Текст книги "По багряному сліду"

Автор книги: Артур Конан Дойл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

Розділ IV
РОЗПОВІДЬ ДЖОНА РЕНСА

Була перша година, коли ми вийшли з будинку № 3 на Лорістон Гарден. Шерлок Холмс завів мене до найближчого телеграфу, звідки він послав довгу телеграму. Потім покликав візника і звелів відвезти нас на адресу, дану Лестрейдом.

– Нема нічого ліпшого, ніж свідчення з перших рук, – зауважив він. – Я вже маю свою думку про цю історію, та не зашкодить узнати все, що тільки можливо.

– Ви дивуєте мене, Холмс, – промовив я. – Безумовно, ви не так впевнені у всіх цих подробицях, як удаєте.

– Помилки не може бути, – відказав він. – Найперше, що я помітив, прибувши туди, це були колії від коліс якогось екіпажа біля самого краю тротуару. Протягом тижня, аж до вчорашньої ночі, дощу не було, отже, ті колеса, які лишили такий глибокий слід, побували там цієї ночі. Видно було також сліди кінських підків, контури однієї з них були чіткіші, ніж інших трьох. Ясно, що це була нова підкова. А що екіпаж був там після того, як почався дощ, а не вранці, – за це поручився Грегсон, – то, виходить, екіпаж був там десь уночі і привіз у будинок цих двох людей.

– Це якраз досить легко встановити, – погодився я, – але як бути із зростом того другого чоловіка?

– А зріст людини в дев'яти випадках із десяти можна визначити за довжиною її кроку. Це досить простий розрахунок, але не варт надокучати вам цифрами. Я виміряв крок цього чоловіка на глині стежки і на пилюці підлоги. Крім того, я мав нагоду перевірити мої обчислення. Коли людина пише на стіні, вона інстинктивно пише десь на рівні своїх очей. Ну, а той напис був якраз вище шести футів від підлоги. Тут все ясно, як на долоні.

– А його вік? – запитав я.

– Якщо людина ступає на чотири з половиною фути без найменшого зусилля, то вона ще не стара. Така була ширина калюжі на. стежці в саду, через яку цей чоловік переступив. Чоботи з лакованої шкіри обійшли калюжу, а тупоносі переступили. В цьому зовсім нема нічого таємничого. Просто я застосовую до буденного життя ті правила спостереження і умовиводу, які відстоював у своїй статті. Ще щось вам незрозуміло?

– Нігті на руках і сорт сигар, – підказав я.

– Напис на стіні було виведено пальцем, вмоченим у кров. У збільшувальне скло я помітив, що штукатурка була злегка подряпана; цього б не сталося, коли б нігті у людини були коротко обрізані. Я зібрав з підлоги трохи попелу. Він був темний і пухнастий. Такий попіл дає тільки тріхінопольська сигара. Я спеціально вивчав сигари і навіть написав на цю тему брошуру. Скажу без хвастощів, я можу впізнати з одного погляду попіл будь-якої відомої марки сигар, або тютюну. Саме в таких деталях досвідчений детектив відрізняється від детективів типу Грегсона і Лестрейда.

– А рум'яне обличчя? – спитав я.

– А-а, це був сміливіший здогад, хоч я нітрохи не сумніваюсь, що не помилився. Але зараз про це мене не питайте.

Я провів рукою по чолу.

– У мене голова йде обертом. Чим більше думаєш, тим загадковішим усе це здається. Як потрапили ці два чоловіки – якщо їх було двоє – в порожній будинок? Що сталося з візником? Як міг один чоловік примусити іншого прийняти отруту? Звідки взялася кров? Яка була мета вбивці, якщо пограбування відпадає? Де взявся жіночий перстень? А понад усім – навіщо було другому чоловікові писати перед втечею слово Rache? Признаюсь, я безсилий погодити між собою і пояснити ці факти.

