Текст книги "Сад спочилих котів"

Автор книги: Більге Карасу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

Повернувшись за стіл, на якому знову зауважив недочитаного листа під прес-пап’є, вчений відчув, що стомився та зголоднів. Дорогою до їдальні він намагався розібрати, що написано в другій частині листа, який збирався дочитати за кавою. Розгублено всміхався друзям та знайомим, які поверталися з обіду. Директор працював у бібліотеці до сивого волосу, вибивався із сил – хай там що, а він аж ніяк не міг бути тим уявним охриплим дідком, не здатним навіть протерти пилюку з книг. Зрештою і його мова, і почерк не були як у старого; вочевидь, чоловік, що писав йому та зумів змиритися з труднощами прочитання давніх текстів, був молодий. Учений засунув руку в кишеню, припинив читати. Інакше ворожив би доти, поки не подадуть каву. Цей молодий директор прагнув привернути увагу вченого, можливо, навіть прославитися чи зробити собі кар’єру, надавши йому несподівану допомогу. У цьому, звісно, не було нічого кепського. Проте…

Їжа збила з думки. Чи скоріше один із базік за столом. Тільки-но подали каву, науковець злякався, що не зможе дочитати листа. Заледве спекався пустомелі.

Його здогад був правильний. Директор писав, що йому тридцять років. Безперечно, він чимало досягнув на свої роки. Убгавши своє життя в тісні рамки, він хотів почуватися непересічною людиною? Однак, згадуючи про власне буття, він ніби вибачався: «Позаяк мені лише тридцять, читаючи це стародавнє письмо тією мірою, наскільки дозволяє набутий досвід…» – писав він… Сюди бібліотекар і втиснув найцікавіше: «Ви не повірите, але легенда про тюльпанове поле переказується навіть у цьому манускрипті як давня казка…»

Тюльпанове поле несподівано повернуло його до того реального сну, який наснився в морі.

Цей молодий директор, якого він навіть не бачив і навряд чи побачить, зненацька йому спантеличив і голову, і душу.

Не дочитавши листа, він засунув його в кишеню. Дві останні сторінки краще не дочитувати, що б там і не було написано… Він сам мав написати листа. Короткого, різкого.

Увечері, сидячи вдома, він раптом замислився – сам у порожній кімнаті, у зручному, м’якому кріслі. Його поглинула легенда про тюльпанове поле. Але водночас і думки про інші речі, ще інші… Наскільки він знав та пригадував, легенда була така:

Колись давно жив собі один візир. Здобував у війнах перемогу за перемогою і своєю славою почав непокоїти навіть падишаха. Усі сусідні держави він змусив сплачувати данину. Та якось у столицю надійшла звістка, що військо однієї з них, ще й найдрібнішої, раз у раз здійснює набіги на багате прикордонне село їхньої країни, відбирає в мешканців олію, збіжжя та гроші. Візир негайно зібрав армію та повів її на ворожу країну. Дійшовши до кордону, він наштовхнувся на тюльпанове поле, а оскільки не міг віддати квіти на поталу коням (за тієї епохи тюльпан вважався в країні ледь не священною, улюбленою квіткою), то почав їх обходити; тим часом ворожі нападники помітили чуже військо, налетіли на село та спопелили його вщент, не залишивши каменя на камені. Візира скарали на горло, відтак минуло два сторіччя, поки село повернулося до колишнього стану, а міждержавні стосунки на тому кордоні налагодилися.

З часом візира забули, одначе гнів, мабуть, перекинувся з нього на тюльпани, оскільки через багато років після цієї події (про те згадувалося не тільки в письмових джерелах, а навіть у казках…) у країні були під строгою забороною квіти тюльпанів.

В указі зазначалося, що на виробництво ліків вистачить і цибулин. А квіткарі натомість можуть садити троянди. І хоча відтоді тут ніхто не вирощував тюльпанів, ця ворожість замість того, щоб зменшитися, з часом тільки посилилася; з квітки поширилась і на її зображення – краяни зішкрібали тюльпани із стінних розписів, де тільки бачили, замість них виводили троянди. За тієї доби така зміна зображень стала прибутковою справою для багатьох родин. (Проте – як у час всіляких заборон – мали роздолля чутки про квіткарів, які не скорились і вже сторіччями тайкома вирощують тюльпани… Такі люди або не сприймали заборон, або ж з’являлися на світ від матерів із любов’ю до тюльпана в серці? Це була тема для довгих суперечок.)

