Текст книги "По багряному сліду"

Автор книги: Артур Конан Дойл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

Розділ III
ДЖОН ФЕР'Є РОЗМОВЛЯЄ З ПРОРОКОМ

Минуло три тижні, як Джефферсон Гоуп і його товариші вирушили з Солт Лейк Сіті. Джонові Фер'є ставало боляче на серці, коли він думав про повернення юнака і майбутню розлуку з своєю приймачкою. Та її обличчя, що сяяло радістю і щастям, заспокоювало старого більше, ніж будь-які переконування. Він давно вирішив нізащо не дати їй одружитися з мормоном. Їхнє одруження він вважав не за шлюб; а за сором і ганьбу. Що б він не думав про мормонську віру, а в цьому питанні був непохитний. Однак мусив тримати язика за зубами, бо висловити неправовірну думку в ті дні в «Країні святих» було небезпечно. Так небезпечно, що навіть найсвятіші насмілювались тільки пошепки говорити про свої релігійні погляди, щоб хтось не витлумачив їх невірно і не накликав негайної кари. Жертви переслідування тепер самі стали безжальними переслідувачами. Ні севільська інквізиція, ні німецький Vehmgericht, ні таємні товариства Італії не могли пустити в хід такий грізний механізм, як той, що тримав у страху штат Юту.

Невидимість і таємничість, якою була оточена ця організація, робили її подвійно жахливою. Вона здавалася всевидящою і всемогутньою, а проте її не було ні видно, ні чути. Людина, що виступала проти церкви, зникала, і ніхто не знав, куди вона поділася і що з нею сталося. Жінка і діти чекали вдома, але батько ніколи не повертався, щоб розповісти, як йому було в руках таємних суддів. Необачне слово чи нерозсудливий вчинок накликали загибель. І все-таки ніхто не знав, що то за сила такою грізною примарою висіла над ними. Не диво, що люди ходили залякані, не насмілюючись заговорити навіть у найвіддаленішому закутку про сумніви, які гнітили їх.

Спочатку ця невідома сила карала тільки непокірних, які, прийнявши мормонську віру, хотіли потім її реформувати або й зовсім зректися. Та незабаром вплив цієї сили розширився. Невистачало дорослих жінок, тому багатоженство, яке існувало у мормонів, насправді лишалося чистою теорією. Почали ходити чутки про замордованих іммігрантів, про напади на табори в місцях, де ніколи не бувало індійців. Якісь нові жінки з'явилися в гаремах старійшин: заплакані, змарнілі, з слідами невимовного жаху на обличчях. Мандрівники, яких ніч захопила зненацька в горах, розповідали про банди озброєних людей у масках, що крадькома пробігали повз них у темряві. Спочатку неясні, ці чутки ставали дедалі виразнішими, аж поки не було сказане цілком певне слово. Ще й досі на самотніх ранчо Заходу викликає жах зловісне ім'я банди Данітів, або «Анголів-месників».

Повніші відомості про цю організацію, яка наганяла такий жах на людей, ще посилювали жах. Ніхто не знав, хто саме належить до цього грізного товариства. Імена учасників кривавих насильств, вчинених в ім'я релігії, трималися в глибокій таємниці. Той самий друг, якому ти звірився у своїх сумнівах щодо пророка і його місії, міг бути одним із тих, що прийдуть уночі з вогнем і мечем для страшної відплати. Через те кожен боявся свого сусіда і ніхто не говорив того, що у нього було на серці.

Якось вранці Джон Фер'є тільки-но налагодився виїхати в поле, як почув клацання засува. Глянувши у вікно, він побачив, що по доріжці наближається кремезний білявий чоловік середніх років. Серце його заніміло, бо це був не хто інший, як сам Брігем Янг. Сповнений найгірших передчуттів, бо знав, що такий візит нічого доброго не віщує, – Фер'є підбіг до дверей, щоб привітати вождя мормонів.

Янг холодно прийняв його вітання і, насупившись, пройшов за ним у глиб кімнати.