Мій приятель схвально посміхнувся:

– Ви стисло і докладно підсумували труднощі становища, – сказав він. – Багато чого й досі неясно, хоч у мене немає сумнівів відносно головних фактів. Щождо відкриття бідолахи Лестрейда, то я гадаю, що це була звичайна хитрість з метою направити поліцію по хибному сліду. Напис зробив не німець. Друковане «А» виглядало, як готичне. Ну, а справжній німець неодмінно напише «А» латинським шрифтом. Отже, ми можемо з певністю сказати, що то писав не німець, а незграбний наслідувач, який перестарався. Це був просто маневр, щоб збити слідство з вірного шляху. Цим я й обмежусь, докторе. Знаєте, чарівник втрачає авторитет у публіки, як тільки пояснить свої секрети. А коли я з'ясую вам надто багато з мого методу роботи, ви прийдете до висновку, що я зрештою звичайнісінька людина.

– Я ніколи цього не скажу, – відповів я. – Ви так наблизили викриття злочину до точної науки, як ніхто і ніколи на світі.

Мій супутник аж зашарівся від задоволення, почувши мої слова, сказані таким серйозним тоном. Я вже говорив, що там, де мова йшла про його майстерність, він був чутливий до лестощів, як дівчина до розмов про її красу.

– Скажу вам більше, – промовив він. – Лаковані і тупоносі чоботи приїхали в тому самому екіпажі і йшли по стежці разом, ніби приятелі, напевне, під руку. Коли вони ввійшли в будинок, то ходили взад і вперед по кімнаті, а вірніше лаковані стояли на місці, а тупоносі ходили. Все це я прочитав на пилюці; і ще я прочитав, що під час ходіння чоловік дедалі більше збуджувався, бо кроки його ставали ширшими. Він весь час говорив і, без сумніву, розпалився вкрай. Тоді сталася трагедія. Я сказав вам тепер усе, що знаю, а решта – просто здогад і припущення. Отже, у нас є база для дальшої роботи. Нам треба поспішати, бо я хочу піти сьогодні ввечері на концерт Галле, послухати Норман Неруду ^[7] _{7
  Галле – відомий піаніст і диригент, Норман Неруда – скрипачка, його дружина.}


[Закрыть].

Так ми розмовляли, поки наш екіпаж пробирався довгим рядом брудних вулиць і понурих завулків. У найбруднішому і найпохмурішому місці наш візник раптом зупинився.

– Он там, в глибині, Одлей Корт, – сказав він, показуючи на вузький прохід між довгими рядами вицвілих цегляних будівель. – Я вас тут почекаю.

Одлей Корт мав дуже непривабливий вигляд. Вузький прохід ввів нас в чотирикутне подвір'я, вимощене плитами і оточене убогими будинками. Ми прокладали собі дорогу поміж гуртами брудних дітлахів і розвішаною рядами нужденною білизною, поки не добралися до будинку № 46, на дверях якого була прибита невеличка мідна табличка з ім'ям Ренса. Нам сказали, що констебль у ліжку, і просили зачекати и маленькому передпокої.

Незабаром він з'явився, сердитий від того, що його розбудили.

– Я доповів у відділенні, – буркнув він.

Холмс вийняв з кишені півсоверена і задумливо грався ним.

– Ми хотіли б почути про все з ваших уст, – сказав він.

– Я радо розповім усе, що знаю, – відповів констебль, не зводячи очей із золотого диска.

– Розкажіть нам своїми словами все, як було.

Ренс вмостився на дивані з кінського волосся і насупив брови, ніби намагаючись не пропустити чогось у своїй розповіді.

