355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Артем Чех » Цього ви не знайдете в Яндексі » Текст книги (страница 7)
Цього ви не знайдете в Яндексі
  • Текст добавлен: 26 октября 2016, 22:47

Текст книги "Цього ви не знайдете в Яндексі"


Автор книги: Артем Чех



сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Потім були всякі там притирки, звикання один до одного. Вона щось говорила про хімію, про те, що ми можемо не підійти, але я не дуже звертав на це уваги…

Кіра жила сама, я приходив до неї додому, вона смачно готувала. Іноді ми займалися коханням, іноді – сексом, іноді – просто трахалися. Насправді, вона була моєю першою жінкою, і я волів би, аби була і єдиною…

За освітою вона була режисер, а тому понад усе любила кіно. Ми дивилися багато кіна. Стільки кіна я дивися лише під час депресій, але то була інша справа, тому що я дивився його разом із нею, тому що я любив її, я любив у ній все. Я любив її груди, яких вона чомусь соромилась, я любив її волосся і любив її уста, я любив її голос і те, як вона нервує, як часом закипає від люті – мене ж, навпаки, нічого не дратувало.

У мене було багато її світлин: були відверті, цікаві, стильні, але її знімали інші чоловіки, вона давала мені фотографії, які робили інші чоловіки, але мене це майже не зачіпало, а чого ж мене мало зачіпати, коли я в той момент був із нею, я насолоджувався її тілом, її душею, нею взагалі, а інші… вони були колись. Зараз – я.

Іноді ми пили шампанське і їли бутерброди з червоною ікрою, іноді ми їли якихось екзотичних черв’яків

і людські ембріони, ми пили багато пива і постійно нарікали на те, що товстіємо, я зливався з нею, мені було затишно з нею. Так затишно мені не було ще ніколи. Я намагався не чути її докорів. Іноді мене це ображало, я безжально палив у неї на балконі, але потім швидко відпускало, і я надалі продовжував насолоджуватися тим раєм, який наситив моє життя… Зрештою, тоді і мені не треба було хвилюватися, не треба було тому, що була у мене якась робота, якісь гроші. Так, я не платив за таксі, у кав’ярнях платив лише за себе і, чесно кажучи, почував себе цілком приємно. На початку я не дарував їй навіть квітів, тому що вважав, що це все проза у наших взаєминах, що все це не варте того, щоб на ньому загострювати свою розпещену й блаженну увагу…

На початку липня ми поїхали до її будиночку на Чернігівщині. Колись там жили її прадіди і тому подібні родичі. Для неї то було особливе місце, я б сказав, надособливе. Там проходив історичний простір її дитинства, її споминів та перших дослідів… Я був першим мужчиною, якого вона повезла у Мрин.

Ніколи не мав тяжіння до вуайєризму, підглядання, шпигунських пристрастей та отримання якоїсь інформації нелегальним шляхом. Але тоді, під натиском вітаміну Ц, екстрагованого зі смородини, під натиском ароматів природи, комашиного співу та банальної цікавості, я заліз до її мобільного і прочитав збережене повідомлення до її подруги, де йшлося про те, що я пройшов випробування Мрином і що вона мене кохає.

Її я кохав уже давно. І я їй тоді це сказав, позбавивши себе всіх козирів, дамок, ферзів, тузів у рукавах, усіх потаємних дверей, скриньок, ходів, усіх захованих мап, які мали б привести мене до численних скарбів нового та старого світів… Я відчув себе велетенським пароплавом посеред вузького фіорду.

Вона відповіла мені тим самим, і я, безкозирний, почував себе найщасливішим у цьому світі… Так, у принципі, і було.

