Текст книги "Сад спочилих котів"

Автор книги: Більге Карасу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

Після цього всі тонкі суперечності, вибудувані на часткових надмірностях, частковій нестачі, таки зробляться неважливими. Адже є суперечності вагоміші, ніж надлишки й нестача буття. Кожен живе тією мірою, на яку здатен. По суті, що таке – жити?

Хіба не дивно те, як ми вибудовуємо власне життя? Частина нитки, цвях, гриб, папір, дрантя, трохи пилюки, кілька дрібниць… Це все зливається докупи й одержує одну назву – «життя».

Як давно я пробираюся крізь туман! Мої думки недаремно змінили напрямок. Раз – туман, отже – наближаюся до вершини. Я певен.

Однак, чи не знецінюється це наближення в моєму серці? Забудьмо на хвилину про те, як вирушив у дорогу; навіть тоді, коли я почав дертися на пагорб, мою душу сповнювало почуття величі від справи, що її здійсню. Натомість зараз, коли завершую підйом, наближаюся до вершини, думка про те, як видеруся на неї, більше не тримає мене на ногах, не спонукає рухатися далі – її замінило щось інше. Можливо, таке коїться з людиною з гордощів, бо знаєш, що нарешті наближаєшся, добираєшся туди, куди прагнув. Я в тому стані, коли вивищуєшся над усіма. Щонайбільше після того, як виберешся з туману, видерешся нагору, озирнешся довкола – отам трохи вище, ще трішки вище – побачиш і минуле, і майбутнє усього сущого, геть усього. Кінець – угорі, отам. Хіба не каже людина: що буде, як побачу? Кому розповість те, що побачить, допоки не спуститься додолу? Спуститися-бо, напевне, неможливо. Досі книжки писали тільки про тих, хто піднімалися – бодай і поодиноких сміливців. Але, не спустившись, ні про що й не пишуть. Ті, що донесли згори добуті знання, нам невідомі. Чи існують вони?

Отож після того, як видерешся, важко спуститися…

Ідея про лебідку знову стукнула мені в голову. Стукає, спадає. Єдина причина, яка відтепер штовхатиме мене вгору, на вершину, – це те, що досі не видерся… Та й годі. Той, хто дістався аж сюди, не повернеться, поки не добереться до

вершини. Повернутися звідси означає знехтувати людськими зусиллями. Мабуть, занадто наївно так мислити – аргумент простий, як дрова, але ж так воно і є…

Туман поволечки рідшає. Ще три кроки – і я на верхів’ї. Ступаю, зупиняюся. Насамперед обертаюся до призахідного сонця; чудуюся побаченому. І очі, і серце, і розум мусять якнайшвидше працювати в єдиному ритмі, задіявши весь набутий упродовж життя досвід. Потрібно присилувати себе… Моє рішення таке: я доконче спущуся й розповім тим, що внизу, це диво з див саме так, як його осягають мої очі, серце, розум. Неквапом обертаючись, я вирішую: власне, це має стати тим, що звершу. Хоч ти лусни, а ніколи б не відкрилося очам те все, що побачу звідси, і не викинув би його з голови, поки не добрався б сюди. Віднині, у тій точці, я вже далеко попереду від думок про те, що до верхів’я залишилося три кроки. Це незбагненна річ. І від давніх часів ще ніхто не здобував цих знань, цього досвіду.

Призахідне сонце ледь чутно пригріває спину. Я неабияк ускладнюю своє повернення. Мені трохи важко дивитися засліпленими очима, але у світлі, яке лине з-за спини, починаю розрізняти все навкруг іще краще. Світ під ногами – безмежний, проте й такий мініатюрний; довкола, аж донизу видно тисячі, десятки тисяч притулених одне до одного крихітних речей; разом із людьми, полями, ательє, деревами, тваринами, хатами… Чоловік на вершині тепер вивищується над усім: своїми знаннями, зрілістю. Ген-ген удаль дивиться чоловік на вершині – аж туди, куди тільки сягають сонячні промені, що линуть з-за спини…

Дивиться чоловік на вершині, зорить, дивиться: там, удалині, він бачить ще одну гору. Значно меншу за ту, на якій стоїть, а втім – гору, яку назвеш горою. На тій горі буцімто щось ворушиться: неначе комаха чи яке звіря… Чоловік стоїть, мов укопаний, аж ціпеніє, усвідомлюючи, що та комаха, те звіря – людина, як і він… Дивиться. Зорить. Дивиться. Навпроти, перед чоловіком на вершині, – людина. Ген, удалині, вона здається такою крихітною, такою крихітною-крихітною, наче комаха або тваринка. Але ж вона – перед ним; либонь, так само, обернувшись, дивиться на нього. І він, чоловік на вершині, напевне, так само здається їй комахою або звірям.

