Текст книги "Батурин"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 23 страниц)
«Ще ні, ще ні! Боже, дай мені сил сповнити останнє діло!»
Добула чир і кресало. Треба огнем розбудити ту силу, що в бочках спить. Притулила до креміня чир, б'є. Замість у кремінь попадає в пальці… Кров…
Не зважає на біль, б'є, і знов і знов, аж скочили іскри, і запалила скипку. Ожило підземелля, низьке, вузьке, страхітне. Пригадалися казки, оповідання, і тітка, і старенька няня. і все, що було, минуло, неначе огнем спалахнуло, горить… Цить, серце, цить! Досить.
Скипка невелика – спішиться. Пивниці, як лабіринт, – управо, вліво, сходи, арки, пороги, угинаються ноги. На мурах мигтить салітра, літають кажани… Чи дійсність це, чи лиш страхітні сни?.. Спішить!
Відчинила залізні двері, побачила бочки… Ось вони!
Треба одну розбити… Але як і чим?..
В пивниці нема нічого, крім отсих бочок…
Чому ж вона не предбачила того, чом не взяла з собою сокири?..
Вертатися?.. Ні, ні, запізно. Там, певно, вже ворог обсадив замок, подвір'я, зловлять її, не пустять, поведуть перед Меншикова, її – Чуйкевича дружину.
В крайній розпуці добуває штилет, підносить, валить ним у бочку, аж глухий луск відбивається далеким відгомоном від низьких склепінь…
Чи відгомін це, чи чиясь хода?
Наслухувати нема коли. Скипка дотліває.
Спішись, спішись!
Нараз – кров стинається у жилах! Хтось ухопив її за руку, стиснув, здавив, скипку підошвою притовк. Погасла.
Чорно в очах і чорно в душі – усе, усе пропало.
Коли Мотря прийшла до себе, зрозуміла, що чиїсь кріпкі руки виносять її з пивниці. Дихнуло на неї подихом тютюну і горілки – мужчина. Козак чи москаль? – мов блискавка, майнуло через голову Мотрі. На всякий спосіб хтось, хто знає дорогу. Напотемки йде, двері наглухо затріскує за собою і несе її, як безборонну дитину.
– Пусти! – кричить і пручається Мотря, але десять пальців, як десять гаків, приковують її до широких, мужеських грудей.
– Не втечеш, аж тепер ти моя!
Ті звуки врізуються в свідомість, як ніж у серце. Пізнає голос. Це говорить прилуцький наказний полковник, Іван Ніс, найосоружніший для неї із усіх людей на світі.
Сто гадок, як сто вогників, займається у мозку. То спалахнуть, то гаснуть. То ясно робиться нараз, то тим гірша темрява кругом.
…Іван Ніс, цей, що Батурин зрадив.
І тепер вона у його руках – безборонна.
Коли б так ніж, коли б її штилет!
Чіпається тієї гадки, як останньої дошки рятунку. Може, він є у неї? Розбивала ж ним бочку. Вихоплює праву руку, щоб пошукати.
– Не шукай, бо не знайдеш. Твій штилет лишився там, біля бочок. Не пручайся даром. Я не ворог тобі. Люблю тебе, врятую, заховаю.
– Краще забий мене.
– Діточе базікання. Щаслива будь, що впору наспів.
– Чорт надніс тебе? Хто тобі сказав, що я тут?
– Ніхто мені не казав, я догадався, знаючи твою вдачу. Того тільки й боявся, щоб ти не висадила вежі. Дякувати Богу – саме впору наспів. Подякуєш мені, побачиш.
Замість відповіді кидається на нього й руками обхоплює за шию, давить.
Падуть обоє на сходах…
Але він сильніший. Відірвав руки від горла і вхопив обі в свою праву долоню.
Крізь двері чути, як Батурин реве, там – страшний суд.
– Пусти, а то голову об мур розіб'ю.
