Текст книги "Батурин"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 23 страниц)
Богдан Лепкий
БАТУРИН
Текст подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай / Мазепа: Трилогія. – Чикаго: Видавництво Миколи Денисюка, 1959.
Художнє оформлення Йосипа Кузишина
Редактор Ярослав Радевич-Винницький
Висловлюємо щиру подяку всім жертводавцям Америки і Канади, які найбільше спричинилися до виходу у світ цієї книги. Особливу подяку складаємо п. Андрієві Закалі, п. Ярославові Олійнику, Раді Опікунів Фонду покійного Михайла Галандюка за щиру жертовність.
У ГОРОДКУ
Відколи виявилося, що Карло прямує не через Смоленськ на Москву, а через Стародуб і Новгород-Сіверський на Україну, москалі стали посуватися в напрямі Десни.
Шведські й московські війська надвигалися на себе, як дві хмари.
Цар Петро, відсвяткувавши в Смоленську побіду над Левенгавптом, поспішав до своєї армії, котрою проводив Шереметєв.
По дорозі виганяв народ із сіл та хуторів в городи до робіт коло укріплень, казав палити села та жорстоко карав людей, котрі не вгодили йому, не дали в час і в достаточній кількості підвод і харчів, не несли радо всяких других воєнних тягарів або слушно чи неслушно стягнули на себе підзор нелояльності.
Куди проїхав цар, курилися згарища і, як верстові стовпи, знімалися шибениці, на яких хиталися посинілі трупи. Цареві скрізь ввижався бунт, підступ і зрада і, щоб у зароді знівечити їх, він ширив перед собою страх.
Страшний-бо цар во гніві своїм!
Світлійший князь Меншиков стояв зі своєю кавалерією над рікою Снов, дожидаючи Карла, щоб нападати на його тили і спиняти переправу шведської армії через Десну.
Він чекав на охочекомонні та на другі кінні козацькі полки, не почуваючи себе доволі сильним для такого важкого завдання, як зустріч з Карлом XII.
Знаючи великий воєнний досвід гетьмана Мазепи, наглив і закликав його до себе, бо мав і те також на гадці, що на всякий спосіб краще, щоб гетьман був біля нього, ніж десь там за Десною.
Меншиков стояв кватирою в Городку, містечку на ріці Снові. Московські офіцери запаслись грішми, напитками й гарними жінками, грали в кості і в карти та возилися з молодицями, поперебираними в розкішні вбрання, зрабовані на постоях у великопанських дворах і замках.
– Їй-Богу, вмерти зі сміху можна, як тая дівка шлєп за собою волочить! – гукав товстий ротмістр.
– Гляньте, люди, на бюст у нашої Явдохи. Помилуйте, таж це гори, а не що! – кричав його товариш.
Жінота, вирвана з нормального життя, перейшовши всі етапи воєнної деморалізації і попавши в одаліски офіцерських гаремів, затрачувала сором і під впливом надмірно вживаного алкоголю попадала в вакхічний настрій.
– Наплювать на Карла, до чорта з його довгоногими шведами, хай здраствують наші красавиці, хай живе любов! – лунало раз у раз. У відповідь почувався жіночий виск, писк, регіт і шльох, все перемішане в безтямний гармидер тонів, в хаос рухів, наглих, пристрасних, диких, від яких людині нормального життя крутиться в голові і робиться млісно на серці, а які серед війни стають нічим більше, як лиш звичайним, так любим вояцькому серцю інтермеццом.
Десь і музики взялися, і в Богом і людьми забутому Городку над річкою Снов почалася Вальпургієва ніч.
Коли Войнаровський доїздив до Городка, привітав його цей пекельний гул, який буває тільки там, де багато війська, та ще кінниці.
Здалеку видно було безліч усяких огнів і світил, від яких аж луна била. ніби Городок горів. Трохи згодом почулося іржання коней, тривожне й жалісне, ніби турбувалися війною і жалували за жолубами своїх рідних стаєн. Під'їхавши ще ближче, Войнаровський почув цей для всякого табору так характеристичний шум і гам, в котрім криється передсмак битви, бажання побіди і страх перед погромом. Як людина військова, бувала в походах, почув приспішений удар свого серця, пригадалися недавні воєнні переживання і пригоди, котрі всякий раз згадував так радо, коли вони з теперішності перейдуть в минуле. Пригадалися турботи й небезпеки, тривожні питання «що робити, щоб видістатися з халепи?» і те задовілля до нічого в світі не подібне, коли небезпека скінчиться і ти з товаришами на постою розговорюєш про неї.