Тоді чоловік на вершині усвідомлює, чому ті, хто піднявся сюди, вже не спустяться. Він сідає, звісивши голову поміж колін, чекає темряви.

Серпень – листопад 1972, січень 1973

12

Смеркало; я облишив усе залізяччя на полі; здригаючись, підвівся, затесався між дерев. Під одним із дубів у траві спав кіт. Можливо, мій недавній знайомий. Я спробував нечутно підійти до нього. Він не прокинувся. Я присів біля нього навпочіпки. Таки недавній знайомий.

Я підвів голову. Той стояв переді мною – у білих панталонах, у білому светрі. Смугле обличчя тепер тануло у вечірніх сутінках, розчинялося серед тіней. Він опустився переді мною на коліна. Кіт досі спав. Він мовчав, але тепер я розумів, що коїться в його голові. Легко.

Ти неправильно подумав.

Чому?

Хай що, а я був твій. Але

Знаю. Я поспішив, програв вам.

Я веду мову не про гру.

Як розповів один із глядачів, окрім неї, також існує смертний гріх.

Ще три сторіччя тому того, хто скоював те, що й ти, страчував поводир «Зелених».

А якщо це скоїть хтось із вас…

Все одно поводир «Зелених» присуджує йому кару.

Тепер ти також мене вб'єш.

Так було три сторіччя тому. А моя кара?

Твої речі віднесли до воріт у сад. Нині ввечері ти покинеш це містечко й більше ніколи сюди не повернешся.

А ти?

Я поїду з тобою.

Куди?

Туди, куди поїдеш і ти.

Разом зі мною…

Разом із тобою.

Але ти…

Ти помилився.

Хіба ти…

Я хотів увести тебе в оману, випробувати.

Тепер ти в моєму сні. Тому ти так говориш. Учора тут…

Я не навідувався в цей сад цілий тиждень. Відтоді, як ти сидів у ресторані в мене за спиною й чекав, поки обернуся, я не навідувався в цей сад ні разу.

«Ти зараз у моєму сні, – промовив я. – Треба знову стати собою, підвестися й піти. Я мушу забинтувати руку, повечеряти й лягти спати. Ти в моєму сні. Ніби вода».

Він не відповів. Раптом замовк і вже не розмовляв. Або ж говорив, проте я не розумів, більше не знав, про що він думає.

Я підняв руки, поклав їх йому на плечі. Стиснув кулаки. Той схилив голову мені на плече. Я притулився своєю головою до його. Я знову розумів, що він каже. «Без угаву повторюй, – говорив він, – без угаву повторюй, що кохаєш мене, що кохаєш мене!» Ми застигли отак на кілька секунд, на кілька секунд, немов навік. Його голова легенько тулилася мені до щоки, вуха, плеча.

Я заледве вичавив із себе: «Ходімо, смеркає. Допоможи».

Він узяв мене за неушкоджену руку. Кіт досі спав. Ми підвелися.

Зробили всього кілька кроків. Аж раптом він неначе обняв мене двадцятьма руками. Двадцять його рук стискали, душили, розчавлювали мене. «Ти можеш благословити мене жити, ти можеш подарувати мені життя», – хотів я сказати. Але не зміг.

Під деревами на тротуарі було темно, хоч у око стрель. Удалині виднівся якийсь світлий отвір. На краю отвору сіпалося смугле обличчя, смуглі руки.

Отвір почорнів, закрився.

Опівнічна казка
Там, де уривається й казка

Для Явуза з Патриком

«L'amitié est avant tout certitude, c'est ce qui la distingue de l'amour. Elle est aussi respect, et acceptation totale d'un autre être».[21]21
  М. Юрсенаір, "Остання милість", (1953) с. 24.
  "Дружба – це насамперед довіра; власне, вона відрізняє її від кохання. А також – повага, цілковите сприйняття іншої істоти такою, якою вона є". (Прим. автора).


