Текст книги "Сад спочилих котів"

Автор книги: Більге Карасу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

7

Наша зустріч із мером тривала недовго. Заледве я запитав у молодика, що стояв перед входом до палацу, де кабінет мера, як той взявся провести мене. Ми здолали чималеньку відстань, минаючи залу за залою. Сюди чужоземців не впускали. Я не міг стриматися, щоб не поглянути на стіни, стелі, прикраси та картини довкола. Хлопець не гаявся біля мене, одначе йшов так, ніби час зустрічі перенесено. Він безшумно прочинив двері, перед якими ми зупинилися, шанобливо привітався та вклонився комусь – я не бачив кому – потім, відступивши вбік, пропустив мене в кабінет; вийшов і зачинив двері.

Мер запропонував мені сісти. Подякував, що я прийшов, і почав ромову.

Коли я покинув кабінет, молодик знову стовбичив перед дверима. Ми попростували в іншому напрямку, вийшли через чорний хід у сад. Цей вид анітрохи не схожий на те місце, де я опинився три дні тому.

Гральне поле було значно більших розмірів, натомість мало не клітинки, а – кружальця, хоча й також мармурові, однак не чорні та білі, а фіолетові й зелені; поміж них розташовано жовті. Старанно вимощені круглі камені були настільки точні в діаметрі, що ці підрахунки здавалися непідвладні розуму. Щойно вимиті, вони яскраво виблискували насиченими кольорами. У діаметрі ті кільця мали бути понад метр.

Глядацькі ряди здіймалися вгору навколо грального поля. Там уже сиділи поодинокі глядачі в шапках і паперових ковпаках, тримали в руках газети та книжки. Гра розпочнеться об одинадцятій. Зараз ледь-ледь більше, ніж двадцять по восьмій.

Юнак знову забрав мене в палац, завів у якусь крихітну кімнатку. На камінному помості лежали міндери. [13] 13
  Міндер(тур.) – подушка для сидіння. (Прим. перекладача).


[Закрыть] А на горіховому кріслі п’ятнадцятого сторіччя розкладено моє вбрання.

– Пане, послухайте трішки мене, – попросив молодик. – Я замкну вас тут, сам піду; даруйте, але це правило, якому сотні років. Учасникам гри не дозволено бачитися перед нею один з одним, як і з будь-ким. Я повернуся о десятій годині, тоді ви почнете одягатися.

Молодик пішов, тричі прокрутивши ключ у замку.

Я нестямився від люті. Це переходило всякі межі. Проте спромігся лише осоромитися, грюкаючи кулаком у двері. Насправді я гнівався на власну дурість. Чи вони затягли б мене сюди силоміць, якби сам не з’явився до мера?! Так, ніби… Всі слова, мовлені про гарне ставлення до туристів…

Але ці люди долучили мене до однієї з найдавніших церемоній їхнього міста. Якби я не захотів до неї приєднатися, мене ніхто не приневолив би. Раніше я буцімто не хотів уступати в гру й майже переконав себе в цьому. Та, на ділі, хіба не загорівся в душі бажанням, коли той чоловік запитав мене: «Ви приєднаєтеся до гри?»

Я ліг. Заснув. Його голова цього разу волосся на ній начебто було світліше, русяве, торкнулася моєї. Я відчував, як він тепло дихає мені у вухо.

– Це був сон, – пролепетав я із заплющеними очима. Потім темряву знову змінило світло.

Цього разу його рука лежала переді мною. Я погладжував її пучкою. Увіткнув палець йому в зап’ясток Кров не потекла. Йому не заболіло. Коли я витягнув пальця, на зап’ястку не залишилося й сліду. Він знову дихав мені у вухо, у щоку. Довкола здійнявся легіт.

Я вдруге опинився в темряві.

– Це був сон, – повторив я.

Потім розплющив очі. Двері прочинилися, молодик тихо кликав мене на ім’я та легенько торсав за плече. Я прокинувся.

– Пане, попрошу вас одягтися, звернувши особливу увагу на місця, які виділені на цьому малюнку.

Вирядитися в це небачене вбрання було непросто. Щось я мусив одягти одне на одне, щось з'єднати одне з одним. Коли ж я належно ввібрався у костюм із семи компонентів, залишалося припасувати, як на малюнку, ще чотирнадцять дрібних деталей.

