Текст книги "Сад спочилих котів"

Автор книги: Більге Карасу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

Парубок любив своє ремесло ще дужче за нестямного. Без нього нічого не уявляв. Але він любив і майстра. Ніколи з ним не розлучався.

А втім, кому він завдячував цією пристрастю, цими почуттями, хіба не майстрові? Чи то пристрастю, чи то коханням. Він мав повертатися у в’язницю.

Увечері парубок глянув на майстра, плямка під носом начебто збільшилася. Його серце переповнювала зажура. Ті самі важкі думки, яких позбувся на березі річечки, знову обсіли голову. Третього дня в акробата зникли всякі сумніви. Майстер мав померти. Родимка росла, мов на дріжджах.

Глузд завертав за розум. Він не знав, що вдіяти, окрім як спостерігати за родимкою, котра постійно збільшувалася. Ось уже кілька днів, як вони повернулися до того вкрай небезпечного номера з удаваною боротьбою, який не виконували бозна-скільки часу. Під час тієї боротьби на канаті, поки серце хололо від страху, щоб майстер не загинув від його руки, розум затьмарювала думка, що через цю розгубленість таки скоїться лихо. Парубок знав, що така загибель буде не схожа на решту; знав, що несподівано опиниться в жахливій самоті, і чим довше обмірковував це, тим дужче йому хотілося розбитися головою об стіну. Так буде найкраще – подумай

можеш подумати

подумати наважилося б чимало людей, бодай і не мали виразних здогадів…

Або він їхав з глузду, спостерігаючи, як росте родимка, або ж його пригнічувала потреба позбутися й найменших почуттів до єдиної людини, якій міг вилити душу.

Того вечора, коли родимка розрослася до розміру оливки, він, зіщулившись на середині канату, чекав майстра. Той наблизився. Вони вчепилися один в одного. Нині надійшла майстрова черга вдавано послизнутися з канату. Парубок напружився, мов лук. Аби кинутися вслід за майстром та спіймати його. Він не сказав би йому після вистави, що той загаявся зі своїм удаваним падінням, бо не хотів ще раз розлютити старого, який вибухав із найменшого приводу; навіть не дав би йому здогадатися, що зауважив те спізнення; у його душі здіймалася справжня буря: «Хай тільки завтра настане ранок, я щось вигадаю, занедужаю, попрошу майстра не вилазити на канат, переконаю, що й сам якнайкраще порозважаю глядачів, а йому ліпше в цю спеку посидіти в затінку»; та акробат відчував, що майстра не вмовити, і тільки дратувався; однак він не дозволив би йому здогадатися; не мав права дозволити, отож тепер тримався на канаті легко, оскільки мав пристосуватися до кожного поруху майстра; навіть якщо ніхто нічого не зауважить, він насамперед мав продемонструвати самому собі, відтак – учителеві, що вже доріс до навдивовижу майстерного акробата. Якщо його вчитель був справді майстром, його майстром, то мусив, попри все, збагнути це, був зобов’язаний збагнути, зобов’язаний поцілувати його після виступу в чоло та сказати: «Тепер ти майстер». Він мав показати себе цього вечора. Мабуть, учитель випробовував його, гадаючи, що калфа без страху в душі залишиться необізнаним, як і він сам – без цього випробування.

Випробовував, щоб пишатися цією посвятою в майстри після того, як утратив стількох учнів, щоб гордитися, бачачи, як останній із них дожив до цього дня, не зазнавши поразки.

Але хіба він не закладав йому в голову, що навіть чин майстра ще не дає права думати про такі речі? Його майстер ось-ось мав зникнути з очей…

Він чекав. Досі чекав, поки майстер зробить останній крок.

Хоча той уже тримався за кільце на нижньому канаті. Глядачі з усіх сторін збігалися до нього на спортивний майданчик, посипаний дрібним піском. Утім, серед їхнього репету й вереску він так і не розчув майстрового голосу: «Ех, ти, синку, – роззява!» Не міг розчути.