[Закрыть]

1 a

3 1968 no 1969 рік я спроектував послідовність казок так, щоб вони утворювали циферблат. Пополудні казки мали йти в ряд одна за одною, о шостій же годині вечора, коли сутеніє, – змінити їхні особливості. Тоді поволі насувається темінь. Проте опівночі крізь цю чорноту може прослизати надія на новий день. Отож по-дурному схвильований, як це завжди буває, коли розробляєш всякий «проект будови», я вирішив так: «Дванадцята казка має нести, крити в собі надію, навіть якщо всі решта не залишать місця ні цій надії, ні щастю». В угоді із самим собою я висунув одну умову: дванадцяту казку напишу тільки тоді, коли відчуватиму блаженство; коли щасливо попрошу в нещастя дозволу перепочити. Хоча всього-на-всього кілька моїх казок вийшли «менш чорними». Як же тоді реалізувати проект, щоб решта «чорніли потроху?» Нагода перепочити, про яку вів мову, чомусь не випадала мені роками; кілька разів я гадав, що вже отримав її, та не встигав і оком зморгнути, як усвідомлював, що помилився. Ще якогось разу я пережив щастя, котре можу назвати «кривавим». Я написав не дванадцяту казку, а – тринадцяту: казку – поза рамками годин, узагалі – часу, яка стала б усім колискою – мабуть, найсильнішим наголосом на єдиному щасті, яке може опинитися за межами надії… Контролюючи, мов садівник, процес дозрівання якогось фрукту, щоб уберегти його від нестиглості, я аж надто гаюся з часом, від чого той може переспіти; нехай і це мені спишуть: я – неповоротке дерево. Ось і все, на що спроможний.

Настав час закінчувати цю книжку. Навіть не замислююся: щасливий я чи ні. Упродовж минулих років я збагнув: те, що шукав, не є й не може бути щастям; хай яке було б його визначення… (Або ж: ми миттєво називаємо «щастям» реалізацію найкрихітніших надій, хай що б вона зумовлювала – та й поготів.) Словом, щастя означатиме змиритися, можливо, з безталанням, можливо, з безнадією. [Але те, чи змиришся з цим (себто з нещастям, безнадією), передусім залежить від того, чи дійсно пізнаєш… Не так давно мені трапилася людина, яка цьому навчила (вона насамперед сама вірила в те, що вигадала, та робилася безталанною, як тільки бачила, що решта не одразу піддається тій ідеї; або ж принаймні такою здавалася)]. Тепер я можу написати цю казку й закінчити книжку.

2 а

Перше, що спало мені на думку:

1 b

От якби ми могли бути схожі на котів. Цими роками мені часто згадується отакий мій вислів. Коти буцімто чудово усвідомлюють кожну прожиту мить. Якщо вони чогось вичікують біля якоїсь нірки, то їх від неї не відтягнеш, хоч як старайся та відваблюй. Коли в знайомому їм місці твориться якась відома їм штукенція, вони щодня ведуть спостереження, на власний розсуд долучаються до цього діла, так наче вперше бачать (нам цього не збагнути: без сумніву, можна долучатися до справи, і бачачи її), не полінуються підвестися з місця, де щойно куняли, аби простежити за тим, що діється… Бодай вони бачили б і сьомий сон, а таки його переживають. Натомість ми, пишаючись, що винайшли час, зауважуючи, як кожна наша справа, кожне слово ось-ось досягне в плині того часу точки, що лежить десь далі, попереду, у майбутньому, хутко забуваємо й зроблене, і сказане. Прямуючи до мети, охоплені ілюзією своєї цілі, ми потім – після того, як спочинемо – уже ніскілечки не зауважуємо неповторності, неповоротності, неоціненності кожної з митей у довжелезному ланцюгу, котрий звемо життям, або ж, зазираючи наперед, – долею. (Кілька розірваних спогадів про події з цього життя можуть зберегтись у пам’яті наших ближніх; тим часом єдина людина – самі ми, – якій може бути відомий і їхній гаданий сенс, і тривалість, давно відходить у небуття). Я сказав: «Не зауважуємо» – виявляється, ми, далебі, наближаємося до нашого кінця. Якщо не помиляюся, дехто з нас (десь на своєму шляху), щось усвідомивши, дечому вчиться: наприклад, мовчки слухати… Відчувати вагомість усього, що робиш, бачиш, чуєш; помічати відрадну прохолоду, кулястість, як у зігнутої долоні, численність або ж незчисленність і сліз, і дитячого сміху, і сонячних променів; знати, що щастям може стати життя, якщо тільки не відділяєш раз у раз горя від радості… Тим паче, коли трохи постарієш, зможеш далі спиратися на набутий досвід, застосовувати його, хай що бачив би, чув та куштував… От тільки непотрібно любити тих, кого любимо, так, як люблять коти.

