Текст книги "Батурин"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 23 страниц)
– Так ви спочуваєте тому, що гетьман зробив? – спитав Чечель.
– Не тільки спочуваємо, але й постояти готові.
– То гарно. А багато вас?
– Того я вам, пане полковнику, ніяк сказати не можу. Але народ козацький, хазяйський, гадаю, одної думки зі мною. Тільки всілякий на землі неосілий, хибкий народ, цей, звичайно, туди й хилиться, куди вітер повіє. І за нього боюся. Дещо і за старшин, за тих, що з гетьманом не пішли.
Чечель задумався, бо і він того боявся. Старшини, звичайно, люди багаті, мають луги й ліси, лани та млини, усякі доходи й вигоди, жаль їм буде втратити ті маєтки. Та ще тепер, коли цар обнадежує усякою ласкою своєю, хто тільки покається і вернеться до нього. Не одного він на цей гачок легко зловити може. Зокрема тих, хто мають родини, жінки і дрібні діти. Що станеться з ними? Ані їх із собою брати, ані дома лишати – от і біда!
– А не знаєте, куди діваються жінки й діти тих старшин, що з гетьманом пішли? Хазяїн тер чоло.
– Підождіть, будь ласка, хай пригадаю. Щось мені і про них доповідали. Ага. Кажуть, немов то деякі до Прилуки втікли. Там нібито й Орликова жінка і гетьманського господаря Цурки.
– Прилука досить далеко від воєнного терену, може, їм там і безпечно буде.
– Не знаю, може. Тільки в Прилуці всього сотня вояків, і то народ не дуже надійний, такі, що з полків повтікали. Не знаю, чи можна їм довіряти, бо не без маєтків старшинські жінки до Прилуки прибули.
І оба вони зажурилися. Думали, як дуже дальший розвиток справи залежний буде від того, як себе там ті старшинські родини почуватимуть, бо чого для своїх жінок і дітей не зроблять їх мужі й батьки.
– Але ми балакаємо, – почав господар, – а ваша милість утомлені. Який же я нездара. Жінко! А приладь там постіль у світлиці і дай чистої води в цинову вмивальницю, та ще добудь із скрині білля щонайтоншого, спішись.
– Ніби я цього сама не знала, – відповіла йому жінка, – аж ти мені це потребував казати. Все наготовлене як слід. Проси їх милість, хай зволять перейти у другу половину хати.
Чечель щолиш тепер почув, що йому дійсно нічого так дуже не треба, як води, білля і постелі. Він ледве на ногах тримався, повіки спадали йому на очі, як крила птиці, котра вже дальше летіти не може, в голові ніби буря шуміла.
Подякував добрій хазяйці і з хазяїном перейшов через сіни до світлиці. Тут за печею були криті двері до малої кімнатки без вікон і без других дверей, якої ніхто не догадався б. В тій кімнатці приготовано для Чечеля, а в світлиці на лавці для його чури.
І щолиш тепер, як Чечель обмився і хотів перебрати сорочку, побачив, що вона поприсихала до тіла. Насилу повіддирали, хазяїн осмотрив рани, бо як колишній козак, розумів це діло, побажав гостеві спокійної ночі і вийшов. В світлиці моргнув на чуру. Цей зрозумів знак і вибіг за ним.
Сиділи втрійку, і чура розказував про Батурин, і як батуринці не хотіли впустити царського війська, і як Ніс зрадою впровадив туди москалів, який бій ішов, як Кенігзена ранили, як боронився полковник Чечель і як він, втративши всяку надію, з останками своїх людей вискочив з города і забіг аж тут.
– І тепер ми отеє у вас, а там, у Батурині, лиш згарища і трупи, лиш москалі, як чорти, снуються по тім пеклі, і гайвороння над трупами кряче.
Він уже не плакав, тільки скреготав зубами й затискав молоді кулаки.
Жаль уступав перед почуттям помсти, котре перший раз явилося в хлоп'ячій душі.
Помститися, помститися за те все, що накоїли вороги. Хазяйка кивалася, і по стіні за її спиною хиталася велика, довга тінь, як маятник на годиннику, завішенім десь у просторах.
Хазяїн вхопив голову у руки, підпер лікті на колінах і дивився в угол хати, ніби в глухий кут, з котрого виходу нема.
Надворі шумів вітер і політав сніжок.
СУСІДИ
Нараз хазяїн голову підняв:
– Цитьте!
Всі троє стрепенулися. Наслухували. Хтось улицею ішов, відсунув ворота, наближався до хати.
Хазяїн устав.