– Не пущу тебе! Пора до розуму прийти! Погадай – чи не краще по-доброму зі мною. Врятую тебе, може, ще кого. Моє слово має тепер вагу.
– Не хочу я твоєї ласки, проклятий!
– Не проклинай. І без того багато лиха на світі.
– Ти його спричинив, зраднику!
– Хто не зраджує нині?
– Не так, як ти. Для наживи, для пірнача.
– А може, для тебе? Може, для тебе, Мотре?
Хоче підняти її і дальше нести.
– Не піду. Лиши мене тут.
– Невже ж я з глуздів збився. Балакаймо, Мотре, на розум. Нас тільки двоє…
– І Господь Бог над нами.
– Можливо, але він мовчить. Я мушу врятувати тебе. Послухай. Проведу тебе за город. Там мій віз завезе тебе в безпечне місце. Просидиш, поки не втишиться буря. А як побачу, що небезпечно, покину все – і пірнач, і хоч би булаву, й прилину до тебе, щоб грудьми своїми заступити тебе, бо без тебе немає для мене життя.
– Наказний полковнику, – почала Мотря. – За кого ти маєш мене? Я ж перед хвилиною хотіла висадити замок у воздух, а теперь мала б осоромити себе, щоб врятувати життя? Не буде того ніколи! З Батурина не вийду! Що станеться з ним, хай діється зі мною.
Мовчав. І вона замовкла… В Батурині ревіло. Чути було луск стрілів, грюкіт гармат, галас, зойки, ридання. Мотря уявляла собі, що там діється тепер.
– Пусти мене, пусти! – стала благати Носа. – Якщо в тебе є крихітка серця, послухай мого благання. Життя, яке ти обіцяєш мені, гірше від смерті. Краще вбий мене!
– Хочу, щоб ти жила, – мусиш жити!
– Противний ти мені.
Наглим рухом відтрутила його від себе, так що покотився стрімголов, а сама стала втікати по сходах, скоро, скоро, з одного пекла в друге. Бігла, але ноги не слухали її. Дрижали, вгиналися в колінах, важкі, зимні, як два стовпи леду. Руками чіпалася стін, але стіни були ховзкі, й долоні зсувалися по них, як по шклі.
Останки свідомості рвалися, як шматочки кружева, як нитки шовкові, розпливалися, як хмарки по блакиті, канули в порожнечу.
Останні звуки, які болючо вверчувалися в її уши, це був луск важкої мужеської ходи.
Іван Ніс доганяв її. Той самий Ніс, наказний прилуцький полковник, що вбив її вірного чуру, перейшов до москалів і показав їм тайний вхід на замок.
Ще трохи, і вона знов попаде в його руки…
Ще тільки два-три сходи…
Як добре, що якраз тоді перед нею розтворилася безодня і вона полетіла туди, забуваючи про все, – як добре, що її нема!
Нема нічого…
ГУРАГАН
Мотря відітхнула свіжим, зимним воздухом і розплющила очі. Довго не могла зрозуміти, де вона і що таке діється з нею. Повисла між життям і смертю і ніяк не могла перехилитися ні в один, ані в другий бік. Хай би скотилася у тую прірву, з котрої немає вороття, хай би усьому прийшов кінець!.. Коли б так ніж… і вона мимохіть повела правою рукою. Рука не ворухнулася… Невже ж їй відняло руки?
Це питання ніби обухом ударило її. Почула приплив крові до висок і стук власного серця.
Хвилина – чорно, а тоді – ніби блискавка озарила світ. Пригадала собі усе, що сталося нині, і зрозуміла, де вона і що діється з нею.
Прилуцький наказний полковник не вспів її занести де хотів і покинув тут, на замку, в глухому куті, куди ніхто не заходить, а щоб не втікла, щоб не добралася вдруге до вежі, зв'язав їй руки й ноги.
