Текст книги "По багряному сліду"

Автор книги: Артур Конан Дойл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)

Артур Конан Дойл
ПО БАГРЯНОМУ СЛІДУ

_{Художнє оформлення та ілюстрації художника Г. МАЛАХОВА}

ЧАСТИНА ПЕРША
Із спогадів Джона Г. Уотсона, доктора медицини, відставного військового лікаря

Розділ І
МІСТЕР ШЕРЛОК ХОЛМС

У 1878 році я здобув ступінь доктора медицини в Лондонському університеті і виїхав до, Нетлі на курси військових хірургів. Скінчивши там навчання, я був прикомандирований до П'ятого Нортумберлендського стрілецького полку як помічник хірурга. Полк на той час стояв в Індії, і раніше ніж я встиг до нього приєднатися, почалася друга Афганська війна. Висадившись у Бомбеї, я довідався, що мій корпус перебрався через перевали і був уже глибоко на території противника. Однак я разом з багатьма іншими офіцерами, що були в такому ж становищі, вирушив навздогін і щасливо дістався Кандагара, де знайшов свій полк і одразу ж приступив до виконання своїх нових обов'язків..

Ця кампанія принесла славу й. підвищення по службі багатьом, але мені – нічого, крім лиха та нещастя. Мене перевели з мого полку до беркширців, з якими я й брав участь у фатальній битві під Мейваном. Там афганська куля влучила мені в плече, потрощила кістку і зачепила підключичну артерію. Я потрапив би де рук жорстоких газі ^[1] _{1
  Титул мусульманських вождів у війні з «невірними».}


[Закрыть], якби не відданість і відвага, проявлена моїм ординарцем Мерреєм, що поклав мене на коня і благополучно доставив до британських окопів.

Виснаженого від болю і знесиленого тривалими поневіряннями, перевезли мене з великим обозом поранених до центрального госпіталю в Пешаварі. Я одужав і вже так зміцнів, що міг ходити по палатах і навіть ніжитися в сонячному промінні на веранді, аж тут черевний тиф, прокляття наших індійських володінь, знову звалив мене з ніг. Кілька місяців моє життя було в безнадійному стані, а коли я опритомнів і почав одужувати, то був такий кволий і немічний, що консиліум лікарів вирішив, не гаючи ні одного дня, відіслати мене назад до Англії. І ось мене відправили на транспортному судні «Оронтес», а через місяць я висадився на Портсмутській пристані. Здоров'я моє було безповоротно втрачене, але зате я мав дозвіл від по-батьківськи дбайливого уряду присвятити наступні дев'ять місяців спробам його поправити.

В Англії я не мав ні знайомих, ні родичів і був вільний, як вітер, або вільний так, як дозволяють це людині 11 шилінгів і 6 пенсів ^[2] _{2
  11 шилінгів 6 пенсів – більше як 1/2 фунта стерлінгів, тобто близько 6 карбованців золотом.}


[Закрыть]на день. За таких обставин мене, зрозуміло, приваблював Лондон, ця велика помийна яма, до якої плинуть без упину всі гультяї та нероби імперії. Там я спинився на якийсь час у готелі на Стренді, вів» жалюгідне, безглузде життя і розкидався грішми набагато щедріше, ніж слід було. Стан моїх фінансів викликав тривогу, і скоро я усвідомив, що мені доведеться покинути столицю і жити десь у глухому селі або ж зовсім змінити спосіб життя. Вибравши останнє, я вирішив залишити готель і поселитися в якомусь менш показному і дешевому приміщенні.

Того ж дня, коли я прийняв це рішення, я стояв біля ресторану «Критеріон», як раптом хтось поплескав мене по плечу. Обернувшись, я впізнав молодого Стемфорда, що був у мене санітаром у Бартсі. Дружнє обличчя у великій пустелі Лондона – справді приємне видовище для самотньої людини. В минулому Стемфорд ніколи не був мені близьким приятелем, але тепер я захоплено привітав його, та й він, здавалося, теж дуже зрадів, побачивши мене. На радощах я попросив його поснідати зі мною на Голборні, і ми вирушили туди в екіпажі.

– Що з вами, Уотсон? – спитав з неприхованим подивом Стемфорд, коли ми поторохтіли людними лондонськими вулицями. – Ви худий, як тріска, і темний, мов горіх.

