Текст книги "Цього ви не знайдете в Яндексі"
Автор книги: Артем Чех
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)
Мені одразу надали головну роль, де я мав грати сина Василя Симоненка. У кінці вистави я повинен вибігти на сцену буквально на п’ять хвилин, вислухати прощальну промову поета про те, що наді мною тополі й верби затріпочуть якимось листям, після чого Симоненко повільною ходою крокує до небуття, а я залишаюсь на радість мамі та державі. На прем’єру запросили всіх. І мера, і самого сина Василя Симоненка, і ще там когось, Бенюка, здається, чи Богдана Сильвестровича – хто там пам’ятає той страшний дев’яносто другий рік? Але факт…
Сам син поета, на відміну від мене, був бидлуватим, але йому все одно якісь там громади вручили ордер на трикімнатну квартиру. Мер мене одразу полюбив, став моїм заступником і меценатом моїх дитячих поривів. Він для мене був Омельченком, а я для нього – Кличком.
Після цього були ще вистави, роль хлопчика-дебільчика у п’єсі Карпенка-Карого «Суєта», головна роль у п’єсі Горіна «Браво, Маестрику», де я був Маестриком, роль двоюрідного племінника Ромео у виставі того ж Горіна «Чума обом домівкам вашим» та інше. Я пам’ятаю своє зоряне минуле, як мене впізнавали в транспорті люди, як запрошували на телебачення, радіо, як мене годував шоколадом завше пропрезидентський мер Олійник…
Добрий був час. І не дарма я зробив акцент саме на цих двох моїх роботах, власне, не зробив акцент, а просто так трапилося, що вантажник і актор – неоднозначна паралель і досить цікаві професії, а головне, популярні. І в будь-якому випадку, що б тебе не гризло, хто б тебе не кусав, як би важко не жилося, ким би ми не були – поетом чи каменюкою, – варто залишатися людиною… І хоч я маю ну дуже вже шкідливий та збитошний характер, теж здатен на деякі вчинки, гідні людини з честю, яку я втратив ще у школі… і це саме тому, що найбільш гріховні люди – це діти, і Мрожек це довів…
У школі я мав образ замріяного хлопчика. Я був бунтарем і диваком. Мене любили дівчата і недолюблювали хлопці. Не всі, звичайно, але недолюблювали. Я не був у класі найсильнішим, не був забіякою, й оцінки мої бажали бути кращими. І, незважаючи на погані оцінки, був я одним із найрозумніших у школі, мене постійно запрошували на всілякі вікторини, такі собі інтелектуальні конкурси, де завжди був один і той самий приз – збірка віршів Ліни Костенко. У мене було сім таких збірок.
У третьому класі я вхитрявся ховати зошити з поганими відмітками під сусідський килимок. Я це робив тому, що за двійки отримував паском по дупі, але моя дитяча наївність не передбачала такого повороту подій, як те, що сусіди іноді цей килимок витрушують, а значить, знаходять ті зошити. Вони повертали ті зошити моїй турботливій мамі, а вона, у свою чергу, ховала їх до мого ранця, чого я не помічав. Одного разу в мами увірвався терпець, і вона мене добряче відлупцювала. Нормально, подумав я тоді, нормально. Коли був я у восьмому класі, моя мама переїхала до Києва, залишивши мене на виховання вулиці. Я став покидьком. Це було пов’язано з великими грошима, які мій батько пречудово умудрився заборгувати якимсь рекетирам. Це був дев’яносто сьомий рік, коли рекет і дрібнобуржуазний бандитизм ще мали значний вплив на суспільство та деякі його прояви. Батько сказав, що йому впадло заробляти ті гроші – нехай приходять і вбивають. Мама ж не хотіла залишатися вдовою, тому вона поїхали до Києва шукати ліпшої долі. Віддавши батьків борг, вона з ним розлучилася і сказала, що розлученою почувається краще. На канікулах я приїздив до своєї мами і волів залишитися жити у Києві. Ні, сказала мама, я тебе поки що не потягну. От закінчиш школу – аж тоді. Тому я чекав закінчення школи, щоб переїхати жити в Київ, розпочати нове життя, розпрощатися з усіма минулими друзяками, проблемами, залишити після себе купку лайна, а з собою взяти лише все необхідне. І я дочекався…
