Текст книги "Батурин"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 23 страниц)
сволок– балка, що підпирає стелю; поперечна балка в спорудах
сердюк– козак найманих піхотних полків на повному утриманні гетьманського уряду; охоронець гетьмана
Сиґізмунд IIАвгуст [Zygmunt II August, Зиґмунт, Жигмонт] (1520–72) – останній з династії Яґеллонів, великий князь литовський з 1529, польський король з 1548 (формально з 1529), син Сиґізмунда I Старого. 1561 здобув перемогу над Лівонією, утримував конфесійну толерантність; 1569 домігся тісної унії Польщі та Литви.
сильвета– силует
Сінявський– польський коронний гетьман
скипка– скіпка; тонка, суха тріска, якою освітлювали приміщення
скит– монастир у безлюдній місцевості
скіряний– шкіряний
склеплений– склепінчастий
СкоропадськийІван Ілліч (1647–1722) – майбутній гетьман, сподвижник І. Мазепи у 1687–1708 рр. Був старшим канцеляристом при гетьманському уряді І. Самойловича, виконував дипломатичні доручення. Був полковим писарем у Чернігові. Після перевороту 1687 залишився на попередній посаді. 1694 І. Мазепа призначив його генеральним бунчужним, а 1701 – генеральним осавулом. На початку 1708 став Стародубським полковником. І. Мазепа посилав його до Петра I спростувати донос на нього В. Кочубея та його спільників, У повстанні І. Мазепи через збіг обставин участі не взяв. Гетьманом обраний проти своєї волі. Співчував мазепинцям і докладав зусиль для полегшення долі їхніх родин.
смок(польськ.) – дракон
смоляк– смоляний факел
снідь– зелений наліт, патина
Содома й Гоморра– біблійні міста, мешканці яких через огидну розпусту були спалені вогнем з неба
Содоми дитина– мешканці біблійного міста Содома вирізнялися нечестивістю і протиприродною розпустою
сокрушити– розтрощити
сопух– запах
сотнар– центнер
спід– низ
спірітус(лат.) – спирт
сплендор(лат.) – слава, велич; блиск
сподні– штани
сполошений– наляканий
спосібний– здатний
споювати– скріплювати; єднати, поєднувати
ст. ст. – старий стиль
стаднина– табун коней різного віку
стрільно– набій
стрічка– рядок (у листі, книжці тощо)
струпішілий– струхлявілий
стюк(польськ.) – алебастр, опоряджений під мармур
стятися(про кров) – відчути страх, переляк
суголовок– межа між двома полями у вигляді незасіяної чи незасадженої вузької смуги; польова стежка
судець– суддя
судорога(рос.) – судома, корч(і)
суєвірний– марновірний, забобонний
суєтитися– метушитися
СулимаІван Федорович – генеральний хорунжий у 1708–1721 рр.
супліка– письмове прохання або скарга
суплікант– той, хто подає супліку
Сфінкс– у давньогрецькій міфології крилате чудовисько з лев'ячим тулубом та жіночим обличчям. Сиділо на скелі біля Фів і вбивало подорожніх, які не могли відгадати його загадку про людину; у давньоєгипетському мистецтві – страховисько в постаті лева з людською головою
схід– тут: східець
Сціпіо– Сціпіон, давньоримський полководець, визначний оратор. 146 р. до н. е. захопив і зруйнував Карфаген. 133 р. до н. е. здобув перемогу над Нуманцією і закріпив за Римом Іспанію.
Танський Антін– Київський полковник
тачки– тачка
Теміда[Феміда] – богиня правосуддя у стародавній Греції темник – татарський військовий начальник, який командував тьмою – десятьма тисячами вояків Термопіли [Фермопіли] – гірський перехід з Фессалонії (Півн. Греція) в Локриду (Середн. Греція), де 480 року до н. е. відбулася битва між армією перського царя Ксеркса і грецьким військом, ядро якого становили 300 спартанців під проводом царя Леоніда. Коли перси обійшли прохід гірськими стежками, Леонід відпустив 1200 гоплітів, залишившись для захисту проходу тільки з 300 спартанцями. Всі вони загинули.