Фіолетовою стрічкою я підперезався. Колоска засунув під наколінник. Обценьки чіплялися до плеча, невеликий сікач прив’язувався особливою мотузкою до стану. Я уособлював містянина, ратая, теслю та різника. Мешкав та працював і в місті, і поза ним. Тесляр, я будував хати; ткач і фарбар, я ткав пряжу та забарвлював її. Вояк, я володів списом; крамар, я ховав під подолом капшука, напханого монетами.

Щойно сурми сповістили про близький початок гри, я глянув у дзеркало – чоловік у ньому був достоту, як на малюнку в моїй руці, або неначе з картин, котрі розглядав у музеї.

Хлопець прийшов знову, показав дорогу. Коли я дістався до грального поля, всі гравці вже стояли на кружальцях. Мені показали моє місце. Я був пішак, тож це було там само, що й три дні тому.

Сурми стихли. Мер у своїй промові розповів про значення традиційної гри для життя міста; подякував гостям.

У переповнених глядацьких рядах панувала суцільна тиша. Щойно гравці вийшли на поле, вони завмерли, ніби справжні фігури. Цього насамперед вимагав мер як суддя гри та володар самих «фігур». Я ж відтепер не міг повертіти головою та все гарно розглянути.

Мер сидів акурат праворуч від нас у кріслі на балконі, зведеному зумисне для нього. Сурми прогриміли вдруге. Гра почалася.

Казка сьома
«Убий мене, майстре!»

Алпаку Ізбіраю

«…Зрозуміло, що чимало старезних батьків вряди-годи посягають на власних дітей та скоюють людожерство, бо поклоняються демонам. Щодо цієї матері, про яку наша оповідь, то діти влаштували їй урочистий похорон. Як задуматися, то це жахлива річ. Такі оповіді стають легендами».[14]14
  Конджаку – Моногатарі шу (антологія японських оповідок XII сторіччя), XXVII, 22: "Мисливська мати". (Прим. автора).


[Закрыть]

Щоб урочисто поховати матір, дітям потрібно вижити самим. Хоча й видно, що не вижили.

Перестрибуючи з каната на канат, з кільця на кільце, акробати час від часу падають, гинуть. Ті небіжчики не зважали на вік. Але якщо молодий гімнаст каже: «Знаю, аби на постарілому обличчі якогось акробата під правою ніздрею виступила тільки мені помітна родимка, то його жде певна смерть. Хоча й не визначу: чи він зірветься з каната, чи потрапить під машину, чи, занедужавши, навіки зляже…»

Ви йдете по тугому канату назустріч один одному – мов на здибанку; потім один із вас програє, майже падає, другий же кидається рятувати, ловити в повітрі, і поки обидва хапаєтеся за інший канат, за інше кільце, всі злякано затамовують дух; так ви заробляєте на хліб.

Скажімо: ви душі не чуєте в акробатові, що навпроти; ви працюєте спільно вже чимало років, він для вас та людина, з якою можете поділити й нестерпні страждання, і миті радості, якими вряди-годи насолоджуєтеся, хоча звикли казати про себе: «Ми ніколи не всміхаємося». Ви обидва наближаєтеся до середини канату. Зненацька під правою ніздрею… Тоді вас як іще молодого гімнаста охоплюють думки: чим та як зарадити…

Почнімо спочатку.

Перед ним – учитель.

Чи не став він учителем і у виборі життєвого шляху?