Зубами розмотала пояс, котрим були зв'язані руки, руками увільнила спутані ноги. Але встати не могла. Голова, як камінь, тягнула її взад. Паде на заморожену землю горілиць.
Чого ж цей Батурин так реве? Пороги Дніпрові не ревуть так голосно, як він. Здається, не лиш живі зняли цей нестяменний крик, але й мерці ридають і стогнуть, плаче хожда грудка землі.
Батурин борикається зі смертю.
А вона лежить безсила й чекає кінця.
Ця свідомість доводить її до розпуки.
Збирає останки виснажених сил, підпирається руками, сідає.
Насилу відчиняє повіки. Хоче бачити, що тут діється.
З глухого рогу видно море пожежі. Торчать димарі, валяться останки сволоків, кроквів, лат. Батурин дотліває.
Чорні тіні людей перебігають туди й назад, одинцем і гуртами, шукаючи виходу з того пекла. Його нема. Ворог околив город і замкнув його з усіх боків… Вставати, йти, боротися і гинути разом із ними… Або ні… Ще раз дібратися до тих пивниць, в котрих лежать з порохом бочки й підпалу дожидають. Вхопити головню з пожежі й кинути їм. Хай бухнуть силою, стократ сильнішою від ворожої злості й замість жахливої боротьби хай дадуть своїм і ворогам тихий мир і вічний упокій. Вставати – йти! Мотря підноситься і опирається об мур. З'ясовує собі, де вона і куди найближча дорога до вежі. Недалека, та, мабуть, нелегко пройти. Мабуть, у всім Батурині нема тепер такої стежки, такого переулка, котрим можна б непомічене просунутися.
Спробує. Крадеться попід мур, як тінь. Як побачить людей, що з божевільним криком біжать, не знаючи пощо й куди, притулюється до зимного каміння, пережде й посувається дальше.
Не хоче нічого бачити, нічого розуміти, хоче дібратися до вежі.
Ось вона. Чорна, загравою облита, грізна й мовчалива, неначе свідома своєї страшної тайни. Мотря пересунулася попри голодову яму і нараз стає. Де ж ділися двері до вежі?
Їх нема. Вони заставлені бельками, трамами, закидані останками возів, воріт, усяким хламом, котрий назношено тут Бог вість звідкіль. Поміж тим хламом купи людських тіл. Деякі ще ворушаться, стогнуть, повзуть з тої гидкої купи, як раки з кобелі, і, відсунувшися кілька кроків набік, простягаються і мертвіють. Мотря догадується, що тут було. За вхід до вежі йшов бій. І цей бій уже скінчився. Не увійдуть туди ні наші, ні вороги, страшна сила, яка окривається у вежі, пропаде там навіки. А разом із тим пропала також остання дошка рятунку. Лишається одно – боротьба до витрати останків сил. І це робить Батурин.
Москалі вдерлися воротами, котрі показав їм Ніс. Та не легкий їм хід. Козаки відпирають їх назад. Ніби два моря зударилися, перебивши перешийок землі, що відділював їх від себе. Напирають на себе, то подаються, то йдуть уперед.
За кождий крок, за кождий шматочок землі доводиться платити життям багатьох людей. Але ворогів – як сарани. Гинуть, а на їх місце сунуться нові. Багато має їх цар і не щадить.
Вже не кулями з гармат, а живими людьми на Батурин стріляє. Артилерія мовчить. Ворог з двох боків увійшов до твердині.
Знає це Чечель і, скільки має живих і здорових людей, посилає туди.
Сам на мурі стоїть. Пожежа освітлює Батурин. Гетьманський двір на Гончарівці теж горить. Його гасять – там лишилося ще чимало добра. Міщани, навіть старці та хлопці, б'ються, всіх огорнуло нелюдське завзяття. Ніхто й не гадає здаваться. Хто б вимовив таке слово – смерть. Розідруть на шматки.