А потім ми поїхали відпочивати в Крим. Такий собі досить пасивний відпочинок. Звичайно, ми збирались піти у гори, але я пробив собі камінцем п’ятку, потягнув ногу, та і вона перегоріла швидко, мовляв, скоро вже їдемо, і хоч гори – то прекрасно, але якщо іти, то не на один день, а на вічність, тому що гори – то вічність, а за день до від’їзду нехай негри в гори ідуть…

У Криму знову щось луснуло, але я зрозумів, що вже не на мою користь, та, загалом, і не на її…

Тоді, ще перед Кримом, я покинув роботу, на якій працював, аби проводити більше часу з нею, аби знайти більш пристойну роботу і переїхати жити до неї, завести власне квартирне господарство, мати змогу доглядати за тендітною нею, відчувати, врештірешт, себе чоловіком, зробити якийсь ривок, оженитися на ній, завести дитинку, виховувати її, інколи, звичайно, сваритися, але так, не особливо вкладаючи у ту сварку сили та уваги… Повернувшись із Криму, я почав щось думати. Десь із тиждень я думав, наступного тижня сів на телефон. Мене чекало швидке розчарування…

У мене почалась депресія. Я знав, що будь-яка депресія закінчується або ж поліпшенням ситуації, або ж самогубством. Останнє мене ані трішки не турбувало.

– Я шукала собі чоловіка, який би вирішив мої проблеми, а знайшла хлопчика, який мені ці проблеми додає…

– Я не хлопчик… Я чоловік, – ображався я.

– Я цього не бачу, – казала вона, на цей раз дивлячись собі під ноги. Зазвичай вона дивилася вгору…

– Звичайно, ти ж дивишся під ноги.

– Не в цьому річ…

Вона ж вирішувала проблеми, була майже самодостатня і хворобливо незалежна, але її безжальні амбіції вперто топтали її природну сутність, її робота вимагала в неї надто принципових і важливих речей, і вона зі сльозами на очах віддавала ці речі. Цими речами було її здоров’я, її сім’я, її я. Розуміти Кіру я не хотів, але, на мою прикрість, розумів.

– …я хочу сім’ю, дітей, мені потрібен сильний чоловік…

Ще три місяці тому я навіть не збирався ні у кого закохуватися, не кажучи вже про сім’ю, але тепер я її хочу, хочу дитину, хочу здорову їжу і масаж по четвергах…

Чомусь тоді я був уже впевнений на сто відсотків, що це наша остання розмова…

– Хіба ти мене вже не кохаєш? – приречено запитав я.

– До чого тут це? Я не вірю в слова, мені потрібні дії! А сказати «я тебе люблю» – це так, нічого, приємний бонус…

Я думав… У той час я взагалі багато чого думав, мої думки були геть пронизані болем, болем за те, що вона реально казала правду, а я не був спроможний адекватно сприймати цю правду. І ця правда іржавим серпом різала мені мої чудові очі… Тоді вона зняла якийсь свій фільм – мені ж здавалося, що я перейшов на другий план. Можливо, так воно і було, хто знає. Я марнував свій час на дрібниці… Я боявся, і мені, знову ж таки, було соромно.

Я відчував базальтову важкість декількох місяців волочіння розбитими, пожмаканими і протертими до дірок відносинами. І найболючіше було те, що я її таки любив. Любив більше всього, і вона мені була потрібна будьякою. Хворою, злою і жовчною, із кислим подихом із рота вранці і вечірньою свіжістю стегон, з ідіотськими примхами і неголеними ногами, і навіть, якщо так станеться, з обвислими грудьми і старечими зморшками.

І в мене почався розпач… Такий важкий, чавунний розпач…

І дякувати Богу, що не дійшло до того випадку, коли ти намагаєшся докричатись, але тебе вже не чують, коли ти репетуєш що є сили, але твої намагання марні, тому що саме це відчуття незворотності поглинає тебе, як тихоокеанський кит поглинає планктон. Коли кожного ранку ти піднімаєшся з ліжка з однією лише думкою, аби швидше лягти спати. Ти знаєш, що час лікує, а тому благаєш його плинути якомога швидше. Будь ласка, благаєш ти, швидше, швидше, немає сил терпіти ці муки, немає сил щоранку чекати вечора! Вона вислизає, і ти не спроможний нічого вдіяти, тому що рано чи пізно вона вислизне, вона піде і тобі буде здаватися, що вона живе якимось тихим безтурботним життям. Та пішло воно все, кричиш ти в розпачі, падаєш обличчям у паркетну підлогу і схлипуєш – я люблю тебе…

Але вже занадто пізно щось вирішувати – залишається чекати, поки сплине час, болючий час…