Перед ним – учитель, який узяв його до себе ще в дитячому віці, виховав, передав своє вміння та зробив одним із найславетніших молодих акробатів. У своїх стосунках вони давно перейшли грань між майстром та учнем. Молодший уважав себе сином старшого; майстер також мав його за сина, відрекомендовував усім, як: «Мій син». Однак, говорячи до нього, пильнував, щоб навіть не назвати на ім’я, адже його «синку» відрізнялося від такого ж звертання будь-якого майстра до будь-якого вихованця. Зрештою, їхні розмови й не починалися зі звертань. Тільки-но хтось із них, забувшись, збирався гукнути другого, і з його уст зривалися перші звуки, йому ставало ніяково; обидва силкувалися заглушити їх, пчихаючи та кашляючи. Вони заводили розмову з місця, на якому обірвали її день або й тиждень тому, чи одразу перестрибували на кінець, давно обговоривши початок. Зведені дугою брови, примружені очі, зімкнуті вуста – міміку вони вважали досконалішою за балачки й обмінювалися скупими порухами обличчя, коли не могли збагнути, про що мова, на чому урвалися їхні інтелектуальні роздуми. З цієї причини приятелям цих акробатів вартувало неймовірних зусиль, аби встежити за такими розмовами – вони сприймали їх як диваків. Натомість майстер з учнем настільки призвичаїлися до своєї мови, що навіть не уявляли: невже у світі знайдуться люди, яким вона видасться незвичною. Вони бралися розмовляти так із кожним, нітрохи не ніяковіючи, зводили догори брови, примружували очі та стискали вуста, і тільки потім, ніби проснувшись, але досі не очунявши, геть розгублені, заледве не обливаючись потом, намагалися пояснити сказане.

Молодший вважав себе сином старшого; вважав, утім, мав майстра не за батька, а радше – за матір. Він прирівнював учителя до рідної неньки, яка привела його на світ, вигодувала своїм молоком, навчила жити. Спочатку, устерігши в душі це чудне почуття, він злякався та засоромився; гадав, що ніколи не видасть майстрові такого гріха. Лише згодом хлопця ще сильніше збентежило те, що не наважується розкрити майстрові, який відає кожну його думку, свого почуття, бодай і негожого. Якось уночі після вистави, коли вони лежали в темряві, він хутко поділився наболілим. Із ліжка навпроти спочатку донісся здавлений сміх. Поки учень усвідомлював, яку помилку скоїв, розповівши таку річ, бодай і майстрові, та готувався загинути під уламками розбитої надії, той уже відверто реготав. Учитель угамував сміх аж на світанку; відтак промовив: «Ти, бігме, поет!»; після чого захропів. Чудна думка розвеселила майстра, однак не сподобалася йому, – це було очевидно. Зібравши докупи останки вцілілих надій, хлопець заледве опанував себе. Більше він цієї теми не зачіпав. Одностайність стала частиною їхньої єдності.

Проте через багато місяців, коли хлопець, начебто ненароком послизнувшись на канаті, летів до кільця внизу, а майстер «рятував» його, ловлячи в повітрі, учителеві руки щось невиразно нагадали йому. Після вистави, і коли забирав у господаря гроші та бажав усім доброї ночі, і коли одягався та повертався разом із майстром додому – хлопця не переставало гризти: на що саме скидалися ті руки. Він не згадав. Наступного вечора, щойно він знову мав «падати» в кільце

У голові все переплуталося. Хлопець знав. Материнство, яке він розгледів у вчителеві, – не породжене його поетичним чи літературним хистом. Він прислухався до хропіння, яке линуло із кімнати дядька по батькові. Малий причаївся перед її зачиненими дверима. Його вже кілька днів туди не впускали. А оскільки не впускали, то ці всі дні він аж до вечора сидів на порозі під хатою, аби не заштовхали на кухню чи у вбиральню – сам він туди не просився. Тепер він стояв усередині, слухав хропіння й легенько штовхав двері. Довкола нікого не було. Цебто ні матері, ні бабці.

Поки він летів до кільця, майстрові руки, що мали вчепитися за пояс, спіймали лише його зап’ястки. Просто кажучи, це були руки його матері. Того вечора, коли вони повернулися додому й роздяглися, майстер висварив хлопця. Він не шпетив його так ще з дитинства, ще з перших років навчання. Той мовчки слухав. Здавалося, учителів прочухан тривав годинами. Урешті-решт майстер запитав хлопця: «Тепер скажи мені: чому так сталося, як ти міг забутися?»

Учень гадав, що слухає його, чи так лише вдавав, тим часом у голові й далі

Він розповів про це майстрові. Так, наче вдруге те все переживав. Починаючи з того, що вчитель, по суті, знав: його тато помер, бабця по татові здитиніла, батьків брат приносив до хати гроші та став у ній господарем і над матір’ю. Як потім вона розповідала, йому тоді минуло трохи більше, ніж два роки. Власне, згадуючи те все, він мов досі бачить себе у дзеркалі одягненим у зелене в червоні квіти ентарі.[15]15
  Ентарі(тур., араб.) – тут: довге вбрання, яке мусульманські чоловіки носять поверх одягу. (Прим. перекладача).


