивився у вікно.
Сніг ліпив. Ніби завзявся вибілити Батурин. І добре. Нарано не буде видно тих калюж крові, мозків, кишок, того всього, від чого робиться чоловікові гидко, аж млісно…
В голові йому шуміло, як на потоках. Може, тому й здавалося, що в Батурині тихло. Батурин не ревів, лиш гуготів глухо.
«Мабуть, уже й кричати нема кому. Доконали, замучили, – кати». Несвідомо ноги згиналися в колінах. Кляк, голову похилив над стіл і, як над могилою, в котру тільки що спустили покійника, став шептати молитву: «… вічний упокій даруй, Господи, представшимся рабам твоїм… вічний упокій… вічний упокій». Втомлена думка ніяк не могла відірватися від тих слів, не міг спромогтися Скорін на те, щоб піднятися і положитися спати, хоч було вже так пізно… Благовістилося на день.
ЧЕРВОНІ ПАНЧОХИ
– Петре Павловичу! – гукав знайомий голос.
– Петре Павловичу! – і хтось шаблею грюхав до вікна.
Скорін глянув, – світлійший.
Зірвався, припняв шаблю, наложив на голову капелюх і вискочив із вартівні.
Побачив Меншикова на чорному коні, – за ним гурт офіцерів, а там відділ війська, самі кіннотчики. Всі невиспані, але не бліді, а рум'яні, очі світилися, як у вовків.
Скорін глянув на Меншикова. й перше, що завважив, це був прегарний карий кінь по коліна в крові, ніби в червоних панчохах. Кінь іржав, махав головою і нетерпеливо викидував ногами; хотів скинути з себе ті червоні панчохи. Світлійший поплескував його пе гнучкій, піною обляпаній шиї рукою у довгій шведській рукавиці.
Рукавиця теж була більш червона, ніж біла.
«Кат», – майнуло Скорінові через голову. «Кат», – хоч світлійший на ката не подобав, бо був дрібний і невеликої сили.
Але якраз тим прикріше вражала тая кров і тая злюща усмішка на його гарних, немов до ціловання сотворених устах.
– Здорові були, Петре Павловичу! – сказав світлійший голосом, в котрім почувалося те вдоволення, яке дає лиш свідомість побіди.
– Здоровля желаю вашій світлості, – глухо відповів Скорін.
Князь подав руку вродливому полковникові. (Треба з ним дружити, бо хтозна, чи завтра не стане він любимцем царя).
Скорін з омерзінням всунув свої пальці в окервавлену долоню князя і, не задержуючи їх там довго, вихопив та почав скоро натягати на них рукавицю.
Світлійший зіскочив з коня, подав його свойому ад'ютантові, обняв Скоріна за стан і пустився з ним до двора. Але снігу нападало по самі коліна.
– Промести стежку! – гукнув світлійший на салдатів, а поки це сталося, почав зі Скоріним балачку.
– Як же тут? – питався. – Усмирили?
– Казав повісити кількох своїх, за грабіж і за мордерство, – відповів Скорін, несвідомо кладучи особливий притиск на останньому слов.
– Мордерство? – повторив Меншиков і ніби здивувався. Але по хвилині махнув рукою. – Не зашкодить. І так тої сволочі забагато на світі. Хай знають дисципліну… А з Мазепиних людей не застукали нікого?
– З Мазепиних людей? – і Скорін задумався.
– Так. З людей ізмєнніка Мазепи, – повторив князь.
– На жаль, ні.
– То зле. Нам треба добути гетьманські клейноди. Кажуть, що дворецький знає, де вони заховані. Чому ти того дворецького не попав у свої руки?
– Бо він повісився, – відповів Скорін.
– Сволоч! – гукнув князь. – Сволоч. Завтра кажу питати трупа.
Скорін видивився на нього.
– Так, трупа питатиму, і то з пристрастієм. Це зробить велике вражіння. Хай знають, що кари царської, як справедливості Божої, нікому не минути.
Скорінові мурашки полізли по спині.
– Що ж ти на це? – питався князь.
– Консеквенції в такій процедурі не бачу.
– Консеквенції? Не розумію. Висловлюйся ясніше.
– Гетьмана, – почав, – маємо карати за те, що не був вірним, а дворецького, що хотів ним бути.
– Ха-ха-ха! – зареготався князь. – Філософствуємо, полковнику, філософствуємо. А ми не філософи, лиш вірні слуги й воїни його величества царя. Війна має свою філософію, свої принципи і свої власні кодсеквенції.
