Текст книги "Цього ви не знайдете в Яндексі"
Автор книги: Артем Чех
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)
Я поважаю хіп-хоп, розуміюсь у ньому, але то все фігня: для нього те все не має значення, він просто фанатик, який, зрештою, не відрізняється нічим від тих баптистів чи єговістів. Він відверто не розумів мене, вважаючи моє захоплення літературою якимсь надуманим, нездійсненним, необґрунтованим проектом, тупорилою ідеєю фікс мого тупорилого життя. Він, зациклений на власному соліпсизмі, на своєму егоцентризмі, на розділенні світу на дві нерівноправні частини – реп та суки. Спочатку я сперечався, доводив свою правоту, благав не обсирати літературу та джаз, не крити матом мій внутрішній світ, не псувати моє «я», яке, незважаючи ні на що, теж існує, але потім просто махнув на все рукою, образився і пішов слухати техно, яке насправді ненавиджу…
Але все це не так уже й суттєво, як несуттєво те, що моє начебто одкровення переростає у сповідь ображеного на весь білий, тому що він не здається таким білим, світ чотирнадцятирічного юнака, у сентиментальний трюїзм, в алкогольний фарс, якщо хочете, тому що все відбувалося на п’яну голову і ми тоді ледь не побилися. Але зараз я з ним не хочу мати нічого спільного, як майже нічого спільного не мають джаз, реп та література, хоч як би їх не поєднували зухвалі шанувальники еклектики. Нехай усе це залишиться для віджилих поколінь, тимчасових мусульман, накачаних фільтрованим пивом філателістів, нумізматів, філуменістів, філофоністів та агресивних лівих, які, як відомо, у мене не викликають жодних емоцій, але є у мене один знайомий, який має відношення до усіх перерахованих вище. Звуть цього одного знайомого Валєра. Валєра був маленьким збирачем усього, що можна було збирати, він був боржником усіх, кого тільки можна, а кого не можна – теж був. Боржником. Мама Валєри працювала на молокозаводі.
– Молочниця, – відповідав Валєра, коли його питали ким працює його мама.
– Це ж хвороба, – дивувалися всі.
– Ні, – казав Валєра, – це – мама.
Мама прибирала цехові приміщення й іноді крала морозиво для Валєри, але Валєра не їв морозива, тому що він його вимінював на те, що можна було збирати.
Було у нього троє друзів. Андрій, Іван і Рома. Андрій був найрозумнішим, і його пиздив Іван, який був найсильніший, але не найтупіший. Рома теж не був найтупішим, тому що найтупішим був сам Валєра. Рома був простим гопніком. Він розводив усіх і вся. Він заходив до комп’ютерної ігротеки, а виходив із клавіатурою та музичними колонками, потім примудрявся продати ті колонки попередньому власнику втридорога, причому так, що попередній власник так і не отримував товар. Рома і друзів своїх розводив. Усіх, крім Івана, тому що Іван (ідоли падуть!) був найсильнішим, і крім Андрія, тому що Андрій був найрозумнішим.
У Валєри, окрім колекціонування, була ще одна пристрасть – петарди. Він сірими провінційними вечорами прив’язував петарди до солдатиків, а потім підривав їх. Підпалював він їх одноразовою запальничкою, яку можна придбати в будь-якому кіоску за тридцять п’ять копійок. Але одного разу ця запальничка катастрофічно для нього зламалася.
– Відремонтуй мені, – каже Валєра Ромі, – запальничку, я заплачу. Мені ж бо треба солдатиків підривати.
– Гаразд, – каже Рома.
Рома запальничку відремонтував.
– З тебе гривня.
– Добре, – погоджується Валєра.
– Ти шо, дурак, – каже розумний Андрій, – сама запальничка коштує не більше п’ятдесяти копійок, а ти за ремонт даєш гривню.
– Спокійно, – діловито відказує Валєра, – це наші чоловічі справи.
– Ладно, – каже Андрій.
У Валєри гривні не було, і це не дуже подобалося Ромі, тому що Рома був гопніком, а Валєра був найтупішим.
– Віддавай мою гривню, – нервує Рома.
– Завтра, – каже Валєра.
