Текст книги "Цього ви не знайдете в Яндексі"
Автор книги: Артем Чех
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)
Цю історію, певно, знають всі, але знають її як історію з щасливим кінцем. У даному випадку не бачити вам щастя, тому що історія закінчується вельми трагічно, і я сам хочу, аби вона так закінчилася…
Вона була горбата і нещасна…
Без сумніву, її трохи бентежило те, що вона була калікою. Той страшний горб, який псував їй життя, здавалось, прирік її на безглузде, безцільне сновигання по оброслому битим склом життю до кінця того самого життя.
Одного чудового ранку Каліка прокинулась і вирушила до супермаркету самотності придбати всяку необхідну погань типу прокладок, туалетного паперу, якоїсь їжі на сніданок…
Діти плювалися в неї й дражнили її горбатою відьмою, горбатою горою, горбоносом та іншими не дуже приємними прізвиськами. Однак вона гордо минала ті квартали, де мешкали товсті жорстокі діти та їхні товсті неприємні батьки.
При вході до супермаркету її ледь не збив із ніг білий кінь в яблуках, на якому сидів прекрасний принц.
– Вибачте, – за звичкою вибачилась Каліка.
– Дивись, куди преш, горбата прошмандовка!
– Вибачте, – ще раз сказала Каліка й зайшла до торговельного залу.
Прекрасним принцом був директор супермаркету, а конякою – його кохана. У кожного свої проблеми…
Усі касири, менеджери, фасофщиці та покупці на мить завмерли, побачивши Каліку.
– Каліка, Каліка, – пронеслося рядами.
Каліка попрямувала до ряду з гігієнічними приналежностями. Усі погляди, вичікуючи, були прикуті до Каліки.
Каліка хотіла була дістати з сумочки револьвер і застрелитися, але не було у неї сумочки, а був пожмаканий целофановий пакет, і не було у неї револьвера, а була лише дідова бритва, яку вона на всяк випадок тягала з собою, але і це навряд чи допомогло б – шкрябати вени посеред торговельного залу діло невдячне. Нехай негри шкрябають…
Так вона і подумала.
Одна з касирів пожаліла нещасну Каліку й запропонувала їй працювати в супермаркеті. Каліка погодилась і наступного ранку пішла працювати. І стала Каліка м’ясником. Її робота полягала в розрубуванні свинячих та яловичих туш. Кожного ранку Каліка, проклинаючи своє похмілля – вона бухала, – брала у руки сокиру і починала рубати заморожені стегна і голови того, що колись безтурботно мукало і рохкало. Її фартух був геть заляпаний застиглою кров’ю, поверх якої знову ляпала кров, а з нею і всі її ілюзії щодо щасливого майбутнього у передгір’ї Анд чи Піренеїв. Вона, як і мало статися, закохалася у принца на білому коні. Цей грьобаний принц, директор супермаркету, час від часу спускався у підвал, аби понюхати кокаїну або ще якоїсь кристалічної мерзоти. Вона дивилась на нього і плакала. Вона могла зробити все що завгодно, аби він звернув на неї увагу, але такі принци частіше не звертають свою увагу на таких-от недороблених, як вона. А Каліка мріяла про те, як вона правильно заповнить його звіт про справи в магазині, як заповнить його декларацію до податкової, як урятує його приречену до вічного скотолозтва сраку від великих проблем, які, в принципі, могли б упасти йому не тільки на голову, але й на ту саму сраку… І після цього він би взяв її у свої помічники, виділив би їй маленьку конуру, а вона б ховала його світлину з паспорту у своїй кишені, а він би і не здогадався, а потім на цей супермаркет наїхали б податківці, і