Текст книги "Батурин"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 23 страниц)
У БАТУРИН
Гетьман стояв у Борзні. Не стояв, а лежав, бо з осінньою негодою здоровля його погіршилося. Хвилювався, по ночах не міг спати, лікарі турбувалися ним. Казали, що гетьманові треба спокою і відпочинку, бо він до краю вичерпав свої сили.
Гетьман, почувши таке, усміхався. «Добрі ліки, але мій аптекар не вміє їх готовити».
Орлик не відступав від нього. Ще надавно маломовний, беззамітно сповняючий прикази свого гетьмана, останніми днями геть відмінився. Думав, радив, писав, скоро, бистро, вправно. Гетьман щолиш тепер пізнав, якого доброго писаря має. Орлик прямо вгадував його думки і, не розпитуючися багато, сповняв його волю. Разом з небезпекою росла бистрість його думки й енергія руху.
На довгі розмови не було часу, прийшла пора на діло, скоре, рішуче, добре. З розвідок і з переловлених язиків знати було, що і шведи, і москалі хапаються перейти Десну. Якщо скорше перейдуть шведи, Мазепі треба остатися на цім боці, щоб получитися з ними, коли ж би заносилося на те, що скорше перейдуть москалі, тоді козакам нема що дожидати їх, лиш перед ними треба поспішатися на той бік, щоб лиш не бути разом… Пора!
Гетьман нетерпеливо дожидав Бистрицького. Сподівався, що він принесе нові вістки про становище шведської армії і про воєнні плани короля Карла в цей рішаючий момент.
Бистрицький поїхав до Карла з одним шведським офіцером-полоненим, що мав йому бути за провідника й товмача, як увійдуть у шведські лінії. Цілий план цеї небезпечної мандрівки був дуже хитро, хоч скоро, придуманий самим гетьманом, і гетьман не сумнівався, що він вдасться, тим більше, що і Бистрицький, і цей офіцер-полонений – люди меткі й проворні.
Сподівання не завели гетьмана. Шведський офіцер остався у Карла, а Бистрицький в п'ятницю, дня 22 жовтні прибув щасливо до Борзни.
Його зараз покликали до гетьманського ліжка.
– Вернувся? Лепський молодець! – привітав його гетьман. – Як же там? Кажи!
Бистрицький хотів розказувати все з кінця: і як їхав, і яких пригод зазнавав по дорозі, і як його приняв на послуханню сам король, славний Карло XII. Але гетьман перебив йому зараз на перших словах.
– Це лиши на пізніше. Послухаємо колись. Тепер кажіть, що Карло?
– Його милість короля Карла стрінув я у Панорівцях, що на річці Ровці, 26 верстов від Стародуба, на шляху від Стародуба до Десни.
– Ого! Значиться, недалеко шведи! І що переказав мені король?
– Король Карло обіцяв дня 22-го в п'ятницю, себто нині, бути біля Десни і, відпочивши, почати переправу своєї армії і табору.
– Більше нічого?
– Його милість король казав, що гетьман сам знатиме, що і як йому супроти того робити.
Гетьман обдарував свого післанця, а сам, незважаючи заборону лікарів і аптекаря, встав з ліжка. Ніби нараз подужав.
– Не пора хорувати, – казав до Орлика. – Кращий здоровий хорунжий, як хорий полковник, – жартував. Нараджувався зі своїми старшинами і на всі сторони світу розсилав усні прикази довіреними людьми, поперебираними за попів, лірників, нищих, навіть за циганів, що з медведями волочаться.
Журився одним – долею свого небожа. Чи не притримав його Меншиков і чи таким чином Войнаровський не впаде першою жертвою царського гніву. Але потішався гадкою, що Войнаровський не хто-будь, що мав він час і нагоду навчитися дечого від свого дядька і що Меншикову, мабуть, нелегко прийдеться застукати його. Грішми теж запасся, а гроші важна річ. Так тоді при Божій помочі якось він не пропаде.
І Войнаровський дійсно не пропав.
Гетьман чимало стривожився, побачивши крізь вікно двох по уши заболочених їздців, що гнали в напрямі його кватири. Гадав, – знов гонці від царя. Але пізнавши незабаром в одному з них свого небожа, врадуваний, вибіг до воріт.
Войнаровський зіскочив з коня і кинувся до дядькових колін. Гетьман пригорнув його до груді, як рідного сина. Не допускаючи до слова, попровадив у світлицю.
