Текст книги "Сад спочилих котів"

Автор книги: Більге Карасу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

6

Зайшовши до ресторану внизу готелю, я застав його за тим самим столиком, що й першого вечора, тільки-но прибув у місто. Я також попрямував до свого тодішнього місця. Отож він знову сидів спиною до мене.

Але того вечора я раптом побачив у досі непримітне дзеркало, як він зиркає у мій бік. То було вузьке довге дзеркало й висіло біля нього. Він наче гнівався на мене. Його обличчя зробилося суворе, мов закам’яніло. Я потупив зір. Коли підвівся, він і далі сидів. Ні наступного дня, ні післязавтра, хай там як, ми не зустрілися.

Насправді я заздалегідь спланував свій візит у місто так, аби побачити цю гру, що гралася раз на десять років. Потім здибався з незнайомцем, який замакітрив мені голову її минулим; проте, звісно, я не відмовився б подивитися на неї лише тому, що цей чоловік надокучив мені. Цілих два дні туристи з’їжджалися до міста, появляючись, мов із-під землі. Вільних кімнат, мабуть, не залишилося не тільки в готелях, а й – у господах, де зустрічали гостей. Вулицями не можна було пройти. Усі розмовляли про гру. Переповідали найрізноманітніші, найнеймовірніші історії про її минуле та символи – щоб почути їх, варто було прислухатися до людей будь-де: хоч у ресторані, кав’ярні та на вулиці, хоч у вбиральні.

А втім, у морі цих слів та балачок, які пропливали повз вуха, мов хвилі, до мене не донеслося анічогісінько з того, про що розповідав він. Його історії неначе були почерпнуті з якихось невідомих джерел. Або ж вигадані.

Отож я не мав би дивуватися, що його ніде не видно. Такий знавець

«вигадник» сюди пасує також

певна річ, не приєднався б до цього юрмиська всезнайок, яке хоч і відає все, проте, як не крути, одне й те саме.

Навіть я, трохи співчутливо, трохи зверхньо поспостерігавши за цими зграями туристів…

Ще раніше звернувся за порадою до готельного персоналу; мені відповіли, що для перегляду гри не потрібно ніяких квитків. Довкола грального поля вибудувані глядацькі ряди у формі сходинок,

мабуть, ці сходинки важливіші за решту пам’яток міста,

за саму гру,

за кругле татли з рахат-лукуму та халви

вони так майстерно розташовані, що спокійно вміщують чотири тисячі осіб; глядачі самі обирають місця.

Як на мене, то кількість прибулих, охочих побачити гру, вже сягала десяти тисяч, а можливо, так уводили в оману малі чи, точніше, тісні розміри міста.

«Достатньо прийти за годину до початку гри, – радив мені портьє. – Ви не тільки не залишитеся без місця, а ще й виберете собі якнайкраще. Крім того, заїжджі чужоземці

(хоча він і знав, що я також чужоземець, однак прирівнював до тутешніх мешканців, либонь, тому, що я розмовляв його мовою)

дечого не знають. Вони приходять та тиснуться в перших рядах. Натомість на рівні судді гри

як вам відомо, суддею здавна виступав володар, та ось уже ціле сторіччя це обов'язок мера. У зв'язку з цим кожен новообраний мер тижнями, а то й місяцями, вивчає від попередника все, що потрібно знати для гри. Кажуть, це ніби мистецька таємниця, що передається від батька до сина. Не знаю: хто хоче, той вірить цьому, але вам не за новину: люди обожнюють теревені про отакі таємниці; як на мене, то вони базікають про це, аби полоскотати собі нерви. На чому я зупинився, га?

на рівні судді гри, себто мера, розташовані найкращі місця – у самому задньому, у найвищому другому ряді. Там і сідайте».

Гра мала відбутися завтра. Іти вже було нікуди. Я взяв свою книжку та цілісінький день провів у кав'ярні за столиком на горі, звідки видно майдан перед давнім палацом – там ми сиділи того ж вечора, коли вперше розмовляв із ним. Він не появився. Я дочитав газету, журнал та дві книжки. Сходив спочатку повечеряв, потім – у кінотеатр і вирішив раніше вкластися спати, щоб зняти втому від сидіння упродовж дня. Заледве переступивши поріг готелю, я всміхнувся до чергового портьє та привітався; той же вперше відповів серйозно, зупинив мене й украй шанобливо простягнув якогось конверта.

