Текст книги "Сад спочилих котів"

Автор книги: Більге Карасу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

Форма земляних валів змінилася буквально за ніч. За сніданком учитель задумано роззирався. Хоча він і зауважував ці раптові зміни, проте не міг чітко визначити: «Що саме змінилося та де?» Він геть стомився. Ноги ще зранку опинилися у воді. Чоловіка навіть не цікавило, чому його ніхто не розбудив. Однак кілька разів махнувши лопатою, він помітив, що ніде не видно жодного з його нових колег. Земляні вали довкола постійно змінювали форму, проте не збільшувалися – за це він ручався. Обходивши два насипи, він надибав лише кілька пар ніг та держаки кирок, що самотньо стирчали з-під землі. Всі його товариші знайшли собі вічний спочинок.

Йому згадувалося німе кіно. Знову. Покази німих кінострічок, які він ніколи не пропускав замолоду. Покази, на яких лише музика давала знати глядачам, що вони не оглухли… Коли рухнуло скелище, до їхніх вух не долинуло жодного звуку, вони навіть не почули, як задрижала земля. Тільки згодом довідалися про ту подію. Зрозуміло, що й тутешнього обвалу ніхто не міг почути, навіть якби захотів, – він відбувся тихо, без коливань… Окрім того, нітрохи не дивно, що ґрунт під ногами не затремтів. То була сира земля. Учитель хотів поміркувати, чому сам не загинув під нею, намагався знайти якесь пояснення. Потім стало ліньки. Махати лопатою – та й годі.

Сонце піднялося, руки геть ослабли.

За ті всі дні (чи то години – важко було визначити) у нього не знайшлося й хвилини на роздуми. Тепер-то вчитель отримав змогу перепочити й поміркувати.

Він не загинув під обвалом, оскільки земля, без сумніву, рухнула в море. Копачі ж, вочевидь, лягли спати поблизу берега – учитель намагався оживити перед очима їхню смерть. Натомість сам він згорнувся у клубок позаду, на одному з насипів. На світанку ж його розбудили не сонячні промені, а вода, яка намочила ноги. Зараз вона вже діставала до зап’ястків. Натомість земляні вали, здається, блискавично зменшувалися. Отакими були зміни довкола, за якими він спостерігав, мов сонна муха. Вода наступала.

Він же й досі почувався настільки виснаженим, що навіть не міг визначити: його обіймають страх та тривога чи щось інше? Аби втекти від моря, від води, яка поволі плинула до нього, учитель спробував піднятися на вал сирої землі. Кроки давалися легко, проте він не став цьому довго дивуватися. Учитель ішов, однак море буцімто піднімалося вслід за ним.

Отже, острів перестав збільшуватися; зрозуміло, що земляні роботи виправдали себе, ще й, мабуть, аж занадто. Учитель стомлено всміхнувся.

Тепер він міг окинути оком ціле побережжя. Усе довкола. Отже, стояв на пагорбі. На тому пагорбі, котрого, як гадали, більше не залишилося. Тепер він бачив, як кургани сповзають донизу, розсипаються, тануть на очах – з усіх сторін. Вода наближалася туди, де стояв. Швидко. У вічі впав плоский камінь, що вигулькнув неподалік із-під землі, яка осипалася. Учитель підійшов, сів на камінь. Його здолала дрімота. Все довкола наводнювалося. Земля кругом каменя кришилася, обсипалася. Зненацька на брижах замелькали гроші – ціла купа; вони пливли, віддалялися. Щось стисло, перехопило йому горло. Мабуть, то були його гроші. Ті самі, які кілька тижнів тому закопав. Зрештою, могли бути й когось іншого…

Щось знову стисло горло.

Він уже сидів по коліна у воді. Довкола простягалися безкраї, нескінченні, майже непорушні води. Те плесо не сколихнулося, навіть коли сягнуло йому до пояса.

Єдине, що тепер залишилося від острова – його груди, голова. Ненадовго, таким трибом…

1971—1975

10

Мер явно опікувався мною. Рятував у найскрутніших ситуаціях, занедбавши решту фігур, тримав мене в руках та вів у ферзі.

Гравців на полі істотно поменшало. Ми наче зупинилися на півдорозі.

