Текст книги "Сад спочилих котів"

Автор книги: Більге Карасу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

Адже команда науковця ще ні на кому не випробовувала цього другого листка. Вона припускала, що інформацію, почерпнуту з манускрипту, можна підтвердити експериментально, однак досліди, поставлені на тваринах, ніколи не принесли б їй надійного результату. Єдине, що залишалося вченому – провести дослід на собі. Окрім того, книга не давала точного визначення цьому божевіллю. Стати жертвою наукової спроби для нього було тим самим, що й зазнати нещасного випадку на роботі, від якого не застрахована жодна професія. Що не кажи, а ця пригода або швидко забулася б, або чітко підтвердила б інформацію, почерпнуту з манускрипту, і спрямувала подальші дослідження у відповідне русло. Щоб покласти край цій справі, досить було підійти до горщиків з альсаламандрами без жодних масок та пов’язок і зірвати кілька листочків. Зрештою, він міг і сам будь-коли потайки з’їсти другий листок – цьому ніщо не перешкоджало. Важливо тільки, щоб під час експерименту поруч не крутилися члени команди. Це були останні слова, які змусили замислитися помічника, зобов’язаного охороняти його. Оскільки вчений відтепер говорив те, що думав, команда могла завадити йому, лише тісно зв’язавши… Якщо вони на це на важаться… «Гаразд, – відповів помічник-охоронець. – Робіть, як знаєте. Ми почекаємо біля вас».

Тоді вчений сказав, що не їстиме другого листка, допоки йому не принесуть третього. Помічник-охоронець раптом збагнув, до чого все йде. Решта ж команди, мабуть, не сприймала того, що відбувається, поза рамками досліду, як і, либонь, досі нітрохи не припускала, що після другого листка потрібно буде з’їсти третього… Одначе охоронець…

Підступивши до вченого, прошепотів йому на вухо: «Нащо?»

У відповідь той тільки стиснув йому зап’ясток.

Він уже з’їв другий листок, третього тримав під рукою; третій також чекав на нього. Учений блукав очима в різні боки, переводив їх з одного помічника на іншого.

Божевілля вилилося в жахливий різкий біль. Через півгодини після того, як проковтнув листка… Він ледве стримувався, щоб не заверещати, міцно зціпив зуби; почав кидатися з місця на місце. Цей біль змушував волати кожну жилу. «Тварини цього не могли передати, – спробував він прошепотіти якоїсь миті. – Все моє тіло немов роздирають на шматки». Потім витріщив очі – з горла виривався здушений хрип. Учений бився головою об стіну. Він приготувався, що помічник – той, що охороняв його – зараз простягне третього листка. Утім, серце не погоджувалося. Учений раптом угамувався, видавив із себе немічним голосом: «Я голодний». Затим вирвав третього листка з рук помічника. Через десять хвилин з кабінету в кабінет, з лабораторії до можновладців, від них – у друковані видання, на радіо й телебачення розлетілася звістка: «Видатний учений… унаслідок експерименту… передозування… скінчився…» Повідомлення склав та розіслав головний асистент, що не скуштував жодного листка. Охоронець, зобов’язаний тримати вченого під наглядом, мовчки курив цигарку.

Він ще ніколи не бачив, аби хтось реготав перед смертю. Про це й міркував.

* * *

Відтоді, як учений отримав лист од мера, минуло понад тридцять годин.

Він нашкрябав на першому-ліпшому аркуші паперу запрошення на кілька рядків, попросив помічника-охоронця занести його в друкарню. Той мав дочекатися, поки з друкарського станка зійде рівно тридцять вісім примірників. На дванадцяти з них мало бути написано: «вас разом із дружиною», решта адресувалася одній особі. Запрошення розіслали мерові, деяким можновладцям, присутнім на попередньому зібранні; людям, які поширювали плітки про те, що вчений культивує тюльпани, та кільком його друзям.

Помічник-охоронець пильно оглядав запрошених біля входу, а після п’ятдесятого гостя зачинив двері. Він і сам здивувався, що ті прийшли всі до одного. Зазвичай хоча б кілька осіб не реагували на такі запрошення. Очевидно, плітки про тюльпано-троянду або ж трояндо-тюльпан сколихнули кожного.

