Текст книги "По багряному сліду"

Автор книги: Артур Конан Дойл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 8 страниц)

– Собака! – сказав я. – Я гнався за тобою від Солт Лейк Сіті до Санкт-Петербурга, і тобі завжди вдавалось утекти. від мене. Тепер твоїм мандрам настав кінець, бо хтось із нас, ти або я, не побачить завтра сходу сонця.

Він оступився ще далі, і я помітив, що він вважає мене за божевільного. Та я й був тоді божевільний. В скронях у мене мов молотками било. Я, мабуть, знепритомнів би, коли б із носа не пішла кров і мені не полегшало.

– Ну, що ти тепер скажеш про Люсі Фер'є? – гримнув я на нього, замкнувши двері і махаючи ключем у нього перед носом. – Кара наближалась повільно, та врешті наздогнала тебе.

Я бачив, як тремтіли губи у цього боягуза. Він не благав пощади, бо добре знав, що її не буде.

– Ти вб'єш мене? – промовив він, запинаючись.

– Яке там убивство! – сказав я. – Хіба це вбивство, – задушити скаженого собаку? А ти зжалився над бідною Люсі, коли потяг її від убитого батька в свій проклятий, безсоромний гарем?

– То не я вбив її батька! – скрикнув він.

– Але ти розбив її невинне серце, – одрубав я і подав йому пілюлі. – Хай нас розсудить Всевишній. Вибери одну і з'їж. В одній – смерть, у другій – життя. Я візьму ту, що залишиться. Побачимо, чи є на світі справедливість, чи нами править сліпа доля.

Він відсахнувся з диким криком і благав пощади, але я витяг ножа і наставив йому до горла, поки він не скорився. Тоді я проковтнув другу пілюлю, і ми якусь хвилину стояли мовчки один проти одного, не знаючи, кому з нас жити, а кому вмерти. Повік не забуду його обличчя, коли перші ознаки гострого болю дали йому знати, що він прийняв отруту. Я зареготав і підніс йому до очей шлюбний перстень Люсі. Все це сталося в одну мить, бо алкалоїд діє швидко. Судорога болю спотворила йому обличчя, він простяг руки вперед, захитався і з хрипким риком звалився на підлогу. Я перевернув його ногою і приклав руку до серця. Воно не билося. Дреббер був мертвий!

Кров текла у мене з носа, але мені було байдуже. Не знаю, чому мені спало на думку зробити напис на стіні. Можливо, то була пустотлива думка навести поліцію на хибний слід, бо я почував себе безтурботно й весело. Я згадав про одного німця, якого знайшли мертвим у Нью-Йорку і над головою якого було написане слово Rache. В газетах писалося, що вбивство вчинене якимсь таємним товариством. Мені здавалося, що так, як збили з пантелику нью-йоркців, можна заморочити і лондонців. Я вмочив палець у свою власну кров і залишив напис на стіні. Потім повернувся до свого кеба і переконався, що нікого поблизу немає. Ніч була все така ж буряна. Проїхавши трохи, я засунув руку в кишеню, де звичайно тримав перстень Люсі, і не знайшов його. Мене аж в жар кинуло, бо це була єдина згадка про неї. Я подумав, що міг впустити перстень, коли схилився над тілом Дреббера, і поїхав назад. Лишивши кеб на бічній вулиці, я сміливо пішов до будинку, готовий на все, аби тільки знайти перстень. Біля хвіртки я наскочив на полісмена. Щоб він мене не запідозрив у чомусь лихому, я прикинувся п'яним як хлющ.

Так прийшов кінець Енохові Дребберу. Тепер мені лишалось розправитися з Стенгерсоном, щоб відплатити за Джона Фер'є. Я знав, що він спинився в готелі Хеллідея, і виглядав його там цілий день, але він ні разу не вийшов. Мабуть, запідозрив щось, після того як Дреббер не з'явився в умовлену годину. Він був дуже хитрий, цей Стенгерсон, і завжди обережний. Але дуже помилявся, коли думав урятуватись, відсиджуючись у кімнатах. Я дізнався, яке вікно веде в його спальню, і на другий день вдосвіта, скориставшись драбиною, що лежала за готелем, проліз у його кімнату. Я розбудив його і сказав, що настав час розплати за обірване ним колись життя. Розповівши все про смерть Дреббер а, я дав і йому пілюлі. Замість того, щоб скористатися з цього шансу на порятунок, він схопився з ліжка й кинувся до мого горла. Захищаючись, я вдарив його ножем у серце. Так чи інакше, йому належало вмерти, бо провидіння не допустило б, щоб його злочинна рука вибрала неотруєну пілюлю.