[Закрыть] Бабця цілими днями не вилазила з чудного крісла, яке й спереду, і з боків трималося на підпорах. Було також іще одне сідало – не схоже на її, ще більше, ще кругліше, ще червоніше; мама щось виливала туди, коли сморід під бабиним кріслом гострішав. Оскільки надворі добряче потепліло, хлопчик уже кілька днів зранку до вечора сидів на порозі. Того ранку мама випхала на поріг і бабцю разом із кріслом. Та постійно куняла. Самої ж мами поруч не було. Вона хутко зібралася та вибігла з дому, сказавши, що скоро повернеться. Малюк же досі навіть не дотягнувся до кулястої, блискучої ручки на дядькових дверях, аби відчинити їх. Утім, притулившись до дверей, він відчув, як ті прочиняються самі; хропіння дедалі дужчало, щільно завішані вікна майже не пропускали в кімнату світла; у нього мов зараз стоїть перед очима, як наближається до дядька, що спить горілиць; мовчки дивиться на нього. Чи то дядько помітив його, чи розтягує губи в посмішці; намагається заговорити, чи йому востаннє зсудомило від болю легені? У тому віці він цього не знав. Зненацька чиясь рука тихо схопила його за зап’ясток, друга – за ентарі, і дитина миттю опинилася за дверима; ті руки були мамині. Щодо чоловіка, який, вочевидь, прийшов із нею, то він тільки похитав головою, коли та забрала хлоп’я. Мама ж, не зронивши й пари з уст, присіла навпочіпки на порозі вбиральні, обхопила голівку малого руками. Переляканий хлопчик затамував дух, потім простягнув руки, торкнувся до маминих колін. Щойно мати відпустила його скроні та взяла в долоні руку, страх минув. На дядьковому обличчі під правою ніздрею – він бачить те, мов наяву, тому і знає, під якою – виступила величезна пляма, яка здавалася йому родимкою. Досі він такого ніколи не бачив.

Того ж вечора, вислухавши розповідь учня, майстер знову висварив його. Але цього разу коротко. Він і сам уважно вислухав учителя. Таке неможливо згадати – виснував той; а працюючи, і не треба згадувати. Інакше руки, котрі рятують від смерті, колись не встигнуть схопити ні за пояс, ні за зап’ястки.

Більше він не мав права ворушити особистих спогадів та минулого, повинен думати тільки про роботу та довірити свою голову майстрові, оскільки той так наказав. Він мусив викинути ці спомини і з серця, і з пам’яті, а також забути про смерть бабці та матері.

Він викинув, та тільки один спогад, усупереч усім його зусиллям, уперто стримів гвіздком у голові. Він ніяк не міг забути родимок, котрі зауважував під правою ніздрею й у мами, і в бабці. На тих обличчях, які він так добре знав і, здавалося, міг намалювати по пам’яті, за кілька днів поступово виступали та вводили його в зажуру, змушували замислитися: «як це їх не помітив», відтак у день смерті розросталися до розмірів оливки

Він давно зрозумів. Ці темні плями, мабуть, були сімейною ознакою. Раніше їх на тих обличчях направду не існувало. Вони з’являлися лише напередодні смерті, розросталися, і того великого дня їхня величина

Він був іще зовсім юний. Ще не знав, що набутих знань недостатньо, поки десять разів не відміряєш, не наб’єш оскомини. Якось удень, працюючи з новим учнем майстра на канаті

То був літній день. Одному акробатові відомо, як небезпечно працювати майже під самим склепінням цирку. Майстер дивиться знизу, керує ними. Він вимагає, аби через тиждень новобранець виступив на канаті перед глядачем. Змушує юнака тяжко працювати. Оскільки в таку спеку майстрів на канат не затягнеш, а він уже піднявся до рівня калфа,[16]16
  Калфа(тур.) – помічник учителя, майстра; підмайстер. (Прим. перекладача).


[Закрыть] то саме йому випало тренувати новачка.