2 а

Перше, що спало мені на думку:

«ЗЕЛЕНООКА СКУЛЬПТУРА»

Стародавній міф про кіпрського скульптора,[22]22
  Пігмаліон. (Прим. автора).


[Закрыть] який покохав власну скульптуру, повторюється знову та знову впродовж багатьох сторіч; вряди-годи він переживається, як із Буонарроті, котрий вигукнув до єврея: «Підведися та йди!»

От тільки скульптура із солодкими очима була простенька. Його роботи були не з мармуру й не зі слонової кістки. Словом, він їх не витесував. Ліпив із глини. Тому повноцінно й не міг почуватися скульптором. Він не витесував, він ліпив.

Багато років гончар з очима кольору меду не міг знайти потрібної йому глини. Він не плавав у заморські краї в пошуках слонової кістки, як це робив кіпріот, не перебирав каменем у мармурових кар’єрах, як – флорентієць.[23]23
  Мікеланджело Буонарроті. (Прим. автора).


[Закрыть] Він мандрував; гончар із медовими очима. Куди діставався – там шукав глину, зважував її, починав працювати. Вряди-годи він знаходив гарну глину, тоді важко працював, укладав у свій витвір все єство й душу, і якщо той подобався йому, розміщував його трохи вище за інші, милувався, то підходив, то відходив, намагався підправити знайдений ґандж, знову милувався.

[(Далі, звісно, стартувала незграбність. Або він сам, або хтось із прибиральників у його домі перекидали ту скульптуру, пошкоджували її, руйнували. Гончар журився, та за деякий час вискіпував ще більш якісну глину або ж лише так гадав, знову брався до діла…) Я мав би це обернути на фантастичну казку – якогось дня змусити гончара знайти в садку перед хатою, де він мешкав та працював, цілий пласт глини; він почне ліпити, побачить, яка бездоганна вийшла в нього скульптура, і з його уст зірветься: "Якби вона ожила…"; наступного ранку скульптура мала б постати перед ним вродливим зеленооким створінням. Гончар мав би покохати її, а з часом – усвідомити, що відтепер не зможе не тільки, як йому заманеться, переліпити ожилу фігуру, котра заговорила, а навіть пристосувати її до бажань власного серця. Вислів "Я тебе створив" поставить у сміховинне становище навіть батьків, вже не кажучи про автора скульптури, що ожила, після того, як її покохали… Утім, незабаром і гончар, і статуя мають навчитися співжиття; гончар не відстоїть своє право на труд, до якого спонукатиме глина в садку; ожила керамічна постать, що заговорила, не увінчається гордістю за цей його успіх. Скульптура й сама витеше гончара; оберне його на витвір із матеріалів, добірніших за найдобірніший камінь: плоті, крові та кісток…]

Справа дійшла сюди й, направду, краяла серце. Мені не залишалося нічого, окрім як покластися на диво та вивернути ситуацію, що її намагався поліпшити в уяві. Або ж усе залагодити, поставивши їх обох у становище "створеного творця".

1 а

За своє життя я чув лише одну історію, став свідком лише однієї події з того, що могло б підтвердити оптимізм такої фантастичної казки. По суті, ще з перших рядків, говорячи про "єдину щасливу казку", я міркував, як скласти шану тим, хто пережив і створив цю єдину історію. Настільки просто передати її письмово… У ній – і брехня, і сором; сором – тим моїм друзям, яким удалося ту історію пережити…