І ти не знаєш істинну причину, чому вона пішла від тебе? Можливо, через поганий секс, або дійсно ти надто довго не виходив з дитинства, або просто вона тебе банально розлюбила, як це буває дуже часто: тільки-но вона усвідомила, що кохає тебе, аж раптом проходить деякий час, можливо місяць, і в неї вже немає козирів, лишається лише один – піти, і вона йде. А до того часу, поки вона не сказала, що кохає тебе, у вас все складалося пречудово, вона тримала тебе своїм мовчанням, ти тримав її тим, що вона дійсно тебе кохає, але, зрештою, все минається, минає запал, пристрасть, ваші стосунки стають поволі дебільними, і, в принципі, винен у всьому ти, тому що тобі було замало уваги, ти почав викидати коники, намагаючись привернути таку важливу для тебе її увагу. І ось одного разу вона вирішила викинути власний коник, такий болючий для тебе, але це був її останній шанс зробити тобі боляче, і вона тим шансом скористалася… Тобі боляче, тобі не було так боляче від того разу, кола інша те саме зробила з тобою…

Пішла ти! – знову репетуєш, але це не допоможе, ти занурюєшся в розпач, тебе пресує, тебе каламутить, але ти продовжуєш чекати – і так, бляха, все життя…

І ти так і не вийшов зі свого дитинства і вже, забувши її, щоранку прокидаєшся в невиліковній депресії, іноді твої друзі розповідають щось про неї, що бачили її з одним крашеним виродком, але тобі пофіг, ти лише іноді дозволяєш собі поринути у спогади, коли ви були разом і коли ти своїм щастям, яке, зрештою, тривало недовго, поволі накопичував борг, який треба буде віддавати…

І ти несподівано усвідомлюєш, що в цьому житті немає нічого, крім твоєї душі, твоєї любові і того, блядь, боргу, який ти не зможеш ніколи повернути, принаймні у цьому житті… Про це і поговоримо…

І дякувати Богу, що до цього не дійшло…

Через деякий час наша криза таки минулася. Все стало на свої місця, а я став її сім’єю. Моє кохання перейшло до іншої категорії. Категорії назавжди. Цього зі мною ніколи не було, я ніколи не мав змоги відчути таке піднесення. І мені нестерпно хочеться постійно просити в неї пробачення. Просто так, за все, за все, що не так, і дякувати їй за все, що так. Кіра зрозуміла, що моя відповідь – любов. Після цього ми з нею побралися, я влаштувався на пристойну роботу, вона народила мені сина. Він був схожий на мене і вже в три роки вільно читав українською, російською та англійською мовами.

Борг мені був прощений. Я надто наполегливо вимолював його в Бога, і кінець кінцем Бог пробачив мені все моє щастя…

6

І ось що цікаво, мені майже всі дівчата говорили, що я і вони – зовсім різні люди. Ми такі різні, казали вони, ти такий, а я – така. І тоді мені хотілося просто стріляти в голову. Без попередження, брати і стріляти в голову цим дівчаткам, тим більше, що довгий час свого життя я був затятим жінконенависником. Це вже зараз я розумію, що я просто боявся їх, і ці страхи важкими чавунними пластами лягали на дно моєї підліткової свідомості, не даючи змоги вільно відчувати себе у чоловічих компаніях. У цьому можна угледіти деякий алогізм, але моя власна збочена психологія вбачає коріння проблеми саме у цьому. Я був не впевненим у собі, відчував жовчний дискомфорт, коли сидів у транспорті поруч із вродливою дівчиною – було гірше, коли вродлива дівчина до мене зверталась. Я переживав дивні емоції та відчуття. Мої ноги ставали ватяними, серце збивалося зі звичного ритму, а дихання прискорювалось. У мене пітніли долоні, і я не знав, куди себе подіти… При спілкуванні з дівчатами я завжди виглядав бовдуром. А найжахливіше те, що вони це помічали і сприймали мене не інакше, як бовдура…