– Я вам розповім з самого початку, – сказав він. – Моє чергування припадає на час від десятої години вечора до шостої ранку. Об одинадцятій була бійка в «Білому Олені». А так усе було спокійно. О першій почався дощ, і я зустрів Гаррі Мерчера – того, що чергує на Голленд Гроу – і ми поговорили на розі Генрієтта-стріт. Незабаром – може, десь коло другої чи трохи пізніше – я вирішив пройтися і поглянути, як воно на Брікстон-род. Там було страшенно брудно й безлюдно. По дорозі я не зустрів ні душі, тільки один чи два екіпажі проїхали повз мене. Я проходжувався і роздумував, – між нами кажучи, – про те, як надзвичайно доречною була б пляшчина джину, коли раптом помітив у вікні того самого будинку світло. Ну, я знав, що ці два будинки на Лорістон Гарден були незаселені, бо їх власник не хоче дбати про каналізацію, а останній наймач одного з будинків помер від черевного тифу. Я був прямо ошелешений, побачивши світло у вікні, і запідозрив щось недобре. Коли я підійшов до дверей…

– Ви зупинилися, а потім повернули назад до хвіртки, – перебив мій приятель. – Для чого ви це зробили?

Ренс аж підскочив від здивування і вирячив очі на Шерлока Холмса.

– Що ж, це правда, сер! – вигукнув він. – Хоч святий знає, як ви про це дізналися. Бачите, коли я підійшов до дверей, було так тихо і безлюдно, що я подумав: чи не покликати когось? Мене не сполохаєш нічим на цьому світі, але я подумав: може, це той, що вмер від тифу, оглядає каналізацію, яка вбила його. От я й пішов до хвіртки подивитися, чи не видно де Мерчерового ліхтаря. Але там не побачив нікого.

– На вулиці не було нікого?

– Ні душі, сер, – навіть жодної собаки. Тоді я взяв себе в руки, повернувся назад і штовхнув двері. Всередині все було спокійно, так що я увійшов у кімнату, де горіло світло. Там на каміні блимала свічка з червоного воску. При світлі її я побачив…

– Так, я знаю все, що ви бачили. Ви обійшли кімнату кілька разів, стали навколішки біля тіла, а потім вийшли і стали смикати двері в кухню, тоді…

Джон Ренс схопився з переляканим обличчям і підозрою в очах.

– Де ви ховались, що все це бачили? – вигукнув він. – Мені здається, вам відомо набагато більше, ніж слід.

Холмс засміявся і жбурнув через стіл констеблеві свою візитну картку.

– Не арештовуйте мене за вбивство, – сказав він. – Я один із хортів, а не вовк. Містер Грегсон чи містер Лестрейд поручаться за мене. Але продовжуйте. Що потім?

Ренс знову сів на своє місце, не втрачаючи однак занепокоєного виразу.

– Я повернувся до хвіртки і дав сигнал свистком. Мерчер і ще двоє прийшли на підмогу.

– На вулиці в той час нікого не було?

– Та, можна сказати, нікого, якщо мати на увазі людей, від яких була б хоч найменша користь.

– Що значить «можна сказати»?

На обличчі констебля розпливлася усмішка.

– На своєму піку я бачив немало п'яниць, – сказав він, – але ніколи ще не бачив такого п'яного, як той хлоп'яга. Він був біля хвіртки, коли я вийшов. Схилившись на поручні, він виспівував на всю горлянку якусь дурницю. Він не міг устояти на ногах.

– А який він був на вигляд? – перебив Холмс.

Джон Ренс здавався трохи збентеженим цим відступом від теми.

– Був п'яний як хлющ, – промимрив він. – Відвели б його в поліцію, коли б не були так зайняті.

– Гаразд, але його обличчя… одяг… Хіба ви нічого не запам'ятали? – нетерпляче перебив Холмс.

– Як то не запам'ятав, коли нам із Мерчером довелося його підтримувати з обох боків. Він був високий, рум'яний, обличчя внизу було закутане…

– Досить! – вигукнув Холмс. – Де він подівся?

– Ніколи було дивитися за ним, – відповів полісмен ображено. – Ручуся, що він любісінько знайшов дорогу додому.

– Як він був одягнений?

– У коричньовому пальті.

– Був у нього батіг у руці?

– Батіг? Не було.

– Мабуть, забув його, – пробурмотів мій колега. – А ви часом не бачили після цього кеба? Не чули стуку коліс?

– Ні.