Через півгодини під дією напоїв зі стовідсотковим екстрактом листків альсаламандри всі запрошені розмовляли, навіть не помічаючи, що говорять речі, які не збиралися казати. Та не минуло й трохи часу, як двері почали різко прочинятися й гахкати услід за гостями – їх дедалі меншало. Щойно ж зник останній гість, учений подумав, що майже відчуває запах люті, яка переповнює залу. Він глянув на свого помічника-охоронця, посміхнувся. «Добре, що в цієї штуки немає смаку… Якщо хочеш, назвімо це своєрідною помстою… Все життя я пнувся зі шкіри, щоб нікого не обманути. Але погодься: перша важлива брехня, на яку відважився, стала найгарнішою – він знищив самого себе…» – промовив учений; налив повну чарку горілки, поволі випив.

Поринув у думки. Завтра він мав розіслати всім листи, щоб прояснити ситуацію. Мав розповісти цим людям, що вони послужили науці. Відтепер п’ятдесят осіб не зможуть брехати. Та скільки ще людей, скільки їх іще віднині оббиватимуть його поріг, аби він потайки напоїв чудодійним екстрактом й інших… Він же хотів, щоб люди не брехали – хіба ні?

1969/1972/1975

11

язнепритомнів/япомер/яплававуфіолетовійводі/

язаплющивочі/янемігговорити/

яказавщогранезачкінчуеться/явиходивуферзя

ферзьзеленихставмоїм/яполонивйого/

нарештібравуполон/мизійшлисявічнавіч/

богранемоглазакінчитися, немоглазакінчитися, немогла/

Я розплющив очі – усі стояли на своїх місцях; хотів підвестися, уперся в шахівницю рукою – вона нестерпно нила; мій маленький сікач, половина одягу були заюшені кров'ю. Спершись на другу руку, мені вдалося підвестися. Я стояв серед причандаль, які попадали з мене. Знову взяв у руку спис. Більше не дивився на мера. Оголошували перемогу команди «Зелених» – «закостенілими» упродовж багатьох сторіч словами. Всі водограї, голосно задзюрчавши, ударили потужними струменями по той бік дерев аж до неба. «Зелені» попрямували туди. «Фіолетові», навіть не глянувши на мене, попленталися в палац. Я залишився сам-один.

Підвівши голову, зустрівся поглядом із якимось глядачем, що стояв за кілька кроків від мене. «Ви поспішили з ходом, – сказав він. – Мер збирався походити так після того, як прикриє нижчого гравця, – він увінчав би гру вашою перемогою. Ви не думали, що цим поспішним ходом завершите гру й віддасте перемогу в руки „Зеленим“?»

«Оскільки мер керує командою „Фіолетових“, її гравці безсилі повністю бачити гру. Ще й не можуть ворушитися… Але ви, як ви не подумали, що скоюєте смертний гріх, не почекавши мера, не послухавши його?» – лунало збоку.

Вибалакавшись, уболівальники пішли. Я залишився на місці. Сів навпочіпки, сів цілком, схилив голову на коліна. Потім підвів її, вийняв із кишені хустинку, міцно перемотав нею руку. Кровотеча не припинялася, а втім – потроху вщухала. Я знову схилив голову на коліна.

Дошкуляв голод, спрага. Я змерз. Так і не підвівся.

Казка одинадцята
Ще одна гора

Для Ісмета Токгьоза з Тариком Гюльменом

Сюди було нелегко дістатися.

Насамперед потрібно було дійти до краю рівнини, що розкинулася аж ген, скільки сягає око.

Ось уже чимало років про рівнину ширилися різноманітні чутки. Він слухав їх, глумливо скрививши кутики вуст. А люди не вмовкали, переказували неймовірні речі. Одні говорили ці сміховинні слова, що не вкладалися в голову так, наче хотіли ними налякати, інші – буцімто покладаючи на них надії, яких не могли зректися. Щоправда, серед байкарів були й такі, що добиралися до тієї рівнини, навіть намагалися перейти її. Атож, не всі просто переказували чужі слова – устократ перебільшені побрехеньки – прибавляючи до них ще щось і від себе. Ті, хто бралися за ту справу, дійсно існували. Але одна річ – братися, друга – довести до кінця й повернутися. Тож як він, слухаючи ці плітки, міг не скривити глумливо вуста?