– Завтра не віддаси – поставлю на счьотчік.
Валєра, звісно, завтра не віддав, тому що сім’я переживала не найкращий період, а якщо у мами немає грошей, то у діда Жори – тим паче, тому назавтра Валєра був винен уже гривню п’ятдесят. Гривню п’ятдесят віддати важче ніж гривню, а якщо у сім’ї криза, то рідко коли буває, що ця криза триває день-два. Тому через деякий час Рома вимагав двадцять гривень.
Він спокійно заходив у двір до Валєри і швидко вигрібав звідти весь алюміній, порожні пляшки, папір – загалом все, що можна продати. За це він трохи зменшував борг, але той все одно невпинно зростав. Коли Валєра вже був винен тридцять гривень, мама отримала зарплату, і її люблячий син безцеремонно спиздив у неї тридцять гривень для погашення боргу, але для Валєри тридцять гривень були надто великі гроші, з якими розлучатися не дуже й кортіло, одним словом, пацана задавила жаба. Він на ті гроші купив собі коли, фанти, снікерсів та марсів, жувальних гумок та якісь значки у хлопця з паралельного класу. На цей необачний крок зі сторони Валєри Рома відреагував доволі справедливо. Поставив пару синців. Мама Валєри теж відреагувала на це досить справедливо. Написала заяву дільничному. Рома Валєру вже не бив, але борг вимагати не перестав.
– Ти мені ще винен, – сказав він.
– Я знаю, – сказав Валєра і побіг до хлопців із гуртожитку позичати п’ятдесят гривень. Хлопці з общаги погодились дати ті гроші за умови, що він поверне їх до понеділка, а якщо він не поверне, то будуть крапати відсотки, звичайно менші, ніж у Роми, але теж пристойні. Хлопці з гуртожитку, який славився антисанітарією та майже безкоштовними тьолками, були впевнені, що Валєра ті гроші не поверне, тому і позичили, щоб трохи підзаробити. Для Валєри ця сума виявилася ще більшою, ніж тридцять гривень, тому він вирішив половину віддати Ромі, а половину витратити. На двадцять п’ять гривень він купив собі зовсім непотрібних речей, таких як будильник, маленький замочок для саморобного сейфу, жувальних гумок і три години у комп’ютерній ігротеці. Інші двадцять п’ять гривень він віддав Івану, щоб той передав їх Ромі. Іван купив нову фару на передок і книжку з геометрії.
Паралельно з чоловічими справами, які велися з общагівцями й Ромою, у Валєри були ще не менш чоловічі справи в класі. Щоб завоювати шану серед однокласників, Валєра поступав таким чином. Він брав у всіх у борг, обіцяючи принести у два рази більше. Пацани охоче давали, тому що сто відсотків добових їм не пропонував жоден банк. Валєра пропонував. За це його ніхто не бив по голові.
Коли його борг однокласникам у сумі зріс до двохсот гривень, авторитет Валєри дещо впав, а хлопці вже хотіли його бити по голові. Тоді він, поки не було мами-молочниці вдома, запросив їх до себе додому, запропонувавши взяти все, що їм сподобається серед власних речей, попередньо заховавши всі свої колекції на горище. Коли хлопці прийшли до Валєри, вони знайшли там Рому, який забирав у діда Жори алюмінієвий ціпок.
– Привіт, пацани, – сказав Рома.
– Привіт, Рома, – сказали пацани, і кожен брався за свою справу.
У Валєри нічого цінного, крім колекції журналів «Футбол» та «Мир і спецслужби» не знайшлось, тому однокласники, вже жалкуючи, що погодились на таку угоду, розділили між собою журнали і поплентались пити пиво до пацанів із общаги, яким Валєра був винен трохи менше двохсот гривень.
Одного разу Валєру відвідав його вуйко, який подарував йому класну кєпку з написом «sex» і джинсовий костюм. Поїхав вуйко від Валєри і від своєї сестри-молочниці з колекцією монет, яку Валєра думав продати років так через десять і купити собі ламборджині д’ябло, про яке мріяв тоді чи не кожен юнак. Кєпка з написом «sex» і костюм дуже сподобались Ромі. Валєра відверто поговорив із мамою, яка дала згоду тільки на костюм. Рома у новому костюмі розгулював районом і бігав до майже безкоштовних тьолок з общаги, яка, окрім цього, славилась своєю антисанітарією, а Валєра був винен лише пацанам із общаги.