вони б заснували ще один, але фіктивний, з подвійною бухгалтерією супермаркет, який би фактично не працював, а тільки б відвертав увагу податкової поліції від того, основного, і він зробив би її директором, і білий кінь в яблуках брикався б від ревнощів, а принц, у підсумку, закохався б у неї, у цю грьобану Каліку, але він не придурок і знає, що не має морального права любити її, він би не уявив собі, яким би чином він під час інтимної близькості пестив би той горб, цілував би її у гнилі ясна, торкався б її шершавих рук, ловив би аромати її волосся, просмерділого кров’ю за довгий час перебування у підвалі… Тому він дарував їй дешеві китайські іграшки і тупі жлобські листівки з намальованим ведмедиком, який сам собі штопає лапку… І це б затягнулося на довгі й болючі серії їхнього життя. Звичайно, згодом з’явилася б добра фея з парасолькою, яка б болгаркою відпиляла їй горба і привела б до ладу її обсипане мідними фурункулами обличчя, повезла б її до обласного центру, де б Каліка через те, що дізналася, що принц тільки вдавав, що кохає її (а насправді, то його кінчений друг підговорив його, бо та могла б заволодіти цілим супермаркетом, а потім задешево його продати, щоб принц начебто закохався у неї, але принц і насправді закохався, але що тепер доведеш?), всупереч своїй долі і на зло ворогам полюбила б трошки невпевненого у собі пацана, який збирається відкрити забігайлівку, і Каліка, звичайно, допомогла б йому у цій справі, і фея допомогла б, і всі допомагали б, але щоб ти не робив усупереч долі, вона все одно тебе наздожене і зробить все на свій розсуд… Коротше, в кінці всієї історії коняку віддали б на іподром у лапи кровожерливому жокею, а Каліка, перетворившись на прекрасну принцесу, вийшла б заміж за того дегенеративного принца, і всі були б щасливі. Були б, звичайно, ще якісь прохідні дійові особи, типу брат тої білої коняки, який захотів би заволодіти супермаркетом, або подружка тої коняки, вередлива і підступна сука, яка закінчила два курси МГІМО, але то все не варте навіть згадування…
Коротше кажучи, горбата Каліка працювала у підвалі, доношувала свої потріпані бузкові шльопки, щовечора човгала додому через двори, у яких під владою сутінків на неї чекали озлоблені й небезпечні діти, які плювали в її бліде обличчя своєю нікотиновою слиною і називали її горбатою горою, а вдома на неї чекала мати-алкоголічка… І кожного разу під час вечері Каліка ставила мамі одне й те саме питання:
– Мама, чому я урод?
І ніхто не зможе дати відповідь на це питання, тому що це не звичайне питання і навіть не питання часу, а риторичне питання. На такі питання лише розгублено зводять плечима й приречено відводять байдужий, як усе на цій планеті, погляд…
У мене ніколи не було рідних братів чи сестер і вже навряд чи будуть. Я ніколи не знав, як це відчувати радість від того, що ти віддаєш свій шматок комусь іншому, ділиш свої іграшки з кимсь іншим, дбаєш іще про когось, крім себе. Це я відчув уже пізніше, коли пізнав утіху ділити щось із коханою тобі людиною… Я виріс один, але у мене був такий собі братозамінник, який відіграв величезну, просто грандіозну роль у розвитку моєї внутрішньої культурно-мистецької кісти…
Замінником мого брата було піаніно. Я його ніколи інакше, як піаніно, не називав. Це був не рояль, не фортепіано, не інструмент із жлобською назвою «фоно». Це було піаніно.