Тоді мені потрібен був мегаполіс, шум автомобілів, сирени швидких, ринки та площі, інфраструктура з усіма її перукарнями, молочними магазинами, аргоцентрами, мережами ресторанів та авітамінозом. Мені як повітря були необхідні метрополітен і трамваї, тролейбуси та маршрутки дальнього спрямування, річковий вокзал, скло, метал, каміння, банки та біржі, бляді та фунікулери, філії американських церков, де збираються побиті цвяхами та сережками діти урбану, мені потрібен був важкий рок металевих та гіпсокартонних вулиць, колоністські замашки власників торгових кварталів, підземні переходи, сталінський ампір, автомати з кавою та банкомати, збіговиська представників різних молодіжних і не тільки субкультур, книжкові крамниці, полиці, ринки, музичні крамниці, скульптура, архітектура, цигарки та розбиті слоїки з молоком, з іржею, з кров’ю, з клеєм, з цукром, сиропом та з олією, на якій мав би послизнутися бодай один порядний Берліоз. Я прагнув ніжності, жорстокості, вбивств, народжень трійні, магнітів і сталактитів, вирізаних апендиксів та випадкових перехожих, радіоактивного повітря, повітря з важкими металами та розбитих мрій… Усе це міг мені дати Київ.
Усе необхідне і складало всі мої речі. У двох звичайних, навіть не дорожніх сумках я перевіз свої пожитки. Це була пара брюк, дві теніски, дві сорочки, з півтори сотні касет із музичними записами і десяток зошитів. Усі інші речі були настільки стаціонарними, що взяти їх з собою означало би просто порушити їхню гармонію з місцем, де вони лежали чи до чого були прикручені. На цих речах навіть пил не витирався – настільки вони були стаціонарними й органічно приживленими до свого місця. Через деякий час я забрав настільну лампу й однокасетний магнітофон.
Я страшенно втомлювався, я ненавидів мегаполіс разом з його інфраструктурою, музичними та молочними магазинами, склом та камінням, трамваями та блядями – я ненавидів Київ. Зрештою, Київ так само ненавидів мене, щоразу підкладаючи мені свиню… І вже зараз я розумію, що ідеальне місце для мого проживання – це невеличке городішко з трьома кривими вулицями, де практично немає молоді й дискотек, це невеличкий будиночок з ізразцовой пєчкой, годинничок на стіні, який вистукує тихий плин часу, затишний парк, де стоїть гіпсовий пам’ятник загиблим воїнам, це шкільна спортивна площадка, де футбольні ворота збиті з соснових копилів, це березняк, ліщина, альтанки та рабатки, клумби, одноповерхові, заховані в соснових гаях лікарні, це луки й одинокі тополі, це тихе поскрипування велосипеда, це розплавлена смола на розбитих шляхах, це коні, що хвицають своїх пропитих господарів, це нетопирі, що ненароком залітають тобі в кватирку, це волосінь, що заплуталась на твоєму вудлищі, це спокійне невибагливе життя… Головне, звичайно, щоб був Інтернет…
Тільки тепер я розумію, що Київ – це столиця попси та несмаку, що вся культура зосереджена у, будемо її називати так, провінції, а Київ – це лише невеличка можливість те все реалізувати й донести до суспільства, але він, куплений і розбещений, вимагає не мистецтва, не культури як такої, а продажності, попсовості, несмаку та багато сил. Наразі я жалкую, що місцем свого проживання я обрав саме столицю, а не, припустімо, Франківськ, Львів, Харків, нехай навіть Ужгород або Чернівці. Але, звичайно, це краще, ніж місто, де я народився, тому що те місто – це київська Борщагівка в мініатюрі, це смердючий залізничний вокзал та не менш смердючий приміський автовокзал, де