– Вам від мера. Недавно принесли, – повідомив портьє.

На конверті – зазначено моє прізвище. Я розгубився. Ледь хвилювався, відкриваючи його. На аркуші, який дістав із конверта, замість реквізитів стояла рельєфна печатка мера міста; крім того, ту саму печатку відтиснули на воску під текстом. Мерів підпис був виведений багряним чорнилом з фіалковим відтінком, текст – написано від руки.

«Як Вам відомо, – писалося в листі, – десять осіб зі всіх тридцяти двох учасників нашої традиційної гри відбираються з-поміж тутешніх мешканців тільки до команди „Фіалкових“. Цьогорічні десять гравців „Фіалкових“ будуть тими ж, що й у попередній грі. Оскільки, згідно з традицією, учасник на кожній клітині повинен бути певного віку, то наш відбір пов’язаний із детальними підрахунками. Ми розвішали оголошення, аби провести набір решти двадцяти двох гравців. Відтак серед добровольців, відповідно до їхнього віку та розташування на полі, знайшлися гравці на двадцять одне місце.

У нас з’явився чужоземний учасник, котрий повідомив, що Ваш вік відповідає єдиній вільній клітині. Ми прочекали до сьогоднішнього вечора, поки Ви звернетеся з проханням приєднатися до гри. Не сприйміть це як нечемність, але звертаємося до Вас письмово, оскільки Ви не прийшли. Відтак шанобливо наголошуємо, що після запрошення не у Вашій волі відмовитися від гри.

З цієї миті вельми Вам вдячні та просимо перед тим, як узяти участь у грі середнім пішаком команди „Фіолетових“, завітати завтра на восьму годину до резиденції мерії в Палаці, щоб отримати необхідну вам приватну інформацію на дану тему».

Я ще ніколи не читав офіційних листів у такому стилі. Портьє стурбовано поглядав на мене.

– «Зелені» чи «Фіалкові»? – тільки й запитав він.

– Фіалкові, – відповів я.

– Бережи вас Боже! – відреагував він. – Хай там що, старайтеся потрапити в полон, не залишайтеся до кінця гри.

Він обернувся та пішов. Я дивився йому вслід. Потім подався спати.

«facilis descensus Averno; noctes atque dies patet atrijanus Ditis; sed revocare gradum superasque evadere ad auras, hoc opus, hic labor est».[12]12
  Вергілій, "Енеїда", L. VI.
  "легкий перехід до Аверна, Вдень і вночі там чорна Дітова брама відкрита, Тільки вернутися звідти і вийти на світ цей небесний – Це уже труд, це справа велика". (Прим. автора. Переклад М. Білика)


[Закрыть]

Казка шостої години
Юнак, що простував коридором

Для Алі Пойразоглу

Воно зветься «морем», води плинуть навсібіч, невпинні, нестримні, проте завжди стікаються до берега – чи то піщаного, чи то галькового… Невпинним став і хлопець. Так віддавався морю. Біжить, тішиться морській воді, простягається на ріні, пливе наввимашки, падає з розгону в пісок. Жити – для нього означало: улітку ходити до моря, а взимку – чекати морського тепла.