1970

8

Попервах кочівники мали проникати в ліси на краю тих земель незначними групами. Вони невпинно спускалися на південь зі своїх боліт, холодних гірських пасовиськ, крижаних вершин. Утамовуючи голод, грабували міста, маєтки, базари. На перше око, їхні тварини здавалися такими ж змарнілими, як і вони самі. На півночі їм уже не вистачало ловищ, пасовиськ та простору для життя. Або ж їм набридло вдовольнятися однією кониною та псятиною. Не хотіли вони й у своїх зимових поселеннях утихомирювати голод корінцями, шишками та швидкорослою зеленню.

Кількість кочовиків зростала. Вони облягали на півдні ті землі заможного деребея, налітаючи на них з усіх сторін, грабуючи та спопеляючи. Але якщо для кочовиків це був південь, то для мешканців цього містечка – далека північ.

Лише під час четвертого набігу їм удалося наблизитися до фортеці деребея. На сторожі цих земель у нього стояло чимало воїнів. А розорені селяни стікалися звідусіль під його захист. Деребей бачив, як у нього росте ціле військо з розлюченими очима, готове боронити свій край, утім вичікував.

Поле битви мало бути не надто широким. Тільки тоді ці лісові люди

адже мешканцям тих земель здавалося, що кочовики прийшли з лісів

отримали б гідну відсіч.

Утім не отримали. Хоча й воїни полягли в бою як герої.

Таким чином володар мусив скоритися навалі кочовиків, під якою невпинно гинули його землі, вулиці, будинки та піддані. Урешті-решт він визнав поразку й перебрався на південь.

Через двісті-триста років новий деребей так само зазнав нападу цих головорізів, які знову прийшли з лісів, але вже вели осілий спосіб життя. Зазнав у новому володінні.

* * *

Більше вони не зимували в кишлаках, не носили на собі тонни вовни та шкур, засинаючи на спинах у коней; отож і не кочували, як колись, у пошуках питної води. Тепер вони спізнали насолоду від її споглядання, миття та пірнання. І шукали не джерел та струмків, а – фонтанів, лазень, рік і моря.

Це все було в нових володіннях нового деребея.

Але цього разу той знайшов спосіб, як уникнути поразки. Йому вдалося з ними домовитися. Так зародилася гра.

* * *

Сповістивши про початок гри, мер сидів на своєму місці. Однак перед першим ходом потрібно було, щоб тінь від палацу накрила великий вишуканий водограй. Ми чекали. Він стояв за зеленими пішаками навпроти, вирізняючись високим зростом. Відтепер світло-русе волосся виблискувало на полудневому сонці. Чоловік дивився на мене. Він – ферзь, а я всього-на-всього – дрібний пішак

окрім того, ми, «Фіолетові», граємо під орудою мера. Той вирішуватиме за нас кожен хід; щоразу чуючи його крик, ми виконуватимемо наказ. Натомість над «Зеленими» немає розпорядників. Вони незалежні. Самі гуртом вирішуватимуть, чим та куди якнайкраще походити. Всі вони – чужоземці.

У команді «Фіолетових» – десять тутешніх містян; шість гравців обрані з-поміж чужоземців, щоб символізували провінційних мешканців, але й вони підпорядковані мерові… як, як я міг узятися за це?

На початку було значно важче походити без керівника. Тільки ж я був усього-на-всього дрібненьким, підневільним пішачком.

Тінь накрила фонтан. Мер із першого ж ходу посунув уперед мене.

Казка восьма
Наше море

Середземноримському морю…

Діти гралися біля води, де пісок в’язкий, мов глина. Теплі м’якенькі хвилі плинули одна за одною, ніби перестрибуючи через спину якоїсь кудлатої тварини, сягали дітлахам до ніг та рук, затим щезали у піску. Сирий пісок прилипав до дитячих сідниць, залишаючи на них два кружки. Малеча досі не визначилася, що робитиме. Ліпила кульки, переносила свої «вироби» трохи вбік, руйнувала їх і знову ліпила. Діти, сидячи навпочіпки, вигрібали ями, збоку скидали докупи та припліскували виритий пісок. Потім ховали в ями знайдені недокурки, скалки, грубу рінь, й заледве присипавши їх, одразу вигрібали. Малеча сильно не галасувала. Все її забавляло. Вряди-годи вона не могла поділити чи то камінець, чи зламану гілку або дошку, яку обтесало море, та вже збиралася пересваритися, але тоді швиденько закопувала знахідку, яка спонукала до непорозумінь, десь подалі в сирий пісок. На пляжі-бо вистачало й гальки, і вишмольганих морем дощок. Тільки раз малечу трохи розбурхав якийсь конверт – легіт приволік його прямісінько їй під ноги. На ньому сяяла ціленька, навіть не зім’ята, барвиста марка. Котромусь із дітлахів удалося відклеїти її, нітрохи не пошкодивши; решта тільки витріщила очі, роззявивши рота. Хлопчисько миттю приліпив марку до грудей; дитячі руки потяглися до них, але застигли в повітрі – той загрозливо здійняв кулаки. Потім марка, як і все, потрапила до однієї зі схованок у ямах. Діти тихо гралися й далі.