– Богу дякувати, що ти тут. Я сильно тривожився тобою, бо вернув Бистрицький з вістею, що король Карло вже над Десною. Гадаю, що й Меншиков вже про це знає, догадається тоді, чому я не спішився до нього і притримає тебе. Добре, що не сталося так, що ти вже тут.
– Я впору втік. Князь Меншиков у неділю коло полудня прибуде до Борзни.
– Меншиков? До Борзни? – І гетьман аж за голову взявся.
– Казав, що хоче відвідати недужого Івана Степановича.
– Тепер, коли шведи над Десною, відвідувати? Не бажаю я собі такого гостя.
Гетьман ніяк не міг скрити свого збентеження. То клався на ліжко, бо відзивалися болі, то ходив по світлиці, блідий, виснажений, з почервонілими від недоспаних ночей очима. Войнаровський, як сів на стілець, так і прикипів. Ноги йому пашіли, боліла кожда кістка, почував в цілім тілі втому.
– Чого ж ти сидиш? Йди, переберися, обмийсь, з'їж щось теплого і кладися спати, бо під вечір чекає нас дальша дорога.
Войнаровський автоматично послухав гетьмана, встав і пустився йти.
– Орлика мені поклич. Хай негайно йде!
Орлик прийшов.
– Пилипе! В неділю коло полудня буде тут князь Меншиков. Приїде відвідати мене. Ясна річ, не сам. Непотрібно тобі казати, як може скінчитися така гостина.
– Не пустить вашої милості від себе.
– По те він, мабуть, і їде. Розуміється, що дожидати світлійшого в Борзні не буду. Нині таки рушаємо в Батурин. Приготуй усе як слід. Люди, канцелярія, каса, все, все, щоб було готове. Не забудь чого. З Батурина в неділю вранці рушимо дальше, щоб не зустрітись з Меншиковим по дорозі. Спішись!
Ніби буря зірвалася над Борзною. Гетьманський двір лаштував скрині, ящики, шкуратяні мішки, навантажені походним добром. Орлик хвилини не спочив. Бігав, прикази давав, сердився, коли їх не сповнено сейчас або не так, як він хотів.
Козаки за весь час свого побуту в Борзні стояли напоготові. їм не вільно було відходити від своїх коней, возів, пушок і заборонено було відпалюватися від кватир. Заграла сурма, роздався похідний клич, і мов з-під землі виростали відділи козацькі, останки великої армії гетьмана Мазепи. Не питалися, куди йдуть і пощо. Ішли.
Більшість їх гадала, що наближаються шведи і що гетьман поспішає за своїм військом, щоб спинити ворога при переправі через Десну. Тільки чури, котрі перебували біля старшин і підслухали дещо з їх притаєних розмов, догадувалися правди, але не говорили нікому, боячись суворої кари.
Виправлено передню сторожу, за нею під вечір рушили гетьманські вози, за ними сердюки й компанійці, а там і гетьманова карета переїхала і покотилася болотистою дорогою на північний схід.
За гетьманом їхали старшини, що були при нім, молодші на конях, старші в каретах.
Ще якийсь віз, ще якийсь їздець, що припізнився, і Борзна навіки втратила свого гетьмана з очей.
Небо затягнулося хмарами – надовго.
ОСТАННЯ НІЧ
Темнілося, коли гетьманська карета доїздила до Батурина. Небо захмарилося, вітри від Сейму навівали туман. Гетьманська столиця зарисовувалася темними сильветами дахів і мурів, бовваніло фантастичне туловище замку.
Подробиці його чудової архітектури затиралися – знати було тільки загальні обриси занедбаного архітвору нашого будівельного мистецтва. Замок нагадував велетня, з піднятими раменами, з руками, спертими на меч, з головою, схиленою вділ, задуманого над своєю непевною долею. Думаючи, наслухував, що йому здалеку нашіптував Сейм і що на своїх крилах приносили північні вітри.
Нараз – відчинив очі, зиркнув, затряслась на чорному шоломі червона китиця пер, велетень, ніби крізь сон, став гукати, ні то радісно, ні то тривожно: «Бам, бам, бам!..» З веж замку запримічено гетьманську валку і вдарено в дзвони.
Гетьман казав здержати карету і послав на замок людей, щоб там не дзвонили, не стріляли з гармат і не били в тулумбаси. Не хоче тривожити мешканців.
Гінці поскакали, але все-таки біля в'їздової брами зібралася чимала товпа. Городська старшина з духовенством дожидала гетьмана.
На всіх обличчях помітна була радість, що він приїхав. В тих тривожних часах, повних усяких фантастичних і непровірених вісток, всякий почував себе безпечнішим під опікою гетьмана.