– Ось вам півсоверена, – сказав мій компаньйон, підводячись і беручи капелюха. – Боюся, Ренс, що ви ніколи не матимете успіху в поліції. Оця ваша голова може знадобитися тільки як прикраса. Минулої ночі ви могли б здобути собі сержантські нашивки. У вас в руках була людина, яку ми шукаємо і яка тримає ключ до таємниці. Тепер нема чого сперечатися про це. Я вам кажу, що це так. Ходімо, докторе.

Ми вийшли до кеба, залишивши нашого інформатора, сповненого недовіри і явно занепокоєного.

– Який бовдур! – гірко поскаржився Холмс, коли ми їхали додому. – Тільки подумати, щастя само лізло йому в руки, а він його випустив.

– Я нічого не розумію. Правда, опис цього п'яниці збігається з вашим уявленням про другу людину, причетну до цієї справи, але навіщо йому було повертатися до того будинку? Це не властиво злочинцям.

– Перстень, чоловіче, перстень. Він за ним повертався. Якщо у нас не буде іншого способу піймати його, ми можемо завжди почепити на наш гачок перстень. Він мій, докторе, – я готовий побитись об заклад, що я впіймаю його. Мушу подякувати вам за все це. Я міг би не піти, якби не ви, і проґавив би найцікавіший випадок, з яким я будь-коли стикався: біг по багряному сліду, чи не так? Чом би нам не вжити мистецького виразу? Багряна нитка вбивства снується крізь сіру павутину життя, і наш обов'язок простежити цю нитку, відокремити і викрити кожну її ланку. А зараз поснідаємо і до Норман Неруди. Вона незрівнянно володіє смичком. Що за п'єска Шопена, яку вона грає так чудово: тр-ла-ла-ліра-ліра-лей.

Відкинувшись в екіпажі, цей любитель-детектив виспівував, мов жайворонок, а я тим часом розмірковував про багатогранність людського розуму.

Розділ V
НА ОГОЛОШЕННЯ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ВІДВІДУВАЧ

Ранкових клопотів було забагато для мого кволого здоров'я, і в другій половині дня я був дуже зморений. Як тільки Холмс пішов на концерт, я ліг на диван і спробував заснути. Та це була марна спроба. В моєму збудженому мозку роїлися дивовижні фантазії та гадки: як тільки я заплющував очі, переді мною поставало спотворене мавпяче обличчя вбитого. Воно справило на мене гнітюче враження. Хто знає, чи було ще людське обличчя, яке б так ясно виражало найогидніший порок, як обличчя Еноха Дж. Дреббера з Клівленда. Проте я розумів, що справедливість мусить торжествувати і що порочність жертви – не виправдання в очах закону.

Що більше я думав про це, то більш незвичайною здавалась мені гіпотеза Шерлока Холмса, що Дреббера отруєно. Я пригадував, як він понюхав губи трупа і, без сумніву, при цьому щось породило в нього таку думку. Та й коли не отрута, то що ж тоді викликало смерть цієї людини? Адже на тілі не було ні ран, ні слідів задушення, Але з другого боку, чия ж то кров так густо забризкала підлогу? Не було ніяких ознак боротьби, і в жертви не було ніякої зброї, щоб поранити противника. Я почував, що поки ці питання не розв'язані, заснути буде нелегко як Холмсові, так і мені. Його спокій і впевненість у собі переконували мене, що він уже мав пояснення всіх цих фактів, але я не міг ніяк уявити, які саме.

Холмс повернувся дуже пізно – так пізно, що я зміркував: концерт не міг затримати його так довго. Обід уже давно стояв на столі.

– Це було чудово, – сказав він, сідаючи. – Пригадуєте, що говорить Дарвін про музику? Він твердить, що здатність творити і сприймати її існувала у людського роду задовго до того, як з'явилася здатність до мови. Можливо, тому вона так сильно впливає на вас. Це неясні спогади нашої душі про ті туманні століття, коли світ переживав своє дитинство.

– Це досить широка ідея, – зауважив я.