Місцями ту рівнину вкривали зарослі очерету, під яким не було ні цілковитої суші, ні – води. Гаразд, та невже ніяк пройти, оминувши очерети? Мабуть, це зробило б дорогу довшою, проте – і безпечнішою… Звісно, можливо. Та, по суті, не пройдеш: очерети – оминеш, однак дорога від цього безпечнішою не стане. Адже вряди-годи, ступаючи по тій гладенькій, здавалося б, висохлій та потрісканій землі, провалюєшся по коліна в болото. Поки ж вивчиш дорогу, по якій простуватимеш, завбачливо намацуючи тужавий ґрунт, уже й вечір настане. Ночами ж з очеретищ вилазять дивні звірі. Одні – хижі, інші – травоїдні. То – плазуни, то – в’юнкі. Рівнина зусібіч відкрита, якщо бодай і під ранок, бодай одне зі звірів чи комах просто торкнеться тебе, то вже не підведешся цілий день. Ночі сирі; життя в очеретах стліває; гнила вода випаровується в темряві – це все дошкуляє гірше за тверде каміння. Припустімо: ти підвівся, пішов. Та чи зможеш пройти отак іще ніч, дві-три ночі, нікуди не діставшись?

Ті, хто це розповідали, поверталися вже на другий день.

Також вони лякали небезпеками, які чигають на людську плоть та кістки, ризиками, що гризуть людині й розум, і серце, ніби розпач та печаль, – ці розповіді супроводжувалися майстерними паузами. Це все були відважні люди, а таки тілесне безсилля та млість у кістках лякала і їх. Неабияк стараючись, щоб ту відвагу чомусь відчули саме під час цих пауз, вони хутко зникали з очей.

Ох і наслухався він їх! Та все ж вирушив у дорогу; передусім добрався до рівнини, ковтнувши на повні груди повітря; озирнувся та глянув на село, огорнене вранішнім серпанком, затим подався на рівнину стежиною між двома першими заростями очерету. Про ці два перші очеретища розповідали всі. Так, наче вірили, що на рівнину можна вийти тільки тудою. Він також не шукав іншого шляху. Якщо це відома дорога, то, далебі, чому не скористатися досвідом інших?

Його перше здивування минуло вже через годину, щойно угледів дорогою кількох дядьків, які нарізали очерет. Оце так, на рівнині немає де й голову притулити?

Привітавшись із ними, він почимчикував далі, проте немов знав, що ті дивляться йому вслід. Заледве початок дороги, а чоловік уже надув щоки.

Хутко ж він звик до несподіванок. Згодом узрів і коней – ті без нагляду скиталися. У калюжах побачив створінь, схожих на жаб, – ті кумкали. Якийсь дикий кіт погнався за звіром, схожим на зайця, – той вистрибнув із заростей. Чоловік зайшов в очеретище, напився води – кришталево-прозорої, проте на смак наче гнилої; він простував уздовж потічка, гадаючи, що ця дорога, мабуть, найправильніша; проте незабаром закінчилися й вода, і зарослі, хоча починалася улоговина.

Після дядьків, що нарізали очерет, людей він більше не зустрічав, проте не скажеш, що й натикався на справжні небезпеки. І першу, і подальші ночі він спав біля поодиноких кам’яних брил, які траплялися дорогою. Коли ж відчував, як підкрадається щось живе, світив ліхтариком – спочатку намагався розгледіти звіра, затим – прогнати. Були й такі, яких не вдавалося запримітити, проте жоден ще до нього не торкнувся. Підводитися вранці із землі, і справді було не дуже легко – тіло немов навіки кам’яніло.

Наплічник на спині спочатку здавався нестерпно важким.

Далебі, ще ніхто не наважувався подолати рівнину на машині. Хоча на просторі зустрічалися й верхові тварини… Тільки згодом мандрівник дійшов висновку, що волочити й ноги, і наплічника на собі таки легше, ніж правити твариною, захищати її та ще й, аби не здохла з голоду, шукати пасовиська, де можуть підстерігати різні небезпеки. По суті, торба легшала. Чоловік трохи зморився, проте знав, що наближається до місця, де перепочине.