Позаду, далеко позаду в чагарях маленька ящірка злякалася тиші й, ледь чутно зашарудівши, кудись шмигнула, зникла.

Жінки розмістилися неподалік у перголі. Балакали, лежали, дрімали, підводилися та знову балакали. На протилежному краї альтанки, навскоси від них, сиділи два хлопці. Їхня південна шкіра давно вкрилася тривкою засмагою. Вони забігали в море, аби трохи освіжитися, і тут же поверталися в перголу. Хлопці вчилися; мабуть, готувалися до іспитів. Уряди-годи вони підвищували голос, і над піском, у повітрі, яке аж тремтіло, – це було видно навіть внизу альтанки – наліво й направо розліталися наукові терміни, вагомі книжні вислови.

із чагарників укінці пляжу вишмигнула ящірка, видряпалася на чималий камінь. Здіймала й опускала живота, поглинала сонячне жарке тепло.

Парубки купалися. Плавали, щомиті, наче вперше, дивуючись морю, хоча вже знали всі його зелені відтінки: то темні, мов у пуголовків, то мінливі, ніби пір’я павича, то наче в медузи чи хрумкої сливи. Вони залізли у воду не лише щоб освіжитися, та й насправді не для того, щоб поплавати. Молодики хотіли побути в морі, спізнати щастя досконалості від напівсвободи тіла, рук та ніг у воді, поринути в її еластичність, відчути, як морська сіль розчиняється в крові… Це питання солоної води схвилювало їх обох. У пам'яті ліниво ворушилися гарно впорядковані приклади схожості крові з морською водою, прочитані кілька років тому під заголовком штибу: «Хочете вірте, хочете – ні». Та вони зупинялися не на складних термінах, питаннях солі, води чи середовища, а щойно доходили до порівнянь кольору, рідкого стану й температури – ці тотожності викликали сміх… Гаразд, ми зменшили температуру, – глузували вони, – гаразд, підвищимо розрідження крові, хай вона більше не згортається й не обсипається, мов порох, не зішкрябується, коли запечеться. Певна річ, ми не знайдемо способу змінити колір… Реготали вони із цієї схожості. Е ні, е ні, – кепкували парубки, – якщо добре поміркувати, то зміниться й колір… Вони сміялися, говорили, що до таких дослідів треба не докладати розуму, а навпаки – краще без нього обійтись. Що ж до дійсності, котра, утім, вимагала докладати розуму й для того, аби без нього обійтись, то серед цієї непорушної гладіні, в якій вони плавали, їм у чоло та ніс упиралася поверхня, значно твердіша за воду. Та й колір змінить…

У кінці пляжу якась жаба, сидячи в намулі, на дні пересохлого потічка, злякано квакнула, немов у передчутті небезпеки. Кинулася на купу ріні, що нагромадилася між морем та потічком. Передумала – застрибала вгору по руслу. Туди, де ще могла знайти залишки зеленої-зеленої води…

Парубки спостерігали за людьми на березі. Дув бриз, такий легкий, що не вивітрив би з моря солі, хіба що набивав відпочивальникам у перголі пісок та пилюку у вуха, ніздрі та рот, до пупа… Діти топталися то в солі, то в піску. Сіль тепер повністю покривала лиш їх, тих, що в морі… У них була вода, у них був тихий бриз, який уряди-годи лоскотав воду, морщив її. Тільки сонце наразі залишилося в тих, хто на суходолі. Парубки сміялися – хай як, а ми не без вогню у серці. Тепер вони міркували, що цим можна скористатися як перевагою над однаковим складом крові та морської води. Температура їхнього тіла досі не мала б знизитися. А втім залишався колір у відкритому морі… Звести червоний колір вогню до зеленого – оливки, листка, водорості, перцю… Наприклад, пекучий перець був зелений. «Ну от! – міркували вони. – Мабуть, ми вийшли на правильну стежку!» Звести. Потрібно було звести до зеленого. Перевірити на досліді.