– Не йди! – крикнула жінка й потягнула його за полу.
– Пусти! – відповів, вириваючися від неї. – Не знаєш – гість у дім, Бог у дім. Гостя нам треба боронити. Ти, хлопче, йди у світлицю і зачини на защіпку двері. Нікого не впускай, поки я не вернуся.
Взяв самопал, відчинив засув і вийшов.
Незабаром вернувся з трьома сусідами.
Виправдувалися, що спати не дають, на хату в таку пізню пору нападають, але бачили, що світиться у вікнах, так поступили.
– Ви ще не знаєте, що сталося? – питав один.
Хазяїн дав жінці знак, щоб мовчала.
– Нічого не знаємо, – відповів.
– Кажіть, що сталося.
– Москалі Батурин добули і зруйнували.
– Що ви кажете? – крикнули обоє і руки заломили. – Батурин? Резиденцію гетьманську? Це неможливо! Город був укріплений, Кенігзен, Чечель і гетьман недалеко, і здобули? Як же це? – вдавали, що нічого не знають.
– Гетьман недалеко, та на час не поспів, – пояснив сусід.
– Не спішився, – доповів другий. – Він добре, що сам до шведів перейшов, безпечно себе почуває, а що станеться з народом, це для його так, як для мене торішній сніг.
Хазяїн здивувався. Дотепер про гетьмана ніхто так не відзивався.
– Ти, брате, – почав, – несправедливо кажеш. Як не поспів, то, видно, що не міг, не сподівався, що Батурин так скоро здасться.
– Він не здавався.
– А як же? – випитувався хазяїн, нібито він і справді нічого не знає.
– Наказний полковник Ніс ізрадив, ворогові хід у город показав. Іван Ніс, як знаєш, наказний прилуцький полковник, забажав совершенним стати і видав Меншикову Батурин. Москалі город спалили, а людей перерізали, не жалуючи ні жінок, ні старців, ні дітей.
Хазяйка запаску до очей піднесла, ридала.
– Старшини всіх нас продадуть, як на заріз худобу, вони тільки того й чекають.
Хазяїн попросив гостей сідати.
– Хто вам це, люди добрі, казав? – питався.
– То ти ще нічого не знаєш? Люди з Батурина прийшли, тії, що з Чечелем насилу з города вискочили.
– А де ж полковник Чечель?
– Кажуть, що у когось у селі. Лихий його зна, де він. Може, дальше пішов. Здав Батурин, а тепер до москалів піде, «милостивого отпущенія вин» у світлійшого просити. Вони до його, як по свячену воду йдуть.
– Хто?
– Хто ж би? Старшини. Випрошують собі ствердження давніх грамот і нових на всякі маєтності просять, а ми, хто таке ми? Для старшин ми гречкосії, коли прямо не чернь, хто про нас дбає, – скажи! Вони викрутяться, як в'юни, а ми цареві за гетьманову зраду відповідь дамо, хоч ми в тій зраді неповинні, бо ми гетьманові до шведів переходити не казали.
– Жаль говорить з тебе, мій брате, – заспокоював його хазяїн.
– Не жаль, а правда.
– Може, й правда, але така, як тобі здається.
– А тобі – ні, бо ти за старшинами руку тягнеш, гадаєш, сотником тебе зроблять, – по смерті, – додав глумливо.
– Того я собі не бажаю і ані чинів, ні маєтностей не хочу, бо й того, що в мене є, для мене і для жінки досить.
– Досить, та від прибутку голова не болить.
– Як кого. Та не мене. Я за правду стою. А на мою гадку, правда ані по нашому боці, ані по їх, лиш посередині.
– Себто як?
– А так, що є і гідні старшини, і негідні, як і поміж нами буває. Що Ніс погано зробив, що нічого гіршого і зробити не можна, того я не перечу.
– Бо не можеш.
– І не хочу. Я б його, як бішену собаку, колом забив, коли б він мені під руку попався. Але невже ж цей Ніс тільки простих людей ворогам на поталу віддав? Невже ж у Батурині не погибли також наші старшини, їх жінки й діти? І кілько! А кілько їх ще на муки піде, хай Бог ті муки за наше спасення прийме, – і він перехрестився.
Перехрестилися і зітхнули всі.
– То правда, – відповів розсерджений сусід. – Але гетьман теж недобре зробив. Перейшов, а нас оставив на ласку й неласку судьби – робіть собі що хочете.
