Текст книги "Сад спочилих котів"

Автор книги: Більге Карасу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

Гоббсу начебто належав вислів: «Єдиною пристрастю мого життя був страх…» Цікаво, якщо тільки в цитаті або перекладі немає помилки.

Додаток до четвертої казки
Похвала крабові

Для Джюнейта Тюреля

(Я міг би написати так:

Друг, мабуть, зрозумів, що мою увагу привернула фігурка краба на триніжку.

– Я розповідав тобі історію про цього героїчного краба? – запитав він. Коли ж я відповів, що досі ми ще ніколи не розмовляли на тему крабів та їхнього героїзму, він підняв того за спину. Скульптурка з чорного металу насправді виявилася майстерною скринькою; на її дні лежала нижня частина клішні якогось краба…

Мій друг зачинив скриньку й почав розказувати…

Але так, дивися, вийде щось інше. Хоча відтоді, як цей стиль письма можна було назвати ходовим товаром, минула сотня років, навіть нині чимало читачів гадають, що це єдина можлива форма всякої оповіді. Я міг би їх потішити, та хіба в старі міхи вливають молоде вино? Тож міг написати й так:

Джюнейт рвонув віко з залізної скриньки у формі краба. Тими днями будинки цілого міста були обвішані транспарантами з гаслами Тижня боротьби з раком, їх-таки понатягали й над вулицями; гасла з обох боків облямовано малюнками величезних крабів… Гасла, які давно втратили призначення гасел, бо постійно повторювалися й не обновлялися… Невже так дорого коштує підібрати нові слова?

Хіба повторення не обезсилює слово? Ми можемо поставити це питання й навпаки: хіба повторення не зміцнює слово? Обговорімо це, раз зібралися. Нове завжди здається правильним, що також правильно, оскільки сприймається видатними умами свого часу як реальність, котра майже не потребує полемік. Що робить нове новим? Обговорімо й це…

Це сталося тридцять п'ять років тому. Учитель розповідав мені, що таке ракова хвороба. «Вона, ніби краб, – говорив він, – поволі згризає людині шлунок, легені». За тих літ я ще не знав, в яку оману може завести уява. Окрім того, обожнював ласувати крабами; морським берегом завжди повзали крабенята – я ловив їх, забуваючи про вудку; то давав утекти, а то, поклавши на дерев'яний причал, щиглем повертав у воду після того, як нагримають дорослі: «Ти що робиш! Ану викинь назад у море!…»

Я міг написати й так. Вийшла б доволі звична оповідь з новою етикеткою – тоді чимало читачів незадоволено крутили б носом. Учора до мене навідався мій колишній студент. Я наснився йому вночі. Начебто тримав у руці книжку в обкладинці кавового кольору. То була одна з моїх книжок, перекладена французькою. Йому запам’яталася її назва: «Pauvre Mort»… Що скажеш? Тепер потрібно написати таку книжку? Зник труп одного краба… Завдяки прозорим стінам пластикового акваріуму, що стояв на рибному прилавку, було добре видно, як скаламутилася в ньому вода. Краб чинив спротив, але цілком очевидно – помирав від болю. Каламутив воду саме він. Без упину плямкав ротом. Незграбний та важкий, він лежав посеред води, мов камінь. «Гей ви! Киньте-но щось йому!» – насварився я на парубків. «Як не крути, він здохне, – відповіли ті. – А як кинемо, стане неїстівний». Я напосівся на них. Хлопці якраз чистили ставриду, тож кинули крабові дві пари зябер. Переді мною неначе запрацювала якась страхітлива дрібна машина. Заледве схопивши зябра, вона притьмом знищила їх. Третю пару – краб не з’їв. Його опудало висить у мене перед вікном з тих пір. Нині я знову подивився на нього. Краб та смерть так бездоганно зчепилися; яка причина?)

* * *

Сонце – у сузір’ї Рака.

(Цебто в твоїх руках. Або ж у тебе вдома. Та й личить же воно тобі.)

Сонце – у сузір’ї Рака. Краб під каменем. Попід, попід, попід скелею. А Джюнейт на скелі. От і все.