«Зелені» чинили опір, успішно грали далі. Вони були майстерні гравці. Ми з ним переглядалися. Він розпростер руки, так наче розкрив мені обійми, потім, усміхнувшись, стиснув кулаки, затарабанив ними по стегнах.

Я знемагав від спраги. Мабуть, як і всі ми. Але ми не мали права забувати, що боремося за воду. До кінця гри вона не дісталася б жодному з нас.

Все, що мені було відомо про гру, я дізнався від нього. Мій учитель стояв переді мною. Проте він не поділився секретами самої гри. Та була дуже схожа на шахи: і назвами фігур, себто нас, і майже тотожними правилами. Кілька їхніх пунктів нічим не відрізнялися від шахових. Ті пункти міський голова назвав нині вранці. Щоправда, нікого не запитував: хтось уміє грати в шахи чи ні. Зрештою, від «Фіолетових» ніякого вміння й не вимагалося. Я також не наважився все кинути та втекти, заявивши, що не знаю правил шахів, оскільки колись трохи грав у них. Я хотів зіграти з самого початку, відтоді, як зустрів його та почув цю пропозицію.

Те, що гра смертельна, він також приховав. Я міг би свідомо вигадати назву «сад мертвих», знаючи, що в ньому відбувається смертельна гра, але тоді я придумав цю словосполуку, ні про що й не здогадуючись.

Тієї ж миті мені спала в голову ще одна річ. Тут ріс сад не мертвих; найімовірніше, у місті це місце розшукували перед смертю коти, щойно йшли з людських очей якнайдалі здихати; це був Сад мертвих котів.

Ми знову зустрілися очима. Ніби читаючи всі мої думки, він, ледь глумливо посміхнувшись, ствердно кивнув мені головою. Мер досі міркував. Я почав власну гру.

Ти можеш подарувати мені життя, – говорив я про себе.

Так, – кивнув він головою.

Але не хочеш дарувати, бо

Так, я?… кивнула його голова.

Бажаєш знати, що тебе люблять

Так.

Але ти не хочеш, аби тобі зізнавалися в любові. Ти можеш удавити мене в невисловленій любові. Так. Бо… Бо?…

Не знаю. Мабуть… Ти боїшся. Так.

Я припинив гру. Мені обридло.

Та не припинив він.

Казав: чекаю, так…

Перестань, – кивнув я головою. Мер закашляв. Я був заворушився. Знову завмер.

Навіть не глянув на кота, що підповз до моїх ніг перед тим, як повернутися за дерева. Кіт зник. Голодний; либонь, виснажений. Досі відбув на той світ. Сконав у цьому саду.

Мер забувся про мене. Хоча я, дрібний пішак,

тепер захищав нижчих,

хоча я, дрібний пішак, думав лише про сан ферзя. До нього неодмінно…

Але… Гра завершилася. Завершилася через мене. Вистачало єдиного мого ходу – і все. «Неодмінно» вже втратило сенс. Хоч я й був поганим гравцем, але добре бачив хід, який випадав мені. Крім того, утілити моє бажання було непросто.

Гравці на полі знову заворушилися. Як, куди? – я не знав нічого. Знав тільки, що черга надійшла до мене.

Всі застигли в очікуванні. Я ждав указівки мера. Певна річ, той не міг вимовити нічого іншого. Напружившись, мов тятива, я приготувався до свого ходу. Один хід – і я обертався на ферзя; услід за цим королева «Зелених» хоч-не-хоч потрапляла до мене…

Мер мовчки міркував. Аж раптом уперше, уп'явшись у мене зеленими очима, заперечно похитав головою: «Ні».

Чому «ні»?

Лише подумати.

Виставитися на сміх після того, як дійшов до цього кола… Звісно, ти не хочеш, аби тебе полонили… Ні. Але…

Тепер він хотів розмовляти. Він перестав гнути кирпу, зверхньо поглядаючи, глумитися з мене, він хотів розмовляти.

Як він дивним чином читав мої думки, так і я мусив подумки розуміти його. Зі мною прагнув домовитися член команди «Зелених», не «Фіолетових». Я мусив докласти всіх зусиль, аби зрозуміти його

Ні, – говорив він. – Ти неправильно гадаєш.