Скорін глянув у ті вікна, в котрих блимало світло лоєвої свічки.
Там лежала Мотря.
– От я й забув вашій світлості сказати, – почав, ніби про якесь байдуже діло. – В гетьманському саді знайшли ми Мотрю Василівну.
– Мотрю Василівну? – мало не крикнув князь. – Чому ж ти мені зразу не казав. Це ж велика птиця. Го-го! Гетьманова коханка. Не будь хто!
– Донька покійного Кочубея, скараного на смерть за вірність цареві, – поправив Скорін.
– Вже я про ту черкаську вірність і слухати не хочу, – замахав руками князь. Але по хвилині надуми признав. – Правда. Кочубей все-таки поніс несправедливо смерть. Але його донька наче іншого гнізда птиця. Знаємо, знаємо, хто таке Мотря.
– З гетьманом за Десну не пішла.
Меншиков, хитро всміхаючись, глянув на Скоріна.
– Advocatus diaboli [3]3
Диявольський адвокат (лат.)
[Закрыть]. І не дивуюся. Петро Павлович чоловік молодий, а Мотря Василівна жінка великої вроди. Розуміємо. А все ж таки спитаємо і її, може, нам дещо скаже.
– Сумніваюся.
– Побачимо.
І вони увійшли в двір.
НА СУД!
Світлійший на скору руку склав суд. І Скоріна покликав туди. Цей випрошувався як міг. Нічого гидкішого і більше противногоого не було для нього, як такі суди. Судити й карати людей за те, що боронили своєї справи, – де тут провина? Де предмет злочину?..
Не йти, не йти туди за що в світі. Прямо сказати:
«Судіть мене або карайте смертю і без суду. Не піду!»
Але за кождим разом він почував кривда, яку зробив би Мотрі. Лишив би її самою. Як би там не було і що не сталося б, а все-таки біля неї буде він, і може прийти такий момент, коли вій їй поможе. Як треба – поїде до царя, представить річ. Як попасти на добрий настрій царя, то можна і його переконати.
І Скорін пішов на суд.
До його голови ніби хтось молотками валив. По тілі лазили мурашки, млоїло. А тут він – вояк. Треба себе перед людьми по-вояцьки тримати, – полковник!
Повів рукою по чолі, протер очі, поправів чуб і мовчки сів за стіл.
Почував на собі хитрий погляд світлійшого.
– Тобі, Петре Павловичу, як бачу, не здоровиться.
– Так, князю, негарно я себе почуваю.
– Що ж робити? Служба не дружба. Потерпи, брат, потерпи!
Світлійший князь Меншиков був вибритий, вимитий, вичесаний. Від нього заносило навіть пахощами Фрізона з вулиці Сан-Онор. Мав начіпані всі ордени й відзнаки, котрі теліпалися на його вузьких грудях і мигтіли за кождим поворотом його неспокійної фігури.
Інші члени того так званого суду тримали себе менш-більш як звичайно, себто ставилися байдуже до діла. Хіба не все одно, чи когось там ударять десять чи двадцять разів, чи будуть припікати огнем, чи прямо покладуть на колесо, або застромлять на паль? Буде, як скаже світлійший. На те у нього й інструкції царські, – а вони, що таке вони? Покликано тільки для більшої поваги, так сказати – для прикраси. І панове судді перекидуються очима. Питають один одного, чому світлійший не починає діла. Скорше пічне – скорше скінчить. А світлійшому якраз захотілося думати.
Стоїть при вікні і дивиться на зруйнований город, не так, як дивився колись Єремія, о ні! Йому нагадуються імператори римські, Сціпіо на звалищах Картагіни, Цезарове veni, vidi, vici [4]4
Прийшов, побачив, переміг (лат.)
[Закрыть]– він пригадує собі всілякі замітні вислови завойовників світа. Хотілося б і йому, Меншикову, щось такого незвичайного сказати, та нічого на гадку не приходить. Мабуть, тому, що гадка його цілком реальними шляхами мандрує. У нього багато діла. Треба подбати, щоб з Батурина вивезти не тільки гармати, зброю, припаси муніції, але також якнайбільше грошей, срібла, дорогої посуди й іншого добра, і треба вивозити так, щоб найбільше до його комор попало. Та ще й не малу турботу має світлійший із-за того, щоб якнайосновніше прослідити Мазепину зраду, в повний ріст розкрити цю історичну подію. Хай побачить Петро, що поки булави не носитиме його чоловік, хоч би приміром він, Меншиков, поти Україні нема що довіряти. Що казать – багато турбот у Меншикова! Ось, приміром, він не може рішити, як йому забиратися до Мотрі – гостро чи політичне. Петро Павлович казав, що вона хора. Коли б справді не вмерла? Може, цар схоче спокутувати кривду, заподіяну Кочубеєві, нагороджуючи його жінку й дітей, так тоді треба, щоб і Мотря жила. Але ж треба, щоб вона виявила те, що знає про Мазепину зраду, а знає вона, мабуть, більше, ніж другі.