З того часу минули сотні років, проте тюльпану не простили. Шанувальникам квітки впродовж цих сторіч вряди-годи хотілося відверто висловлювати свою любов, нарешті перестати соромитися її; когось із них ганили, а когось – довічно – призначили директором садів та розсадників, де культивувалися лише троянди – уже за тих часів, коли не виганяли з роботи й навіть, коли була нагода, не відправляли на заслання…

Легенда та її продовження… Це все було добре, гарно, проте за цими думками, ідеями начебто стояло ще щось; його тривожило ще щось…

* * *

Учений вирішив відписати коротко й різко, проте вже тривалий час не міг скласти відповіді. Натомість якось уранці він побачив ще одного листа від молодого бібліотекаря.

Лабораторні дослідження загальмувалися. Команда тупцювала на місці: треба було визначити склад однієї зі сполук, але це нітрохи не вдавалося. Ось уже два тижні, як усе чи то валилося з рук, чи то губилося з очей. Вони морочилися зі складниками, яких достеменно ніяк не могли встановити, це було схоже на біг наввипередки…

Можна сказати, учений уже нудьгував за днями, коли встромляв провідники в мозок живих тварин – з тих експериментів мав більше користі. Усе це: і тварин, і їхній мозок разом із провідниками, прикріпленими до голови, та вимірювальними приладами – він переклав на плечі помічників. Отримуючи від них раз на тиждень звіти із результатами дослідів, він читав їх заздрісними очима. Ще трохи – і вчений закинув би оте хімічне божевілля й замість нестямних фантазій про те, як нагодувати людство листям або його соком, надав перевагу безлічі привабливих дослідів. Чи він перевтомлювався?

Того вечора провалився в крісло й, приспавши на колінах кота, вийняв із кишені лист бібліотекаря. Почав читати.

Пізно!

Чим дужче він зачитувався, тим сильніше по його єству розливалася тривога, схожа на ту, що й від попереднього листа (хоча й сам не знав, чи саме листи навівали ту тривогу), але, здавалося, тепер із нею можна визначитися. Марно було шкодувати, що він не дочитав попереднього листа, а тим паче, шукати його, щоб прочитати зараз (либонь, уже давно порвав та викинув). Звідки цей бібліотекар взявся на його голову?

Цього разу директор починав так: «Я й чекаю, і не чекаю відповіді на мій лист. Ви, мабуть, розсердилися». Слова, які мали розгнівати його, мабуть, залишилися непрочитаними. Що він міг там написати? «Цього разу запитаю відверто: ви також із квіткарів, що підпільно вирощують тюльпани? Можете зізнатися мені в цьому без жодних пересторог. Мене призначили в це маленьке глухе містечко, оскільки я один із них; чи, зважаючи на колишні пересуди, краще сказати „заслали“… Ось бачите: я вам спокійно в цьому зізнаюся. Ми можемо порозумітися. Відтоді, як я почав копатися в книгах, аби роздобути інформацію про альсаламандру, мене не покидала одна думка: стати в пригоді за межами цього крихітного містечка. Я нічого не відчув, ні про що не здогадувався. Та оскільки мав надіслати Вам інформацію з манускрипту одинадцятого сторіччя, ознайомивши з альсаламандрою як рослиною, що дуже схожа на тюльпан, у голові зародилися певні припущення. На моє запитання в першому листі Ви ухилилися від прямої відповіді, на другий – не відписали, таким чином підвівши мене до закономірного висновку: почути про існування інших квіткарів, які вирощують тюльпани, знову зустрітися з іншою реальною особистістю, котра охоплена цією пристрастю… Будь ласка, тільки не покидайте мене одного…» Ситуація загострювалася.

Учений підвівся, умостив кота біля себе на стіл, дістав папір і почав писати.