– Брате Фер'є, – сказав Янг, сідаючи і пильно дивлячись на фермера з-під своїх білих вій, – ревнителі істинної віри були добрими друзями для тебе. Коли ти вмирав з голоду в пустелі, ми підібрали тебе, розділили з тобою наш хліб і сіль, провели щасливо в Долину обранців, дали добрий пай землі і дозволили нажити багатство під нашим захистом. Чи не так?

– Так, – відповів Джон Фер'є.

– За все це ми поставили тільки одну умову: щоб ти прийняв істинну віру і дотримувався усіх її обрядів. Ти обіцяв, але, якщо правду кажуть, не додержав слова.

– Як не додержав? – спалахнув Фер'є, розвівши руками. – Хіба я не вніс вкладу до спільного фонду? Хіба не відвідував храму? Хіба я не…

– Де твої жінки? – спитав Янг, озираючись навколо. – Поклич сюди, щоб я міг привітати їх.

– Це правда, я не одружився, – відповів Фер'є. – Але жінок було мало, зате багато таких, що мають більше прав, ніж я. Та я не самотній. У мене є дочка, яка дбає про мене.

– Про цю дочку я й прийшов говорити з тобою, – сказав вождь мормонів. – Вона вже виросла в справжню квітку Юти і здобула прихильність багатьох достойних людей у цьому краї.

Джонові Фер'є аж моторошно стало від таких слів.

– Розповідають про неї історії, яким я не хотів би вірити, – ніби вона заручена з поганином. Це, мабуть, плітки. Яка тринадцята заповідь святого Джозефа Сміта? «Хай кожна дівчина істинної віри одружиться з одним із обраних; одружившись із поганином, вона вчинить тяжкий гріх». А коли так, то неможливо, щоб ти, визнаючи святу віру, дозволив своїй дочці порушити заповідь.

Джон Фер'є не відповів нічого і тільки нервово крутив у руках батога.

– На цьому буде випробувана щирість твоєї віри. Так постановила священна рада чотирьох. Дівчина ще молода, і ми не силуємо її вийти за старого, та й не зовсім позбавляємо права вибору. Ми, старійшини, маємо багато теличок ^[18] _{18
  Гебер С. Кемболл в одній із своїх проповідей згадує про своїх сто жінок під такою ніжною назвою. (Прим. автора).}


[Закрыть], але й про дітей своїх теж мусимо подбати. Дреббер має сина, Стенгерсон має сина, і кожен з них радо прийме твою дочку до свого дому. Хай вона вибере одного з них. Вони молоді й багаті і правдивої віри. Що скажеш на це?

Фер'є якийсь час мовчав, насупивши брови.

– Ви дасте нам деякий час, – промовив він нарешті. – Моя дочка дуже молода – вона ледве-ледве досягла того віку, коли можна говорити про одруження.

– Місяць на роздум, – Янг підвівся. – За місяць вона мусить дати відповідь.

І вже на порозі обернувся. Обличчя в нього червоне, в очах блискавки.

– Краще було б, Джоне Фер'є, – прогримів він, – щоб кості обох вас біліли на Сієрра-Бланка, як маєш ти протиставити свою слабку волю велінню Святої Четвірки!

Вийшов з погрозливим жестом, і Фер'є чув, як його важкі кроки заскрипіли по всипаній галькою стежці.

Джон Фер'є все ще сидів, спершись ліктем на коліно і розмірковуючи, як заговорити про це з дочкою, коли чиясь ніжна рука лягла на його руку. Підвівши очі, він побачив Люсі біля себе і по її блідому обличчю відразу зрозумів, що вона чула все.

– Я не могла не чути, – відповіла Люсі на його погляд. – Його голос гримів на весь будинок. Тату, татуню, що нам робити?

– Не бійся, дитино, – заспокоїв він дочку, пригорнувши її до себе і ніжно проводячи своєю широкою шорсткою долонею по каштановому волоссю. – Якось воно буде. Ти ще не забула свого хлопця, ні?