Вони зупинилися на канаті один навпроти одного. «Тепер обережно, – наказав він новому учневі, що стояв навпроти. – Витри добре піт, аби не трапилося біди…» Хлопчисько витерся, подивився йому у вічі й відповів: «Готовий!» Тієї ж миті гімнаст зауважив під правою ніздрею хлопчиська родимку. Напрацювавшись, вони спустилися з каната. Коли ж милися, причепився до нього: мовляв, як тобі личить ця родимка. Хлопець спочатку розгублено глянув. Потім запитав: «Яка родимка?» Він щодня дивився в дзеркало і поготів такого не помічав. Затим пригнічено додав, що не второпає жарту калфа. Хтозна, що тоді коїлося в душі малого акробата. Тож він попросив вибачення, сказав, що йому привиділося. Однак пізніше, під час тренування, знову побачив цятку там, де й була. Вона зробилася ще виразнішою. Через три дні юнак, працюючи сам на канаті, зірвався з нього й загинув. Підбігши до учня, він побачив, що родимка на місці, розміром з оливку…

Отож це була не сімейна ознака, а його особистий дар. Він бачив родимки, невидимі нікому.

Парубок знав, що ті люди помруть. Потім він кілька разів мав змогу переконатися у правдивості такого пророцтва. Відтепер злякано придивлявся до людських облич.

Тривалий час акробат не зауважував родимок. Ніхто довкола й не помирав. На серці трохи полегшало.

До цього додаються верби.

Якось весняного вечора вони з майстром поверталися додому. І далі вдвох. Майстер та син. Коли загинув третій юнак, якого той зібрався вивчити – він у всіх убачав мене, однак не всі могли зірватися з каната й не розбитися – більше ніхто не наважувався йти до нього в науку. Дехто стверджував, що майстер не винен; либонь, у його калфа немає «братньоройової» прожилки… Ті, хто так казали, приходили, уважно шукали очікувану прожилку в нього між брів, одні її розгледіли, інші – ні. Колись уранці майстер також шукав у нього ту прожилку. Не знайшов. Принаймні так він тоді сказав. Натомість того ж ранку хлопець у м’яких сонячних променях сам дещо розгледів поміж учителевих брів. Замість «братньоройового» бузкового розгалуження він узрів зеленуватий «кинджал» – прожилка свідчила, що тому не можна мати учнів. Цього він майстрові не сказав та й не наважився б. А те, що він не наважувався розповісти майстрові, не могло зберегтись і в його пам’яті. Воно й не збереглося. Вивітрилося, забулося.

Це становище зажурювало їх обох; утім, зрозуміло, вони давно звикли, що їм ніколи не доведеться ділити власне життя з будь-ким.

Того весняного вечора, повертаючись додому повз якийсь не такий на перше око верболіз – вони зауважили, що всі дерева обрізані; укрите свіжими росистими листочками віття, якому вони тішилися вранці, тепер валялося купами на хіднику. Щоб не затоптати його, майстер зійшов на дорогу – повільно, поважно, із любов’ю; натомість учень легкою ходою простував далі, наступаючи на гілля. Знову вийшовши на бруківку, хлопець зупинився, довго-довго нюхав, як усе пахне довкола; тоді ж на березі річечки намагався пояснити майстрові, як знудьгувався за зеленими лісами, за лугами і травами.

У відповідь знову дістав прочухана. Як сказав бувалий акробат, гроші заробляються тільки там, де люди мешкають гуртом. Що ж до місць, де вони так мешкають, то там зазвичай не ростуть верболози та не буває зелених берегів. Якщо і є, то чудово, тільки акробатові, що пізнав себе, просто гріх – нудьгувати за такими місцями, тим паче такому, як він – акробатові, який більшість часу проводить у великому місті. Акробатові потрібно думати про канат, а нудьгу та марева – вирвати із серця.

Раз майстер так казав, він повинен був так зробити, мав би так зробити. І він зробив. Услід за споминами він викинув із душі й нудьгу, і мрії.