(Заголовок «Похвала крабові» насправді потрібно було помістити тут. Хоча він уже став звичним; я ж помістив його на початок. – Це, щоб припасувати до «Похвали безстрашному їжакові» – Джюнейт розповів мені про цю реальну подію зі свого життя два роки тому. У січні місяці. Сонце якраз перебувало в оселі Козерога, у моїх руках.)

Сонце – у сузір’ї Рака, краб – під каменем.

Мова про краба, з Кекова. У водах арабської гавані він привернув увагу пірнальника своїми велетенськими розмірами; той спритно виніс його на поверхню й поклав на гладку скелю. Величезна збрижена штукенція синьо-зеленавого кольору. Всі зібралися довкола неї, розглядають; ті, хто сміливіші, беруть до рук. Джюнейт – один із них. Він узяв краба за те місце, де найзручніше брати (його можна б назвати попереком); підніс до очей. Але крабові чомусь – можливо, і з якоїсь цілком зрозумілої причини – не до вподоби, що його отак підняли й розглядають. Він чеберяє клешнями, намагається роздряпати Джюнейтові зап’ясток, поранити до крові (чи можна собі уявити те, що ми називаємо раковою хворобою, окремо від крові?). Борсатися, далебі, марно. Якщо краба вже отак ухопили, то просто неможливо взяти себе самого в клешні та врятуватися. Утім, краб силкується добитися неможливого не тільки клешнями, а й задніми ніжками – то витягуючи їх, то безладно розмахуючи ними врізнобіч, він намагається змусити свого кривдника відпустити його. Водночас видає пронизливі розлючені звуки.

Джюнейт – не з тих людей, які підігріватимуть цю лють та втішатимуться, що поставили себе на місце Бога; він миттю викидає краба в море й лягає на гладеньку скелю смагнути на сонці.

Він лежить долілиць. Сонце – у сузір’ї Рака. Краб у кожному разі під каменем. Під ним. Джюнейт під тягарем сонця от-от задрімає.

Зненацька десь поблизу лунають недавні розлючені звуки (у кожному разі в них насамперед чується відвага). Джюнейт розплющує очі, обертає голову в бік звуків і зустрічається поглядом з крабом, який розмістився за піваршина від нього. Вони, направду, дивляться один одному у вічі (якщо кажуть: зазирнути у вічі смерті, то чому не можна зазирнути у вічі крабові?). Вони бачать один одного напрочуд добре. Обмінюються поглядами. Звуки від краба линуть пронизливі, розлючені; Джюнейт здогадується, що краб виліз із моря та видряпався на скелю, аби напасти на нього. Він так стоїть, ніби готується розігнатися (чи це одчайдушність, чи витребеньки? Божевільне прагнення пробудити в того, хто перед тобою, неприязнь та лихе ставлення? Щоб після цього нити й верещати?); уганяє свою лють в задні ніжки та клешні. Безперечно, він кинеться, нападе.

Джюнейт спирається руками об скелю, підводиться. Краб уже – там, де щойно лежала його голова. Вони завмерли та дивляться один на одного; перший – з вершини свого високого зросту (де око, там і вершина); другий – зі скелястого простору; не вищий, ніж палець. Краб знову кидається вперед (там у нього Джюнейт – відступу не існуватиме. Джюнейт відтепер – єдиний напрямок для нього в цілому світі).

На думку Джюнейта, це взаємна розмова, щоб звести квити.

Перед крабом стоїть ворог. (Ворог, якого обрав, чи обрав, бо ворог?) Його потрібно знищити. Людина навпроти краба відтепер також не найвища істота (вочевидь, ні); вона погодилася бути йому ворогом.

(Кажуть, ті, хто народилися під твоїм знаком, хочуть, аби їх хтось оберігав, піклувався про них і тішив лестощами… – Найпаче лестощами… – Після цього Раки готуються до нападу; на того, хто їх оберігав, піклувався про них і тішив лестощами; вони самі створюють нагоду для нападу, якщо потрібно, вигадуючи привід…)

Джюнейт спробує битися на рівних. (Себто оголений, як тварина.) Інакше те, що робить краб, можна, далебі, розцінювати як спробу самовбивства, або ж – це синоніми – спонуку до його вбивства.

Як розповідав Джюнейт, краб ніби страшенно образився й розсердився саме на якийсь із його вчинків, а не решти товариства.

