Текст книги "По багряному сліду"
Автор книги: Артур Конан Дойл
Жанр:
Классические детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)
– Тут його кеб, – сказав Шерлок Холмс. – На ньому відвеземо вбивцю до Скотленд-Ярду. А тепер, джентльмени, – продовжував він з приємною усмішкою, – ми дійшли до кінця нашої маленької таємниці. Можете запитувати мене про що тільки хочете, я запевняю вас, що не відмовлюсь відповісти.
Кінець першої частини.
ЧАСТИНА ДРУГА
Країна святих
Розділ І
НА ВЕЛИКІЙ СОЛОНІЙ РІВНИНІ
В центральній частині великого північноамериканського континенту лежить суха непривітна пустеля, яка довгий час була бар'єром для просування цивілізації. Від Сієрра-Невади до Небраски і від ріки Ієллоустон на півночі до Колорадо на півдні розкинувся безлюдний і мовчазний край. Природа не скрізь однакова в цьому сумному краї. Тут є величні гори в снігових шапках і темні понурі долини, є бистрі ріки, що ринуть скелястими каньйонами, і безкраї рівнини, які взимку білі від снігу, а влітку сірі від солончаків. Мертва і негостинна ця убога земля.
Людських осель немає в цьому краї. Часом перейде тут ватага індійців з племені Поні або Чорноногих, шукаючи нового місця для полювання. Але навіть найвідважніші з хоробрих поспішають якнайшвидше вирватися з тих страшних рівнин і знову опинитися в своїх рідних преріях. Койот крадеться чагарником, канюк важко змахує крилами в повітрі, незграбний грізлі суне через темні яри, живлячись усім, що тільки можна знайти поміж скелями. Оце й усі мешканці пустелі.
В цілому світі немає похмурішого краєвиду, ніж той, що відкривається з північного схилу Сієрра-Бланки. Скільки бачить око, простягається велика рівнина, вкрита латками солончаків і помережена групами карликових кущів. Край неба видніється довгий ланцюг гірських вершин із зубчастими гребенями, вкритими снігом. На всьому великому просторі нема щонайменшої ознаки життя, навіть натяку на нього. В сталевосиньому небі не побачиш жодного птаха, а на сірій землі ніякого руху, – над усім панує мовчання. Скільки не слухай, не почуєш найменшого звуку в цій могутній пустелі – нічого, крім всевладної і гнітючої тиші.
Ми говорили, що на цій безкраїй рівнині нема нічого навіть схожого на життя. Та це не зовсім так. Дивлячись униз із Сієрра-Бланки, можна побачити дорогу, що тягнеться через пустелю і зникає вдалині. Вся вона в коліях від коліс і стоптана ногами багатьох шукачів пригод. То тут, то там щось біліє на сонці поверх тьмяного шару солі. Підійдіть ближче і придивіться! То кістки: деякі великі й товсті, інші – менші й тонші. Товщі колись належали волам, а тонші – людям. На півтори тисячі миль можна простежити цей страшний караванний шлях по розкиданих останках тих, що впали при дорозі.
4 травня 1847 року самотній мандрівник стояв тут і споглядав цю картину. На вигляд він міг бути і добрим, і злим духом цього краю. Важко було сказати, скільки йому років, чи сорок, чи шістдесят. Обличчя в нього було худе і змарніле, а засмагла, схожа на пергамент шкіра туго обтягувала випнуті кістки. Його довге русяве волосся і борода взялися сивиною. Очі позападали й гарячково блищали. Рука, що тримала рушницю, нагадувала руку скелета. Він стояв, спершись на свою зброю, хоч уся його висока постать і дебелий, масивний тулуб свідчили, що то людина міцної будови. Худе обличчя, як і одяг, що звисав на висохлому тілі, ясно говорили, чому він виглядав таким кволим. Він умирав… умирав від голоду і спраги.
Через силу доплентався цей чоловік сюди по долині і видерся на невисокий пагорок у марній надії побачити якісь ознаки води. Навкруги лежала безмежна соляна рівнина і далеке пасмо диких гір без жодного деревця, що свідчило б про наявність води. На всьому безкрайому просторі не було нічого, що викликало б хоч проблиск надії. Чоловік обвів гарячковим шукаючим поглядом північ, схід і захід і тоді зрозумів, що мандрівці прийшов кінець і ось тут, на цій голій скелі, їх чекає смерть.