І було мені погано від них, а їм від мене, і було мені погано просто так. І було мені погано, тому що у двадцять років, не маючи хронічних хвороб, я інколи посмоктував валідол, я мав нікчемний вигляд і важку печінку. Мені треба було зав’язувати з усім цим лайном, зайнятися якимсь видом спорту або, у гіршому випадку, мистецтва. Ну, не знаю, записатися в авангардисти, зображувати на своїх полотнах пеніси. Або малювати ілюстрації до пісень гурту «Канібал Корпс», або писати пісні для гурту «Канібал Корпс», або піти в народні лікарі і лікувати нещасних діточок, хворих на ДЦП, різними травами. Утім, я можу стати і музикантом, навіть композитором, домогосподаркою або ним, нічним прибиральником, я зможу писати романи й енциклопедичні словники, я братиму від життя лише здорову їжу. Можливо, усі мої негаразди саме через їжу. Я більше не можу харчуватися пельменями, зразами, соєвими битками та іншим напівфабрикатом. Смажена картопля вже не викликає в мене такої зацікавленості, а канапки з сиром перед «нє радісь ти пастаранам» вже не такі смачні… Відпусти мене, Господи, чуєш, відпусти мене туди, де зелена трава, де немає асфальту, де меблі розставлені по феншую, а в холодильнику чекає на мене здорова, гармонійно поєднана всілякими там мінералами та бетакаратинами їжа, я хочу бігати весняними ранками в парку, зимовими вечорами не вилазити зі спортзалу, хочу мати біцепси, трицепси, трапеції, пахнути хочу, немов занурений у спеції, чи як там було за Положинським? Я намагаюся дійти до цього, але нічого подібного не існує. Мені потрібно, але нікого це особливо не бентежить… Я задихаюсь у місті великому, у місті маленькому, в бібліотечних склепах та музичних крамницях… Мене ненавидить телевізор, і тому він показує дивовижно знайомі речі, усміхнені обличчя, нещастя, яке вирішується на користь хороших хлопців, телевізор показує мені хороших хлопців, цнотливих дівчат і повну наркозалежність. І, що цікаво, я нормально до нього ставлюся, я не ненавиджу його, я не вдаюся до популярних теорій щодо зомбування і телезалежності. Це все настільки набридло, що, як і політика, звучить надбанально і навіть вульгарно. Я просто вимагаю від життя поліпшення своєї долі, цікавості свого життя, а що отримую? Хворий організм і нецікаві фестивалі, які організовують європейські культурні центри. Весь свій вільний час я проживаю з літературою, у літературі, весь свій вільний час література проживає у мені. Ось де залежність, ось де зомбування, у мене навіть у комп’ютері на робочому столі сірий напис на білому тлі: «literature». Ось вона, хвороба, пся крев!

</p> <p><p>Розділ п’ятий. Хвороба</p></p> <p>

1

Нікому не дозволяйте робити щось із вами без вашого дозволу. Я серйозно, і це не жарти. Особливо, якщо це ваші батьки, держава або керівник літературного гуртка. Я не маю ніякого права щось говорити про літературу як причину, а як наслідок тим паче. Пам’ятаєте, як у Довлатова: «…а эти балбесы за два часа напишут». Тому, коли щоразу спливатимуть назовні елементи латентного ідіотизму, що стосуються літератури, я намагатимусь прикрасити їх невибагливими історійками, які акурат не підніматимуть питання літератури як соціального інституту зокрема та інституту взагалі…

Річ зайде про літературні гуртки, а точніше про гурток, який очолює Ольга Іванівна. Вона звичайна така собі Ольга Іванівна, яка тільки може трапитись вам у житті, звичайний керівник русифікованого літературного гуртка. Пухкі губи, окуляри, правильна мова, любов до, ясна річ, поезії, викладач на кафедрі російської філології. Можна сказати, навіть досить юна. Зазвичай такі викладають російську літературу в школі: вони ще наївні, щойно худеньке тільце покрилося несміливим пір’ям, вони ще не зросли до того стану статечних і суворих викладачів за сорок. Ользі Іванівні немає і тридцяти, що, звичайно, дещо поліпшує моє ставлення до неї, і, признаюся, я досить поважаю її прагнення зробити світ відповідним до його етимологічного значення. Тобто світлим.