Він зважував кожне слово; міркуючи, гладив кота по м’якенькому гарячому животу, почісував йому шию та підборіддя; тішачись його муркотінням, яке то жвавішало, то стихало, забував про втому. (Йому кортіло запитати директора бібліотеки, чи є в того кіт, але в цьому відмовив собі.) Дописавши листа, учений законвертував його; переніс кота на край ліжка, роздягнувся, помився та заліз під ковдру спати.

II

Тепер він радів, що не відіслав написаного листа. Маленьке містечко виявилося аж ніяк не маленьким. Перед ним стояли дві давні будівлі. Безсумнівно, щойно відреставровані. Ніяких обдертих старих будинків не було й близько. Вулиці – вимощені камінними плитками. Все довкола блищало. Певно, уночі лив дощ. Учений запитав, де бібліотека. Знайти було легко – через дві вулиці звідси. А щодо неї він не помилився. Перед ним виріс старий мур і нові – ще й тільки-но пофарбовані – ґрати! Він поцікавився біля входу, де кабінет директора. Йому кивнули на двері в правому кутку внутрішнього дворика. Учений зайшов, відрекомендувався; тепер з інтересом спостерігав, як здивований вираз на вродливому обличчі директора невпинно змінювався на розгублений – той не знав, що вдіяти.

Учений ще вранці вирушив у дорогу, налаштований ночувати вдома. Зустрітися з бібліотекарем, переглянути краєм ока книгу– та й годі, і хай не тягнуть його на галасливі бенкети – пити в ресторанах! Вони побалакають кілька годин, а як – дасть Бог – завітає сюди ще раз, тоді вже… На цих словах очі бібліотекаря заіскрилися сміхом. Отже, та пропозиція «повечеряти нині разом, те-се, у великому ресторані» була нічим іншим, як витонченою манерою, котру потрібно продемонструвати – або ж гадають, що потрібно – перед столичним гостем.

Директор іще раз від початку до кінця зачитав йому розділ про альсаламандру з книги описів незвичайних рослин. Легенда про тюльпанове поле містилася в кінці фоліанта, у розділі «Повір’я та перекази про рослини». Затим бібліотекар показав ще кілька манускриптів. В одному з них ішлося про «піщаного тюльпана, що його також називають альсаламандрою». В іншому писалося, що «з альсаламандри, як і з тюльпана, виготовляють помічні ліки від свербежів». У третьому зазначалося, що альсаламандра – не рослина, а в алхімії – назва червоних випарів, котрі утворюються під час дистиляції есенції селітри, і ті, хто – спираючись на різні казки – вважають її рослиною, упадають у сміховинну оману.

Бібліотекар надсилав йому й цю інформацію. (Вона залишилася непрочитаною на сторінках другого листа… Як же багато всього втиснув туди цей вродливий молодик!.. Науковець не дочитав другого листа, і, за висловом директора, «ухилився» від прямої відповіді на перший – як було відверто йому пояснити, що він остерігався, аби не проговоритися про дію листків альсаламандри? Зрештою, вирішив не пояснювати й далі.)

Після того як він закінчив переглядати книги, бібліотекар запросив його додому. Учений, по суті, заради цього сюди й приїхав. Обидва нетерпляче чекали, коли ввічливість нарешті дозволить покинути книгозбірню й піти до директора в гості.

У бібліотекаря не було кота. Натомість жила куріпка – у дерев’яній клітці, прикрашеній позолоченими цвяхами з великими шляпками. Ніби читаючи думки вченого чи то рядки ненадісланого листа, директор узяв його за руку й повів в оранжерею за домом. Там стояло зо п’ятнадцять-двадцять горщиків із різнобарвними тюльпанами – квіти розпустили пишні пелюстки. Обсаджена кінськими каштанами оранжерея водночас ховалася за високими садовими мурами. Бібліотекар, не зронивши й пари з уст, уважно дивився на вченого. Мабуть, його реакція не здавалася переконливою, оскільки обидва, довго не гаючись, повернулися у вітальню.

Куріпка гримкотіла в клітці.

* * *

Господар запитав, що він питиме. «Чай», – відповів учений. Щоб заварити чай, той мав бодай кілька хвилин пробути на кухні. Учений хотів трохи поміркувати. Він не мав чого приховувати, проте ніяк не міг вирішити: довіряти цьому чоловікові чи ні. Підійшов до куріпки. Щось прошепотів їй. Куріпка зраділа, весело заквоктала. Поки господар повернувся, науковець вже знав рішення. Вони сіли один навпроти одного; завели мову.