Я коротко змалював йому свої пригоди і ледве встиг скінчити розповідь, як ми вже були на місці.

– Бідолаха! – сказав він співчутливо, наслухавшись про всі мої нещастя. – Що ж ви думаєте робити далі?

– Підшукую житло, – відповів я. – Намагаюсь розв'язати проблему: чи можна найняти щось путяще за помірну ціну.

– Дивна річ, – зауважив мій супутник, – ви другий, від кого я чую сьогодні ці слова.

– А хто був перший? – спитав я.

– Один чолов'яга, який працює в хімічній лабораторії при лікарні. Він сьогодні вранці бідкався, що не може знайти собі напарника на якусь хорошу квартиру, бо для його кишені вона надто дорога.

– Та ну?! – зрадів я. – Коли він справді хоче з кимось розділити квартиру й витрати, то я йому якраз підійду. Мені краще жити з компаньйоном, ніж самому.

Молодий Стемфорд якось дивно позирнув на мене поверх бокала.

– Ви ще не знаєте Шерлока Холмса, – сказав він. – Можливо, ви й не захочете такого компаньйона.

– А хіба він що?

– О, нічого особливого. Просто він трохи дивак-ентузіаст певних галузей науки. Але наскільки я його знаю, він досить пристойна людина.

– Певно, студент-медик? – спитав я.

– Ні, я не маю ніякого уявлення, чим він займається. Здається, він добре розуміється в анатомії, першокласний хімік; але, по-моєму, ніколи не вивчав медицини систематично. Вчився він похапцем і безладно, проте осягнув безліч незвичайних знань, які здивували б професорів.

– Ви ніколи не питали його, чим він захоплюється? – поцікавився я.

– Ні. З нього це нелегко витягти, хоч він буває досить товариським, коли йому заманеться.

– Я б хотів з ним познайомитися, – сказав я. – Якщо вже з кимось жити, то краще хай це буде людина працьовита і врівноважена. Не з моїм здоров'ям терпіти галас і метушню. Я мав їх досить в Афганістані, ще й досі видихаю. Як би мені познайомитися з цим вашим приятелем?

– Він, напевне, в лабораторії, – відповів мій супутник. – Він або уникає цього місця тижнями, або працює там з ранку й до ночі. Якщо хочете, ми заїдемо туди після сніданку.

– Неодмінне, – відповів я, і розмова пішла в іншому напрямі.

Коли ми з Голборна попрямували до лікарні, Стемфорд розповів мені ще дещо про джентльмена, з яким я мав намір разом оселитися.

– Не нарікайте на мене, якщо не уживетеся з ним, – сказав він. – Я не знаю про нього нічого більше, крім того, що довідався під час коротких зустрічей в лабораторії. Ви самі запропонували цю угоду – тож не звалюйте відповідальності на мене.

– Якщо у нас не клеїтиметься, то неважко буде й розпрощатися, – відказав я. – Мені здається, Стемфорд, – додав я, подивившись пильно на свого супутника, – що ви неспроста умиваєте руки в цій справі. У цієї людини такий важкий характер, чи що? Кажіть уже прямо.

– Не так легко сказати несказанне, – засміявся Стемфорд. – Холмс, як на мене, просто вчений сухар – навіть аж черствий. Він вам залюбки дасть крихітку найновішого алкалоїду – без лихої думки, розуміється, а просто ради експерименту, щоб скласти точне уявлення про його дію. Слід віддати справедливість, Холмс і сам прийняв би його з такою ж готовністю. Він явно має нахил до чітко визначеної і точної науки.

– От і добре.

– Так, але це може зайти надто далеко. Коли він починає бити палицею трупи в анатомічному театрі, то це вже стає якимось дивацтвом.

– Бити трупи?

– Так, щоб перевірити, чи можна викликати синяки після смерті. Я на власні очі бачив його за цим заняттям.

– І, кажете, він не медик?

– Ні. Бог його знає, що він там вивчає. Але ми прийшли, так що дивіться тепер уже самі.

Поки він говорив, ми звернули в тісний провулок і пройшли через вузькі бічні двері до флігеля великої лікарні. Я знав це місце, і мене не треба було вести, коли ми піднялися непривітними кам'яними сходами і попрямували довгим вибіленим коридором повз численні сіро-коричньові двері. Біля самого кінця склепінчастий коридор повертав до хімічної лабораторії.