– Гетьман приїхав! – залунало кругом, і всякий вибігав з хати, щоб на власні очі переконатися, чи правда це.
Але всіх дивувало, що ясновельможний не вітався зі своїм городом, як звичайно, не розговорював з виднішими людьми, не кинув одного веселого, жартівливого слівця, що звичайно любив робити, а чим вельми підбивав собі всіх, лиш поспішно прийняв хліб-сіль, поцілував хрест, подякував короткими словами за привітання, сів у свою карету і покотився на Гончарівку.
Гетьманська карета не посувалася звільна, поважно, як звичайно, лиш, незважаючи на болотисту дорогу, мчала, аж підскакувала, аж хиталася на два боки шкуратяна буда. Як до атаки, до вдару, летіли за нею на баских конях прибічні сердюки. Ворони зривалися з голих гілляк і з непривітним краканням втікали від шляху.
Гетьман сумно вдивлявся у світла, що били з вікон його улюбленого двора. Смуток розлуки обхоплював його. Але зараз у його душі будився протест. «Не піддаватися жалеві. Витривати. Не пора на смуток».
При під'їзді на першому сході стояли Чуйкевич і Мотря. Він з ключами на підносі, вона з хлібом-сіллю.
Гетьманові пригадалася Мотря з трояндами біля веріт двора в Ковалівці.
Два образи зустрілись на хвилинку і ніби під землю сховалися. «Не пора на смуток».
Привітався, Мотрю перед себе в покої пустив.
– Ви, як бачу, вечерю наготовили, – сказав, переходячи попри столову, – спасибі вам. – На хвилину спинився. Щось думав. – Знаєте, – почав, усміхаючися, – дав би я не знати що, щоб міг нині гарно з вами повечеряти і посидіти за розмовою ген поза північ.
Зітхнув і, поспішаючи в дальші покої, додав:
– Годі, годі.
Глухо якось гомоніли по пустих кімнатах відгуки його легкої ходи. Курантові годинники дзвонили і, як ковалі, молотками виковували дев'яту годину. Лакеї відчиняли і зачиняли за ними двері. Гетьман деколи ставав, підносив голову й дивився на образи.
– Так, так, – говорив до себе. Доторкнувсь рукою магоневої комоди, викладаної шільдкретом перлівкою і сріблом.
– Гарна.
Статую на конику долонею погладив. Мотря мовчки дивилась на нього… Жаль. В кабінеті було відчинене вікно. Вітер підносив занавіску, вона вигиналася й видувалася, як на кораблі вітрило. Ніби гетьманський двір збирався кудись відпливати.
Гетьман спинився біля вікна і глянув у садок. Прощався з ним. З кожним кроком, з кожною думкою, що родилася тут.
– Так воно так, Мотре Василівна, – сказав, обертаючись нараз і беручи її за руку. – Навіть з хатою розставатися важко. – Мотря догадувалася решти.
– Поїдемо! – докінчив і хотів зачинити вікно. Але вітер повіяв з такою силою, що занавіса вихопилася з оксамитової петлі, котрою була прикріплена до стіни, і стала лопотіти й розвіватися, як хоругов.
Підскочив Чуйкевич, ухопив її, всунув назад у петлю і зачинив вікно.
– Буря зривається, – сказав гетьман, сідаючи в фотель, біля свого стола.
– Буря зривається, – як відгомін, повторила Мотря.
– На виднокрузі мигтить, – завважив Чуйкевич. Гетьман зірвався.
– Хай буде буря – поїдемо… Мотре Василівна, поїдете з нами?
Здивовано глянула на нього.
– Куди, ваша милосте? – спитала.
– На другий бік, з котрого немає вороття… – хвилину мовчав. – Що ж, поїдемо чи ні?
Не зрозуміла гаразд, але душею відчула, що довго дожидане прийшло, що слово сталося ділом, що дійсно надходить пора, коли треба кидати цей бік, сідати в човен і переїздити на другий, з котрого немає вороття.
– Не надумуйтеся довго, Мотре Василівна. Не маємо багато часу.
– Аж так, милосте ваша?
– Так, Мотре Василівна. Нині рішаюча ніч. Пора наглить. Мусимо все довести до ладу, а завтра вже нас тут не буде.
– Не буде? – спитала, не довіряючи собі. Чекала того моменту, як спасення, прийшов і – зжахнулася. Зрозуміла важність його, почула велику відповідальність, яку доводиться приймати на себе. – Невже ж нині? – спитала несміливо. – Зараз-таки, негайно?