Але весь цей настрій псувала гетьманському небожеві свідомість важкого завдання, якого він піднявся.
Їхав, щоб виправдати гетьмана, відвести від нього всі підзори і вивести світлійшого в поле. Але разом із цим ставав закладником у руках Меншикова, і коли б не вспів від'їхати від нього, заки відомим стане перехід Мазепи на бік шведів, на нього в першу чергу впаде гнів і помста невблаганного царя. Передумував ціле те важке й важне діло. Бачив небезпеку, котра котилася, як лавина, рухом прискореним і нестримним. Відчував критичне положення гетьмана, котрому досить зробити один схиблений крок, щоб скотитися в пропасть. Гетьман людина хитра, умна, бувала, але ж і діло скрутне. Чи вспіє він у слушний час дати щонайпотрібніші розпорядки і перейти на другий бік? Коло нього москалі і навіть у Батурині стоять московські драгуни. Чи пустять вони його? І невже ж можна довіряти такому розстризі, котрий за гроші готов зробити все, невже ж можна знати, що сталося з Бистрицьким? Може, він уже попав у руки царських людей, може, цар має вже безе) мнівні докази гетьманської зради, може, вже й пороблено всі кроки, щоб не допустити до неї? Хто знає, чи він, Войнаровський, не їде до Городка, як до своєї тюрми. Приїде, а Меншиков аж у руки сплесне: «Маю тебе!» Гетьманський небіж не дивився чорно на світ, але ж годі йому було, наближаючися тепер до кватири князя Меншикова, дивитися на світ рожево. Мусив сказати собі, що попав у дуже небезпечну гру, у котрій вигляди на виграння зникаюче малі, а небезпека програної дуже й дуже велика. Роздумував над тим, як йому виправдуватися, яких аргументів уживати, щоб зменшити вину. Числився з найгіршим, бо було б спражнім чудом Божим, коли б усе те добре скінчилося.
З такими думками в'їздив Андрій Войнаровський у кватиру князя Меншикова. Їхав гетьманським повозом, перед ним сторожа, за ним вози з прислугою і дарунками для Меншикова і для царя.
Припізнившися, рад був заночувати в заїзді або у якого хуторянина під містом, але забагато мав з собою людей, возів і коней, щоб можна це було зробити незамітно для московських варт, котрі стояли по всіх мостах і роздорожжях, задержуючих всякого проїжджого й прохожого, бо у всякій людині вбачали москалі шведських шпигів і Кардових агітаторів, котрі волочилися по краю з його прокламаціями.
Бідний цей край і безталанний народ, котрому доводиться переживати таку війну!
Войнаровський, хоч і виріс в атмосфері пансько-шляхоцькій, щиро полюбив Україну, бажаючи їй кращої будучності і турбуючись її теперішньою незавидною долею. Він так перейнявся ідеями й думками свого знаменитого дядька, що за їх здійснення готовий був до всякої жертви.
Що б там не сталося, поїде до Меншикова, вважатиме на кожде слово, скільки хитрості в ньому, прикличе на поміч, зробить усе. щоб рятувати справу. Їдьмо!
Світлійший князь Меншиков якраз підносив до своїх рожевих уст тую з черги чарку, після котрої починало йому куритися з чуба, коли почув доклад про приїзд гетьманської карети.
«Пс-ст!» – і забава ущухла. Тих, що перейшли поза
межі тверезої приличності, виведено зі світлиці, жінки подались до бічної кімнати, від котрої зачинено двері, світлійший вибіг на рундук. Був певний, що гетьман після його останнього листа поспішив до нього.
Побачив замість гетьмана його небожа Войнаровського, здивувався, але свого невдоволення не виявив, навпаки – привітав гостя дуже ввічливо, бо нічого так не боявся світлійший, як закиду, що не вміє поводитися «з людьми».