Ящірка важко дихала на розпеченому камені позаду пляжу, здригнулася від шереху в чагарях, метнулася, мов блискавка… Відтак завмерла. Забилася під камінь. У прохолодному затінку вона своїм сірим, ледь зеленуватим кольором зливалася з піском. Кущі розсунулися, з них виліз якийсь сонний кіт, обнюхав камінь, щось пошукав, нічого не знайшовши, байдужо пішов.

«Я торкаюся дна», – сказав високий на зріст. «А я вже стаю на коліна», – відповів йому спереду той, що був середнього зросту. Тепер їхні голови завмерли над водою. «Годі! Ми вирішили вилазити на берег», – промовив високий на зріст. «Еге», – відповів той, що середнього. Високий його передражнив: «Ге-є-ге-є!» Вони засміялися. То були схвальні вигуки в мові якоїсь дуже далекої країни. Парубки знали про це з фільмів. «Так швидко не вилазять, – сказав високий. – Ми випірнули і впевнені, що не задихнемося, але наші вороги ще не знають… Вони є чи немає?! Якщо є, то хто?!.» Друзі ледь стримували сміх. «Рачкуймо вперед, залишаючись у воді, – підхопив цю забаву середній на зріст. – Коли буде геть мілко, поповземо на животі, підводимося біля самого берега, ге-є-є?» «Ге-є!» – дав згоду той, що вищий. Але більше вони не сміялися; вирішивши поволі вибиратися з далекого моря на берег, хлопці тепер перевтілилися у ногатих, рукатих водяних істот з не менш далеких епох. Лізли вперед. Пластували. Поволі, тихцем. Вони прагнули відчути, пережити на собі всю обережність тих первісних істот, які вибралися на суходіл. Потім їхні спини потроху нагрілися на сонці, почали засмагати, колючий пісок шкрябав груди, галька совалася під пузом; нарешті руки боязко потяглися до сирого, проте не покритого водою піску. І середній, і високий на зріст побачили, як чотири передні кінцівки, до яких вони давно звикли, одна за одною встрягли в пісок. На місцях, котрі вкрив пісок, пальцях та п’ятах виблискувала мокра луска сірого, із ледь зеленуватим відтінком, кольору. Вони боязко роздули животи. Підвели голови. Поволечки важко покрутилися в різні боки. Їхні велетенські кольорові плями видавали на піску різкі, пронизливі звуки. Неквапом обернувшись один до одного, вони угледіли гігантські яблука своїх застиглих, потьмянілих та голих із потрісканими обідками очей. Виповзли на суходіл. Коли вищий із них плазував біля уламка якоїсь дошки, цвях, що стирчав у ній, залишив йому довгий білуватий слід на здухвині. Щойно та білувата лінія порожевіла, і з неї потекло цівкою кілька крапель крові, той, що середній на зріст, націливши очі на сусіда, вже зібрався сказати: «Поглянь! Наша кров досі червона!» Натомість високий хотів вигукнути: «Ой! Боляче!» Обидва зустрілися очима. Нерухомо обмінювалися поглядом, довго-довго. З розтуленими ротами. З яких не пролунало жодного слова, навіть буркоту. Не могло пролунати.

1969

9

«Зелені», здобуваючи перемогу в грі, залишалися на родючих, найбагатших на воду землях, упродовж десятиріччя мешкали у власному домі, в палаці. Якщо ж перемагали «Фіолетові», то на десять років переселялися в ліси, де їхнє життя забезпечували містяни.

Через деякий час усі асимілювалися. Гру проводили тільки на спомин про ті події. Хтозна скільки з десяти гравців команди «Фіолетових», які обиралися серед мешканців міста, були нащадками лісовиків?

* * *

Ми, «Фіолетові», були «камінними фігурами»: походивши, завмирали, мов закам'янілі. Я не зводив з нього очей.

