Текст книги "По багряному сліду"

Автор книги: Артур Конан Дойл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

Розділ V
АНГОЛИ-МЕСНИКИ

Всю ніч пробирались вони заплутаними гірськими проходами, нерівними кам'янистими стежками. Не раз збивалися з дороги, але Гоуп, добре призвичаївшись до гір, знаходив її знову. Коли настав ранок, перед утікачами відкрилася чудова. картина природи в усій її дикій красі. Навколо до самого обрію здіймалися снігові вершини. Обабіч стояли такі кручі, що модрини й сосни, здавалося, повисли над головами, і порив вітру міг би скинути дерева на них. Звалені бурею дерева й валуни, якими густо була всіяна долина, свідчили, що така небезпека не була ілюзорною. Вони самі бачили, як великий камінь із глухим гуркотом покотився вниз, відгукнувшись луною в мовчазній ущелині, і так налякав стомлених коней, що вони пішли вскач.

Коли сонце почало поволі підніматися над обрієм, вершини великих гір спалахували одна по одній, мов святкові ліхтарики, поки всі не стали рожевими. Це величне видовище вселило радість у серце трьох утікачів і придало їм бадьорості. Біля бурхливого потоку, що виривався з ущелини, зони зробили привал, напоїли коней, а самі нашвидку поснідали. Люсі та її старому батькові хотілося відпочити довше, але Джефферсон Гоуп був невблаганний.

– Мормони вже, напевне, женуться за нами, – сказав він. – Все залежить тепер від нашої швидкості. Доберемося цілими до Карсона – там уже відпочиватимемо все життя.

Весь день утікачі пробивалися ущелинами, а ввечері підрахували, що були більше як за тридцять миль від своїх ворогів. Уночі вони вибрали підніжжя навислої скелі, де стіни давали деякий захист від холодного вітру, і там, тулячись одне до одного, щоб було тепліше, міцно заснули на кілька годин. Вдосвіта всі троє були на ногах і знову рушили в дорогу. Не видно було ніяких ознак погоні, і Джефферсон Гоуп почав думати, що вони зовсім вирвалися з рук тієї жахливої організації, гнів якої накликали на себе. Він не уявляв, як далеко сягає та залізна рука і як скоро вона може схопити й розчавити їх.

Десь опівдні на другий день утечі убогий запас провізії був майже вичерпаний. Це не дуже турбувало мисливця, бо в горах водилася дичина; його й раніше в таких випадках часто виручала рушниця. Знайшовши затишний куточок, Джефферсон настягав докупи сухого хмизу і розпалив багаття, біля якого можна було зігрітися, бо тепер вони були на висоті близько п'яти тисяч футів над рівнем моря, де повітря свіже й гостре. Прив'язавши коней і попрощавшись із Люсі, він закинув рушницю за плече і вирушив назустріч невідомому щастю мисливця. Озираючись, він якийсь час бачив старика і дівчину, що схилилася над вогнем, а трохи далі непорушних коней. Потім скелі заступили все.

Кілька миль він пройшов по міжгір'ю, не здибавши нічого, хоч по знаках на корі дерев та інших прикметах помічав, що в околиці багато ведмедів. Нарешті, через дві чи три години марних шукань він у розпачі хотів уже вертатись назад, аж тут, глянувши вгору, побачив таке, від чого серце його радісно затремтіло. Над урвищем, за три або й чотири сотні футів над ним, стояло щось схоже на звичайного барана, але з довжелезними рогами. То був гірський баран, мабуть, сторож невидимого для мисливця стада. На щастя, він повернувся в протилежний бік і не помічав загрози. Прилігши на живіт, Гоуп поклав рушницю на камінь і довго й спокійно цілився, перш ніж натиснути курок. Баран підстрибнув, похитався якусь мить на краю провалля і з шумом полетів униз.