– З якими ж добрими новинами приносить вашу милість Господь? – спитав.
– Нічого доброго вашій світлості не приводжу, – відповів Войнаровський, – крім приязного поздоровлення від мого дядька, котрий впевняє вашу світлість в своїм великім до вас поважанню і в своїй непохитній вірності його величеству цареві.
– Спасибі, спасибі! Що ж він, Іван Степанович? Видужав? Скоро побачимо його?
– Про видужання й бесіди бути не може. Мій дядько вже на божій дорозі. Не знаю, чи, вернувши з Городка, застану його між живими. Коли б не це, не висилав би мене Іван Степанович до вашої світлості, лиш потрудився б сам. Дуже він собі до серця бере, що не може ставитися на приказ його величества і що Господь не дозволяє йому прикласти своєї руки до побіди над нашим спільним, так дуже небезпечним ворогом.
Войнаровський говорив скоро, не надумуючися над тим, що говорить. Він почував у собі вроджену нехіть до брехні й облуди, але виправдувався перед самим собою тим, що ціль освячує способи і що кожда дорога добра, котра до доброго веде.
– Жаль доброго Івана Степановича, – відповів Меншиков, – така умна. така образована людина. Дуже нам його тут треба, дуже. «Ой, дуже», – погадав собі Войнаровський. Невже ж він дійсно так небезпечно хорий? Чи нема ліку на його недугу? Може, гетьманові хірурги не досить свідомі своєї штуки?
– Іван Степанович, як вашій світлості відомо, здавна терпить на подагричні й хірагричні болі, а тепер ці терпіння спричинюють ще й епілептичні припадки, котрі винищують його останні сили. Дядько від десятьох днів уже й спати не може, змарнів, обезсилився, ні радості ніякої, ні цікавості до життя не проявляє, нетерпеливо на митрополита жде, щоб поєднатися з Богом.
– Не тратьмо надії. Може, милосердний Бог дозволить йому оглядати нашу побіду. Будемо сподіватися, а тепер, будь ласка, не погордіть нашим хлібом-сіллю.
Меншиков провадив гостя туди, де забавлялися його вищі офіцери.
– Живий живе гадає, – виправдувався, ідучи. – Особливо ми, нащадки Ареса й Бельони. Не відаючи завтрашнього, нинішним сп'янюємо себе.
Войнаровського обдало сопухом поту, горілки, тютюну і юхту. Воздух був густий, він мало не впав, а накурено так, що годі було людей в диму пізнати. Торчали вифіксовані вуса, тряслися розкуйовдані перуки, блищали білки п'яних очей.
Московські офіцери хотіли показати себе перед гетьманським небожем «політичне», знайомилися з ним, щура-ли ногами, побренькували острогами, один наперед другого впевняли його в своїй радості по причині приїзду такого шановного гостя. Їх руки були непевні, слова невідповідні, світлиця нагадувала розгойданий на хвилях корабель. Войнаровський силував себе, щоб сяк-так достроїтися до окруження, не плюнути на нього й не спастися бігством.
Меншиков посадив дорогого гостя біля себе, накладав страву на його тарілку, наливав горілки й вина, а сусіди з боків і з насупроти забавляли його новими вояцькими дотепами й анекдотами, від котрих в'янули уха. Кождий кінчився кріпко сороміцькою лайкою від мами аж до Бога.
Сам Меншиков говорив мало. Він ще не перейшов був тієї лінії, поза котрою починається «наплєвать», – тримався, пам'ятаючи, що з гостини гетьманового небожа прийдеться дати цареві звіт. Його гарне обличчя з легкою іронією і погордою гляділо на п'яних офіцерів. Невеличкий, дрібний, хоч дуже правильно збудований, виглядав дивно поміж здоровенними, простакуватими постатями своїх підчищених.
– Жінки! – говорив підстаркуватий одноокий полковник, – жінки! – і мляскав язиком. – Одинока веселість і осолода нашого гіркого, вояцького життя.
– Жінки – дрянь! – рішав його товариш. – Грязнії тряпки, от що!
– Молодий – дурний, – обстоював перший.