Вітальня моєї квартири й мого дитинства назавжди залишиться у моїй пам’яті виразною фрескою, облупленою, як і моя вітальня, по краях своєї сутності… Ці реально приголомшливі своєю гамою кольорів і малюнками шпалери, які були поклеєні в серпні 68-го року, під час Чехословацького конфлікту. Величезні малахітові фотелі, які належать до чеського гарнітуру, насичений зеленим і жовтими кольорами лінолеум, постелений літом того ж року. І, безумовно, піаніно. Воно було рудого кольору, обклеєне кедровою лакованою шпоною. Австрійське, здається, 1887-го року випуску. Його купили моїй турботливій мамі у 1970-му, витративши на нього чотири дідові виконробські зарплатні…
Усе своє раннє дитинство мати мріяла про те, як гратиме на піаніно, як підкорятиме своєю музикою міста, країни, подруг, чоловіків та чоловіків своїх подруг… Коли у неї ще не було піаніна, вона пішла на балет, тому що там воно було. Щоразу після занять балетом мама залишалась хоча б на десять хвилин і, псуючи і без того психічно неврівноваженому акомпаніатору нерви, бренькала на галімому фортепіано «Україна», вдаючи з себе досвідченого піаніста. Піаністки з неї не вийшло. Навіть тоді, коли їй купили піаніно. У музичній школі мама недовчилась два роки, зарікшись ніколи не сідати за цю пекельну машину. Проте посадила мене. Мені було п’ять, і відбулося моє перше знайомство з піаніно. Перше, що я зіграв, була нота «до» першої октави. Вона була позначена маленькою восковою плямою, яку моя турботлива мама зумисне поставила, аби не заблукати у цій довгій клавішній прерії…
Через рік мене віддали викладачу музики Жалбі Ірині Володимирівні. Тато сказав, що позаочі я можу сміливо її називати жабою, а Скота Джоплінга – жопліном. Я так і робив. Жалба, почувши як я називаю її джазового кумира, розплакалась, а мама, коли почула, як я називаю Жалбу, дала мені по писку.
Я щочетверга і щопонеділка приходив до Ірини Володимирівни й старанно вивчав спочатку нотний стан, потім іншу музичну термінологію, історію музики, життєпис різних відомих композиторів. Іноді я бренькав і займався примітивним сольфеджіо. Майже те саме, що і в музичній школі, тільки індивідуально і за більші гроші.
Ще у Жалби був син Костя, який виростав гопником. Він ревнував свою маму до мене, – і після занять мені частенько доводилося з ним з’ясовувати стосунки на мокрому асфальті.
Шлях до будинку мого викладача пролягав через базарну площу, де по четвергах та понеділках розгортався базарний день. Це був початок дев’яностих. На той час були досить розповсюджені різні розводи, на які досить охоче велись домогосподарки та інший цивільний люд. На тому базарі двоє бородатих чуваків займались розповсюдженням лотереї. Вони самі купували призи, самі нарізали лотерейні білети. Коштувала лотерея три купоно-карбованці. Мені завжди було цікаво, хто ж виграє ляльку барбі, або шоколадку, або конструктор, або вазу. Призовий фонд, чесно кажучи, складався з суцільного мотлоху, але мені той мотлох здавався дивовижним і надзвичайно потрібним у господарстві. Мені було вісім років.
Ті, хто нічого не вигравав, отримували заохочувальний приз – цукерку дюшес.
Відробивши годину на музичній ниві, я стирчав біля тих двох бородатих мужиків, які постійно перешіптувались.
Один казав:
– Шо то за придурок стоїть?
– Малий якийсь.
– А чо’ він стоїть?
– А я знаю?
– То прожени його.
– Сам і прожени.
Я їм відверто не подобався.
Два рази на тиждень по кілька годин товкся біля тих двох, а вони не могли збагнути, чого ж я від них хочу. Одного разу вони не витерпіли.
– На тобі, – каже один з них, – дюшеску.
– Дякую, – кажу.
– А тепер іди на хуй.
Я, ображений, пішов і більше ніколи до них не підходив. Мене вперше у житті послали.
У той вечір я пішки пошкандибав додому, човгаючи і чвакаючи своїми крицевими, купленими на виріст, черевиками. Мене можна було побачити з гелікоптера. Самотнього, заплаканого, у зшитій із клаптиків різної залишкової матерії моєю турботливою мамою курточці. Я йшов довгим бульваром Шевченка під голими грудневими каштанами, розглядаючи своє розкрадене і забуте, а скоріш, незнане провінційне місто. У старому дерматиновому ранці сиріла читанка за другий клас. Зима дев’яносто третього року запам’яталась мені голодною і злидарською…
Якщо говорити далі про моє музичне виховання, то в першу чергу хочеться пригадати свої сльози й нерви матері. Після другого року навчання в Ірини Володимирівни я почав потроху ненавидіти музику. Тато мені казав, що Фреді Мерк’юрі – то легендарна людина, і я в це вірив, тому що мені подобалось, як він співає, і подобались очі на його червоному костюмі, а от про Римського-Корсакова чи про Шопена ніхто нічого не говорив – просто наказували розбирати твір і грати, тому для мене вони були як мінімум ворогами.