На це вона тільки стиснула йому руку й заплакала.

– Ні, звичайно, ні. Я не хотів би почути, що ти його забула. Він хороший хлопець, християнин і більше вартий, ніж оці людці з усіма їхніми молитвами і проповідями. Завтра одна партія вирушає до Невади, і я передам йому, в яку ми потрапили біду. Наскільки знаю цього юнака, він примчить сюди швидше, ніж телеграма.

Почувши ці слова, Люсі засміялася крізь сльози.

– Коли він прийде, то дасть нам раду. Але я боюся за тебе, мій дорогий. Розповідають… жахливі речі про тих, що не скоряються волі пророка: завжди з ними трапляється щось страшне.

– Але ми ще не суперечили йому, – відповів батько. – Ще матимемо час, щоб стерегтися небезпеки. У нас же цілісінький місяць. А наприкінці його нам найкраще піти геть з Юти.

– Покинути Юту?

– Схоже на те.

– А ферма?

– Ми зберемо грошей, скільки зможемо, а те все кинемо. Правду кажучи, Люсі, я не вперше думаю про це. Мені обридло вклонятися їхньому проклятому пророкові. Я вільний американець, і все це не для мене. Я вже старий, щоб учитись. Якщо він прийде пастися на цю ферму, то може напоротися на добрий заряд дробу.

– Але вони не дозволять нам виїхати, – зауважила дочка.

– Почекай, прийде Джефферсон, і все швидко влаштується. Тим часом не хвилюйся, моя дорога, і не плач, а то він мене з'їсть, як побачить тебе засмученою. Боятися поки що нічого.

Джон Фер'є сказав ці заспокійливі слова дуже впевненим тоном. Проте Люсі помітила, що на ніч він добре замкнув двері, прочистив і зарядив старий заржавілий дробовик, що висів на стіні в його спальні.

Розділ IV
ВТЕЧА

На другий день після розмови з пророком мормонів Джон Фер'є вранці пішов до Солт Лейк Сіті, знайшов там свого знайомого, що вирушав у гори Невади, і передав йому листа для Джефферсона Гоупа. В листі повідомлялось, яка над ними нависла небезпека і як він їм тут потрібен. Після цього Фер'є з легким серцем повернувся додому.

На фермі його чекала несподіванка: з обох боків біля воріт стояли, прив'язані до стовпів, чиїсь коні. Ще більше здивувався Джон, побачивши, що його вітальнею заволоділи двоє молодих чоловіків. Один з них, з довгастим білим обличчям, розвалився в кріслі, закинувши ноги на виступ груби. Другий, з одутлим обличчям і бичачою шиєю, стояв проти вікна, заклавши руки в кишені, і насвистував популярний гімн. Обидва кивнули головами до Фер'є, коли він увійшов у кімнату. Першим заговорив той, що сидів у кріслі.

– Ви, мабуть, не знаєте нас, – сказав він. – Оце син старійшини Дреббера, а я Джозеф Стенгерсон, що мандрував з вами в пустелі, коли господь простяг свою руку і навернув вас до правдивої пастви.

– Як це він зробить з усіма народами в слушний час, – прогугнявив другий. – Божий млин меле помалу, зате дрібно.

Джон Фер'є холодно вклонився. Він уже догадався, хто такі були ці непрохані гості.

– Ми прийшли, – вів далі Стенгерсон, – за порадою наших батьків просити руки вашої дочки для того з нас, хто їй і вам буде більше до вподоби. У мене тільки чотири жінки, а у брата Дреббера їх сім, отже, я маю більше прав.

– Ні, ні, брате Стенгерсон, – вигукнув другий. – Справа не в тому, скільки хто має жінок, а в тому, скільки їх може утримати. Мені батько щойно передав свої млини, і я багатший.

– Але мої перспективи кращі, – гаряче доводив перший. – Коли господь прибере мого батька, я матиму його дубильний завод і шкіряну фабрику. До того ж я старший за тебе і займаю вище становище в общині.