Майстер важив усе – так був вихований; він навчав його – робота набувала все більшого значення. Цьому навчив майстер. Тільки праця робила його самим собою, мала робити. Цією прив’язаністю до роботи він завдячував майстрові. Хіба не від нього усе перейняв? Хіба не вчитель замінив йому матір? Та чи навчився він усьому лише від нього?.. Наскільки сам був творцем власної сутності? Та й чи міг бути взагалі? Що йому прищепив майстер, що прищепив він собі сам? Та й що, далебі, означало «прищепити»? Невже він анічогісінько не мав у собі, коли постав перед ним уперше? Невже його цілковито сформував майстер? У такому разі майстер формує кожного, ні, закладає учневі власне формування

У нього все переплуталося в голові. Він, мов провидець, наперед знає відповідь майстра, якщо поставить йому ці запитання. Ні, той не скаже: твій розум цього не осягне. Подумки вчитель говорив: «Не тепер, зараз мій розум цього не осягне – можливо, іншого дня». Однак уголос відповів би інакше, «Не думай про це», – порадив би йому, та й годі. Потім майстер мав додати, що після його смерті, коли й він візьме собі учня та почне виховувати його, тоді зрозуміє й себе, й «мене». Парубок буцімто передчував це, відтепер, немов почув ці слова відтепер. Отож і він мав дорости до майстра, навіть подолати себе. Парубок міг про це поміркувати…. Але близько до голови не брав.

Акробатика вимагає від людини – якщо та не хоче загинути – цілковитої віддачі канатові, кільцям, майстрові, крокам, рукам, очам. Якщо колись він зустріне когось, чиє діло – мислити, а не ходити по канату, тоді поставить йому ці запитання. Гаразд, а чи й та людина змогла б замислитися над питаннями акробата? Це окрема тема…

Ще раніше хлопець зненацька зауважив, що поки глядачі внизу, здіймаючи в рядах справжні хвилі, спостерігали за тим, як він виконує трюки на канаті, його розум уже кілька разів блукав невідомо де, зосереджуючись не на линві, а на бозна чому. Це було недопустимо. Майстер не повинен відчувати такого навіть інтуїтивно. Він пересилив себе та добряче «остудив» голову. Більше хлопець не думав під час роботи. Утім, поки вони мандрували від міста до міста, він у дорозі прикидався, що спить, обдурював навіть майстра, сам же поринав у свіжі поля й верболози запитань.

Перед кожним виступом вони розкидали під дверима будинків кварталу, залишали в кав’ярнях та читальнях написані від руки оголошення. Щовечора, повертаючись додому, майстер акуратно клав одне з них в особливу скриньку. Та якось він сказав парубкові, що доручає цю справу йому, бо той сам уже доріс до справжнього акробата. Хоч як ці слова тішили серце, гімнаст не запишався, натомість вирішив запитати вчителя, чи не зберігає він ці оголошення на згадку. Той розрепетувався на нього й сильно вилаяв, сказавши, що він ні до чого не доріс. Це не «згадка», а єдине, що залишиться в них від канату; їхній спосіб життя, те, як вони живуть, їхня життєва дорога – пряма й розмірена. Хай він добре затямить: з кожним днем, з кожним номером тягар смерті дедалі важчає на їхніх спинах і колись так пригне їх додолу, що вони більше не зможуть підняти цю скриньку; у цих оголошеннях – і ти, і він; хіба, окрім цих папірців, вони ще щось мають, аби показати й собі, й іншим, як жили?

Але того ж вечора хлопець отямився. Не через оголошення, через майстрову лють. Як він досі не здогадався?

Ці періодичні крики, котрі залишалися поза – начебто природною – люттю в їхніх стосунках майстра-учня, були намаганням словесно пригнітити хлопця – і то не так його особистість, як молодість.

Він давно мав би звернути увагу на дивні переміни в цих спалахах гніву.

«Мій майстер постарів. Невже я не можу знайти часу на думки про те, як день у день дедалі вдосконалюю свою майстерність, про те, як інші гімнасти також виростуть, постаріють? Що з того, що я, живучи в нього під боком, не можу спокійно подивитися йому у вічі? – гнівався хлопець на власну короткозорість. – Хоча людина й хоче, аби той, кого любить, дорослішав, одначе не бажає йому старості та смерті. Оскільки я вже себе геть не тямлю, отже, постарів і сам. Щодо нього, то вже хтозна?…» – не наважувався він довести цю думку до кінця. Або ж не міг довести.