Мені лишилося сказати небагато. Та й добре, бо почуваю, що вже видихався. Я працював візником ще день чи два, не думаючи кидати роботу, поки не зберу грошей на проїзд назад до Америки. Я стояв у дворі контори, коли якийсь обірваний хлопчисько спитав, чи немає тут візника Джефферсона Гоупа, і сказав, що один джентльмен викликає його кеб на Бейкер-Стріт, 221-Б. Я поїхав, не підозріваючи нічого лихого. Але там ось цей молодий чоловік так спритно надів мені наручники, як мені ніколи ще не доводилось бачити. Оце і вся моя історія, джентльмени. Ви можете вважати мене за вбивцю, але я думаю, що я такий самий слуга правосуддя, як і ви.

Оповідання Гоупа і сам його тон так зворушили нас, що ми сиділи мовчки, поринувши в свої думки. Навіть детективи-професіонали, яких нелегко було здивувати всякими кримінальними страхіттями, вислухали цю історію з великим інтересом. Мертву тишу порушував тільки скрип олівця Лестрейда, який закінчував свої записи.

– Є тільки один момент, який мені хотілося б з'ясувати, – сказав нарешті Шерлок Холмс. – Хто був ваш спільник, що приходив по перстень після нашого оголошення?

Арештований лукаво підморгнув моєму другові.

– Я можу відкривати свої таємниці, – сказав він, – але не хочу накликати біду на інших людей. Я прочитав ваше оголошення і подумав, що це могло бути пасткою, а могло бути й правдою, і я матиму перстень. Мій друг згодився піти і подивитись. Думаю, ви підтвердите, що він зробив це майстерно.

– Безперечно, – цілком щиро сказав Холмс.

– Ну, джентльмени, – поважно закінчив інспектор. – Закон велить нам зробити все по формі. В четвер арештований стане перед судом, потрібна буде і ваша присутність. А до того часу відповідальним за нього буду я.

Він подзвонив, і Джефферсона Гоупа забрали двоє тюремників, а ми з приятелем вийшли з поліції і поїхали кебом назад на Бейкер-стріт.

Розділ VII
ЗАКІНЧЕННЯ

У четвер ми повинні були з'явитись на суд. Та ще до четверга наші свідчення виявились непотрібними. Всевишній суддя взяв справу до своїх рук, і Джефферсон Гоуп став перед небесним трибуналом, що ухвалить йому справедливий вирок. Тієї ж ночі у нього прорвалась аорта, і вранці його знайшли вже мертвим. Він лежав, розпростершись на підлозі, з лагідною усмішкою на обличчі. Здавалось, в останні хвилини він оглянувся на своє немарно прожите життя, і це дало йому втіху.

– Грегсон і Лестрейд сказяться від злості, як дізнаються про його смерть, – зауважив Холмс, коли ми заговорили про це наступного вечора. – Що станеться з їх грандіозною рекламою?

– Я не бачу, щоб вони багато зробили для спіймання злочинця, – сказав я.

– На цьому світі мало важить, що ви зробили, – з гіркістю промовив мій приятель. – Важливо тільки, що вам приписують. Та байдуже, – сказав він після паузи вже веселішим тоном. – Я б нізащо не хотів пропустити цю справу. За моєї пам'яті не було цікавішого випадку. Який би він не був простий, але в ньому дещо дуже повчальне.

– Простий! – вигукнув я.

– А хіба не так? – посміхнувся Шерлок Холмс з мого здивування. – Доказом його внутрішньої простоти є те, що я з допомогою кількох звичайних логічних висновків зміг за три дні спіймати злочинця.

– Це правда, – згодився я.

– Я вам уже поянював, що надзвичайне скоріше допомагає, ніж перешкоджає. При розв'язанні таких проблем багато значить уміння міркувати в зворотному напрямі. Це дуже корисна здатність і дуже легко дається, але люди нею нехтують, бо в нашому щоденному житті вигідніше буває міркувати наперед, а не назад. На п'ятдесят тих, що вміють міркувати синтетично, припадає один, що вміє міркувати аналітично.

– Сказати правду, – зауважив я, – не зовсім вас розумію.

– Я й не сподівався, що ви так легко все це зрозумієте. Спробую викласти ясніше. Більшість людей, коли ви їм опишете ряд подій, скажуть, який буде їх результат. Вони можуть зіставити їх в думці і зробити з них висновок про те, що має статися потім. Але ж мало знайдеться людей, які на основі результату зможуть дійти до тих причин і фактів, що його викликали. Ця здатність і є тим, що я називаю вмінням міркувати в зворотному напрямі, або аналітично.