термосити– трясти, торгати, шарпати
тета– тітка
тічня– тічка
товар– тут: худоба
товариська огладь– світський глянець (блискучий зовнішній вигляд і манери)
товариські(форми) – світські, етикетні (форми)
тогідь– торік, минулого року
толеранція– поблажливе ставлення до чиїхось думок, поглядів, вірувань тощо
тонзура– виголоне місце на маківці голови католицьких духових осіб
трабант– драбант, охоронець
тратва– пліт
тратувати– топтати (про коней)
трензля– трензель; вуздечка з металевими вудилами
тринітар– чернець ордену тринітаріїв (лат. trinitas – «свята трійця»)
Тритон– у давньогрецькій міфології морський бог Тритонійського озера в Лівії, куди занесло аргонавтів. Син бога моря Посейдона і нереїди Амфітрити
трібутум(лат.) – данина, податок
троїти– отруювати
ТрощинськийСтепан – Гадяцький полковник, свояк І. Мазепи. Участі в повстанні не взяв: його полк у квітні 1708 за наказом царя був відправлений до Польщі. 30 листопада 1708 узятий під караул. Петро I наказав сотникам, отаманам і всій старшині Гадяцького полку вибрати нового полковника на місце свояка І. Мазепи. Репресований С. Трощинський невдовзі помер.
троянський кінь– у міфах про Троянську війну змайстрований за порадою Одіссея величезний дерев'яний кінь, всередині якого заховалися грецькі воїни. Троянці необачно затягли його до міста. Вночі греки вийшли з коня і відчинили міську браму для свого війська. Переносно – подарунок ворогові на його згубу; хитрі, підступні наміри.
трудний– тут: стомлений, змучений
трунок– напій
трус(рос.) – боягуз
трутити– штовхнути
тулів– тулуб
тумульт– сум'яття, метушня; заколот; галас; ґвалт
угло– вугол; кут кімнати
услів'я– умови
устав– статут
файка– люлька
фаєрверк(ніж. діал.) – феєрверк
факція(лат.) – дія; бунт; повстання
фершал– фельдшер
фізікус(лат.) – лікар
фіртка– хвіртка
фузія[фузея] – гладкоствольна крем'яна рушниця, яка замінила мушкет; була на озброєнні армій країн Європи в ХVII-ХІХ ст.
фурія– кожна з трьох давньоримських богинь помсти; лиха, сварлива, розлючена жінка
футрина– дошка підвіконня
хабуз– бур'яни
Харон– у давногрецькій міфології перевізник померлих у царство Аіда – бога підземного світу. Перевозив душі через річки Стікс і Ахаронт. Вислів «піти до Харона» означає «померти».
харчіти– харчати, хрипіти
хіраґричні болі– хіраґра; ломота в руках
хіснуватися– користуватися
хлоп– селянин; чоловік загалом
хосен– користь, вигода
Хронос– персоніфікація часу в стародавніх греків. Оскільки Хронос і Кронос (бог часу, перший божественний володар світу, наймолодший син Урана й Геї, батько багатьох богів, у т. ч. Зевса, який позбавив його влади) близькі за звучанням, то давні греки приписували Кро-носові контроль за часом.
ц. в. – царська величність («царское величество»)
циновий– олов'яний
цо наґлє, то по дяблє(польськ.) – що скоро робиться, то сліпе родиться; букв. що раптове (несподіване), то від диявола
ЦуркаВасиль – гетьманський господар. 1702 обійняв уряд господаря Батуринського замку. Наприкінці жовтня 1708 пішов з І. Мазепою до шведів. 31 липня 1709 був схоплений і відправлений до московського воєводи у Києві, де він, схоже, помер від катувань. Дружина з шестирічною донькою після спалення Батурина перебувала в Прилуках, потім 1709 була заарештована і до 1711 прожила під наглядом у Глухові.