важко знайти затишну місцину, де культурним центром є супермаркет, який служителі капіталу переробили з «Дитячого світу». Моє місто – то є глупе, як ніч, місто, то є Середня Подніпрянщина, де живуть переважно воістину глупі, як ніч, люди. Іноді, приїжджаючи туди, я з острахом починаю спостерігати за тим, як глупі люди ламають свої долі, роблять такі вчинки, які робити не слід, і не тому, що це погані вчинки, а тому, що в принципі всі вчинки такі, все життя таке, і це життя не насправді, а здається, узагальнене виразом «поки що», і, власне, живучи там, принизливо для себе усвідомлюєш, що живеш не посправжньому, а поки що. Поки що я так, а далі якось буде, і звичайно, що буде краще, всі вірять, що буде краще, але краще не стає, і люди продовжують жити всім цим очікуванням, створюючи тимчасові магазини, кафе, ресторани, у театрі ставлячи одноразові постановки, які граються десятиліттями для одних і тих самих тридцяти відвідувачів, у бібліотечних фондах містяться одноразові книги, які майже не читаються, на місцевому телебаченні немає архіву, тому що мало не все знімається наживо, і багато хто мислить таким чином, що ось зараз я ще трохи так проканаю, а потім придумаю щось краще, переїду, наприклад, у Київ… І це, бува, чи не найкращий варіант, переїхати у Київ, де діаспора нашого міста настільки насичена, що йдучи навіть малолюдними вуличками Києва, які, слава тобі, залишились, хочеш-не-хочеш, а стрінеш когось зі своїх земляків. Та життя у Києві в них складається з постійного пошуку помешкання і роботи, іноді ночівлі в знайомих, приведення свого життя у розчесане, ба навіть пристойне становище, але не усім це вдається, багато хто повертається обідраний і голодний додому, на рідні землі. Просто-на-просто: я вийшов із села, проте село із мене не вийшло. У цьому випадку я не говорю про себе особисто, тому що у мене трохи інша ситуація, я вже пустив корені. І незважаючи на це, я ніколи не був киянином і залишусь до кінця своїх днів провінціалом із середньої Подніпрянщини. І слава Богу.
А одного разу в мене почалася депресія. Отак. З нічого. Нє, ну не те що зовсім уже з нічого, вони у мене завжди виникають наприкінці весни. Приблизно у травні. Мене починають парити люди, я довго не можу кінчити, постійно мучить усвідомлення непотрібності та втрати себе. Муляє думка про майбутнє: що ж робити далі, де шукати порятунку? Може, звернутися до Бога, написати петицію президенту, нехай він виділить мені тисячу гривень на ліквідацію моїх примітивних потреб, нехай зробить мене популярним, влаштує одну із багатьох обділених доль нашої країни, йому ж, президенту, це ніфіга не коштує…
Звісно, що не коштує, йому взагалі на тебе насрати, як, зрештою, й усім іншим, тому що у тебе депресія, а наркомани, депресивні хлопчики, бродячі монахи у цьому суспільстві нікому не потрібні, так що зважай на це і роби щось сам. Я і робив. Лягав на канапу, їв канапки, блукав спекотними вечорами по засмаглих вулицях міста, принципово не поповнював рахунку на мобільному телефоні, скаржився на життя й намагався абстрагуватися пивом, книжками та кіно… Я передивлявся усе, що можна передивитися: від малобюджетних студентських та фестивальних робіт до малобюджетних бойовиків, знятих у Сан-Дієго. Я дивився два тижні поспіль, передивляючись за день по п’ять-шість фільмів. Я читав книжки. Обирав автора, йшов до бібліотеки або до комісійного магазину, брав усе, що написав той чи інший автор, знову ж таки лягав на канапу, запасався канапками й читав.
До мене іноді дзвонили друзі, пропонували поміч.
– Може, тобі чимось допомогти? – співчутливо питали мої друзі.
– Позичте гривень триста, – відповідав я.
Вони цинічно клали слухавку.