– Це вирішить дівчина, – відповів молодий Дреббер, дурнувато посміхаючись до свого відображення в дзеркалі. – Ми залишимо це на її волю.

Під час цієї розмови Джон Фер'є стояв у дверях кімнати сам не свій від люті, він ледве стримувався, щоб не потягти батогом по спинах обох своїх гостей.

– Слухайте-но сюди, – підступив він до них. – Коли моя дочка покличе вас, тоді й приходьте, а доти щоб і ноги вашої тут не було.

Обидва мормони витріщили на нього очі. Ця суперечка між ними за руку дівчини видавалася їм найвищою честю і для неї, і для батька.

– З кімнати є два виходи, – вигукнув Фер'є. – Ось двері, а ось вікно. Що вам більше подобається?

Його засмагле обличчя виглядало таким диким, а худі руки такими грізними, що гості схопились і поквапно відступили. Старий фермер пройшов за ними до дверей.

– Повідомте, коли розв'яжете суперечку, – кинув він насмішкувато їм услід.

– Ти поплатишся за це! – крикнув Стенгерсон, аж блідий від злості. – Ти зневажив пророка і Раду Чотирьох! Каятимешся до кінця своїх днів.

– Рука господня тяжко впаде на тебе! – додав молодий Дреббер. – Він відверне лице своє і скарає тебе!

– Так тоді ж я почну карати! – люто вигукнув Фер'є і був би кинувся нагору по рушницю, якби Люсі не спинила його за руку. Не встиг він вирватися від неї, як цокіт копит дав йому знати, що відвідувачі вже далеко.

– Облудні шахраї, – закричав Фер'є, витираючи спітніле чоло. – Я волів би бачити тебе в могилі, аніж жінкою когось із них.

– І я б так воліла, батьку, – відповіла вона з запалом. – Але ж Джефферсон скоро повернеться.

– Так. Незабаром він буде тут. Якби вже швидше, бо хто знає, що у них на думці.

І справді, саме тепер, як ніколи, старому непокірному фермерові та його дочці потрібна була дружня порада і допомога. Відколи існувало поселення, не. було ще випадку такого явного непослуху волі старійшин. Якщо невеликі провини каралися так суворо, то яка ж доля могла спіткати одвертого бунтівника? Фер'є знав, що його багатство і його становище мало допоможуть. Інші, не менш знатні й багаті, таємниче зникали, а їх майно переходило церкві. Фер'є був людиною відважною, але й він тремтів перед тією незбагненною, таємничою загрозою, що нависла над ним. Він не побоявся б стати віч-на-віч перед якоюсь певною небезпекою, але очікування чогось невідомого й страшного виводило його з рівноваги. Він крився від дочки і вдавав, що все це дрібниці, але дівчина люблячим оком помічала, як йому тяжко на душі.

Фер'є чекав, що одержить від Янга якесь послання з погрозою за його поведінку, і не помилився: воно прийшло, хоч і негаданим способом. Наступного ранку, прокинувшись, він був здивований, знайшовши клаптик паперу, пришпилений до його ковдри на рівні грудей. На ньому було чітко написано: «Двадцять дев'ять днів дано тобі на виправлення, а потім…»

Крапки лякали більше, ніж будь-яка інша погроза, що могла бути на їх місці. Як ця пересторога потрапила в кімнату, для Джона Фер'є було болючою загадкою. Його челядь спала в флігелі, а двері й вікна були заперті. Він зібгав папірець і нічого не сказав дочці, але цей випадок вразив його в саме серце. Двадцять дев'ять днів – це, очевидно, те, що лишалось від обіцяного Янгом місяця. Чи зможе сила й відвага протистояти такому підступному ворогові? Рука, що приколола папірець, могла б проткнути йому серце, він ніколи не довідався б, хто вбивця.