Я недаремно збирався розташувати казки в ряд після того, як перевалить за полудень. Багато чув про людей, які починають писати похмурого ранку і за будь-якої пори року працюють перед вікном, крізь яке падає вранішнє світло, уранішні промені; кількох навіть знав особисто… Страшенно їм заздрив. Але ранок для мене – час колотнечі. Я тоді бачу тільки ті справи, що силують мене бути кимось іншим, ніж є, і до обіду навіть не хочу написати листа. Щоранку мені доводиться заново пристосовувати себе до світу, людей, довкілля. Мені навіть важко розмовляти. Щонайменше, розмовляти без сварок, без озлобленості, без скандалів… Письмо ж – і я не раз про це говорив – не видається мені тим засобом, який! хотів би застосувати, щоб вилити свої страждання й лють. Я шаную тих людей, котрі розцінюють письмо як такий засіб; проте сам, беручи до рук перо, вирішую, що не виплесну ні свої особисті страждання, ані лють на письмі, бодай і насичу його їхнім осадом. Тож день для мене починається ополудні й, щодалі плинучи спокійним руслом, триває аж до найтихіших нічних годин.

Але й книжки потрібно закінчувати у визначеному місці.

1 b

Тільки не потрібно любити тих, кого любимо так, як люблять коти. Хоча сам я не раз намагався пережити те, що зву "котячою любов’ю", після того, коли усвідомив цю свою хибну поведінку. Людина може зрозуміти чимало речей, а втім – нічому не навчитися. Або ж: не навчитися здійснювати ті вчинки, яких вимагає це розуміння. Якась готовність, принесена з минулого, з дуже далекого минулого: "рішення", "доля" – змушує людину скоювати схожі одна на одну помилки. Вести мову про таку річ, як успіх, можна тільки тоді, коли подолані рамки цієї готовності, цього "рішення", або ж "долі". Я кілька разів ловив себе на місці злочину, тихцем посковзаючись на одній із такої "котячої любові". Проте які тільки пояснення не вигадував щоразу й собі й всім решті, аби переконати, що в цій ситуації годі було вдіяти інакше… Яка ж цікава людина до легких подій!

1 а

Книжки потрібно на чомусь закінчувати. Золоте правило для письменника. Незалежно від того: пише він "від душі" чи ні. (Звісно, це "від душі" змінюється залежно від самого автора. Для когось це "розповісти", для когось – "передати словами", для когось – "навчити", ще для когось – "вибудувати". І бозна ще що для кого?). Далеко не завжди вдається безжурно

ткати барвисту тканину, не маючи взірця – слово за словом ставити в ряд (ще одна фантазія) чи то розміщувати (фантазія ще одна). Тим паче, якщо не стараєшся закласти думки, якихось ґрунтовних міркувань разом із висновками…

1 b

Любити кота – значить, від самого початку змиритись із гордовитою зневажливою незалежністю, котру він демонструє щодо людини, яка його любить (і яку любить сам). Також це означає не втрачати можливості й самому, як настане слушна мить, продемонструвати ту зневажливу самостійність – із якимось дитячим відчуттям правоти. Кіт підходить до вас, коли йому заманеться; якщо ж сам не захоче, не відгукнеться на жодні ваші благання.

Кілька разів погладите його – і починає муркотати, усе частіше, усе голосніше; між вами встановилася єдність. Та якоїсь миті ця єдність може легко перерости в конфлікт – або ви необережним рухом потривожили його спокій, або на нього нахлинуло задоволення від спротиву організму. Це котячий "егоїзм", який ще зветься котячою "невдячністю"; "егоїзм", який ми приписуємо тварині, натхненні людськими правилами поведінки… Якби ми заходилися забавляти шестимісячне немовля, яке давно вбилося в силу вісімнадцятилітнього парубка, іншого результату не варто й сподіватися….

Звісно, нас тішить те, яке велике терпіння, яку велику любов виявляємо на противагу цьому егоїзмові. Не знаю, наскільки відає кіт, як рідко він приносить щастя, але ми хутко стаємо його рабами залежно від міри цього нечастого щастя. (Є й такі, що люблять котів, майже знемагаючи від муки; я не забув про них. Але навіть "найзавзятішим" котолюбам, за винятком тих, які знущаються над тваринами – чи й людьми, – аби переконатися у власній моці, відомо про це рабство.) Потім якогось дня ми й самі – уподібнюючись котам – відповімо нудьгою та байдужістю на його настирність, забаганки та кокетство. Кіт розгубиться. Хіба нормою цієї гри, узгодженим із самого початку принципом, не було: кіт залишається котом, а людина – людиною?!