Того ранку, коли в торбі вже нічого не залишилося, подорожанин запхав її собі за пояс, та ледве розвіявся туман, помітив неподалік комини сільських хат. Пришвидшив ходу. Спочатку він уважно не роздивився, що там попереду. Та поки збагнув, що потрапив на смертоносну землю, було пізно.

Здавалося, що до першої хати попереду – подати рукою, проте він зміг добратися до неї тільки через багато годин, виснажений від голоду та розпачу.

Поки ж минав ту смертоносну рівнину, йому стало цікаво: на цьому селі всі чутки уривалися; звідки тоді про нього знали ті, які стверджували, що туди ще ніхто не міг добратися, чи розповідали, що ніколи там не були й не відпочивали. Чоловік зненацька збагнув, що цілу мандрівку тішив себе дитячою надією, уявляючи, як добереться в кінці цієї дороги до села, ще й до села, про яке йому розповідали так детально. День при дні, ніч у ніч він усе більше розумів, що розповіді були переважно брехливими, принаймні всі вони спиралися на непідтверджені, недостовірні знання, утім, існування села чомусь ні на мить його не образило. Оскільки його ніхто ще не бачив, воно могло виявитися просто казкою. Та тільки село стояло навпроти.

Нарешті він добрався до нього. Постукав у перші ж двері – його привітно зустріли. Так, наче знали, чому прийшов. Накрили на стіл, напоїли айраном. Потім розстелили на долівці матрац.

Розплющивши очі, мандрівець побачив довкола себе зо п’ятнадцять-двадцять селян, котрі чекали, поки він проснеться. Він привітався, ті поцікавилися, як його здоров’я; потім усі разом поговорили про повітря, воду, землю та вогонь. Цей край ряснів травами, ряснів урожаями; тварини були ситі, люди – разом із ними. Цього року затяглася осінь, спізнилася зима. Селяни завжди раділи гостям. Вони знали, що до них багато хто прагне завітати, проте ніхто не добирається, та й годі. Найстаріший чоловік на селі, хоч і зігнутий, мов дуга, але з молодечим голосом, розповідав, як за все життя бачив тільки одну людину, яка прийшла з того боку рівнини… Але…

Старий раптом затих. Слухачі ж, не зронивши ані пари з уст, чекали – не перебивали діда чи то із сорому, чи то з поваги. Проте той мовчав і мовчав.

Лише згодом подорожанин збагнув, що всі чекають його. Відтак ледь хриплим, шанобливим голосом запитав старого: «Та людина піднялася на узгір’я?»

Почувши ці слова, селяни, всі як один, раптом звели дух. У зачиненій кімнаті наче нізвідки подув легіт.

«Я тоді був зовсім малий. Не знаю: піднімалася вона чи ні, – відповів дід, утупившись очима поперед себе, – але ж якби піднялася, то про це переповідали б і понині. Дійшла б і до мене черга переповідати онукам. Очевидно, той чоловік вирішив не підніматися й повернувся. Хтозна, як розлютилися на це наші селяни… Відтоді вони про нього не згадували, тільки добре пам’ятаю, що бачив його. Навіть на схилі літ нічим інакшим не можу це пояснити… Мабуть, він повернувся…»

Потім знову запала тривала мовчанка; тут якийсь юнак надломленим від хвилювання голосом видавив із себе: «А ви?…»

«Так, – відповів гість. – Я справді прийшов піднятися».

Відтак устав, прочинив двері й вийшов надвір. Гордо підвів голову й подивився. Навпроти у всій своїй пишноті здіймалося узгір’я, котре дорогою здавалося йому схожим на порослий мохом мур позаду села; тоді він не міг повністю розгледіти його, оскільки зумисне опускав голову – зрештою, навіщо приховувати: геть знесилений від утоми, він не міг підвести в дорозі не те що голову, а навіть – повіки. Вершина, чекаючи на нього, досі ховалася в тумані.

* * *

Мені було нелегко сюди добратися.

Але знаю, що далі буде ще важче.

Не тому, що складно дертися вгору, а, власне, через сам підйом. За ним не бачитиму ні ранку, ні вечора, це буде рух, коли не визначиш ані часу, ані швидкості.

Я тисну селянам по черзі руку, з кожним по черзі прощаюся. Цього разу торба в мене легка. Селяни напучують: усюди, де зупинятимуся на привал, знайду, що з’їсти, знайду й траву, і питну кришталево-прозору воду.