Ще більше вражений він був уранці другого дня. Вони сиділи за сніданком, коли Люсі скрикнула і показала рукою на стелю. Там було написано, очевидно вуглем, число 28. Дочці це було незрозуміло, а він не хотів пояснювати. Всю ніч Фер'є просидів з рушницею на чатах. Він не чув і не бачив нічого, проте вранці велике «27» було намальоване зовні на дверях.

Минав день за днем; із такою ж методичністю, як після ночі наставав ранок, вороги вели свій рахунок, не забуваючи нагадати то в тому, то в іншому місці, скільки ще лишалося днів з подарованого місяця. Часом фатальне число з'являлося на стіні, часом на підлозі або ж на хвіртці чи паркані. При всій своїй пильності Джон Фер'є не міг устежити, звідки бралися ці щоденні перестороги. Дивлячись на них, він відчував якийсь забобонний страх. Він змучився вкрай, а погляд став неспокійний, як у зацькованого звіра. Тільки одна надія лишилась у нього – надія на повернення молодого мисливця з Невади.

Двадцять, п'ятнадцять, десять днів, а про Гоупа нічого не чути. Час швидко збігав, звістки все не було. Зачувши цокіт кінських копит або крик погонича, старий фермер поспішав до воріт, думаючи, що це нарешті допомога. П'ять, чотири… Побачивши трійку, Фер'є зовсім зажурився і втратив усяку надію на порятунок. Він погано знав навколишні гори, а тому відчував себе безпорадним. Головні дороги пильно охоронялись, і ніхто не міг пройти по них без дозволу ради старійшин. Куди б він не кинувся, порятунку, здавалося, не було. Проте Джон Фер'є ні на мить не вагався в своєму рішенні: краще вмерти, аніж погодитись на те, що він вважав ганьбою для своєї дочки.

Одного вечора він сидів, глибоко замислившись і напружено шукаючи виходу з цього трагічного становища. Ще вранці він побачив на стіні будинку двійку. Завтра – останній день з подарованого строку. Що ж буде потім? В його уяві виникали різні моторошні картини. А дочка?.. Що станеться з нею після його смерті? Невже нема ніякого способу виплутатися з тієї невидимої сітки, якою їх обплутано? Голова старика впала на стіл, і він заридав від власного безсилля.

Та що це? Серед глухої тиші йому вчулося легеньке шкрябання в двері – тихе, але виразне. Так, звук ішов від дверей. Фер'є прокрався до передпокою і ще раз прислухався. Кілька хвилин не було чути нічого, а потім вкрадливе шкрябання повторилося. Хтось дуже обережно стукав в одну з дощок у дверях. Чи не нічний убивця, що прийшов виконати вирок таємного трибуналу? Чи, може, то якийсь посланець нагадує, що настав останній день? Джон Фер'є подумав, що краще нагла смерть, ніж нестерпне чекання невідомого. Скочивши вперед, він відсунув засув і розчахнув двері навстіж.

Надворі було тихо й спокійно. Стояла ясна ніч, на небі весело мерехтіли зорі. Перед очима фермера був невеличкий садок, обнесений парканом, але ж ні там, ні на дорозі не видно було жодної живої істоти. Зітхнувши з полегкістю, Фер'є подивився направо й наліво. Аж ось, глянувши випадково вниз, він помітив у себе під ногами людину, що лежала, розкинувши руки, лицем до землі.

Це видовище так його вразило, що він сперся об стіну і затулив рота рукою, щоб не скрикнути. Йому здалося, що то був якийсь поранений чи вмираючий, але потім побачив, як чоловік, звиваючись, швидко і тихо, мов змія, поповз по землі до передпокою. Опинившись в будинку, він схопився на ноги і зачинив двері. Здивований фермер побачив перед собою суворе обличчя Джефферсона Гоупа.

– Господи! – зітхнув він. – Як ти налякав мене! Чого це ти входиш таким способом?

– Дайте мені їсти, – сказав той хрипко. – Сорок вісім годин я не мав ні крихти в роті, ні ковтка води. – Він жадібно накинувся на холодне м'ясо і хліб, що лишилися на столі од вечері.