2 а

Уже чимало років мені не йде з голови одна оповідь. Оповідь, яку я прискіпливо перечитував у запаморочливій тиші Британського музею, впокорений суворими правилами англійського бюрократизму… (Одне есе, а також напис на футлярі патефонної платівки, неабияк зацікавивши й О. Гакслі, надихнули його написати її.)

1 b

Мова ось про що: коли ми покохаємо кота, то, відчуваючи свою вищість, відповідаємо на його "егоїзм" поблажливістю, усепрощенням та милосердям, гідними самих богів. Із другого ж боку, якщо ми прощаємо комусь кожну провину, то тим самим пригнічуємо того, хто її коїть, своєю нездоланною, неосяжною величчю. Але чи ця вищість, ця божественна вищість серця, яку ніщо й ніколи не сколихне, насправді не є всього-на-всього бронею людини, яка вважає себе найнижчою з-поміж усіх та пнеться зі шкіри у власному кошмарі, де нікого не образить, нікого не засмутить, нікого не відштовхне? Людини, що схвалює всі вчинки будь-кого (навіть кривдника), бо окутана боязню лишитися бодай уламка свого кохання, яке відчуває чи то зможе відчути? Якщо отак поміркувати, стають зрозумілими багацько речей: це різновид кохання, що спирається на нерівність, на основну нерівність… Натомість ми завжди думаємо, мріємо про кохання та проектуємо його в термінах рівності. Хіба нас не охоплює відчуття горя, щойно починаємо розцінювати кожну помилку партнера як поведінку, котра руйнує цю рівність навіть тоді, коли ми самі перевертаємо її догори дригом своїми егоїстичними, єдиновладними почуттями? Хіба в основу боротьби з несправедливістю не закладена віра в рівність?

2 а

Оповідь про одного з трьох-чотирьох чоловіків, які народилися в другій половині шістнадцятого сторіччя, і дух чиїх творінь, мов вітер, віє упродовж віків.

1 b

Напевне, "найщасливіша" казка – це про закоханих, сповнених поваги одне до одного, які досягли – або ж намагаються досягти – у своїх палких почуттях дива істинної рівності; навіть якщо їм потрібно вмерти, поховати себе, раз зійшлися… Головна чеснота, якої вони навчаться, мабуть, і є ця рівність.

2 а

Хоча, поки той чоловік марнував своє життя серед двох полюсів нерівності, вибудуваний ним зі звуків світ на свій лад утілював рівність.

1 а

Коли я взявся за цю казку, у мене з-перед очей не сходив приклад, що йшов услід за "Зеленоокою скульптурою" та відображав стосунки між двома людьми: одна – вже літня, смиренна й досвідчена, пізнала чесноту умиротворіння; друга ж – свята простота, в’юнка, мов плющ, про таких кажуть: прийшла на світ, щоб своєю красою оправдати його.

Першу – я знав ось уже чимало років; з одного боку – доволі добре, з іншого – не дуже… Щодо другої, то вона мені була відома всього-на-всього з кількох рядків у кількох листах…. Вона ховалася у них під псевдонімом "кіт"… Аж згодом, себто через багато років, я побачив і ту людину, і довідався від інших її справжнє ім’я… Відтак вирішив, що про такі стосунки потрібно розповісти. Та тільки не з буденними, рутинними подробицями, висвітлюючи причинно-наслідковий ланцюг подій, як зазвичай розповідали дотепер. У кожних стосунках є щасливі миті, є й спади. Але ті, що знають, який це великий успіх, коли взаємини тривають роками, не руйнуючись та не тліючи зсередини, мабуть, нізащо не назвуть зайвим похвальний опис такого досягнення. З самого початку довкола існувала "кішка", а також – той, хто кохав "кішку". Чому б тоді не постаратися написати фантастичної казки авторові, якому за ціле життя вдалося довести до успішного кінця всього кілька дрібниць, натомість у тій справі, яка з погляду була головною, удовольнятися одними промахами?

2 а

Чоловік, що народився в другій половині шістнадцятого сторіччя, належав до обраних ще тієї миті, як народився. Він хутко знехтував правилами й законами такої обраності. Натомість три-чотири його сучасники досягли обраності, що схоже на втручання долі, де свідома частина, на перший позір, залишається в меншості.