Туша була занадто важка для однієї людини, і мисливець вдовольнився тим, що відрізав одно стегно і частину боку. З цією здобиччю за плечима він заспішив назад, бо вже вечоріло. Та з перших же кроків стало зрозуміло, що не так легко буде знайти дорогу, якою він прийшов. Згарячу мисливець проминув знайомі ущелини, і тепер йому важко було знайти шлях. Долина, в якій він ішов, мала багато розгалужень, таких схожих між собою, що їх неможливо було відрізнити одне від одного. Джефферсон пройшов по одному з них якусь милю і натрапив на незнайомий гірський потік. Переконавшись, що заблудив, він повернув в інший бік, і знову марно. Швидко насувалася ніч. Уже майже зовсім стемніло, коли він опинився, нарешті, в знайомій ущелині. Та навіть тепер легко було збитися з шляху, бо місяць ще не зійшов, а високі скелі з кожного боку ще більш поглиблювали темряву. Втомлений, згинаючись під ношею і спотикаючись, мисливець брів, утішаючись думкою, що з кожним кроком він наближається до Люсі, несучи з собою запас їжі аж до самого кінця мандрівки.

Ось він, нарешті, дійшов до тієї ущелини, де їх залишив. Навіть у темряві він впізнавав обриси навколишніх скель. Вони там нетерпляче ждуть його, бо минуло вже не менше п'яти годин. З радості юнак приклав руки до рота і голосним вигуком дав знати, що він уже йде. Потім став і прислухався. Не чути нічого, крім його власного крику, що покотився понурими мовчазними ущелинами і повернувся назад, повторений безліч разів. Знову гукнув, ще голосніше, але знову жодної відповіді від друзів, з якими він розлучився ніби зовсім недавно. Якийсь неясний жах охопив його, і він побіг, кинувши зопалу дорогоцінну ношу.

Завернувши за скелю, він побачив те місце, де недавно палало вогнище. І тепер ще тут жевріла купка жару, але видно було, що вогню вже ніхто не доглядав. Навколо панувала мертва тиша. Його мучили страшні передчуття, і він кинувся вперед. Навкруги – нічогісінько: худоба, старик і дівчина зникли. Не було сумніву, що за цей час сталося якесь несподіване й велике нещастя. Воно спіткало їх усіх і навіть сліду після себе не лишило.

Збентежений і приголомшений, Джефферсон Гоуп відчув, що в нього голова йде обертом, і мусив спертися на рушницю, щоб не впасти. Проте від природи він був людиною дії і швидко очуняв від хвилинної слабості. Схопивши з вогнища напівзгорілу головешку, він роздмухав її і при цьому світлі почав обслідувати навколишню місцевість.

Земля була стоптана кінськими копитами. Видно, великий загін вершників наздогнав тут утікачів, а сліди копит показували, що вони повернули звідси до Солт Лейк Сіті. Чи обох його супутників забрали вони з собою? Джефферсон Гоуп майже переконав себе в цьому, коли його погляд упав на щось таке, від чого він аж закляк. Трохи оддалік лежала купа рудуватої землі, якої – він був певен – там раніше не було. Це могла бути тільки свіжа могила. Наблизившись, юнак побачив застромлений у землю кілочок, а в його розщепленому кінці – клапоть паперу з коротким, але промовистим написом:

Джон Фер'є,

раніше з Солт Лейк Сіті.

Помер 4 серпня 1860 р.

Мужнього старика, з яким він так недавно розлучився, не стало, і ця епітафія – все, що залишилось від нього. В нестямі Джефферсон Гоуп озирнувся навколо себе, чи нема де іншої могили, але нічого не було видно. Безжальні переслідувачі захопили Люсі з собою до гарему сина одного з старійшин, де її чекала доля, приготована Святою Четвіркою.

Зрозумівши, що чекає його кохану, і відчуваючи власне безсилля зарадити цьому, він пожалкував, що не лежить поруч старого фермера в його німій оселі.

Але знов енергійна натура допомогла йому вийти з отупіння. Якщо більше нічого не лишалося, то він міг принаймні присвятити своє життя помсті. Навдивовижу терпеливий і впертий, Джефферсон Гоуп міг бути й дуже мстивим. Мабуть, юнак навчився цього в індійців, серед яких довго жив. Стоячи біля згасаючого вогнища, він почував, що вгамувати біль зможе тільки безоглядна помста над ворогами, здійснена власною рукою. Він вирішив усю свою сильну волю і невтомну енергію віддати цій меті. Блідий і похмурий повернувся Гоуп до того місця, де кинув м'ясо, взяв його і, розворушивши вогонь, заготовив харч на кілька днів. Потім зав'язав його у вузол і, хоч як був стомлений, подався назад через гори по слідах анголів-месників.