Я мусив грати щодня по дві, а іноді – замість покарання за мої дитячі гріхи – три години. Замість того, щоб сідати за зненавиджене мною піаніно, я волів би годин десять просидіти в кутку, половину з того часу – навколішках на гречці, на рисі, на пшоні врешті решт… Але я грав. Щодня моя турботлива мати витрачала нерви, щоб посадити мене за інструмент. Я закочував істерики, я кричав, я плакав, ридав, кусався, ставив ультиматуми, обіцяючи стрибнути з п’ятого поверху, піти до дитбудинку або у «бєспрізорникі». Я все одно грав. У цьому відчувалась якась бісова незворотність, приреченість. Щодня. Я навіть ховався, але все одно знаходився і через пасок йшов розбирати чергового Моцарта або етюд невідомого композитора. Ось цих невідомих я більш за все ненавидів, тому що вони намагались проявити свою індивідуальність і наставити цілу купу дієзів, бемолів, нот із крапками та іншої важкої музичної нуді…
Коли вдома нікого не було, я молотив інструмент ногами. Я його ненавидів, я молив Бога, щоб та частина будинку, де стояло піаніно, обвалилася, щоб моя мама замість батька їздила у Москву на заробітки, щоб я став великим і мав змогу самому вибирати собі хобі. Бог мене не чув або, можливо, чув, однак мамині молитви були набагато сильніші. Вона хотіла зробити з мене дипломата міжнародного класу, а для цього я мав бути всебічно розвинутою дитиною.
За вікном стріляли один у одного з іграшкових пістолетів мої однолітки, і мені здавалось, що у них більше шансів стати дипломатами. Вони світ бачать, а я – окрім цієї грьобаної зебри не бачу нічого…
У дванадцять років я став дорослим і до вісімнадцяти років жодного разу не сідав за піаніно, я намагався на нього не дивитись і взагалі намагався навчитися грати на гітарі. На гітарі мене вчив мій учитель Олександр Григорович Шнайдер. Це була дивовижна людина. Він, бачачи мою скруту, відмовився брати з мене гроші і вчив не тільки грати на гітарі, але й на сопілці, на барабані, на контрабасі, на козі і рублях. Він вчив мене не лише музиці, він показував мені дещо інше, іншу сторону музики: він навчив мене любити джаз, розуміти й не боятися життя, він утішав мене, коли мені було боляче, він годував мене, коли я хотів їсти. Я міг розповісти йому все що завгодно, і все що завгодно я розповідав, а він ділився зі мною набутим досвідом. Шнайдеру було тридцять років, і два роки він присвятив мені, по суті, чужій йому людині. Я був найгіршим його учнем, тому що за два роки я не навчився брати баре і знав хіба що пару примітивних акордів. Мене це ніскільки не засмучувало, а йому, я це бачив, було боляче.
– Що мені з тобою робити? – казав він своїм м’яким канівським голосом.
– Вибачте, – казав я, і мені страшенно хотілося плакати.
Іноді я плакав. Тоді ми могли сидіти в холодній неопалюваній аудиторії, пити гарячий дешевий чай, пускати ротом пару й мовчати.
– Ти хороший хлопець, – казав мені Шнайдер.
– Дякую, – казав я і знову починав плакати…
Із музичної школи я йшов до тролейбусної зупинки. Мій шлях проходив повз школу, звідки мами вели своїх дітей додому. Я пам’ятаю, як листопадового вечора, коли сутінки накрили місто, я шкандибав у літніх туфлях із вентиляційними дірочками до тої клятої зупинки Сєдова. Мої ноги судомило від холоду, роз’ятрені від сліз щоки додавали ще більшого смутку, а попереду, як на зло, йшли діти, взявши за руки своїх мам. Мене вже давно ніхто не брав за руку, вдома на мене чекала лише бабушка і вечеря з вівсянки. На сніданок – теж вівсянка, в обід мене підгодовував Шнайдер.