Його майстер постарів. Якщо раніше він думав, що майстрові прочухани стосуються тільки його, то тепер розумів, як ще здавна за дитячих та перших років повноліття, цими нападами люті поміж прочуханів

Як він так проґавив? Поки хлопець і гадки не мав, що майстер може помилитися на ділі чи в словах

Хоча останнім часом тільки й чув натяки з його вуст про те, що майстер може не просто помилитися, а навіть не зауважити якоїсь очевидної деталі або моменту. І нехай! Майстер одразу вибухав. Отак те, що раніше парубок навіть не смів думати, він тепер ще й наважувався говорити. Чи не злостився на це майстер?

День від дня хлопець все дужче переконувався, що не помиляється у своїх думках, можливо, тому, що почав звертати на це увагу; здогади накопичувалися, оберталися на знання. Утім, під час роботи він і близько не підпускав до себе таких думок, хоча й став у цій темі «майстром».

Тільки уявити собі майстра-будівельника, що цілісіньке життя зводив якусь споруду, клав цеглини, нарешті завершив її, а йому вказують на тріщину чи то ґандж у стінах; як би він розлютувався

Але, може, він помічав майстрові вади, бо почав сам собі подобатися? Або ж майстра все більше тривожила навіть тінь його помилок, кожен здогад і бодай сон про них? Та хіба майстер – не людина, як і всі? Хіба в нього не могло бути старості, схилу літ? Здається, єдине, що його вирізняло з-поміж людей – це звання «майстра», хіба ні? Чи не була віртуозність єдиною рисою, яка вивищувала й оберігала від них, хоча він був такий, як усі?

Хлопець не міг збагнути цього, хоча й розумів, що коли остаточно все з’ясує, від цих знань не буде йому жодної користі. Майстер здавна дорікав улюбленому учневі, а потім – і калфа, найменшими його вадами – у всіх на виду; той згорав від сорому. Коли ж якось сам учень затнувся на людях про скриньку, напхану саморобними оголошеннями, то добре дістав на горіхи.

Це все потроху свердлило йому голову, дедалі спантеличувало. Ніхто не повинен був дізнатися про розповіді майстра, якщо вони йому не подобалися, натомість він охоче переказував історії свого калфа наліво й направо, нітрохи не задумуючись: приємно тому це чи ні. Він поводився так не для того, щоб розлютити учня; і не зі свинства; це було вочевидь. Він не брав до голови, що тими плітками може заподіяти лихо, завдати улюбленому калфа прикрощів. От і все. Майстер і в голову не клав, що поводиться зле.

Урешті-решт акробат вирішив: хай як, не гніватися на майстра, не забувати, що чоловік старіє, та навіть коли він помиляється, змовчувати, аби не засмутити. Упавши два дні тому з даху, майстер уранці промовив за чаєм: «Боюся, скоро настане той день, коли моє життя потребуватиме допомоги, день, коли моє життя вимагатиме допомоги від тебе… Я вряди-годи теревеню, що мушу залишитися без помочі, аби подохнути, як той пес. Базікаю, бо не відаю, що гірше: стати тягарем чи доживати віку на самоті…» Ті слова запали хлопцеві в серце. Певна річ, вони також вплинули на те рішення. Однак того вечора, коли парубок ухвалив його, на душі зразу полегшало, він проспав таким непробудним сном, про який уже й забув, що є такий.

А на ранок, коли вони знову пили один навпроти одного чай, парубкові кинулася у вічі якась плямка під правою ніздрею майстра. Він заледве стримався, щоб не простягти руки та не витерти її. У серце закрадалося лихе передчуття. Він навіть боявся подумати.

Того дня його охопила скорбота. Вечірню виставу відмінили. Він крадькома вислизнув за місто. Знайшовши якусь подобу річечки з верболозом, ліг на березі, утупився очима в небо й замислився… Серце огортав страх, що майстер відійде на той світ. Припустімо, він помилявся, і смерть наразі не чекала вчителя. Але вже від самої думки про це, хоча вона щойно зародилася, по спині поповзли мурахи. Адже акробат наважився замислитися про смерть майстра. Замислювався вже. Та навіть відчував радість. Він також стане майстром, візьме собі учнів, нарешті матиме вихованця, нарешті пошукає, зможе пошукати відповіді на сотні запитань, котрі набралися за стільки років. І постарається знайти їх. Але він сам

Парубок згадав загиблих учнів. Чи не вони стали причиною майстрової прив’язаності до нього? Колись той розповідав йому: «Я мав до тебе трьох учнів, і всі вони загинули. Після тебе я вже нікого не хотів, вирішив працювати тільки з тобою. Але ти вже чимало досягнув, тож я візьму ще цього малого…» (Мова йшла про юнака, у якого акробат зауважив пляму під правою ніздрею, поки той працював на канаті. Увечері того ж дня, коли вони взяли його в науку, майстер розповідав про це акробатові перед дверима. Хлопця вони вже вклали спати. Довкола клекотала гаряча літня ніч.) Услід за тим юнаком загинуло ще два учні.