П'ять днів пробивався він, змучений, з натрудженими ногами, по тих самих ущелинах, якими недавно проїжджав верхи. Ночами безсило падав на каміння і уривав собі кілька годин на сон, а вдосвіта вже був у дорозі. На шостий день Гоуп досяг Орлиного каньйону, від якого вони почали свою нещасливу втечу. Звідти вже можна було оглянути поселення «святих». Виснажений вкрай, він сперся на рушницю і люто погрозив схудлою рукою в бік мовчазного міста, що розкинулося внизу. Придивившись, юнак побачив, що на деяких головних вулицях висіли прапори і були інші ознаки свята. Він усе ще розмірковував, що б то могло означати, як почув цокання кінських копит і побачив вершника, що прямував до нього. Коли той наблизився, Гоуп впізнав у ньому знайомого мормона Каупера, якому не раз робив послуги. Гоуп підійшов до нього, щоб довідатися про долю Люсі Фер'є.

– Я Джефферсон Гоуп, – сказав він. – Ти мусиш мене пам'ятати.

Мормон здивовано подивився на нього. Справді, важко було в цьому обдертому, нечесаному блідому волоцюзі з диким поглядом упізнати колись чепурного молодого мисливця. Та коли, добре придивившись, він нарешті впізнав давнього знайомого, подив мормона перейшов у жах.

– Ти божевільний, що прийшов сюди, – вигукнув він. – Я поплачуся головою, коли побачать, що розмовляю з тобою. Є наказ Святої Четвірки арештувати тебе за допомогу у втечі Фер'є.

– Я не боюсь ні їх, ні їхнього наказу, – суворо відповів Гоуп. – Ти, певно, знаєш про це, Каупер. Заклинаю тебе всім найдорожчим відповісти на моє запитання. Ми завжди були приятелями. Ради бога, не відмовляйся відповісти мені.

– В чому справа? – спитав мормон стурбовано. – Швидше. Тут навіть скелі мають вуха, а дерева – очі.

– Ще сталося з Люсі Фер'є?

– Вчора її одружено з молодим Дреббером. Отямся, чоловіче, отямся. Ти блідий як смерть.

– Не про мене річ, – ледь вимовив Гоуп.

Блідий, мов крейда, він присів на камінь.

– Одружено, кажеш?

– Одружено вчора. Тому й прапори висять на храмі. Молодий Дреббер посварився за неї з молодим Стенгерсеном. Обидва були в погоні, але Стенгерсон застрелив її батька і наполягав, що через це у нього більше прав. Проте на раді прихильники Дреббера переважили, і пророк віддав дівчину йому. Та кому б вона не дісталась, – це ненадовго, бо вчора я бачив смерть у неї на обличчі. Вона була схожа більше на привид, ніж на жінку. Вже йдеш?

– Іду, – відказав Джефферсон Гоуп, підводячись. Обличчя його було суворе і застигле, наче вирізьблене з мармуру, і тільки очі зловісно блищали.

– Куди?

– Це байдуже, – відповів Гоуп і, перекинувши рушницю через плече, пішов ущелиною в глиб гір до лігов диких звірів. Серед них не було жодного такого лютого й небезпечного, як він сам.

Віщування мормона справдилися. Чи то під враженням жахливої смерті батька, чи то внаслідок осоружного шлюбу, до якого її присилували, бідна Люсі зав'янула з туги і за місяць померла. Її чоловік – п'яниця, що одружився з нею найбільше заради багатства Джона Фер'є, не відчув великого горя від цієї втрати. Але інші його жінки оплакували смерть Люсі і всю ніч перед похороном за звичаєм мормонів просиділи коло неї. Рано-вранці вони все ще були біля її труни і аж заніміли з жаху, коли двері відчинилися навстіж і в кімнаті з'явився дикий на вигляд, обвітрений чоловік в подертому одязі. Навіть не глянувши на них і не обізвавшись ні словом, він наблизився до білої непорушної фігури, в якій ще недавно була чиста й непорочна душа Люсі Фер'є. Схилившись над нею, він спершу притулився побожно губами до холодного чола, а потім схопив її руку і зняв з пальця перстень.

– З цим її не поховають, – гукнув він люто, і не. встигли підняти тривогу, як він уже збіг униз по сходах і зник. Усе це було так несподівано і так дивовижно, що свідкам і самим важко було б повірити й переконати у цьому інших, якби не той незаперечний факт, що золотий перстень, символ одруження, зник.