чвірка– четвірка
чемерка– чоловічий верхній одяг, пошитий у талію, з фалдами ззаду
червоного когута пустити– підпалити (хату, клуню тощо)
черкаси– одна з давніх назв українців, зокрема козаків
черкаський– тут: український
чета– чота, взвод
ЧечельДмитро Васильович (? -1708) – сердюцький полковник. Брав участь у виборах І. Мазепи. Як «породний шляхтич православний» після перевороту 1687 р. став гетьмана знатним військовим товаришем. 1689 був у складі делегації старшин, викликаних до Москви, 1690 супроводжував митрополита Варлама Ясинського до царів. 1696 гетьман послав його з полком для захисту південного кордону від очікуваного набігу кримських татар на українські міста після взяття Азова. В. Кочубей у доносі назвав Д. Чечеля одним із найвідданіших І. Мазепі людей. У жовтні-листопаді керував обороною Батурина, незважаючи на царський указ «господину полковнику Чечелю в тот замок немедленно великороссийских людей впустить», не відчинив ворота перед військом Меншикова. Продовжував мужньо захищати Батурин. Коли сили ворога вдерлися до міста, він утік, але був схоплений і через кілька днів колесований у Глухові.
чиколодки– кісточки, зігнуті кутом пальці рук
чир– трут, губка
числити– розраховувати
чіпіти– чапіти, непорушно сидіти (переважно навпочіпки), стояти на одному місці
чолобитня– чолобитна, заява, скарга або прохання від окремої особи або групи до органів управління (до XVIII ст.)
ЧуйкевичСемен Васильович – син Чуйкевича Василя Никифоровича, який за гетьмана Мазепи служив у Батурині канцеляристом, старшим канцеляристом, реєнтом генеральної канцелярії, а 1708 р. – генеральним суддею. Залишався з І. Мазепою аж до завершення битви під Полтавою. Був засланий до Сибіру, де постригся у ченці.
чура– джура, зброєносець козацької старшини в Україні XVI–XVIII ст.
шарплі(польськ.) – корпія; висмикані зі старого полотна нитки, які вживали замість вати та марлі як перев'язувальний засіб
шевелитися(рос.) – ворушитися
шільдкрет(ніж.) – черепаха
шкуратяний– шкіряний
шлєп(ніж.) – шлейф
шлия[шлея] – частина кінської упряжі; широка смуга з ременю або мотузків, прив'язана до посторонків, у яку запрягають коня
шляковання– прокльон, лихослів'я з уживанням вислову німецько-польського походження «шляк би тебе (вас, його) трафив»; брутальне побажання комусь
шльох(польськ.) – плач, ридання, голосіння, схлипування
шпас(ніж.) – жарт; забава; задоволення; розвага
шпік– кістковий мозок
шпіцрутен(ніж.) – довга, гнучка палиця або прут, що застосовувалися для тілесного покарання (переважно солдатів)
шрубка– гайка
штафета– естафета; гінці, звичайно вершники, які, заступаючи один одного, передають термінове повідомлення
штука– мистецтво; майстерність
шувар– аїр, лепеха, татарське зілля
ютитися– тулитися
ярлик(нагороди і волості) – грамота хана Золотої Орди на право управління окремими підлеглими їй областями
яскиня– печера
ящур[шагрень] (польськ.) – м'яка шорстка шкіра з характерним малюнком, яку виготовляють з козячих, овечих та ін. шкур
r cheval і en rзvant (фр.) – кінних і піших
ab ovo (лат.) – від самого початку (букв. від яйця)
ad maiorem gloriam Dei (лат.) – для більшої слави Божої
ad maiorem gloriam Dei, et magnificentiae vestrae (лат.) – для більшої слави Бога і величі, вам належної ad rem! (лат.) – до справи!
advocatus diaboli – адвокат диявола. Вживається у значенні завзятий, запеклий обвинувач
argumentum ad oculos – наочний доказ, букв: аргумент до очей
Carolus rex – король Карл
clara pacta claros faciunt amicos – ясні угоди роблять добрих друзів
cunctator (лат.) – нерішуча, обережна, обачна людина
en rзvant (фр.) – мріючий
ergo (лат.) – отже
error in persona (лат.) – помилка в особі (щодо особи)
es giesst in Strцmen (ніж.) – ллє, як із відра
eventus belli semper dubius est (лат.) – результат війни завжди є під сумнівом
ex tenebris lux (лат.) – з темряви світло
exempli gratia (лат.) – для прикладу, наприклад
festina, venerabilis frater (лат.) – поспішай, велебний брате
finis Ucrainae (лат.) – кінець Україні
Georgius Faustus hemitheus Heidelbergensis (лат.) – Георгій Фауст – гайдельбергський напівбог
gratias ago magnificentiae vestrae – дякую Вашій ясновельможності
Hannibal ante portas! (лат.) – Ганнібал перед брамою!