Мені було дванадцять, і я не поспішав жити. Без сумніву, коли тобі дванадцять, ти не поспішаєш жити, ти тільки-но набираєш обертів, вирішуєш для себе, що є добро, а що є зло, починаєш розділяти правду й кривду. Дуже часто рішення твої помилкові, а розділ певним чином змішується у голові, ти блукаєш вулицями, запорошеними попелом із крематоріїв, червона цегла старих будівель наносить на тебе перші штрихи ще не зрозумілої для тебе дорослості, і, в принципі, це саме те, що тобі треба, те, до чого ти невпинно прямуєш, забуваючи цехи з керамічною плиткою, яку ти мужньо крав серед білого дня, забуваючи холодні дотики велосипедної рами до твоєї спини, останні дитячі страхи і, врештірешт, забуваючи піаніно, яке пройшло з тобою крізь товщу сумнівних щодо сили тиску на твою свідомість, але реальних випробувань, те піаніно, яке викликало у тебе нудоту й холодний піт, ерекцію й дитячий захват, який виникає перед чимось грандіозним і сильнішим за тебе, те піаніно, на якому ти грав.
Грав я на ньому вісім років.
Історія з моїм піаніно закінчилась досить трагічно, так, як, в принципі, і мала закінчитися.
Був у мене сусід. Він відсидів набагато довше, ніж можна було собі уявити. Вийшовши з зони, був неприємно вражений тим, що ніхто не підпорядковується законам, за якими він звик жити. Мені постійно доводилось від нього чути слова розпачу, які він прохрипував у розпалі своєї тюремної люті.
– Да я на малолетке! – кричав він. – Да семь куполов без крестов, – не вгамовувався він. – Ты, бля, петюня мусорской, – ввічливо звертався він до мене.
Якось прийшов попрохати чаю. У цей час я нарізав помідори для салату. Побачивши у моїй руці кухонний ніж, він не витримав:
– Взялся – режь!
– До чого тут? – намагався з’ясувати щось для себе я.
А він:
– Да я тебя под шконку загоню, крыса! Помнишь, как я лютовал?
– Ні, – кажу, – не пам’ятаю.
– Да я сам себя боюсь!
Від усвідомлення глобальної, з порожніми очима несправедливості в сучасному суспільстві, яке очистити здатна лише смерть, мій сусід подався у наркомани. Як не дивно, це йому допомогло, зробивши з нього нормального, цілком пристойного наркомана. Уже коли я перебирався до столиці, він вирішив організувати мені проводи, але моя бабушка відмовила його від цієї поганої ідеї, через що той трошки образився, але пройшов деякий час, і він скорився долі й став допомагати моїй бабці. Коли був не вмазаний, міг полагодити зливний бачок або почепити нову люстру, іноді позичав у баби гроші, іноді не віддавав, але потім приїжджав я, і він, відчуваючи деяку повагу до мене, все повертав, вибачався, знову брав у борг, мазався, напивався, дубасив свою дружину, з якою ми ще зовсім малими крали в садах яблука, виганяв свою дружину з квартири, потім втручалася моя бабушка, він знову вибачався, впускав дружину в квартиру, дубасив, позичав гроші, десь щось крав, знов ремонтував зливний бачок і ніяк не міг заспокоїтись…
Одного чудового літнього ранку бабушка вирішила зробити ремонт.
Нехай собі, подумав я, бабушка розважиться, зробить ремонт, тим більше, у цій квартирі ремонт не робився з шістдесят восьмого року. Звичайно, я б деякою мірою шкодував за шпалерами, за лінолеумом, за тою незрівнянною автентичною невимушеністю застійного совка. У нас навіть був пилосмок, теж, до речі, куплений у шістдесят восьмому, у формі планети Сатурн: це, певно, пов’язано було з гонкою озброєння і космічними успіхами наддержави.