Той також думав про мене, я знав це. Окрім мене, він нікого не бачив. «Зелені» безугавно гуртом аналізували ситуацію, вони спілкувалися очима, бровами. Безперестанку ворушилися, розмахували фігурками коней, псів та козуль, які звисали на ланцюжках, крутилися на місці й досягали між собою

однак без жодного слова, лише поглядами

згоди.

Їхні пішаки мали списи, підкови, сокири та аркани. Вони вже добряче розпорошилися по полю.

Я вже кілька разів наражався на небезпеку. З голови не йшли слова портьє: «старайтеся потрапити в полон», проте мене турбувало не це, крім того, я нітрохи не хотів стати бранцем. Моєю метою був він – захопити його. Безперечно, до «Зелених» відбирали наймайстерніших гравців. Команди мера поступово рідшали, і я все дужче втомлювався від непорушності, поки сонце невпинно котилося на захід. Сам не знаю: через скільки ходів той опинився майже позаду мене й цілковито зник з поля зору – мені аж світло померкло довкола.

Мер майстерно обороняв своє місто, його води, палац та будинки. Я ж не міг здійснити жодного з бажань; досі не бачив його.

Сотні очей із рядів навпроти немов утупилися в мене. Хоча я знав, що не потрібен глядачам. Вони спостерігали за грою, давно забувши, що фігури в ній – живі люди. Те саме

забути, що ми люди

очікувалося й від нас. Після цього….

Зненацька два зелених ока зиркнули на мене з-за височенної тополі, яку залишили рости поміж двома рядами веж, напхом напханими глядачами. Він вигулькнув з-за дерева, вийшов на поле, посунув до мене. Худющий, з подряпаними в бійках носом та вухами, безпритульний кіт. Звісно, він зголоднів. Обнюхав мене, потерся об ноги. Дехто з глядачів, помітивши це, порснув сміхом. Проте тиша хутко відновилася. На черзі був наш хід. Мер замислився.

Урешті-решт гукнув мені. Щойно я перемістився, ми знову зустрілися очима. Здається, той уперше всміхався. Я також усміхнувся.

Казка дев’ята
Не нашкодь

Для Тозюна та Фреда

У світі, де кожен,

хтозна, можливо, потрібно всього-на-всього сказати «більшість людей», вибивається із сил, аби одягтися,

у країні, де люди

живуть та працюють, щоб принаймні в зимові місяці, коли холод пройматиме до кісток, було чим прикрити тіло,

якщо й не натягнути з десять шуб,

жив чоловік, який бажав одного – роздягтися. Про нього ця казка.

Роздягнений він прибув у цю країну. Гадаючи: хай як, а на цьому спекотному острові голизною нікого не приголомшиш, і йому не набридатимуть прикрими запитаннями. Щоправда, і до цього острова добиралася зима; з відкритого моря час від часу дули суворі вітри.

Зрештою, за нагальної потреби на плечі неважко було накинути хирку.[17]17
  Xирка(тур.) – напівкаптан, халат із повстини. (Прим. перекладача).


[Закрыть] Більше він нічого не хотів. Утім, дивина та й годі, чоловікові статки без упину росли.

Хоча він не крав, не влазив у торгівлю, навіть не заощаджував на їжі та паливі на догоду мешканцям верхньої магали.

Сотні років тому, після потужного землетрусу, люди злякалися, що острів затоне, й переселилися нагору; ці мешканці верхньої магали були їхніми потомками та спадкоємцями; увінчані титулом найдавніших родів острова, споконвічних його мешканців, вони поводилися щедріше за решту, пишно накривали столи, дзвеніли капшуками.

Чоловікова хата стояла чи не найближче до шкіл прибережних кварталів. У всіх цих школах він викладав найрізноманітніші предмети. Адже ділитися знаннями, викладати різні предмети, аби не залишилося непереданих знань, також було своєрідним оголенням.

Роздягаючись, людина відчуває власну шкіру; гідність, повагу до своєї сутності. Цього важко позбутися, віддерти від себе та викинути; людина, яка всім серцем полюбила оголеність, на крайньому порозі життя впізнає власну смерть, усвідомлюючи цінність того останнього кроку. Вона прагне здійснити ту справу, яку можна зробити один-єдиний раз, перед людьми, котрі зрозуміють її вагу. Якщо ж ви помилитеся, візьметеся за неї не в тому місці, кажучи, що настав ваш час, то складете печальну казку.