Одного весняного вечора Валєра, оминаючи страшні території гуртожитку, крокував до гастроному. Його наздогнав прищавий юнак, який назвався Павліком.
– Привіт, – сказав юнак, – я Павлік.
– Валєра, – простягнув руку Валєра.
Павлік довго розповідав, що він знає усіх пацанів із гуртожитку і що він найкрутіший у своєму районі на вулиці Ватутіна.
Той Павлік дійсно був гопніком і досить розумним, на відміну від Роми. Зрештою, на те він і Павлік, щоб бути розумнішим за Рому.
Павлік одразу втерся в довіру. Валєра одразу посвятив Павліка у свої друзі, показав, де знаходиться мамине золото, де лежить ключ від хати, і подарував йому свою кєпку з написом «sex», за що Павлік переговорив з пацанами з общаги, і сказав Валєрі:
– Борг можеш поки що не віддавати. Вони почекають, счьотчік вимкнуто.
– Дякую тобі, Павлік, – зрадів Валєра.
Павлік дійсно змахував на досить приємного, доброго хлопця. Але одного разу мама не знайшла свого золота, а натомість знайшла кєпку з написом «sex», яка належала Павліку, яку йому подарував Валєра. Кєпка з написом «sex» лежала на веранді.
Павліка бачили одягненим у все новеньке. Він курив «парламент».
Але Павлік виявився не таким розумним, тому що кєпку з написом «sex» він усе ж таки забув на веранді Валєриного будинку. Дільничний одразу зреагував на заяву мами-молочниці і взяв Рому під арешт, але, протримавши його дві доби у мавпятнику, випустив, тому що треба було брати не Рому, а Павліка. Через місяць Павліку дали два роки умовно і відібрали нові шмотки, рештки золота і «парламент». «Парламент» залишився у дільничного.
Валєру почали переслідувати всі, хто тільки міг. Приїздили з передмістя хлопці, казали, що він, Валєра, в принципі, не винен, але ж хтось має відповідати за свої вчинки, тим більше, мусорів у нас не сильно й люблять, тим більше, є боржок пацанам з общаги, яким уже вкрай набридло терпіти, і вони були б раді хоча б дати в морду.
Приходили пацани з общаги, давали Валєрі в морду, але їм того було мало, і вони хотіли забрати ще й боржок.
Від продажу колекції марок, сірникових наклейок, значків та медалей Валєра віддав борг, але для профілактики йому ще раз натовкли морду. Приходив Рома і питав, чи, бува, не збирається Валєра віддати йому боржок.
– Я тобі нічого не винен, – ображався Валєра, – відчепись.
– Тоді можеш дати просто так, – Рома вже не був його другом, а був звичайним гопніком.
Просто так Валєра не дав, так що отримав від Роми по макітрі, після чого мама-молочниця, яка вже встигла стати коханкою дільничного, прибігла до дільничного, у якого ще лежала заява на Рому. Дільничний узяв Павліка і протримав його в дільниці дві доби без води і цигарок. Потім виявилося, що треба було взяти Рому, але Рому вже хтось убив, здається Іван, який, як відомо, був найсильнішим…
Нещодавно я зустрів Валєру. Він висмалив цигарку за тридцять шість секунд, сказав, що навчається у бурсі і що пиздить гопників, тому що він панк. Я побив рекорд Валєри, викуривши цигарку за тридцять чотири секунди, через що мене забрала швидка…
Припустімо, мене звати Данило. Ні, скажете ви, тебе звати не Данило! А я скажу, що треба припустити. Врештірешт, нічого особливо не зміниться, якщо мене раптом зватимуть Данило. Просто вся фішка у тому, що мені доведеться від першої особи розповідати зовсім не свою історію, а історію Данила.