– Явдошка дрянь? По морді тебе, йолопа вісімнайцятого, богохульника гаспидського. Явдошка! А вийди до нас. Не бійся. Гетьманів небіж не вкусить тебе! Він делікатний пан, розуміється на гарних жінках. Виходи, сволоч якась!
Меншиков підсміхався. Знав, що Войнаровському відомі такі сцени. Одноокий полковник не втерпів. Виволік Явдошку, здорову, гарну молодицю, рум'яну від вина і поцілуїв п'яних старшин, свідому своєї вроди й привабливості. Вбрана була в кружева й роброни, блестіла перлами й перстенями.
– Євдокія Івановна, – рекомендував полковник Войнаровському засоромлену молодицю. – Що я кажу, не Івановна, а – як твоє отчество, Явдошка?
– Гаврилівна, – відповіла і кокетерно ліве лице рукою прислонила.
– Євдокія Гаврилівна, честь маю відрекомендувати, прошу милувати її, женщина первостепенних чеснот. Одно те, як гуляє. Фу, чорт, як вона тобі гуляє! Пропадай, пропадай, лицарськеє серце! Ноги які, а бюст. Гляньте на її бюст!
Явдошка боронилася.
– Не хочу, не покажу, гетьте-бо. От вигадають яке. Бога ви гнівите.
– Явдошка, – накивував пальцем товстелезний генерал, – старайся, Явдошка. Наш брат вище себе не скочить, а ваша сестра буває і на пристіл стрибне. Старайся, Явдошка, сволоч якась, не вдавай монашки, гетеро!
Меншиков вважав відповідним сказати своє. Махнув рукою.
– Не компромітуйте приличної женщини. Лишіть!
Офіцери підняли сміх.
– Генерал каже, що наш брат вище себе не скочить. А що ж тоді я?
Натяк на незвичайне вивищення царського любимця, зроблений ним самим, та ще тепер, здивував усіх. Меншиков нерадо признавався до того, чим він колись-то був.
– Другого Меншикова не буде, – відповів товстий генерал.
– Одно сонце на небі, один світлійший на землі, – додавав одноокий полковник, а якийсь добре вже таки підпитий офіцер кляк перед світлійшим і почав правити акафіст: – Ізбранний воє-во-о-до.
– Пашол проч, сволоч, – перервав йому Меншиков і відтрутив від себе.
Між тим атака на Явдошку продовжалася. Молодиця привикла була до того, не соромилася москалів. Але побачивши чужого, іншого типу чоловіка, тверезого, з турботою на інтелігентному обличчі, отямилася і зрозуміла своє соромне становище. Останки невбитого почуття людської гідності збунтувалися в ній. Блиснула палкими чорними очима, роздула ніздря й рухом несподівано скорим і сильним відтрутила напасників від себе. Покотилися, як грушки, встали, пробували знов дістати її в свої руки, але вона, як ланя, стрибала з кута в кут, розхристана, рум'яна, з високо хвилюючими грудьми, гарна, але страшна. Доскочивши дверей, оперлася плечима, підняла голову вгору, а руками стала зривати з себе вбрання, перли, оздоби. Кидала їх здивованим офіцерам в очі.
– Ось твоє намисто, ось заушниці, на маєш, подавись ними. Не хочу награбованого добра, палить мене. Проч з ним, проч!
Чиясь рука обіймала її за стан.
– Пускай, бо вкушу! – сичала, іскри сипалися з очей. Хтось рачки підлазив до неї, – побачила впору, плечами відчинила двері і, переступаючи назадгузь поріг, кричала: – Бодай би вас перша куля не минула, за мою кривду і сором, бодай би ви подохли!
Затріснула двері й підперла їх з другого боку. Добувалися. Хотіли виважувати, але Меншиков не дав:
– Довольно! Бачите, істерика сталася-з бабою.
– Фу, чорт! – нарікав одноокий полковник, – геть поцарапала руку.
Товстопузий генерал обтирав обрусом лице.
– Посуду стягнеш зі стола, – гукнув на нього Меншиков. – Що робиш?
– Плюнула мені в лице.
– Добре тобі. Не треба було перетягати струни. Луснула.
Хтось хотів іти.
– Куди?
– Щоб не втікла.
– Лишіть. Як хоче, хай іде. Досить назнущалися над людиною.
