Текст книги "По багряному сліду"

Автор книги: Артур Конан Дойл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

Розділ VI
ТОБАЙАС ГРЕГСОН ПОКАЗУЄ, НА ЩО ВІН ЗДАТНИЙ

На другий день газети були заповнені повідомленнями про Брікстонську таємницю, як вони називали вбивство невідомого. Кожна з них давала довгий опис цієї події, а деякі вмістили ще й передовиці. Окремі відомості були для мене нові. Я й досі зберігаю в своєму альбомі численні вирізки й виписки, що стосуються цієї справи. Ось основні з них.

«Дейлі телеграф» писала, що в криміналістиці рідко бували трагедії з такими загадковими обставинами. Німецьке ім'я жертви, відсутність корисливих мотивів і зловісний напис на стіні – все це вказувало на те, що тут діяли політичні емігранти і революціонери. Соціалісти мають розгалужені організації в Америці, і покійний, без сумніву, порушив їх неписані закони, його вислідили і вбили. Натякнувши на Vehmgericht ^[12] _{12
  Таємний суд у середньовічній Німеччині.}


[Закрыть], aqua tofana ^[13] _{13
  Отруйна рідина.}


[Закрыть], карбонаріїв, маркізу де Брінвійє ^[14] _{14
  Відома отруйниця XVII ст.}


[Закрыть], вчення Дарвіна, принципи Мальтуса і вбивства на Реткліф-гайвей, стаття закінчувалася закликом до уряду посилити нагляд за іноземцями в Англії.

«Стандард» твердила, що такі злочини звичайно трапляються внаслідок ліберального управління країною. Вони виникають в результаті занепаду будь-якого авторитету в нестійких умах мас. Покійний був американцем і в Лондоні проживав лише кілька тижнів. Він зупинявся в пансіоні мадам Шарпантьє на Торквей Террейс, Кемберуелл. Його супроводив особистий секретар, містер Джозеф Стенгерсон. Обидва вони попрощалися з своєю хазяйкою у вівторок, четвертого числа, і вирушили на Юстонський вокзал з наміром потрапити на Ліверпульський експрес. Потім їх обох бачили на платформі. Більше про них нічого не було відомо, аж поки тіло містера Дреббера не знайшли, як повідомлялося, в порожньому будинку на Брікстон-род, за багато миль від Юстонського вокзалу. Як він там опинився і як його спіткала ця доля – лишається таємницею. Нічого невідомо і про місце перебування Стенгерсона. Далі висловлювалася впевненість, що містер Лестрейд та містер Грегсон із Скотленд-Ярду, яким доручено розслідування, скоро розплутають цю загадкову справу.

«Дейлі ньюс» зауважила, що злочин, безперечно, має політичний характер. Деспотизм і ненависть до лібералізму з боку урядів континентальних держав загнали до Англії багатьох людей, які зазнали переслідування на своїй батьківщині. Серед цих людей існує суворий закон честі, і всяке порушення його карається смертю. Слід докласти всіх зусиль, щоб розшукати секретаря Стенгерсона і дізнатись про деякі подробиці життя покійного. Великий крок вперед зроблено вже тим, що встановлено адресу будинку, де жив убитий. Цим ми завдячуємо проникливості й енергії містера Грегсона з Скотленд-Ярду.

Шерлок Холмс, з яким я перечитував ці замітки за сніданком, від душі втішався ними.

– Я ж вам казав: що б не трапилося, Лестрейд і Грегсон завжди будуть у виграші.

– Це залежить від того, як повернеться справа.

– Бог з вами, це не має ніякого значення. Якщо злочинця впіймають, то це буде завдякиїх зусиллям; якщо він втече, то це буде всуперечїх зусиллям. Так чи інакше, а вони виграють. До того ж і поклонників матимуть. «Un sot trouve toujours un plus sot qui l'admire» ^[15] _{15
  Французьське прислів’я: Дурень завжди знайде ще дурнішого, який ним захоплюватиметься.}


[Закрыть].

– Що там таке? – скрикнув я, бо в цю хвилину в прихожій і на сходах почулося тупотіння багатьох ніг і одночасно голосний протест нашої господині.

– Це бейкерстрітський загін служби розшуку, – сказав мій приятель серйозним тоном, коли до кімнати вдерлося півдюжини брудних і обшарпаних вуличних хлопчаків.

– Струнко-о! – владно скомандував Холмс, і всі шестеро замурзаних шибеників вишикувалися в ряд і завмерли. – Надалі з рапортом до мене приходитиме тільки Віггінс, а всі інші чекатимуть на вулиці. Знайшли його, Віггінс?