Він також цікавився квітами. До того ж, як і багато людей, – трояндами. Та якщо всі плекали троянди заради червоних, рожевих, жовтих та білих пелюсток, то його серце належало – зеленим. Та троянда так і звалася зеленою, хоча насправді пелюстки мали сильний бірюзовий відтінок. Із квіткарів, що намагалися виростити її, і глузували, і жаліли їх; бібліотекар, либонь, знає про це, адже якщо вирощуєш квітку такого кольору, треба починати все спочатку, робити щеплення – гадати, яку троянду з якою поєднати, оскільки ще не вдавалося із зеленої троянди отримати таку саму зелену.

Господар дому зацікавлено слухав; тільки іноді, уставляючи коротке й сухе «так», або «еге ж» – натякав, що не вірить цій балаканині. Такою мовою вчений не переконав би навіть дітей. Він сам передавав себе в руки правосуддю. Варто було тільки написати кілька рядків уповноваженим чинам. Господар дому показав би цьому вченому кретинові, який поставив себе в ідіотське становище, де раки зимують. Заявивши, що «не піймався на його гачок», той уже не міг вислизнути з директорових рук.

* * *

Господар запитав, що він питиме. «Чай», – відповів учений. Щоб заварити чай, той мав бодай кілька хвилин пробути на кухні. Чи довіряти цьому чоловікові? Треба було вирішувати. Він підійшов до куріпки. Щось прошепотів їй. Та вмить затихла, мов нежива. З кухні долинав брязкіт чайника, кришки до чайничка на заварку, склянок та ложечок. Поки господар повернувся, науковець уже знав рішення. Вони сіли один навпроти одного. Мову завів директор:

– Насамперед я показав свої тюльпани. Щоб ви перестали не довіряти мені.

– Я не ворог тюльпанів, однак і не вирощую їх. Хотів написати Вам про це, але подумав, що листом Вас, мабуть, не переконаєш – от і все. Тому й приїхав особисто. Насправді я вирощую синю троянду. Знаєте, синя троянда…

Його співрозмовник удавав, що уважно слухає його. Хоча нетямився від люті. Якщо ця людина говорить правду, то він скоїв нечуване безглуздя, сам здавши себе в руки правосуддю. Якщо ж бреше, то тим самим показує, що не довіряє, не може довіритися йому. Поки директор, сидячи в кріслі, прикидався, що уважно слухає гостя, лють від самотності наростала в його душі, змушуючи винаходити найпримітивніші способи помсти цьому чоловікові.

Господар запитав, що він питиме. Куріпка раптом затихла.

– А якщо ми нічого не питимемо, хіба так не можна? – запитав гість. – Не завдавайте собі клопоту. Краще посидьмо та поговорімо.

На думку бібліотекаря, науковець, безсумнівно, щось приховував. Листа не написав, говорив натяками, до тюльпанів цікавості – належної, чи, щонайменше, сподіваної – не виявляв, заводячи мову, одразу торочив про сині троянди.

– Кажуть, що найбільшим хистом серед тих, хто культивує сині троянди, вважається вирощувати їх в одному горщикові разом із тюльпанами, – промовив він. – Що ви на це мовите?

– Не знаю, – відповів учений. – Сам я не намагався, але підозрюю, що одночасно вирощувати обидві квітки в одному горщику, далебі, важко…

Куріпка знову загримотіла. Либонь, хотіла порушити тишу та привернути до себе увагу. Господар щось прошепотів їй. Пташка весело відповіла. Тим часом два чоловіки, котрі мовчали, начебто слухаючи пташку, немов потопали у грузькому болоті, обидва усвідомлюючи це.

* * *

На порозі хатнє світло у профіль осявало директорове обличчя – з виду геть юне, геть дитяче. Проте дитячий вираз, на відміну від юного, далебі, окреслювала образа, що закипіла на підборідді та кутиках уст…

Учений зажурився. Він не хотів скривдити бібліотекаря. По суті, й не сказав нічого дошкульного. Утім, молодик тепер стояв ображений, як і кожна людина на його місці, побачивши, що стільки планувала, і все – намарне. Крім того, учений звів нанівець свою спробу розповісти те, що хотів, коли їхав сюди… Він дивився на господаря дому, напустивши на себе якомога більшу привітність.