Це була висока кімната з безліччю пляшечок, вишикуваних в ряд або сяк-так притулених. Широкі низькі столи були розставлені безладно і щетинилися ретортами, пробірками й маленькими бунзенівськими пальничками з блакитним мерехтливим полум'ям. У кімнаті був один лише чоловік, що схилився над віддаленим столом, заглиблений у свою роботу. Почувши наші кроки, він озирнувся і схопився з радісним вигуком:

– Знайшов! Знайшов! – кричав він моєму супутникові, підбігаючи з пробіркою в руці до нього. – Я знайшов реактив, який осаджується гемоглобіном і більше нічим.

Якби цей чоловік відкрив золоту копальню, його обличчя не могло б сяяти більшою радістю.

– Доктор Уотсон, містер Шерлок Холмс, – познайомив нас Стемфорд.

– Дуже приємно, – промовив той сердечно, хапаючи мою руку з силою, якої я від нього не сподівався. – Ви, бачу, побували в Афганістані.

– А як ви про це дізналися? – спитав я здивовано.

– Не має значення, – сказав він, задоволено посміхаючись. – Ідеться про гемоглобін. Вам, звичайно, зрозуміла важливість цього відкриття?

– Це, безперечно, цікаво з точки зору хімії, – відповів я, – але практично…

– Ну, чоловіче, це найпрактичніше відкриття в судовій медицині за останні роки. Хіба ви не бачите, що це дасть нам безпомилкову пробу на кров'яні плями? Ідіть-но сюди! – Він рвучко схопив мене за рукав піджака і потяг до столу, за яким працював.

– Візьмімо трохи свіжої крові, – говорив він, штрикаючи довгою голкою свій палець і висмоктуючи добуту краплину крові хімічною піпеткою. – Тепер додаймо цю невелику кількість крові до літра води. Ви бачите, що в результаті суміш має вигляд чистої води. Пропорція не може бути більша, ніж один до мільйона. Однак я не маю ніякого сумніву, що ми дістанемо характерну реакцію.

Кажучи це, він вкинув до посудини кілька білих кристалів, а потім додав дві-три крапельки прозорої рідини. В одну мить розчин набрав тьмяного брунатно-червоного відтінку, і коричньовий порошок осів на дно скляної банки.

– Ха! Ха! – зареготав Холмс, плещучи в долоні, як дитина, захоплена новою іграшкою. – Ну, як воно?

– Це, здається, дуже тонка проба, – зауважив я.

– Прекрасна! Прекрасна! Стара гваякова проба була дуже груба й невиразна. Таким же є і дослідження кров'яних тілець під мікроскопом. Воно нічого не варте, якщо плями кількагодинної давності. Ну, а ця нібито діє однаково добре, незалежно від того, чи це кров стара, чи нова. Якби науці вже була відома ця проба, то сотні людей, які зараз вільно гуляють собі по світу, давно поплатилися б за свої злочини.

– Звичайно! – підтакнув я.

– Кримінальні справи здебільшого залежать саме від цього. Людину підозрівають у вбивстві, може, через кілька місяців після того, як його вчинено. Оглянули її білизну, одяг і виявили на них рудуваті плями. Але що це – плями бруду, плями іржі чи плями від фруктів, чи може щось інше? Це питання збило з пантелику не одного експерта. А чому? Бо не було надійної проби. Тепер ми маємо пробу Шерлока Холмса, і більше не буде ніяких труднощів.

Його очі аж блищали, коли він говорив; він поклав руку на серце і в, клонився, немовби до якоїсь уявної аплодуючої юрби.

– Вас треба поздоровити, – зауважив я, немало здивований його ентузіазмом.

– Взяти хоч би торішню справу фон-Бішофа у Франкфурті, його, напевне, повісили б, якби тоді існувала ця проба. Потім був Мезон із Бредфорда, і знаменитий Мюллер, і Лефевр із Монпельє, і Самсон із Нового Орлеана. Я міг би назвати десятки випадків, коли це мало вирішальне значення.

– Ви просто-таки ходячий реєстр кримінальних злочинів, – сказав Стемфорд. – Ви могли б видавати газету. Назвіть її «Поліційні новини з минулого».