– Ні, сер, – відповів той.

– Я не дуже й надіявся. Але шукайте, поки не знайдете. Ось ваша плата. – Холмс простяг кожному з хлопчаків по шилінгу. – А тепер гайда і повертайтеся з кращим рапортом.

Він махнув рукою, і дітлахи кинулися стрімголов униз по сходах, мов щури. За хвилину ми почули їх дзвінкі голоси на вулиці.

– Один з таких малюків може дізнатись більше, ніж дюжина агентів Скотленд-Ярду, – зауважив Холмс. – Від самого вигляду офіційної особи у людей замикаються вуста. А ці пролізуть скрізь і все вивідають. Кмітливості їм не бракує, потрібна тільки організованість.

– Це ви їх для брікстонської справи найняли? – спитав я.

– Так. Я хочу перевірити один здогад. Це просто справа часу. Еге! Зараз ми почуємо добрячі новини! Он іде вулицею Грегсон із сяючим обличчям. Не інакше, як до нас. Так, спинився. Ось і він!

Задзеленчав дзвоник, і за кілька секунд білявий детектив, перестрибуючи через троє східців, влетів у нашу вітальню.

– Дорогий мій! – вигукнув він, мало не викручуючи пасивну руку Холмса. – Можете мене поздоровити! Я остаточно розплутав усю справу.

По обличчю мого компаньйона, здавалось, пробігла тінь занепокоєння.

– Ви хочете сказати, що напали на вірний слід? – спитав він.

– На вірний слід! Убивця вже сидить під замком!

– А як його ім'я?

– Артур Шарпантьє, молодший лейтенант королівського флоту, – вигукнув Грегсон, бундючно потираючи свої товсті руки і випинаючи груди.

Шерлок Холмс зітхнув з полегшенням, а обличчя його розпливлося в усмішці.

– Сідайте і візьміть сигару, – запропонував Холмс. – Нам кортить почути, як це вам вдалося. Хочете віскі з водою?

– Не заперечую, – згодився детектив. – Величезне напруження, з яким я працював останні дні, зовсім виснажило мене. Не так, звісно, фізичне напруження, як розумове. Вам це знайоме, містер Шерлок Холмс, бо ми обидва – люди розумової праці.

– Ви робите мені багато честі, – сказав серйозно Холмс. – Розкажіть же, як ви досягли таких блискучих результатів.

Детектив сів у крісло і самовдоволено запихкав сигарою. Раптом, не стримавши веселощів, він ляснув себе по стегну.

– Найкумедніше те, що цей дурень Лестрейд, який вважає себе за такого спритного, пішов по зовсім хибному сліду. Він ганяється за секретарем Стенгерсоном, що причетний до цього злочину не більше, ніж ненароджене дитя. Не маю сумніву, що він його вже арештував.

Ця думка так розвеселила Грегсона, що він аж захлинувся від сміху.

– А як ви натрапили на слід?

– Зараз усе вам розповім. Але, звичайно, докторе Уотсон, це суворо між нами. Перша трудність полягала в тому, щоб добути відомості про цього американця. Хтось інший чекав би, поки надійде відповідь на оголошення або поки хтось сам запропонує якусь інформацію. Та тільки не Тобайас Грегсон! Ви пригадуєте той циліндр біля мертвого?

– Так, – відповів Холмс. – Куплений у Джона Андервуда і синів, Кемберуелл-род, 129.

Обличчя Грегсона зовсім спохмурніло.

– Ніяк не думав, – щоб ви помітили адресу, – промимрив він. – Ви там були?

– Ні.

– Ага! – вигукнув з полегкістю Грегсон. – Ніколи не слід нехтувати зайвим шансом, яким би дрібним він вам не здавався.

– Для великого розуму немає дрібниць, – сентенційно зауважив Холмс.

– Отже, я пішов до Андервуда і спитав його, чи продавав він циліндр такого-то розміру і фасону. Він переглянув свої книги і сказав, що справді послав той циліндр якомусь містеру Дребберу, що жив у мебльованих кімнатах Шарпантьє на Торквей Террейс. Так я взнав його адресу.

– Спритно! Дуже спритно! – пробурмотів Холмс.