– Ідеї людини повинні бути широкі, як природа, якщо вони призначені пояснювати природу, – відповів він. – Та що з вами? Вас не пізнати, Ця брікстонродська справа вивела вас з рівноваги.

– Правду кажучи, таки вивела, – озвався я. – Я б мусив бути не таким вразливим після пережитого в Афганістані. Я бачив, як моїх товаришів рубали на куски під Мейваном, і не втрачав мужності.

– Це й зрозуміло. У всьому цьому є таємниця, яка стимулює уяву; де нема уяви, там немає страху. Ви бачили вечірню газету?

– Ні.

– Там вміщено досить докладний звіт про цю історію. Але зовсім не згадується про жіночу обручку. Це якраз нам на руку.

– Чому?

– Подивіться на цю об'яву, – відповів він. – Я розіслав її текст до всіх редакцій газет сьогодні вранці зразу ж після відвідин будинку на Брікстон-род.

Він кинув мені газету, і я глянув на вказане місце. Це було перше оголошення в стовпці під заголовком «Знайдено»: «Сьогодні вранці в районі Брікстон-род на дорозі між таверною «Білий Олень» і Голландським гаєм знайдено звичайну золоту обручку. Звертатися до д-ра Уотсона, 221-Б, Бейкер-стріт, з 8 до 9 години вечора, сьогодні».

– Вибачте, що я скористався вашим іменем, – сказав він. – Якби я написав своє власне, то хтось із цих йолопів міг би побачити його і втрутитися в справу.

– Я не заперечую, – відповів я. – Але припустімо, що хтось звернеться, а персня у мене нема.

– Ну, він у вас є, – сказав Холмс, подаючи мені перстень. – Він дуже подібний, майже точна копія.

– А як ви гадаєте, хто по нього прийде?

– Як це хто? Чоловік у коричньовому пальті, наш рум'яний приятель з тупими носками чобіт. Якщо він не прийде сам, – то пришле співучасника.

– А він не побоїться?

– Анітрохи. Якщо мій погляд на цю справу вірний, – а я маю всі підстави гадати, що так і є, – цей чоловік пискне чим завгодно, аби тільки повернути перстень. Я думаю, що він упустив його, коли схилився над тілом Дреббера, і тоді не помітив цього. Оглядівся він уже аж по дорозі звідти, поспішив назад, але наткнувся на поліцію. І все це через власну нерозсудливість – не погасив свічки. Йому довелося прикинутись п'яним, щоб відвести підозріння. Тепер уявіть себе на місці цього чоловіка. Після того, як він все знову обміркував, йому могло спасти на думку, що він, можливо, загубив перстень по дорозі, вийшовши з будинку. Що він зробить у такому разі? Він нетерпляче ждатиме вечірніх газет, сподіваючись знайти об'яву про перстень. Його погляд, звичайно, спиниться на цьому оголошенні. Він стрибатиме до стелі від радощів. Чого б йому підозрівати пастку? На його думку, нема підстав цю знахідку зв'язувати з убивством. Він буде тут не далі, як за годину.

– А тоді? – спитав я.

– О, це вже покладіться на мене. У вас є яка-небудь зброя?

– Мій старий револьвер і кілька патронів.

– Не завадило б його почистити і зарядити. Це одчайдушний чоловік; і хоч я захоплю його зненацька, краще бути готовими до всього.

Я пішов у свою спальню і зробив так, як радив Холмс. Коли я повернувся з револьвером, стіл був прибраний, а Холмс віддався своєму улюбленому заняттю – імпровізував на скрипці.

– Події наростають, – сказав він, коли я ввійшов, – я тільки що одержав відповідь на мою телеграму в Америку. Моя точка зору на цю справу виявилась правильною.

– А саме? – спитав я нетерпляче.

– Моїй скрипці пора дати нові струни, – зауважив він. – Покладіть свій револьвер в кишеню. Коли цей чоловік прийде, розмовляйте з ним звичайним тоном. А далі звіртесь на мене. Не сполохайте його надто пильним поглядом.

– Зараз вісім годин, – глянув я на свого годинника.