Окрім учителювання, від нього вимагалося й вести ділове листування. Оскільки мав гарний почерк та плавний стиль.

Листування не бракувало. З материка доставлялася і прісна вода, і борошно. Мешканці пагорба та побережжя разом працювали на низовині. Хліб і далі випікали в прибережних печах, потім доставляли нагору. Мешканці верхньої магали вірили, що їхні прадіди виявили неабияку мудрість, звівши свої оселі на пагорбі. На острові запанував майже бездоганний лад. Люди жили, остерігаючись землетрусу, і вважали своїм обов’язком передавати цю боязнь із покоління в покоління. Під час землетрусу розліталися на шматки береги, сипалися прямо в море. Тоді загинула більшість остров’ян, а їхні домівки зсунулися й пішли на дно. Ті, хто вижили, переселилися на гору, затим відновили роботу своїх підприємств – вони вціліли, оскільки їх збудували позаду будинків на узбережжі. Після землетрусу острів’яни дозволяли новим поселенцям будуватися тільки на березі. Лише через багато років нащадкам найдавніших із їхніх родів час від часу давали право перебиратися на пагорб.

У країні, де народився та виріс чоловік, не знали землетрусів. Або ж, не знаючи, забули про них. Там безперестанку трудилися, аби на тій непорушній землі щоразу збирати все кращий урожай, з кожного зернятка, кинутого в ґрунт, виростити ще міцніші, ще рясніші зерна. Небесні й земні води лилися для людей стільки, скільки треба. Всі необхідні місця – гігантські міста, гігантські райони – накривали прозорі склепіння; людям, тваринам, рослинам було дароване життя у вічно помірному циклі.

Виростали рослини та комахи – услід за ними. Над цим, далебі, трудилися. А втім, не могло зачахнути, перевестися коріння в рослин. Зменшуючись кількісно, вони в розмірах тільки більшали.

Він упустив склянку. Випустив із руки склянку, котру взяв зі столу. Це було вкрай важливо; істотно для чоловіка, який хотів роздягтися. Адже хіба міг досі щось свідомо розбити, самохіть розпанахати якусь тканину або розлютовано махнути рукою та перекинути першу-ліпшу річ – навіть, раз на десять років ненароком розбивши склянку чи пляшку, подерши сорочку, годинами картав себе та журився. Утім – не за розбитим, подертим чи перекинутим, хоч яке воно було цінне. Журився та картав себе за нетямущість. Адже така біда спіткала через власну неуважність. Утім тепер, узявши зі сніданкового столу склянку, потримавши її кілька секунд за півтора метра від кам’яної долівки та хутко випустивши з-поміж пальців, він тішився милозвучністю її дзенькоту, наче плескотом хвиль; той здавався знайомим вухові, ніби постійний шум моря, і йому навіть на думку не спадало, що це та склянка, яку він багато років тому придбав на згадку у далекій країні, що славилася скляними виробами, побачивши, як майстер власноруч надає їй форми.

Виростали й тварини. Навіть якщо їх і меншало, меншала їхня кількість, то, ростучи, вони відбирали в людей усе більший шмат їжі. Народу ставало все важче в поті чола вирощувати з одного зернятка ще крупніші зерна, ще рясніші врожаї, відривати дедалі більшу частину з надбань своєї праці комахам та щурам. У далеких гірських селах, де здавна, мов якусь фантастичну казку, слухали про достаток та велич жителів рівнин, росла кількість відчайдухів, що спускалися вниз, у мегаполіси та містечка. Певна річ, вони ринули туди не для того, щоб і собі урвати ласий шматок від багатства цього казкового світу. Ці люди були не з тих, яким забандюриться заволодіти речами, в існування яких і не вірили. На всі запитання вони відповідали, що прийшли побачити у ваших мурах завбільшки з людину, ваших щурів величиною зі слона. Згодом селяни усвідомлювали, що помилилися, але з них украй мало поверталося назад у свої гірські села. Здебільшого вони долучалися до війни зі щурами – хай не заввишки, як слон, але щонайменше, мов пси, гризуни нищили пшеницю; та боролися з мурахами – хай не розміром ніби зі слона, але щонайменше – мов ніс теляти – ті виїдали все довкола. Вони потроху звикали до життя на рівнині; переконувалися у правдивості того, чому не вірили, хоча дивувалися, як могли повірити в міфи про демонічних тварин, котрі змусили їх зійти з гір.