Я – Данило. Я типовий невдаха. Я національно свідомий та українізований. Я маю яскраву зовнішність, але яскрава вона у першу чергу через те, що я, по-перше, некрасивий, а подруге, я – невдаха. У мене старе потріпане батькове пальто сірого кольору в ялинку, моя зачіска нічим не відрізняється від зачіски Іво Бобула, хіба що в Бобула немає плішини на потилиці, а в мене є. Ще у мене є фіат. Я невдаха-націоналіст, весь час розчаровуюсь у всіх громадських та політичних організаціях націоналістичного змісту, маю близько двадцяти шести років, безнадійно комплексую на ґрунті української літератури та України як превентивної формули моїх літературних невдач. Але, як це не дивно звучить, превалювали у мені всетаки позитивні якості. Не знаю, як позитивні якості чоловіка, але людини – це точно…
Я пив пиво й курив травичку, я ходив до клубів і знову ж таки пив пиво і курив травичку, раз у квартал міг дозволити собі закинути у себе два колеса, порадіти життю, але все це спричиняло у моїй голові такий безлад, що я радше б застрелився, ніж продовжував далі тягнути своє нікчемне (ну, так мені здавалось після відхідняків) життя… Потім кінчався день, я відсипався, знову з’їдав два колеса, тільки на цей раз уже анальгіну, заспокоював себе теплим компотом із сухофруктів і йшов писати репортаж про те, що цієї ночі трапилось у клубі, готелі й казино поруч із цим клубом… Я був надто поганим журналістом. Мені було настільки впадло кудись їздити, щось дивитись, спостерігати за якимись подіями з гострими сюжетами, брати з собою фотографа, а потім з ним ще й бухати… Ні, я просто вигадував епізоди з суспільного життя, які, в принципі, могли трапитися з ким завгодно, але моя коронна фішка була у тому, що я міг це описати, як не опише Стівен Кінг. А можливо, і не міг, і мені лише так здавалось, це була просто-на-просто примха мого его, моєї амбіційної самозакоханості…
Зроблю невеличкий відступ. Як, бува, кажуть, шукайте жінку, але, зрештою, вона, я маю на увазі жінка, тут важить не менше, ніж я, Данило. Отже, розпочну, як кажуть французи, сан фасон!
Її чоловік сидить на фенобарбіталі, а сама вона навчається на останньому курсі театрального інституту. А ще у неї дворічна дитина, божевільна мати і дванадцятирічний брат, у якого проблеми у школі та на вулиці…
Її ілюзорні асиметричні думки пронизували її мозок. Обережно, аби не пошкодити тонку матерію… Вона годинами могла сидіти перед білою стінкою і знаходити у ній сенс чогось там надфізичного…
Вона їла саме лише вівсяне печиво й іноді іржала:
– Ги-ги, – іржала вона, – ги-ги…
Усі раділи, дарили їй букети й канфети, і вона раділа подарованим їй букетам і канфетам і від того ще голосніше іржала.
Одного разу померла її дворічна дитина, і вона прикувала себе до неї, мертвої, й кричала, що відпустить дитину у землю тільки разом із собою… Її завжди обдовбаний чоловік розірвав ті наручники, які з’єднували мертву дитину з її живою матір’ю. Потім він натовк їй пику. На похоронах вона розповідала, прикриваючи пику вуаллю, що упала обличчям на асфальт, коли убивалась за дитиною…
Потім вона завалила державні іспити, дипломну, усі курсові, усі диктанти та самостійні роботи, усі лабораторні й усі кваліфікаційні роботи, усі домашні завдання та практичні… Вона завалила навіть фізру… І все через її обдовбаного чоловіка, її безпросвітно божевільну матір, через приреченого наркомана брата, якому ледь виповнилось тринадцять. І їй запропонували заплатити комусьтам три штуки баксів, і тоді у неї буде диплом, бо ж вона на п’ятому, вибачте, курсі, все було нормально, аж тут – на тобі… І немає у неї тих баксів – не тому, що ця сума вже надто велика, а тому, що у неї немає навіть трьохсот гривень, щоб купити собі найдешевшу дублянку у Хмельницькому… І всесвіт не здається