– Настане час, і я розповім, чим завдячую вам; чи точніше, зможу розповісти… Пробачте, але не люблю звіряти незавершені справи, – сказав він. Помовчав і додав: – Та й немає потреби.

Директор постаравсь усміхнутися так, наче хоче, але не може йому повірити. Його образу раптом мов рукою зняло. Потім вона знову прилипла до підгорля. Тільки тепер обличчя зробилося ще менш рішучим, ще більш дитячим… Тієї миті це обличчя можна було назвати просто гарним.

– До побачення, – прощався вчений. – Вельми вам вдячний. Ми запросимо вас до нашої лабораторії, аби висловити вдячність перед усіма. Сподіваюся: цей день не за горами…

Вони потисли один одному руки. Бібліотекар тепер намагався всміхатися. Учений довірився йому?… Вони махали руками, допоки автівка не звернула за ріг.

Учений же досі міркував: чи не обдурився, знайшовши пояснення, чому манускрипт одинадцятого сторіччя значно важливіший за той, що тринадцятого, переконавши себе, що сформував надійне логічне та філософське підґрунтя…

* * *

Директор гнівався сам на себе. Думаючи тільки про тюльпани, він не розпитав як слід ученого про альсаламандру. Хоча його слова подяки, мабуть, насамперед торкалися справи, пов’язаної з нею. Скоївши непоправну помилку, він повернувся туди, звідки починав… Із іще більшою купою запитань, які невгамовно роїлись у голові. Так не виб’єшся в люди.

Міркуючи, що відповідати містянам, коли цікавитимуться його розмовою з ученим, він намагався вигадати єдину версію для всіх ситуацій; знайшовши її, утихомирився та пішов спати. Учений, мабуть, також уже добрався до ліжка. Хай як, вони ще мали зустрітися.

Хіба той цього не казав? Тепер бібліотекарю потрібно було зарекомендувати себе зовсім інакшою людиною. Заприсягнувшись це зробити, він заснув.

Науковець же тієї ночі перед тим, як заснути, зняв із себе й дорожню втому, і сумніви, навіяні недовірливим обличчям бібліотекаря, і тривогу, що гризла душу – спустив геть усе з думок. Незалежно від результатів, на цій справі потрібно було поставити крапку. Не було жодного сенсу журитися!.. Він усміхнувся, уявивши собі подив на обличчі бібліотекаря, коли публічно висловлюватиме йому вдячність. Спустивши кота з плеча, він поклав його на край ліжка та вклався спати.

III

Вони довели, що альсаламандру можна розводити в лабораторних умовах – це стало найбільшим успіхом. Бігме, цим можна було похвалитися! Невідома, незнана, чутлива й тендітна квітка полюбила тутешній ґрунт та розмножувалася. До рослин ніхто не наближався – спостерігали за ними крізь скло. Якось уранці, коли вчений разом із асистентами прийшов подивитися на них, загальну увагу прикувала неймовірна річ – усі переглянулися й завмерли, мов укопані. Перед ними розкинулося справжнє тюльпанове поле.

Їм навіть не повертався язик сказати, що думають. Або ж квітка в цьому середовищі зазнавала незначних змін і ставала схожою на тюльпан, або ж ця схожість, якої вони не зауважували через цілий ряд особливих властивостей рослини, тепер несподівано відкрилася їхнім очам. Таким чином, було напрочуд доречно, що вони тримали свої досліди в таємниці. На їхньому місці кожен міркував би тільки так.

Тепер команда чітко могла розкласти сполуку, яку назвала Аа. З одного боку, переймались її аналізом, з другого – взялися за експерименти, щоб дослідити таку її властивість, як змушувати казати правду – або ж, точніше, якщо висловлюватися мовою фоліанта, «більше не дозволяла людині обманювати».

Власне, тоді зі всіх боків почали повзти несподівані плітки; захмарні, нечувані плітки, які міг розпускати лише директор бібліотеки, не простивши вченому те, що той покинув його на самоті.