– На хуй, – так само цинічно промовляв я в порожнечу коротких гудків і, не звертаючи ні на що уваги, продовжував спустошувати себе та холодильник. Окрім усього цього, я мав купу проблем із навчанням, із дівчатами, із алкоголем і тютюновою залежністю, конфлікти з друзями, де призвідником конфліктів завжди був я.
Одного з таких депресивних вечорів я вискочив на вулицю, зловив попутку, доїхав до залізничного вокзалу, сів у потяг і вирушив до західного кордону. Через проблеми з військкоматом у мене не було закордонного паспорту, не було двохсот доларів, не було нічого, що допомогло б мені якось перетнути кордон…
Якусь там кількість годин я їхав у запльованому, просмерділому копченою ковбасою вагоні разом із гуцулами, які були схожі скоріш на персів чи пакистанців, аніж на слов’ян. Гуцули виявилися досить скнарими, тому вони їли мої харчі, куплені на одній станції під Києвом, а я не пив їхньої горілки. Я палив свої цигарки, а вони – мої. У дорозі ми багато розмовляли (цього вони не жадували), дивилися правді у вічі, розглядали дівчат, які їхали в Лодзь, розмовляли з дівчатами, які їхали в Лодзь. Були ті дівчата з Харкова, тому гуцули якось сторонилися їх, але, зрештою, така інтернаціональна та космополітична річ, як горілка, розв’язала їм язики, і вони решту шляху нешляхетно бубоніли про шляхетні речі…
У Львові мене зустріли мої подруги Інга та Дзвінка, яким я допомагав писати одну з їхніх інститутських робіт одразу після трагедії на Скнилівському летовищі. Інга мешкала у Львові, а Дзвінка в Рудно, тому ми всі поїхали до Інги. Вона порадила їхати через Волинську область до Хелму, тому що там більш ліберальні й поблажливі прикордонники, але я стояв на своєму й хотів до Пшемислю. Ранком ми пішли на ринок, придбали все необхідне, взяли в борг у хлопця Інги, такого собі відгодованого західноукраїнського бичка, триста доларів і вирушили на залізничний вокзал.
Як було вже зазначено, закордонного паспорту в мене не було, проте у мене був наш, український паспорт, яким я неодноразово рятував собі якщо не життя, так нирки або свободу. Зазвичай мєнтів дуже ображає відсутність паспорту. Цей паспорт був як звичайнісінький паспорт, але замість печатки групи крові у мене була цікава печатка чогось іншого. Незбагненного жовтого, надто підозрілого кольору. Зазвичай я казав, що це міжнародна печатка недоторканності, тому що мій батько якийсь там дипломат та дипломант усіляких міжнародних премій і ним опікується сам Хав’єр Солана разом із чорномазим Кофі. Мєнти ніколи не вірили, а от усілякі охоронці й працівники пропускних служб цілком довіряли мені.
Із цим самим паспортом я намагався перетнути польський кордон. У мене нічого не вийшло, тому довелося дати всього-на-всього двісті п’ятдесят доларів і три пляшки горілки. Три пляшки, щоб провести ще сім.
У той час, коли я перетнув кордон, ця безглузда витівка видалася мені дійсно безглуздою. Я не мав ані мети, ані грошей, ані бодай якогось настрою блукати незнайомою мені країною, де живуть колишні поневолювачі українського народу, які розмовляють на майже не зрозумілій мові. Тобто мова більш-менш зрозуміла, але ж я польською ні бе ні ме, і взагалі, взагалі, шо за, шо за, шо за шиза, браза?!?! На руках у мене було трохи більше п’ятдесяти доларів. Це приблизно сто шістдесят злотих. Що я міг купити на ті гроші? Хіба що поїсти трошки. Так, сьогодні, завтра, ну максимум післязавтра. А житло, а інша біда. І взагалі, якого милого мене туди понесло, до цих ляхів, до цього сраного Євросоюзу?