Очолюваний нею гурток має невибагливу назву «Крила». Усі члени «Крил» ходять окрилені, усі без винятку мають неврози та інші нервові болячки, деякі постійно відвідують студентського психолога, а деякі, не виключаю, наносили візит психіатру. Усі як один мають дефекти мови, і складається таке вражання, що ти потрапив на інтелект-шоу «Елджі-еврика». Мене туди занесло погожим весняним вітерцем на початку квітня. Тоді якраз я працював над удосконаленням своїх поетичних здібностей, і мені стало цікаво, як же працюють інші в цьому напрямку. Аудиторія, у якій відбувалася зустріч, була схожа на камеру для довічно ув’язнених, єдине, що розвіювало ці асоціації, – це книжкові полички, заставлені старими совковими томами класиків. І в цій аудиторії студенти наживають собі подагру та геморой. За столом сиділа сама Ольга Іванівна у незмінному ультрамариновому комбінезоні, якісь два недолугих хлопчики років двадцяти п’яти, залякана, також безпомічна дівчинка років сімнадцяти, ще парочка якихось юродивих та чоловік поважного віку. Біля чоловіка стояла спортивна сумка. У ній щось загадково ворушилось.

– Добрий день, – привіталася зі мною Ольга Іванівна, – Ви, певно, Чех?

Усі присутні окрім чоловіка зі спортивною сумкою заховали свої обличчя від мого пронизливого погляду: їм стало соромно.

Я привітався. Мені показали, де я можу сісти, і я сів, запалив цигарку.

– Тут не можна палити, – озвався один із двох недолугих, Дмитро Виркін. Його образ був прямою профанацією проти людини як істоти Божої.

Довелося загасити цигарку. Інший недолугий, Міша Васильєв, почав читати свого вірша про факіра, який покохав Синю Панчоху, від чого в першого стався викидень – маленька обізянка. На перший погляд, це виглядає як цілком непоганий футуристичний твір, однак вірш був не футуристичний, а навпаки. Він сподобався усім, крім мене. Потім я почав крити всіх матом, ну, не те щоб усіх, а скоріш усе. Я читав вульгарні вірші, лаявся, виголошував промову на захист футуризму і волі думки. Мене не підтримував ніхто.

– Ми не можемо тебе підтримати, – казала Ольга Іванівна.

– Не треба мене підтримувати, – рознервувався я.

Потім свої поезії читала сімнадцятирічна дівчина. Вона пітніла, соромилась, врештірешт вона пустила сльозу, а коли настав час обговорення того самого бездарного вірша і один із юродивих мав нахабність висловити деякі критичні зауваження, дівчину почало якось страшно теліпати, вона заходилась кататися підлогою, пускати устами слину і безперестану ревіти. Ніщо не змогло її зупинити – довелося викликати швидку. Ескулапи, щоб не їздити два, а то і три рази, залишилися під стінами університету чекати на наступних жертв літератури. Вони змахували на двох геїв – як потім виявилося, вони були жінками…

Потім почалися вибори на місце президента «Крил», тобто не президента навіть, а так, полемічного соратника Ольги Іванівни. Оскільки Дмитро Виркін, у якого замість передніх двох зубів – два золоті, на усім обличчі гноїлися фурункули, а по кутиках губ пліснявіли білі відкладення, був безмежно закоханий в Ольгу Іванівну, то він, звичайно, неодмінно мав стати цим самим президентом, але щодо цього в Міші теж були свої плани. Він також кохав Ольгу Іванівну і не менше за Виркіна претендував стати її правою рукою.

Почав Міша, який виголосив не досить зрозумілу і прозору промову, але пообіцяв у разі обрання на цей пост його всьому електорату презентувати по примірнику «Майн Кампф». Дмитро Виркін був більш схильний до ораторського мистецтва, подекуди нагадував навіть Берлусконі. Відмовлявся від сексу, називав себе «ваш Ісус», обіцяв електорату безсмертя, плювався своїми запліснявілими відкладеннями і навіть відірвав у свого опонента ґудзик. Виступ Виркіна деякі навіть несміливо привітали оплесками. Потім підвівся чоловік у літах. «Це пойобщік», – прошепотів мені хтось із юродивих. Я не звернув на це уваги і приготувався слухати його промову.

– Президентом буду я, – лаконічно і впевнено промовив той. – Але заради демократії я готовий піти на ваші забавки, – додав він.

Почали голосувати. Узяти участь у виборах запросили й мене.

– Я перепрошую, – почав віднікуватися я, – але мені здається, що мене немає у виборчих списках.