«А чому б і не тут? Хіба тут гірше, ніж у пуховій постелі, через двадцять років?» пробубонів він сам до себе і оглянув місце під валуном.
Перед тим як сісти, мандрівник поклав на землю непотрібну тепер рушницю і великий клунок, закутаний у сіру шаль, який він ніс перед тим за правим плечем. Клунок був, мабуть, важкуватим для знесиленої людини, бо, знятий з плеча, аж гупнув об землю. Одразу ж із нього долинув тихий плач і висунулося маленьке злякане личко з ясними карими очима і два кулачки з ямочками зверху.
– Ти мене вдарив, – почувся докірливий дитячий голосок.
– Ударив? – відгукнувся вибачливо чоловік. – Я ненавмисне.
Кажучи це, він розгорнув шаль і допоміг вибратися з неї дівчинці років п'яти. Її елегантні черевички і чудове рожеве платтячко з маленьким полотняним фартушком – усе дихало материнським піклуванням. Дитина була бліда і змучена, але пухкенькі ручки й ніжки свідчили, що вона страждала менше, ніж її супутник.
– І досі болить? – спитав він занепокоєно, бо дівчинка все ще терла золоті кучерики на потилиці.
– Поцілуй, то пройде, – сказала вона поважно, показуючи, де болить. – Так мама робила. Де мама?
– Мама пішла. Мабуть, ти її скоро побачиш.
– Пішла, он як! – промовила дівчинка. – Чому ж вона не сказала «до побачення»? Вона завжди так казала, навіть коли до тьоті по чай ходила, а тепер її нема вже три дні. Як тут сухо, правда? Чи нема води або чогось поїсти?
– Ні, люба, немає. Тобі треба трошки потерпіти, і тоді все буде гаразд. Притулися голівкою до мене ось так, і стане краще. Важко говорити, коли губи сухі, як підошва. Та я думаю, легше буде, коли ти знатимеш усе. Що то в тебе таке?
– Які гарнесенькі! – скрикнула радісно дівчинка, показуючи два блискучі шматочки слюди. – Коли ми повернемося додому, я дам їх братікові Бобу.
– Ти скоро побачиш іще кращі речі, – сказав чоловік впевнено. – Тільки трохи почекай. Я хотів тобі сказати… пам'ятаєш, як ми пройшли річку?
– Пам'ятаю.
– Ну, бачиш, ми думали, що вийдемо до іншої річки. Але щось підвело: компас, карта чи щось інше… І ми заблудилися. Води нестало. Лише кілька краплин для таких, як ти, і… і…
– І ти не зміг умитися? – перебила поважно дівчинка, вдивляючись в його замурзане обличчя.
– Не зміг і напитися. Перший помер Бендер, потім індієць Піт, а потім місіс Мак-Грегор, тоді Джонні Гоунз, а потім, люба, твоя мама.
– То й мама мертва! – гірко заплакала дівчинка, ховаючи лице в фартушок.
– Так. Усі померли, крім тебе й мене. Тоді я подумав, що, може, знайдеться вода в цьому напрямку. Взяв тебе через плече, та й помандрували. Але це нам нічого не допомогло. Тепер у нас зовсім мало надії.
– То, виходить, ми теж помремо? – дитя перестало плакати і підвело зрошене слізьми личко.
– Схоже на те.
– Чому ж ти і досі цього не сказав? – радісно усміхнулась вона. – Ти мене так налякав. А тепер я знаю, – коли ми помремо, то будемо з мамою знову.
– Так, будеш, люба.
– І ти також. Я їй розповім, який ти був страшенно добрий. Побачиш, вона зустріне нас біля небесних воріт з великим глечиком води і повною мискою гречаних млинців, гарячих і підсмажених з обох боків, як ми з Бобом любили. Коли ж це буде?
– Не знаю… Мабуть, скоро.
Його очі були приковані до північної частини горизонту. Там на синьому небосхилі з'явилося три маленьких цятки. Вони наближалися так швидко, що, здавалось, виростали на очах з кожною хвилиною. Ось вони вже перетворилися в трьох великих рудих птахів, які покружляли над головами мандрівників, а потім примостилися над ними на скелях. То були канюки, хижі птахи Заходу, чий приліт віщує смерть.