Прикольно, подумав я тоді, прикольно…
Ніколи не отримував від різних асоціацій та закордонних культурних меценатів ані грантів, ані грошових дивідендів на літературну діяльність за кордоном. Ці гранти полюбляють отримувати різного роду письменники та поети, які за кордоном ніхуя не роблять, а чешуть лише язиками, як же ж
І чим довше вони здихають, тим більш легшає багатостраждальній нені, яка для одних закінчується десь на кордоні між Тернопільською та Хмельницькою областями, а для інших простягається від Луганська до Кривого Рогу…
Нічим не відрізняючись від загальної маси поляків, я крокував вечірнім Краковом і збирався вирушити вверх Віслою до Освєнциму. Мав же я хоч раз побувати десь там, куди, в принципі, можна і про що знають усі. Так нечасто буває. Заплативши двадцять п’ять злотих, автобусом я доїхав до Освєнциму, де пробув три дні. Там мені теж удалося заробити. Полазивши горищами чесних ляхів і німців, я віднайшов із сотню старовинних монет, польське та австрійське срібло, монети фашистської Німеччини та деякі протестантські кулони й медальйони початку минулого сторіччя. Це все, як і краківські, тарнувські та жешувські здобутки, я зможу продати дяді Маріку, єврею-націоналісту, що мешкає у Катовіце, євро так за триста-чотириста. Цим я і жив там, у Польщі, десь до року, трохи менше. Я нишпорив горищами, сплавляв надбання нації за півціни знайомому єврею і непогано себе чухав, власне, не те що непогано, а в принципі досить пристойно. У мене було широке поле для літературної діяльності, я знімав недорогі кімнатки у пансіонатах, які найчастіше здавали гладкі німкені, точніше, польки з тевтонським корінням. Я блукав містами та містечками Польщі, лише Польщі, бо далі мені було нецікаво. Шенген мені не світив, а в Чехії ще у дитинстві я виблукав кожну стежину. І знаю в Чехії усіх: від пана Мілана до пані Мілани.
Я вивчив польську, я вивчив чеську, словацьку, я спілкувався з угорцями ламаною фінською, а з білорусами – англійською. Я був своїм у дошку. Я писав. Переважно вірші. Мене вітали в кожній компанії Польщі, у кожному магазині чи супермаркеті мене пропускали без черги, зі мною віталися всі Кваснєвські на світі, мене любили так, як любили мого дядю Серьожу.
І… було б класно, якби я зараз не брехав, а розповідав правду, що у Польщі я дійсно займався літературою, але переважно вивченням її, що я блукав містами та містечками, але мені було настільки самотньо, що співав українською російські пісні, чіплявся до перехожих, злодіював по магазинах і супермаркетах. Я знайшов двох відморожених панків, які погодилися привести мене до свого сквоту, де я прожив із місяць, поки нас не накрили поліціянти, які поводили себе так, наче ті панки зараз любитимуть їх у сраку. Мене відпустили, навіть не спитавши документів. А що б я їм показав? Український паспорт із тупорилим жовтим розмивом, який мав бути групою крові. Я і дотепер не знаю своєї групи крові, і якщо раптом Цой спитає мене, яка, чувак, у тебе група крові, то я не знатиму, що відповісти, не знаю, скажу я йому, а він скаже, що вона має бути на рукаві. І мені закортіло стати ізраїльським солдатом. Не знаю, чому саме ізраїльським, але закортіло страшенно.
Потім я поїхав до Варшави. Уперше за п’ять місяців. У Варшаві я поцупив із супермаркету кілограм картоплі, і мене затримали. У відділку мені пояснили, що якщо ти українець і на нелегальних умовах, то тобі краще не красти. Добре, відповів я, і мене відпустили, забравши п’ятдесят євро за клопоти.
Після Варшави я знайшов тих самих циган із в’єтнамськими телевізорами і запропонував себе в якості бариги травою.
– Це ж Європа, – сказав я. – Тут усе можна.
Вони покрутили вказівними пальцями біля скроні й російською пояснили мені, що займаються лише паленою технікою і що я дурак.