– Потім я відвідав мадам Шарпантьє, – продовжував детектив. – Я застав її дуже блідою і пригніченою, її дочка також була в кімнаті… Надзвичайно вродлива дівчина. Очі її були заплакані, а губи тремтіли, коли я заговорив з нею. Я відчув, що тут пахне дичиною. Вам знайоме це почуття, містер Шерлок Холмс, коли натрапляєш па вірний слід, – якесь дрижання в нервах. Я спитав: «Ви чули про таємничу смерть вашого квартиранта містера Еноха Дреббера з Клівленда?»

Мати кивнула головою. Вона, здавалось, не могла вимовити й слова. Дочка зайшлася слізьми. Тоді я вже не сумнівався, що вони дещо знають про цю справу.

– О котрій годині містер Дреббер поїхав від вас на вокзал? – спитав я.

– О восьмій, – від хвилювання вона ковтнула повітря. – Його, секретар, містер Стенгерсон, сказав, що є два поїзди – один о дев'ятій п'ятнадцять, а другий об одинадцятій годині. Він хотів устигнути на перший.

– І більше ви його не бачили?

Обличчя жінки страшенно змінилося. Воно зблідло, мов у мерця. Минуло кілька секунд, поки вона видавила з себе єдине слово «ні». Голос її був хрипкий, неприродний.

На якусь хвилину запанувала тиша, а потім спокійно й виразно заговорила дочка:

– Нічого доброго, мамо, не може вийти з брехні, – сказала вона. – Будьмо одверті з цим джентльменом. Ми бачили містера Дреббера ще раз.

– Хай тебе бог простить! – заволала мадам Шарпантьє, заламуючи руки і опускаючись у крісло. – Ти вбила свого брата.

– Артур сам волів би, щоб ми сказали правду, – твердо відповіла дівчина.

– Раджу вам розповісти все, як було, – звернувся я до них. – Половинне зізнання гірше, ніж ніякого. До того ж ви не знаєте, що нам уже відомо про це.

– Хай впаде все на твою голову, Еліс! – вигукнула її мати і потім звернулася до мене: – Я все розкажу нам, сер. Не думайте, що моє хвилювання викликане побоюванням, ніби мій син має якесь відношення до цієї жахливої історії. Він абсолютно не винен. Але я боюсь, що у ваших очах і в очах інших він може виглядати скомпрометованим. Але ж це неправильно, його благородний характер, його переконання і все його минуле суперечать такій підозрі.

– Для вас найкраще щиро зізнатися в усьому, – порадив я. – Будьте певні, якщо ваш син не винен, йому гірше не буде.

– Може, Еліс, ти нас залишиш удвох, – сказала мати. А коли дочка вийшла, знов повернулась до мене: – Я, не мала наміру, сер, розповідати вам усе це, та коли моя бідна донька сказала, – у мене немає іншого вибору. А вже як я наважилась розповідати, то не втаю нічого.

– І то буде наймудріше, – заохотив я.

– Містер Дреббер пробув у нас тижнів зо три. Він подорожував по Європі з своїм секретарем містером Стенгсрсоном. Я помітила на кожному з їх чемоданів ярлик «Копенгаген» – з місця їх останньої зупинки. Стенгерсон – спокійний, витриманий чоловік; сам містер Дреббер, хоч мені й прикро таке говорити, – був зовсім іншого складу: неотесаний і дуже грубий. У перший же вечір свого приїзду він напився і тримався дуже зухвало. З того часу я рідко бачила його тверезим. Почав чіплятися до служниць і навіть гірше – засвоїв цей тон і по відношенню до моєї доньки, Еліс. Кілька раз говорив їй неподобства, але вона, на щастя, надто невинна, щоб реагувати на його слова. Одного разу він таки схопив і обняв її. Його секретар дорікнув йому за негідну мужчини поведінку.

– Але чому ви все це терпіли? – спитав я. – Я гадаю, що ви можете позбутися ваших пожильців, коли тільки захочете.

Місіс Шарпантьє почервоніла від мого влучного зауваження.

– Бачить бог, я б його вирядила того ж самого дня, коли цей чоловік прибув, – сказала вона. – Але спокуса була надто великою. Вони платили по фунту щодня – чотирнадцять фунтів за тиждень і то в мертвий сезон. Я вдова, і мій хлопець, що служить у флоті, коштував мені дорого. Шкода було втратити ці гроші. Я хотіла, щоб усе обійшлось якнайкраще. Але та остання вихватка не вкладалася ні в які рамки, і я йому відмовила в квартирі. Це й була причина його від'їзду.

– А далі?