Кілька місяців Джефферсон Гоуп никав у горах. Він жив там, мов дикун, плекаючи в серці єдине бажання кривавої помсти. В місті розповідали про невідому таємничу постать, яка то з'являлася на околиці, то блукала з понурих гірських ущелинах.

Одного разу куля просвистіла крізь вікно Стенгерсона і розплющилася, вдарившись об стіну, за фут від нього. Іншого разу, коли Дреббер ішов попід кручею, просто на нього покотився з гуркотом великий камінь, і той врятувався тільки тим, що припав до землі. Обидва молоді мормони нітрохи не сумнівалися, чиїх то рук справа, і кілька раз влаштовували в горах облави, сподіваючись піймати або вбити свого ворога. Та це їм не вдавалось. Тоді вони стали берегтися і ніколи не виходили поодинці вночі, а їхні будинки охоронялися. Минув деякий час. Їхній противник не подавав про себе ніяких ознак, і молоді мормони перестали так берегтися. Вони вже думали, що жадоба помсти у юнака охолонула.

Та це було не так. З часом почуття помсти у Гоупа посилилось. Він був твердої й завзятої вдачі, і думка про помсту заволоділа ним так, що для інших думок не лишалося місця. Проте Гоуп був передусім практичною людиною і скоро зрозумів, що навіть його залізне здоров'я не витримає безперервного напруження. Живучи без притулку і харчуючись чим трапиться, він вкрай знесилів. Якщо він сконає серед цих гір, мов той пес, хто за нього помститься? А така смерть неминуча, якщо не змінити способу життя. Гоуп розумів, що його смерть була б тільки на руку ворогам, і тому неохоче повернувся до старих копалень у Неваді, щоб поправити здоров'я і зібрати грошей для своєї мети.

Гоуп сподівався пробути на заробітках не більше року, але обставини склалися так, що він не міг покинути копальні років з п'ять. Проте і після цього строку спогади про заподіяну йому кривду і прагнення помсти були такі ж сильні, як і тієї пам'ятної ночі, коли він стояв над могилою Джона Фер'є. Замаскований, під чужим іменем повернувся Гоуп до Солт Лейк Сіті, байдужий до своєї долі після того, як вчинить справедливу розправу. Погані новини чекали його там. Серед «обранців» народу кілька місяців тому стався розкол. Деякі молоді члени общини збунтувалися проти влади старійшин, і частина невдоволених покинула Юту, зреклася віри. Серед них були Дреббер і Стенгерсон. Ніхто не знав, де вони поділися. Були чутки, що Дреббер зумів продати значну частину своєї власності і виїхав багатою людиною, а його компаньйон Стенгерсон став бідним. Однак ніхто не знав місця їх перебування.

Кожна людина, яка б вона не була мстива, давно облишила б думку про відплату, натрапивши на такі труднощі, але Джефферсон Гоуп не завагався ні на мить. Із своїм убогим достатком, сяк-так заробляючи, він мандрував від міста до міста по Сполучених Штатах, розшукуючи своїх ворогів.

Минав рік за роком, темне волосся Гоупа припорошила сивина, а він усе ганяв, мов хорт у людській подобі, думаючи тільки про те, чому присвятив майже все своє життя.

Нарешті упертість Гоупа була нагороджена. Якось у Клівленді, в штаті Огайо, у вікні одного з особняків промайнуло ненависне обличчя, і Гоуп уже знав, що люди, яких він шукає, – тут. Він повернувся до себе додому з готовим планом помсти. Проте сталося так, що Дреббер, глянувши у вікно, впізнав вуличного бродягу і в його очах прочитав смертний вирок собі. Разом із Стенгерсоном, що став його особистим секретарем, Дреббер поспішив до мирового судді розповісти про небезпеку, яка їм загрожує від колишнього суперника. Цього, ж вечора Джефферсона Гоупа було арештовано. Не маючи поручителів, він просидів під вартою кілька тижнів. Після звільнення йому лишалося тільки переконатися, що Дреббер покинув свій будинок і разом із секретарем виїхав до Європи.