їй більше неосяжним і суперматеріальним… Тому що їй тепер взагалі немає діла до всесвіту, тому що вона хоче їсти, інколи вона просто включає відік, вставляє касету. Документальний фільм про голодомор, і втикає той фільм, і вона відчуває себе однією з них, однією з тих голодних та змучених… За це її чоловік гамселив ще більше. Чесно кажучи, я б і сам її гамселив за таке, але митці… хто зрозуміє їхні тонкі душі? Сам Бог, певно, і зрозуміє, і то… Хоча, тут я вже осікаюсь, тому що як оповідач маю дотримуватись не тільки хронології, але і чистоти й компетентності у поглядах та давати право вибору на ту чи іншу думку тим, хто слухає або читає цю невибагливу поему про життя…
Так от, що я хотів сказати, ніяка вона не тонка душа, а вже просто тьотка, якій байдуже, що її пиздить, причому і по нирках теж, чоловік, їй байдуже, що могила її дитини поросла кульбабками та лопушинами, що її мати і брат якщо ще не з’їли один одного, то близькі до того, і що її чоловік так обдовбався, що загубив себе, і його загубили усі, кому не лінь, так його вже ніхто не бачив три доби. Та їй, за великим рахунком, пофіг, тому що коли його немає, то він її не лупцює, а заразîм і не лупцює її божевільну, завше обслинену матусю… І брата не лупцює, хоча… брат от через рік збере шайку своїх друзівгопників, і вони вламають сестриному чоловіку, причому до всирачки, до смерті, до зсунення століть…
І все це мало продовжуватись приблизно рік, два, десять… Якби не з’явився я.
Ще б пак, вона у мене одразу втюрилась, вона зрозуміла, хто є її рятівником із життєвих, сповнених нікчемності колізій, хто їй підставить обшарпане липневим сонцем плече, хто зловить її під час падіння у Великий Каньйон, хто такий Кларк Кент.
Ну звичайно я.
Так, справді, я був таким собі журналістом, таким собі невдахою з латками на ліктях і заштопаними шкарпетками, зате у мене було велике серце, невеличкий дореволюційний (я маю на увазі, до усіх можливих революцій) фіат, на якому ще можна возити навіть пасажирів, у мене була однокімнатна квартира та спокійна мати, у мене був тато, який працював на СТО начальником, ще були обидві бабусі і один дід, у мене були друзі, з якими я бухаю, та не надто пафосна робота у місцевій газеті.
Та річ, власне, не у цьому, і навіть не у Чорному Марсіанському Нінзя… А у тому, що я і вона знайшли одне одного. Вона приходила до моєї однокімнатної квартири, заварювала мені чай, робила бутерброди, пестила мене, і тоді вона розквітала, робилась більш лагідною, дитячою, закоханою, тендітною, ніжною, надто жіночною… І мені це подобалось, тому що тут її ніхто не б’є, ніхто не змушує прибирати у хаті, виносити сміття, прати постільну білизну, мити підлогу, при тому ще й заробляти якісь гроші, щоб купити хавки, і залишок часу стояти біля плити, граючи роль феї-вигадниці, яка з нічого робить ще більш-менш нормальне їдло, причому, вибачте, на хєра? Для кого робить? Для тих, хто її пиздить, для тих, хто її народив, а потім зрікся, мовляв, я сашласума, і не чіпайте мене, для тих, хто живе на вулиці, а вдома лише їсть, іноді приводячи когось зі своїх друзів, аби ті також поїли? Вони, певно, там, на вулиці, кидають жереб, хто сьогодні піде з її братом їсти. І той, кому несказанно повезло, мабуть стрибає, радіє, що він таки поїсть, а всі інші і далі будуть ширятися 646-м розчинником або нюхати «момент», вишукуючи у цьому занятті розмаїтого ладу глюків…