– Мені полегшало на душі, коли я побачила, що він від'їжджає. Мій син саме у відпустці, але я нічого не говорила йому про це, бо у хлопця шалений характер, і він дуже любить свою сестру. Зачинивши за квартирантами двері, я відчула, ніби з серця спав тягар. Та, на моє лихо, менше як, за годину почувся дзвінок і я взнала, що містер Дреббер повернувся. Він був дуже збуджений і п'яний. Вдершись до кімнати, де ми сиділи з дочкою, він невиразно пробелькотав, що спізнився на поїзд. Потім він повернувся до Еліс і прямо у мене на очах запропонував їй утекти з ним.

– Ви вже повнолітня, – сказав він, – згідно з законом, можете робити, що захочете. Грошей у мене багато. Не звертайте уваги на цю стару. Ходімте зі мною, і ви житимете, як принцеса.

Бідолашна Еліс так злякалась, що хотіла тікати, але він піймав її за руку і потяг до дверей. Я скрикнула; в цю мить мій син Артур увійшов до кімнати. Що сталося потім, я не знаю. Я чула лайку і метушню від бійки, але була надто налякана, щоб підвести голову. Коли я опам'яталася і відкрила очі, то побачила, що Артур стоїть, сміючись, у дверях з палицею в руці.

– Не думаю, щоб цей падлюка знову до нас прийшов, – сказав він. – Я зараз піду за ним і подивлюся, що він робить.

З цими словами Артур узяв свого капелюха і пішов на вулицю. На другий день ми почули про загадкову смерть містера Дреббера.

Все це місіс Шарпантьє розповідала з частими зітханнями й паузами! Часом вона говорила так тихо, що я ледве міг розібрати слова. Я застенографував усі її показання, отже ніякої помилки бути не може.

– Це надзвичайно цікава історія, – позіхнув Шерлок Холмс. – Що ж ви зробили потім?

– Коли місіс Шарпантьє скінчила, – продовжував детектив, – я побачив, що вся справа залежала від одного моменту. Втупивши в неї погляд, що, як я помітив, завжди дає добрий ефект, коли маєш справу з жінками, я спитав неї, о котрій годині повернувся її син.

– Я не знаю, – знітилася вона.

– Не знаєте?

– Ні. У нього є ключ, і він увійшов сам.

– Після того, як ви лягли спати?

– Так.

– Коли ви лягли в ліжко?

– Близько одинадцятої.

– Отже, вашого сина не було щонайменше дві години?

– Так.

– А може, чотири або п'ять?

– Може.

– Що він робив протягом цього часу?

– Я не знаю! – вона зблідла, мов крейда.

Звичайно, після цього мені небагато лишалося зробити. Я дізнався, де був лейтенант Шарпантьє, взяв із собою двох констеблів г арештував його. Коли я торкнув його за плече і попередив, щоб не чинив опору, він відповів зухвало і безсоромно:

– Я гадаю, що ви арештовуєте мене як причетного до смерті цього негідника Дреббера?

Ми нічого не говорили йому про це, отже, таке зауваження було досить підозрілим.

– Безперечно, – підтакнув Холмс.

– Він усе ще носив із собою важку палицю, яка, за словами матері, була з ним, коли він пішов за Дреббером. Це був міцний дубовий кийок.

– Отже, як ви уявляєте собі всю цю історію?

– Я думаю, що він ішов за Дреббером аж до Брікстон-род. Там між ними виникла нова сварка, під час якої Дреббер дістав удар палицею, можливо, під груди. Цей удар убив його, не лишивши жодного знаку. Тієї ночі дощ був такий сильний, що навколо не було ні душі, і Шарпантьє затягнув тіло в порожній будинок. Щождо свічки, крові, напису на стіні, то все це може бути трюком, щоб направити поліцію по хибному сліду.

– Молодець, – сказав Холмс підбадьорливим голосом. – Ви, Грегсон, справді робите успіхи. З вас ще будуть люди.

– Смію гадати, що я справився з цим завданням досить уміло, – гордо відповів детектив. – Молодий чоловік розповів, що пройшов за Дреббером трохи, але той його помітив і взяв екіпаж, щоб утекти від переслідування. По дорозі додому лейтенант зустрів старого товариша по плаванню і довго з ним прогулювався. На запитання, де живе цей старий товариш, не зміг дати точної відповіді. Я гадаю, що всі кінці чудово збігаються. Що мене тішить, так це думка про Лестрейда, який пішов по хибному сліду. Боюсь, що він там небагато доб'ється. Та ось і він сам!