Крізь вікно побачив світлійший тих, що їх мали судити, козацьких старшин і знатніших міщан, яких, здобувши город вхопили зі зброєю в руці. Стояли або прямо лежали, бо вже не мали сил стояти, перед рундуком, порубані, скривавлені, до людей не подібні.
Милосердитися над ними? Ні, такого почуття князь
Меншиков не припускав до свойого серця. Не сміє! І Меншиков крізь вікно дав знак, щоб підводили підсудних.
– Починаємо! – сказав, приступаючи до стола.
Всі відітхнули, ніби їм лекше зробилося. Скорше пічнемо – скорше скінчимо.
Біля дверей стояло двох високих салдатів, здорових, кремезних, з шаблями наголо.
Меншиков кивнув головою, і один з них відчинив двері, переступив поріг і за хвилину вернувся назад, впускаючи перед себе старого козака зі зв'язаними руками. Ні ранги, ні заможності не можна було по нім пізнати. Одіж порвана, волосся скуйовдане, весь, ніби його з колеса зняли. Стояв, потупивши зір. По затиснених устах знати було, що до балачки нескорий.
– Ти хто такий? – спитав Меншиков голосом мало що не байдужим, і запитаний назвав своє ім'я і полк, в котрім служив, і рангу.
– Твій полк з гетьманом Мазепою за Десну пішов.
Чому ти тут залишився?
– Не весь мій полк з ясновельможним подався, моя сотня залишилася тут, і я з нею.
– Значиться, окремі доручення дістав. Які вони? Кажи!
Цей мовчав.
– Говорять тобі, щоб ти виявив, які доручення від Мазепи дістав!
Мовчав.
– Глухий? Востаннє питаю тебе по-людськи, скажи, які доручення мав від гетьмана-ізмінника, і остерігаю тебе, що його величество цар (тут суд піднявся з місця, постояв хвилину і назад сів), його величество цар казав милувати тих, що виявлять жаль і покаються. Їм будуть вернені їх ранги й маєтки, їх буде нагороджено новими, куди ще більшими, а тих, що триватимуть у великому, досіль нечуваному в нас гріху, ждуть кари жорстокі і смерть… Говори!
Мовчав.
– Говори!
Жертва глянула на своїх мучителів поглядом, в котрім була злість, ненависть і безмежна погорда, але не було каяття.
– Чого ви знущаєтеся наді мною? – сказав голосом рішучим. – Карайте, я вам нічого більше сказати не маю і не скажу, так мені, Боже, допоможи во Тройці Твоїй Святій!
Меншиков нервово порушився на кріслі.
– Вивести його геть! – гукчув на салдатів. – 3 пристрастієм питать. Скотіна! Гадає, маю час на довгі розмови. Тю! Там ось кілько стоїть. Коли ж я скінчу, як з кождим стану вести такі розговори. Тю!
Салдати відчинили двері і хотіли за руки вести козака.
– Лишіть. Не доторкайтеся мене. Сам піду, знаю куди.
Меншиков нервувався. Уявляв собі, що після всіх тих жорстоких звірств, яких жертвою впав Батурин, козаки зм'якнуть, як віск, і що виспівають, як пташки, все, що тільки знають про Мазепу і його плани. А тут перший з них показався твердим, як криця. Якщо і з дальшими буде Taxiw клопіт, так де чого цей суд? Краще їх без суду сколесувата, почетвертувати, повсаджати на палі. Вже думав дати такий приказ, коли пригадав собі; що треба ж цареві післати якийсь матеріал про Мазепину зраду, треба ж із тих людей щось таки добути, хоч би й брехню, хоч би тільки непевні натяки якісь, а – треба.
І Меншиков звернувся до наймолодшого з офіцерів.