Науковець розгубився. Збагнув, що потрібно прискорити темпи праці. Зажурився. Однак не став доскіпуватися до джерела цих пліток.

Друзі навідувалися до нього, тишком-нишком починали розповідати: «Учора…» За тим «учора» йшло таке: «На одному засіданні завелася мова про квіти; хтось заявив, що ти вирощуєш тюльпани. Я збирався сказати, що знаю тебе, і ти нічого не вирощуєш; то був мій обов’язок, хоча й здогадувався, що цим лише зміцню підозри; але не встиг і рота розтулити – аж тут раптом: „Так, вирощує, та ще й у горщиках для троянд їм на поталу…“» Того, хто це сказав, вони обидва чудово знали. «Бодай тебе оббріхували б і сотні ворогів, я їм нізащо не повірив би. Як він може таке набалакувати?» Учений заспокоїв друга. Звісна річ, той знайомий насправді сам колись вирощував тюльпани, але перестав. Тож, очевидно, це – ніяка не ворожнеча. Культивування тюльпанів вимагало від нього відваги. «Хтозна, може, він хоче бачити й мене таким мужнім; а можливо, хоче, щоб і я вирощував тюльпани…» Проте радості від цього було мало.

Услід за цим другом приходило й чимало інших, приносили нові вістки. «Учора…», – починали вони. Чутки розповзалися по вулицях, по маршрутних таксі. Науковець же щоразу журився все дужче й дужче.

Проте, з іншого боку, істотно пришвидшувалася робота. Все написане в манускрипті, мабуть, мало, справдитися. Досліди проводилися на основі мінімальних доз: вивчався весь процес; різноманітні сполуки, які вступали в реакцію в людському шлунку, що перетравлював увесь листок, спочатку бралися для експерименту в стократ меншій пропорції.

Настав день, коли всі активні елементи можна було визначити, відтак ставала зрозумілою форма дії рослини, що «більше не дозволяла брехати». Якщо до складу суміші не додавалася сполука Аа, то її експериментальні, устократ менші дози впливали не більше кількох секунд. (Від піддослідних вимагалося говорити явно неправдиві речі.) Утім, після того, як домішували Аа, усе змінювалося. Якщо доза збільшувалася до п'яти відсотків, то експерименти тривали впродовж кількох годин, а траплялось – і цілого дня, хоч як піддослідні намагалися, але збрехати не вдавалося.

Ті старання відкривали вченому абсолютно нові горизонти. Він радів своїм успіхам, наче малим дітям. Настав і той день, коли нарешті можна було покликати директора бібліотеки та привселюдно висловити йому вдячність. Тим часом плітки розповзалися й далі.

Найважливіше ж те, що ці плітки жодним чином не зачіпали лабораторних дослідів, чи принаймні так лише здавалося. Тут начебто не йшлося про те, що з лабораторії відбувся витік інформації, яку неправильно тлумачили чи зумисне спотворювали. Натомість усі пліткували про результат таємного захоплення самого дослідника – мовляв, той вирощував у домі тюльпани. Ті, які переповідали йому ці плітки, говорили десь так: «Оскільки ми тебе добре знаємо, то вибачай, але маємо невтішні вісті. Переказуємо їх, бо як ти рано чи пізно збагнеш, що не розповіли тобі те, що чули на власні вуха, то й руки не подаси».

* * *

Можна сказати, зібрання минуло доволі яскраво. Прийшли й працівники лабораторії, і керівники кількох найближчих наукових відділів, і кілька високих, навіть дуже високих – посадовців із секретних органів; приїхав і директор бібліотеки. Учений, коротко виклавши суть виконаної роботи, – власне, виклавши без жодної конкретики та реальних фактів – висловив подяку бібліотекареві за те, що той указав йому шлях до відкриття. Як і мріяв, того дня він спостерігав за розгубленим виразом того наймолодшого, найгарнішого у світі (дещо зляканого на цьому вкрай урочистому зібранні) обличчя. Підвівши гостей до парника, де вирощувалися альсаламандри, він довго розповідав про особливості та тендітність цієї рослини, так схожої на тюльпан. Потім запросив директора бібліотеки до себе в гості. Запропонував переночувати, поводив по дому, показав бібліотеку та свої зелені троянди. А кіт того вечора зробив неймовірне: підійшов до гостя, заліз йому на коліна й на них заснув. Хоча вчений і хотів розповісти, як це важливо, але не став. Бібліотекаря його слова тільки розсмішили б.