Я раптом опанував себе. Він водив мене за ніс. Передбачаючи мої дії, намагався запобігти їм. Тієї миті ми стали ворогами.

Чи ми досі ніколи не були друзями? Ніколи не трималися пліч-о-пліч?

Він заворожив мене ще під час нашої першої зустрічі. Але чи я зблизив

Полишати думки не хотілося. Я навіть перестав позирати на нього, краєм ока спостерігав за вустами мера. Той уже розтулив їх, щоб оголосити рішення.

Я не став чекати. Зробив розмашистий крок. Із тисяч людських грудей, мов із ковальських міхів, вирвався один важкий звук.

Щойно гул стих, я почув його голос: «Мат». Я рухнув додолу там, де і стояв. Навішане на мене залізо забряжчало – аж здригнулося небо.

Адже кожен горбань трохи родом із поетів Якщо приборкати себе, то сам собі станеш учнем Не забувайте маршу, що двічі пролунав на землі Аби надихнути до життя мертві слова та юнаків – Заради горбаня, що сам собі й майстер, і учень[18]18
  Е. Айхан, "Держава та природа", с. 43. (Прим. автора).


[Закрыть]

Казка десята
Альсаламандра[19]19
  Не шукайте даремно це слово в словниках. Якщо й знайдете, воно – вигадане (прим. автора).


[Закрыть]

Присвячується Халуку Акеру

І

Обернувшись спиною до завішаного вікна, він стояв навпроти них. Хоча кімната потопала в напівмороці, малий міг чітко розгледіти й обличчя мами, і – її подруги. На обличчі матері проступав здивовано-роздратований вираз. Він ще такого не бачив. Щодо її подруги, то та й дивувалася, і всміхалася. Обидві дивилися на нього.

Підводячи за потреби голову, щоб глянути на людей, він завжди знаходив у їхніх обличчях щось незвичне. Натомість обличчя вуличних перехожих, коли кидав на них оком, здавалися рутинними; наче сонні, – міркував він про себе. У них лише очі були розплющені, та роти – переважно – стулені. Від цього порівняння він одразу відмовлявся.

«Тепер я зобов’язана принести й показати, – промовила мама. – Інакше тітка Рефикам гадатиме, що брешу». Він анічого не міг уторопати. Мама пішла, повернулася зі своїми улюбленими блакитними черевичками в руках. «Ну от, – глянула на матір тітка Рефикам і заторохкотіла далі: – Це ж не чоботи, хіба я не мала рації? Дитиночко, на таке кажуть напівчобітки». Мама напосілася на нього вслід за нею: «Ясно? Щоб більше не казав на чорне біле та не називав правди брехнею – не заводь розмов про те, у чому ні бельмеса не тямиш. Щоб ти мені ніколи не брехав!»

Брехати – погано. Брехати заборонялося. Його виховували, привчаючи зізнаватися, коли щось розбив чи зламав, але водночас і прищеплювали, що негоже вибовкувати кожну думку. По суті, він ще змалку став відчувати грань між правдою, яку слід говорити, і про яку – краще змовчати; хоча, довідавшись із роками, що йому недостатньо цього відчуття, він заледве й не втратив надію чітко провести цю межу в майбутньому.

Йому було шістнадцять років. Якогось дня він узявся за бритву; кажучи, що хоче побачити себе, яким є – хай волосся не спотворює його… Потім юнак збагнув, що хоч із волоссям, хоч без, а завжди залишається самим собою й таким бачить своє відображення у дзеркалі. Проте всі інші, хто на нього дивився, бачили двох різних людей, не зовсім схожих один на одного; це також суперечило істині. Він поклав цьому край. Раз на два тижні ходив у цирульню, аби бути схожим між собою поголеним та бородатим.

Що є правда? Що – обман? Шукаючи відповіді на ці запитання, чоловік спочатку читав філософську літературу, потім духовну; згодом зробився фахівцем у тій сфері науки, котра вивчала найтонші реакції мозку, заразом удосконалювався й у багатьох суміжних із нею науках, так чи інак пов’язаними з проблемою правди та брехні. Завдяки своїм старанням йому вдалося добитися чималих результатів. А втім, він метався між поняттями, наче між кутками у грі капмаджа.[20]20
  Капмаджа(тур.) – дитяча гра, в якій перебігають з одного кутка в інший так, щоб не спіймали. (Прим. перекладача).