homo bestia domestica (лат.) – людина – тварина домашня
in spe (лат.) – в майбутньому; в надії
jus totius Ucrainae antiquae vel Roxolaniae (лат.) – право цілої стародавньої України, чи Роксоланії
Laudetur Jesus Christus! – Слава Ісусу Христу! (християнське вітання)
le Roi soleil (фр.) – король-сонце. Так називали Людовіка XIV
legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepae sum (лат.) – я посланець українського гетьмана (вождя) Івана Мазепи
miser et pauper sum (лат.) – я нещасний і бідний
nemo omnia scire potest nisi Carolus rex (лат.) – ніхто не може знати хіба
що король Карл noli me tangere – не руш мене
pardon (фр.) – пробачте
pensum (лат.) – завдання
Pontus Euxinus (лат.) – Чорне море
prima (лат.) – тут: перший ґатунок
primo (лат.) – по-перше
prosit (ніж.) – на здоров'я! Будьмо!
rex Stanislaus (лат.) – король Станіслав
salus rei publicae ultima ratio est (лат.) – добро є останнім доказом
secundo (лат.) – по-друге
simplex servus Dei (лат.) – простий слуга Божий
Stanislaw Krуl (тлмьк.) – Отаніслав король
studiosus upsalensis (лат.) – упсальський студент
summa cum deligentia (лат.) – з найбільшою пильністю
summa cum laude (лат.) – з найвищою похвалою
tertio (лат.) – по-третє
tertium non datur (лат.) – третього не дано
timeo Danaos et dona ferentes (лат.) – боюсь данайців навіть із дарами (які дари приносять). Про недовіру або підозрілість щодо чиїхось учинків, які здаються доброзичливими. (Вислів із поеми Вергілія «Енеїда» – слова жерця Лаокоона, який запідозрив підступність данайців (греків), що залишили біля мурів Трої велетенського дерев'яного коня).
venerabilis pater (лат.) – всечесніший отець
veni, vidi, vici (лат.) – прийшов, побачив, переміг. Вживається для характеристики швидкого, рішучого й успішного виконання якоїсь справи. За Плутархом, це слова Юлія Цезаря, якими він сповістив свого друга у Римі Амінтія про перемогу над понтійським царем Корнаком у битві при Зеле (47 р. до н. е.).
verba volant, seripta mament (лат.) – слова відлітають, написане залишається
vivat Carolus rex! (лат.) – Хай живе король Карл!
vivat victoria, vivat (лат.) – Хай живе перемога!
volumina legum (лат.) – звід законів
ЕПОПЕЯ БОГДАНА ЛЕПНОГО «МАЗЕПА»
Богдан Лепкий (1872–1941) належить до числа найвизначніших діячів української культури першої половини XX століття. Він, як Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Франко та інші визначні українці, не обмежувався одним видом діяльності, а намагався робити все, що тільки міг і в чому була потреба, для свого бездержавного, поневоленого чужинцями народу. Був поетом, прозаїком, критиком, перекладачем, редактором, видавцем, публіцистом, політиком, ученим, педагогом…
Ім'я Богдана Лепкого у совєтській державі з її закамуфльованим під інтернаціоналізм агресивним російським націоналізмом і шовінізмом було вилучене з історії української літератури, а коли і згадувалося, то тенденційно і неправдиво. Така вже доля підневільного народу: йому не дозволено мати власного погляду на своїх великих, на свою історію, в тому числі й на історію літератури. Славетну пісню «Чуєш, брате мій» у післясталінський час співати не забороняли, але не можна було говорити, що її написали брати Лепкі: слова – Богдан, а музику – Левко.
Мабуть, найбільше «завинив» Б. Лепкий перед російською комуністичною імперією своєю епопеєю-пенталогією «Мазепа», до якої входять: «Мотря» (дві книги), «Не вбивай!», «Батурин», «Полтава» (дві книги: «Над Десною» і «Бої»), «Мазепа» («З-під Полтави до Бендер»).