– Нині, Мотре, бо завтра може бути запізно. Завтра коло полудня приїде Меншиков до Борзни, щоб відвідати мене. Не застане. Довідається, що я в Батурині, і поверне туди. З Борзни в Батурин недалеко. Ось чому мені завтра в Батурині не бути.
Глянув на неї. Стояла стурбована, хиталася, не знала, що відповісти. Розумів, що рішалася і не могла рішитись, душа її роздвоювалася.
– Прихопиться нам, – казав, встаючи, гетьман, – починати нову главу історії. Пічнемо… Чуйкевич поїде зі мною. Небагато в мене таких вірних, як він. А ви? – звернувся до Мотрі.
– Не хочу бути завадою. Може, й для мене знайдеться яке діло. Сповню.
Надійшов Войнаровський.
Схвильований і перевтомлений повною пригод поїздкою до Городка.
– Ти все ще бентежишся, – говорив до нього гетьман. – Заспокійся, то недобре. До часу збанок воду носить. Колись мусіло статися те, що станеться тепер. Колеса в повнім бігу не спиниш і не повернеш у другий бік. Повечеряємо – і до роботи. Завтра тут мусить бути пусто. Ще раз обкинув оком гарно прибрану світлицю. – Так, завтра тут мусить бути пусто. Все, що живе і дуже, на замок і на вали. Гончарівка укріплена не найгірше. Батуринці, як бачу, теж не дармували. Якось воно буде. А тепер повечеряємо, ходімте!
Вечеряли мовчки. Мотрі нагадувалися гарні вечері в Бахмачі, нагадався
Святий вечір, колядники, вертеп. Ціле життя – вертеп. Доля людьми, як куклами, суває і вертить, а їм здається, що вони грають свою роль по власній, непримушеній волі. Дожидаючи приїзду гетьмана, вона уявляла собі зовсім другий вечір, а вийшло ось що.
Душа бунтувалася; це ж примус, це насильство, не піддаватися долі, силою іти проти неї. Не піддаватися смуткові, радості бажати! Життя – це боротьба, бій за щастя, як не за своє, то за других, своїх.
Сердилася на себе, на той сумовитий настрій, котрому піддалася.
За вікнами гуділо. Грали осінні вітри. Тріщали старезні липи в садку. Бувають липи, що мають двісті-триста літ, чому ж чоловік живе так коротко?.. Мотря відганяла від себе такі гадки.
– Будьте нині нашою хазяйкою, Мотре, – просив гетьман. – Гостіть нас. Чого ж ви так похнюпились, панове? Буря пройде. Кажи нам, Андрію, подати щонайкращого вина. – Войнаровський сам пішов до пивниці і сам налив чарки старим, пахучим вином. – Вип'ємо за добрий успіх нашої справи. У ваші руки, Мотре! – Чоломкнулися чарками. – Так. Жаль такого вина. Скільки його є, скажи подати тут. Погостимо старшин. Треба післати по Чечеля, Кенігзена і по сотника Дмитра. Хай приходять зі своїми офіцерами, з певними, з самими найповнішими.
Войнаровський пішов ключникові давати розпорядки, Чуйкевич пустився за старшинами. Гетьман завернув його.
– Про Орлика забув. І по нього пішли, по нього в першу чергу. Не натішився він жінкою і дітьми, та нічого не
вдієш – треба.
– Я сам по Орлика конем поскочу, – відповів Чуйкевич.
– Гаразд. Скажи йому, щоб жінка й діти готовились в дорогу. Так буде найкраще. Іди.
Чуйкевич вибіг. Гетьман з Мотрею остався. Мовчали.
– Непривітний вечір, – почала Мотря.
– Ніч, – поправив гетьман. – Але завтра знову буде день, може, й гарний.
– Дав би то Бог.
– Дасть.
Пускався дощ. Лупотів по криші, ніби сто бубнів у Ковалівці грало.
– Дощ.
– Злива.
Не могли почати розмови. Безодня відчинялася поміж ними. Боялися зазирнути туди.
– Мотре Василівна, – почав гетьман, вдивляючись у неї своїми темними зіницями, – ви не маєте жалю до мене? Збудилися приспані гордощі колишньої Мотрі.
– Я? Жалю? За що? – Підняла голову, сміливо глянула на нього. – За тії гарні хвилини, що пережила в Ковалівці і в Бахмачі? Дякуючи їм, я нині друга людина.