– Півники й курочки! – радісно закричала дівчинка, вказуючи на зловісних птахів і ляскаючи в долоні, щоб їх сполохати.
– Скажи, то бог зробив цей край?
– Авжеж, дитино, – відповів чоловік, спантеличений цим несподіваним запитанням.
– Він зробив країну там в Іллінойсі, він зробив Міссурі, – продовжувала дівчина. – А цю землю, мабуть, хтось інший зробив. Вона зовсім не така. Забули про воду й дерева.
– Як ти гадаєш, чи не помолитися нам? – спитав чоловік невпевнено.
– Але ж іще не ніч, – заперечила вона.
– Це байдуже. Хоч це й не зовсім за правилами, але бог на те не зважатиме, будь певна. Прокажи ті молитви, що говорила кожної ночі в фургоні, там, у преріях.
– А чому ти сам не прокажеш? – здивовано поглянуло на нього дівча.
– Я забув їх, бо не молився ні разу ще відтоді, як був заввишки пів цієї рушниці. Та, думаю, це ніколи не пізно. Ти говори, а я за тобою.
– Тобі треба стати навколішки, і я стану, – промовила вона, розстеляючи для нього шаль. – Треба скласти руки ось так. Від цього тобі стане добре.
Це було дивне видовище, варте кращих глядачів, ніж канюки. На вузькій шалі стояли навколішки двоє мандрівників: маленька дитина і загрубілий необачний шукач щастя. Його худе вугласте обличчя і кругле личко дівчинки були запрокинуті догори. Дивлячись в безхмарне небо, вони з щирою просьбою молилися страшному божеству, з яким вони стояли віч-на-віч. А два голоси – один тонкий і ясний, другий густий і хрипкий – злилися в благанні милосердя і прощення. Молитва скінчилась, і вони знову посідали в тіні валуна. Дитя заснуло, пригорнувшись до широких грудей свого захисника. Він якийсь час охороняв її сон, поки й самого не зморило. Три дні і три ночі не дозволяв собі ні задрімати, ні відпочити. Поволі його повіки спадали на втомлені очі, сива борода закрила золоті кучері його супутниці. Обоє заснули глибоким сном без сновидінь. Якби мандрівник не заснув ще з півгодини, він побачив би незвичайне видовище. Вдалині, край солоної рівнини, піднявся невеликий клубок пилу. Спочатку він ледве проступав крізь млу на обрії, а потім усе більше ріс угору і вшир, поки не перетворився на виразну густу хмару. Вона все збільшувалась, аж поки не стало ясно, що це була курява, яку підняли живі істоти. В родючих місцях можна було б подумати, що то наближається одне з тих великих стад бізонів, які пасуться в преріях. Але ж це було неможливо тут, у сухій пустелі. Коли вихор пилу підкотився ближче до самотньої скелі, де відпочивали обоє знедолених, крізь пелену куряви почали виділятися вкриті парусиною навіси фургонів і фігури озброєних людей. Куряву піднімав великий караван, що йшов на захід. Але що то за караван! Коли його голова досягла підніжжя гір, хвіст маячив ще на обрії. Через безкраю пустелю сунула розпорошена валка возів і людей – кінних та піших. Юрби жінок ішли, хитаючись під ношею, діти пленталися поруч возів або визирали з-під білих тентів. Це, очевидно, була не звичайна група іммігрантів, а скоріше якесь кочове плем'я, під тиском обставин змушене шукати нових земель. Серед ясної тиші було чути гомін багатьох людських голосів, скрип коліс та іржання коней. Але весь цей гамір не міг збудити двох стомлених мандрівників, що спали вгорі на скелі.
На чолі колони їхало десятків зо два поважніших вершників із суворими обличчями, одягнутих в домотканий темний одяг і озброєних рушницями. Під'їхавши до самої скелі, вони спинились і почали тримати раду.
– Джерела праворуч, браття, сказав один, чисто виголений, з жорсткою рисою рота і з сивиною на голові.
– Праворуч від Сієрра-Бланки, отже, ми досягнемо Ріо-Гранде, – відгукнувся інший.