Робота над темою Мазепи потребувала від письменника неабиякої мужності і величезних творчих зусиль. Іван Мазепа – це найвідоміша українська постать у європейській літературі (Ф. Вольтер, Д. Байрон, В. Гюго, Ю. Словацький), у музиці (Ф. Ліст, А. Мінхеймер, К. Леве, Л. Маурер, К. Педротті, М. Байсл та ін.), у живописі (Е. Делакруа, О. Верне, І. Буланже та ін.), Ф. Ліст), де він – романтичний герой і палкий коханець. У російській історіографії (Н. Карамзін) і літературі (А. Пушкін) Мазепа – зрадник. Не надто привабливий він і в М. Костомарова. Перед Леп-ким стояло завдання – зламати стереотипи, які склалися у західноєвропейських, російських, польських і, певною мірою, українських поглядах на цю історичну особистість.
Про зацікавлення гетьманом Мазепою Б. Лепкий писав у листі до І. Франка ще в травні 1901 р. Тоді ж почав збирати матеріали, вивчав «Історію русів», історичні праці Д. Бантиша-Каменського, І. Срезневського, М. Марковича, М. Костомарова, П. Куліша, О. Єфименко, М. Аркаса, М. Грушевського, польських та німецьких істориків. Йому допомагали вчені такого рівня, як В. Липинський та І. Борщак. 1906 р. поет написав вірш «Полтава», 1908 р. – вірш «Мазепа», пізніше – цикл «Батуринські руїни» і драму «Мотря», рукопис якої пропав, коли в готель у Яремчі влучив гарматний набій.
У 20-ті роки письменник задумав написати великий прозовий твір – трилогію про Мазепу і події його доби. Однак у процесі роботи епопея розрослася до п'ятьох творів у сімох книгах. Ще одну книгу («Войнаровський»), яка мала ввійти до епопеї, автор написати не встиг.
«Від Богдана до Івана не було гетьмана», – говорив народ. В епопеї Б. Лепкого Іван Мазепа – визначний державний діяч, мудрий політик, досвідчений дипломат, патріот України, високоосвічений аристократ духу, який розуміє причини становища своєї країни і прагне звільнити її від поневолювачів, підпорядковуючи своє життя цій високій ідеї. Водночас Мазепа – жива людина, не позбавлена слабкостей, сумнівів і помилок. «Важка річ – вести народ до волі».
Поразка національно-визвольних змагань 1918–1921 років загострила увагу українського суспільства до подібних ситуацій у минулому. Йшлося про причини історичних невдач, щоб узяти їх до уваги в майбутніх змаганнях за свободу і державну самостійність. Доба Мазепи, точніше, його спроба визволити Україну, для цієї мети надавалася якнайкраще. Це була доба, позначена величезною національною катастрофою, що надовго визначила долю України й українства, але й стала символом нескореності, високого патріотизму, жертовності в ім'я свободи – «щоб бути вольними, як другі державні народи». Панорамне художнє висвітлення цієї доби та її головної дійової особи визначним майстром слова й глибоко ерудованим професором української словесності Ягеллонського університету набувало для українського суспільства особливої вартості.