– Того він ніяк не гадав. Як ішов до шведів, так це тому, щоб скорше з ними до нас вернутися й захищати нас перед москалями, а що трапиться такий подлий зрадник, як Ніс, того він предвидіти не міг, як ані ти, ані я нічого такого не предвиджували і навіть не гадали собі.
– А Чечель?
– Сам кажеш, що полковник Чечель Батурина не здав, що він обороняв його хоробро.
– А все-таки втік. Може, за ним уже й погоня біжить, ще він нещастя на наше село накличе. Москалі скажуть, що ми Чечеля перед ними скривали, спалять наші хати, а нас переріжуть та перевішають, коли б на палі не повсаджали.
– Так тоді по-твойому що?
– Треба нам перешукати село, чи він де не сховався.
– А як сховався? – повторив. – То що тоді?
– Тоді треба його москалям передати, хай його голова за всі наші голови йде.
– Мати Божа! – аж скрикнула хазяйка. – Як ви, сусіде добрий, щось такого можете казати? Свого чоловіка, такого славного козака, такого лицаря катам у руки видавати?
– Як ми їх не дамо, то вони видадуть нас, побачите. Не пора міркувати, що годиться, а що ні, а пора про себе дбати, бо ніхто про нас не дбає.
– Недобре ти, сусіде, радиш, – озвався хазяїн хати, – я такої ради і слухати не хочу. Я до того руки своєї не приложу. Краще голову покладу, ніж юдою стану. А ти що, брате, на це? – спитав другого сусіда.
Цей, видно, з гадками бився.
– Гадаю, – казав, – що нема що Чечелем турбуватися. Хтозна, де він тепер. Може, в другому селі, а може, по дорозі в чужі руки попав. Наша турбота – його люди. Боюся, щоб нам за них якого лиха не було. Декількох можна притулити в селі, перебрати, ніби це челядь або свої. Але не всіх. Старшин треба відправити в дорогу. І то чим скорше, тим краще.
– За те, що билися за нас?
– За нас?
– А за кого ж? За нашу волю, за те, за що й ми боролися колись, як були молодими. Пригадаю собі, у яких пригодах ми не раз були. І чи видавали нас наші люди? Своїх людей на муки, на смерть видавати! Страшно, товариші, страшно!
– Страшно, але як конечно, то нічого не вдієш. Краще хай потерпить дехто, ніж терпіти має народ.
– Нехай терплять другі, щоб тільки не ми, правда? – і хазяїн гірко всміхнувся. Тамті дивилися на нього з-під лоба й вертіли в руках шапками.
Один глипав чорними очима, як вовк, другому вуса нервово дрижали від збентеження. Упадок Батурина нагнав їм такого страху, що готові були до всього, щоб тільки запопасти ласки в ворогів.
Хазяїн знав своїх односельчан. Небагато між ними таких, що на них покладатися можна. Це здебільшого старші, з діда-прадіда козаки. Решта – народ хибкий. Поки добре, то й вони добрі, а не дай Боже лихої пригоди, то щось таке вам зроблять, чого й наймудріша голова не передбачить.
– Знаєте ви що? – почав хазяїн, силуючися на спокій. – Якщо ви справді гадаєте видавати їх, то в першу чергу видайте мене.
– Вас? – і сусіди аж підскочили на лаві.
– Так, мене, – відповів рішучо, – бо я проти Москви стояв і стою, я гетьманові вірним був і є, я тих, що Батурина обороняли, за лицарів тримаю, а не за злочинців, котрих карати треба. Беріть і в'яжіть мене, хай моя голова за ваші йде, бо, видно, не сидіти нам довше в одному селі, ми тепер люди з інших світів.
Почувши таке гірке й несподіване слово, замовкли, бо і що ж було казати? Розуміли, що правда не по їхньому боці, але життя від правди сильніше. Рятувати себе і своє добро – от що було для них найважніше. Честь, правда, справедливість – усе воно гарно, та не тоді, як ворог на карку.
Хазяїн читав у їх душах, як у книжці.
– Як же буде? – почав. – Пізна година. Вже й ранок недалеко, треба рішаться, щоб нас дійсно який чорт не заскочив та не наробив бешкету.
– Хай буде, як громада скаже. Громада – великий чоловік.
– А на моє, громада – капустяна голова. Вискочить який горлай, застрашить людей, і вирішать таке, що й погадати страшно. Знаєте, як воно тепер буває у громаді. Молоді старшини воловодять. Наймит хазяїном править. Поганих часів дожили ми. Краще було у бою полягти, ніж дочекатися такого. Сором від смерті страшніший. Люди добрі, що ви сорому не боїтеся, що ви суду Господнього не жахаєтесь!