Отже, вона приходила до мене і поверталася до жіночої подоби. Я знав, це читалося у її очах, і це, мабуть, було найбільше бажання у її житті, щоб я запропонував їй переїхати до мене. Але я достатньо не любив її, можна сказати, що я взагалі її не любив. Так, дійсно, у нас були хороші стосунки, мені було з нею дуже добре, вона раділа, що я її не пиздив, і, можливо, саме за це і любила мене… Та я все ж таки не пропонував їй переїхати до мене. Я б не зміг її щодня бачити, і не тільки через те, що я її не любив, а ще й тому, що у моїй квартирі завжди були б розсипані крихти від вівсяного печива, а що я не змушував би її прибирати, мити посуд, то ніхто б, окрім мене, і не прибирав би ті крихти, а якщо, не дай Боже, вони попадуть до мене у постіль… А потім ще ті всякі креми і мазі, які я терпіти не можу. Ні, не те щоби я не користувався чоловічою косметикою, просто самі поміркуйте: ці всі колбочки, тим більше їх же має бути не одна і не дві, а кілька десятків щонайменше, а це ніяк не входило у мої плани. Хоча, мабуть, у неї немає тих колбочок і баночок, тому що вона навіть на шампуні економить, тому що у неї шампунь кропивний – найдешевший, але те, слава Богу, ніяк не впливало на наші взаємини. Та все одно: волосся у ванній, якісь незрозумілі тобі таблетки, якісь психоделічні картинки, якісь пусики-мусики. Ну шо, я не знаю цих жінок… Коротше, це не краща думка, яку я від тебе чув, відповів я, прирікши її на пиздення чоловіком, якого той порошок ізсередени майже зжер…
Але, незважаючи на мою безсердечну відмову, вона мене менше любити не стала, просто вже не було того неземного, ельфійського вогника надії у її очах.
Іноді я відчував себе сволотою, останньою собакою, яка тільки наважилась бродити цією землею. Так, дійсно, чоловік її бив, а я навіть ні разу не прийшов і не заступився за неї, не сказав тому виродку, шо ей ти, Толян, скільки можна так знущатися, припустімо, зі Свєтки, ти, мав сказати я, давай зав’язуй, а то я приведу своїх пацанов і вони тебе опустять, а Толян мав відповісти, що він у труні бачив усіх моїх пацанов, тому що я півень і пацани мої півні… Тоді я мав приїхати з одним своїм другом-сцикуном на своєму фіаті, і сказати, що слиш, Толян, я ж сказав, шоб ти закінчував це свинство, припини лупцювати, припустімо, Свєтку, а він мені скаже, щоб я котився звідси, тому що незважаючи на те, що у мене задрочений фіат, у нього є друзі, які їздять на опелі, і ще, шо мій друг – сцикун і півень, як я. Звичайно, ретируватися – було б показати себе повним ідіотом, сцикуном і невдахою, та і тоді б у неї згасла остання у її житті надія. Надія на мене. І я мав знову ж таки приїхати до її чоловіка, але вже не з тим другом-сцикуном, а зі старими шкільними товаришами, які мене колись заганяли, а тепер хімічать якісь там напівзаконні справи. Привіт, сказав би я своїм товаришам. Двоє з них півжиття ходили на бокс. Привіт, скажуть вони мені, і так, по-дорослому, вже ж не діти, посміються, мовляв, що йому нада, хоча зрадіють, тому що як-ніяк колишній однокласник. Як справи, продовжать вони. Нормально, скажу я, хочте пива? Вони погодяться на пиво, і я пригощу їх не надто дорогим пивом, яке вони майже не п’ють, бо якщо щось і п’ють, то коньяк, який, як казав Бродський, пахне клопами, чи водяру, але ж водяру я майже не п’ю. П’ючи пиво, я розповім їм про те, що трапилось. І вони погодяться мені допомогти у тому випадку, якщо я виставлю їм поляну. І я ще напишу зо три статті, продам магнітолу, продам навіть сигналізацію з машини, яку мені батько подарував, привізши її з Німеччини. Отже, підемо ми до того Толяна розбиратися, щоб той, курва, Толян не пиздив мою, припустімо, Свєтку. Ми зустрінемось десь біля мого гаража, Толян прийде з друзями, і вони усі зустрінуться, і я там буду стояти, і тільки у мене будуть дригатися ноги і тремтіти руки, бо ж я один серед них усіх сцикун. Але для неї я не сцикун: я знайшов мужність зустрітися з її чоловіком, який її пиздить, з якимись страшними бандитами, байдуже, звичайно, що вони мої колишні однокласники, але все ж… І мої «пацани» зустрінуться з Толяном, і хтось із моїх пацанов крикне, бля, так це ж