– Спасибі, Мотре! – і стиснув її руку. Не боронила, і не втікала з нею, як колись. Безпечною почувала себе.
– Як мало статися, так сталось.
– Може, так і краще.
– Так краще, як є. Добре, що й ви тієї гадки. Легше мені буде. А то совість не давала спокою. Боявся, чи не скривдив я вас. Вірте, не хотів.
– Вірю.
– Я вам добра бажав і бажаю, любив вас, Мотре, і люблю.
Загуготіли громи.
– Пригадав собі грім, що не прогримів, – завважив з легкою усмішкою, в котрій почувався і сміх, і глум.
– Восени громи, – завважила Мотря.
– Буває, що і взимі гримить. Не сподіюся спокійної зими, ціле моє життя неспокійне…
Жалувався. Мотря рада була потішити його, гордощі не давали. Мужа має. Доброго, котрий любить її.
– Не знаєте, що я пережив, Мотре. Як турбувався вами. Та була ще друга турбота в мене – і є.
– Для тої другої годиться вам позабути про все.
– Робити кривду собі й найближчим нашому серцю.
– Хоч би й так.
– Так ви жалю не маєте на мене?
– Ніякогіського…
– Спасибі вам, велике вам спасибі, Мотре, – і руку її підніс до уст. Рука задрижала. Почув, як пальцями пробігла дрож, як вони з гарячих зробилися зимними. Нараз затремтіли, вихопилися з його долоні – і Мотря затулила очі, хотіли здержати сльози. Не могли. Капали крізь тонкі, білі пальці.
– Мотре, сонце моє!
– Пане мій! – Ще один грім, ніби камінь покотився в провалля, і Мотря зірвалася на рівні ноги. Ні, так не можна, так не годиться… – Простіть, я стільки перебула… Не видержало серце… Прошу не дивуваться… Пройшло… Хай ваша милість не зважають на Мотрю. Треба робити те, що треба. Я весела, я щаслива, я дужа. – Всміхалася. – Літа минуть, забудеться усе, останеться діло, велике, святе. Похитав значуще головою:
– Коли б сталося.
– Що б там і не сталося, а робити треба. Пане гетьмане,
Мотря своє діло зробить. Хустинкою очі обтерла.
– Пройшло, бачите? Пройшло. Я сміюся. За ваше здоровля, ясновельможний, за успіх вашого діла!
Вихилила чарку до дна.
– Завтра теж день. Ціла низка днів, дощевих і погідних, турботних і веселих, – так минає життя. А діло перетриває нас. Будемо жити в долі, хоч умремо в життю… Правда, пане гетьмане? Ви не покинете діла? Доведете його до краю? Діло ведіть! Не було Ковалівки, ні троянд, ні Мотрі, – нічого не було. Є тільки діло.
Сумно дивився на неї.
– Гадаєте, дурманю себе? Оп'янюю? Нічого подібного.
З душі кажу. Я вже себе в руках тримаю. І не пущу. Це було хвилеве безсилля, спомин батька, матері, усього, що пережила. Пройшло… Чому ж ви не п'єте свого вина? Гадаєте, гірке? Солодке вино і кріпке, сили додасть. Випийте, пане гетьмане. Ось я п'ю.
– Мотре!
– Гадаєте – вп'юся? Ні, міру собі знаю. Мене до чарки не тягне. Лиш такий момент, такий дивний момент! Хто знає, чи побачимося знову… Пийте ж на добрий спомин, на вічную пам'ять тому, що було й минуло, мов у землю зійшло або до неба полетіло, як легка хмарка на голубому блакиті, ось-ось, ще видно її, як мрію, як зітхання, а за хвилину не буде нічого, лиш синій-синій блакит. Пийте!
Гетьман випив одним душком і поставив чарку на стіл. – Доволі! Чую, старшини надходять. Треба мені до них.
Воєнна рада? Щось такого, Мотре. Ще раз спасибі вам за нинішній вечір. Спасибі за все гарне й добре.
– Ми ще не прощаємося, правда?
– Не знаю, може. На раду не піду.
– Не виходьте з двора. Останьтесь тут. На рішення заждіть.
– Для мене вже рішене все.
– Як?
– Ви перейдете за Десну. Я остануся тут.
– В Батурині?
– З тими, що боронитимуть його. Ідіть, ясновельможний, вас ждуть, нетерпеливо. Прощавайте!
– Не відходіть, Мотре!
– Ні… До побачення!