Хіба майстер не був схожий на матір, яка народжує та виховує немовля? Народжує та виховує чи скидає?… Акробат давно заслужив звання калфа. Збирався стати майстром. Якщо тільки й сам не загине… Тоді його вчитель вичахне, помре з горя – все через калфа, який загинув молодим на порозі власного визнання. Це означало б: він нікого не зміг виховати… Адже були такі майстри, у середовищі акробатів їх вважали злощасними. Гинули їхні учні, гинули калфа. Усі гинули замолоду… Безперечно, до них належав і його майстер. Звісно, аніхто не осмілився б висловити це йому у вічі чи при ньому. Проте хіба невисловлене вважається неіснуючим? Зрозуміло, що на таких майстрах розвиток їхнього мистецтва, акробатичного мистецтва, уривався, достоту, як згасає рід після смерті бездітних пар. Чимало з них вирізнялися з-поміж решти акробатів, досягали високих злетів. Проте хіба ті майстри насправді не були всохлими гілками, безплідними дружинами? Кожен виховувався в одного з майстрів. Тільки ці нікого не виховали б. Насправді їхній рід не всихав на них. Усихав рід тих, що від них народжувалися.

Проте він жив – то й годі. Діставши з кишені дзеркальце, парубок глянув під праву ніздрю. Він не побачив не те що родимки, а навіть – пилинки. Це означало – не загине, отож його майстер мав отримати спадкоємця та врятуватися від лихої слави нащадка злощасного роду. З одного боку, щоб так відбулося, майстрові потрібно було померти, а учневі, калфа – й далі жити, аби після його смерті самому піднятися до чину майстра.

Акробатові не подобалося, що задалеко зайшов у своїх роздумах. Журба так обнялася з радістю, сміх – зі слізьми, аж голова туманіла.

Він заснув, прокинувся. Сонце котилося до обрію. Зненацька хтось голосно озвався до нього: «Незабаром пора повертатися у в’язницю». Парубок аж отетерів. Хто? Звідки? Відколи це

Того ранку майстер раптом випустив із рук чашку з чаєм та підійшов до дзеркала. Невже й він зауважив у себе під правою ніздрею плямку? Чиясь невидима рука стисла парубкові серце. У нього ледь не виривалося з грудей: хоч той і майстер, але це неймовірно, щоб помітив родимку. Тільки він бачив їх і ще не чув, щоб його майстер міг розгледіти таку річ; про це ніхто ніколи не говорив. Власне, здається, майстер дивився не на свій ніс, а на очі та брови. Потім обернувся й сказав: «Нині ми не працюємо, та й тобі не треба лізти на канат. Що ти робитимеш біля такого старого шкарбуна, як я? Хай що, а пора нам збиратися на той світ». Або він побачив родимку – та це неможливо – або ж ці слова просто були збігом. Парубку до горла підкотився клубок. Він тільки й спромігся вичавити з себе: «Не кажи так, ти не навчив мене відповідати на такі слова. Я не знаю, що й думати». «Біжи-но погуляй», – відрубав майстер та засміявся.

В’язниця… Існувала. Це витікало й з майстрових слів, і з його власних.

Із в’язниці втікали. Якщо втечеш

Та хіба він не мріяв стати великим акробатом? Невже не пропрацював стільки років, аби дорости до майстра? Люби до нестями своє ремесло, своє мистецтво, акробатику

Аж дотепер він не замислювався навіть над тим, що таке кохати до нестями. Людина кохає повітря? Вона дихає ним, живе. Та й годі. Це теж були просто слова, форма; він слухав їх для того, щоб якогось дня не роздумуючи ними скористатися.