– І було б що читати, – зауважив Шерлок Холмс, заліплюючи маленьким кусочком пластиру місце уколу на пальці. – Я мушу бути обережним, – продовжував він, обертаючись до мене з усмішкою, – бо я немало бабляюся з отрутами. – Кажучи це, він підняв руку, і я помітив, що вся вона була поцяткована такими ж кусочками пластиру і була в плямах від міцних кислот.

– А ми до вас у справі, – сказав Стемфорд, сідаючи на триногий стілець і підштовхуючи ногою другий стілець у мій бік. – Ось мій приятель хоче напитати собі квартиру; ви – скаржитесь, що не можете знайти собі напарника, я й подумав, що вас добре було б звести докупи.

Шерлок Холмс, здавалось, був у захопленні від думки поділити квартиру зі мною.

– Я напитав квартиру на Бейкер-стріт, – сказав він, – яка цілком задовольнить нас. Сподіваюсь, ви не маєте нічого проти запаху міцного тютюну?

– Я сам курю тільки флотський.

– От і гаразд. Я звичайно тримаю в себе хімікалії і часом роблю досліди. Чи це вам не заважатиме?

– Аж ніяк.

– Стривайте, згадаю інші свої вади. Часом на мене таке находить, що я не відкриваю рота цілими днями. Тільки ви не думайте, що це я гніваюся на когось. Просто дайте мені спокій, і я швидко знову стану таким, як був. А тепер ви сповідайтеся. Якщо вже жити разом, то не шкодить наперед знати одному про одного найгірші з його звичок.

Я засміявся з цього перехресного допиту.

– Я тримаю щеня-бульдога, – сказав я, – і не терплю шуму, бо мої нерви розстроєні; і я встаю не тоді, як люди, і дуже ледачий. Я маю ще цілу купу вад, коли здоровий, але ці – головні.

– А гру на скрипці ви теж зараховуєте до категорії шумів? – занепокоївся він.

– Дивлячись, яка гра, – відповів я. – Добра гра на скрипці – це божественний нектар, погана гра…

– О, все гаразд, – вигукнув він, весело засміявшись. – А гадаю, що ми можемо вважати справу покінченою, – тобто якщо квартира вам підходить.

– Коли ми її оглянемо?

– Зайдіть до мене сюди завтра опівдні, ми підемо і все влаштуємо, – відповів він.

– Гаразд – точно опівдні, – сказав я, потискуючи йому руку.

Ми залишили його за роботою серед хімікалій і пішли разом до мого готелю.

– До речі, – раптом спитав я, зупиняючись і обертаючись до Стемфорда, – як він у дідька взнав, що я прибув з Афганістану?

Мій супутник загадково посміхнувся.

– Це вже така його особливість, – сказав він. – Багато хто хотів би дізнатися, як він це робить.

– О, так це таємниця? – вигукнув я, потираючи руки. – Це навіть пікантно. Я дуже вам вдячний за те, що ви познайомили нас. Ви ж знаєте: «Справжній предмет людського дослідження – це людина».

– Тоді вам слід його дослідити, – сказав Стемфорд, прощаючись зі мною. – Проте ви переконаєтесь, що він вузлуватий. Я ладен закластися, що він узнає про вас більше, ніж ви про нього. Бувайте.

– Бувайте, – відповів я і попростував до свого готелю, дуже зацікавлений новим знайомим.

Розділ II
НАУКА УМОВИВОДУ

Ми зустрілися наступного дня, як домовились, і оглянули квартиру будинку № 221-Б на Бейкер-стріт, про яку він говорив під час нашої зустрічі. Вона складалася з двох комфортабельних спалень і однієї великої затишної вітальні з двома широкими вікнами. Квартира у всіх відношеннях була така принадна і такою помірною здавалася плата, якщо поділити між нами обома, що угоду було тут же укладено і ми одразу вирішили вселятись. Того ж вечора я перевіз свої речі з готелю, а на другий день вранці переїхав і Шерлок Холмс з кількома сундуками і чемоданами. День чи два ми розпаковували і якнайвигідніше розкладали наші пожитки, а скінчивши з цим, стали обживатися на новому місці.