Улітку того року, тільки-но йому виповнилося дев’ятнадцять, він знову помчав до моря. На гальковий берег якогось скелястого острова… Був легітний день; плесо, неначе дзеркало, відбивало все сонячне тепло. Хлопець плавав, лежав на гальці й засмагав, а, підвівшись та одягнувшись, не попрямував одразу додому – вирішив ще трохи поблукати вздовж берега. Там, де закінчувалася рінь, лежала величезна груда каміння – важка брила скотилася з гори та розбилася біля моря на дрібні уламки. Хлопець спантеличився. Дороги не було. Утім, він хотів будь-що перебратися на той бік. Як би це йому вдалося? Мудра людина не відважилася б переходити; щиро кажучи, якби їй потрібно було перебратися на той бік, вона повернулася б звідси назад, вибралася з гальки манівцем та подерлася на гору, що стриміла над скелястою місцевістю, а вже звідти, на тому боці цих кам’яних прожилок, котрі збігали до моря, шукала б дорогу до берега. Як знайде – чудово, не знайде – повернеться назад тим самим шляхом та спуститься на пристань, що за горою. На жаль, цей хлопець, певна річ, не належав до тямовитих людей. Проте не через лінощі, а тому, що з його погляду така розсудливість та покірна виваженість – непотрібні… Він обрав найкоротший шлях – зібравшись перейти вбрід, зняв капці, узяв їх у руки, засукав штанини та поліз у море. Щоправда, поміж скель було досить глибоко, і якби шубовснув на дно, то промок би з ніг до голови. Тож хлопець обережно перескакував з брили на брилу, стараючись не потрапляти на мушлі та не порізати об них ступні. Утім, вони-таки стікали кров’ю, поки він дістався до останньої скелі та видерся на неї. Нарешті хлопець звів дух. Ті акробатичні вихиляси неабияк заморили його. Міцно зв’язані одяг із рушником звисали йому із шиї на груди, але тримати капці в руках стало справжньою мукою, тим паче він побачив протилежний бік скелі. Тепер юнак розумів, що досі скелі були вишикувані одна за одною, ніби пороги через стрімку річку; дістатися сюди вартувало зусиль… Перше, що майнуло в голові: «Мабуть, повертаюся». Потім йому зробилося соромно за цю думку, він зняв паска, прив’язав до нього капці та одяг із рушником і перекинув усе через плече. Затиснувши кінець паска в зубах, хлопець обережно спустився додолу. Відтак ступив попід скелею на невеличку гладінь, ледь залиту водою.

Та вода простягалася звідси аж до протилежного берега. Цей бік кам’яного острова подібний до суцільної пласкої стіни. Хлопець не бачив жодного виступу, за який можна вхопитися рукою чи стати на нього ногою. Берег залишався за двадцять п’ять-тридцять метрів звідси. Манюсінький піщаний пляжик, дрібненький пісок блищали вдалині… Однак туди ще ніхто не добирався з острова і не міг дібратися: той був огороджений муром зі скель – гладеньким, мов полірованим, кам’яним муром… Як не крути, а до того берега можна дістатися тільки морем. Воно ж – глибоке – і не для ходи. Якби хлопець роздягнувся та доплив до пляжу, то міг би ще трохи позасмагати, а втім, мусив би так само повертатися цією ж дорогою. До того ж досить залишити одяг на скелі – і вітер зірвав би його в море. Хлопчина спохмурнів – іншої дороги, окрім як назад, не було.

Чи таки не було?.. Він уже розвертався, як тут у цій рівній кам’яній стіні йому на очі потрапив крихітний отвір – власне, там, де вона зливалася з морем, одразу за скелею, попід якою стояв. Крихітний отвір, схожий на лаз у печеру – безсумнівно, це він і був. Печера немов реготала чорним ротом; хлопець усміхнувся й собі. «Полізу-но, подивлюся, – вирішив він так, наче крізь скелю пролягала дорога, яка виведе нагору. – Як там нічого немає, повернуся назад. Що зі мною станеться?..»

Залазити в діру було важкувато. Довелося присісти навпочіпки, і вода замочила штанини та сідницю. Однак усередині печери він зміг випрямитися. Оскільки хлопчина був високий на зріст, то вже за аршин над головою нависала стеля печери. Долівка печери проймала холодом, тож, відчувши, що як слід висох, він відв’язав від пояса капці та взувся. Одяг же з рушником знову прив’язав до паска та закинув на спину. Потім озирнувся. Лаз у печеру вже залишився вдалині. Але в кам’яний коридор прослизало ще достатньо світла. Це трохи спантеличувало. Він озирнувся вдруге. Більше світло нізвідки не проникало. Дивина! Тепер же неподалік, на стіні, куди падало світло з лазу, юнак розгледів ряд видряпаних ліній, схожих на літери. Ступивши кілька кроків уперед, він придивився. Атож, на стіні проступав напис: «НЕ ЙДІТЬ!». Затерті місця довкола свідчили, що його, мабуть, доповнювало чимало слів. «Ге, муніципалітет нашкрябав?» – подумав хлопець, засміявся, здвигнув плечима та пішов далі.