Це справді був Лестрейд, який піднявся по сходах, поки ми розмовляли, і зараз входив у кімнату. На цей раз не помітно було його звичайної зарозумілості. Обличчя у Лестрейда було стурбоване і заклопотане, одяг неохайний. Він, очевидно, прийшов порадитися з Шерлоком Холмсом, бо, побачивши свого колегу, збентежився і стояв посеред кімнати, нервово мнучи капелюха, не знаючи, що робити.

– Це зовсім незвичайна справа, – сказав він нарешті. – Дуже загадкова справа!

– А-а! Ви так гадаєте, містер Лестрейд! – вигукнув зловтішно Грегсон. – Я так і думав, що ви прийдете до цього висновку. Вдалося вам знайти секретаря, містера Джозефа Стенгерсона?

– Секретаря Дреббера, містера Джозефа Стенгерсона, – промовив урочисто Лестрейд, – убито в готелі Хеллідея сьогодні близько шостої години ранку.

Розділ VII
СВІТЛО В ТЕМРЯВІ

Звістка, яку приніс Лестрейд, була такою несподіваною і важливою, що всіх нас просто приголомшила. Грегсон схопився з стільця, перекинув недопите віскі і воду. Я мовчки позирав на Шерлока Холмса, що стиснув губи і насупив брови.

– Стенгерсона також, – промимрив він. – Справа ускладнюється.

– Вона й раніш була складною, – пробурмотів Лестрейд, беручи стільця. – Бачу, я потрапив на щось подібне до військової ради.

– Ви… ви певні щодо тієї звістки? – запинаючись, спитав Грегсон.

– Я тільки що з його кімнати, – сказав Лестрейд. – Я перший виявив убивство.

– Ми вислухали точку зору Грегсона в цій справі, – зауважив Холмс. – Чи не ознайомите і ви нас з тим, що бачили і що зробили?

– Будь ласка, – відповів Лестрейд, сідаючи. – Признаюсь, я був тієї думки, що цей Стенгерсон замішаний у вбивстві Дреббера. Останні події показали, що я помилявся. Керуючись своїми припущеннями, я взявся встановити, що сталося з секретарем. Їх бачили разом на Юстонському вокзалі приблизно о пів на дев'яту вечора третього числа. О другій ранку Дреббера знайдено на Брікстон-род. Треба було дізнатися, що робив Стенгерсон між 8-30 і моментом злочину і що з ним сталося потім. Я телеграфував у Ліверпуль, вказав прикмети цієї людини і попередив, щоб стежили за американськими суднами. Потім я обійшов усі готелі і мебльовані кімнати в околиці Юстона, міркуючи, що коли Дреббер і його супутник розлучилися, то цілком природно для останнього було б зупинитися на ніч десь поблизу, а потім знову чекати ранком па вокзалі.

– Вони, напевне, домовилися про місце зустрічі заздалегідь, – зауважив Холмс.

– Так і виявилось. Весь учорашній вечір я витратив на розшуки. Сьогодні вранці встав дуже рано і о восьмій прибув до готелю Хеллідея на Літль Джордж-стріт. На моє запитання, чи тут не зупинився містер Стенгерсон, мені одразу відповіли ствердно.

– Мабуть, ви той джентльмен, якого він чекає, – сказали мені. – Він чекає когось уже два дні.

– Де він зараз? – спитав я.

– Нагорі, спить. Просив розбудити о дев'ятій.

– Я піднімуся до нього зараз, – сказав я.

Мені здавалось, що моя несподівана поява могла потрясти його нерви і змусити проговоритися.

Служник згодився провести мене до кімнати Стенгерсона. Вона була на другому поверсі, до неї вів маленький коридор. Служник показав двері і вже хотів спускатися вниз, коли я побачив щось таке, від чого аж млосно стало, незважаючи на весь мій двадцятирічний досвід. З-під дверей в'юнилась вузенька червона стрічка; вона бігла по коридору і біля протилежної стіни кінчалась маленькою калюжею. Я скрикнув, і служник обернувся. Він мало не зомлів від цього видовища. Двері були замкнуті зсередини, але ми натиснули плечима і виламали їх. Вікно в кімнаті було відчинене, а біля вікна лежало скорчене тіло чоловіка в нічному одязі. Він був мертвим. кілька годин, бо руки й ноги зовсім задубіли. Коли перевернули його, служник відразу впізнав у ньому того самого джентльмена, що найняв кімнату під ім'ям Джозефа Стенгерсона. Причиною смерті був глибокий удар у лівий бік ножем, який, певно, пройшов до серця. А тепер найдивніше з усього. Як ви гадаєте, що будо над убитим?

Не встиг Шерлок Холмс відповісти, а я вже відчув, як у мене по тілу пробігли мурашки.