– У нас немає списків.

Довелось голосувати.

– А можна по відкріпних талонах, – пожартував хтось із юродивих.

– Можна, – ввічливо хитнула головою Ольга Іванівна.

Я проголосував проти всіх, Ольга Іванівна наполягала, аби пабєділа дружба, однак «пойобщік» почав вимагати підрахунку голосів. Найбільшу кількість голосів отримав чоловік поважного віку. За нього проголосували він сам і юродиві. За Виркіна проголосував Виркін та одна з медсестер, яку довго вважали геєм. За Мішу Васильєва проголосував сам Міша і дівчинка сімнадцяти років, яку геї вже відкачали, виміряли пульс і навіть поставили на ноги. Ольга Іванівна принципово не брала участі у виборах. Це вона обумовлювала тим, що боїться помилитися в собі і з’ясувати для самої себе, що у неї є фаворит.

Виркін працював провідником на транссибірській магістралі. Такі висновки я зробив через його поезію про Байкал, Лену та інші географічні особливості краю. Він безсоромно поблискував зубами й обіцяв помститися. Його ніхто не боявся. Навіть я, незважаючи на те, що потрапив у немилість до цієї гидкої людини. Міша постійно ковтав якісь пігулки, згадував чесні імена Гітлера та Мандельштама, Ольга Іванівна обіцяла реванш через рік, а «пойобщик» задоволено потирав свої працьовиті руки.

Виркін, курва, всякчас намагався мене підколоти, задавав питання про Андрія Миронова, на які я не міг відповісти, називав мене невігласом, тихцем посміювався у свою пазуху і поблискував зубами. Я послав його на хуй.

На «Крила» я більше не приходив, з Ольгою Іванівною кілька разів пересікався, іноді зустрічав Виркіна, Міша Васильєв працював у книгарні, потім угледівши в собі неабиякий талант, пішов із «Крил» і замкнувся в собі. Кажуть, він став відлюдником і антропофагом. Мабуть же ж, брешуть.

Ольга Іванівна і надалі заманює нездар і посередностей до своїх літературних посиденьок, вона обіцяє їм літературне майбутнє, однак тонкі душі нездар розриваються к хєрам собачим після того, як хтось більш досвідчений відкриває поетішкам очі. Ходять чутки, що «пойобщик» – так його називають саме через його вкрай інтимну лірику – має якісь неплатонічні відносини з Ольгою Іванівною, та то лише чутки, і поширювати їх я не маю жодного права. Виркіна недолюблює суспільство. Іноді він зникає в невідомому напрямку, харчується коренями настурції й тим, що залишають після себе пасажири поїздів, де він працює. Юродиві кряжать вантажниками на місцевому ринку, їх підгодовують абичим, вони співають диких пісень Руслани і, кажуть, непогано співають… Дівчинка сімнадцяти років зараз у водолікарні, їй ставлять банки, лікують електрикою, над нею працюють досвідчені логопеди, вона збирається йти на другий курс філологічного факультету.

2

Це був, здається, мій третій чи четвертий літературний фестиваль, у якому я мав брати участь. Він мав назву «Літаючий дах». Нічого особливого він собою не представляв. З півсотні поетів із різних куточків України та Росії, якісь гості з Канади та Німеччини. Організація нікчемна. Організовувала цей фестиваль, здається, Ольга Іванівна. Фінансову підтримку надавала одна з партій лівого спрямування. Дія відбувалася в домі офіцерів. Зібралися там, ясна річ, переважно невдахи, люди, які перебувають у статичному непорозумінні з цим світом, кретини, невротики, каліки, наркоманки і обов’язково призери всяких там симпатій – оргкомітету, глядачів, що там ще? Юноє дарованіє, бабушка за вісімдесят, яка читала щось про те, як Бог їй казав «пиши-пиши-пиши…» та про «Кучми бандюкові…». Ясна річ, вона отримала якийсь там приз за старість і ще за якусь біду… Загалом, посповзалася всяка мішура з околиць і не тільки. Я теж приповз…