– Людина? – сволоч жіночая.
– Хто з ким пристане, такий сам стане, – відповів Меншиков. Був лихий на своїх генералів, що не пописалися перед Войнаровським. Щоб затерти погане вражіння, почав:
– Довольно! Не пора на грища. Щоб ви мені тут більше баб не приводили. Каратиму. Від завтра, по вечері година розмови і – спати. Кождої днини може появитися ворог, ситуація поважна.
Войнаровського ніби хтось із землі на якусь другу планету заніс. Все те було таке далеке від думок і почувань, котрими він проймався, від турбот, котрі бентежили його. Одному був рад, а саме – що Меншиков не знає ще правди. Може, Бистрицькому вдалося щасливо дійти до шведів, може, він щасливо й вернеться від них. Може, може?..
Як усякий чоловік, так і він хапався кождої стебелинки, щоб рятуватися з розбурханого моря тривоги. Але як хвиля, відпливши від берега, за часок знову вдаряє в нього, так по хвилині такого злудливого спокою новий прибій усяких тривожних питань виводив його з рівноваги. Сидів, як на шпильках. Ось відчиняться двері, й приведуть Бистрицького, ось залунає луск копит, і заболочений кур'єр принесе вість із головної кватири про «ізмєну» гетьмана Мазепи.
Що тоді?
Насилу вдавав спокійного, щоб не зрадитися перед світлійшим.
Цей ніби брав участь в офіцерській забаві, але в дійсності прошибав Войнаровського своїм зором. «Чого він приїхав? – питався самого себе світлійший. – Замість свого дядька? Це ж не одно. Виправдати? Коли Мазепа справді вмирає, то й виправдання не треба. Щось тут не те. Має він якісь затаєні гадки». А вголос питався, що коло гетьмана нового? Як народ, який настрій поміж козаками, чи не помітний вплив «возмутительних універсалів» шведського короля?
Войнаровський відповів уважно й обережно, бо з досвіду знав, що Меншиков хитрун і знавець людської душі, як кіт, м'ягкий, розніжений, гарний, але не від того кинутися на миш і погратися нею. Мишею бути небезпечно.
– Ще одно діло доручив мені дядько, – почав Войнаровський,
– А саме?
– Рад би він перед смертю закріпити за собою недавно куплені землі в Рильському повіті й дістати дозвіл заселювати їх прийшлими, вільними людьми.
Меншиков здивувався. Чогось такого ніяк не сподівався почути.
– Ваш дядько ще й на смертній постелі про свої маєтки не забуває, – відповів, усміхаючися, ніби добродушно.
– Це вже його гріх, – виправдував гетьмана Войнаровський, – але не будь за ним цього гріха, то й грошей на теперішні великі воєнні видатки не було би.
– Правда, правда. От і недавно привіз нам Максимович дві тисячі червінців від нього. Багатий, але й щедрий ваш дядько. Сподійсь, не оставить свого небожа в убожестві.
Сказавши це, глянув на Войнаровського як на наслідника величезних гетьманових маєтків, а разом із тим прийшло йому на гадку, що того чоловіка не слід тепер із своїх рук пускати. Такої птиці з клітки не випускають.
– Ви втомлені, – звернувся нараз до гостя, – хочете спати?
– Так, хочеться спати, – повторив, не надумуючись, Войнаровський.
– Ось бачите, а я вас вночі розмовою збавляю.
– Розмова з вашою милостю від сну мені дорожча, – відповів, похопившися, Войнаровський. Він усіми способами намагався впевнити князя, що в кареті виспався знамените і загалом ніякої втоми не чує, він же людина молода, в самім розцвіті сил, що ж мають казати старші від нього, що стільки трудів мусять серед теперішньої війни зносити.
– А все ж таки кілька днів побудете між нами, спічнете собі, не пущу вас, – говорив, стискаючи його за руку, князь Меншиков.
«От і попав!» – погадав собі Войнаровський, і в очах йому почорніло. Почув себе закладником, в'язнем, жертвою на велику справу. Життєвий інстинкт велів рятувати себе.
– Радо б я побув коло такого знаменитого вожда, як світлість ваша, бо знаю, що навчився б багато, але, бачить Бог, годі старого дядька самотним лишати. Якщо він ще жиє– так треба доглянути, як помер – похоронити.