Толян! Толян, привіт! Дивися, з ним ще Рома і Вася. Шо, Толян, ще жереш ту свою наркоту. Давай краще з нами, бухати. І вони усі разом підуть бухати за мій рахунок, вижирати все, що було куплено на мої гроші, випивати також усе, що було куплено на мої гроші. І я з ними піду, бо мої колишні однокласники мене одного не залишать. Пішли, скажуть вони, з нами. Там уже поговоримо. І з’їм я лише два шматочки шинки і вип’ю двадцять грамів коньяку, який на дух не переношу. А вони з’їдять і вип’ють усе і, напившись, хтось із моїх скаже: «Толян, не бий більше, припустімо, Свєтку». І Толян скаже, що добре, не буду. Мій однокласник мені підморгне, мовляв, усе владнали, а ти боявся. І я у тому товаристві буду почувати себе якось непевно, навіть невпевнено, чужинцем, тому що я не розумію їхніх балачок, але розумію, що з цього усього вийде чудовий репортаж, до якого можна додати кров та іржавий (обов’язково іржавий) лом, яким один замочив іншого. І я вже хочу втекти звідси, і знаю напевне, що моїм однокласникам і Толяну разом з його друзями пофіг, чи є я, чи немає мене, але якщо я встану і піду, то вони, звичайно, образяться і скажуть, що я їх не поважаю, суто як пацанов, і мені знову буде якось не по собі. Я буду постійно підстрибувати на своєму стільці і якось тихенько й сором’язливо скажу: «Може, я піду?» А вони: «Куди тобі іти? Сиди з нами, ти ж нормальний пацан». Да, скажу я, нормальний, але все ж таки? Я вже згоден повністю зламатися і замовити ще якоїсь хавки та бухла, тільки б вони мене відпустили. Десь під дванадцяту ночі, коли у мене вже немає навіть власного «я», коли я програвся сам із собою у карти, на дуелі, у шахи, коли я перетворився на саму лише метаплазму, ми розійдемось. Я прийду додому, розплачусь, вип’ю кави та снодійного, ляжу і буду думати, чого ж життя таке паскудне, а близько третьої мені подзвонить її божевільна мати чи, в кращому випадку, її брат і скаже, що вона у лікарні, що Толян її забив ледь не до смерті. І тоді вже точно нічого не залишиться, як продати душу дияволу…
Тому я і не йду розбиратися з її чоловіком. До речі, я досі не знаю, як його звати. Ну точно, що не Толян. І це дійсно добре, що я не розбирався з її чоловіком, що і мене ніхто не пиздив, але то все нікчемна проза, і треба звертати увагу на більш піднесені речі, піднесені, можливо, до самого Бога, чи до якоїсь альтернативи того самого Бога, до якихось трансцендентних сил, які міцно римують, які кльово читають реп, які незрівнянно грають на бас-гітарі, які навчаються у КПІ і яких не пиздить життя у голову. Я зрозумів, що я і вона – це не одне ціле, а дві цілих, що це сет дурнуватого діджея, що це галюцинація трьох невідомих. О люба моя, невже ми ніколи не будемо щасливі, невже я до скону працюватиму у цій брудній газеті, пописуючи брудні статті, а ти до скону відловлюватимеш від свого чоловіка смачні пропєздюліни, і наша молодість скінчиться на розчаруванні не тільки у власному житті – у ньому ми розчарувались ще на другому курсі університету, – а у житті як у чомусь надзвичайно чистому, у житті як у терміні, як слові, як у Богові… І ми самі собі будемо рити могили, будемо плювати до своїх колодязів, будемо не бачити колод у себе під оком, не помітимо, як усе наше життя пройде під чиюсь іншу музику, під транс, який ми обоє не можемо терпіти, під брейкбіт чи важкий рок.
Одного чудового раннього ранку, коли ще чутно, як проїжджають вантажні потяги десь за тими будинками, коли ще майже нічого не видко, мені спала на думку прекрасна ідея відцуратися від неї: нехай жере собі спокійнісінько своє вівсяне печиво, нехай чоловік продовжує її пиздить, нехай її мама божеволіє все більше і більше, нехай її брат краде в неї останні гроші, на які вона хотіла купити вінок на могилку своєї дитини.