– А як Люсі? – спитав він, вдовольнивши голод.

– Все добре. Вона не знає про небезпеку, – відповів старий.

– Ну й гаразд. За будинком стежать з усіх боків. Ось чому мені довелося повзти. Нюх у них гострий, але недостатній, щоб спіймати мисливця Вошу ^[19] _{19
  Назва одного з індійських племен в Неваді.}


[Закрыть].

Джон Фер'є пожвавішав, відчувши, що має відданого спільника. Він схопив шорстку долоню Гоупа і потиснув її від усього серця.

– Ти мужчина, яким можна гордитися, – сказав він. – Небагато знайдеться таких, які прийшли б розділити з нами небезпеку і турботи.

– Якраз угадали, приятелю, – відповів молодий мисливець. – Я вас поважаю, але якби ви були тут самі, я б добре подумав, перш ніж сунути свою голову в це осине гніздо. Я тут заради Люсі, і перш ніж у неї впаде волосина з голови, в Юті стане на одного Гоупа менше.

– Що нам робити?

– Завтра ваш останній день, і якщо ви не почнете діяти цієї ж ночі, ви пропали. В Орлиному каньйоні мене чекають мул і двоє коней. Скільки у вас грошей?

– Дві тисячі доларів золотом і п'ять тисяч банкнотами.

– Вистачить. Я маю стільки ж. Ми мусимо пробиватися до Карсон-Сіті через гори. Вам слід би розбудити Люсі. Це добре, що слуги сплять не тут.

Фер'є вийшов підготовити дочку в дорогу, а тим часом Джефферсон Гоуп спакував усе, що міг знайти їстівного, в невеликий клунок і наповнив череп'яний глек водою, знаючи з власного досвіду, що в горах джерел мало і вони далеко одно від одного. Ледве він скінчив приготування, як фермер повернувся з дочкою, готовою в дорогу. Зустріч закоханих була палка, але коротка, бо хвилини були дорогі, а зробити лишалося ще багато.

– Нам треба вирушати негайно, – сказав Джефферсон Гоуп тихим, але владним голосом людини, яка усвідомлює небезпеку і загартувала своє серце, щоб гідно її зустріти. – Передній і задній входи охороняються, але якщо ми будемо обережні, то зможемо вибратися бічним вікном і податися в поле. Як тільки вийдемо на дорогу, нам лишиться всього дві милі до каньйону, де чекають коні. На світанку ми вже будемо на половині дороги в горах.

– А що як нас переймуть? – спитав Фер'є.

Гоуп поплескав по ручці револьвера, що виглядала з-під його куртки.

– Якщо їх буде забагато для нас, ми прихопимо двох або трьох із собою, – сказав він із зловісною усмішкою.

Вони погасили світло, і Фер'є поглянув крізь темне вікно на свої поля, які тепер кидав назавжди. Але він давно вже готувався до цієї жертви, і думки про честь і щастя дочки переважали всякий жаль за втраченим достатком. Навколо панував непорушний спокій; дерева тихо шуміли листям, широко розкинулись сонні лани, і важко було повірити, що за всією цією благодаттю причаїлася невблаганна смерть. Суворе бліде обличчя молодого мисливця свідчило, що, пробираючись до будинку, він мав нагоду добре в цьому переконатися.

Фер'є ніс торбинку з золотом і банкнотами, Джефферсон Гоуп – скупий запас провізії і води, а Люсі – невеликий клунок з кількома найціннішими речами. Відкривши обережно вікно, вони почекали, поки надійшла хмара і стало темніше, а потім вилізли одне за одним у невеликий садок. Затаївши подих, зігнувшись і спотикаючись, перебігли до паркана, а тоді понад ним попрямували до виходу в поле. Як тільки вони дійшли до цього місця, Гоуп схопив обох за руки і потяг вниз у тінь, де вони залягли мовчки і тремтячи. Життя в преріях дало Джефферсонові Гоупу слух рисі, і це стало у великій пригоді. Ледве він і його друзі причаїлись, як поблизу почувся жалібний крик сича, якому одразу відповів другий. В ту ж мить чиясь постать з'явилась у проході, до якого прямували втікачі, і повторила тужливий крик. З темряви з'явився ще хтось.