– Вийди, Осипов, на рундук і промов до них. Ти вмієш їхньою мовою балакати. Промов їм до розуму і до совісті. Скажи те, що я перед хвилиною тому сукин-синові балакав, тому сотникові собачому, щоб не треба кождому зокрема в голову лопатою класти, а саме, скажи, що батюшка цар (всі встали і знову присіли), що цар у великій милості своїй, як справедливий монарх-самодержитель, усім їм простить їх велику вину, якщо вони виявлять жаль і покаяніє і як скажуть усе, що знають, тут переді мною, перед його світлістю князем Меншиковим, мов на сповіді святій. Хто ж і дальше триватиме в відомому xаxлaцькoмy упрямстві, котре на ніщо нікому й так не здасться, хай знає, що ждуть його такі жорстокі муки, про які ніхто ще досі й не чував. Іди!
Офіцер вийшов і за хвилину чути було, як українською мовою повторював приказ Меншикова, ніби диякон апостола читав.
Один із суддів, розсівшися вигідно в фотелю, похилив голову на груди і захропів.
Меншиков глянув у той бік і зірвався з місця.
– Милостиві господа! – гукнув. – Перед нами діло великої ваги, так сказати, державне діло, а ви спите, як на запічку баби. Того я ніяк не стерплю. Сплячий офіцер не чув. Тепло і м'ягкий фотель вколисали його до сну. Навіть усміхався крізь сон. Це ще гірше дратувало світлійшого.
– Розбудити його!
Сусіди штовхали сплячого офіцера, але цей відганявся від них і дальше хропів. Аж хтось таки доволі дошкульно штовхнув його в бік, і він очуняв. Розікрив повіки, глянув, лице його скорчилося; очі закліпали, і він, побачивши в чім діло, став виправдуватися. Кілька ночей не спав, продрог, а тут так тепло, гарно, сон його зморив. Звиняється.
Світлійший сів у свій фотель і гукнув:
– Подавать там!
Впровадили молодого сердюка, рослого й гарного. По вбранню, хоч подертому, та гарного матеріалу, і по рухах, певних себе, складних, видно було, що це не простого роду дитина. Тільки руку мав обв'язану аж по саме рам'я. Крізь тую, наскорі наложену перев'язку протікала кров.
Мабуть, нелегкі були рани.
– Ти хто такий? – спитав Меншиков, дивлячись грізно на нього.
– Митрофан Дяченко, сердюцького гетьманського полку козак, син Олексія, сотенного писаря тутешньої сотні.
Говорив голосно і певно. В його голосі не почувалося ні жалю, ні тривоги.
Меншиков нахмурив брови.
– Значиться, ти чоловік не простий, може, навіть читати вмієш.
– І писати, – додав сердюк.
– Так тоді понімаєш, яка провина за тобою і яка тебе кара чекає, коли не повинуєшся мойому приказові.
– Ніякої провини я за собою не чую.
– Як? – гукнув світлійший, визвірюючись на нього.
– Не чую ніякої провини за собою, – повторив спокійно сердюк.
– А супротивлення волі його величества царя! А те, що тебе з оружжям у руці зловили! А твої «дерзкі» відповіді тут, на суді!
Сердюк мовчав.
Один із суддів піднявся.
– Ваша світлість позволять доложити собі, що я цього чоловіка пізнав. Він «дрався», як чорт, коли ми входили в замок. Не знаю, скільки наших людей зарубав. Він мого коня ранив, на мене напирав, це я його обезоружив.
Меншиков дав знак, і офіцер присів.
– Що ж ти на це? – спитав сердюка.
– Я козак. Моє діло слухати приказів старшини. Не здаватися, а битися.
– Ти знав, що гетьман зрадив, що його прикази, значиться, не обов'язують нікого; чого дрався?
– Про ніяку зраду я нічого не чув, для мене гетьман – це гетьман, і край.
Меншиков скипів. Сміливі відповіді козака доводили його до нестямної злості, але з другого боку в нім все ж таки озвалося те почуття пошани, яке будиться навіть у найжорстокішому серці на вид хоробрості.
– Гарно, – казав князь, поправляючи на своїй груді ордени. – Гарно. Ти, значиться, слухав свойого начальства, бо не знав, що воно незаконне, що, зрадивши царя, втратило тим самим усяку законну підставу. Але тепер, коли я тобі це обвістив, ти обов'язаний покоритися і виявити нам, що знаєш про зраду бувшого гетьмана Мазепи. Як здішного сотника син, ти, мабуть, знаєш не одно, чого звичайні чорняки не знають.
– А саме? – спитав тим самим байдужним голосом сердюк.
– От хоч би де заховані гетьманські клейноди?
Сердюк розсміявся вголос.