Навіть жінки поруч мужів своїх стоять і бороняться, як львиці.
Та не у всіх було стільки фізичної і моральної сили, щоб перетривати борню.
Деякі, побачивши свою домівку в огні, зжахнулися нужди, бездомного скитальства, зимових довгих ночей без даху над головою, без теплого кута для дрібних дітей і перед тією гадкою, як перед страхітною марою, втікають навмання з безтямним криком «о горе!».
Другі, згубивши дітей, пробігають вулицями горючого міста й жахливим голосом, від котрого мороз прошибає кістки, кличуть їх.
Одна з таких, побачивши Мотрю, кидається до неї, руками, як кліщами, стискає її і питається: «Бачила їх? Хлопчик і дівчинка, кажи, бачила?» І трясе Мотрею, неначе відповідь хоче витрясти з неї.
– Не бачила я дітей твоїх, жінко.
– О-ох! – ніби мечем, тим криком прошибає воздух і біжить дальше, щоб знов когось стрінути й питати, поки не наткнеться на ворогів і поки ті не заспокоять її навіки. Там знов молодиця з розпущеним волоссям, з очима, пущеними в стовп, біжить навмання крізь попіл і жужелицю гаряча, незважаючи на те, що огонь запалив її спідницю, що лізе по ній, добирається до живого тіла, – біжить і благає милосердя людського, щоб рятувати її мужа, якого тяжко ранили там біля брами. Чіпається кождого, кого лише стріне, завертає з дороги, не може зрозуміти, як це ніхто не слухає її, не спочуває, і з божевільним прокльоном кидається в огонь. Не може перетривати свого горя.
І бачить Мотря, як ранений у груди козак, затуливши рану рукою, щоб вгамувати кров, біжить до своєї кватири, що вона спопеліла, – біжить, спотикається й паде. Огонь обхоплює його, займається одежа, і він горить.
Не один. Таких багато тепер. На пожарищу скрізь дотлівають трупи.
Гидкий сопух розходиться кругом…
Утікати, утікати звідтіль!
І Мотря попадає в крутіж людської товпи. Як хвиля тріскою в ополонці, так товпа кидає нею. Зрозуміла, що доходить до одного з тих місць, де рішається бій, до брами.
Наші ще не здаються. Вулиця загачена валом з людських трупів, москалів і козаків. Наші з-поза того валу обороняють приступу до міста.
Лускають самопали, розриваються ручні бомби, козаки обороняються списами. Вожда тут нема. Кождий робить що йому на гадку прийде.
Мотря бачить присадкуватого, сутоловатого чоловіка біля тачок.
– Розступіться, люди! – кричить.
Мотря по голосі пізнає гетьманського коваля з Гончарівки, відомого зі своєї нелюдської сили. Він привіз повні тачки старих, з каменя точених куль, що лежали купою на валі, непотрібні нікому. Бере одну за другою й високо понад голови своїх пускає їх на ворогів. За кождам кидом з-поза валу чути зойк, знак, що куля на пусте місце не впала.
– Моя гармата ніколи не хибить, – говорить вдоволено й дальше пускає пудові каменюки, ніби це не кулі, а галушки.
Ніхто не дивується його силі, його тихому завзяттю, бо в кождого є своє діло власне. Щасливий, хто має мушкет і набої! Ладує, міряє, стріляє – і знов, і знов, забуваючи за тою пильною роботою про все.
Але таких щасливих мало.
Ті, з мушкетами, на самому переді. Дуло проти дула.
Їх найбільше паде. За кождим разом, як ворог вдереться на вал, на них перша черга ступати з ним у рукопашний бій. До очей собі скачуть, стискаються смертельними обіймами, аж кості тріщать, аж очі вискакують з лоба.
Таких приступів відбили наші чимало.