2 b

Попервах витівками цієї долі стало те, як він переспав із тією двадцятирічною вдовою, що її перший чоловік, як подейкували, помер від "надмірних любощів"; а потім два роки заплющував очі – або ж лише вдавав, що заплющує – на парубка, якого дружина взяла до себе в ліжко (після того, як удовольнялася два роки ним, або ж тільки вдавала, що вдовольняється). Його терпець чомусь має урватися через два роки. Як творець музики, він повинен змити із себе цю ганьбу, зважаючи, що заплямовану честь батьківщини й насамперед – власного краю омивають кров’ю; такий звичай панував не лише за тих часів, а й нині.

2 с

Утім, у глибинах такої манери оповіді нуртує одна річ: оскільки за тих днів, у тій країні таке діло неможливо було приховати, то як йому вдавалося цілих два роки зносити різні прізвиська, якими його винагороджували, терпіти довколишню зневагу та приниження? Він поводився так, наче йому все відомо, чи – навпаки? Здавався байдужим, чи доходив до божевілля? Він грав роль коміка, що довідується про все останнім, чи базікав про те, як бридко накладати на себе руки, або про своє безмежне кохання до дружини? Гадав, що йому залишилося тільки слухати, як усі довкола дзижчать та пліткують у відповідь на лютий біль його душевних ран? Не давав узнаки, як здогадується, відчуває, а то й знає, що дитина, котру тримає на руках, не від нього? Або ж місяцями сушив собі голову, як підібрати найжорстокіший тон для найлегшого з рішень?

2 b

Відомо таке: через чотири роки після одруження, через два після того, як вимушено почав ділити шлюбне ложе, він, захопивши з собою трьох слуг, заскочив дружину разом із коханцем на гарячому – і тут-таки їх умертвив.

2 с

Щоб зрозуміти, чому він утік після цього злочину й місяцями переховувався в одному з палаців, потрібно зважати на тогочасні звичаї: його не переслідують за вбивство, він не ховається від смертної кари. Він спізнився з убивством, та ще й як! Проте він утікає від помсти шляхетних родів своєї дружини та її коханця; адже аристократа має право вбити тільки аристократ. Дружина з коханцем заслужили смерті по праву, та він убив їх не власноруч; наказав зробити це слугам – і цього також не приховав. Отак зневаживши закони шляхетних родів, він водночас і (наказав) знищи-(ти) – й свою другу дитину, бо гадав, що та не від нього.

2 b

Через чотири роки після тієї події він знову одружиться, оселиться в місті нової дружини, у палаці тамтешнього володаря.

Період політичного розквіту міста давно канув у минуле; більшість того, що мало здійснитися, здійснилося; колишня слава полягла, розвіялася. Але на схилі цих днів митці слова та звуку спорудили в тому місті, де товсті камінні мури разом із казковими садами в неймовірній гармонії стелилися уздовж доріг, свій бастіон; найсвітліші голови з найдальших держав селилися й працювали в тісних будиночках тутешніх завулків по сусідству з іншими обраними митцями, які прибували з ближніх країв. За тієї епохи, коли шукалися нові можливості, нові форми та нові конструкції й у мові, і в слові, і в звукові, наш чоловік також виділиться з-поміж решти: він стане одним із найвидатніших маестро в музиці.

З а

Як легко нам казати: "Важливе не життя митця, а його творіння".

2 с

Він усвідомлював, що як і за багатьох попередніх епох, у цій також джерело музики варто шукати в людському серці, пульсації жил, ході, гортані, руках та ногах. Міра значно точніша, ніж та, що її дають годинникові коліщата з пружинами, криється в людському єстві, труді; в експериментах учених.[24]24
  В одному з важливих експериментів Галілео Галілея. (Прим. автора).


[Закрыть]

З а

Хай як, а так стверджує більшість тих, хто дивиться на це з відомого кута зору. Але, якщо вести мову про деяких митців, то їхнє життя, або щонайменше кілька періодів цього життя, протікають серед "їхніх творінь".