Отож заплямовану крабову честь може омити тільки кров їхнього поєдинку, що має закінчитися смертю когось із них. Височина ворога – неважлива. Котрийсь із двох повинен загинути.

(Кажуть також, що один із прийомів Раків – це набридати та дратувати, сподіваючись, що їхні примхи безперестанку терпітимуть. Чого вони в такий спосіб досягають?)

Краба зіштовхують палицею в море; всі, хто зібрався навколо Джюнейта, гуртом домагаються, щоб істота відмовилася від свого божевільного заміру. Моторист, власне, той хлопець, який, пірнаючи, дістав краба з моря, уважає, що тут виручить тільки палиця, яку приніс нагору. (Я тебе створив, я й уб'ю. Кожен гадає, що це одне з його найосновніших прав. Чи так легко спростувати це судження?) Однак моторист зіткнувся з перешкодою.

Краб знову та знову видряпується на те місце, звідки його спихають. (Мабуть, моторист оскаженів. Інакше хіба це по-людському так думати?); з-поміж усіх він знову та знову обирає саме Джюнейта, показує, як гарячкує, несамовито хоче напасти й готується до бою. (Чи це намагання приховати власну невпевненість?)

(Ти таки набрид… Кажуть, Раки розчаровують не помислами, а поведінкою, віддаляють людей від себе та охолоджують їхні почуття. Вони стараються якнайефектніше приховати власну невпевненість. Хоча чому їм не почуватися б упевненими? Хай там як, а зовні – але зовні, тільки зовні… Урешті-решт, нащось їм таки потрібен міцний панцир – не видно жодних причин, які стояли б цьому на заваді.)

З погляду людей, ця справа поступово набирає кровожерливих обрисів.

Краб укотре вирізняє Джюнейта з-поміж решти, та щойно він кидається на нього, йому на спину опускається палиця моториста. На ній тепер видно гострі цурпалки, вона тріщить на спині у краба. Та мінлива синьо-зелена спина вже не така, як була. Джюнейт картає себе, що вчасно не закричав, не встиг запобігти діям моториста. На його обличчі, навіть по всьому тілу застигли ознаки каяття.

Тепер краб у воді. У заглибині під скелею, у заломлених сонячних променях. Дрібні хвилі вряди-годи огортають вибоїну й відкочуються назад. Краб постійно залишається під водою. Однак вода навколо нього то густішає й піниться, то стає рідшою й прозорішою – людям угорі це здається зоровою оманою. (Хто тепер запитає у краба?) Утім ці дрібні хвилі посилають вістки світові, що розпростерся поза крабом. Вони звіщають про смертожиття. Поширюють довкола запах смерті, повідомляють живих, що їх чекає їхня доля; виманюють з-під каменів сотні морських сколопендр.

Ті збираються довкола краба, накидаються на нього по двоє, по троє. Краб останніми зусиллями, із рештками гідності, кволими рухами намагається відігнати їх; він і не відає, що дедалі невпинніше розповсюджує запах конаючої плоті, яка так приваблює їх.

(Убити себе власноруч – себе вбивають й руками іншого… Колись я часто нагадував тобі про той фільм; «Бланш» Валер’яна Боровчика стане гарним прикладом на ці мої слова – раз така мова, то я гадаю: цей учинок не потрібно скоювати потайки та криючись, аби набити йому ціну, прикрашаючи своє нещастя або ж божевілля й відчай. Для тієї справи потрібно знайти хоч якийсь мотив

(Мені згадується Дріє Ля Рошель [11] 11
  Дріє Ля Рошель (1893–1945) – один із найвідоміших французьких письменників періоду двадцятих-тридцятих років минулого століття; наклав на себе руки після звинувачення в співпраці з нацизмом.