Ворожа сила ломилася на козацькім завзяттю. Кому ж би на гадку могли прийти ті, щораз то інші, способи оборони. Ось з батуринського присілка гончар нічого не робить, лиш з пожарища здорові головні добуває й тягне. Люди розступаються перед ним, він розмахується і горюча ломака, як кольориста ракета, летить на густо збиті поруч себе голови москалів. Розступаються, верещать, подаються.
І знов, і знов.
Кольористі огні пускає батуринський гончар. А його син, парубок молодий, як із мармору кутий, поборовши москаля в рукопашнім двобою, бере його за ноги, розмахується і, як сніп через банти в стодолі, перекидає через вал на другий бік.
– Вертайся до своїх, – приговорює за кождим разом.
Мотря бачить ці бої, що нагадують безсмертну поему Гомера, й очам своїм не вірить. Як бігла звідси до вежі, то гадала, що москалі вже вдерлися в город і що нема сили, котра могла б виперти назад.
А все ж таки їх відперли, і раз, і другий, і, може, десятий – змаганням немає кінця.
Наші по-лицарськи б'ються.
Так що ж! І найбільшому лицарству буває кінець. Коли б не Ніс, коли б не тая зрада! А так… І Мотря бачить, що в безладній боротьбі наші не витримають довго. Забагато сил тратять.
Продирається вперед. Дехто пізнає її.
– Мотря Василівна тут! Мотря Василівна з нами! Чує, що радо вітають її, хоч що значить вона, жінка, втомлена й виснажена до краю?
Стає біля коваля. Він уже останніми кулями кидає.
– Дядьку! Беріть провід. Без проводу нас переможуть.
– Як гадаєте, Мотре Василівна?
– На землю, – говорить Мотря.
– На землю! – гукає громовим голосом коваль.
– Допустити їх до валу, а тоді стріляй і вали в них чим хто може.
Коваль повторює приказ.
Козаки з мушкетами криються за валом, міщани, парубки, хлопці припадають до землі. Москалі гадають, що батуринці перестрашилися нового приступу і втікли. Збитою лавою посуваються вперед від брами, вузькою вуличкою між двома високими стінами старих мурів, до того валу, з козацьких і московських трупів, що виріс протягом яких двох годин, мов остання охорона загроженої столиці. Посуваються, розтручуючи по дорозі ранених і трупів, певні остаточної побіди, певні того, що ввійдуть у город.
Ще тільки кроків, може, сто відділює їх від валу, як нараз: «Пали!»
Грюхнули мушкети, посипалися довбні, колоди, запалені головні, з могучої долоні коваля вихопилися і зажужжали в повітрю одна за другою дві останні кам'яні кулі. Ворог, не вспівши вистрілити, захитався, заметушився і з криком та вереском подався назад, оставляючи чимало ранених і вбитих.
«Пали!» – гукнув ще раз коваль, і в забарикадованій брамі зчинилася така суматоха, якої там нині ще не було, хіба тоді, як падало склепіння. Люди на людей напирали, толочили себе, з мушкетами кидалися на себе, розбивали собі черепи, кололи тригранними штиками, торощили себе.
Коваль, побачивши несподіваний успіх, хотів, щоб наші приступом на москалів ішли. Мотря не радила.
– Нам треба щадити людей. Підіждемо, аж вони на нас підуть.
Ждали. Не сталося це так скоро, бо ворог довго не міг прийти до себе. За той час батуринці винесли трупів набік і раненим осмотрили рани.
Ранених було чимало. Поки йшла невпорядкована боротьба, годі їм було видістатися з безладної товпи, не один, не маючи хвилини спокою, стріляючи або кидаючи чим там безупинно, не помічав навіть, що в нього ллється кров, – аж тепер це побачив або почув і відходив набік, під мур, де старі козаки тамували кров хлібом і павутиною або прямо стрільним порохом, розпущеним у слині. Хто з ранених почував у собі силу, вертав назад у бій, хто ні, оставався під муром, дожидаючи вислідів важкої боротьби. Не перечислилася Мотря. Москалі дійсно ще раз наступили, і їх ще раз так само, і з неменшими втратами відперто. Доріжка від валу до воріт, котрою вони наступали, так густо встелилася трупом, що салдати топтали по них, як по подушках. Замість тупоту чобіт чути було зойки та стони, бо між трубами ще були й живі, тяжко ранені, що конали під підривами своїх братів.