Певна річ, вони знають дорогу лише до одного місця, далі не піднімалися. Але й звідси видно, що там удалині теж ростуть дерева, є багато води. Хай там що, а так має тривати до перших смуг туману, що кружляють довкола вершини. Кружляти: блукати, вештатися; кружляти: натикатись одна на одну, змішуватися так, що не роз’єднаєш; кружляти: переплітатися так, що не розплутаєш. Мабуть, так потрібно було думати.

Край, що розкинувся на тій вершині, – одне з найвищих місць. Я знаю. Чимало сміливців із покоління в покоління плекали в серці мрію добратися, піднятися до того місця. Я знаю. Адже з покоління в покоління переказувалася прадавня легенда, що звідти видно цілу країну, усе її минуле, теперішнє та майбутнє. Навіть трохи вищих місць на цій землі, самому лоні країни, мабуть, просто немає. Цього я не можу знати. Утім, точно відомо, навіть у книжках написано: жодну з решти гір не розгледиш із вершини цієї.

Рівнина внизу, либонь, додає цій височині ефектності. Так і є, либонь. Зрештою, за винятком цього регіону, рівнинна вся країна. Так вважається. Письмові джерела наводять різні цифри щодо висоти гори, проте кожен знає, що її-таки не можна вважати по-справжньому високою. Тим паче, якщо пильно оглянути схили, то можна виснувати, що дорога на вершину – не важча, ніж на звичайний пагорб чи курган.

Отак ми гадаємо, вирушаючи в дорогу. Тільки навряд чи це спливе в голову пізніше. Я хутко віддаляюся од села, звертаючи на круту стежку.

«Переплелись дороги, мов нитки». Шаблонні, заяложені слова. Думка застрягає на них. Чи вони застрягають у думках. Мов нитки…

Діти обожнюють гратися, чи, точніше, коли я був дитиною, обожнював гратися нитками. Тоді вони нітрохи не були схожі на дороги. Чи скажу так зараз, чи зможу так сказати? Атож, нитки. Відмотується, одривається від клубка нитка, змотана в клубок, який поцупиш із пуделка на голки так швидко – не встигнеш й оком моргнути – нитка, що біжить, мов цівка води, звивається, мов змія, закручується, мов літера…

Висмикнеш із нитки волокнину – за нею ще одну, ще одну. Висмикуєш ті волокнини навмання, миттю викидаєш, більше на них не дивишся. Нитка, що залишилася, – як не дивно, залишилася – якоїсь миті поважно завмирає, та в ній оживають спомини про воду, про змій, про письмо – відтак сама по собі починає ворушитися, далі – зненацька звиватися, допоки не скрутиться в зморщений жмуток. Тоді ти мнеш цей жмуточок між пальцями, поки не почорніє, потім – викинеш його. Усе. Далі потрібно знову відривати нитку – од клубка, поцупленого з пуделка на голки, надійно захованого, так що ніхто не знайде.

Як на той жмуток. Піднімаєшся на цей пагорб, ніби осилюєш щось схоже на той жмуток. Робиш перші кроки в долині, село щезає з очей, залишаючись позаду за деревами. Ось про що я гадав. Але, якщо запитають, чому – не пояснюватиму. Це наче миттєві, мимовільні думки. Наразі. Хоча згодом, мабуть, коли позаду залишиться чималий шмат дороги, це порівняння таки зблисне в моїй голові. Зазвичай так і було аж дотепер.

Та хіба цю мандрівку не потрібно було чимось наповнити? Що ще я мав робити, деручись угору, окрім як міркувати про те, що досі пережив, досі довідався, зважувати та порівнювати свої знання з усім, що чекало на мене в дорозі?

Власне, підніматися на цю вершину – те саме, що й читати, вчитися. Учитися, підійматися, височіти…

Як легко все-таки, перестрибуючи зі слова на слово, надавати ваги справі, яка робиться, і далі робиться.

Хоча, деручись угору, цебто повністю покладаючись на дорогу, – однак краще не забувати, що це – стежка, а не дорога, так і правильніше буде завжди казати – отож на стежку, яка сама веде, звертаючи то туди, то сюди, ненароком усвідомлюєш, що коли робиш те діло, то не просто долаєш висоту, дерешся або ж із кожним кроком піднімаєшся вгору.