– Суд царський від суду Божого страшніший, бо Господь милосердний, а цар – ні.
– Але й милосердя Боже свої границі має. Не переступаймо їх!
– Царська власть від Бога, нам слухати треба що цар велить.
– А гетьманська вдасть від кого, від чорта?
– Від царя, – відповіли, щасливі, що попали на таку розв'язку, яка буцімто заспокоювала їх совість.
– Хто вам це сказав? – питався стривожений хазяїн, – хто вам, люди добрі, таку небилицю повів?
– Піп у церкві проповідував.
Хазяїн зрозумів усе. Попи з царем тримають, з тим царем, що зневажає віру й насміхається з Бога. Цар на гетьмана наклеп пустив, буцімто він наші церкви й монастирі єзуїтам віддати бажає, і попи послухали його.
– Розумію вас, – почав хазяїн голосом сумним, ніби він отеє на якійсь стипі балака. – Ви повірили попам. А знаєте-як вони, ті попи, собі міркують?
– Як?
– А так, що гетьман за Десною, а цар тут. Заки гетьман зі шведами поспіє, цар може з ними зробити що захоче. Та ще міркують вочи собі, що хоч тепер гетьмана зрадять, так це ніщо. Як побідить цар, то він їх за тую зраду всілякими маєтностями обдарує, а якщо гетьман зі шведами верх візьме, то він їм простить, бо гетьман свій чоловік і своїх духовників не буде так карати, як за що-будь карає їх цар. І ви повірили попам?
– Вони слуги Божі і закони Господні краще знають, ніж ми. Хай вони перед Богом відповідають за нас.
– Кождий за себе відповість, бо на те у нас розум і вольна воля є. Якщо царська власть від Бога, то гетьманська теж від нього. Гетьмана вибрав народ, а голос народу – голос Бога. Не гідні ми зватися людьми вольними, коли не розуміємо того.
– Як голос народу – голос Бога, то чому ж ти не хочеш слухати того, що громада скаже, громада – теж народ.
– Та не така, як наша, і не в таку пору, як тепер. Нашу громаду чорт опутав, і вона голосу Божого не чує – з отсеї розмови бачу. Та я на суд нечестивих не піду.
– А нам пора. Простіть, що позбавили сну.
– Який там сон тепер. Спасибі, що зайшли. Бувайте! Відпровадив їх до воріт, глянув на вулицю, постояв і, стурбований, вернувся до жінки.
– Ось воно як! – сказав, ховаючи самопал під постелю. – Щось таке твориться тепер у нас на Україні, чого ніяк не розберу. Народ не той став.
– Інші часи, інші люди, – зітхала жінка.
– Але ж двох правд нема і двох честей також ні. Що було справедливим, осталося для внуків, а що ні, те ні.
– Не всякий так гадає, як ти.
– Не всякий, але подумай лиш – предательство!
– Пре-да-тель-ство! – повторив, розкладаючи безладно руками.
– Були предателі за часів Христових, є й тепер. І тепер розпкяли б Христа.
– Добре ти кажеш: і тепер розпняли б Христа за те, що він людям добра бажав. А людям треба не благодаті небесної, а звичайної наживи, і не слова Господнього вони бояться, а лиш кнута. Страшно подумати, жінко. В Батурині кілька тисяч людей смерть за нашу правду понесло і муки страшні протерпіли, а тут вони тих мучеників, що від рук мучителів спаслися, мучителям видавати хочуть. Я того не переживу.
Ходив по хаті, збентежений до краю.
В його словах почувався такий великий жаль, що слухати було важко. Щоб повернути його від тих гадок, хазяйка просто спитала:
– Чи не краще нам полковника Чечеля кудись заховати?
– Куди?
– А хоч би в омшаник.
– Гадаєш, не знайдуть. Перед своїм ворогом не сховаєшся.
– То, може б, йому дати коня і провести куди безпечно?
– Не пора тепер. Світає. Треба чекати ночі.
– Жаль, що ми того скорше не зробили.
– Як? Не бачила його? Таж це не чоловік, а тінь. На ногах устояти не міг. Порубаний такий. Дивуюся, що від упливу крові по дорозі не впав.
– Так що ж буде?
– Що Бог дасть, але я його живим зі своєї хати не видам.
Жінка мовила поранню молитву і збиралася палити в печі.
ЛИЦАР У БЛИСКУЧІЙ ЗБРУЇ
На майдані збирався народ. Старші на колодах сиділи, пихкаючи люльки, молодші стояли кругом.