Люди щороку вишукували нові методи, як захистити своє зерно та рослини; мирилися з черговими витратами. Люди панічно спостерігали, як услід за ними комахи та щурі у свій спосіб за короткий, спустошливий проміжок часу знову міцніли й потім завдавали їм ще важчих збитків. Вони ціпеніли від подиву, що зручні умови, які забезпечують собі, стають у пригоді й іншим створінням, та оскільки їм анітрохи не спадало на думку змінити саме становище, то й далі шукали нові способи, щоб вирішувати проблеми, які лише накопичувалися. Отож збільшувалися й витрати. Люди не могли змиритися з поразкою, утім марнували власну відвагу в безглуздих висновках. На той час підросло нове покоління, що усвідомлювало це та в основу кращого життя поклало багате розмаїття можливостей, які вели до неймовірних відкриттів. Правда, поки молодь вирішувала наболілі питання, що давало плідні результати, породжувалися ще гостріші проблеми. Поповзли чутки та й далося бачити, як услід за селянами, котрі мігрували зі своїх сіл у містечка, з містечок – у міста, а з міст – у мегаполіси, змії, щурі та мурахи розповзлися в усі сторони та вже підбиралися до людських поселень, шукаючи чи то смерті, чи ще більшого розмноження. Відтепер ні люди, ні свійські тварини не могли їх виловити.

За того часу чоловік якраз довчався в одному з найкращих університетів найрозвиненішого регіону під високим склепінням. Якось, повертаючись після другої години ночі додому, він проходив повз цілий ряд освітлених крамниць, звідки повиносили на хідники напхом напхані сміттям контейнери, заввишки майже в людський зріст. В одному з них, зіп’явшись на задні лапи, рився невгамовний величезний пес; усе варте поживи він кидав зграї значно менших, але ще гарніших собак. Чоловік зупинився, тривалий час спостерігав за ними. Якийсь цуцик спустився вниз, кинувся під машину, котра мчала на швидкості вісімдесят п’ять-дев’яносто кілометрів. Пес метнувся вслід за автівкою; біг, допоки через тридцять п’ять-сорок метрів малий не викотився з-під неї… Машина одразу щезла з виду. Несамовитий вереск бідолахи розчинився у вуличній темряві. Великий пес також пропав з очей. Тієї ночі чоловікові снилося, як люди із псами постійно потрапляли під машини. Потім залишалися лежати на асфальті спотворені до невпізнання так, що заледве чимось відрізнялися одне від одного. Автівки ж і далі байдуже влаштовували свої жахливі перегони. Проснувшись, чоловік вирішив збиратися в дорогу, виїхав через три дні.

Коли він починав учителювати в одній із тутешніх шкіл, у вухах ще лунав пронизливий гавкіт цуцика.

Навіть не подумавши зібрати скло, чоловік, прислухаючись до його тріску під ногами, попростував до дверей, вийшов, подався до школи. Замислений, він лише згодом зауважив, як учні – то вже були дорослі парубки, що вчилися діловодства – неспокійно ворушилися за партами.

Відтепер він уже не виходив із хати, де оселився, найближчої до шкіл, що містилася на початку найвищого ряду прибережних будинків. Решта вчителів були остров’янами. Одні мешкали на узбережжі, другі – на пагорбі. Школи ж стояли в значно безпечнішому місці – між верхнім кварталом та прибережним. Так його запевняли. І оскільки чоловік не мав власного житла, то йому радили поселитися в одній зі шкіл… Проте він не послухався цих порад. Люди розповідали, що раніше мешканці пагорба пишалися своїм прибережним походженням. Але, вочевидь, давно забули про нього. Адже прожили нагорі багато років. Чоловік не чув, щоб тут хтось зверхньо ділив людей на горішніх та прибережних. Водночас, чим більше мігрантів з інших островів осідало в прибережних кварталах, тим сильніше, мабуть, жителі пагорба почувалися в дискомфортній меншості. Тому хтось щороку переселявся з рівнини на пагорб. Утім і верхні, і долішні мешканці сурово вимагали від нових поселенців дотримуватися правил життя на острові. Та й поготів.