– Розумію, – сказав я.

– Ось і в даному випадку був результат, а все інше треба було знайти самому. Спробую показати вам ланки в моїх міркуваннях. Почнемо з початку. Я наблизився до будинку, як ви знаєте, пішки. Мій мозок ще був збуджений якимось враженням. Природно, що я почав з огляду дороги. На ній, як уже згадував, я помітив сліди коліс від кеба. Розпитавши, я дізнався, що кеб побував там уночі. Що це був саме кеб, а не приватний екіпаж, свідчила мала ширина колії. Звичайний лондонський чотириколісний кеб значно вужчий, ніж карета джентльмена.

Це було перше вигране очко. Потім я помалу пішов садовою стежкою. Грунт тут був глинястий, і сліди лишились особливо чіткі. Я не маю сумніву, що вам ця стежка здалася просто смужкою втоптаної грязюки, але для мого натренованого ока кожний знак на ній мав своє значення. В науці розшуку немає іншої такої важливої і водночас такої занедбаної галузі, як уміння читати сліди. На щастя, я завжди надавав цьому мистецтву великого значення і набув у ньому деякого досвіду. Вивчення слідів стало моєю другою натурою. Я бачив важкі сліди ніг констеблів, але помітив і сліди двох чоловіків, які ще перед тим пройшли по саду. Легко було помітити, що ці люди побували тут раніше за інших, бо їх сліди були подекуди зовсім затоптані пізнішими. Так сформувалася друга ланка в моєму розслідуванні: нічних відвідувачів було двоє. Один, як я пересвідчився, був високий на зріст, а другий – нижчий, модно одягнутий, судячи з маленьких елегантних відбитків його взуття.

Зайшовши в будинок, я одразу ж переконався в правильності мого висновку. Чоловік в елегантних чоботях лежав переді мною. Виходить, той високий був убивцею, якщо тільки тут було вбивство. На тілі мертвого не було, ніякої рани, але зляканий вираз обличчя переконав мене, що він знав про свою долю раніше, ніж вона його спіткала. У людей, які вмирають від розриву серця чи взагалі наглою смертю, ніколи не буває слідів хвилювання на обличчі. Понюхавши губи мертвого, я виявив кислуватий запах і прийшов до висновку, що його примусили прийняти отруту. Про те, що Дреббера саме примусили отруїтися, свідчив вираз страху й ненависті на обличчі. Я прийшов до цього висновку методом виключення, бо ніяка інша гіпотеза не відповідала б фактам. Не думайте, що це щось нечуване. Примусове отруєння – зовсім не нова річ в анналах криміналістики. Справа Дольського в Одесі і Летюр'є в Монтпельє виринуть у пам'яті кожного токсиколога.

А тепер виникало найголовніше питання: де шукати причину вбивства? Зрозуміло, що не в грабежі, бо нічого не взято. В такому разі тут були політичні мотиви чи замішана жінка? Ось яке питання стояло переді мною. З самого початку я схилявся до того, що причиною тут є жінка. Політичні вбивці зроблять своє і тікають. А це вбивство, навпаки, було добре обмірковане. Злочинець залишив сліди по всій кімнаті, отже, він був там довгий час. Така методична помста може бути викликана тільки особистою кривдою, а не політичними причинами. Коли було виявлено напис на стіні, я ще більше став схилятися до цієї думки. Мені було ясно, що це зроблено для омани. А коли знайшовся перстень, то все стало на своє місце. Ясно, що вбивця скористався перснем, щоб нагадати своїй жертві. про якусь жінку, якої, можливо, не було вже на світі. Тому я й спитав Грегсона, чи не запрошував він у своїй телеграмі до Клівленда якихось подробиць з минулого містера Дреббера. Він відповів, як ви пригадуєте, негативно.

Потім я почав уважно оглядати кімнату і переконався, що моє припущення про зріст убивці було правильне. Крім того, я звернув увагу на довжину його нігтів і на тріхінопольську сигару. Ніяких слідів боротьби не було, отже кров, розбризкана на підлозі, потекла з носа вбивці, коли він розхвилювався. Я помітив, що сліди крові збігалися з слідами його ніг. Рідко в якої людини сильний гнів або хвилювання супроводяться такою кровотечею, хіба що це людина повнокровна. Звідси я дозволив собі зробити висновок, що злочинець був сильний, червонощокий. Ми вже мали нагоду переконатися, що я зміркував правильно.