Він зовсім забув, що пора повертатися додому, сідати на пароплав, спускатися на пристань, вибиратися на гальковий пляж; у голові засіла одна думка: дійти до кінця цього кам’яного коридору… Він мав би вивести або до якоїсь печери, або до іншої місцини на острові, чи, як вулиця, упертися в глухий кут; тоді юнак повернувся б додому. Навіть якщо цей хід тягнувся вздовж острова, то дорога до кінця не повинна була забрати більше двох годин.

Незабаром хлопцеві здалося, що вдалині видно легке сяйво. Він пришвидшив ходу. Попереду справді ледь-ледь линуло світло. Парубок озирнувся: позаду вже не стало й промінчика. Досі він постійно йшов уперед, нікуди не звертаючи та нітрохи не зауважував, щоб дорога петляла. Інакше не зумів би повернутися до виходу. Отож найкраще було прямувати на світло.

Воно наближалося й наближалося. Водночас хлопець бачив, що та цятка світла не більшає. Виявилося, що це прикріплена до каменя сталева пластина, котра віддзеркалювала якісь ще дальші кволі промені. У бляклому сяйві цього сталевого «дзеркала», збоку від нього, хлопцеві в очі впав ще один наскельний напис: «БУЛО НЕ ЙТИ». Він розсердився. Гаразд, нехай перший напис нашкрябав муніципалітет. Але ж цей, вочевидь – розіграш якогось кумедника, мастака прикрих жартів. Та що тоді думати про ту сталеву пластину? Те дзеркало? Хто прикріпив його до каменя? Окрім того, якби муніципалітет вважав цей прохід небезпечним, то загородив би його ґратами, і проблеми не існувало б.

Юнакова голова не знала спокою. Він мав вийти на світло, себто знайти вихід, продухвину, двері – хоч щось.

Тим-то й далі простував у темряві.

Якоїсь миті парубок відчув утому, глянув на годинник, той показував дванадцяту. Полудень давно минув, ще коли він сюди потрапив. Північ здавалася неможливою, він не міг так багато пройти. До того ж удалині, далеко вдалині неначе знову блимало кволе сяйво. Якщо це також дзеркало, то принаймні відбиває денне світло. Проте хлопець геть вибився із сил та опустився на кам’яну долівку. Тут вона виявилася не холодною. Та й повітря начебто потепліло.

Стрепенувшись, він прокинувся. Хтось наче розбуркав його. Хлопець роззирнувся. Після чорного сну довкола аж повиднішало. Він поглянув на годинник. Той і далі показував дванадцяту, але працював. Юнак заходився накручувати його. Та годинник був ніби щойно накручений. Хлопець підвівся й пішов далі.

Він зголоднів. Скільки б не проспав, а прокинувся голодний як вовк. Тож починав нудитися. Ставало не до пригод. Окрім того, сівши на кам’яну долівку, щоб поспати, він сплутав напрямок дороги. Тепер навіть якби захотів повернутися, то анітрохи не орієнтувався, в який бік іти. Залишалося рухатися тільки туди, звідки бодай линуло те блякле сяйво.

Серце стискалося. Дошкуляв голод. Хай там як, а він повинен дійти цією дорогою до кінця. Інакше…

«Інакше…» – хлопець не наважувався завершити цю думку. Він був не з боязких. Проте…

Чимало пройшовши, юнак дістався до наступної цятки світла. Її він уже не міг назвати сталевим дзеркалом та неабияк здивувався. Замість дзеркала хлопець застав харчовий автомат. Цебто один із тих автоматів, у щілину якого просовують гроші, відтак натискають на кнопку, смикають ручку, і до клієнта вилазить таця з їжею… Юнак засміявся, дістав із кишені купюру в двадцять п’ять лір та засунув у щілину, смикнув ручку. Це був автомат без меню. Дивно й те, що проковтнув двадцять п’ять лір. Але ще більша дивина, коли він видав тацю, на якій стояла тарілка зі свіжою підсмаженою рибою, яка досі приємно потріскувала. У коробці біля автомата лежали пакетики з хлібом, сіллю, перцем та лимоном, а також – столовими приборами.