– Слово Rache, написане кров'ю, – сказав він.

– Так, – підтвердив тремтячим голосом Лестрейд.

На мить усі замовкли. Якась незбагненна методичність у вчинках невідомого вбивці робила його злочини особливо жахливими. Мої нерви, досить міцні на полі бою, тремтіли від самої думки про це.

– Вбивцю бачили, – продовжував Лестрейд. – Хлопець-молочник по дорозі до молочарні випадково проходив по провулку, що веде від стайні за готелеві. Він помітив, що драбина, яка звичайно там лежала, була приставлена до широко розчиненого вікна на другому поверсі. Пройшовши трохи, хлопець озирнувся і побачив чоловіка, що спускався по драбині. Він сходив на землю зовсім спокійно і відкрито, і молочник подумав, що то якийсь тесляр чи столяр, що працює в готелі. Він не звернув на нього уваги, тільки подумав про себе, що робітник надто рано вийшов на роботу. Хлопцеві той чоловік видався високим на зріст, рум'яним, у довгому коричньовому пальті. Вчинивши злочин, вбивця, мабуть, лишався якийсь час у кімнаті, бо ми знайшли в тазу, де він мив руки, почервонілу від крові воду і плями на простинях, об які він дбайливо витер свого ножа.

Почувши опис убивці, який так збігався з Холмсовим, я поглянув на нього. Проте на його обличчі не було й сліду торжества або задоволення.

– Ви не знайшли в кімнаті нічого такого, що було б провідною ниткою у з'ясуванні особи вбивці? – спитав він.

– Нічого. У Стенгерсона. в кишені був гаманець Дреббера, але в цьому нема нічого дивного, бо він платив за все. У гаманці знайшли вісімдесят з чимось фунтів. Які б не були мотиви цих дивовижних злочинів, ясно одно: це не грабунок. У кишені вбитого не було ні паперів, ні записок, крім телеграми з Клівленда, одержаної з місяць тому, в якій написано: «Д. Г. в Європі». Підпису не було.

– І більше нічого? – спитав Холмс.

– Нічого істотного. Книжка, яку цей чоловік читав перед сном, лежала на ліжку, а на стільці біля нього люлька. На столі стояла склянка води, на підвіконні маленька коробочка з-під мазі з двома пілюлями.

Шерлок Холмс від радості аж підскочив.

– Останнє кільце в ланцюгу! – вигукнув він тріумфально. – Тепер у мене є всі докази.

Обидва детективи здивовано вирячились на нього.

– Я тримаю в руках усі нитки цього вузла, – впевнено сказав Холмс. – Є, звичайно, деталі, які треба доповнити, але я так впевнений в усіх основних фактах, що сталися відтоді, як Дреббер розлучився з Стенгерсоном на вокзалі, аж до моменту, коли знайдено його тіло, ніби я бачив усе на власні очі. Я вам це доведу. Ті пілюлі у вас?

– Ось вони, – Лестрейд вийняв маленьку коробочку. – Я взяв їх разом з гаманцем і телеграмою, щоб покласти в безпечному місці в поліції. Пілюлі я захопив зовсім випадково, бо, мушу сказати, не надаю їм ніякого значення.

– Дайте їх сюди, – сказав Холмс. – Ну, докторе, – звернувся він до мене, – це аптечні пілюлі?

Безумовно, вони були не аптечні – перлинно-сірого кольору, маленькі, круглі і майже прозорі.

– Вони такі легкі і прозорі, що, на мою думку, повинні розчинятися в воді, – зауважив я.

– Цілком вірно, – відповів Холмс. – А тепер сходіть, будьте ласкаві, вниз по того нещасного хворого тер'єра, якому хазяйка ще вчора хотіла вкоротити муки.

Я спустився вниз і приніс тер'єра. Важке дихання і згаслий погляд свідчили, що жити йому лишалось недовго. А сніжнобіла морда ясно говорила, що пес уже переступив звичайний строк собачого життя. Я влаштував його на килимку і підклав під нього подушку.

– Тепер я розріжу одну з цих пілюль пополам, – сказав Холмс і, вийнявши складаного ножа, розрізав її. – Половинку покладемо назад в коробочку, вона ще нам згодиться. Другу половинку я покладу в цю чарку з чайною ложкою води. Ви бачите, що наш друг доктор має рацію – вона легко розчиняється.

– Може, це й цікаво, – сказав Лестрейд ображеним тоном людини, яка підозріває, що з неї глузують, – але я не бачу, яке відношення має цей експеримент до смерті містера Джозефа Стенгерсона.