Мене тягало зі сторони в сторону, я оселявся у різних пансіонатах, які дійсно тримали гладкі німкені. І одного разу мені все остопиздило і я осів. Не пам’ятаю де, не пам’ятаю як, але мені було класно… І вже потім, коли повертався додому, проїжджаючи польсько-український кордон, я склав одну ліричну пісню. Щось там про не спи, моя рідна земля, прокинься моя Україно…
Ну добре, не я склав, а «Мандри», все одно я забив на всіх болт… Бо стомився…
Це місто виглядало надто пафосно і водночас безтурботно. Його мешканці постійно всміхаються і радіють усьому, наче божевільні. Ти намагаєшся їх наслідувати, але з цього виходить прикрий ідіотизм, ти розумієш, що так не звик, що у твоїй блудливій батьківщині так не роблять, що там усміхаються лише тоді, коли на це є вагомі причини. Але душа бажає бути одним із мешканців, щоб тебе прийняли за свого, казали тобі: «О, пся крев, ти один із нас». І ти справді один з них, хоч і тече в тобі східнослов’янська кров, але політично відчувати себе європейцем куди кайфовіше…
Я мешкав у кімнаті, яку мені запропонував один мій товариш із амбасади. Таргани, дерев’яна підлога, іржаві труби, але все було досить чинно, благородно, навіть пафосно, як і місто, у якому я зупинився. У кімнаті поруч мешкала одна старенька жінка, таку у нас назвали б пупорізкою, але то інше місце, інший час, інше середовище, де старенька жінка – то лише старенька жінка і не більше… У неї було щось із головою, тому вона кожен день зі мною знайомилась.
– Привіт, – казала вона кожного дня, – мене звуть Матильда. А тебе?
– Артем, – відповідав я кожного разу.
– Ти українець? – питалась вона.
– Так, я українець, а ви, певно, полька.
– Саме так.
І потім вона довго і пристрасно розповідала мені, що у неї є донька й онук Юліус, який має от-от приїхати, але ані онук, ані донька не приїжджали і, скоріш за все, не приїдуть. Принаймні найближчі декілька століть. Це знали усі, але Матильда була впевнена, що якщо не в обід, то під вечір точно вже приїдуть.
І я подумав, як же, мабуть, їй класно отак щодня чекати своїх рідних і бути переконаною, що вони от-от мають приїхати, знати, що вони тебе не забули, люблять, приїдуть до найкращої у світі бабусі, і нехай її звуть Матильда, нехай у неї не все гаразд із пам’яттю, із головою, але ж приїдуть, тому що вони її люблять, так само, як і Матильда їх любить…
– Так, звичайно, – казав я їй, – скоро приїдуть.
А потім Матильда засинала в моїй кімнаті десь у фотелі або ж на канапе і спала до обіду або до вечора, а потім просиналась – якось виразно, начебто погоджувалася з моїм існуванням – і йшла до своєї кімнати або вниз, до бару, випити чаю або з’їсти якесь тістечко. Після того я бачив її лише чергового ранку…
– Привіт, – знову казала вона, – я Матильда…
Я нічого не мав проти того, що вона існувала майже в колі мого життя, що вона була чимось надто близьким до мене. Можливо, той добрий і ласкавий пан з України – то єдине, що її тішить наприкінці життя…
У той час, коли Матильда спала, я виходив у місто, блукав вуличками, збирав листя, мрійливо задивлявся на католицькі дзвіниці, щось собі міркував, виловлював пожовклі уривки фраз бакалійників, жахливий кантрі польською мовою, що лунав із проїжджаючих автомобілів, чекав чогось, іноді знайомився з мешканцями міста.
– Привіт, – відповідали вони мені і посміхались.
Дивно, що у цьому невеличкому місті живуть майже одні старики. Молоді я і не бачив, хіба що з десяток школярів, які курили траву за музеєм історії міста. Тут усього дві школи, як пояснили мені місцеві, причому одну збираються розформовувати. Усі валять до Варшави або до Лодзю… Але, що цікаво, курвів тут чимало, до того ж усі вже порядно підстаркуваті та якось досить статечні. Це, мабуть, компенсація за Лодзь та Познань, у яких курвів я майже не бачив.