Цьому вчителеві землетрус не здавався реальною загрозою. Але він бачив, як нові поселенці, можливо, налякані в душі колишніми землетрусами й на власних островах, із легкістю проймаються відчуттям небезпеки, яке їм навівають остров'яни; трохи дивувався, однак старався цього не показувати.

Остров’яни бачили своє становище так: якщо рано чи пізно ще раз відбудеться землетрус, і побережжя розсиплеться вщент та затоне в морі, якійсь частині його мешканців, можливо, і вдасться врятуватися, але пропадуть усі корабельні, пристані й пекарні; тоді горішні жителі, котрі вціліють разом із будинками, знову залишаться голодними та беззахисними. Щодо прибережних мешканців, то вони, певна річ, боялися загинути вкупі зі своїми пекарнями та корабельнями, тому ніколи не нехтували пропозиціями – бодай і нечасто-густо – перемістити свої підприємства нагору.

Разом із людьми більшало й справ; на незайнятість чи переобтяженість ніхто не скаржився. У вчителя також роботи було ні багато, ні мало. І зарплатня, і її купівельна спроможність начебто залишалися на одному рівні. Украй обмежений у своїх потребах, він вочевидь зменшив витрати ще дужче, зважаючи на те, як мимохіть досяг успіху у своєму прагненні оголюватися, аж тут його статки почали зростати. Спочатку він дивувався такому несподіваному повороту, згодом занепокоївся, урешті – злякався.

Його статки росли, мов на дріжджах. Він не розумів цього. Усі способи, котрі міг вигадати, щоб розтринькати гроші, тільки загнали б його в цілковиту безвихідь. Щось купуючи, чоловік або завдав би собі зайвих клопотів, за власним висловом, одягався б там, де мав роздягтися, або привернув би до себе громадську увагу. Його запідозрили б у божевіллі чи гадали, що збирає гроші, бо не довіряє острівному ладові, або ж зібрався вкласти їх у товар. Як чужинець він відрізнявся й від переселенців із сусідніх островів. У його країні знали і що таке безгрошів’я, і що таке, наживши добра, розоритися та почати все з нуля… Натомість тут ці уявлення жахали. Чоловік аж дотепер жив поза рамками тих строгих правил, які застосовували до переселенців на початку й лише потім – пом’якшували. Тому наразі знову виставити себе чужинцем означало перевернути догори дригом той уклад життя, який він вибудовував роками. Хоча чи справді він його вибудував, чи обмежився тим, що так гадав? Чоловік почав ламати голову й над цим запитанням.

Добігав кінця травень. Наближалися канікули.

Того ранку, відсунувши з прочиненого вікна фіранку, що вберігала від мух, чоловік відчув, як кімнату заполонив дивний запах. Чи то саду, чи то залізниці, чи то авторемонтної майстерні. Або ж це були окремі запахи, які линули з різних місць. А втім сполучалися в один-єдиний запах. Чоловік, згадав садки, згадав залізниці, згадав авторемонтні майстерні; картини з різних періодів його юності збігалися в уяві, воскресали перед очима. Потім накладалися одна на одну, зливалися в суцільне полотно, що разом із далеким дитинством убирало в себе й море, і запахи, і звуки, і людей цієї нової батьківщини, розчиняло це все в надзвичайній гармонії. Роздертий на шматки чоловік немов знову склався докупи. Ця мить довершеності, либонь, тривала всього кілька хвилин, поки він на повні груди вдихав запах із вікна. Коли ж учитель, переповнений щастям цієї довершеності, відійшов від вікна до крану, то навіть не подумав, що з такого відчуття треба роздягнутися, що це відчуття вирве йому з грудей найважливіше. Він отямився вже після того, як випустив із рук склянку; тільки дорогою до школи… Зненацька добрав розумом, що склянка розбилася. Але було запізно. Те щастя довершеності, те відчуття власної цілісності вже проникло в душу. Найважливішої миті йому не вдалося роздягнутися. Склянка стала розплатою за його гріхи, однак після цього годі щось удіяти. Він навіть не одразу зауважив, як учні неспокійно заворушилися за партами. Гнітючі думки обсідали з усіх сторін… Таке з ним відбувалося вперше.