– Терпіння, мій друже, терпіння! Ви згодом переконаєтесь, що відношення безпосереднє. Тепер я додам трохи молока для смаку і дам цю суміш собаці.

Кажучи це, він вилив рідину з чарки па блюдце і поставив перед тер'єром. Той швидко вилизав блюдце насухо.

– Як бачимо, він сьорбає її залюбки.

Серйозність Шерлока Холмса так вплинула на нас, що ми всі сиділи тихо, уважно дивлячись на тварину і чекаючи чогось надзвичайного. Проте нічого особливого не сталося. Собака й далі лежав, простягнувшись на подушці і важко дихаючи. Від пілюлі йому не стало ні краще, ні гірше.

Холмс вийняв годинник. Минуло кілька хвилин, а пілюля не діяла. На обличчі Холмса з'явився вираз великої досади й розчарування. Він кусав собі губу, барабанив пальцями по столу і виявляв інші ознаки гострого нетерпіння. Він так хвилювався, що мені аж шкода його стало. А детективи глузливо усміхалися, нітрохи не засмучені його невдачею.

– Ні, це не може бути збігом обставин! – вигукнув Холмс, схопився із стільця і несамовито забігав по кімнаті. —. Неможливо, щоб це було простим збігом! Ті самі пілюлі, які я підозрював в історії з Дреббером, справді знайдено після смерті Стенгерсона. Проте вони не діють. Що це може означати? Не міг же весь хід моїх міркувань бути хибним! Це неможливо! І однак цей нещасний пес почуває себе нітрохи не гірше. Ага! Розумію. Знайшов.

Він аж закричав від радості, кинувся до коробочки, розрізав другу пілюлю пополам, розчинив у воді, влив молока і подав тер'єрові. Ледве нещасне створіння лизнуло язиком мікстуру, як його вхопила конвульсія і воно витяглося мертве, убите.

Шерлок Холмс глибоко зітхнув і витер піт з чола.

– Мені б слід більше вірити в себе, – сказав він. – Пора вже знати, що коли якийсь факт нібито випадає з довгого ланцюга умовиводів, то завжди вихопить, що його можна витлумачити якось інакше. Із двох пілюль у коробочці одна була з смертельною отрутою, а друга зовсім нешкідлива. Я повинен був усе це знати раніше, ніж побачив цю коробочку.

Останнє твердження видалось мені більш ніж дивовижним – я ледве міг повірити, що Холмс був у тверезому стані. Але ж на доказ правильності його припущення лежав мертвий пес. Мені здавалося, що туман у моїй голові поступово розсіюється, і до мене почала потроху доходити істина.

– Все це здається вам дивним, – продовжував Холмс, – бо вам не вдалося на самому початку розслідування збагнути важливість одного справжнього ключа до таємниці, даного вам. Мені це вдалося, а все, що сталося потім, підтвердило моє початкове припущення і по суті було його логічним наслідком. Отже, те, що бентежило вас і ще більше затемнювало справу, прояснювало її для мене і підтверджувало мої висновки. Це помилка – ототожнювати заплутане з таємничим. Найпростіший злочин часто є найбільш загадковим, коли в ньому нема ніяких особливих прикмет, з яких можна було б виходити. Це вбивство було б набагато важче розслідувати, якби тіло жертви було знайдене десь на бруку без усіх тих незвичайних і сенсаційних супровідних обставин, які зробили його винятковим. Незвичайні деталі, замість того, щоб ускладнити справу, насправді спрощують її.

Містер Грегсон, який слухав цю промову дуже нетерпляче, не міг далі витримати.

– Слухайте, містер Холмс! – сказав він. – Ми ладні визнати, що ви мастак і що у вас є свої методи роботи. Але ж ми хочемо зараз чогось більшого, ніж гола теорія та проповіді. В даному випадку треба схопити цю людину. Я дав своє пояснення фактам і, здається, помилився. Молодий Шарпантьє не міг брати участі в цьому другому ділі. Лестрейд вислідив Стенгерсона і, виходить, також схибив. Судячи з ваших натяків, ви; здається, знаєте більше від нас. Тож ми маємо право, нарешті, спитати у вас прямо, що ви знаєте про цю справу. Чи можете ви назвати ім'я вбивці?

– Мені здається, сер, Грегсон має рацію, – підтримав Лестрейд. – Ми обидва пробували, і в обох не вийшло. За цей час, що я сиджу в цій кімнаті, ви не раз говорили, начебто маєте всі потрібні докази. Певно, ви далі не будете ховатися з ними?