З Холмсом неважко було ладити. Він був урівноважений, дотримував здорового режиму – рідко дозволяв собі лягати пізніше десятої вечора і незмінно снідав та йшов з дому раніше, ніж я вставав… Часом він проводив день у хімічній лабораторії, часом в анатомічному театрі, а іноді в довгих прогулянках, які, здавалося, заводили його до найбідніших районів міста, його енергія була незрівнянна, коли було бажання працювати. Але час від часу наставала реакція і він цілими днями лежав на канапі у вітальні, майже не обзиваючись і не рухаючи жодним мускулом з ранку до вечора. Тоді я помічав у його очах такий сонний, непритомний вираз, що ладен був запідозрити в ньому наркомана, коли б поміркованість і чистота всього його життя не суперечили такій думці.

Минали тижні, і мій інтерес до нього та до його мети в житті дедалі поглиблювався і зростав. Уся його особа і зовнішність привертали увагу навіть зовсім випадкового спостерігача. Він був, певно, понад шість футів ^[3] _{3
  Фут – 30,4 сантиметра.}


[Закрыть]заввишки і такий худющий, що здавався ще вищим, його очі були гострі й пронизливі, крім тих періодів отупіння, про які я згадував; а тонкий яструбиний ніс надавав усій його зовнішності настороженого й рішучого вигляду. Його підборіддя виступало вперед і було різко окреслене, що характеризує вольову людину, його руки були завжди в плямах від чорнила та хімікалій, але їх дотик був дуже делікатний, що я часто мав нагоду спостерігати, дивлячись на його маніпуляції з тендітними інструментами дослідника.

Читач може вважати, що я втручався не в свої справи, коли я признаюсь, як сильно ця людина збудила мою цікавість і як часто я намагався пробити стіну стриманості, за якою вона ховалася. Проте, перш ніж ухвалювати такий вирок, слід згадати, яке безцільне було моє життя і як мало було в ньому розваг. Моє здоров'я дозволяло мені виходити хіба що в дуже гарну погоду, і я не мав друзів, які б навідували мене і порушували одноманітність мого існування. За таких обставин я радо привітав таємничість, якою був оповитий мій співмешканець, і віддавав багато часу на те, щоб її розгадати.

Медицини Шерлок Холмс не вивчав. Він сам у відповідь на запитання підтвердив думку Стемфорда з цього приводу. Не було схоже й на те, що він самотужки готується здобути вчений ступінь чи в який-небудь інший спосіб прагне приєднатися до вченого світу. Проте його запал до деяких галузей науки, нічим, здавалося, не поєднаних, був надзвичайний, і там його знання були такі повні й докладні, що просто-таки вражали мене. Безумовно, ніяка людина не працювала б так наполегливо, здобуваючи такі вичерпні знання, коли б не мала на увазі якоїсь певної мети. Люди, які читають безсистемно, рідко відзначаються точністю знань. Ніхто не обтяжує свого розуму дрібницями, хіба що має для цього якусь поважну підставу.

Його неуцтво було таке ж дивовижне, як і його знання. Про сучасну літературу, філософію та політику він не знав, здавалося, нічого. Коли я послався на Томаса Карлейля, він спитав цілком наївно, хто це такий і що він зробив. Та мій подив досяг кульмінації, коли я випадково виявив, що він не знає теорії Коперніка і будови сонячної системи. Щоб якась цивілізована людина в дев'ятнадцятому столітті не знала, що земля обертається навколо сонця, – це просто не вкладалося у моїй голові.

– Ви начебто вражені, – посміхнувся він з мого здивування. – Тепер же, знаючи про Коперніка, я докладу всіх зусиль, щоб його забути.

– Забути?!

– Бачите, – пояснив він, – я вважаю, що людський розум спочатку схожий на невелике порожнє горище, і людина мусить заповнити його таким майном, яке їй до вподоби. Дурень затягує туди всякий мотлох, який тільки йому трапиться по дорозі, так що знання, яке могло б бути йому корисним, витісняється або в кращому разі воно перемішане з багатьма іншими речами, і він ледве-ледве може добратися до нього. Ну, а розумний працівник дуже і дуже обережно ставиться до того, що брати на своє горище-мозок. Він не бере нічого, крім інструментів, які допоможуть у його роботі, зате їх у нього великий асортимент, і все це в ідеальному порядку. Помилково думати, що це маленьке приміщення має еластичні стіни і може розтягатися скільки завгодно. Будьте певні, настане час, коли за всяке набуте знання ви забудете щось, що знали раніше. Отже, це надзвичайно важливо – не давати безкорисним фактам витісняти корисні.