«Зрозуміло, – подумав юнак. – Це витівки якихось туристів… Ну й ну…» Він прочитав написи на тарілці. Кісточки з риби просили викидати у виїмку внизу автомата. Тарілку з прибором – повернути в коробку, яка стояла зверху на ньому. Відтак – натиснути на ручку зліва в нижньому кутку автомата. Хлопець виконав усі рекомендації. Виїмка всмоктала кісточки, у коробці вимився посуд. Про хліб не говорилося нічого. Юнак приберіг його рештки на дорогу, поклавши їх до кишені.

Однак ніяких туристів ніде не було – він зоставався сам-самісінький. Його вже бентежило: чи користувався цим автоматом ще хтось, крім нього.

Годинник і далі показував дванадцяту, працював, але залишався мов щойно накручений.

Аж раптом парубок дещо згадав. Цей спомин неначе губився в далекому минулому. Можливо, відтоді й справді сплинуло багато часу. Чи бодай здогадується він, як довго вже простує цим коридором? Чи не втратив ліку часу, годин і днів?

Хлопець пригадував таке: щойно він дістався до краю берега та угледів перед собою скелі, котрі височіли, мов мури, серце здригнулося від подиву. Тепер він починав розуміти причину цього відчуття. Постійно заворожений всеосяжністю морського обрію, він буцімто забув, що у світі панують інші виміри. Натомість скелястий мур знову обернув ці забуті виміри на реальність, таку близьку, що аж виїдала очі, нездоланну, обридливу… Тепер-то йому було зрозуміле це відчуття. Адже думка про те, скільки часу вже простує цим безвимірним, безлюдним світом, дедалі чіткішала й у голові, і в душі.

Дорогою він зареготав. Потім сказав собі: «Мені страшно. Якби не боявся, то не розреготався б. Я боюся, але, оскільки тут годі щось удіяти, окрім як іти…»

Хлопець уже не міг гадати, що ще може вдіяти, окрім як іти. Треба було йти. Оскільки дорога не розгалужувалася, навіть не давала йому вибору, то мав іти: до її кінця або ж до початку, звідки вийшов – до лазу, де море…

Він ішов. Спереду линуло сяйво. Безсумнівно, звідтіля. Автомати, сталеві дзеркала відбивали якесь світло; звідкись воно линуло. Щойно він відчував голод, одразу з’являвся автомат. Дрібні гроші в кишені якоїсь миті закінчилися. Та кидай хоч великі купюри, хоч дрібні, ці автомати виділяли достатні порції, щоб наїстися – не великі й не малі, а такі, аби наїстися. Страви – то солоні, то солодкі, іноді – риба, іноді – зелень та овочі, з напоїв – і вода, і айран…

Траплялися й автомати з цигарками. «Бракує тільки автомата з грішми», – злетіло у хлопця з язика, коли закінчилися дрібні купюри. Та не минуло багато часу, як він угледів і такий автомат. Юнак дістав з кишені дві купюри в десять лір і просунув у щілину, з автомата виповзло стільки п’ятизначних курушів, що вистачило напхати дві кишені. Однак і ті поступово закінчилися в дорозі. Навіть якщо йому стачало їжі, здавалося, що ця подорож триває майже рік, проте чи таки рік, чи тиждень – годі було визначити….

Засинаючи на узбіччі дороги, він завжди звертав увагу на те, щоб лежати головою в тому напрямку, куди йшов, та не збитися із шляху.