Світлійший пильно вдивлявся на заклопотане обличчя гостя, ніби любуючись його тривогою.
– Побачимо, побачимо, як воно буде. На всякий спосіб треба мені відвідати недужого Івана Степановича. Який день маємо нині? Четвер. Знашться, в неділю коло полудня буду у нього в Борзні. Добре?
– Як ваша ласка, князю.
– Поїду, а тепер вам треба на спочинок. Простіть, що не дістанете гідного ложа, але це війна, – війна, ласкавий добродію, що робити? Спокійної вам ночі.
Відпровадив Войнаровського до воріт і доручив німецькому офіцерові відвести його на кватиру.
– Будь ласка, йдіть серединою дороги. Це ще найбезпечніше. Спокійної ночі!
– Добраніч, світлійший князю, не турбуйтеся.
А вважайте на місток, він небезпечний! – гукав світлійший від воріт.
– Спасибі, не безпокойтеся, добраніч! – відповідав Войнаровський, бредучи по болотнистій вулиці Богом і людьми забутого містечка Городка.
Падав осінній дощ, у воздусі чути було згар і тлінь. Пізня осінь. По ровах повно води, до ровів стікає гноївка, гниє на купах листя. Сумно.
ПІДСЛУХАВ
Прийшовши на кватиру, Войнаровський скинув заболочені чоботи, роздягнувся і, не погасивши лойової свічки в циновому ліхтарі, ліг на постелю. Голову обхопив руками. В ушах шуміли йому співи і крики московських офіцерів, поперед очі снувалася гарна Явдошка, від сопуху і диму млоїло під грудьми.
«Як вона гуляє! Пропадай, лицарська душе! Один бюст чого варт! Явдошка, серденько, сволоч якась!»
Бував у всіляких походах, і скрізь воно однако. Мине битва, і без вина й жінок не обійдеться. Тільки в одному краю жінки кращі, в другому поганіші, але для вояка вночі кожда корова чорна. Скрізь війна роззвірює людей, здирає з них личину, наложену культурою, показує їх такими, як вони є. Серед мира отсі одноокі полковники й товстопузі генерали – це, певно, зразки подружньої вірності й батьківських чеснот, а в поході, бач, які хоробрі. Молодці! Що молодці – десятьох молодців зажене тобі такий підстаркуватий Дон-Жуан геть у козячий ріг, бо має досвід. Думав про те, щоб не думати про себе. Світлійший – виїмкова людина. Як він уміє взяти себе в руки. Ні на мент не забуває про свої уряди й титули. Пий, та службу знай! Як він тими хитрими зіницями сверлував його, аж до споду душі! Чи доглянув що?..
Войнаровського пройняла дрож. Хотілося гукнути на прислугу, щоб помогла розібратися, погасити свічку, накритися з головою і спати до полудня, забувши про все. Не робив того. Навіть свічки не гасив. Боявся, що покличе прислугу, а надійде варта, і виявиться, що він уже не гетьманський небіж, а прямо закладник у Меншикова або ще гірше – царський в'язень.
На згадку про те обкинув очима кімнату. Невеличка, низька, з одними дверима і двома малими вікнами на вулицю. Обкопчена, брудна, ніби справжня в'язниця.
«А це що?» – і він відгорнув занавіску над постелею. Побачив ще третє вікно, цілком мале, так, що товстяк не пересунувся б туди. Виходило в садок, за котрим стелилися поля. «Тим вікном можна б утікати, – погадав собі, – коли і біля нього не поставлять сторожі… Втікати? Ще заскоро». Може, він не потрібно турбується, може, це прямо його хоробливі вигадки після трудів дороги і під впливом переживань за останні тривожні часи? Треба підіждати і запевнитися, що Меншиков дійсно хоче його насильно затримати при собі.
Заспокоївшися, роздягся і погасив свічку. Осіння ніч. Зі стріхи скапує дощівка, шумлять в саду безлисті гілляки. Десь далеко, на старій деревляній дзвіниці чи в дуплавій вербі пугутькає сова, смерть ворожить комусь… Може, йому?
Хоче заснути – не може… «Явдошка, старайся!»