– За воду не турбуйтеся, – вигукнув третій. – Той, хто міг добути її з скелі, не покине тепер свого народу.
– Амінь! Амінь! – відгукнулися всі.
Вони готові були знову рушити в дорогу, коли один з наймолодших і найбільш бистрооких скрикнув і вказав рукою на зубчасту скелю над ними. Там, на самій вершині; майорів яскраворожевий клапоть матерії, добре помітний на сірому фоні скелі. Побачивши його, всі спинили коней і скинули рушниці. Тим часом нові вершники під'їхали галопом на допомогу авангардові. Слово «червоношкірі» було у кожного на вустах.
– Тут не може бути індійців, – сказав літній чоловік, який мав вигляд ватажка. – Ми проминули Поні, а інші племена можна зустріти тільки за великими горами.
– Піти мені поглянути, брате Стенгерсон? – спитав один із групи.
– І я! І я! – обізвалося ще кілька голосів.
– Лишіть коней внизу, а ми почекаємо тут, – звелів ватажок.
В одну мить молоді хлопці скочили з сідла, прив'язали коней і почали підніматися вгору по схилу до того, що збудило їх цікавість. Вони наближалися швидко й безшумно, з упевненістю і вправністю досвідчених розвідників. Знизу було видно, як вони перестрибували з каменя на камінь, поки їх постаті не вималювалися на фоні неба. Вів їх юнак, який першим подав сигнал тривоги. Раптом ті, що йшли позаду, помітили, як він підняв руки догори, ніби приголомшений якимось дивом. Наблизившись, вони так само були вражені тим, що побачили.
На маленькому плоскогір'ї, яке увінчувало голий сухий горб, лежав великий самотній-валун, а під ним простягся високий чоловік з довгою бородою і гострими рисами обличчя. Спокійне обличчя і розмірене дихання свідчили, що він міцно спав. Біля чоловіка примостилася дитина, обнявши білими рученятами його жилаву засмаглу шию; золотоволоса голівка спочивала на його грудях, покритих оксамитовою курткою. Рожеві губки дівчинки були розкриті, з-під них виднілася правильна лінія сніжнобілих зубів, на личку вигравала лагідна посмішка. Пухкі ніжки в білих шкарпетках, взуті в елегантні черевички з блискучими пряжками, і довгі зморщені ноги чоловіка були дивним контрастом. Край скелі над цією незвичайною парою урочисто сиділи три канюки. Побачивши новоприбулих, вони видали хрипкі зойки розчарування і неохоче відлетіли геть.
Крик цих бридких птахів розбудив бідолах, і вони збентежено озирались. Чоловік, хитаючись, звівся на ноги і поглянув униз, на рівнину, ще недавно таку безлюдну, а тепер повну людей і худоби. Він не вірив своїм очам.
– Це, мабуть, і є те, що звуть маренням, – пробурмотів він.
Дівчинка стояла поруч, тримаючись за полу його піджака, і не говорила нічого, а тільки озирала все навколо здивованими і допитливими очима.
Рятівники скоро переконали обох нещасних, що це не видіння. Один із них схопив маленьку дівчинку і підняв її на плече, а два інших підтримували її худого товариша і допомагали йому йти до возів.
– Мене звуть Джон Фер'є, – пояснив мандрівник. – Я і ця мала – все, що лишилося від двадцяти одного чоловіка. Решта вимерли від спраги й голоду на півдні.
– То ваша дитина? – спитав хтось.
– Я думаю, тепер вона моя, – вигукнув він задирливо. – Вона моя, бо я врятував її. Ніхто не забере її від мене. Від цього дня вона Люсі Фер'є. Однак хто ви такі? – продовжував він, позираючи з цікавістю на своїх дужих засмаглих рятівників. – Здається, вас тут сила-силенна.
– Близько десяти тисяч, – відповів один юнак. – Ми переслідувані божі діти – обранці ангела Мерони.
– Ніколи не чув про такого, – сказав мандрівник. – А він вас набрав чимало.