[Закрыть] Одне поняття відсилало його до другого, як і кожна наука – до іншої. Його це не налякало. Хоча він знав, що за цими стараннями – чи перед ними – стоїть повсякденне життя з його обов’язками; вести це життя означало й безперестанку співіснувати з правдолюбством.

Будучи в авангарді тих, що пізнали правдивість, він знав, що його самого напрочуд легко обвести круг пальця. Отож, під час своїх розмов, дій думав про те, як щомиті його можуть ошукати, остерігався, що може й себе самого дурити, буцімто зазираючи правді у вічі, може, збившись на манівці, обманути й інших. Він безперестанку себе контролював. Старався переповідати побачене, уникаючи неправдивих тлумачень або ж красивих перебільшень та гарно підібраних слів; зізнавався в тому, що зробив, не приписував собі того, чого не здійснив.

Чим дужче він поринав у давні манускрипти, звикав ковтати пилюку, перечитуючи книжку за книжкою, аби почерпнути з них древні знання, тим глибше проникав в інший світ, що залишався по ту сторону дослідів над мозком живих тварин, логікою та математикою, мовознавством та опрацюванням даних. Деякі знання здавалися вартими експериментального підтвердження, деякі викликали тільки сміх.

Утім, він надзвичайно довіряв усім авторам, котрі залишили по собі ці письмена, – кожному їхньому слову; то була поверхова, необгрунтована, пісна довіра… Далебі, він міг зрозуміти, чому вчені, які, порівняно з ним, значно обмеженіші у власних діях, вернуть носа від цих знань. Либонь, усім було цікаво складати оповіді. І древнім, і сучасникам. Люди, захоплюючись цими оповідями, вірили їм – натомість сумнівалися в тому, що говорилося, відбувалось у них на очах; з такого погляду суть справи – зовсім в іншому: якщо людина або ж об’єкт не відповідали образам складених оповідей, то оманливими здавалися слова людини – або об’єкта – але не оповіді. Скоріше, таким був кожен. Або ж «зазвичай кожен». Хай там як, а існував покров містичної сили «звичайності». Зрештою, хіба його не вчили, що людям рідко подобається, коли ріжуть правду в очі?

Якби запитали його, то він, мабуть, відповів би, що найбільший у світі правдолюб – море. У цьому проявилася поетичність його натури. Якби ж попросили пояснити, чому море правдолюбне, то йому, либонь, було б важко це зробити. Він не з’ясовував, чи існує якийсь зв’язок між морем та його матір’ю – та дала йому неповні або ж помилкові, якщо не оманливі, знання, хоча сама привчала до правди.

Якось в одному зі стародавніх манускриптів – це була книга тринадцятого сторіччя з описами лікарських рослин – він вичитав, де та проти чого застосовується майстерно зображена тут рослина, на яку натикався й в інших письменах, проте ніколи не натрапляв на жодні відомості про неї. Чоловік аж оторопів.

У його країні цікавилися квітами, любили вирощувати рослини. Якщо хтось нічого не вирощував – бодай того, що цвіло, бодай ні – у глиняному або пластмасовому горщику, та навіть у бляшанці з-під консервів, на нього тицяли пальцем. Тут мали за гарну всяку квітку, всяку рослину, а найпаче любили троянди.

Це була відома річ: навіть нині в селах та містечках вживали безліч знахарських ліків, більшість яких виготовляли з трав – вочевидь, від них не відмовилися за сотні років, бо знали їхню користь. Утім квіти, що вирощувалися з любові, та цілющі трави посідали різні місця в людському серці, хоча в потрібну мить ставали одним цілим.

Чи не найяскравіший тут приклад тюльпана, у якого окремо виділяють квітку, окремо – цибулину? Скажімо, його цибулину вміли садити й вирощувати повсюди, належним чином висушуючи її та розминаючи, змішували з перетертим листям інших рослин, потім використовували як ліки проти свербежу; натомість квітка тюльпана під ворожим тягарем минулого майже забулася, давно перетворилася на невидану, невідому річ.