Сходило сонце.
Зразу поза хатами і поміж деревами в садах являлася золота смуга, ясна, що аж за очі брала. Згодом ясність тая піднімалася вгору, розкидуючи кругом своє щедре проміння. Ніби незрима рука золоте зерно сипала на землю, ніби небесний сівач ішов понад землею і сіяв.
Декому здавалося, що з-поза обрію з мрачних країн темної ночі виїжджає лицар у блискучій збруї на білому коні, з золотим мечем у долоні. На шоломі в нього китиця огненних пер, вітер обриває їх і кидає на землю. Рожами кладуться вони на поля, на верховіття дерев, на криші хат, пелюстки, платочки рожевого квіття стеляться кругом. Їде велетень лицар, мерехтить сріблиста збруя, сяєво ясне ллється з золотого меча, а перед ним утікає ніч. Горбиться, кулиться, до землі присідає і по ставищах, по мокляках, по оболонях волочить за собою спідницю довгу з непевної темряви і з нічної імли.
Дивляться сивоголові господарі, як білий лицар чорну ніч проганяє, знімають шапки й голосно хрестяться, а наймит якийсь, що недавно до села приплівся, поміж молодшими гукає:
– Пора діло кінчить. Доволі кров нашу пили, кровопийці. Доволі крутили нами. В потребі нашому братові золоті гори обіцяють, приманюють улесливими словами. Хочеш у війську служить, то в реєстр впишемо тебе, а хочеш на землі працювати, так і землю дістанеш. А прошу.
– І млинок, і ставок, і вишневий садок, – доповідав його товариш.
– Дістанеш на Йосафатовій долині, а тепер маєш не садок, а в задок.
Сміються кругом.
– А скінчиться війна, так гонять тебе з полку, як собаку з хрестин. Ти хто такий? Хахло, тягло, хамська твоя мати, йди на панів працювати. От яка наша правда, браття.
– Авжеж, авжеж, – гомонить поза спинами тих, що на колодах сиділи.
– Ти до чого, синку, ведеш? – підняв на нього полинялі очі сивоголовий дідусь.
Сторонився. Та тільки на хвилину. Побачивши, що одномишлеників кругом чимало, відповідає сміливо, аж гордо:
– До чого ж би, як не до того, щоб не слухати панів-старшин.
– Ані дуків-серебреників.
– Досить слухалися, та й дослухалися ось до чого. І підняв руки, як до лету птах, показуючи подрану кожушину.
– Сорочки на хребті не маю. Тільки моїх маєтків, що тая дранка, і тільки худоби, що тії воші в ній. Розбагатів.
– Потішся. Ти не один. Багато таких, що так розбагатіли, багато!
– Біля гетьмана доробилися.
– Біля ізмінника.
– Податями та налогами всілякими народ обкладав, а все буцімто для царя, цар приказує, а цар у маніхвесті виразно говорить, що він з України одного єфимка брати не хоче, що це гетьман до своєї кишені гроші з народу здирав.
– У гетьмана в кождому дворі гроші.
– А в нашого брата що спина, то воші.
Притакували кругом.
Дід з полинялими очима сумно дивився на лицаря ясного, що понад обрієм на білому коні проїжджав, і на ніч темну, що в байраках перед ним ховалася. Але спідниця її брудна й мокра волочилася по землі, як смородлива ганчірка. Дід нишком покаянний псалом шепотів.
– Я також, – почав другий, – так собі своїм простим розумом міркую, що ближча сорочка, ніж кожух. Ближчий нам робучий народ, ніж старшини.
– Ближчий, ближчий!
– Хто з робучого народу, хай залишається у нас. Скажемо, що свої, а хто зі старшин, того видати цареві. Цареві нецікаво нас до рук своїх дістати, бо хто ми таке? – «подлий народ». Цар знає, що всякі факції від старшин ідуть, старшин йому давай.
– Справедливо сказано: старшин йому давай. Нагородить нас. Так і видаваймо їх, пеських синів.
Дід перервав псалом.
– Видамо своїх, так чужих нам нашлють, а гадаєте, що чужі кращі від наших?
– Менший жаль, бо чужі. Від свойого кривда гірше болить.
– Авжеж, авжеж. Своя рука дошкульніше б'є.
– Так наші предки гадали, і тому в нас добра немає, тому ми у чужому ярмі. Гей, діти, які ви нерозумні. Від своєї кривди куди легше визволитися, ніж від чужої. Свого гетьмана скинеш, коли він негодящий, а царського намісника не спекаєшся, бо за ним стоїть цар, і військо, і всі сили його, а в тебе що? В тебе лишиться голий кулак і безсильний жаль у серці, і отеє вся твоя оборона. І будеш битися, як перепілка в снігах на морозі, і скиглити будеш, як чайка, нарікаючи на свій розум дурний. Прийде каяття, та вороття не буде.