Досить дивно я себе відчував, перебуваючи сьомий місяць у Польщі. Мені ще ніколи не було так спокійно, так легко і так затишно. І здавалось, я мав чимось віддячити цій країні, ну не знаю, написати, наприклад, оду Речі Посполитій, або поему про здобутки польського народу, або історію в гуморесках і назвати її приблизно так: «Історія в гуморесках: Ян Казимир – Олександр Кваснєвський». Можливо, я мав присвятити все своє життя Польщі, продати душу якомусь загадковому Кшиштофу або ще комусь… Але Польща від мене не вимагала нічогісінько. Навіть закордонного паспорту. Патрульні ще жодного разу не зупиняли мене, можливо, через мій надто європейський вигляд, а можливо, просто я ще не зустрічав справжніх жорстоких польських патрульних, які стріляють у голову тільки за те, що ти українець…
Якось увечері я прийшов до свого пансіонату й застав у себе в кімнаті Матильду. Вона ґречно привіталась, навіть запропонувала зварити мені кави.
– Ні, дякую, – відповів я, – вже вечір, я потім не засну.
– Артеме, – каже вона своєю застарілою польською (у неї виходить «хартьєм»), – до мене завтра приїде онук. Юліус.
– Справді? – кажу я з афектованим подивом.
– Я ж тобі розповідала сьогодні, – нервує Матильда. – Забув?
Мене це трохи збентежило. Тю, думаю…
– Так, – кажу, – звичайно…
– І донька. Каща. Давай це відзначимо. У мене збереглася ще пляшка недорогого, але досить приємного вина.
Чому б і ні, думаю, можна.
– Чому б і ні, – кажу, – можна.
– Я зараз, – заметушилась Матильда й зникла в коридорі.
Я сів у фотель, у якому так любила покуняти стара, й узяв у руки журнал, який, певно, до мого приходу читала Матильда. На стіні вистукував годинник у вигляді черниці. Звуки, які доносилися з інших кімнат зливались в один шумовий потік, і, здавалось, час начебто зупинився, зупинилось моє серце, рух життя разом із ним, я затамував подих, хотів якомога довше не дихати, але якийсь вишневий кисіль просочився в мої артерії, і я почав засинати. Не дивно, що в цьому кріслі Матильду завжди хилило на сон…
Мене пробудив невиразний крик, німецька лайка, метушня в коридорі. Одягши свого улюбленого светра з колючим горлом, я вийшов у коридор з’ясувати, що там трапилось. Кімната Матильди була відчинена, навколо бігали спантеличені люди, хазяйка пансіону, яка кинула мені не досить привітне «чєшчь» і зникла у одній із кімнат. Я зазирнув у кімнату Матильди і різко відвернувся. Під стелею висіли капронові колготи.
Подейкували, що до Матильди повернувся здоровий глузд і вона збагнула, що до неї ніхто не приїде. Можливо, це правда, а можливо, щось інше побудило стару так скінчити…
Мабуть, це нормально, я маю на увазі, такий кінець для такої жінки, мабуть, це звичайний кінець звичайної людської трагедії. Але чи варто заглиблюватись у трагедію кожної окремо взятої людини, чи варто копирсатись у чужих душах, шукати зачіпку для порятунку і чи не випре той порятунок ще більшою трагедією?
Я поквапився виїхати з цього міста в пошуках чогось нового, чогось сильнішого за мене, нового розуміння всього та порозуміння з усім чи що? Звичайно, страшенно не хотілося їхати, і навіть не тому, що затишна місцина приваблювала своїми анемічними вуличками, своїми невиразними капличками, своєю бездіяльністю – просто шукати щось нове не було сил і бажання, а жити все одно десь доведеться.
Я безжально долав кілометри, відстані, милі, я проїжджав вокзали, села, містечка, неодноразово, мабуть, проїжджав і це місто, але не зупинявся, не мав сил ніде зупинитись… Я просто їхав собі назустріч не місцю, а часу………….