Як не дивно, але рослина, що описувалася в знахарському манускрипті тринадцятого сторіччя, також мала цибулину.

Ця рослина чомусь звалася альсаламандра, білого – або кремового кольору – яскрава, величезна, з квітками у формі келиха, вона росла на піщаних місцях, на пустинних морських берегах, де її не пожував би ні звір, ні людина. У книжці зазначалося, що її квіти напрочуд гарно пахнуть, але як тільки їх зірвати, зморщуються та розлітаються; висушена ж цибулина, якщо її перетовкти з іншими травами, надзвичайно помічна при свербежах, але до цього добавлялося таке: у листків рослини є одна властивість, що залежить від особливостей середовища, де виросла, вмісту в ґрунті морської солі або його незайманості. Два єдині листочки рослини, мов кинджали, стирчали внизу довгого стебла, на якому трималася квітка – усі, хто зжував обидва, божеволіли. (Оскільки автор тексту доповнював, що ті, хто зжували й третій листок, помирали, розбиті паралічем, це наштовхувало на думку, що очманілі пхали його до рота інстинктивно, аби врятуватися від безумства – але тоді вони мусили в такому стані знайти довкола ще одну квітку, або ж їхнє божевілля минало – з іншого боку, це безумство могло бути таким приємним, що їм кортіло з’їсти третій листок, щоб одержати ще дужчу насолоду. На четвертий, певна річ, часу не залишалося. Утім, чому ці люди бралися жувати другий листок? Книжка тільки натякала на це останніми рядками опису рослини; назвати їх «істотними» було, далебі, важко…) Ті ж, хто пожували один листочок цієї рослини, згідно з манускриптом, більше не могли обманювати.

Прочитавши ті описи, чоловік позбувся сну; мов навіжений, рився в стародавніх бібліотеках; почав листуватися з їхніми директорами. Та більше не зміг довідатися з цієї теми нічого важливого. Тільки в одному фоліанті він знайшов пояснення назви альсаламандра: «У світі здавна існували яскраво-червоні саламандри, що народжувалися та жили у вогні. Оскільки цих саламандр дуже мало, ніхто не вірить в їхнє існування. А ті, хто їх бачили, воліють про це мовчати – їм або не вірять, або вони самі не повірили власним очам. Ще з прадавніх часів ці саламандри журяться, що ніхто не вірить в їхнє існування, і вони вимушені жити тільки в казках. Отож за наказом старійшин свого роду їдять по одному листочкові з цих рослин та всі як одна змінюють колір – обертаються на знайомих нам, звичних саламандр. Мудреці, які відали про те, вирішили, що цій рослині найбільше личитиме назва альсаламандра. Відтоді ця рослина й відома під таким іменем…» (Книгу, з якої він почерпнув ці знання, написали в XI столітті. Вона коротко ознайомлювала з екзотичними рослинами, та й поготів. Директор книгозбірні, у якій зберігався фоліант, зробивши ці письмові витяги, делікатно запитував чоловіка в листі: «Чи можна дізнатися, чому Ви цим цікавитеся?» Відписуючи вдячного листа цьому директорові, вчений добряче натерпівся, поки вичавив із себе якісь нісенітниці на цю тему…)

Все це легко було назвати казкою, але воно спантеличило науковця як реальний факт: червоні саламандри, з’ївши один листочок тієї рослини, долають свою істинну природу й так пристосовують її, щоб люди довідалися правду. Згідно з такою казкою, правда починається з людських очей. Або ж як ставитися до того, що людина, котра з’їла той листок, не могла говорити нічого, окрім правди? Чи й та правда ставала надбанням вигаданих людьми історій?

Чоловік зібрався в подорож, приготувався до пошуків безлюдних піщаних берегів. Залишаючи на своїх учнів та лаборантів всі експерименти з живим мозком живих тварин, наукові полеміки та конференції…

Розвідка мала початися з південних берегів. Оскільки безлюдні побережжя можна було знайти лише зі сторони моря, він найняв двох чоловіків з моторним човном. Ті хвалилися, що вони професійні моряки та знають тамтешні береги як свої п’ять пальців. Учений відверто розповів їм, що та де зібрався шукати. Моряки явно зрозуміли чоловіка, бо не минуло й двох днів, як показали йому три різних береги. Вони були піщані, утім, альсаламандра не росла тут і близько.