ПРОЩАННЯ
Дощ лив як з відра, вітер перевертав стіжки. За Сеймом запалило хутір. Грім запалив, а злива гасила. Червона луна то спалахне, то погасає. Від неї багриться вода в Сеймі, ніби хто крові до неї долив.
В бурю і громи з Батурина на Гончарівку скачуть коні і біжать вози.
До гетьмана старшини прибувають: Орлик, Чечель, гарматній осаул, німець Кенігзен, сотник Дмитро, деякі сотники городових полків Лубенського, Миргородського і Прилуцького і чимало урядовців гетьманської столиці. Гайдуки зі смолоскипами присвічують їм, лакеї впускають гостей у палату, знімають мокрі бурки, чоботи обтирають з болота, дворові відпроваджують коней і вози до двірських будинків за палатою. Гамірно в гетьманському дворі.
– Але ж бо ллє! – каже Чечель, вітаючись з Кеніг-зеном.
– Es giesst in Stromen [1]1
Ллє як з відра (нім.)
[Закрыть], – відповідає добродушний німець з червонуватим обличчям, з малим, грубим носом, як картопля. – Як розкиснеться, то не витягнеш гармати з болота, пропадай!
– Козаки чорта тобі добудуть. Ходім!
У дверях до бенкетної салі Канігзен пускає Чечеля наперед.
– Ні, пане осауле, ви гість, а я тут свій, будь ласка, – відповідає Чечель, усуваючись набік.
В салі вже повно людей. Вітаються і стають гуртками в углах і попід стіни. Лакеї не сподівались нічного зібрання, щолиш тепер закладають свічки в павук і в свічники.
– Не жалувати свічок, – приказує Войнаровський. – Світиться, як за цапову душу. Гетьман сумерків не любить.
– Пан гетьман любить, щоб було ясно, як у днину, – додає батуринський сотник Дмитро, присадкуватий, бар-чистий, як медвідь, з чорним грубим вусом, втілення сили й енергії.
Саля оживає. І світлом, і гамором людей. Козак або мовчить, або говорить вголос, перешіптуватися не любить.
– Має приїхати, хай їде. Побалакаємо з ним. Не бачили бублейника! – гукає сотник Покотило.
– Цитьте! Прислуга, – заспокоює його товариш з Максимового полку.
– Цитьте?! Доки будемо цитькати? Якого чорта нам довше затаювати свої гадки? Досить того добра!
– Треба раз показати зуби! Хай знають наших.
– Хай буде сяк або так, а то ні се, ні те, ні третє, чортзна-що.
– Ні Україна, ні Москва, ні риба, ні рак. – Спльовує крізь зуби: – Тю!
– Таке життя і печеної цибулі не варте. Повсякчасно за свою шкуру дрожи. Нині проти шведа шлють, завтра в Польщу або на турка, а то ще, чого доброго, своїх бити прикажуть, поки самогона лаву не покладуть та в нагороду за вірну службу півкопи тобі не всиплють. А тоді: убирайсь! Тут же не Гетьманщина, а губернії царські!.. Наскучило.
– Кажуть, цар гетьмана конче в свої руки дістати хоче.
– Відомо… Хоче…
Збилися в гурток і говорили тихіше.
– Цар обіцяє гетьмана командантом над усею кавалерією зробити.
– А гетьман?
– Не хоче. Кавалерія – то ще не армія. Краще йому останками свого війська заправляти, ніж вести цілу кавалерію царську.
– Авжеж.
– Цар гетьмана заманює до себе. Кавалерійське командування – це тільки принада, щоб до руки прийшов, а тоді його: цуп! а тусь мені!.. І – запала клямка.
– Не пустимо гетьмана до царя.
– Хай лишається з нами.
– Як буде, так буде, постоїмо вкупі.
– Або постоїмо, або поляжемо, але разом, як під Термопілями спартанці.
У салю увійшов царський полковник Анненков, що в Батурині з московською залогою біля гетьмана стояв, ніби для більшої безпеки гетьмана, а на ділі, щоб за його рухами стежити.
Гетьман і за ним післав. Козацькі старшини не знали того, гадали, що Анненков. почувши про зібрання на Гончарівці, сам туди прибіг, і стали виявляти з того приводу своє невдоволення.
– І того чорт приніс. Ще його бракувало.
– Або ми, або він.
– Забагато два гриби в борщ. Орлик заспокоював старшин.
– Товариші! Гетьман полковника сам до себе покликав. Не визивайте його. Гетьман хоче позбутися небажаного свідка. І тому його з листом до Меншикова хоче післати. Лишіть!