– Не смійся з того, що священне, – сказав інший суворо. – Ми ті, хто вірить у святе писання, накреслене єгипетськими літерами на пластинках кутого золота, що були вручені святому Джозефу Сміту в Пальмірі. Ми прийшли з Нову, із штату Іллінойс, де заснували наш храм. Шукаємо захисту від насильників та безбожників, хоч би в самому серці пустелі.
Назва Нову, очевидно, щось нагадала Джонові Фер'є.
– Розумію, – сказав він. – Ви мормони.
– Ми мормони, – відповіли вони в один голос.
– А куди ви йдете?
– Не знаємо. Рука бога веде нас в особі нашого пророка. Ти мусиш стати перед ним. Він скаже, що робити з вами.
Тим часом вони спустилися з гори. Внизу їх оточила, юрба пілігримів – блідих і скромних на вигляд жінок, здорових, веселих дітей і заклопотаних чоловіків. Вигуки здивування та співчуття зустріли малу дитину і виснаженого старого чоловіка. Та їх ескорт не спинився, а просувався вперед у супроводі великого натовпу мормонів, аж поки вони не дійшли до фургона, що відрізнявся від інших великим розміром і пишною зовнішністю. Шестеро коней були запряжені в нього, тоді як в інших – по двоє і щонайбільше – четверо. Крім візника, там сидів чоловік, на вигляд не старший тридцяти років, його велика голова і владний вираз обличчя ясно говорили, що це ватажок. Він читав книжку в коричньовій оправі, а коли юрба наблизилась, відклав її і уважно вислухав розповідь про пригоду. Потім повернувся до прибулих.
– Ми можемо взяти вас до себе, – сказав він урочисто, – тільки в тому разі, коли ви приймете нашу віру. Тримати вовків у себе в кошарі ми не можемо. Краще хай ваші кості біліють у цій пустелі, ніж допустити, щоб ви стали у нас тією плямою гнилі, від якої з часом зіпсується весь овоч. Пристаєш до нас на цих умовах?
– Я гадаю, що пристану до вас на будь-яких умовах, – відповів Фер'є з таким запалом, що суворі старійшини не могли стриматися від посмішки. Тільки їхній ватажок лишився таким же суворим і поважним.
– Візьми його, брате Стенгерсон, – промовив він, – дай йому їсти й пити, і дитині також. Навчиш його нашої святої віри. Та ми вже забарилися. Рушаймо! Вперед до Сіону!
– Вперед, вперед, до Сіону! – підхопила юрба мормонів, і цей клич покотився вздовж усього каравану, поки останній звук не завмер глухим гомоном вдалині. Під ляскання батогів великі вози, скриплячи колесами, рушили з місця, і скоро весь караван знову велетенським вужем поповз уперед. Старійшина, якому було доручено обох бездомних, повів їх до свого воза, де вже була приготована страва.
– Ви залишитесь тут, – сказав він. – За кілька днів поправитесь. Але пам'ятайте, що віднині й навіки ви належите до нашої віри. Так сказав Брігем Янг, а він говорив голосом Джозефа Сміта, тобто голосом бога.
Розділ II
КВІТКА ЮТИ
Не будемо описувати всіх поневірянь і злигоднів, яких зазнали іммігранти-мормони, перш ніж досягли своєї останньої гавані. Від берегів Міссісіпі до західних схилів Скелястих гір пробивалися вони з упертістю, майже безприкладною в історії. Тубільці і дикі звірі, голод, спрага, втома й хвороби – всі перешкоди, які їм ставила на шляху природа, – вони подолали з чисто англосаксонською витривалістю. Проте довга мандрівка і пережиті страхіття похитнули мужність і найміцніших із них. Не було нікого серед цих людей, хто б не опустився на коліна в щирій молитві, коли вони побачили широку, залиту сонцем долину Юти. З уст свого вождя вони почули, що це й є обітована земля і широкі незаймані лани належать їм навіки.
Янг швидко показав себе таким же мудрим адміністратором, як і рішучим начальником. За його наказом були підготовані карти, на яких накреслено ескіз майбутнього міста. Навколишні землі розподілили під ферми і наділяли ними людей відповідно до становища кожного члена громади. Крамар розпочав торгівлю, ремісник узявся за ремесло. Вулиці й площі в місті виростали, мов у казці. В полі все щось осушували й городили, насаджували й розчищали, а на друге літо вся околиця вкрилася золотим килимом пшениці. Все процвітало в цій дивній колонії. Великий храм, закладений у центрі міста, ріс угору і вшир. Од самого світанку і до смерку не втихало цокання молотків і деренчання пилок біля монумента, який переселенці ставили тому, хто провів їх щасливо крізь усі небезпеки.