Четвертого дня, угледівши на восьмому березі те, що шукав, він не повірив своїм очам. «Ви бачите те саме, що й я?» – запитав учений моряків; ті трохи розгубилися. З якого дива людині настільки не довіряти власним очам, знайшовши те, що хотіла та знала, що знайде? Стали пересміхатися. Приписали це його хвилюванню. На тому березі росло рівно п’ять квіток – якщо це справді були альсаламандри. Саме стільки, щоб убити їх трьох, – подумалося вченому. А зайвий листок може зав’янути ще на початку їхньої загибелі. Утім, про такі речі не варто було навіть думати, не те що – жартувати.

Насамперед потрібно було вивчити рослину з якнайдальшої відстані, щоб вона не всохла. Для такого діла знадобився бінокль. Квітка таки була альсаламандрою, описаною у стародавньому манускрипті. Його текст чоловік уже знав напам’ять. Одягнувши приготовану уніформу та надівши маску, він вибрався на берег і наблизився до однієї з квіток. Учений старався ступати якнайлегше, якнайтихіше. Таким чином він сподівався, що уникне великої шкоди, яку може завдати цій рослині людська присутність. Чоловік зірвав квітку, обернувшись спиною до решти рослин, підняв маску та понюхав її. Запах, охарактеризований у манускрипті як напрочуд гарний, щонайбільше здавався схожим на дуже приємний морський. За кілька секунд квітка зморщилася та розсипалася на порох. Утім, він знову наблизився до рослини, з якої зірвав її; спочатку акуратно відділив від кінчика стебла листочки, потім переніс цибулину разом із піском у спеціально заготовлену посудину. Все це доставив на човен. Зняв уніформу разом із маскою та запитав моряків, чи з’їдять по листочку рослини, якщо дасть. (Коли він розповів їм про властивості рослини, яку шукає, вони лише посміялися та відповіли: «Такого не буває, і хай там що, ми про це ніде не почуємо». Потім додали: «Ви-но знайдіть, а ми перші листки попробуємо – обіцяємо!») Ті на якусь мить завагалися, потім – з’їли. Ще й похвалили, що дуже смачні. Незабаром же сказали, що хочуть спати; відтак повкладалися.

Тим часом учений гадав, що збожеволів, вирішивши цілковито покластися на прочитане в стародавньому фоліанті. Як він міг повірити, що один листочок не заподіє цим чоловікам жодної шкоди? Як він міг – чому не сказати прямо? – так бездумно, так аморально вчинити, схвильований своєю знахідкою? Хіба достатньо було лише викласти на початку морякам усю правду? Крім того, знаючи, що вони не повірили?…

Тепер же годі чимось зарадити. Тим паче ті спали.

Насамперед він знову одягнув уніформу, пов’язав маску та, викопавши решту рослин разом із цибулинами, переклав їх у спеціальні посудини, які помістив у кінці човна. Потім аж до ранку просидів біля поснулих моряків, чекаючи, поки ті пробудяться. Що б він робив, якби з ними щось трапилося? Учений навіть не здогадувався. Однак нічого не сталося. Ті, задоволено потягуючись, прокинулися на світанку у веселому настрої. «Повертаємося», – сказав він їм, мріючи, як помчить у лабораторію досліджувати рослину. Приліг і заснув.

Йому снилося, як вирощує альсаламандри. Роздає їхні листочки – по одному, завжди по одному – друзям і пішоходам на вулицях, переконує з’їсти їх та повертається в лабораторію, що схожа на пустинний та крихітний піщаний берег, оточений скелями, омитий морем, випещений легковієм – у ній відтворено благодатні умови, за яких не відчутно жодного впливу жодних живих створінь. Вирощуючи альсаламандри, він годував їхніми листками – по одному листочку, завжди по одному листочку – усіх дорослих, дітей та немовлят у країні. Потім він ненароком почав роздавати людям по два, по три листочки, спочатку чекав, поки вони їх з’їдять; спітнілий та нажаханий, він прокинувся від того, що задихається. Моряки відчинили посудини та з’їли всі листки. Хотілося заверещати, але крик застряг у горлі. Учений кинувся на них. Чоловіки одним махом – одним махом – викинули його за борт. Човен віддалявся. Учений намагався плисти. Вода була холодна, мов крига. Зраджували сили; хвилі постійно накривали його, затоплювали; він наковтався води. Блаженство задухи – м’язи давно розслабилися. Як блискавично! Останнє, що йому привиділося, – тюльпанове поле. Він звивався від болю посеред тюльпанів. Тюльпани накривали, обвивали його. Він з останніх сил намагався віддерти їх від горла. Руки раптом стукнулися об тверде дерево. В очі вдарило світло. Він заплющив їх, поволечки розплющив знову. Моряки сиділи навпроти.