Перед тим як бабушка почала купувати будівельний матеріал і запрошувати робітників, я її попередив, щоб робітники, та безпосередньо бабушка, були максимально обережні із моїм піаніно. Тим більше, я збирався його реставрувати й відвезти до Києва.
– І не приведи Господь! – додав я.
На початку серпня одружувався мій друг дитинства. Я поїхав на історичну батьківщину погуляти на весіллі, провідати бабушку, подивитися на ремонт, на свіжу квартиру. Квартира справді виявилась свіжою, але до дідька чужою. Навіть квартирний запах змінив свій відтінок на більш буржуйський. Спочатку я не помітив, але через деякий час в око запала дивна, не властива моїй квартирі порожнеча. У квартирі не було піаніно. Перша моя думка була такою, що бабушка віддала його комусь, у кого є дитина, аби та навчилась музики. Але це була ідіотська думка.
– Бабушка, – кажу, – а де моє піаніно?
– Я його викинула, – стоїчно відповіла бабушка.
– Куди? – спокійно запитав я, роздумуючи, що було б непогано його звідти забрати.
– На смітник. Сергій, сусід, допоміг.
– Як допоміг? – не міг нічого збагнути я.
– За метал.
– Який, нафіг, метал?
– Той, що був у піаніно. Там була мідна плита.
Моєму відчаю не було меж. Я лежав на новому жлобському лінолеумі, зробленому під паркет, і уявляв собі страшні картини того, як Сергій, цей нездоровий нарик зі своїми закінченими друзями, ломом, а вони це робили саме ним, розкурочував моє піаніно, я уявляв собі, як воно вмирало, стогнучи й благаючи допомогти. Воно однозначно кликало мене. Воно знало, що я йому допоможу, але я був далеко. Надто далеко від цього місця, де чинилась брутальна розправа над беззахисним моїм братом, приреченим на смерть, гідну хіба що фортепіано «Україна»…
У моїй розжареній голові продовжували проноситися картини людської безжалісності. Як мудак, який приймає лом кольорових металів, професійним поглядом оцінює мідну плиту, як дружина цього Сергія розкручує мідні струни, як приходить до нашої квартири підростаюча тупоголова шпана і дорозкручує те, чого не розкрутив сусід.
– Бабушка! – не витримав я. – Як ти взагалі додумалась до цієї ідіотської ідеї?
– А що? – сказала бабушка трохи винуватим голосом, – ти в Києві, а твоя ця бандура…
– Це не бандура!
– А твоя ця штука мені заважає…
– Як піаніно може заважати?
Говорити ще щось було марно.
Я без ентузіазму погуляв на весіллі. І навіть не бухав. Та і друг через півроку розвівся…
Я прийшов додому й подзвонив мамі, щоб розповісти про те, що сталося…
Я розповів, і мама плакала, зрошуючи своїми сльозами новий етап мого життя. Який етап – мені байдуже.
Тому що то було піаніно, на якому я грав, то було життя, яке жив, то були мрії, які мали здійснитися, то був весняний подих моєї власної історії, розстріляної без якихось можливих у цьому випадку правових норм, без жалю, але з іронічною посмішкою дорослих, які цинічно ігнорували мої дитячі образи, сни, запалення легень після жовтневого дощу, мої дитячі невинні фантазії…
Я прощався з усім, з усім конкретним й абстрактним, з усім, чого не знайдеш у Яндексі, з усім, що оточувало мене та мою психіку, я впевнено крокував назустріч неймовірному, новому світосприйняттю, яке віднесе мене подалі від дитячих травм, хронічного недосипання й від трагізму, що сухим могильним піском укриває той проміжок часу, що супроводжує моє існування.