Вона, ніби справи, які робляться, діла, які творяться упродовж цілого життя… Кожна справа, за яку береться людина, не буває повністю відмінною від попередньої, кожен крок, який робить, – не обов’язково попереду, утім… Цими думками можна морочитися на рівнині, але не тут.

Я зупиняюся, перепочиваю, дерусь угору. Озираюся довкола, кидаю до рота першу-ліпшу ягоду, зриваю зелену стеблину, висмоктую з неї сік, деруся вгору. Чи, точніше кажучи, далі деруся вгору.

Я міркую про колесо.

Як воно крутиться?

Витягаєш спицю з маточини: чим вона довша – тим більший обід. Має бути таким, скільки того вимагає час оберту. Поки кожна точка обода не торкнеться землі, колесо не прокрутиться; отже, і одиниця руху закінчиться лише тоді, коли точка, що першою торкнулася землі, дійде до неї знову?

Але чи не може бути так, що зватися точкою, яка торкнулася першою – це надавати занадто реальної, більшої, ніж потрібно, ваги якомусь вимислові? Цього схематичного пояснення замало. Такі думки щонайбільше пояснюють, чому я, перетнувши рівнину, добрався до підніжжя гори. Натомість те, що я роблю зараз, – інша, геть інша річ. І роблю, і шукаю.

Аби про це помізкувати, мені потрібно було вижити й вибратись із рівнини. У дитинстві ми черпали знання про рівнини із шкільних підручників; тоді ніхто з нас ніколи не обіцяв через багато років підтвердити їх, кинувши на чашу терезів власне життя; а якби й пообіцяв, чи ми йому повірили б?

Чи варто випробувати таку річ, аби вибратися живим із рівнини? Шину колеса можна розширити, а спиці не розташовувати в тій самій площині. Першу встромити в один бік обода, другу – у протилежний, решту між ними, ледь помітно зсовуючи, розташувати так, щоб вони постійно лежали в різних площинах. Тільки по дві спиці лежатимуть в одній площині. Кожна площина й міститиметься окремо від інших, і перетинатиметься з ними. Ці площини, які позначатимуть різні сфери життєвого досвіду, будуть і роз’єднані, і пов’язані між собою…

Знаю: судження не нове. Утім потрібно, аби в кожному часі, всюди, хай там що, людина знову знаходила його, розвивала й висловлювала.

Чи годиться мені тішитись, що звів усю пригоду людського сина до спиці якогось колеса? Натомість я відчував радість. Схожу радість здавна відчуває дитина, щойно кине до рота жадану вишню. Бодай одразу й виплюнула б її, бо та виявилася кислішою, ніж сподівалася, терпкішою, ніж очікувала.

Сільські хати внизу здавалися цілим рядом сірих, брудно-білих, чи то брудно-жовтих чотирикутників. З коминів у формі клітинок на краю кожного чотирикутника неначе бурлили хоч і вузькі, але повноводні джерела.

Мої кроки були доволі схожі, іншого вибору не було. Але тієї миті колесо вочевидь зробило один оберт. Я опинився трохи вище. Тільки повинен був ще чимало йти в обхід, аби добратися до вершини узгір’я. Після цього – оскільки я зупинився та постояв, то можу сказати «після цього» і не зможу назвати це «трохи згодом» – кожен оберт колеса став потребувати ще більше часу; хоча дорога робиться крутішою, але довшають і спиці, збільшується обід.

А що зміниться від того, що сам із собою тут порозмовляю, сам собі щось розповім, нехай і голосно покричу? Ніхто ж не вискочить тут із-за рогу, не порегоче з мене, вигукуючи: «Погляньте на божевільного!» Невже я починаю розуміти: чому підйом на цю гору настільки важливий?

Вже й навіть ватага дітей унизу, які влаштували бійку навпроти верболозів, що розкинулися пообіч річки за селом, перестала скидатися на кольорову плямку, котра ледь-ледь ворушиться.

Бійка залишилася позаду мене.

Ні-і-і-і, ні-і-і-і, це потрібно негайно виправляти, не можна впадати в таку задуму. Не позаду мене, а піді мною. Треба вже звикнути до «висотних» висловів.