Один із них сказав, що йому, мабуть, снилися кошмари. Другий повідомив, що вони підпливають до порту. Учений спробував підвестися, заледве очуняв. Лише коли човен заходив у гавань, він знайшов сили заглянути до альсаламандер у спеціальні посудини. Потім вирішив розрахуватися з моряками. Один із них засміявся й відповів: «Та ніякий я не моряк. Не треба вам цього розповідати, але мене приставили до вас, щоб охороняв, тому й поплив сюди». Другий також засміявсь і сказав: «Я також не повинен цього розповідати, але мені доручили стежити за вами. Не сумніваюсь, ви, мабуть, самі погодитеся, що такого вченого, як ви, потрібно й оберігати, і контролювати…»

Чоловік спершу спантеличився, але незабаром збагнув, що, очевидно, у нього на очах – справджується все написане в давньому манускрипті про дію цього листя. Не зронивши ані пари з уст, він тільки всміхнувся. «У такому разі, – промовив учений, – ви доправите мене разом із квітами до лабораторії. Кращих за вас помічників я більше не знайду». Він знав, що за ним здалеку стежать, проте ще ніколи не бачив шпигів у себе під носом.

Вони спочатку сіли на потяг, потім полетіли літаком. Того ж вечора учений почав досліджувати альсаламандр.

* * *

Не брехати – казати правду. Він змалечку розрізняв ці поняття, хоча ті й уживалися як тотожні. На кожному щаблі його виховання та життя їх змальовували йому як основну чесноту. Проте в повсякденні та дрібних рутинних справах дійсно не брехати, та навіть дійсно казати правду чомусь малося за ваду. Так ніби він із самого початку цього не зауважував? Хіба не раз отримував за це прочухана?

Якоїсь миті чоловік вирішив покласти стереотипам край, затявшись: у кожного є своя вада, хай тоді в нього – буде така. Але не вдавалося. Важливо було не просто казати правду й не брехати, а переконати решту, що вам закладено в серце чесноту правдолюбства. Ті, хто огуджували його за правдивість, звинувачували в тому, що він насправді брехун. Навіть заявляли це йому у вічі: «Насправді – ти брехун». Звісно, у буденному житті. Поза ж повсякденним життям питання правдивості-брехні набирало форми «знань про помилковість-критичність-правду» та вело до нескінченних дискусій. Серед тих, хто обзивали його «брехуном» або ж натякали на це, були й такі, що, нехтуючи його науковим авторитетом, удавалися до тонких пояснень: «Наймайстернішу брехню завжди наряджають у ризи правди, а він доріс до одного з найпрофесійніших мастаків у цій справі».

Щодо справжньої його вади, то якби про неї запитали, він відповів би так:

Остання річ, яка спадала, а може, і зовсім не спадала йому в голову – це те, що співрозмовник може збрехати. Звісно, існують ситуації, які вимушують брехати. Не має жодного сенсу казати смертельно хворому: «Ти сконаєш, тобі залишилося жити кілька годин». Досить глянути правді у вічі, утім, не обов’язково говорити прикрі речі, давати відповіді на непоставлені запитання. Хоча так само непотрібно давати помилкові, неправдиві відповіді, прикидаючись, що знаєш невідоме, бо про це запитали. Чому б людям брехати? У цій ситуації він був готовий вірити всьому, що кажуть. Головна ж вада в тому, що на вимогу щодення він запихав свої переконання, «наукові сумніви» або ж знання з психології кудись деінде. Хіба звинувачення в «ідіотизмі» не були одним із украй тонко продуманих закидів його друзів – тих, котрі обзивали брехуном або натякали на це? Тому він давно дійшов висновку, що єдиний вихід із цього становища – раз і назавжди покластися на науку, де використовують найреалістичніші методи. Певна річ, ця реалістична наука рано чи пізно мала ввійти в постійне буття… Мабуть, з його боку це також був якийсь ідіотський, безглуздий оптимізм. Але хто міг очиститися від усякої вади? Щоправда, були такі – найвищі з людей. Він до них не належав, та й годі.