Знову месник збився з сліду, і знову безмірна ненависть змушувала його продовжувати погоню. Але невистачило грошей, і на якийсь час Гоуп мусив повернутися до роботи, заощаджуючи кожен долар для майбутньої подорожі. Зібравши, нарешті, потрібну суму, він подався до Європи і там переслідував своїх ворогів од міста до міста, не гребуючи для заробітку ніякою працею.

Та месникові не щастило. Коли він добрався до Санкт-Петербурга, втікачі вже виїхали в Париж, а прибувши туди, Гоуп дізнався, що вони щойно вирушили в Копенгаген. У датській столиці він був уже через кілька днів після того, як вони виїхали до Лондона. Тут йому, нарешті, вдалося їх вислідити. А що сталося в Лондоні, найкраще можна дізнатися з власної розповіді старого мисливця. Вона записана в щоденнику доктора Уотсона, якому ми так багато завдячуємо.

Розділ VI
ПРОДОВЖЕННЯ СПОГАДІВ ДОКТОРА ДЖОНА УОТСОНА

Хоч наш полонений і чинив такий шалений опір, особисто до нас ненависті він, здавалось, не відчував, бо, переконавшись у своєму безсиллі, привітно посміхнувся і висловив надію, що в бійці нікого з нас не ушкодив.

– Ви, очевидно, хочете забрати мене в поліцію, – звернувся він до Шерлока Холмса. – Мій кеб біля дверей. Якщо мені розв'яжуть ноги, я спущуся до нього. Тепер мене не так легко підняти, як бувало колись.

Грегсон і Лестрейд перезирнулися, вважаючи цю пропозицію надто зухвалою, але Шерлок Холмс одразу повірив полоненому на слово і розв'язав рушника, яким ми скрутили йому ноги в кісточках. Гоуп підвівся і випростав ноги, ніби хотів переконатися, що вони знову вільні. Пам'ятаю, як, дивлячись на нього, я не міг відігнати думки, що мені рідко коли доводилось бачити людину такої міцної будови, а вираз його засмаглого обличчя свідчив про відважність і енергію не меншу, ніж його фізична сила.

– Якщо тут місце начальника поліції вакантне, то я гадаю, ви найбільше його заслужили, – сказав він, з неприхованим подивом оглядаючи мого друга. – Ви висліджували мене, мов справжній хорт.

– Поїдемо разом, – звернувся Холмс до обох детективів.

– Я можу правити кіньми, – сказав Лестрейд.

– Гаразд! А Грегсон сяде рядом зі мною. Ви також, докторе. Вас цікавила ця справа, отже, приставайте до нас.

Я радо згодився, і ми всі разом вийшли. Наш полонений зовсім не збирався втікати, а спокійно зайшов у свій власний кеб, а ми – слідом за ним. Лестрейд сів на передку, стьобнув коней, і кеб швидко прибув до призначеного місця. Нас запросили до маленької кімнати, де інспектор поліції записав ім'я арештованого та імена людей, у вбивстві яких його обвинувачували. Це був блідолиций, сухий чоловік, що механічно виконував свої обов'язки.

– За тиждень в'язень стане перед судом, – промовив він. – Тим часом, містер Джефферсон Гоуп, чи не бажаєте ви що-небудь сказати? Мушу застерегти, що ваші слова будуть записані і можуть бути використані проти вас.

– У мене є багато чого розповісти, – сказав повагом наш в'язень. – Я хочу викласти цим джентльменам усе.

– Чи не краще буде вам приберегти все це до суду? – спитав інспектор.

– Мені, мабуть, ніколи не доведеться стояти перед судом, – відповів він. – Не дивіться так злякано. Я не подумую про самогубство. Ви лікар? – подивився він на мене чорними палючими очима.

– Лікар, – відповів я.

– Тоді прикладіть сюди руку, – сказав він з усмішкою, вказуючи скутими руками на свої груди.

Я приклав вухо і одразу ж почув надзвичайні шуми і пульсування, його грудна клітка, здавалось, двигтіла і здригалась, мов хистка будівля, коли в ній працює потужний двигун. У тиші кімнати я чув глухе гудіння і хрипіння.

– Еге! – вигукнув я. – У вас розширення аорти!