Із-за гаю знімалася хмара й летіла ясному лицареві назустріч. Хотіла прикрити його, ніби невод розпускали на небі.
– Хай що хоче буде, щоб не було, як є. Несила довше кривду терпіть.
– Несила, несила!
– Гетьмани визволювали нас від ляхів, а татар накликали.
– Татари загонами народ гонили у ясир.
– А Мазепа гадаєте що? Визволює Україну від москалів, а шведам продає.
– Лютрам-бузовірам.
– Не хочемо, не приймаємося!
– Послухай його маніхвестів, поможи побити царя, то він панів польських накличе на нас, закріпостить народ.
– Буде що лан, то пан, а що розвалений тин, то селянин.
– Церкви єзуїтам віддасть, у монастирях уніатів понасаджує, польські порядки на Україні заведе.
– Не хочемо того, не приймаємося.
– Краще під православного царя.
– Краще! Краще!
– До чорта з гетьманом! Видаваймо старшин, хай ідуть за голови наші.
Даром дядько з полинялими очима добивався до слова. Ні віку, ні розуму не шанували. Горлаї перед вели.
– Нассалися п'явки нашої крові, відривать пора.
– Пора, пора!..
– Перетрусити село, чи де Чечеля немає. За його нам від царя велика ласка буде.
– Він світлійшого князя Меншикова обидив, царського війська в Батурин не впустив, царських послів зневажив.
– А тепер Батурин пропав, а Чечель перед карою втікає.
– Через нього тисячі народу пропало, на його невинно пролита кров паде, на погибіль йому!
– На погибіль Чечелеві! На погибіль старшинам!
– Видаймо Чечеля цареві. Відведім його до найближчого московського караулу.
– Відведім, відведім! – ревіла товпа.
Снігова хмара ясного лицаря тінями накривала.
Меркли блискучі бляхи на його широких грудях, снідею заходив шолом, меч іржою вкривався. Щедрою рукою розсипані троянди линяли й ниділи під чобітьми роз'юшених людей.
А з байраків, з болот, недобре ще примерзлих, підносилася брудна спідниця ночі. Вітер її піддирав, підносив і понад селом, як заболоченою хоругвою, вимахував.
– Чечеля, Чечеля нам давай! До біса полковників, до біса нам старшин!
– І без них поживемо!
– На погибіль їм!
– На погибіль
Хазяїн, у котрого полковник Чечель ночував, насилу добився до слова. Старий, багатий козак мав числечних сторонників у селі. Постояли за ним. Зацитькували ревунів.
– Дайте ж чоловікові слова! – казали. – Не шуміть! Криками далеко не зайдемо. Це тільки жиди криком городські мури валили, наш крик такої сили не має. Вкліз на колоду і став заспокоювати народ. Казав те, шо й сусідам на розмові у своїй хаті говорив, а саме, що не всі старшини лихі, що є й між ними люди з великими заслугами. Обороняв гетьмана, котрий, на його гадку, багато доброго зробив…
– Дукам, серебреникам, а не нам.
– Не будь дуків, не було б що і взяти в руки.
– Ой, прибрали ви нас у свої загарбливі руки, так що й дихати важко.
– Та кінець панованню вашому, пани!
– Кінець нам, а ви гадаєте шо, безконечні? – питався хазяїн.
– Поки землі, поти нас, – відповідали. – А ви от що! – дмухали на долоню, показуючи, як старшини полетять на чотири вітри.
– Ми вже раз з вами зробимо якийсь лад, – грозили.
– Поки зробите, послухайте правдивого слова.
– Не треба, не хочемо, не цікаві…
– Цитьте, хай говорить. Кажіть, дядьку, кажіть.
– Своїх людей на поталу ворогам давати не годиться.
– Треба!
– Не треба!
– Мус!
Поривалися на себе з кулаками. Насилу старші й жінки, що повибігали з хат, зупинили бійку.
– За зраду Бог вас каратиме, як покарав юду, що зрадив Христа.
– Гетьмана покарає, бо він теж ізрадив.
– Але не вас і не Україну.
– Україна – це ми.
– А ми – ні? – питалися докірливо старші. – А ми ж що?
– Ви струп на нашому тілі. П'явки, опирі, кровопийці!