[Закрыть] ) , братися за неї тільки так. (Згадаймо персонажа «Бісів» Кирилова; а заодно й настільки реального – себто такого, який жив серед людей, перебував у них на очах й торкався до них – письменника, митця, інтелігента). Нермі Уйгур якось говорив: «Піти шляхом самогубства – означає зробити себе заручником якоїсь замкненої системи»; ми розмовляли… «Натомість жити – це завжди залишатися відкритим до системи чи систем, зберігати готовність до змін…» Не знаю: хіба людина не може відмовитися від відкритої системи разом із життям? Переступити по той бік каяття, відкритості та свободи? Хіба ця границя, яка знищує свободу, не долається з дією?) Краб (не показав мотиву. Можливо, тому, що він не людина. «Зневажену честь», за висловом Джюнейта, чи «агресивність», якщо глянути неупередженим зором, не можна вважати мотивом… Нам важко зрозуміти навіть людей) корчиться від болю, зграя сколопендр, схожа на велетенське розпорошене серце, що б’ється, тепер роздирає його на шматки. Власне, так це бачимо ми. Зрештою, краб, напевне, буде розтерзаний.

Джюнейта не лякає, що також може перетворитися на здобич для сколопендр.

Він зривається з місця; мерщій вихопивши краба з води, роздирає його сам, розчавлює, топче голими п’ятами.

Роздирає, розчавлює, викидає у воду. Джюнейт. І його краб. Сколопендри знову наїдяться, проте їхні війни або розваги закінчено. Щонайбільше вони тепер гризтимуться між собою за ласий шматок.

Клішню Джюнейт залишає собі на згадку.

* * *

Отаке оповідання про клішню на дні чорної металевої скриньки у формі краба.

1973/1975

5

Фільм замінили. Після кінотеатру я вирішив пройтися до цукерні та поласувати морозивом. Як тільки там з'явився й він, я повернувся в готель і ліг.

Наступного ранку я оглянув решту місць, вартих уваги, легенько перекусив у невеличкому ресторанчику та подався в саду що розкинувся позаду старого палацу – відвідати його рекомендували в путівниках. Як у них і розповідалося, тут було три джерела, дугоподібні алеї та велика водойма з фонтаном. Потім я трохи посидів під деревом, почитав книжку. Мимохіть заснув.

Той приглядався до мене з-за дерева. Воно росло навпроти. Начебто дуб. Проте я не міг достеменно визначити, бо дивився на стовбур, а листя росло надто високо, або ж не міг спросоння розплющити очей.

Він не всміхався, він відверто реготав, вийшовши з-за дерева та простуючи до мене. Зелені очі палахкотіли. З кутика вуст звисав пожовклий колосок. Підійшовши, він увіткнув колоска мені у волосся та присів навпочіпки. Вряди-годи він скубав рукою бадилину, яку жував. Зелена сорочка – розстебнута. Серед чорного волосся на кінці ланцюжка звисала роз’їдена срібна фігурка хорта

  або ж козулі

  або якоїсь іншої тварини, яка сиділа, підібгавши

  довгі ноги.

Здогадавшись, що я дивлюся на нього, він знову зареготав. Відтак почав вибирати зі штанів колючки реп’яхів.

– Тут навіть у водоймах видно невпинну течію, що я найдужче люблю в цьому саду, – озвався він.

Вітру тут не було. Наче не шелестіло й листя, і трава. Все буцімто зеленіло. Жовтий колір ще не добрався до цього саду.

Він ніби цитував напам’ять фразу з путівника, що його я читав перед тим, як прийти сюди:

«У середині вісімнадцятого сторіччя майдану перед старим палацом почали надавати нинішньої форми, тоді ж у саду позаду палацу було створене поле для гри „переселення“».

«Зважаючи, що відповідно до одного із правил гри – обов’язкова присутність володаря перед ворітьми палацу в ролі судді, – то до його тильної стіни прибудували спеціальний балкон, де той мав сидіти…»

Цих слів у путівнику не було. Можливо, я читав їх, але забув. Тільки його голос залишався тим самим голосом, яким він вечір тому в кав’ярні розповідав мені

  почав розповідати

  про гру. Холодним, так ніби читав із книжки.

Але те, що він казав цього разу, я раніше не чув.

– Гра й досі грається. Не перед двохсотрічним палацом, однак навпроти нього. Цього поля ви ще не бачили. Хоча ви й не приєднаєтеся до гри, але що якби побачили

Я ніби й не пам’ятав, як гнівався на нього та уникав з учорашнього вечора. Я слухав його й усміхався. Єдине, на що спромігся – це не бовкнути: «Я приєднаюся до гри».