Небезпеку цього твору добре усвідомлювали в московській більшовицькій імперії ті, хто рокував українську націю на небуття, домагаючись цієї мети засобами лінгвоциду, етноциду і, врешті, геноциду. 1936 р., три роки після апокаліптичного голоду імені Сталіна і напередодні безоглядних, наймасовіших репресій в Україні, харківський журнал «Критика» писав: «Трилогія Б. Лепкого – це суцільний історичний фальш, добірна колекція ундо-фашистських концепцій і ідейок, невдало замаскованих подобою об'єктивного історизму. З-за цього «історизму» визирає обличчя класового ворога – західноукраїнського фашиста, який, на втіху собі, хоч уявно, в історичній давнині, конструює, що безсилий створити реально». «Войовничий націоналіст», «зброєносець націоналістичних об'єднань за кордоном», «письменник буржуазно-націоналістичного напрямку» – такі та подібні ярлики наліплювали на письменника. Про «хибність, суб'єктивність, націоналістичну тенденційність» творів Б. Лепкого за інерцією писали ще в добу горбачовської гласності. Навіть 1990 р. відомий літературознавець стверджував: «Письменникові не вдалося піднестися до конкретно-історичного пізнання і зображення тогочасної дійсності, насамперед розуміння діяльності Мазепи; він романтизує особу гетьмана». Свою тезу автор підпер розлогою цитатою з праці літератора Михайла Рудницького, який настільки ж голослівно переконував: «Великою несподіванкою для всіх, що знали Лепкого, була його спроба дати велику історичну повість, що розбуджувала б енергію… Усе те, що могло стати психологічною проблемою, Лепкий лишив на боці; замість проблеми зробив «моральний сенс», а замість боротьби характерів і війни зробив шкільну панораму. Не вміє він відтворити історичного тла, не знає епохи ні місцевостей, які змальовує» (Жулинський М. Із забуття – в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). – К., 1990.– С. 82). Відомий історик Володимир Грабовецький доводить протилежне: «Що найціннішим стало в лабораторії великого прозаїка при підготовці написання тетралогії «Мазепа» – це досконале вивчення історичної епохи на Україні кінця ХУІІ – початку ХУШ ст., вичерпне знайомство з різного роду документальними першоджерелами, універсалами Мазепи, письмовими розпорядженнями як Петра І, так і Карла ХІІ, стан генеральної ради і полково-сотенного управління на Гетьманщині, тогочасне життя Запорізької Січі і її кошового – палкого патріота України Костя Гордієнка і щонайбільше – вміння вивчити з літератури стан високої тодішньої культури на Україні» (Грабовецький В. Історичні основи трилогії Богдана Лепкого «Мазепа» // Богдан Лепкий – письменник, учений, митець. Матеріали наукової конференції, присвяченої 120-річчю від дня народження Богдана Лепкого. – Івано-Франківськ, 1992.– С. 6–7).
Енергію епопея «Мазепа» таки розбуджувала, до того ж ту, «що тіло рве до бою». «На цій невмирущій трилогії виростала, як буйна трава в українському гаї, самосвідомість українського населення», – зазначає в цитованій праці В. Грабовецький, згадуючи, як у дитинстві плакав над «Батурином». Подібно пише ще один знаний учений, Василь Горинь: «І досі згадую, як у мою дитячу душу вкроплювалося те історичне дійство, ті трагічні події руйнування Батурина. <…>. Так я ставав мазепинцем, так, очевидно, ми всі ставали мазепинцями (такими нас формували твори Б. Лепкого), бандерівцями ж народжувалися» (В. Горинь. Із вірою у відродження країни… // Дзвін. – 1998.– № 7.– С. 134). (До слова, у 40–50-ті роки минулого століття підлітки і юнаки Західної України вважали за справу честі носити «мазепинки» – шапки особливого крою, за які чекісти били, ув'язнювали, засуджували, засилали в Сибір). Високо цінували епопею «Мазепа» і визначні сучасники Б. Лепкого: митрополит Андрей Шептицький, професор Роман Смаль-Стоцький та ін.
Що ближче до наших днів, то необ'єктивних характеристик як самого Мазепи, так і автора найкращого на сьогодні художнього твору про нього в українській науці і публіцистиці стає дедалі менше. Понад те, зацікавлення ними посилюється. Читацький інтерес до них зростає з піднесенням рівня національної самосвідомості українців, складовою частиною якої є знання й усвідомлення історичної долі народу. Тому інтенсивно перевидаються також твори на історичні теми А. Кащенка, А. Чайковського, Ю. Опільського, В. Будзиновського, І. Филипчака та інших письменників й учених.
Без знання минулого немає розуміння сучасного і бачення шляху в майбутнє. Це правда, що, коли народ не пам'ятає минулого, він вимушений пережити його знову. Читач зможе в цьому переконатися, зіставивши події і долі українців, описані в епопеї «Мазепа», з подіями і долями людей в Україні XX століття. Якби Мазепі пощастило вибороти державну незалежність, український народ став би «історичною нацією», тобто суб'єктом історії, а не її об'єктом, використовуваним для своїх цілей іншими націями. Бо саме через бездержавність, наприклад, тільки за прокляте 40-річчя від 1914 до 1954 року на фронтах чужих держав, у голодоморах, на каторжних роботах, у тюрмах, концтаборах, на засланні, на островах ГУЛАГу загинули насильницькою смертю понад 20 мільйонів українців. Інакшою була б і доля Європи.