1 а

Яким був внесок у ці стосунки літньої людини, коли зав’язувала їх? Виховання, оперте на свій широкий життєвий досвід… Усвідомлення певних бажань та зусиль, яких потрібно докласти, аби втілити ці бажання… "Кота" треба виховати; він і виховав. Те, що ж відбувалося, поки "кота" виховували, по суті, не стосується цієї розповіді. Важливе – саме виховання: призвичаюючи "кота" до правил та заборон, навчити його, зуміти навчити бути не-собою.

Якось через багато років "котові" обридне гніт. Це добре, що він стільки років закохано корився тим утискам. Добре й те, що йому обридло думати про те гноблення. За таких обставин він або крадькома вшиється, або ж наважиться поводитися так, як йому кортить, сподіваючись, що це не зіпсує стосунків. Спочатку він обере друге; зрівняє із землею труд стількох років – взаємний труд. Затим крадькома вшиється. Затим і повернеться. Цілковито незалежний.

Тоді вони вже обоє знатимуть, що робити, а що ні; що робити можна, а що в жодному разі – не варто.

Великі справи, як і малі, звершують на підмурівках, які кладуться щодня – камінь за каменем. Смерть також разом із муляром, який щодня слабне, наступає на п’яти кожному дневі, кожній ночі; смерть і великого, і малого.

2 с

Далі ми можемо трохи повигадувати. Джезуальдо помре через дев’ятнадцять років після того, як увійде зятем до палацу у Феррарі. Незалежно від того, чи мешкатиме в ньому й надалі, чи проводитиме свій час в одній або й кількох із літніх вілл та палаців, чи то сидітиме взаперті, чи уникатиме людей… Він нарікатиме на долю через потомство: завчасу помре й та дитина, яка його любила, і та, яка не змогла забути вбивства матері. Окрім того, подейкують, що дочка "пустилася берега".

2 с

3 якогось кута зору можна вважати, що й другий шлюб не став для нього дуже щасливим. А втім, у його житті простежується ще одна делікатна особливість:

2 b

Завжди є слуга, який проходить особливий вишкіл; обов’язок цього слуги – шмагати пана канчуком. Згідно з біографами Джезуальдо, ще один із його відомих сучасників,[25]25
  Т. Кампанелла (1568–1639). (Прим. автора).


[Закрыть] – аби той не уник сорому? (можливо) – скористався якимсь латинським висловом, пов’язаним із цим побиттям канчуком: Джезуальдо "cacare non poterat", поки його не відшмагають канчуком…

2 с

Злочин, який скоїв замолоду, злочини, скоєні упродовж цілого життя, не давали цьому чоловікові спокою. Це жахливо й нестерпно, коли людина наказує шмагати себе канчуком – бодай і слузі, котрий для цього призначений – аби спокутувати свої гріхи. Та хай як це було жахливо, невже наша цікавість зменшиться від того, коли дізнаємося, що така особистість не могла випорожнитися без канчука (опустимося до буденного рівня сучасної психіатрії)?

1 а

Давно забута та повага, яку мисливець має відчувати до здобичі. Здобич або скоряється ловцеві, або ні; але чи поводиться з ним непоштиво? Головне правило їхніх взаємин давно відмерло; скажімо так: непоштива здобич у такій ситуації, далебі, вважає себе ловцем, а не здобиччю. Отже, ці взаємини звелися до перелицювання? Не думаю. Як на мене, вони узагалі щезли. Залишилося дві істоти, які нічого не уявляють, окрім як: накинутися одна на одну й завдати поразки.

Ці стосунки "здобичі-ловця" здавна стали однією з постійних – чи то прихованих, чи то очевидних – тем у казках. Я часто замислювався над тим, як той, хто завжди жив, маючи себе за ловця, зненацька помічав, що залишився без здобичі, зрештою, давно й перестав бути тим ловцем.

2 с

Наскільки впливало це побиття канчуком на його музику – того вже не можу знати. Далебі, цікаво, як цей чоловік, що витерпів стільки страждань і не наситився ними, тож тримав слугу, аби завдавати самому собі болю (він же тримав і слугу, щоб умертвити себе…), писав музику до коротеньких, легких, динамічних текстів. Як поважав право кожного звука на рівність та остерігався, щоб у гармонії вони не набрали тих обертів, тієї синтезованої форми, котра обмежить їхню свободу. Цікаво, як нехтував усім, що не містило "руху вперед" – "постійного руху" – так, ніби не озирався назад, не волів згадувати минулого.