Отож підвівся та пішов, навіть не озираючись. Прямо до того місця, де, як на мене, і мало бути поле для гри. Трохи пройшовшись, я раптом опинився на величезній галявині. Поле було меншим, ніж я уявляв. Заокруглені ігрові клітини – завдовжки всього-на-всього в широкий крок. У напрямку до центру вони зменшувалися. Я пройшовся далі й зупинився на чорній мармуровій клітині посеред другого ряду. На місці пішака. Коли ж підвів голову, той стояв навпроти, у півколі на самому краю, на місці ферзя.

– Ви затято опиралися, але таки потрапили в гру.

Я вп’явся у нього очима. Більше ми не всміхалися.

Потім я повернувся та знову ліг під деревом.

Коли прокинувся, довкола сутеніло.

Казка п’ята
Сонцезар дощовитого міста

Асли, на шостому році життя

Худий та миршавий, охлялий чоловік стояв у вікні. Вікно зачинене; шибу розписала вода. Чоловікове обличчя – задумливе-задумливе. Задерши догори голову, він дивився на небо. Хоча навряд чи там щось розгледів би.

Там – анічогісінько. Адже цей край щодня, щоночі, щоранку, щовечора заливають дощі. Не вщухають ні на мить, і не періщать, і не мжичать, не знають упину – мов довгі ниті, падають дощі. То що побачиш, що розгледиш у ні на йоту незмінному темно-сірому небі?

Завдяки дощам асфальт на проспектах і бруківка на вулицях аж блистіли, стіни будинків завжди стояли чистенькі, але дедалі темнішали, із віконних рам та кутків опускалися додолу накреслені кіптявою вуса, та черепиця на дахах вилискувала, ніби полірована. Садки стояли зелені, але самі не свої – дощі та дим із коминів осідали прямо на цю зелень.

Мешканці цього міста від народження до самої смерті знали лише один-єдиний колір і моря, і неба. Тільки від мандрівців, котрі побачили світу, вони дізнавалися, що небо може бути синім – хай воно світле, хай темне, а таки синє – і море в гармонії з ним може набирати всіх уявних відтінків, від темно-синього до світло-зеленого, навіть бути червоним, жовтим та бузковим. Тим паче, як вони розповідали, в інших краях над небосхилом цілими днями яскраво світить якесь жовте – жовтаве, біле, червонувате – сонце. А ночами на небі сяє місяць і міріади різних зір. Люди ж, які не вибиралися з цього міста, ніколи не бачили ні сонця, ні місяця, ні зір… Щоправда, вони вчили в школі, що сонце дає світло впродовж дня. Одначе їхні дні були такі ж сірі, як і небо, як і море, чи правильніше: темно-сірі, свинцеві.

У цьому місті люди бачили колір тільки на морських човнах, кораблях і баржах. Їх випускали в море, розфарбованими у жовтий, червоний, зелений, синій, фіалковий та всі уявні й мислимі кольори.

Через невпинні дощі надворі ніколи не бігали пси з котами, не кудкудакали кури. Може, ті ніколи не гуляли, щоб не замочити пір’я, не змокнути до пуху? Звісно, жили тут і дурні кури та коти із псами. Ті виходили, мокли, а потім нездужали, і їх лікували. Жили й гуси; тим подобалося швендяти під дощем. Збившись докупи по десятеро, двадцятеро, вони сновигали, зачіпаючи одне одного крилами, схожі на лапату хмару, що опустилася з неба додолу. Їхні довжелезні шиї погойдувалися над цією хмарою, ніби тополі; дзьоби відкривалися та закривалися, неначе існували окремо від тих ший. Однак гусячі зграї люди бачили зрідка; натомість похнюплених котів і собак попід стінами та карнизами – дуже часто…

Оскільки в цьому місті кожен виходив на вулицю з парасолею й ніколи її не згортав, центральними проспектами між землею та небом немов було напнуте хвилясте укривало. Воно смикалося, тяглося й розтягувалося тільки перед дверима автобусів, трамваїв, будинків, крамниць та підприємств, ніби стиснуте поміж двох уст, двох підборідь чи двох циліндрів…

З цієї-таки причини в кожному домі на мокрі парасольки та капці відводилася сушарня з жолобком, по якому стікала вода.