– Завтра опівночі, – сказав перший, як видно, старший. – Коли сич прокричить тричі.

– Гаразд, – відповів другий, – сказати братові Дребберу?

– Передай це йому, а через нього іншим. Дев'ять до семи!

– Сім до п'яти! – повторив другий, і обидва зникли в різних напрямах. Їх останні слова були, очевидно, паролем і відповіддю на нього. Як тільки їхні кроки стихли вдалині, Джефферсон Гоуп скочив на ноги і, допомігши своїм супутникам пробратися крізь прохід, вихором майнув через поля, підтримуючи і майже несучи дівчину, коли вона знемагала.

– Швидше! Швидше! – квапив він, задихавшись. – Ми вже пройшли сторожову лінію. Все залежить тепер від швидкості. Швидше!

Вибравшись на дорогу, вони подалися вперед. Тільки раз помітили когось, але їм вдалося шмигнути в поле і уникнути зустрічі. Не доходячи до міста, мисливець повернув на нерівну і вузьку стежку, яка вела в гори. Дві темні зубчасті вершини маячили над ними в темряві, а прохід між ними й був Орлиним каньйоном, де стояли коні. Безпомилковим чуттям Джефферсон Гоуп знаходив дорогу серед великих валунів і вздовж річища висохлого струмка, поки не прийшов у глухий закуток між скелями, де стояли прив'язані коні і мул. Дівчину посадили на мула, старий Фер'є взяв собі одного коня, а Джефферсон Гоуп вів другого, прямуючи стрімкою і небезпечною стежкою.

То була справді терниста дорога для людей, не звиклих до дикої природи. З одного боку здіймалася скеля заввишки тисячу ярдів чи й більше, чорна, сувора і грізна, з довгими базальтовими колонами на нерівній поверхні, схожими на ребра якоїсь скам'янілої потвори, з другого – дорогу закривав дикий хаос валунів і уламків каміння. Посередині звивалася ледве помітна стежка, подекуди така вузька, що вони мусили йти одне за одним, і така нерівна, що тільки вправні вершники могли по ній проїхати. Та незважаючи на всі небезпеки і труднощі, на серці у втікачів було легко, бо кожен крок віддаляв їх від осоружного місця.

Незабаром всі троє пересвідчилися, що не вийшли за межі «Країни святих». Вони досягли найдальшого і найглухішого куточка каньйона, коли раптом дівчина скрикнула і вказала рукою вгору. На скелі над стежкою на фоні неба чітко виступала постать самотнього вартового. Він помітив їх в ту ж мить, як і вони його…

– Хто йде? – пролунав серед тиші оклик.

– Подорожні, йдемо до Невади, – відповів Джефферсон Гоуп, кладучи руку на рушницю, що висіла біля сідла.

Вони бачили, що вартовий ворухнув рушницею і пильно вдивляється в них, ніби незадоволений відповіддю.

– З чийого дозволу? – спитав він.

– Святої Четвірки, – відповів Фер'є.

За час перебування у мормонів він добре засвоїв собі, що то була найвища влада, на яку можна посилатись.

– Дев'ять до семи! – крикнув вартовий.

– Сім до п'яти! – не роздумуючи відгукнувся Джефферсон Гоуп, пригадавши відзив, який він чув у саду.

– Проходьте, і хай вам бог помагає, – долетів голос згори.

Далі стежка розширювалась, і коні перейшли на рись. Оглядаючись назад, втікачі бачили самотнього вартового, що сперся на рушницю, і зрозуміли, що позаду лишилася остання сторожа «Країни святих». Попереду була свобода.