– Але ж сонячна система! – запротестував я.

– На бісового батька вона мені! – перебив він нетерпляче. – Ви кажете, що ми крутимось навколо сонця. Якби ми крутились навколо місяця, то це ні на шеляг не змінило б нічого для мене чи моєї роботи.

Я мало не спитав його, що то за робота, але щось у його манері підказало мені, що запитання буде небажаним. Проте я обміркував нашу коротку розмову і спробував зробити з неї висновки. Він сказав, що не здобував би ніякого знання, що не стосується його мети. Отже, всі його знання потрібні йому тільки для досягнення мети. Я перелічив у думці всі ті різноманітні питання, в яких він виявив себе переді мною винятково добре обізнаним. Я навіть узяв олівця і прикинув їх на папері. Я не міг стриматися від сміху, коли склав цей документ.

Ось як він виглядав:

Шерлок Холмс. Обсяг його знань:

1. Знання літератури – жодного.

2.» філософії – жодного.

3.» астрономії – жодного.

4.» політики – слабеньке.

5.» ботаніки – нерівне. Обізнаний з беладоною, опіумом і отрутами взагалі. Не знає нічого про практичне садівництво.

6.» геології – практичне, але обмежене. З одного погляду впізнає різні грунти. Після прогулянки показував мені бризки на своїх штанях і розрізняв по кольору і консистенції, в якій частині Лондона дістав їх.

7.» хімії – глибоке.

8.» анатомії – точне, але не систематичне.

9.» сенсаційної літератури – невичерпне. Він, здається, знає кожну деталь кожного страхітливого злочину, вчиненого в цьому столітті.

10. Добре грає на скрипці.

11. Вправний боксер і фехтувальник.

12. Має добрі практичні знання британського права.

Дійшовши до цього місця в моєму списку, я з відчаю кинув список у вогонь. «Я ніколи не зможу взнати, куди цей чоловік гне і яку він відкрив професію, що потребує всіх цих достоїнств, – сказав я сам собі, – то ж краще відмовитися від спроби одразу».

Я згадував уже про його майстерну гру на скрипці. Це була надзвичайна гра, але така ж дивацька, як і всі його інші достоїнства. Я добре знав, що він може грати п'єси, і то важкі п'єси, бо на мою просьбу він заграв деякі пісні Мендельсона та інші популярні речі. Але, залишаючись наодинці, він рідко награвав якусь виразну мелодію чи знайомий мотив. Десь увечері, відкинувшись у кріслі, він заплющував очі і цигикав на скрипці, недбало кинутій на коліно. Іноді звуки були ясні і журливі. Часом вони були фантастичні і веселі. Зрозуміло, що вони відтворювали думки, які опановували його, але чи музика допомагала тут думкам, чи була ця гра просто наслідком примхи або фантазії – цього я не міг зрозуміти. Я міг би запротестувати проти таких нестерпних соло, якби він звичайно не закінчував їх цілим попурі з моїх улюблених мелодій у вигляді певної компенсації за випробування мого терпіння.

Мабуть, з тиждень до нас ніхто не заходив, і я почав думати, що мій співмешканець такий же самотній, як і я. Проте незабаром я переконався, що у Холмса багато знайомих, причому в найрізноманітніших верствах суспільства. Бував один хворобливий, схожий на пацюка, темноокий чоловічок якого мені представили як містера Лестрейда; він заходив по три-чотири рази на тиждень. Якось ранком завітала нарядно одягнена дівчина і пробула з півгодини чи й більше. Того ж вечора зайшов сивий, обшарпаний відвідувач, схожий на рознощика, який здався мені дуже збудженим, а слідом за ним з'явилася недбало взута літня жінка. Іншого разу з моїм співмешканцем розмовляв сивий джентльмен, а наступного дня – залізничний носильник у вельветовій формі. Коли з'являвся хтось із цих різномасних відвідувачів, Шерлок Холмс звичайно просив дозволу скористатися вітальнею, і я йшов до своєї спальні. Він завжди просив пробачення за цю незручність.

– Мені доводиться користуватись вітальнею, як робочим кабінетом, – пояснював він, – а ці люди – мої клієнти.