– А хіба ж я їх ховав? А хоч і сховав би, так, гадаєте, скажу? Не на такого попали, ні, ні! – махнув здоровою рукою. – От і придумали! Кажи їм, де гетьман заховав свої клейноди.
Та ще він не вимовив того, як офіцер, що перед хвилиною хропів на своїм фотелю, прискочив до нього.
– Хахло! Мужва! Як ти смів? Як ти, сукин син, смів відзиватися так до його світлості князя?
І, не надумуючись довго, замахнувся на нього. Удар був сильний і болючий, бо офіцер уразив сердюка в болючу руку. Цей затиснув зуби, блиснув, як вовк, очима і, теж не надумуючися довго, здоровою рукою відбив удар так сильно, що офіцер похитнувся і полетів геть під вікно. Райтари вхопили козака, скрутили йому руки назад, він відбивався ногами. Офіцери кинулися на нього з шаблями. Тільки Скорін сидів білий, як стіна.
Ним трясло, як у пропасниці. То вставав, то присідав знову, ніби не міг рішитися, що йому робити. Таке знущання противилося його почуттю людяності і справедливості. Хотілося встати, махнути рукою на все і йти куди очі понесуть. То знову ніби хтось радив йому кинути шаблю під ноги світлійшому і сказати, що він згідний бути вояком, але не катом. Був навіть мент, коли Скорін хотів скочити на рятунок сердюкові. Але всі ті хотіння являлися тільки відрухами не зіпсутої ще до останку душі, відрухами так дивними й незгідними з життєвим досвідом, що Скорін не міг зважитися на те, щоб перевести їх у діло. Закусив зуби і дивився, ніби не при умі. Бачив, як катували парубка, як він пручався усім тілом, відбивався ногами, кусав і як все ж таки остаточно піддавався перемозі. І пригадалися Скорінові всі жахливі картини минулої ночі: той салдат, що відрізав голову дитині, щоб не розірвати шнурка перел, тії райтари, що трупів добували з гробів, щоб поздирати з них трухлі вбрання і золотом перетикані пояси. Пригадалися порозчереплювані голови й повипускувані з черев кишки, і Меншикова кінь у червоних панчохах, і ті трупи, що хиталися на гілляках, як мішки, – все-все! І Скорінові зробилося так гидко, так скучно, так нудно на світі, що не хотілося вже нічого, лиш, щоб раз покінчити з тим усім. Годі довше, годі! Але в його свідомості, десь глибоко на споді, як іскра в попелищі, жевріла ще одна гадка: що буде з Мотрею? І її покличуть на цей суд, стануть питати, знущатися над нею. «Не дожидати того, не бачити!» – протестувала душа, але останки розуму казали витривати, що б там і не було. І Скорін бачив, як князь Меншиков зірвався зі свого місця… Який же він смішний, дарма, що гарний. Як він підпригує, мов кукла на шнурку, як кумедно розвіваються поли його зеленого каптана, показуючи червону підшивку й білі шкурятяні штани з великою латкою на заді. Яке воно жахливо-смішне, отеє ціле життя!
– Панове, на місця! На місця, панове! – гукав світлійший на членів високого суду, котрі возилися біля дверей з сердюком, як з медведем собаки.
Почувши голос вожда, розскакувалися, поправляли каптани, ордени, волосся і вертали на свої місця. Біля дверей стояли райтари, а між ними лежало щось безобразне, окервавлене, теж гидке, підскакувало в судорогах передсмертних і постогнувало важко.
Князь Меншиков підступив до вікна. Відчинив його і плеснув у долоні.
– Кількох людей тут!
До салі вбігло кількох райтарів.
– Того тут на паль! – приказав світлійший, показуюзчи блискучою від брильянтових перстенів рукою на те щось, що лежало біля дверей.
Підняли й винесли геть.
Хтось хотів замикати вікно. Меншиков не велів. Хай провітриться. В салі, хоч як вона була простора, діймаво, аж млісно, чути було людський піт і кров. Крізь вікно влилася струя зимного повітря. Але разом із нею від города стали напливати дими, свіжий згар і людське голосіння, ї світлійший велів таки зачинити вікно. Члени суду приходили до себе.
– Фу, чорт! – нарікали на сердюка. – Проклятий хахлай, геть мені поцарапав руку.
– Який народ!
– З ними по-людськи годі. Огнем їх і залізом.
– Ніякого послуху не знають. Івана Івановича так у черево штовхнув, що в ньому аж загуділо. Може, й бебехи відбив.