Заспокоївши, підійшов до Анненкова. Цей стояв посередині салі, розклонюючись на всі боки й не знаючи, що з собою серед чужого зібрання робити.
– Пане полковнику, – сказав Орлик, – будь ласка, гетьман вас у своїм кабінеті дожидає.
Вийшли. Сотник Дмитро перехрестився:
– Слава Богу, тепер ми самі свої.
– Ще є один чужий між нами – німець.
– Цей від своїх певніший.
– Сумно.
– Але правдиво, панове.
Крізь відчинені двері до сіней видно було, як Анненков з гетьманського кабінету вийшов і як Орлик випровадив на рундук. За хвилину гукнув візник: «Гей да. тройка», і на вулиці тоненьким голосом завищав колокольчик. Анненков з листом від гетьмана до Меншикова поїхав.
Тоді в сінях почувся лиск чобіт і бренькіт острог. Сердюки з шаблями наголо ставали біля дверей сторожі гетьманської особи.
Гетьман іде!
Хто сидів, піднявся з місця. В салі зробилося тихо. Всіх очі повернулися на двері, з котрих вийшов Іван Степанович. Скорим і бадьорим кроком пройшов салю, вітаючи всіх ураз і кожного зокрема. Біля нікого довше не спинявся, не розпитував про здоровля його і родини, спішився.
– Панове товариство, – почав, стаючи біля стола. – Попрохав я вас, незважаючи на пізню годину і на бурю, бо маю важне діло до вас.
На хвилину замовк, ніби надумувався, що дальше казати. За той час, хто оподалік стояв, навшпиньках підходив ближче.
– Наближається важний момент.
Всі насторошили уши.
– Може, здійсниться те, чого я собі здавна бажав і чого, сподіюсь, хочете також і ви.
Над салею, мов ангел пролетів. Чути було, як скапували на долівку свічки.
– Може, нам Бог поможе, що виборемо собі волю.
– Дай-то Боже! – залунало кругом.
– Боротьба нелегка, не потребую вам казати. На те ви козаки. Кому ж добувати волю, як не вам.
– Авжеж нікому, як не нам, – відповіли йому.
– Батурин – резиденція моя. Ворог недалеко стоїть.
Боюсь, чи оставить він його в спокою.
– Хай пробує. Поломить зуби, – відповів Чечель.
– Батурина так легко не здамо, – додав батуринський сотник Дмитро.
– Які в нас сили? – питався гетьман і став вичислювати на пальцях. – Маємо чотири сердюцькі полки: Чечелів, Покотилів, Денисів і Максимів, до того частина трьох городових полків: Лубенського, Миргородського і Прилуцького. Завтра ще дещо з сіл і пригородків прибуде. З мешканців Батурина, сподіваюсь, також дехто вхопить за мушкет. Як гадаєте, видержите облогу?
– Города, ваша милосте, – відповів коротко Чечель, – не здамо. Це ми вам обіцяємо кріпко.
– В добру волю не сумніваюся, але чи стане сил?
– Облога довго тривати не може, – завважив Кенігзен. – Король Карло над Десною стоїть. Москалі або підуть йому назустріч, або подадуться взад. Великої сили під Батурин не кинуть.
– Як ваші гармати? – повернувся до Кенігзена гетьман.
– Їх не багато і здебільшого старі. Але гармаші добрі.
– А муніція?
– На двадцять днів хватить, коли не стріляти даром.
– Про двадцять днів і бесіди нема. До тижня сподіюсь поспіти на відбій – з його милостею королем. А харчі?
Батуринські урядники стали обчислювати, скільки в магазинах збіжжя, скільки їх приблизно в торговців і доставців, скільки можна завтра з близьких млинів привезти.
– Муки маємо досить, сіль є, до того каша й сало. Якщо облога не потриває довго. Голоду не боїмося.
– То й добре. А мури й вали?
– Поправлено дещо, – говорив, підступаючи, Чечель. – Рови прочищені й напущені водою, вали підновлено, палісади теж. Маємо дещо бочок зі смолою, кипятку наваримо скільки завгодно – приймемо ворога гідно.
Гетьман думав. Ніби зводив усе докупи, що чув.
– А люди? – спитав і повів кругом очима. – Як гадаєте, певні вони? Бо не потребую вам казати, що при кождій облозі не цей ворог страшний, що перед городом, а той, що в ньому. Хатній ворог найгірший. Якщо ви непевні своїх людей, то краще города не замикати. Заберу військо, оставлю тільки сторожу, з міщан, хто хоче, хай виходить на село, – кажіть!