– Так мені говорили, – сказав він байдужим голосом. – Я ходив до лікаря на минулому тижні, і він сказав, що незабаром вона прорветься. Це у мене вже не один рік. А все через те, що я надто довго не мав притулку і недоїдав у горах Солоного озера. Тепер я зробив своє діло, і мені байдуже, коли прийде кінець. Але я хотів би, щоб люди взнали всю правду. Я не хочу, щоб мене згадували як звичайного вбивцю.

Інспектор і обидва детективи порадились, чи слід дозволяти йому розповідати свою історію.

– Як ви гадаєте, докторе, загрожує арештованому безпосередня небезпека? – спитав інспектор.

– Безсумнівно, – відповів я.

– В такому разі наш обов'язок вислухати його в інтересах правосуддя, – сказав інспектор. – Ви можете, сер, розповісти вашу історію, яка, знову попереджаю вас, буде записана.

– З вашого дозволу, я сяду, – сказав арештований. – Ця хвороба швидко стомлює мене, а бійка, яку ми зчинили півгодини тому, не поліпшила мого стану. Я на краю могили, і мені нема чого брехати вам. Кожне моє слово буде щирою правдою, а як ви використаєте мої показання, мені байдуже.

Джефферсон Гоуп відкинувся до спинки стільця і почав свою незвичайну розповідь. Він говорив зовсім спокійно, наче події, про які йшла мова, були повсякденними. Я ручусь за точність викладу його історії, бо я мав доступ до Лестрейдового блокнота, в якому все було записано, слово в слово.

– Для вас не має великого значення, чому я ненавидів цих людей, – почав він. – Досить того, що вони були винні в смерті двох людських істот – батька й дочки – і за це поплатилися своїм життям. Відтоді, як вони вчинили свій злочин, минуло багато часу, тому я не міг посадити їх на лаву підсудних. Одначе я знав їхню вину і вирішив, що сам буду їм і суддею, і виконавцем вироку. Ви зробили б те саме, якщо у вас є мужність і ви були б на моєму місці.

Дівчина, про яку я говорив, була моєю нареченою двадцять років тому. Її примусили одружитися з тим самим Дреббером, і вона у відчаї померла. Я зняв шлюбний перстень з її пальця, коли вона лежала в труні, і поклявся, що очі Дреббера перед тим, як заплющитись навіки, спиняться на цьому персні, який нагадає йому в останній раз про злочин і неминучу кару. Я носив перстень з собою і ловив Дреббера та його спільника на двох континентах, поки не спіймав. Вони думали, що я виб'юся з сили, але помилились. Якщо я помру завтра, а це дуже можливо, то я помру, знаючи, що моє діло на цьому світі зроблене, і непогано зроблене. Вони загинули від моєї руки. Більше я від життя нічого не чекаю і нічого не прагну.

Вони були багаті, а я бідний, і тому мені нелегка було ганятися за ними. Коли я добрався до Лондона, у мене зовсім не залишилось грошей, і треба було взятись за якусь роботу, щоб прожити. Правити кіньми і їздити верхи для мене так само легко, як ходити пішки. Тому я звернувся до контори найманих кебів і швидко дістав роботу. Я щотижня віддавав хазяїнові певну суму грошей, а вся решта лишалась мені. Правда, ця решта ніколи не була велика, але сяк-так я зводив кінці з кінцями. Найважче було вивчити вулиці, бо з усіх лабіринтів, які тільки коли-небудь придумували, Лондон, мабуть, найбільш заплутаний Проте мені допомогла карта. Я відмітив на ній головні готелі і вокзали і потім справлявся по місту досить добре.

Минуло немало часу, поки я дізнався, де жили мої джентльмени. Вони влаштувались у мебльованих кімнатах в Кемберуеллі, по той бік річки. Знайшовши їх, я був певен, що зони в моїх руках. Я відпустив собі бороду, так що мене не можна було впізнати, і ганяв за ними, мов пес, твердо вирішивши не дати їм утекти знову. А їм це замалим не вдалося. Куди б вони не йшли чи їхали в Лондоні, я тепер був завжди у них за спиною. Часом я переслідував їх на своєму кебі, часом пішки, хоч перший спосіб був найкращий, бо тоді вони не могли втекти. Тільки рано-вранці або пізно ввечері я міг щось заробити і вже заборгував своєму хазяїнові. Та про це мені було байдуже, бо я мав надію скоро з ними розквитатися.