До сну в нього відростала чимала борода. Коли ж він пробуджувався, то обмацував обличчя рукою – те було, ніби щойно поголене. Юнак не відав ні дня, ні ночі, усю дорогу світло й далі відбивалося здалека лише від сталевих автоматів, не дужчало й не слабшало; годинник завжди показував дванадцяту, а днів просто не існувало: ні вчорашніх, ні сьогоднішніх, ні завтрашніх, як і – ранку та вечора. Хлопець давно про них забувся. Він тільки знав одне – іти. Вже навіть не пригадував, чому та як потрапив у цю пастку. Щоправда, знав, навіщо йде – аби вийти на світло. Але що буде, як вийде – на це також не міг відповісти…

Аби добратися до світла… Добратися до справжнього світла, а не сяйва, яке віддзеркалюють сталеві автомати…

Вряди-годи він зупинявся. «А що таке справжнє світло?» – запитував сам себе. Запитував і не міг відповісти. Що воно таке? Звідки линуло? Яке мало бути? Зрештою він дійшов до того, що забув і ці питання та більше не ставив собі жодних…

Він ішов.

Гроші давно закінчилися, однак тепер автомати годували його безкоштовно. Чим дужче йому набридала одноманітна дорога, тим частіше він доторкався до стін, оскільки згодом зробив відкриття: стіни уминалися від дотику, вигиналися, утворювали кути. Та аж потім випрямлялися знову.

Юнак ішов. Світло нітрохи не наближалося. Воно й далі віддзеркалювалося від автомата до автомата. Натомість очі давно звикли в цьому коридорі до мороку. Хлопцеві здавалося, що світла багацько, і все довкола чудово видно. Однак він досі знав, звідки лине те світло. Тому і йшов. Чи то міг іти. Він мав дістатися до світла.

Якоїсь миті юнак збагнув, що автомати дедалі рідшають. Він уже не раз потерпав від голоду, ледве тримався на ногах, падав, але підводився й тільки після цього надибував харчовий автомат. До такої ж машини з водою він не міг добратися, поки не пересохне в горлі, не заколе в очах…

Хлопець вирішив пришвидшити ходу, майже біг. Натомість автомати віддалялися, відстані між ними дедалі більшали.

«Я загину, – спало йому на гадку у важку хвилину. – Цей коридор створено, щоб убивати людей…»

Він не гинув. Аби не загинути, біг, летів, як навіжений…

Геть захеканий, інколи зупинявся. І знову наказував собі: «Бігти, бігти, я можу, я повинен устигнути до автомата, поки не вмер, не звалився безсилий…»

Він уже навіть не мріяв побачити світло. Про нього міг подумати й потім. Насамперед автомати. Автомати… Аби вони тільки були.

Щоб не загинути, він мусив бігти до автоматів. Проте чим рідшало автоматів, тим начебто дужчало світло. Юнак розумів це по тому, як ледь-ледь світлішала власна шкіра. Руки та ноги потроху біліли, і їх ніби вдавалося розрізняти завдяки чітким обрисам, а не сяйву від автоматів.

Тим часом стіни тверднули. Дорога зробилася рівною і постійно вела вгору. Те, що вона рівна, юнак відтепер бачив очима, а не відчував ногами. Це означало, що світло дужчає. Натомість автоматів чимдалі меншало. А хлопець біг усе завзятіше. Утім, коли світло, справжнє світло стало геть пізнаваним, він почав забувати про автомати. Якогось навіть проминув, одразу помчав до наступного. Світло вже виднілося. Хлопець міг заприсягтися: коридор закінчувався.

Але чуднота, зараз, коли світла крок за кроком більшало, а він, прокидаючись зі сну, бачив яскраве сяйво в кінці коридора, у його голову закралося дивне відчуття нудоти. Не в серце, а, власне, у голову.

Знову поспавши, він пробудився. Ніби вкотре посвітлішало. А разом зі світлом з’явилося ще щось. Згодом він збагнув: то був легіт або вітер тощо. Юнак помчав, помчав, знову помчав. Тепер разом із вітром до нього доносився і якийсь запах. Спочатку він не міг пригадати його – аж раптом вигукнув: «Це запах квітів!» Парубочий голос відлунював по коридору. Голос, який він сам забув. Безліч речей, які давно зникли з його пам’яті, тепер поверталися назад. Люди, юрмиська, решта таких, як і він… Юнак згадував бджіл. Вони збирають нектар із квітів… Мухи; мухи злітаються на солодке… Він згадував птахів – ті ширяють у небі. Юнак не їв, не пив, не звертав уваги: є автомати чи немає. Удалині поволі розросталася якась діра. Від неї пекли, кліпали очі; шкіра, біліючи, зморщувалася. Чим більше діра ширшала, тим сильніше врізалася йому в мозок. «Це не діра, – вирішив він урешті-решт. – Це світло врізається в мозок…»