В батуринців вступала нова надія. Були й такі, що після відбитого приступу перелазили за вал і, забуваючи про страх і небезпеку, виривали з рук московських трупів теплі ще мушкети, відтинали від ременя або з ременем здирали порохівниці і щасливо вертали до своїх. Гоститимуть ворога їх власними кулями і з їх власних рушниць. Хоробрий коваль з Гончарівки, не маючи своїх, як він казав, кам'яних галушок, щоб ними затикати ненажерну пельку ворожу, пробігав свою «армію», порядкував, роздавав роботу, заохочував, почував себе, як майстер серед челядників у великій кузні.
– Лавами, браття, лавами – поміж лавами вільне місце лишіть, щоб ворожі кулі мали де падати. І не густо в лавах лягайте, чим рідше, тим тяжче ворогові попасти!
В сю мить кількома лавами загатили дорогу. Десь і рискалі взялися, кождий для себе ямку гребе, щоб голову за купиною сховати, бо так безпечніше.
Недавно ще товпа, схвильована, хоробрістю п'яна, але непевна й несвідома, що їй робити, тепер відділ карний і справний, фаланга, котру переломити важко. Без крику і вереску дикого, без лайки гидкої і без нікчемних прокльонів, певні своєї справи, з вірою у свої сили, чекають, коли ворог знов кинеться на них. Зайняті своїм ділом, забувають, що діється в городі і на замку. Але чують, що в городі погано.
Нічого доброго не віщує цей божевільний гул.
Город, як вулкан перед вибухом, клекотить. А найгірше з супротивного боку. Мабуть, там ворог теж. переломив вали і вдирається на пожарище. Загасить його кров'ю!
Не одному хотілося б бігти туди, помагати, бо там теж свої, може, й близькі, але про те навіть не думай. Коваль пробігає між лавами, подає знак. «Готовись!»
Ворог ось-ось нахлине.
Коваль бачить, як за брамою вискакують і знов ховаються чорні ляльки, як у вертепі, чимраз їх більше – хмара. А з тої хмари блискавки падуть. Москалі обстрілюють наших. Але їх кулі переважно у людський вал влучають. Трупів за живих беруть. А все ж таки деяка куля і в живого попаде.
Вже ранений той гончар, що так завзято головнями метав, а його гарний син віддав Богові духа. Вже й ковалеві куля передірявила шапку і, мабуть, чи не задерла чуприни, але він не каже нікому, щоб заколоту не було. Він тут вожд. А все ж таки вже не пробігає поміж лавами, а повзе, скрадається, як тигр; кождої хвилини готовий до скоку.
Добре, що доріжка спускається вдолину. З кождої лави можна ворога брати на ціль. Видно кождий його рух, крок, лави, як сходи, знімаються одна вище другої, а ворог удолині.
Перевалюється крізь браму, вже не стріляє так густо, наступає. В коваля теж мушкет, і в Мотрі – вона біля його:
– Не тратить даром куль. Добре на ціль бери… Па-а-ли!
Гукнули мушкети, вулиця вкрилася димом, світа Божого не видно.
Чути тільки, що козаки недаром стріляють. В вулиці булькотить, хрипить, гаркотить, як у глотці страхітної потвори.
Дим розступається – видно, скачуть чорні ляльки, менше їх, ніж зразу було, але все ще багато, все ще підпригують, підбігають, наближаються до валу.
– Перша лава, ставай! – гукає коваль, і перша лава кидається зі штиками вперед.