– Так, він, певне, буде тут за кілька хвилин. Трохи прочиніть двері. Тепер вставте ключ зсередини. Дякую! Цю дивну стару книжку я добув учора в одному кіоску. «De jure inter gentes» ^[8] _{8
  «Про міжнародне право».}


[Закрыть]– видана латинською мовою у Льєжі в Нідерландах в 1642 році. Голова Карла ^[9] _{9
  Карл І (1600–1649) – король Англії та Ірландії, якого було страчено.}


[Закрыть]ще міцно трималася на плечах, коли було надруковано цей томик у коричньовій оправі.

– Хто друкував?

– Якийсь Філіпп де Круа. На першому аркуші видно поблякий напис «Ex libris Gulielmi Whyte» ^[10] _{10
  «З книг Гуліельмо Уайта».}


[Закрыть]. Хотів би я знати, хто такий цей Вільям Уайт. Певно, якийсь правник-крючкотворець сімнадцятого століття. В його почерку є щось адвокатське. А ось, якщо не помиляюсь, і наш відвідувач.

Коли він це сказав, різко задзеленчав дзвоник. Шерлок Холмс потихеньку встав і посунув своє крісло до дверей. Ми чули, як по коридору пройшла служниця і клацнув засув.

– Чи тут живе доктор Уотсон? – почувся чіткий, хоч досить грубий голос. Ми не чули відповіді служниці. Двері зачинилися, і хтось став підійматися по сходах, непевно човгаючи ногами. На обличчі мого приятеля, який прислухався до цих кроків, пробігла тінь здивування. Незнайомий повагом пройшов по коридору і злегка постукав у двері.

– Заходьте! – гукнув я.

На мій оклик, замість сподіваного лютого мужчини, несміливо ввійшла шкутильгаючи старезна зморщена бабуся. Вона, здавалось, була осліплена яскравим світлом і, після поклонів, зупинилася, глипаючи на нас тьмяними очима і перебираючи в кишені тремтячими пальцями. Я подивився на свого компаньйона, його вкрай розчарований вигляд мало не розсмішив мене.

Стара карга витягла вечірню газету і вказала на наше оголошення.

– Я ось за цим, добрі джентльмени, – сказала вона, ще раз уклонившись. – Золотий весільний перстень на Брікстон-род. Він належить моїй дочці Саллі, що тільки рік як одружилася, а в неї чоловік – офіціант на кораблі. І що б він сказав, якби прийшов додому і застав її без персня, – аж страх подумати, бо й так він непривітний, а ще коли нап'ється… З вашої ласки вона вчора ввечері пішла до цирку з…

– Це її перстень? – спитав я.

– Слава тобі господи! – вигукнула стара. – Саллі буде така рада! Той самісінький.

– А яка ваша адреса? – взяв я олівець.

– Дункан-стріт, номер 13, Гаундсдіч. Не близький світ звідси.

– Брікстон-род не по дорозі між Гаундсдічем і будь-яким цирком, – різко перебив її Шерлок Холмс.

Стара обернулась і пильно подивилась на нього своїми маленькими почервонілими очима.

– Цей джентльмен спитав про мого адресу, – сказала вона, – Саллі живе в квартирі на Мейфільд-Плейс, номер 3, Пекгем.

– А ваше прізвище?..

– Моє прізвище – Сойєр, а її – Денніс, бо вона вийшла заміж за Тома Денніса… такого меткого й ладного хлопця, поки в морі. Ні одного офіціанта так не цінують. А як на березі, то за жінками та за шинками…

– Ось перстень, місіс Сойєр, – перебив я, помітивши знак, поданий Холмсом. – Він, безсумнівно, належить вашій дочці, і я радий, що можу повернути його законному власникові.

Шамкаючи численні благословення і запевнення вдячності, стара карга сховала перстень у кишеню і почовгала вниз по сходах. Як тільки вона вийшла, Шерлок Холмс скочив на ноги і кинувся до своєї кімнати. Через кілька секунд він повернувся закутаний у довге пальто і шарф.