Я не збирався починати нове життя. Тому що це тупо – кожного ранку прокидатися з думкою, що цей день – початок нового життя. Я знав, що все буде. Байдуже, що доведеться страждати і вмирати, народжуватись і занурюватися з головою в чан із гівном…
Воно прийде саме. Чекати безглуздо…
Справа в тому, що все, викладене вище, не має логічного кінця, тобто текст не є логічно сформованим, не має логічної розв’язки, і епілог мав би бути тою самою розв’язкою, яка залишить у читача цілісне враження про загальний текст…
Я вже думав написати про якихось європейських туристів і та демократію, або про карпатські гори, написати про свого ще не народженого сина, про те, як він піде навчатись, про те, як здобуде вищу освіту і влаштується на пристойну роботу, про те, як я, сидячи на пофарбованій у зелене веранді в плетеному з горіха кріслі, попиватиму запашні заварені зілля із глиняної філіжанки, як чекатиму свого сина, який прибігатиме до мене, як Форест Гамп прибігав до своєї мами, як я любитиму його. Не обминала мене думка і про те, як я напишу про деяких зі своїх друзів, які нічого в цьому житті не досягли й залишились гівняними людьми. Взагалі, хочеться написати про те, чого ще не відбулось, але напевне має відбутися, принаймні мені так здається…
Уранці на початку вересня я блукав своїм містом. Лив дощ. Небо, здавалось, ось-ось упаде, і відчувались перші справжні осінні нотки. Затишніше за всіх себе почували домогосподарки. Вони, зав’язавши своїм любим чоловікам краватки, залишались удома, насолоджуючись дощем, від якого під суворо-чорними парасольками ховаються їхні чоловіки…
Саме в цей період, період міжсезоння, до Києва з’їжджаються європейські й американські туристи, переважно старі заморочені пари, колишні будівники демократії. Вони свято вірять, що їхній президент і на цій землі побудує демократію, декретує свій режим, підпорядкує всі церкви і всі університети, парки культури і борделі, будинки піонерів та кінотеатри своїй найдемократичнішій адміністрації, варто лише замочити твого дилера. Насправді ж, демократія починається не тоді, коли вбивають твого дилера, – демократія не починається взагалі. Вона або існує, як Господь, або не існує, як не існує того самого Господа.
Містом сновигає ціла купа туристів. З Німеччини, Англії, США, Канади. Вони вивчають київський асфальт, їм цікаво зануритися в досліди, пізнати всю правду про загадкову Юкрейн, вони фотографують кожну собаку, щоб потім показати своїм онукам, які ж собаки блукають цією загадковою країною. Собаки, натомість, дивляться голодними дикими очима на туристів, очікуючи від них закордонних делікатесів.
Туристи фотографують і мене. Аж тут починається справжня злива. Туристи тікають до своїх автобусів, здоровий і незграбний дядько з пропитою слов’янською фізіономією допомагає старим тілам залізти до комфортабельного «мерседеса», туристи вмощують свій недолікований геморой у м’які велюрові крісла і з подивом дивляться на мене, не розуміючи, як можна у таку зливу не поспішаючи крокувати повз їхні засрані «мерседеси», як можна бути таким молодим, таким незалежним, хворим, як можна жити в цій безглуздій країні, де містом блукають голодні собаки.
Переді мною стояло сім автобусів із туристами. Я сподівався зустріти японців, ну так, для повноти класичної картини, але японці дуже рідко приїжджають в Україну, у японців замало часу, вони прагнуть наситити свої сірі мікросхеми концентрованою Європою, їм не потрібна сира квазієвропейська маса.