Двоє знедолених – Джон Фер'є і маленька дівчинка, що стала йому за дочку і поділила його долю, супроводили мормонів до кінця їх великого паломництва. Маленька Люсі Фер'є їхала в фургоні старійшини Стенгерсона, досить зручно там примостившись поруч із трьома жінками мормона і його сином – свавільним і невгамовним хлопчаком років дванадцяти. Забувши з властивою дітям безжурністю про втрату матері, вона скоро стала улюбленицею жінок і примирилася з цим новим життям у рухомому, вкритому парусиною, домі. Тим часом Фер'є, поправившись після всіх своїх злигоднів, відзначився як досвідчений розвідник і невтомний мисливець. Він так швидко здобув пошану своїх нових товаришів, що, коли вони прибули на, місце, всі одностайно ухвалили надати йому таку саму смугу родючої землі, як і кожному з переселенців, за винятком самого Янга і чотирьох головних старійшин: Стенгерсона, Кемболла, Джонстона і Дреббера.
На новій фермі Джон Фер'є спорудив собі хороший дерев'яний будинок, з кожним роком доповнюючи і розширюючи його, так що згодом він перетворився в простору віллу. Джон Фер'є був людиною роботящою і хазяйновитою. Залізне здоров'я дозволяло йому з самого ранку і до пізнього вечора поратися на своїй землі. Не дивно, що його ферма і все господарство росло й процвітало. За три роки він випередив своїх сусідів, за шість – був заможний, за дев'ять – багатий, а за дванадцять – не було в Солт Лейк Сіті й півдесятка людей, які могли б зрівнятися з ним. Відлого великого внутрішнього моря [16] 16
Тобто Великого Солоного Озера, над яким розташоване Солт Лейк Сіті.
[Закрыть]і до далеких гір не було імені, більш відомого, ніж ім'я Джона Фер'є.
З одним тільки не могли примиритися одновірці Джона Фер'є. Він ніяк не піддавався на умовляння завести сім'ю за мормонськими звичаями. Ніколи не пояснював причин відмови, а просто рішуче й непохитно стояв на своєму. Одні обвинувачували його в байдужості до нової релігії, інші приписували це зажерливості і скупості. А ще дехто говорив про якесь раннє кохання і русяву дівчину, яка з туги зав'яла на берегах Атлантики. Як би там не було, Джон Фер'є лишався неодруженим. У всьому іншому він визнавав авторитет релігії нової колонії і здобув репутацію правовірної і чесної людини.
Люсі Фер'є росла в тому ж рубленому будинку і допомагала своєму названому батькові в роботі. Гостре гірське повітря і цілющий запах сосни замінили молодій дівчині матір і няньку. З кожним роком вона росла і міцніла, її хода ставала еластичнішою, а щоки рожевішими. Не один подорожній, минаючи ферму старого Джона, від чував, як давно забуті почуття оживають в його серці, коли він бачить гнучку дівочу постать, що мелькає серед пшениці, або зустрічає Люсі верхи на батьковому мустангу, яким вона правила з легкістю і грацією справжньої дочки Заходу. Так з пуп'янка вийшла квітка, і того року, коли батько Люсі став найбагатшим фермером, вона сама стала окрасою американського дівоцтва на всьому Тихоокеанському схилі.
Проте не батько перший відкрив, що з дівчинки виросла жінка. Мало який батько це помічає. Та й сама таємнича зміна надто повільна, щоб її зміряти днями. Менше за всіх знає про це сама дівчина, аж поки голос або дотик руки не змусить серце затремтіти в грудях, і вона відчує з неясним почуттям гордощів і страху, що в ній прокинулась нова, глибша і багатша істота. Рідко яка дівчина не може воскресити в пам'яті той нібито незначний випадок, що провістив їй світанок нового життя. Щодо Люсі Фер'є, то ця пам'ятна для неї подія була до того ще й серйозна сама по собі, не кажучи вже про вплив її на дальшу долю дівчини та близьких їй людей.