– Я піду за нею, – кинув він нашвидку, – вона, певно, співучасниця і заведе до нього. Ждіть мене!

Ледве зачинилися за старою двері, Шерлок Холмс уже спустився вниз по сходах. У вікно я побачив, як вона пленталась по той бік вулиці, а переслідувач ішов назирці.

«Або вся його теорія невірна, – говорив я сам собі, – або ж він зараз ухопить бика за роги».

Мене не треба було просити чекати його повернення, бо я відчував, що не засну, поки не дізнаюся про кінець цієї історії.

Було близько дев'ятої, як Холмс вийшов з дому. Я зовсім не уявляв, коли він повернеться, і терпеливо сидів, попихкуючи люлькою та перегортаючи сторінки» «Viepe Bohéme» ^[11] _{11
  «Життя богеми».}


[Закрыть]Анрі Мюржера. Пробило десяту, і я почув кроки служниці, яка подибала до ліжка. Об одинадцятій повз мої двері поважнішою ходою пройшла господиня – певно, також на спочинок. Було майже дванадцять, коли внизу клацнув замок. Як тільки Холмс увійшов, я по його обличчю побачив, що він зазнав невдачі. Сміх і досада, здавалось, змагалися між собою, поки сміх не переміг, і він весело зареготався.

– Ні за що на світі я б не хотів, щоб це пронюхали в Скотленд-Ярді, – вигукнув він, опускаючись у крісло. – Я їм допік уже так, що вони б раді були мене освистати. Та я можу сміятися, бо знаю, що кінець кінцем з ними поквитаюся.

– А в чому справа? – спитав я.

– О, я не соромлюся розповісти вам, як я пошився в дурні. Ця баба, пройшовши трохи, почала раптом шкандибати, прикидаючись, що в неї болить нога. Потім вона спинилася і покликала кеб, що їхав мимо. Я якраз був поблизу і почув адресу, але я міг би про це не турбуватись, бо вона викрикнула її так голосно, що було чути на другому боці вулиці. «Їдьте на Дункан-стріт, 13, Гаундсдіч», заверещала вона. «Це вже схоже на правду», подумав я і, виждавши, поки вона сіла в кеб, сам причепився ззаду. В цьому мистецтві мусить бути вправним кожен детектив. Ну, ми поторохтіли вулицями і ніде не зупинялися, поки не приїхали за адресою. Ми ще не під'їхали до будинку, а я вже вискочив і пішов собі з байдужим виглядом. Та ось кеб спинився. Візник зліз, і я бачив, як він відчинив дверці і став чекати. Проте ніхто не виходив. Коли я порівнявся з візником, він сердито мацав руками в порожньому кебі і сипав такими витонченими прокльонами, яких світ не чув. Пасажирки не було й сліду. Боюсь, що візникові довго ще доведеться чекати своєї плати. Я дізнався, що будинок № 13 належить поважному шпалерникові Кесвіку і що там нікого на прізвище Сойєр або Денніс навіть і не чули.

– То ви хочете сказати, що ця стара недолуга баба могла вистрибнути з екіпажа на повному ходу, так що ні ви, ні візник її не помітили?

– Хай їй чорт! – різко сказав Шерлок Холмс. – Яка ж це баба? Ми були старими бабами, що дали себе так ошукати. Це був молодий чоловік, досить енергійний та ще й неабиякий актор. Вистава була неповторна. Він, безперечно, помітив, що його переслідують, і вислизнув від мене. Це показує, що людина, яку ми шукаємо, не така одинока, як я собі уявляв, а має друзів, готових рискувати заради неї. Ну, докторе, у вас дуже змучений вигляд. Раджу вам лягати спати.

Я справді почував себе стомленим, отже радо послухався його. А Холмс примостився біля каміна, де ще жеврів огонь, і довго в нічній тиші було чути журливе зітхання його скрипки. Я розумів, що він усе ще розмірковує над дивною загадкою, яку взявся будь-що розгадати.