Уранці гість перед тим, як вирушати в дорогу, сказав господареві: «Дружба з котом, мабуть, неабияк відрізняється від дружби з куріпкою». На що той відповів: «Щиро кажучи, я й сам не знаю: чи людина ділить з ним свою самотність, чи тільки терпить її ще дужче». Вони розпрощалися. Учений гадав, чи довідається він згодом, як подіяла на бібліотекаря двадцятивідсоткова доза суміші, розбовтана в каві.

Через три дні він одержав офіційного листа від мера міста. На бланку з грифом «Надзвичайно секретно» зазначалося, що, «як стало відомо», йому вдалося досягти приголомшливого успіху на ниві щеплювання троянди й тюльпана, тож мерія просить продати їй екземпляр виведеної рослини для розмноження в особливому відділі Ботанічного музею муніципалітету. У листі також просилося надати виняткового значення його секретності, зважаючи на те, що даний музейний відділ закритий для населення.

Цього разу вчений неабияк здивувався. Навіть не здогадувався, що робити. Міркував і день і ніч. Адже відтепер він не міг нікому розголошувати правди про свої досліди, навіть якби вони стали справою цілого життя… Якщо підмішати кожному в їжу чи напій стопроцентну дозу… Таким чином результат дослідів цілковито підтвердився б і приніс усенародне благо. Утім, ця божевільна ідея перелякала його самого. «До чого ж я докотився, що мрію про таке…» – замислився він. Чи не краще, якщо найближчим часом він не випускатиме на руки екстракту листка альсаламандри (поки його справжній ефект невивчений та незрозумілий), і, не зважаючи ні на що, не дозволить користуватися ним від імені держави, а то й – фізичних осіб? Чи це відкриття не прокладає шлях до брудних, небезпечних діянь? Знищити альсаламандру, покласти край таємничості та розголосити про все у пресі – з одного боку, завдати собі клопотів – було неважко, або ж могло бути неважко; але знищити всі записи лабораторних старань, весь доробок, змусити себе забути його… Це здавалося неймовірним. Лист од мера несподівано приводив його до тями. Екстракт листка, який він підмішав бібліотекарю до кави, з певного кута зору здавався помстою тому праведнику за чимало діл. От тільки помстою – чиєю й кому?

* * *

Відтоді, як він одержав лист од мера, минуло тридцять годин. Той розрізняв вирощування альсаламандри та тюльпанів (трояндо-тюльпанів або тюльпано-троянд); отож плітки не зникли, лист це підтверджував. Учений міг звернутися до приятеля, що колись культивував тюльпани та одним із перших підхопив плітки про нього, – попросив би цибулини, з яких вирощують квіти, чи принаймні запитав би, де їх дістати. Адже ті цибулини, що використовувались у медицині, не годилися для справи. Учений хотів знайти найкращі. Та щойно завівши машину, відмовився від цієї ідеї. Було всього-на-всього одне місце, куди він міг податися.

Поки він добрався до містечка, вже сутеніло. Учений знайшов директора вдома. Цього разу на юному вродливому – до слова, відтепер нітрохи не ображеному й не дитячому – обличчі він майже не розгледів розгубленого виразу. Куріпка знову гримотіла. Збираючись сісти в крісло, він раптом зауважив на ньому малесенький пухнатий клубочок. Глянув на бібліотекаря. Чоловік усміхався. «Звичайно, я не відпущу, не вижену своєї куріпки… Гадаю, поки воно виросте, то звикне до неї…» Учений взяв той пухнатий клубочок в обійми. Кошенятко навіть не прокинулося.

Він розповів, чому приїхав. Бібліотекар знову майже не розгубився.