Богдан Лепкий був сином свого часу і творив для своїх сучасників. Однак справжня література не втрачає своєї вартості і для майбутніх поколінь. Йдеться не лише про історико-пізнавальний аспект твору, а й про актуальність порушених письменником проблем. Особливо в тому разі, коли доля народу не надто змінилася за час між подіями, описаними у творі, і подіями, свідком яких був автор, та становищем його пізніших читачів. У повістях «Не вбивай!», «Батурин», як і в решті книжок пенталогії «Мазепа», неможливо не звернути увагу на часто повторювану думку «не для власної користі, а для добра народу», на потребу єдності в боротьбі за національну справу, на взаємини України з Москвою, на відмінності українського й російського менталітету, на залякування греко-католиками і використання з політичною метою православної Церкви, на те, що для багатьох українців чужа кривда дорожча за свою правду, на те, що у нас «велика земля, так ладу нема» і багато чого іншого, що стосується наших днів.
Усе це в українському сьогоденні має продовження чи прямі паралелі або ж неодмінно викликає асоціації щодо нинішніх реалій. Російська православна Церква ще й у наші дні проклинає Івана Мазепу, сановники з її українського філіалу говорять не лише про єдиний канонічний простір, але й заперечують існування українського народу і навіть назви Україна. Чимало українських високопосадовців за своїм духом ближчі до Кочубея і Носа, ніж до Мазепи, Орлика, Войнаровського, Герцика, а для мільйонів людей найщедрішої у світі української землі «сухо в жмені, пусто в кишені, куди не йду, біду веду, горем поганяю».
У давні часи говорили: historia est magistra vitae – «історія є вчителька життя». Звичайно, для тих, хто хоче вчитися. Якби історія не навчала, то її не забороняли б, не препарували б, не замовчували б, не переписували б зі зміною політичних режимів, не привласнювали б чужу, не конструювали б свою, якої не було, і т. п. Українська минувшина рясніє прикладами такого ставлення до неї Польщі, Московії-Росії, Угорщини, Румунії. Але, як казали стародавні греки, минуле не підвладне навіть богам. Тому історія України та її народу таки стає українською. Про це дбали і дбають не тільки об'єктивні учені-історики, а й велика когорта українських письменників. Історична тема, безперечно, належить до провідних у нашій літературі, і вона ще надзвичайно далека від вичерпання.
Осмислення минулого в самопізнанні нації, звільненні її від облудних стереотипів, накинених чужинцями, має величезне значення. Саме цим можна пояснити нинішнє наукове і читацьке зацікавлення історичними творами, зокрема епопеєю «Мазепа» Богдана Лепкого.
Нинішньому поколінню читачів тексти Б. Лепкого сприймати не легко, навіть у Галичині, де вони були створені у 20-их роках минулого століття. Річ не лише в трагізмі описаних подій і жахітті людських доль, не лише в манері автора, який і в прозі залишався ліриком, а в мові, якою написані його твори. Через заборони української мови в царській Росії і завдяки відносно вільному її розвиткові в Австро-Угорській монархії виробився галицько-буковинський варіант літературної мови, певною мірою відмінний від наддніпрянського її варіанту. Б. Лепкий користувався мовою, яку вивчав у гімназії й університеті, якою потім викладав, спілкувався в інтелігентському середовищі. Цією мовою написана й епопея-пенталогія «Мазепа». Ідейний зміст і мистецький рівень епопеї вартий зусиль на її прочитання й осмислення. Не багато творів нашої класики спроможні з більшою силою укріпити в українцеві його україн-ськість або ж збудити її приспану.
Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ
Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ»
висловлює щиру подяку працівникам Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника (директор Мирослав РОМАНЮК), Львівського історичного музею (директор Богдан ЧАЙКОВСЬКИЙ), Львівської галереї мистецтв (директор Борис ВОЗНИЦЬКИЙ), та панам Богданові ГОСЮ і Сергієві ПАВЛЕНКУ за сприяння і надання художніх, літературних та наукових матеріалів