Був теплий червневий ранок. «Святі останніх днів» [17] 17
Так називали себе самі мормони.
[Закрыть]були заклопотані, мов бджоли – недарма ж вони вибрали собі за емблему вулик. На полях і на вулицях стояв гомін, мов на пасіці. По курному шляху сунули на захід довгі ряди навантажених мулів. Вони простували в Каліфорнію, де спалахнула золота лихоманка, а дорога вела через Місто Обранців. Були тут і череди овець і волів, що поверталися з далеких пасовищ, і валки втомлених іммігрантів. Люди і коні були однаково змучені довгою подорожжю. Крізь усе це строкате збіговисько, прокладаючи собі дорогу з вправністю бувалого вершника, галопом мчала Люсі Фер'є; обличчя її зашарілося від їзди, а довге каштанове волосся розвівалося позад неї. Вона мчала в місто з батьковим дорученням, як завжди, з властивою молодості безстрашністю, думаючи тільки про те, як його виконати. Припалі пилом шукачі кращої долі здивовано поглядали їй услід, і навіть холоднокровні індійці, одягнуті в шкури, забували свій звичайний стоїцизм, милуючись красою блідолицьої дівчини.
Вона була вже на околиці міста, коли дорогу загородила велика череда худоби, яку підганяли шестеро диких на вигляд пастухів із прерій. Не розмірковуючи довго, дівчина спробувала обминути цю перешкоду і направила коня туди, де, здавалося, можна було проскочити. Та ледве вона заїхала у вузьку прогалину, як череда зімкнулась, і Люсі опинилася серед рухливого потоку сердитих круторогих биків. Звикнувши до худоби, вона її не злякалася і, де тільки могла, підганяла коня, сподіваючись пробитися крізь це збіговище. На лихо роги одного з биків сильно вдарили коневі в бік, і той з нестями зовсім оскаженів. Він став дибки і, люто фиркаючи, загарцював так, що одразу скинув би невправного вершника. Становище було небезпечне. З кожним стрибком наполоханий кінь знову наскакував на роги худоби і ще більше скаженів. Єдине, що лишалося дівчині, це триматися в сідлі, бо впасти додолу означало б жахливу смерть під копитами вайлуватих переляканих тварин. У Люсі, що не звикла до раптової небезпеки, запаморочилося в голові, і повід почав вислизати з рук. Задихаючись у хмарі куряви, вона в розпачі вже б скорилася долі і облишила боротьбу, коли б не почула поблизу привітного голосу, що запевнив її в підтримці. В ту ж мить жилава засмагла рука спіймала зляканого коня за вуздечку. Пробиваючи дорогу крізь худобу, незнайомий вивів наїзницю на просторе місце.
– Сподіваюся, вони вас не вдарили, міс, – сказав шанобливо її рятівник.
Дівчина глянула йому в темні очі і весело розсміялася.
– Я страшенно злякалася, – сказала вона наївно. – Хто б міг подумати, що Пончо так налякають якісь корови.
– Дякувати богу, ви не випали з сідла, – промовив серйозно незнайомий.
То був високий, дикий на вигляд юнак на дебелому чалому коні, у грубому одязі мисливця і з довгою рушницею через плече.
– Ви, мабуть, дочка Джона Фер'є? – поцікавився він. – Я бачив, як ви виїжджали з його подвір'я. Спитайте, чи пам'ятає він Джефферсона Гоупа з Сент-Луї. Якщо це той самий Фер'є, то вони з моїм батьком були близькі друзі.
– Чи не краще б вам спитати самому? – відповіла вона соромливо.
Молодому хлопцеві ця порада, здавалось, припала до вподоби, бо його темні очі аж заблищали від радості.
– Так я й зроблю, – сказав він. – Ми пробули в горах два місяці, і це вбрання не годиться для візитів. Але доведеться йому прийняти нас і такими, як є.
– Йому е за що вам дякувати, і мені теж, – відповіла дівчина. – Батько страшенно любить мене. Якби оті корови мене затоптали, він би цього не пережив.
– І я також, – промовив юнак.
– Ви? Ну, я не думаю, щоб це багато для вас важило. Ви ж навіть не наш друг.