Хай як, а вчений не помилився, коли з двох альтернатив: вірити фоліантові тринадцятого сторіччя чи ні – обрав першу. Він знайшов рослину. Більше нітрохи не соромився, що дав з’їсти чоловікам по листочкові—хоча й частково потрібно було, попри те, що застерігав їх. (Вони так напрочуд весело з’їли ті листки з почуття обов’язку, аби ціною власного життя довідатися, невже рослина справді володіє властивостями, про які він розповів? Чи тому, що не повірили тій стародавній книзі?) Хіба не було б ідіотизмом, раптом заподіяв би чоловікам очевидної шкоди? Таким трибом наука ніколи не ввійшла б у повсякденне життя, не змогла б… Як довго їй ще довелося повзти навкарачки, аби чогось добитися в питанні: мовчати чи казати правду?

* * *

З одного боку, він намагався розмножувати альсаламандри в усіх необхідних їм лабораторних умовах, із другого – досліджувати листок цієї рослини, нітрохи не відомої сучасній ботаніці. І не просто листок, а також – і його нові сполуки, що можуть активуватися в ротовій порожнині чи під час травлення… Через якийсь час він почав опрацьовувати дані… Цілих два місяці група із шести осіб, до якого долучилися й два колишні моряки, у строгій секретності досліджувала в лабораторних умовах різноманітні можливості вивчення цієї тематики та потроху почала здобувати результати. У тій-таки таємничості вони готувалися до того дня, коли, знайшовши нових піддослідних, зможуть розпочати експерименти на основі крихітних доз речовини.

Котрогось ранку він побачив на письмовому столі листа від того самого директора бібліотеки, що надіслав йому витяги з фоліанту XI сторіччя про назву «альсаламандра».

Зацікавившись тією книгою, директор прочитав її від першої до останньої сторінки, хоча розібрати письмо було вкрай складно. У книзі було чимало легенд та казок про рослини. Директор не знав, чи цікаві вони поважному вченому, проте був переконаний, що в кожному разі книга стане йому в пригоді, якщо завітає до їхнього містечка.

На цих рядках учений підвів голову. Те незнайоме крихітне містечко почало оживати в нього перед очима разом із бібліотекою, огородженою давніми мурами та сучасними ґратами, запиленими вулицями і його мешканцями, що стурбовано спостерігали за тим, як руйнуються одні з давніх будинків, поки вони заледве реставрують інші. Щодо самого директора, то це – незалежно від віку – мав бути чоловік, закоханий у ті фоліанти, нагромаджені на полицях, зажурений, оскільки їх не читають, та сердитий на тутешніх школярів і студентів, котрі приходять у бібліотеку готуватися до занять, але тільки й знають, що перешіптуватися та гиготіти (поки він обмежується лише попередженнями, бо без цих жевжиків бібліотека взагалі спорожніє); либонь, користуючись такою нагодою, як запитання столичного вченого, він насамперед старається представити свою книгозбірню, потім – себе, відтак знову шукає вигоду для бібліотеки, або ж, хтозна, може, і для себе… Чоловік усміхнувся. Притиснув листа прес-пап’є, замкнув двері й попростував услід за помічником, який покликав його ознайомитися з першими результатами досліджень, що їх видав комп’ютер.

* * *

А результати були цікаві. Здається, все йшло до відкриття двох досі невідомих сполук. Аналіз потрібно було вести, вишукуючи найдосконаліші методи, враховуючи різні ймовірності. Водночас вони мали проводити досліди над тваринами, щоб визначити дозу речовини; усвідомлюючи, що досягнуть тільки значимих результатів… Можливо, через тривалий період часу, а можливо, не через такий і тривалий, вони розпочнуть експерименти над людьми…