«А бодай би вас перша куля не минула, – чорти!»
Яке ж далеке те безтямне, гуляще життя від його клопітливого положення. Там прямо сліпе сповнювання приказів, а поза тим: їж., пий, гуляй, твори Содому й Гоморру! – тут почуття відповідальності за кождий крок і за кожде слово, від котрого залежить усе. Кождий нерв дрижав, напиналася кожда жила.
Хтось іде. Може, по нього? Витягнуть з постелі й поведуть на допит. Меншиков не хотів робити шуму і тому не арештував його прилюдно, аж тепер каже закувати в кайдани.
Наслухує. Хтось відчинив ворота, вже на ґанку, вже в сінях… входить до сусідньої кімнати. Видно, не до нього і не по нього…
Відітхнув… Заснути!
Годі, вибився зі сну, Чує, як бренькають остроги. Щось упало, наробило галасу, ніби куля в хату влучила. Мабуть, нетверезі прийшли, – Це чи не офіцери з гостини в Меншикова?.. Розмовляють– по-німецьки, значиться, райтари. Ліжко під самою стіною, кождіське слово чути.
– Та й пили ж бо нині!
– Дуріли.
– Наскучило таке гуляще життя. Нічого цікавого не почуєш, – все про дівки.
– Про що ж їм балакати? Здебільшого люди необразовані. Тільки знають, що пити й ширити розпусту.
– Хай би про військове діло розмовляли.
– Не розбираються в ньому. Кождий з них провадить свій відділ, а в інше не встряває. Пощо? Воно зробиться і без них.
– Наскучило.
Затріщали ліжка, старшини клалися спати. Один мовив молитву, другий мовчав. А по хвилині:
– Ти спиш?
– Ні. Я, бачиш, нині ні п'яний, ні тверезий, а тоді мене звичайно сон не береться.
– Мене також – ні. Що ти кажеш на того гетьманового небожа, що нині приїхав. Його дядько, кажуть, командуватиме цілою кінницею.
– Як не вмре.
– А може, він цього неборака на своє місце прислав.
Войнаровський сів на ліжку й уши до стіни притулив.
– Смійся з того. Хіба ти не чув, що за столом казали?
– Ні, не чув. Я в кості грав. Кажи, що?
– Говорять, гетьман непевний чоловік.
– Як то?
– А так, що до Карла тягне. Нібито докази мають у руках.
– Певні?
– Бог його зна, чи певні, Я на власні уши чув, як наш одноокий, коли цей Войнокі…
– Не Войнокі, а Войнорокі…
– Коли Войнорокі пішов на свою кватиру, до Меншикова приставав, щоби він його, того Войнокого…
– Войнорокого…
– Щоб він Войнорокого заарештував і не пускав, поки не виясниться справа.
– А Меншиков?
– Мабуть, послухає, бо не перечив.
– Жаль чоловіка. Такий інтелігентний.
– Його хоч би й на герцога, то не сором. Жаль. Але спім, бо вже пізно.
Замовкли.
Войнаровський до стіни прикипів. Не завело його погане прочуття. Діло, очевидно, рішене. Тому-то Меншиков і запрошував його на довшу гостину. А не заарештував відразу, бо гадав, що й так не втече. Так остається одно – втікати…
Наслухував хвилину. Німці хропіли. Твердо сплять після нинішньої гулянки.
І Войнаровський встав. Одягнувся, накинув на себе бурку, за пояс всунув дві добрі пістолі, впевнився, чи не забув грошей, і відчинив віконце городу. Повіяло на нього гнилим холодом осінньої темної ночі. Тишина, – тільки дощ цяпотить.
Кватира була далеко, на передмістю. На городі стояв його обоз, карету закотили до якоїсь клуні. Вози понакривали шкурами. Під ними його люди. Один стоїть на сторожі.
Войнаровський закликав його по імені. Козак підбіг.
– Мені треба до Борзни, сейчас, важне діло.
– Повозом?
– Конем. Поїдеш зі мною.
– Добре, ваша милосте.
– Знаєш тутешні сторони?
– Ще й як.
– Як проведеш щасливо, кінь твій.
– А сідло?
– Ціла збруя твоя.