– Тепер я відверто розповідаю всім, що вирощую тюльпани. А ви – синю троянду. Також що ви культивуєте в лабораторії альсаламандри, про яких ідеться в старих письменах, а з тюльпанами справи не маєте… Усі, кому відомо про нашу зустріч, постійно цікавляться, чи ви розводите тюльпани; наче змовилися… Ви не повірите… Люди, які нітрохи з вами не знайомі, люди, котрі досі й не здогадувалися, що я культивую тюльпани, переповідають, як ви плекаєте тюльпано-троянду або трояндо-тюльпан, ніби бачили це на власні очі… Чи точніше кажучи: переповідали. Від тих цікавих і слід прохолов, щойно я без жодних пересторог почав із ними розмовляти. Нині вони всім показують, що більше не хочуть зі мною спілкуватися та тримаються від мене якнайдалі… З чим я зостався? Тепер у мене є кіт… Гаразд, шановний, а що ви робитимете з цибулиною тюльпана?

– Я вирішив вивести з неї тюльпано-троянду або ж трояндо-тюльпан, хоч як воно зветься…

Бібліотекар таки на мить розгубився.

– Я подарую вам будь-скільки цибулин, – відповів він. – Коли виведете її, покажете мені? – відтак трохи помовчав і запропонував: – Переночуєте в мене сьогодні?

Той не відмовив. Директор навіть не сподівався, що вчений погодиться. На вродливому обличчі засяяла усмішка.

Ополудні вчений посадив цибулини, які дав бібліотекар, у горщики до троянд – до зелених троянд. Відписуючи мерові лист під грифом «Надзвичайно секретно», він повідомив, що сподівається найпізніше через півроку виконати його прохання. Віднині він збирався проводити серед горщиків із квітами щонайменше кілька годин на день; спостерігати, експериментувати. Чекати результату. Чекати, ніби на власну смерть.

* * *

Відтоді, як він одержав лист од мера, минуло понад тридцять годин. У відповіді, написаній під грифом «Надзвичайно секретно», учений зазначив, що мерові надали неправдиву інформацію, оскільки він цікавиться лише виведенням синіх троянд; утім, якщо муніципалітет надто цього хоче й береться власним коштом придбати цибулини, то він як учений (хоча така справа виходить далеко за межі його професійної сфери) може провести відповідний експеримент у своїй лабораторії; щоправда, ті досліди, котрі в ній тривають, наразі унеможливлюють цю роботу. Зате він може допомогти Ботанічному музеєві забезпечити чимало специфічних умов, необхідних, щоб виростити надзвичайно рідкісну рослину, ще й напрочуд схожу з тюльпаном, на ймення альсаламандра – та вже культивується в його лабораторії задля особливих експериментів.

Але тільки листом справа не обмежувалася. Потрібно було попросити бібліотекаря написати статтю про почерпнуті з давніх манускриптів знання; надрукувати її в котромусь із наукових журналів, що їх ніхто не читав і не бачив; відтак підсунути цей часопис зі статтею якомусь молодому газетяреві. Роздмуханий до сенсаційних розмірів матеріал в одному зі скандальних видань мав неабияк зацікавити та сколихнути суспільство. Єдина загроза існувала для тих, хто спробує скуштувати два листки… Щодо решти…

* * *

Відтоді, як він одержав лист од мера, минуло понад тридцять годин

Учений зайшов у лабораторію. Попросив старшого помічника відірвати від альсаламандри один листочок. Усі здивувалися. Проте давно звикли, що той двічі не повторює. Йому піднесли листок. Не залишаючи нікому жодної миті на роздуми, науковець скрутив його, пхнув у рот та, чимдуж пережувавши, проковтнув. «Спочатку експеримент треба проводити на собі», – прокоментував він. Затим переглянувся з двома помічниками, котрі супроводжували його в плаванні, – усі троє всміхнулися. Раніше він із ними вже не раз обговорював дію листка. Ці чоловіки казали тільки правду. Хоча за бажання могли спокійно щось приховувати – ніхто не примушував їх говорити. Дія листків, які вони скуштували в човні, відчувалася під час усіх дослідів – ті ґрунтувалися на принципі: казати обернено протилежне тому, що думаєш. Щоправда, експерименти над чоловіками проводив лише вчений із головним асистентом. Більше вони не знали людей, котрі з’їли цілий листок, – таке й у голову нікому не спало б. Разом із ними та головним помічником учений пройшов у кабінет для експериментів. Затим попросив вірного асистента принести й другий листок. Тут колишні моряки одразу стали йому на заваді.