Найважливіше ж те, що з цієї-таки причини люди, просинаючись уранці, не бігли, як мешканці інших міст, до вікна, щоб підняти жалюзі та поглянути на небо, схвильовано чи понуро запитати: «Цікаво, яка сьогодні погода?» Так само їм і на гадку не спадало, що по промінчику, який прослизає крізь штори або падає з вікна на стіну, а іноді й по скрипу автомобільних шин можна визначити: чи надворі йде дощ або сніг, чи там сухо та сонячно. Мешканці цього міста, знаючи, що погода буде тільки дощовита, не придивлялися до світла, не прислухалися до звуків. З дня народження й понині жоден з них не змінився, та…

Люди цього міста не покладали надій на погоду, не мали щодо неї й розчарувань; вони й не здогадувалися, що таке: вийшовши з театру, кіно, кав’ярні чи концертного залу, потрапити під густу зливу, перечекати її під карнизом, забувши вдома парасольку, або хутенько бігти туди, куди зібралися; як і не могли подумати, щоб у неділю за гарної погоди вибратися до моря, на природу чи на футбол. Вони такого й не сподівалися, та…

Отож мешканці цього міста не боялися потрапити під дощ, ніколи не чекали, коли розпогодиться, і хіба що одна людина серед них була несхожа на решту. Отой чоловік, що дивився з вікна на небо, той чоловік… У того чоловіка не було жодної близької йому душі. Він працював в одному з висотних будинків, що в діловому кварталі міста; туди ходив, звідти приходив, нікого не запрошував у гості. Адже знав, що ніхто й не прийде. Сам він також не занадився до приятелів і знайомих, ті й не звали. Отакий тихий чоловік. Досі нікому не причинив лиха, нічим не образив. Була в нього тільки одна вада. Через неї, тільки через неї він не давав спокою і знайомим, і приятелям.

Чоловік ніколи не вибирався з цього міста, не бачив інших небокраїв, однак чув людей, які розповідали про сонце, і читав про нього. Він мовчав, мовчав, аж раптом міг заговорити: «Завтра вранці…»; «Ну й ну…» – казали всі та миттю від нього розбігалися. Оскільки вже знали: про що йтиме мова далі. Тому здебільшого чоловікові й не вдавалося договорити почате.

«Завтра вранці ви, наприклад, побачите в небі сонце – то що зробите?» – ось і все, що він мав сказати. Якби від нього не втікали…

Він же правив своє. Якщо раптом з’явиться сонце, покаже себе… Хоча відповідь усі й так знали. З’явиться сонце – припиниться дощ, розступляться хмари; небо, до якого вони звикли з народження, зміниться – доведеться згортати парасольки й не користуватися сушарнями, та щонайгірше – разом із надією в їхньому серці зведе голову розчарування. Бруківка, стіни та черепиця висохнуть і перестануть блищати, а дим замість того, щоб осідати на дерева, понесеться вгору. Хіба можливо це все?

Якби та дратівлива ідея не була для чоловіка нав’язливою, то друзі й знайомі ставилися б до нього поблажливіше; натомість те «завтра вранці», яке він промовлятиме й зараз, і потім, псувало їм настрій.

Чоловік повертався додому, мився, чистив зуби та лягав у ліжко; курив цигарки, читав книжку. Потім засинав.

Але щойно отой рутинний свинцевий або ж темно-сірий колір, наповнюючи кімнату бляклим світлом, сповіщав його про те, що настав ранок…

Він не міг стриматися; добре знаючи, що втрачає глузд, зривався з ліжка, біг до вікна й дивився на небо крізь розписану водою шибу.

Якби хтось побачив знадвору його задумливе обличчя, то не угледів би на ньому й тіні цікавості та навіть – надії; тільки чоловікові очі здавалися живими. Він дивиться на небо. Може, сьогодні з’явилося сонце чи таки з’явиться. Як не з’явиться нині, то, може, – завтра або через день? Однак, підійшовши до вікна, чоловік достеменно знає таке: сонця не буде й нині…

Хоча як цьому чоловікові ще в ліжку, поки нітрохи не змінювалося світло, спадало на гадку, що він побачить у вікні сонце? Ми говорили й раніше. У цієї бідолашної людини стільки дивацтв і химер… Вона плекає надію в серці дещо безглуздо, навіть не випускаючи її на світ…

1968