– Спасибі вашій милості. Проведу.
– Але так, щоб московські вартові не зупинили.
– Їх тут нема, бо ми на краю города, поза вартами. А там – поїдемо. Бог ласкав. Ніч темна, дощ. Варти гріються біля огнищ, здалеку видно.
– Так їдьмо.
– Зараз?
– Негайно. Возьми два найкращі коні, окульбач і проведи за цвинтар. Нікого не треба будити. Я йду наперед. Не барись!
Козак пустився до коней. Войнаровський завернув його:
– Степових бери, легких, щоб скоро йшли, і гнідих або чорних, розумієш?
– Розумію. А як збудиться хто?
– Кажи, що з листом біжиш. Не говори, що я їду.
– З листом на двох конях?
– Для скорості, щоб можна пересісти.
– Слухаю.
– Дай мені свою шапку, для себе возьми в котрого з товаришів, мою ткни в який віз.
– Будь ласка.
Войнаровський насунув на чоло козацьку шапку, обтулився буркою і побрів полями за цвинтар. Не прийшлось довго на вірного козака ждати. Привів коней, сіли, перехрестилися і кинулися в обійми темної ночі й широкого поля.
Мчали засіяними нивами, грузькими стернями, польовими суголовками, перетинали шляхи й дороги, річки переходили вбрід, минаючи села, хутори, мости, щоб не стрічати людей. (Буває, що радніше стрінешся з вовком, як з чоловіком).
Прямували в напрямі Борзни.
Козак дійсно знав добре тутешні сторони. Як побачили світло, що далеко десь блимало перед ними, то казав, чи це на хуторі світиться, чи в лісника, чи вартівники огнища розложили. Не поступали нігде. Добрий кінь кілька годин без відпочинку піде.
Войнаровському зразу причувалося, немов за ними хтось жене. Погоня. Ставав і надслухував… Тихо… Це лунав відгомін копит їх власних коней.
Згодом привик до ночі, до бездоріжжя, до їзди навмання. Кілька разів заяць перебіг шлях або птиця зривалася з корчів. Спиняли коней, давали їм відсапнути, гладили по шиях і – дальше, щоб дальше від Городка, від Меншикова, від усього, що мало статися і, дякувати Богові, не сталось. «А що дальше?» – питався Войнаровський. «Що Бог дасть, – відповідав собі. – Тут уже вороття немає. Треба скоріш сповістити дядька, що ворог попав на слід. Не може дожидатися приїзду світлійшого.
Завтра, а може, краще казати нині, бо то вже недалеко ранку, п'ятниця, гетьманові найдальше в суботу треба тікати з Борзни, до Карла, або до Батурина, де він, як того треба буде, може замкнутися в твердині. Зробить як схоче, це вже його річ, моя – сповістити».
Скорше! Скорше! Дорогами не їхали рано. При дорогах, буває, засідається гільтайство, втікачі, горлорізи, всякий хибкий народ. Кинуть колом коневі попід ноги або вигребуть рів поперек дороги, і – пиши пропало. Нелегко двом їздцям боротися з цілою бандою.
Женуть.
Нараз щось засичало в воздусі, вдарило козака по лиці і відскочило.
– Аркан! – крикнув козак і конем повернув у другий бік. Войнаровський за ним. Кілька чорних тіней доганяло їх, кидало арканом далеко, справно, але ніч була темна, лив дощ, важко петлю закинути на голову коня або їздця. Запалили смолоскип на довгім дручку, не помагало. Втікачі мчали стрілою.
– Відбігли ми, милосте ваша. Треба нам повертати вісьта, понад балку з озерцем.
Повернули.
Та не доїхали до балки, як козак скочив убік і свиснув на свого коня. Побачив біля балки двох їздців на сивих конях.
– Щастя, що сиві, хоч ніч, а видно.
Летіли, як хорти. Білі тіні за ними. Їх коні притомлені, тамтих свіжі.
Войнаровський озирнувся. Ще трохи, і засягне його аркан. Витягнув пістолю, і грюхіт покотився полями. Ще раз і ще. Крик – біла тінь зупинилася. Друга присунулася до неї.
Войнаровський насунув шапку, поправив бурку, стиснув острогами коня…
Помчали…