– Найменше зволікання з арештом убивці, – зауважив я, – дасть йому можливість вчинити ще якийсь злочин.

Притиснутий отак всіма нами, Холмс завагався. Він продовжував ходити взад і вперед по кімнаті з опущеною головою і насупленими бровами, як завжди, коли глибоко замислювався.

– Більше убивств не буде, – промовив він нарешті, раптово спинившись і дивлячись прямо на нас. – Цю думку можете зовсім викинути з голови. Ви спитали, чи знаю я ім'я вбивці. Так, знаю. Та самого цього знання недосить, важливіше – зуміти схопити його. Це я сподіваюся зробити зовсім скоро і гадаю, що своїми силами. Але завдання це не з простих, бо ми маємо справу з хитрою і одчайдушною людиною, у якої є не менш спритний спільник – у чому я мав нагоду переконатись. Поки вбивця не знає, що ми натрапили на його слід, є деякі шанси схопити його; але, якщо у нього з'явиться найменша підозра, він змінить ім'я і в одну мить загубиться серед чотирьох мільйонів жителів міста. Не бажаючи вас образити, мушу однак сказати, що, на мою думку, такі люди не по зубах для поліції. Ось чому я не просив вашої допомоги. Якщо мене спіткає невдача, я візьму на себе всю вину. До цього я готовий. А тепер обіцяю вам, що звернусь до вас, як тільки це не загрожуватиме моїм власним планам.

На обличчях Грегсона і Лестрейда можна було помітити, що їм не зовсім сподобались і ці запевнення і нехтування поліцією. Грегсон почервонів по самі вуха, а маленькі очі Лестрейда заблищали від цікавості і образи. Та ще ніхто з них не встиг промовити й слова, як почувся легенький стук у двері, і делегат від вуличних хлопчаків юний Віггінс став перед нами своєю власною непривабливою персоною.

– З вашого дозволу, сер, – сказав він, пригладжуючи розпатланого чуба, – кеб чекає внизу.

– Молодець, – сказав Холмс ласкаво. – Чому б вам не завести таких у Скотленд-Ярді? – звернувся він до гостей, виймаючи пару стальних наручників із шухляди в столі. – Гляньте, як добре працює пружина. Вони замикаються в одну мить.

– І стара модель досить добра, – зауважив Лестрейд, – аби тільки було на кого їх надівати.

– Чудово, чудово, – усміхнувся Холмс. – Візник допоможе мені перенести чемодани. Покличте його, Віггінс.

Я був здивований, що мій приятель говорив так, наче справді мав намір кудись їхати. Адже він мені нічого про це не говорив. Він витяг невеликий чемодан і почав його перев'язувати. Поки він порався коло чемодана, в кімнату ввійшов візник.

– Допоможіть мені затягти тут, кебмен, – сказав Холмс; пораючись коло чемодана і не підводячи голови.

Той підійшов, насупившись, і неохоче простяг руки, щоб допомогти. В цю мить різко клацнув метал, і Шерлок Холмс рвучко випростався.

– Джентльмени! – вигукнув він, виблискуючи очима. – Дозвольте представити вам містера Джефферсона Гоупа, вбивцю Еноха Дреббера і Джозефа Стенгерсона.

Все це сталося так блискавично, що я не встиг збагнути, в чому річ. У мене лишився яскравий спогад про цю хвилину, про торжествуючий вигляд Холмса і дзвінкий звук його голосу, про приголомшений і дикий вираз на обличчі візника, коли він люто поглядав на блискучі наручники, що ніби якимось чудом з'явилися в нього на руках. На якусь мить ми всі закам'яніли. Аж ось наш полонений з несамовитим ричанням вирвався з цупких обіймів Холмса і кинувся у вікно. Посипалося скло, рама вилетіла, але раніше ніж він встиг вискочити, Грегсон, Лестрейд і Холмс накинулись на нього, мов хорти, його втягли назад до кімнати, і почалась жахлива колотнеча. Він був такий дужий і розлютований, що раз по раз відкидав нас усіх чотирьох. Бився він одчайдушно, ніби в нападі епілепсії, його обличчя і руки були страшно порізані осколками скла, але втрата крові не зменшила його опору. Лише тоді, коли Лестрейдові вдалося схопити його за галстук і здавити горло, він зрозумів, що боротьба марна. Та й тоді ми не відчували повної безпеки, аж поки не зв'язали йому ще й ноги. Нарешті ми, вкрай стомлені, задихані, звелися на ноги.