Зірвалися, як буря.
– Ваша милосте. Ми за людей своїх голови дамо. Не осоромимо гетьманської столиці. Ворогові її не здамо. Ваша милість можуть спокійно від'їхати до війська.
– Стоїмо, як мур! – заявив Кенігзен по-німецьки. Загомоніло в салі. Старшини перекидалися словами, підходили до гетьмана, впевняли його в своїй силі і в охоті боронити столицю. Ті, що не так певно дивилися в будучність, усувалися назад, знаючи, що перевага по стороні перших. Дехто виявляв жаль, що гетьман не довірював своїм людям, обиджав їх.
– Ми нічого так не хочемо, як звести раз порахунки з ворогом нашим. Тут або віз, або перевіз. З москалями ані в тин, ні в ворота. Вкупі нам не жити. Розлучімся раз.
Гетьман дав знак рукою.
– Хто з вас противної гадки, панове, – питався, – хай голоситься.
Не відозвався ніхто.
– Тоді, Чечель, віддаю тобі мою резиденцію, борони її. А ви, панове товариство, слухайте полковника Чечеля, як слухали б мене. Може, Бог дасть, що відніметься тая чаша від вас, може, ворог не буде мати сили й часу облягати цей город, а як ні, то не забувайте, що твердині боронять не так мури і вали, траншеї і бастіони, як згода і єдиномишленність його оборонців, як послух, який винні обложенці свому командантові. В твої руки, полковнику Чечель, долю Батурина передаю.
Чечель поклонився низько, гетьман руку йому подав. І другі кріпко стискали Чечелеву долоню, впевняючи його в своїй непохитній охоті підчинятися його приказам і не здавати твердині.
– Гармати на осавула мого пана Кенігзена здаю, сотник Дмитро городом порядкуватиме, щоб лад був у ньому. А тепер, панове товариство, поручаю вас милості Божій, котра вас не опускає, поки ви не опустите города того і не здасте його в руки ворога, із-за чого сталася б нечесть велика всьому війську козацькому і кривда мешканцям нашої столиці. Милість Божа да будет з вами.
– І со духом твоїм, – відповіли побожно.
– І ще одно прохання: не погордуйте моїм хлібом-сіллю, панове товариство. Я старий. Не знаю, чи переживу негоду. Важкі хвилини дожидають мене. Може, востаннє погощу вас у себе. Будь ласка!
Перейшли до столової. Тут на круглому столі накладено усяких зимних страв, печива й мясива, пиріжків, маринованих риб і грибків, сушених і в меді варених овочів. На підносах стояло багато чарок, налитих старим вином, від якого пахощі понеслися по світлицях. Тільки крісел кругом стола не поставлено – знак, що це перекуска наскорі, а не вечеря. З'їж, попий, обітри вуса і йди. Спішися.
– Вип'ємо, панове, як поляк каже, стремінного за добру долю города Батурина і всіх мешканців його, на потугу його оборонців у твої руки, полковнику Чечель. – Гетьман підняв чарку вгору і повів очима докола. – Від краю до краю, всім вам добра бажаю.
Голос його дрижав, ломився. Видно було втому, фізичну і душевну. Гетьман випив і повалився у фотель. На його обличчю появились знаки великого болю. Панував над ним, не хотів зрадитися перед старшинами, що хорий, але й сила волі має свої границі. Обличчя гетьмана то жовкло, як віск, то неприродні рум'янці являлися на ньому. Голова хилилася на груди.
Прикликали лікаря, Войнаровський з Чуйкевичем віднесли хорого в відпочивальню.
Старшини з жалем і смутком відпроваджали його очима.
– Що ж тепер? Що нам тепер робити? – приставали до Орлика, на котрого привикли були дивитися як на праву руку гетьмана.
– Не тривожтеся, – відповів. – Це з гетьманом не раз тепер буває. Дасть Бог, пройде. Стара людина, а трудів і на молодого забагато. Спішіть кождий до своєї роботи. Не спати нам нинішньої ночі. Городові частини полків Лубенського, Миргородського і Прилуцького треба поділити. Що потрібне для оборони Батурина, залишити, що ні, хай готується в похід. Зі сходом сонця двигнути через Сейм у напрямі Коропа, невеликими відділами і ріжними вулицями, без бубнів, сурм і співу, щоб батуринців не тривожить. Конечний обоз можна посилати тепер. Люди сплять – не почують. На дорогах болото, великого гуркоту не буде. Вози не можуть поспішати. Сотник Дмитро допильнує переправи через Сейм.