Усе має свій трагічний кінець. У всякого кінця є межа трагічності, за яку не має права перейти жоден автор будь-якого тексту. Не маю права, по суті, і я, але, менше з тим, долю трагізму додам, аби все не здавалось медом. У принципі, історія знає багато прикладів трагічного. Нещасне кохання, смерть рідних, приниження гідності, відчай та приречені на провал пошуки себе, які призводять до самогубств та шизофренії, незворотність, катастрофи тощо…
Ще є життя, де все вище перелічене є невід’ємною частиною того самого життя, де трагедія, зведена до крайності, є саме тою межею, на якій коливається людина. У неї є вибір впасти на один бік леза, тим самим приректи себе на смерть, або на інший, де той самий трагізм має властивості стимулу, аби піднятися вгору і довести собі та всім іншим, що ти спроможний на щось, наприклад, на вчинок чи ще на якусь муру, типу честь свою відстояти, або заробити багато бабла, або просто вистояти й вийти зі складної ситуації мужиком.
Інша ситуація з трагізмом у кінематографі, літературі або ще якомусь там виді мистецтва. Можна отруїти й заколоти головних діючих персонажів, але, тим не менш, у кінці з’являється Лоренцо, який своїми словами здатен надихнути на якісь високі почуття, дати надію на надію, врештірешт своїм прикладом показати, що не все в житті так печально, що на крайній випадок можна піти в ченці й усе життя присвятити Богу. Або ще такий приклад. Одного твого брата відправили на каторгу за вбивство твого батька, якого той, по суті, не вчиняв, інший брат з’їхав з глузду, знайшовши відраду в спілкуванні з чортом, але ти рятуєш усю ситуацію проповідями, сказаними біля Ілюшиного каменя…
Моя трагічна історія зводиться до декількох невеличких історій. Вирішив я їх написати якогось вечора, коли до мене завітав один мій знайомий. Він працював оператором в одній телекомпанії, багато їв – переважно морську капусту – і носив кумедну недоглянуту бороду. Звали його Ян.
– Привіт, Ян, – кажу я йому.
– Привіт, – каже він мені.
Ми сідаємо пити чай з тістечками, принесеними Яном, розмовляємо переважно про жінок і гроші, потім Ян пропонує випити.
Я біжу до ларька, купляю пляшку коньяку, цукерок, а заодно і видзвонюю подруг. Подруги перелякано відмовляють, посилаючись на головний біль, зайнятість та іншу біду, у яку я, чесно кажучи, не дуже й вірю.
Приходжу додому, а Яна немає. На столі записка. «Вибач, я пішов»…
Пішов то пішов, відкриваю коньяк і починаю пити його з горла. Раптом щось дає зворотну реакцію – ледь встигаю добігти до нужника і вибльовую тістечка, чай і кілька ковтків коньяку. Пляшку ставлю до холодильника, сідаю на диван і починаю дивитися телевізор.
Сука, думаю я, в мене ж вимкнений телевізор, однак я все одно сиджу і продовжую його дивитися. Бачу себе, свої нереалізовані потаємні мрії та музику… Вона починає надто голосно грати, я розумію, що я ще молодий і мені ця музика байдужа, як часом буває байдуже батькам до їхніх дітей, коли ті діти, нещасні та голодні, ховають свої брудні циганські руки під футболки та сорочки, у руках тримають пакети з клеєм, який смердить на весь тролейбус. Ти розумієш, що приховують ці діти, усі все розуміють, але дітям пофіг, що хтось щось розуміє, тому що їхнім батькам абсолютно начхати на них, як, власне, і мені, і всім, хто їде цим тролейбусом. Мені абсолютно начхати, бо я знаю, що майже ніщо не перевиховає цих дітей, що дві третини з них не доживуть до повноліття, не говорячи вже до старості, саме до тієї старості, коли безкоштовний проїзд у тролейбусі стане невід’ємною складовою тіла, коли, дивлячись на молодь, починаєш її ненавидіти не за те, що вона надто відверто зодягнута або не поступається тобі місцем, а тому, що ти старий, а вони молоді.