Але ж і вони були хитрі. Мабуть, розуміли, що їх можуть підстерігати, і тому ніколи не ходили пізно ввечері і весь час трималися один одного. Тижнів зо два я щодня їздив слідом за ними і ні разу не бачив, щоб вони розлучалися. Сам Дреббер часто був п'яний, але Стенгерсона не можна було захопити зненацька. Я стежив за ними з ранку до вечора, а нагоди не траплялося. Та я не впадав у розпач, бо відчував, що час розплати настав. Одного тільки боявся, щоб ця штука у мене в грудях не прорвалась передчасно і не перешкодила довести справу до кінця.

Одного вечора я їздив туди й сюди по Торквей Террейс – так зветься вулиця, де вони зупинились, – і побачив, що якийсь кеб під'їхав до їхніх дверей. За хвилину винесли багаж, а через деякий час вийшли Дреббер і Стенгерсон і поїхали. Я дуже занепокоївся, що вони переїжджають. На Юстонському вокзалі обидва вийшли, а я, доручивши хлопцеві потримати коня, рушив слідом за ними на платформу. Я чув, як вони питали про ліверпульський поїзд, чув, як їм відповіли, що один недавно відійшов, а другого треба чекати кілька годин. Стенгерсон розсердився, а Дреббер, здавалося, був радий. Я підійшов до них так близько, що міг чути кожне слово їхньої розмови. Дреббер сказав, що у нього була якась особиста справа і нехай той другий почекає трохи, поки він повернеться. Компаньйон запротестував, нагадавши, що вони вирішили триматись укупі. На це Дреббер відповів, що у нього справа делікатна і він мусить піти сам. Не чув далі, що говорив Стенгерсон, але Дреббер посипав прокльонами і нагадав йому, що він лише платний слуга і не сміє наказувати. Тоді секретар облишив марну суперечку і просто сказав, що коли Дреббер пропустить останній поїзд, то хай шукає його в готелі Хеллідея. Дреббер відповів, що буде на платформі раніше одинадцятої, і пішов з вокзалу.

Нарешті настав момент, якого я чекав так довго. Мої вороги були в моїх руках. Вкупі вони могли один одного захищати, а поодинці їм не вдасться від мене врятуватися. Проте я не квапився. У мене був уже готовий план.

Від помсти немає ніякого задоволення, якщо кривдник не має часу усвідомити, чия рука і за що його карає. А за моїм планом він мусив добре зрозуміти, що спокутує колишні гріхи. Трапилось так, що кілька днів перед тим один джентльмен, який наглядав за деякими будинками на Брікстон-род, загубив ключ від одного з них у моєму кебі. Того самого вечора я повернув йому ключа, знявши перед цим з нього відбиток і зробивши собі такий самий. Тепер я мав хоч один куточок у цьому великому місті, куточок, де ніхто не міг мені перешкодити. Лишалось тільки добре поміркувати, як мені заманити туди Дреббера.

З вокзалу Дреббер пішов пішки, заходив двічі в шинок. В останньому він був з півгодини і вийшов звідти уже напідпитку. Якраз проти мене стояв двоколісний екіпаж, і Дреббер найняв його. Я поїхав слідом так близько, що ніс мого коня всю дорогу був не далі як за один ярд від кучера. Ми прогуркотіли по мосту Ватерлоо, а далі вулицями, поки не опинилися знову на Торквей Террейс біля будинку, де жив Дреббер перед тим. Це мене дуже здивувало. Я під'їхав і спинив свій кеб за сотню ярдів од того будинку. Дреббер зайшов туди, відпустивши екіпаж. Будьте ласкаві, дайте мені склянку води, – перервав Гоуп розповідь. – У мене пересохло в горлі.

Я простяг йому склянку, і Гоуп вихилив її всю.

– Трохи полегшало, – сказав він. – Ну, я чекав на нього чверть години чи й більше, коли раптом з будинку донісся галас, наче там точилась бійка. Зненацька двері розчинились, і я побачив двох чоловіків, один з яких був Дреббер, а другий – молодий хлопець, якого я бачив уперше. Він тримав Дреббера за комір і, дотягнувши до краю сходів, дав йому такого стусана, що той відлетів аж на середину вулиці. «Ти, собако! – гримнув він, замахуючись на нього палицею. – Я тебе навчу, як ображати чесну дівчину!» Юнак був такий сердитий, що, мабуть, добре почастував би його своєю палицею, коли б той не чкурнув по вулиці так швидко, що тільки ноги замелькали. Він вибіг на ріг вулиці і, побачивши мій кеб, гукнув мене і заскочив всередину «Везіть мене до готелю Хеллідея!» кинув він.