– Можливо. Таж то звір. Росте, як степове бодяччя. Нічого не боїться. Ніякої дисципліни ці прокляті черкаси не знають.
Майор Іван Іванович сидів у своїм фотелю, згорблений, скулений, тримався руками за черево і – то жовк, то зеленів. Нишком поглядав на світлійшого і не смів нічого казати.
Світлійший ходив по салі, як по клітці тигр. Заложив руки за спину, понурив голову, якби нею збирався розбивати мур. Груди його підносилися високо і скоро, аж побренькували ордени.
– Фу, чорт!
Саля принишкла. Князь сердився. Офіцери знали, що не на них сердиться ккязь, а все-таки страшно. Невиспані, голодні, як собаки після довгих ловів, почували в душі злість і злобу до світлійшого, проклинали його невгаваючу енергію, але ніхто з них не важився виявити назверх ніже найменшого сліду отсього невдоволення. Навпаки, кождий готов був усміхатися солодко або робити поважку, ділову міну, відповідно до того, що буде потрібне. За вічним і повсякчасним страхом забували про другі почуття.
Князь сердився! Одинока турбота, то він рішить.
І князь рішився. Після доволі довгого проходу вернув на своє місце. Але не сідав. Стояв за столом, поклавши на нього обі свої перстенями блискучі руки.
Голову задер, ніби зазирав кудись далеко. Ніздря роздувалися, як у звірюки, котра вітрить криваву поживу. Офіцери з-під лоба глипали на нього. Дух запирали собі.
– Господа! – почав світлійший. – Мені бачиться, ділу нашому кінець.
Господа відсапнули.
«Славити Бога, – говорив кождий в души. – Казус, котрого свідками були ми перед хвилиною, настільки жахливий своєю неймовірною сміливістю і настільки проречистий, що я не потребую довго розводитися над ним. Кождому з нас ясно, що тії люди нерозкаяні».
– Авжеж, авжеж, – зашепотіло кругом. – У мене діла повні руки. А врешті я теж чоловік. Я не з заліза. Не можу більше жертвувати собою, як можу.
– Авжеж, авжеж, – притакували йому.
– Ви бачили, що я по-доброму до них балакав, хотів зворушити їх совість і промовити до розуму. Та куди!
– Куди, куди! – притакував весь стіл.
– Так годі… – тут світлійший потер лівою рукою чоло, хвилину помовчав, ніби остаточно рішався. – Так годі… – він підняв голову ще вище і, звертаючись до придверних райтарів, гукчув: – Відчинити двері нарозтвір. Вікна теж, усі, усі!
Райтари в одну мить сповнили його волю. Саля наповнилася димом, шумом, гуготом, усіма голосами, що неслися від міста. Офіцери піднялися зі своїх місць і повернулись, хто в напрямі дверей, хто до вікон. Крізь двері й вікна видно було живий вінок людей, покалічених, окервавлених, що стояли на зимні, пов'язані верівками, ременями, навіть ланцами від возів, а за ними мур московських салдатів з шаблями й рушницями.
Були там сердюки, хоч немилосердно скатовані, а все ж здорові, рослі, горді, були й старі, ремісники, міщани, привиклі до почестей та пошани від своїх і чужих, були хлопці-недолітки, котрі за честь собі мали стояти поруч своїх батьків і дідів, у тій важкій не по їх віку і силам пригоді. Всі вони дожидалися справедливого присуду царського за те, що хотіли сповнити свій обов'язок супроти рідного города й гетьмана свого. І цей присуд вони почули.
– Бунтарі, хами, ізмєнніки! – гукнув на них Мениніков не своїм голосом, високим, як свист, і пронизливим, як скрип колеса. – Розбишаки, злодії, горлорізи нерозкаяні, я вас навчу, собаки, як супротивлятися найвищій волі царській і як зневажати мене, представника царської влади. Почуєте ви силу мою, що правнукам вашим відпаде охота від усякого бунту і зради, що ваші будуть зриватися зі сну, а жінки прес… ваші родитимуть уроди на світ. Черкаське кодло мерзотне, ви, ви… – і він, виведений із рівноваги, підскакував, бив кулаками по столі і приступував чобітьми, аж побренькували остроги. – Я вас, сукиних синів, заставлю так умирати, як не вмирав ще ніхто на світі, що від того дерева повсихають, і земля зробиться неродючою надовго. Я ваше зрадницьке гніздо переверну догори коренем, зруйную, рознесу, щоб і сліду не осталося з вашої поганої породи. Я вас провчу!