Діра, чимраз більшаючи, починала засліплювати очі. «Невже я знову потрапив у темряву, – злякався він. – Чи немає попереду якогось іншого предмета, що відбиває світло, а здається дірою?» Таки не було. Натомість дужчали й вітер, і запахи, і ціла купа шумливих звуків. Отвір був справжній, світло – реальне. Але чому темніло в очах?

Юнак зупинився. Приклав руку до чола, прагнучи зняти біль, що пронизував його. Він вимазав чимось пальці. Мабуть, кров’ю. Вона текла, гаряча, липка. Юшила з того місця на чолі, де нестерпно боліло. Напевне, він наштовхнувся на стіну. Ступив крок, наразився на неї ногою. Безсумнівно, йому потемніло в очах, він наштовхнувся на стіну. Проте, обернувшись, не розгледів ніякої стіни. Тоді намацав її рукою. І знову попростував до діри. Більше він не біг. Діра буцімто кволо сяяла в тумані з-за хмар. Отже, юнак знову згадував: що таке хмари, що таке туман. Але отвір попереду потроху зникав.

Потім він не міг розгледіти його й поготів. Хлопець збагнув, що осліп. Зупинився. Чи прозрів би він знову, якби повернувся назад і поринув у темряву? Однак на це забракло б сили й серцю, і ногам… Він зголоднів, виснажувала спрага. Рука, яка намагалася намацати стіну, раптом зависла у порожнечі. Стіни не було ні справа, ні зліва. Вітер дув в обличчя. Голова паморочилася від запаху квітів; аж позакладало вуха – так дзижчали комахи. Певна річ, він вибрався з діри, що була лазом. Юнак вийшов на світло.

Він задер голову. Сонце зігрівало обличчя. Далеко внизу морські хвилі шуміли, гупали, мов серце. Нога в щось уперлася. Він помацав рукою. Це мала бути гладка скеля. Хлопець сів. Знову задер голову. Сонячне тепло розливалося від обличчя по всьому єству. Але десь у глибині його душі залишалося місце, холодне, мов лід. Туди не досягало сонячне тепло. Тихе, одиноке місце посеред цього тепла, цього простору без світла.

«Мабуть, небіжчики починають захолодати зсередини», – подумав хлопець. Його вродливе, до болю вродливе юнацьке обличчя так і застигло, звернене до неба, ноги– стулені, розпростерті руки міцно вчепилися в скелю.

1965

У серпні 1969-го Алі Пойразоглу розповів мені таке:

Якось один чоловік піймав у морі рибину й так уподобав її, аж захотів, щоб та назавжди залишилася з ним. Він щодня черпав відрами з моря силу-силенну води та змінював її рибині. Утім, через деякий час йому набридло носити морську воду, і він замінив її на питну з крана. Риба трохи стривожилася, але врешті-решт звикла до прісної води. Хтозна, скільки відтоді минуло часу, але чолов'язі в серце закралася цікавість: якщо риба звикла до прісної води, то, може, призвичаїться й до повітря… (Як на мене, то риба або з'їхала з глузду, або ж занадто любила цього чолов'ягу, що також можна мати за безглуздя. Проте повернімося до байки Алі Пойразоглу). Спочатку рибина задихалася та тріпалася, однак урешті-решт освоїлась і в повітрі. Котрогось дня чоловік вирішив податися до моря. Рибину він узяв із собою. Поклав її на рінь у затінку – сам поліз у воду. Тим часом тудою пробігали діти. Вони помітили рибину. Казна-чому пошкодували її й подумали так: жалко бідолашну – викинулася на берег, повернімо її назад у море. Поки чоловік, мов навіжений, плив на порятунок рибині, та задихнулася у воді.

Щодо цієї теми я засвоїв принцип Леві Стросса; скажу, що, як на мене, розбіжності між цими двома казками значно важливіші за аналогії.

Б.К.