Коли він опинився, нарешті, в кебі, серце у мене мало не вискочило з грудей – я аж злякався, щоб моє здоров'я в останній момент не підкачало. Я їхав поволі, розмірковуючи, як мені з ним бути. Можна було завезти просто в поле і там на якійсь безлюдній дорозі поговорити востаннє. Я так було й вирішив, аж тут він сам допоміг. Дреббера знову потягло випити; він звелів мені спинитися коло бару і чекати. Там він пробув, аж поки бар не закрився, і вийшов добре таки п'яний. Я зрозумів, що тепер він мій.

Не думайте, що я хотів просто замордувати його. Це була б тільки справедлива відплата з мого боку, але я так не міг. Я давно вже вирішив, що він повинен мати шанс на життя, якщо схоче ним скористатися.

Мандруючи по Америці, я змушений був раз по раз міняти професії. Так, мені довелося бути сторожем в лабораторії йоркського коледжу. Одного разу професор читав там лекцію про отрути і показував студентам якийсь алкалоїд, як він його назвав. Професор добув його з одної південноамериканської отрути для стріл. Отрута була така сильна, що найменша крихітка її викликала негайну смерть. Я помітив пляшку, в якій зберігався цей препарат, і, коли всі вийшли, насипав собі трохи порошку. З мене був колись непоганий фармацевт, отже, із цього алкалоїду я зробив дві маленькі розчинні пілюлі і поклав кожну в коробочку з такою ж пілюлею без отрути. Я вирішив, що як тільки матиму нагоду, примушу кожного з цих джентльменів узяти з коробочки по пілюлі, а сам проковтну ту, що залишиться. Це було б так само смертельно, як і при стрілянні з пістолета, зате галасу менше. Відтоді я завжди носив із собою ті коробочки, а тепер настав час пустити їх в діло.

Було вже близько години ночі. Надворі стало темно і холодно. Дув пронизливий вітер, і, як з відра, лив дощ. Та хоч яка понура була погода, я відчував таку радість, що хотілося закричати. Якщо хто з вас, джентльмени, мріяв про щось, і прагнув його протягом двадцяти років, і раптом побачив просто перед собою, ви зрозумієте мої почуття. Я запалив сигару і пихкав нею, щоб заспокоїти нерви, але руки мої тремтіли, а в скронях шалено пульсувала кров. По дорозі я бачив старого Джона Фер'є і милу Люсі, які дивилися на мене з темряви і усміхались. Я бачив їх ось так, як бачу вас усіх у цій кімнаті. Весь час вони були переді мною, аж поки я не спинився біля будинку на Брікстон-род.

Там не видно було ні душі і не чути було нічого, крім капотіння дощу. Заглянувши в кеб, я побачив, що Дреббер, скорчившись, міцно спав. Я смикнув його за руку:

– Час виходити.

– Гаразд, – промимрив він, мабуть думаючи, що ми приїхали до того готелю.

Не говорячи більше й слова, Дреббер вийшов з кеба і пішов за мною через сад. Я мусив іти поруч і підтримувати його, бо з нього ще не вивітрився хміль. Коли ми підійшли до дверей, я відімкнув їх і завів Дреббера до передньої кімнати. Вірте мені, батько й дочка весь час ішли попереду нас.

– Темно, як у пеклі, – сказав він, тупцюючи навколо мене.

– Зараз буде світло, – озвався я, запалюючи свічку, яку приніс із собою.

– Ну, Еноху Дреббер, – повернувся я до нього, підносячи світло до свого обличчя, – пізнаєш мене?

Якусь мить він пильно вдивлявся в мене каламутними п'яними очима, та раптом на його обличчі з'явився вираз жаху і пробігла судорога. Він упізнав мене і відсахнувся, бліднучи. Піт виступив йому на лобі, і зуби зацокотіли від страху. Я притулився спиною до дверей і голосно засміявся. Давно я передчував, що помста буде солодкою, але ніколи не сподівався відчути таке душевне задоволення.