Отак кругом. Що заспокояться на хвилину, то знову шум і погана лайка. Вже й до рукопашного бою доходило, бо годі було старим козакам і хазяїнам поважним стерпіти обиду від наймитів і всякого зайшлого народу, котрий, на їх гадку, як обідував, то з власної вини, бо гроша в кармані втримати не вмів. Що заробив, те й пропив.
Дійшло до того, що червоними півнями грозили, казали:
«Підіждіть, хай настане ніч, а вона недалеко, бо день тепер короткий!»
– То я аж такого сорому дочекався, – нарікав сивий дідусь, з полинялими очима, що вже кудись далеко, ніби поза другий беріг, заглядали. – То вже в нас аж до такого дійшло! Не буде вам благословення Божого, ой, не буде, бо ви нічого пошанувати не вмієте, нічого святого у вас нема. Настали часи, що яйце від курки мудріше й діти батьків розуму вчити хочуть.
– Як батьки дурні, то і вчити їх треба, – озвався хтось.
Дідусь мав синів і внуків у громаді.
Не втерпіли обиди. Затріщали плоти, зчіпилися люди з собою, кинулися жінки й діти мужам і батькам на підмогу, перемінився майдан у кітловище людське, в котрім варилася страва чортові на снідання.
– Карли панам проч із старшинами, хай пропадають дуки; Чечеля, Чечеля нам!
Чорна хмара повисла над селом. Пропав, сховався, поїхав кудись геть срібнопанцирний лицар.
Вулицею надходив чоловік у козацькому контуші, з шаблею при боці, праву, поранену руку за пазуху встромив. Голову мав перев'язану – тільки одним оком дивився.
– Чечель! Чечель! – зашепотіло кругом.
Ступив на майдан, біля колод, на котрих старші хазяї сиділи, став і тим одним оком журливо на погане грище глядів.
Вчорашній розпучливий бій, лицарська смерть батуринців, щоб доховати віру гетьманові й оборонити чесне ім'я столиці, і отся нинішня гидка, глупа, безтяменна гризня – які ж далекі й неподібні до себе моменти, які ж супротивні образи! Там вірність і віра, там хоробрість і жертва, тут глупота і підлість – ніба це два світи, два народи, дві інші культури. Страшне, неправдоподібне, неможливе!
Роздумував над причинами, шукав виправдання якогось, щоб заспокоїти себе, щоб не зневіритися в силу і вартість тієї стихії, і не знаходив нічого. Одно приходило йому на гадку, а саме, що тут степ, а там город, тут ніби тая золота воля, а там життя. Привикли люди до законів, до ладу, до влади, розвили в собі почуття державне, зрозуміли, що таке честь, і боролися за неї хоробро, як тільки чоловік боротися може.
І почув він у душі своїй таку велику вдячність для отсих лицарів батуринських, таку для них пошану, що отся гризня, на яку тепер дивився, змаліла в його очах до розмірів гризні собак за кістку, кинену крізь вікно панської кухні на смородливий смітник.
«Батурин смертю своєю живий буде, Батурин побідить позагробною побідою, – потішав себе, не відчуваючи в серці свойому для отсих чорних лицарів народного безглуздя нічого більше, крім опрощення сумного. – Прости їм, Боже, прости, Україно, бо не знають, що творять…»
– Чечель! Чечель! – шепотіло кругом.
Слово «Чечель», ніби зимна вода на роз'юшених собак, лилося на ті голови гарячі, від засліплення п'яні.
Розділювалися купи, що напирали на себе, один від другого відставав, виймали пальці з чубів, переставали давити себе в обіймах, відскакували набоки, так що над майданом тільки жмутки вирваного волосся літали, тільки пояси валялися, тільки пара з людей била, як із коней, на яких забагато тягару накладено.
– Полковник Чечель! Чечель!
А Чечель стояв, ніби він тут ні при чім.
Його гадки блукали зарослими шляхами України, тими, що могли вести до волі і слави, а завели до сорому і до неволі. «Чому? Чому?» – питався себе, забуваючи про тую небезпеку, в яку попав, гіршу від учорашньої.
Вчора грозила йому смерть серед бою з ворогами, смерть вожда, котрий позиції не хотів здавати. Нині висіла над ним гроза впасти жертвою своїх власних людей, темних, засліплених, розлючених, як звіряче стадо. І пригадувалися йому ті найчорніші моменти з історії рідного краю, котрі кидали тінь на найсвітліші події, моменти, від котрих кров стинається в жилах, від котрих лиця огнем пашать, моменти найбільшої невдяки, найчорнішої зради – зради провідників товпою.