У кожному з семи автобусів сиділо біля п’ятдесяти чоловік, укупі це сімсот очей, які дивилися на мене. Я відчував на собі погляди, які звинувачували мене у тому, що я молодий, хворий і незалежний…
В очах цих туристів я бачив усі відомі дива цього світу, все те, що вони передивилися за останні десятиліття свого пенсійного віку, у тих очах я бачив свої очі, які розповідали мені більше, ніж можуть розповісти далекосхідні мудреці, вони розповідали мені про моє майбутнє, про моїх друзів, які нічого не досягли в цьому житті. Деякі стали музикантами гуртів типу «На Відміну Від», але слава їхня була мілкою, як Азовське море, дехто, вдаючи із себе великого і крутого, того, хто тримає весь цей світ, насправді оселився в найманій квартирі на Дарниці й пишається тим, що взяв «таврію» в кредит, дехто повісився, дехто, не витримавши, звалив за бугор, дехто оселився на бугрі, десь під Верховиною чи Ворохтою, і тепер насолоджується крейдяним небом та розмитими горизонтами, силою буків та величчю гір, які манять, які присолоджують життя, надаючи змогу невпинно крокувати вгору, шукаючи саме ту, найвищу, справжню, непідробну драбину до Господа й порозуміння із цим світом, який наклав невитравний відбиток на його сприйнятті. Дехто виховав доньку, інші – сина. Я, наприклад. І ці заморочені європейські туристи навіть не підозрюють, що я можу прочитати в їхніх приречених вологих очах…
Моєму сину три роки, він забиває собі колінку, йому шість – він іде до найкращої школи в місті, в усій країні, та ні – в усьому світі! Бо то мій син, він іде до школи, він добре вчиться і трохи комплексує на тому ґрунті, що він шульга, але я не б’ю його лінійкою по пальцях, як те робили порохняві совкові педагоги, не вбачаю в тому, що мій малий пише лівою рукою, нічого поганого. Нехай собі пише, як завгодно, аби лише писав…
Після школи він без чиєїсь зайвої допомоги вступає до університету, причому теж найкращого! Він отримує стипендії всіх президентів планети, тому що його також готують до президентства… Але мій син зв’язується з циганами й тікає від забезпеченого майбутнього. Я не заохочую і не вітаю такі дії, але він уже дорослий, і моя справа – чекати. І тому сиджу я на веранді, пофарбованій у зелене, поруч сидить моя дружина, вона наливає мені у глиняну філіжанку заварене зілля, яке я п’ю маленькими ковтками… До речі, це ми оселилися десь під Ворохтою чи Верховиною, коротше, трошки на захід від Кривопілля, під самим Прутом…
Отже, ми сидимо і чекаємо на нашого сина. Через деякий час, можливо три, а можливо, п’ять років він прибігає і обіймає спочатку маму, а потім мене. Дарує мені букову циганську люльку, а мамі – циганське коралове намисто, сідає поміж нами і починає розповідати про свої подорожі. Ми його уважно вислуховуємо і кажемо, щоб він не вийобувався, а йшов працювати, але малий не звик працювати, тому він будує на сусідньому пагорбі хату, одружується на Соломії, донці місцевого магната… і тут автобуси рушають, я намагаюся спіймати ще хоча б пару кадрів із життя мого сина, але туристи, мигаючи своїми бежевими панамками, зникають, натомість усі сім «мерседесів», як за командою, оббризкують мене брудною масною дощовою водою, я розвертаюсь і вирушаю в бік Володимирського собору, дощ припиняється, моя хода стає твердішою, рухи стають більш чіткі, я невпевнено змішуюсь із натовпом, мене вже важко впізнати, всі мої друзі розбіглися по своїм життям, мої діти ще не народилися, моє одруження перенеслось на невизначений термін, а Карпатські гори залишаються у перспективі пізнання…
Раптом я помічаю, як натовп потроху розсотується, знову починається злива, а я, наче у голлівудському кіні, стою один посеред прямокутної площі, з якої розлітаються, немов бризки води в рекламі, голуби, моє волосся моментально насичується вересневою зливою, – і тут мало б бути красиве закінчення усьому, мали б піти титри, імена продюсерів та подяки усім, хто брав участь у створенні цього мувія, але мій погляд раптово падає на підстаркуватих чоловіка і жінку. По їхнім доглянутим зубам я розумію, що це іноземці. Окрім мене, на площі нікого немає, тому вони підбігають до мене і звертаються своєю дивною англійською. Де, питають вони, автобус. Тут мав бути автобус.