– Гурра! Гурра!
Вал ширшає і росте вгору.
Задні лави дальше з мушкетів палять, лупотять стріли, як ціпи в стодолі.
– Гурра! Гурра!
Нараз… Що це таке? В останніх лавах зойк… Кулі ззаду падуть, влучають…
Мотрі чорно зробилося в очах. Вона зрозуміла, що сталося щось найстрашніше, що в цей мент могло статися, – вони попали в два огні. Ворог бере їх у кліщі. Москалі з супротивного боку вдерлися в город. Частина, мабуть, вже посунула на замок, частину кинули на них.
Ті, що на замок пішли, може, й зупиняться ще на короткий час на тих ровах і валах, котрі вирито нині, але тих, що їм отеє на тили заходять, не зупинить ніщо. Зрозумів це коваль і, не надумуючись довго, робить що тут можна ще зробити: каже заднім лавам повертатися лицем до нового ворога, не бентежитися, не втікати, бо нема куди, битися, бо нічого їм більше робить.
Хоч би й прохали пощади, ворог не дасть.
Як гинути, то чесно, як гинули батьки й діди по-козацьки… Так і гинуть.
Кождий з них декількох ворогів тягне на той світ з собою.
Мотря ніколи не уявляла собі, щоб люди могли добувати з себе стільки сил і стільки завзяття, щоб вони спосібні були перемінитися прямо в титанів.
Це почуття величі і подив, пошана для хоробрості бере верх над почуттям небезпеки. Мотрі не страшно, що вона за хвилину згине, її душа переповнена невисловленим захопленням на вид тих людей-героїв. Почуває для них не тільки подив, але і вдяку, і як жалує чого, то хіба що вдяки тієї висловити їм не може. Вони гинуть один за другим, і за хвилину з цілої отсеї лицарської фаланги не останеться нічого більше, крім великої купи скривавлених трупів, поломаних шабель і хмари диму, котрий розвіється з поранковим вітром, як розвівається усе.
Боротися і гинути разом із ними – це одно, що лишається їй. І вона бореться, не думаючи як, не застановляючись, не міркуючи над вислідом боротьби, переміняється в частину тієї збірної душі, яка борониться від насили, від нечесті, від перемоги. І дивно Мотрі, що тая боротьба так довго триває, що сили людські такі невичерпані.
Звідки ж нараз усе захиталося, чому це якраз тепер, досі непобідимі середні лави подаються і розступаються на-боки?
Боковий удар? Чому наші не відпирають його? Невже ж останній мент бракло відваги, щоб вмерти так хоробро, як хоробро боролись? Мотря зжахнулася.
– Вперед! Вперед! – І кидається навмання. Але чує, що чиясь залізна долоня приковує її до себе і відсуває набік… Коваль… Так, це він…
Він останки своїх борців полуоборотом повертає управо, в напрямі валів і мурів, бо несподівано з города наспіла йому визначна підмога – Чечель з сердюками.
Скільки їх? Чому кинули замок? Чому якраз туди звертаються? Невже ж їм у городі нічого більше робить?
На всі ті питання Мотря не вміє відповісти, а думати над ними нема часу.
Чечель весь у крові, без шапки, в порванім контуші, роззвірений, страшний, як фурія, як сам бог війни, з такою силою напер на москалів збоку, так нагло й несподівано для них, що їх товпища зжахнулися, захиталися і мимо накликів своїх офіцерів, мимо усяких зусиль, щоб вдержати їх у боєвім строю, подалися назад, лишаючи на місці чималі втрати в забитих і ранених.