– Товпою, несвідомою, чорною товпою, – повторив, дивлячись на те, що діялося кругом.
– Чому ж та товпа темна й несвідома в нас? – питався себе Чечель. І замість відповіді пригадалися Лобода, Брюховецький, Самійлович, Тетеря і багато, багато їх, що тую товпу, замість робити силою творчо-свідомою, цькували, під'юджували, підбадьорювали влесливими словами, заохочуючи до безнастанної боротьби не для загального добра, а для особистих вигід. Хто обіцяє більше, хто голосніше кричить, за тим вони підуть. – Багато, багато вини за нами, – казав Чечель собі. – Верхи не трималися купи, і доли тягнули їх уділ. Замість доли підтягати вгору, ми для успіху хвилевого схилялися вниз, понижували себе й понижували справу, аж дійшли до отсього, що діється тут.
– Ви кликали мене, – сказав голосом грімким, в якім не почувалося ні жаху, ні тривоги. – Гадали, втік, сховався, боюся вашого суду? Ні, браття. Нема мені чого боятися і ховатися я теж не потребую. Я тут!
Дехто обтирав з обличчя кров, колупав у щоці, чи зуби кріпко сидять, гладив вус, чи його не відірвали.
Дивилися з-під лоба, ніби боялися погляду чоловіка, котрого перед хвилею раді були затоптати в болото.
– Чого вам треба від мене? – питався полковник Чечель.
Не відповідав ніхто.
– Батурина вам жаль? Ніхто так не жалує за ним, як я, бо в ньому були мої гордощі, моя надія, слава, в ньому був я. Там я сили свої лишив, на батуринських валах кров свою пролив, тоді як ви тільки злобою і помстою дихали на себе.
Чув, що лагідним словом совісті їх не зворушить, а влещувати не хотів, розуміючи, що тільки правда, єдина свята, чиста правда може отверезити їх.
– За Батурин я перед гетьманом, перед найвищим вождом своїм справу здам, якщо Господь дозволить мені стати перед маєстатом його, а як ні – то перед Богом, котрий колись усіх нас розсудить, – розсудить мене і вас.
Підступали ближче до нього, ніби хотіли краще чути і розуміти його.
– Одного жалую я нині, а саме, що у Батурині разом із другими не поляг.
– Отож воно і є, – підхопив хтось. Чечель глянув у той бік.
– А жалую тому, бо краще з хоробрими людьми трупом лежати, аніж поміж негідними жити.
– Ого, ого! – почулося вже більше голосів.
– Він обиджає нас. Хоробрий який. Легше словами кидати, ніж шаблею рубать.
Чечель шаблю з пахви добув. Тільки шматок рукоятки тримався, та й був пощерблений і весь у крові
– Ось вам шабля моя. Як ви своїми краще працювали, так плюньте на мою.
Сивоголовий дід піднявся зі свойого місця, підступив до Чечеля і попрохав тієї шаблі.
– Будь ласка! – і Чечель йому подав.
Дід шаблю на руках угору підняв, ніби молився до неї, а потім її побожно поцілував.
– Правдива козацька шабля, – сказав і хотів Чечелеві віддать, але й другі підходили до нього, бо й собі хотіти бачити тую шаблю, котра так хоробро гетьманську столицю обороняла. І ходила тая шабля з рук до рук, як живий свідок учорашньої страшної боротьби за славу й волю і за честь України. Приглядалися до неї, доторкалися руками, ніби вона жива, хоч порубана, хоч із неї тільки малий шматок остався.
– Кажете, що я втік, – говорив Чечель дальше, – що я Батурин лишив, а сам перед карою спасався… Брехня! Я боронив Батурин, поки ще можна було обороняти. Трупи оборони моєї не потребують, а попіл і згарища сил моїх не вартні. Тих, що живцем у руки ворогів попали, я вирвати не міг. А решту своїх людей і решту своїх сил хотів я заховати, щоб боротися дальше за тих, що замість обороняти волю й честь, заколот чинять, брат на брата каїнову руку підносять, безталанний край до заглади ведуть. І за те ви хочете мене москалям видавати? Га, що ж – беріть, потерплю за вас, може, Господь муки мої за спасення ваше прийме. Може, діти, що бачитимуть цей сором, зжахнуться його і виростуть кращими й чеснішими від батьків своїх. Чого ж ви стоїте? В'яжіть мене, ведіть до караула, продавайте за юдиний гріш і впийтеся за нього, щоб позабули себе і свій гріх.