Потрібно підніматися. Адже колесо або лебідка – бодай це й мимовільна думка, всього лиш тінь у цій голові, лиш темрява – повинне прокрутитися.

Повинне прокрутитися, але як колесо, а не – лебідка. Повинне рухатись уперед. Хоч би що був цей рух. Він не повинен залежати від статичної вісі.

Інакше яка користь від великої війни серця?

Смішно, але невже цінність серця, того «шматка м’яса розміром із кулак»

Жрець Сонця на вершині жертовних пірамід розрізає крем’яним ножем груди рабам та полоненим, відкриває їх світлові, над мертвими головами підносить до сонця серце, що, стискаючись од палючих променів, невпинно слабне та м’якне; він не натішиться щастю, спостерігаючи за струмками крові, що, розливаючись, поволі стікають додолу

знали тільки сонцепоклонники ацтеки, що величали себе вихідцями з «країни чапель»

невже цінність серця знали тільки вони серед усіх людей, що радували землю? Хто ще, окрім них, гадав, що гідний пошани голод сонця може втамувати лише людське серце?

Яке пуття від того, що серце буде змушене терпіти опісля, як покрутиться на місці, непоказне, шляхетне серце, що приховує власну пишноту та оголошує людині одну з найжорстокіших воєн, якщо захворіє, натомість забувається, коли здорове?

Знаю: жоден вислів, бодай і найгарніший, бодай і цілковито бездоганний, ніколи не передасть тієї битви, тієї війни.

Боротися з хворобами – те саме, що давати відсіч загарбникові. Натомість сердечний недуг, мабуть, протиставляє людину саму собі. Та намагається не перемогти, а подолати ту перепону, щоб жити. Тоді людський опір стає тотожний тваринному. Коли серце в такій війні погоджується стати коловоротом – це означає почорніти зсередини, почервоніти ззовні.

Воно мусить обертатися, рухатися вперед, мов колесо.

А втім, ніколи не можна передбачити способу, як здужати перешкоди.

Тема здоров'я відтепер також залишилася піді мною. Міркуючи про серце, я зірвав із зустрічного деревця листочок та пожував його – те давно пощезло за ліктем.

Тіло, яке досі опиралося сюди, опиралося й назад.

Якби ж я врятувався від своєї звички накладати кожну ту річ одну на одну, ніби миски в судку; тепер настала зручна мить довідатися, що все переплелося. Чи ж я не піднімався сюди, щоб оглянути все довкола?

Чи ж не раз мене лякали, щоб я відмовився від затії перетнути ту нескінченну рівнину? Чому вони буцімто хотіли, аби я відмовився? Занадто просто гадати: тільки тому, що самі цього не змогли. Наразі піді мною простягається покірна, простора, геть порожня, геть висохла рівнина, неначе рілля та рілля, що тільки й чекають нагоди стати полем бою. На отаких полях, де здіймається хмарою курява, чомусь і велися битви, себто давні битви, битви прадавніх часів, битви, які не уявиш без військ, що відважно наступають одне на J одного, аби знищити, розтоптати ворога – майже не відриваючи від нього ніг…

Це також давня фантазія; ще з дитячих ігор; із далекої пітьми лине

нерішучий, зазвичай надломлений

дитячий голос – він розповідає про фантазію, яка вилилася у приповідку. Комашина голова, комашина голова, де комахи голова?

Нісенітниця, як і всі лічилки. Як і всі вони – клубок марев; котиться, поки не розмотається.

Ніби нитки. Комашина голова, комашина голова…

Можу назвати це й початком стародавньої війни.

Зібралася юрма. Без списів, без щитів, без кийків, без пращ, без каменів.

Це все хлопчиська з кварталу, яким – урешті-решт – не звикати до побоїв кийками. По щирості, більшість із них досі цього не збагнула. У душі вони неабиякі відчайдухи. Не личить їм послуговуватися камінцями та палицями, хоча й не тому, що обмірковують серйозніші способи захисту, а радше з пихи. Тільки я не повинен забувати: аби розпочати бій на цій рівнині

ні, не розпочати; насправді я веду їх далі в бій

на цій рівнині, їм потрібні й щити, і списи, проте вони без них.