Нехай. Я якось проживу, на крайняк продам свій фіат, переїду в інший район, перейду до іншої газети, де зможу знайти собі нових друзів, колег, нову нещасну, але не настільки, як була вона, дівчину, яка б теж мене вважала Кларком Кентом, який під покровом ночі перетворюється на супермена, який рятує усіх по черзі. І колись, вона у цьому не сумнівається, прийде і її черга. І вона в це свято вірить. А в мене всього-на-всього фіат, це у тому випадку, якщо мені допоможуть батьки і я його не продам…
І ці думки так жорстоко в’їлися в мій мозок, у мою свідомість, точніше, у ту її частину, яка відповідає за щастя, що мені нічого не залишилось, як просто втілити все це у дійсність, але, в дідька, як? Я просто фізично не зможу підійти до неї і сказати про те, що я від неї йду, а точніше, що вона більше ніколи не з’явиться в мене в квартирі, а чай я і сам собі зможу заварити… У мене віднімуться ноги і язик, і я впаду до її ніг, а вона буде, як завжди, мене ніжити, плести свої жіночі візерунки навколо мене, а я задумаюсь і віддалю свій задум на певний час, та потім, можливо, через тиждень, тоді точно втілю його…
І я поки що відкладав усе на потім. Завтра. Післязавтра. У понеділок – точно. Але ані завтра, ані післязавтра, а тим паче у понеділок я не підійшов до неї, не сказав їй про те, що я її не кохаю, що я можу їй дати певну суму грошей, щоб вона купила там собі якусь пудру чи якісь там таблетки, на яких вона сидить, і валила з миром. Я вже думав, що, можливо, ніколи не підійду, а якщо хтось і підійде, то це буде вона, і тоді лише, коли розлюбить, але тільки самому Богу, і то не факт, відомо, коли вона мене розлюбить. Але може бути така катавасія, що вона мене розлюбить і не підійде, не скаже, що вона мене розлюбила, що вона мене не варта, бо ж я такий хороший, а вона така брудна, скурвлена і тому подібне…
Мені вже не приносило задоволення спілкуватися з нею, мені вже не потрібен був секс, тим більше він перетворився на механічне тертя двох нікому не потрібних тіл. Ну, ви розумієте, всякі там гаєчки, шурупчики, пєстіки й тичинки, курс біології за шостий клас, сторінка 89 книжки, де намальований соняшник. Головне, щоб скрізь зберігалась національна специфіка і національно свідомий дух… навіть на книжках із біології…
Вечорами, щоб не бачити її, я йшов собі блукати темними алеями міста, іноді попиваючи пиво, зустрічаючись із друзями, але ані я їм, ані вони мені, не були потрібні… Приходячи додому, я знаходив її під дверима: вона чекала на мене, а мені хотілося її відшмагати батагом і погнати додому, але як я міг, як я міг так опускатися в її очах, я ж її ніколи не бив, ніколи не ображав, але зараз уже хотілося, хотілося зробити її життя до кінця нестерпним, щоб вона сама від мене пішла, хотілося її бити ногами, ламати її тендітні кістки, просто хотілося, щоб залишила мене у спокої…
Одного разу вона прийшла і, жуючи вівсяне печиво, сказала, що далі так продовжуватись не може, що у цьому дурнуватому волочінні немає жодного сенсу, що або я піду розберуся з її чоловіком, який весь час її пиздить, або вона від мене йде… Це мало бути тим пером жар-птиці, тим факін моментом, коли я міг стати вільним, як юемсі мобільним, надалі писати у газеті й жерти свою мівіну…
Я відповів їй, що її чоловік-скотина і, чесно кажучи, я його боюся. Ти просто сцикун, кричала вона. Так, погоджувався я. І був думав, що вона, закопуючи у глину всі компліменти, свої балони, заряджені лібідо, своє щастя, просто піде від мене, просто позбавить мене можливості терпіти те все, на що перетворилося моє життя…