В Чечелеві лави вступає коваль зі своїми недобитками, дехто вспів і свого раненого товариша потягнути за собою, скоро і без вагання, відбиваються направо й наліво, шаблями, прикладами мушкетів, кидають бомби ручні і промощують собі шлях до валів, до того місця, котре заздалегідь вибрав собі в своїй уяві Чечель і до котрого їх веде, поклавши все на одну карту. Город занятий, для нього вже рятунку нема. Його здобула зрада, супроти якої безсиле навіть найзавзятіше лицарство. Чечель хоче з останками хороброї залоги перебитися і вискочити з твердині, перейти Сейм, а там уже, коли не гуртом пробиватися в поле, так хай кождий спасається як може. Жаль козаків. Вони ще придадуться, а в городі чекає їх або безцільна смерть, або допит і жахливі муки.
Сердюки сліпо йдуть за своїм хоробрим полковником, не питаючися, які в нього задуми і плани.
Вперед, вперед, бо за ними лиш сором і муки…
Москалі заливають Батурин. Гасять пожар кров'ю і трупами людей. Живих кидають туди, дітей, що відбилися від своїх батьків і бігали по городі, розпучливо взиваючи рятунку, ловлять їх і з насолодою, якої не виявляють навіть звірі, знущаються над жертвами своїми, кидають у жар, як на сковороду м'ясо, як вареники в окріп. Займається одіж, жариться живе тіло людське, і противний сопух розноситься кругом.
Неймовірне, страшне автодафе.
– Нелюди! Звірі! – верещать жінки, кидаючися, як львиці, на ратників царських, але їх розпучливий крик стрічається з тупоумним насміхом людей-звірів. «Ось вам!» – і вони за волосся волічуть безталанних жінок, пробивають їх штиками, торощать голови прикладами мушкетів.
Перемога, побіда, заїрське божевілля!
Навіть старці й каліки, що ютилися під мурами, бо ніяк і нікуди їм було втікати, не знаходили пощади. І їх вбивали безпощадно, з глупим і безцільним завзяттям, з охотою винищити все, що виявляло прояви життя, що мало подобу людську.
Так лютує і скаженіє тільки вода, прорвавши греблю, і пожар, вихопившися з тих меж, у які вложив його промисел людський, так скаженіє безумне й бездушне живло. У звірів куди більш милосердя. Роззвірений чоловік від живла і від звірюки страшніший. Це не війна, а різня, не здобута твердиня, а сам спід, сам останній круг пекла.
Не здержати того злочину страхітного, не спам'ятати побідників, не пригадати їх, що й вони люди. Ні, ні!.. Втікати, втікати від них.
І Чечель щасливо пробивається в напрямі Гончарівки. А з ним коваль і його гурт, з ними і Мотря.
Москалі, не стрічаючи дальшого опору, посуваються вперед. Вони бачать здалеку якісь відділи і, не знаючи, що це їхні брати, які з другого боку увійшли в город, беруть їх за козаків, котрі подалися взад, і стріляють на них. Тамті відстрілюються, добру хвилину триває це непорозуміння, а за той час Чечель зі своїми щасливо доскакує до Гонча-рівки, зводить по дорозі бій з відірваними московськими відділами, що пустилися на дозволену грабіж, як гієни й шакали на жир, і, користуючися загальним безладдям і суматохою, в котрій не розбирається ніхто, добре відомими стежками й хащами вискакує з города і окривається в байраках і очеретах.
Летить за ним дика оргія звуків, тріск пожежі, луск самопалів, плачі, зойки й ридання мордованих людей, п'яні крики побіди, жалісний рев худоби, все це перемішане з собою, страшне, жахливе, велике, як кінець світа.
Летить, спиняє його, як докір, як грижа совісті, як прокльон, за те, що він кидає безталанний город і що не гине разом із ним.
Але останки тверезого ума кажуть йому рятувати те, що в кождій війні найважніше й найцінніше, – останки регулярної армії, за котру він, як вожд, має відповідь дати.
Рятує.
Вже вони в плавнях. Уже перебралися на другий бік ріки, вже й заграва, що б'є від догорюючого города, не зраджує їх ворогам.
Приймають збігців у свою опіку ліси й поля.