Колона, що навпроти них, – невелика, навіть крихітна, але ідеально вишикувана. Вона схожа на якусь велетенську комаху: під суцільним заслоном зі щитів, ніби члеників, які прикривають вояків з усіх боків, не лишаючи між ними найменшого проміжку, видно безліч ніг; частокіл зі списів – мов настовбурчені вусики. Кастрована комаха з безліччю вусиків, із безліччю ніг. Вона забула про парування, не відає нічого, окрім війни.

Трохи надміру, трохи обмаль… І ця думка – точна подоба отієї ідеї-фікс про судок із мисками.

Шепіт, який лине з безладного дитячого юрмиська, гучнішає: «Комашина голова, комашина голова, де комахи голова?»

Коли ми отак приказуємо, наші руки, напевне, ще лютіше стискають списи зі щитами. Стіна, частокіл, ні, радше загорожа з живих тіл – міцна й непохитна; щити зі списами легесенько тремтять, немов одне ціле. Щоправда, списи заміняють палиці, щити – скріплені мотузкою газетні стоси.

Комахи – вочевидь це саме розхристане дитяче юрмисько. Проте чому вони називають помпезну колону навпроти комашиною головою? Як той вислів дійшов до них крізь сотні років? Вони й самі цього не знають. Проте можуть розлютити ворогів навпроти, швидко в них щось запитавши. Та чому через це лютувати?

Трохи надміру, трохи обмаль… Мабуть, ці тонкі суперечності, що набувають значення в середньому віці, десь далі на шляху знову стануть неважливими. Десь далі на шляху або ж десь на висоті, на підйомі….

Відчайдушне – але давно звикле до побоїщ – дитяче юрмисько зненацька буцімто відмовляється дражнити й залякувати ворога навпроти, чи то очікувати його наступу; відтак у подальших фантазіях поволі виходить на рівнину, либонь, гуртом дійшовши такого рішення; дітлахи, що досі стояли навпроти грізної, але, мабуть, і трохи сумної гігантської комахи, демонічної комахи, колони з комашиною головою, усі, мов один, марширують прямо на той бік рівнини. Комашина голова розгублюється. Єдина річ, від якої залежить її існування, стрій, помпезність та напруженість, себто юрмисько навпроти, раптом починає віддалятися. Що відтепер зостається цим напруженим, мов тятива, людям? Що їм залишається робити?

Чи можу я пояснити хоча б самому собі: навіщо отак зливаю докупи дитячі бійки в нашому кварталі та лічилки разом із початком

і навіть не початком

стародавніх воєн, які припасував до тієї безкрайньої рівнини?

Не знаю; але не зупиняюся й на цьому, уявляю далі…

Запитую: як цим напруженим, мов тятива, людям дати собі раду? Тільки кохатися скопом. Залишається кохатися, котячись один за одним, мов ті бурхливі морські хвилі, з кінця в кінець свого строю, колони, гігантської комахи.

Спочатку комаха розкладеться, поопадають «вусики», розлетиться огорожа; шоломи покотяться під ноги. На тих ногах раптом постануть люди. Дужі юні люди, у яких несподівано пробудиться хіть, накопичена, поки міцно притискатимуть до грудей щити, триматимуть у руках списи, неначе камені. Тоді вони вирвуться на волю – їхнє збудження, їхнє кохання буде таке ж величезне, як і поле бою.

Тим часом друга юрма, яка, поволі віддаляючись, уже зайшла далеко вглиб рівнини, пощезне з очей так, ніби більше нічого й не бажаючи, не намагаючись повернутися, аби скористатися з цього становища. Якби давні часи панували на цій рівнині

хай та навіть не була полем бою

то, безперечно, на ній залишилися б щасливі, утомлені

поснулі на щитах, мов на матрацах, в обіймах одне одного, трохи знічені від ще неподоланого сорому перших любощів, до яких тільки-но дозріли

люди.

Утім, і палке кохання буцімто втрачало колишнє значення, чим далі я наближався до вершини. Діл тепер далеко внизу. Усе, далебі, геть усе ось-ось розкинеться внизу, у мене перед очима. Геть розбитий, я намагався переконати себе, що кохання може обійтися й без любощів – тільки не покінчити б із життям на очах у створінь, яких люблять, проте не кохаються з ними. Тепер же, коли дивишся звідси, урешті-решт дуже просто визначити, що таке палке кохання.