Знову я мав нагоду прямо спитати, в чому полягає його робота, і знову не насмілився викликати його на відвертість. Я вважав тоді, що Холмс має якусь серйозну підставу обходити мовчанкою питання про свої заняття, але незабаром він розвіяв такі думки, сам почавши розмову на цю тему.

Якось, – добре пам'ятаю, що це було 4 березня, – я встав трохи раніше, ніж звичайно, і застав Шерлока Холмса за сніданком. Господиня вже так звикла до моєї звички пізно вставати, що моє місце не було накрите і кава не була готова. З безпідставною дразливістю, притаманною людському роду, я подзвонив і сухо сповістив, що чекаю сніданку. Потім узяв зі столу газету і спробував згаяти час читанням, поки мій компаньйон мов жував свої грінки. Заголовок однієї статті був помічений олівцем, і я, зрозуміло, став пробігати її очима.

Стаття називалась дещо претензійно: «Книга життя». В ній говорилось про те, як багато може узнати спостережлива людина, точно й систематично аналізуючи все, з чим вона стикається повсякденно. Мене вразила в статті дивовижна суміш проникливості й абсурдності. Міркування були логічні і переконливі, але висновки здалися мені надто далекосяжними і перебільшеними. Автор твердив, що за життєвим виразом обличчя людини, посмикуванням м'яза або поглядом очей можна відгадати найглибші її думки. Якщо вірити йому, неможливо обдурити людину, що має досвід у спостереженні і аналізі. Його висновки здавались непогрішимими, як теореми Евкліда. Необізнаних результати його спостережень настільки вражають, що вони можуть запідозрити автора їх у чаклунстві, поки не дізнаються, яким шляхом він дійшов своїх висновків.

Із спостережень над краплиною води, говорилось у статті, логічно мислячий суб'єкт може зробити висновок про можливість існування Атлантичного океану або Ніагари, не бачивши і не чувши про них. Усе життя – це великий ланцюг, природу якого можна пізнати з окремої його ланки. Як і всі інші мистецтва, науку умовиводу і аналізу можна освоїти, лише довго і наполегливо вивчаючи її, а життя надто коротке, щоб звичайний смертний зміг досягти в ній межі досконалості.

Тому, перш ніж звернутися до складних моральних і розумових проблем, дослідникові треба починати з оволодіння елементарними проблемами. Хай навчиться він, зустрівши якусь людину, з одного погляду визначати її минуле, заняття або професію. Якими б дитячими не здавалися такі вправи, вони загострюють спостережливість і вчать, як треба дивитися і на що дивитися. По нігтях на пальцях рук, по рукавах костюма, по черевику, по колінах штанів, по мозолях на вказівному і великому пальцях, по виразу обличчя, по манжетах сорочки – по кожній з цих дрібниць можна визначити професію людини. Майже неймовірно, щоб усе це разом взяте, не дало кмітливому дослідникові ключа до розгадки в будь-якому випадку.

– Несусвітні теревені! – вигукнув я, ляснувши газетою по столу. – Ніколи в житті не читав такої нісенітниці.

– Про що ви говорите? – спитав Шерлок Холмс.

– Про цю статтю, – вказав я на газету ложечкою і взявся до сніданку. – Я бачу, ви вже прочитали її, бо відмітили олівцем. Не заперечую, – дотепно написано. Але мене вона дратує. Це, мабуть, теорія якогось відірваного від світу нероби, який вигадує всі ці милі парадоксики в тиші свого кабінету. Все це далеке від життя. Хотів би я побачити автора втиснутим у вагон третього класу в метро; хай би він там назвав професії супутників. Я поставив би тисячу проти одного, що в нього нічого б не вийшло.

– Плакали б ваші грошики, – спокійно зауважив Холмс. – А щодо статті, то це я написав її.

– Ви?

– Так, я маю нахил до спостереження і умовиводу. Теорії, які я виклав там ї які здаються вам такими химерними, в дійсності надзвичайно життєві, такі життєві, що від них залежить мій хліб насущний.

– Як це? – спитав я мимохіть.