Залишивши будинок, я зайнявся саме тим, чим Грегсон знехтував. Я телеграфував начальникові поліції в Клівленді, обмеживши свої запитання обставинами, зв'язаними з одруженням Еноха Дреббера. Відповідь з'ясувала все. Мені повідомили, що Дреббер уже апелював до закону, просячи захистити його від давнього суперника, якогось Джефферсона Гоупа, і що цей Гоуп перебуває тепер у Європі. Було зрозуміло, що я тримаю ключ до цієї таємниці в своїх руках і що мені лишається тільки арештувати вбивцю. Я догадався, що чоловік, який зайшов до будинку з Дреббером, був не хто інший, як той, що привіз його кебом. Сліди на дорозі показували, що кінь бродив сюди й туди, а це було б неможливо, якби хтось доглядав за ним. А де ж міг бути візник, як не в будинку? Знов-таки було б абсурдно припускати, що людина при здоровому розумі вчинила б заздалегідь обміркований злочин на очах у третьої особи, яка напевне її виказала б. А тепер уявімо собі, що хтось переслідує когось у Лондоні. Що можна придумати кращого, як стати візником? Усі ці міркування привели мене до неминучого висновку, що Джефферсона Гоупа треба шукати серед візників столиці. Коли він був візником, то чому б йому не бути ним і досі? Навпаки, з його погляду несподівана зміна професії привернула б до нього увагу. Отже, хоч короткий час він мусив працювати на старому місці. Не було ніяких підстав припускати, щоб він жив під чужим ім'ям. Для чого б йому міняти своє ім'я в країні, де ніхто й так його не знає? Тоді я організував свій корпус детективів із безпритульників і посилав їх до всіх власників кебів у Лондоні па розшуки потрібної мені людини. Яких успіхів вони досягли і як швидко я цим скористайся, ви добре знаєте. Вбивство Стенгерсона було цілком несподіваним, але навряд чи йому можна було запобігти. Завдяки цій історії, як вам відомо, я заволодів пілюлями, про існування яких догадувався. Як бачите, тут був довгий ланцюг логічних висновків без розриву і без слабкого місця.

– Просто дивовижно! – вигукнув я. – Ваші заслуги повинні бути визнані прилюдно. Ви мусите опублікувати звіт про цю історію. Якщо ви цього не зробите, я зроблю за вас…

– Можете робити як вам до вподоби, докторе, – відповів він. – Ось маєте, – подав він свіжий номер газети. – Погляньте!

Замітка, на яку він показав, присвячувалася цін історії.

«Через несподівану смерть Джефферсона Гоупа, якого підозрівали у вбивстві містера Еноха Дреббера і містера Джозефа Стенгерсона, – говорилося в ній, – публіка втратила можливість стежити за розглядом сенсаційної справи. Подробиці цієї історії, мабуть, ніколи не будуть відомі, хоч ми дізналися з авторитетних джерел, що злочин був наслідком давньої і романтичної ворожнечі, в якій замішані кохання і мормонство. Здається, що обидві жертви в молоді роки належали до «Святих останніх днів», а Гоуп, який вмер у тюрмі, походить також із Солт Лейк Сіті. Якщо ця справа тим і скінчиться, то вона принаймні показує майстерність нашої поліції розшуку і навчить усіх чужинців зводити свої рахунки вдома і не переносити їх на британську землю. Тепер уже ні для кого не секрет, що вся заслуга у виявленні і впійманні злочинця належить відомим співробітникам Скотленд-Ярду містеру Лестрейду і містеру Грегсону. Вбивцю арештовано в квартирі якогось містера Шерлока Холмса, що й сам, як любитель, виявив певний талант детектива. Можна сподіватися, що з такими вчителями він і сам згодом досягне в якійсь мірі їхньої майстерності. Як гадають, за виявлені послуги обом агентам будуть вручені грамоти».

– Хіба я не говорив вам про це з самого початку? – вигукнув Шерлок Холмс і засміявся. – От і весь результат наших розшуків по багряному сліду: грамоти Грегсону і Лестрейду.

– Не турбуйтесь, – відповів я. – Всі факти у мене в щоденнику, і публіка їх знатиме. А тимчасом ви мусите втішатися усвідомленням власного успіху, як той римський скнара:

 
Populas me sibilat, at mihi plaudo
Ipse domi simul ac nummos contemplar in arca. ^[20] ₂₀
Люди мені дорікають, а я собі вдомаНа гроші у скрині дивлюсь і втішаюсь.

[Закрыть]