Темне обличчя молодого мисливця від цього зауваження стало таким сумним, що Люсі Фер'є голосно засміялась:
– Ну, я не це мала на увазі. Звісно, ви тепер друг. Ви повинні нас навідати. А зараз я мушу їхати, бо батько більш ніколи не довірить мені нічого. До побачення! _
– До побачення! – Юнак зняв широке сомбреро і схилився до маленької дівочої руки. Люсі повернула мустанга кругом, стьобнула батогом і помчала широкою дорогою, збиваючи куряву.
Молодий Джефферсон Гоуп, понурий і мовчазний, їхав із своїми товаришами. Разом з ними він шукав срібла у горах Невади і повертався до Солт Лейк Сіті, сподіваючись роздобути грошей на розробку кількох знайдених жил. Він брався за діло так само гаряче, як і його товариші, поки цей несподіваний випадок не повернув його думок в інший бік. Вигляд вродливої молодої дівчини, щирої і свіжої, як подув вітру із Сієрри, розбурхав до самої глибини його палке, невгамовне серце. Коли Люсі зникла з очей, він зрозумів, що в його житті сталася велика подія і що ні спекуляція сріблом, ні якісь інші справи не матимуть ніколи для нього такої ваги, як ця зустріч із молодою дівчиною. Кохання, що зародилося в його серці, було не раптовим, хвилевим почуттям молодого хлопця, а більше нагадувало дику шалену пристрасть мужчини сильної волі і владного характерну. Він звик досягати мети в усьому, за що б не брався, і дав собі клятву, що й тут доб'ється свого, якщо тільки це в людських силах.
З цього вечора він почав раз по раз відвідувати Джона Фер'є, аж поки не став на його фермі своєю людиною. Джон, замкнутий у цій долині і вічно заклопотаний роботою, за останні дванадцять років мало цікавився тим, що діється в світі. Все це міг йому розповісти Джефферсон Гоуп, і розповідав він так до ладу, що зумів зацікавити не тільки батька, а й Люсі. Він був одним з перших шукачів золота в Каліфорнії і знав безліч дивних історій про здобуті та втрачені багатства. В ті безжурні дні він був розвідником і мисливцем, шукачем срібла і фермером. Скрізь побував Джефферсон Гоуп, де тільки пахло пригодами. Старий фермер дуже полюбив його і вихваляв як тільки міг. У такі хвилини Люсі сиділа тихо, і тільки зашарілі щоки та блискучі щасливі очі аж надто ясно промовляли, кому належало її серце. А доброчесний батько, може, й не помічав цих ознак, але вони, безперечно, не пройшли непоміченими для того, хто завоював прихильність дівчини.
Одного літнього вечора Джефферсон примчав до них галопом і спинився біля воріт. Люсі, яка стояла в дверях, вийшла йому назустріч. Він перекинув повід через паркан і пішов стежкою до будинку.
– Я їду, Люсі, – сказав він, взявши її за руки і ніжно вдивляючись в лице. – Я не прощу тебе йти зі мною тепер, але чи готова ти до цього, коли я повернуся?
– А коли це буде? – спитала вона і соромливо усміхнулась.
– За два місяці щонайбільше. Я повернусь і проситиму твоєї руки, моя люба. Ніхто тебе у мене не відбере.
– А як батько? – спитала вона.
– Він дав згоду, якщо тільки у нас буде все гаразд із цим сріблом. Але за це я не боюся.
– О, звичайно, якщо ти з батьком про все домовився, то більше нема чого говорити, – прошепотіла вона, притулившись до його широких грудей.
– Слава богу! – промовив він хрипко, нахилився і поцілував її. – Отже, домовились. Чим довше я тут залишатимусь, тим важче буде розлучатися. На мене чекають у каньйоні. До побачення, моя люба! До побачення! Через два місяці зустрінемось.
З цими словами Джефферсон одірвався від дівчини і, скочивши на коня, помчав шаленим галопом. Він ні разу не оглянувся, наче боявся втратити рішучість, якщо кине ще хоч один погляд на дівчину.
Люсі стояла біля воріт, дивлячись вершникові вслід, аж поки він не зник з очей. Потім повернулася в хату, почуваючи себе найщасливішою дівчиною на всю Юту.