– Це моє ремесло. Думаю, що я єдиний на весь світ детектив-консультант, якщо ви розумієте, що це таке. У Лондоні багато державних і приватних детективів. Коли ці добродії не можуть справитись, вони приходять до мене, і мені вдається направити їх на вірний слід. Вони викладають переді мною всі факти, і звичайно я, знаючи історію злочинів, виводжу їх із труднощів. Між злочинами існує велика видова подібність, і якщо ви знаєте як свої п'ять пальців подробиці тисячі злочинів, то буде дивно, коли ви не розгадаєте тисяча першого. Лестрейд – відомий детектив. Та недавно в одній справі з підробкою він теж зайшов у тупик і звернувся до мене.

– А інші ваші клієнти?

– Їх звичайно посилають до мене приватні агенти розшуку. Це все люди, які потрапили в біду і яким потрібна допомога. Я вислухую їхню розповідь, вони слухають мої поради, і я кладу в кишеню гонорар.

– Чи не хочете ви сказати, що, не залишаючи своєї кімнати, можете розплутати вузол, з яким не справились люди, що мали всі факти?

– Саме так. Я маю на це певну інтуїцію. Час від часу трапляються й складніші випадки. Тоді мені доводиться повозитись і ознайомитись з обставинами справи самому. Як бачите, я маю багато спеціальних знань, які я застосовую до запропонованої мені справи, і це надзвичайно полегшує роботу. Правила умовиводу, викладені в статті, що викликала ваше презирство, неоціненні для мене в практичній роботі. Спостережливість стала моєю другою натурою. Ви здивувалися, коли при першій же нашій зустрічі я сказав, що ви прибули з Афганістану.

– Безперечно, про це вам сказали.

– Нічого подібного. Я зміркував, що ви прибули з Афганістану. Моя думка внаслідок довгого тренування працює так швидко, що я прийшов до висновку, не усвідомлюючи проміжних ланок. А проте ці ланки були. Хід міркування був такий: «Ось джентльмен типу медика, але з виправкою військового. Отже, ясно – військовий лікар. Він щойно прибув з тропіків, бо його обличчя засмагле, але це не його природний колір, бо шкіра на зап'ястях біла. Він зазнав нещастя і хворів, про що свідчить його змучений вигляд. Ліва рука в нього покалічена. Він тримає її в неприродному положенні. Де в тропіках міг англійський військовий лікар зазнати стільки труднощів і бути пораненим у руку? Ясно, що в Афганістані. Весь цей хід думок не зайняв і секунди. Я зауважив тоді, що ви прибули з Афганістану, і здивував вас.

– Це досить просто, коли ви пояснюєте, – посміхнувся я. – Ви мені нагадуєте сищика Дюпена – героя творів Едгара Аллана По. Ніколи не думав, що такі люди існують в житті.

Шерлок Холмс підвівся і запалив люльку.

– Ви, мабуть, думаєте, що мені приємне ваше порівняння з Дюпеном, – зауважив він. – Ну, а я не дуже високої думки про Дюпена. Ця його манера вламуватися в думки приятелів із «слушним» зауваженням після чвертьгодинної мовчанки насправді дуже показна і поверхова. Він, безперечно, мав певний хист до аналізу, але зовсім не був таким феноменом, як, здається, уявляв собі По.

– Ви читали твори Габоріо? – спитав я. – Чи відповідає Лекок вашому поняттю про детектива?

Шерлок Холмс зневажливо засміявся.

– Лекок був нікчемний партач, – сказав він сердито. – Єдине, що в нього було позитивного, це – енергія. Від цієї книжки мене просто нудить. Завдання полягало в тому, щоб упізнати невідомого в'язня. Я зробив би це за одну добу. Лекоку потрібно було шість місяців чи десь близько того. З цієї книги можна було б зробити підручник для детективів, щоб навчати їх, чого їм слід уникати.

Мене просто-таки обурило те, що з двома героями, якими я захоплювався, поводилися так зневажливо. Я відійшов до вікна і стояв, дивлячись на гомінку вулицю. «Цей тип, можливо, й дуже мудрий, – сказав я собі, – але надто високої думки про себе».

– В наші дні немає ні злочинів, ні злочинців, – говорив він роздратовано. – Яка користь мати голову на плечах у нашій професії? Я добре знаю, в мені є щось таке, що може прославити моє ім'я. Не було й нема людини, яка б внесла стільки, як я, дослідницького елемента і природного хисту у викриття злочинів. А які наслідки? Нема чого викривати, є тільки дрібні підлоти з таким прозорим мотивом, що навіть чиновники з Скотленд-Ярду бачать їх наскрізь.