Зі своїми друзями-поетами пили приготоване моєю бабушкою вино. Ми загорнули пляшку в паперовий конверт і пили, кричали реперські тексти, матюкалися, намагалися шокувати нещасних. Хто дійсно заслуговував уваги, так це поетеса з Криму Маріна Матвєєва та дружина біснуватого принца в темних окулярах Борозєнцева Юлія Броварна з Вінниці…

Те, що відбувалося на самому фестивалі, – фігня. Зрозумійте правильно, нам цей фестиваль, як, зрештою, і всі інші, був до одного місця. Після самої конкурсної програми нас запросили до якоїсь аудиторії, де відбувалась так звана «учта поетів». На рило припадало десь по півпляшки горілки і півпляшки вина. Також були бутерброди і цукерки. Одразу ж Молот, бунтар, поет, робітник, почав наливати, сяючи своєю розжареною фізією, він виголошував тости і обіймав свого приймака Ярослава Мінкіна, чимось схожого на Ігоря Бондаря-Терещенка. Як ми його (не ІБТ, звичайно) прозвали, хлопчик-дзвіночок. Він, як ота теличка, мав на шиї дзвіночка. До того ж мав довге волосся, під час читання своїх поезій гротескно, майже паралітично валявся на підлозі, вдаючи з себе театрально обдєланого страждальця. За ним пісялись усі дівчатка, а сам він викликав у нас, циніків, відразу. Це вже потім, через рік, на одному київському поетичному фестивалі виявилось, що всі вони поодинці досить нормальні хлопи. Особливо Молот, якого насправді звуть Олександр Сігіда. Цей сорокатрирічний поет з Луганська, а точніше, з якоїсь там Атамановки, вже пізніше викликав у мене неабиякий пієтет. Людина з майже трагічною долею, після народження сина пішов працювати шахтарем, випустив із десяток своїх збірок поезій, працював учителем у школі, багато пив, багато кричав, виглядав, як звичайний робітник, але, тим не менш, мав велике і добре серце. Виховав сина, який перекладав Бодлера вже у вісімнадцять років і доньку, кумедну огрядну дівчину, яка має надто кепський характер, але не любити її просто неможливо… Взагалі, опис життя Сігіди має вийти окремою книжкою, тому на цьому доброму слові я закінчу…

Міша Васильєв сидів праворуч від мене, постійно підливав мені горілку, я хмілів, починалась спека. Зусилля оргкомітету споїти представників творчої інтелігенції не пройшли даремно: нас дійсно споїли. Я та мої товариші віддано вскакували, виголошували тости за бездарностей, я кричав шанованому поету Олегу Слєпиніну: «Олєжка, давай!!!», він пообіцяв мене каструвати, якщо я не заткнусь. Я не затикався, аж поки мені не прийшов стопудовий піздєц. Стопудовий, причому піздєц, прийшов після якогось із стаканчиків вина. Я чіплявся до найбільш шановних, до найбільш маститих, Молот обізвав мого друга чудовиськом, на що мій друг запропонував йому станцювати вприсядку. Потім мене повели якимись дворами в якесь кафе. Дорогою мені захотілося відлити.

– Давай сюди, – сказав один із товаришів.

– Давай, – пробубнів я крізь алкогольну пелену. Думок не було ніяких взагалі, тому що їм просто не було звідкіля взятися.

Мені запропонували посцяти на якийсь поліетиленовий мішок.

– Давай, – казали мені, – напісяй на нього. Це Міша Васильєв.

Обсцикати Мішу Васильєва мені не хотілося, однак я себе не контролював і сцяв. Прямісінько на поліетиленового Мішу Васильєва.

Потім у голову мені шось стрельнуло, і я заверещав:

– Мажори в мене вкрали плеєр і мобільний телефон!

Хлопці одразу ж занепокоїлись. Плеєр, та ще і мобільний. Мажори! А мажорів ми не любили. Я, чесно кажучи, не знав, чого я це вигукнув, однак усі вже збиралися йти шукати мажорів, ламати їхні обличчя і забирати мій мобільний і плеєр. Але перед тим ретельно порились у моїй сумці. Виявилось, що ніхто нічого не вкрав.

Блював я вже вдома.

3

– А ти хто?

– Я? – запитав я.

– Ти.

– Я – поет.

– Тю…

Мене постійно зневажали за те, що я поет. Мені казали: ти дурак, ти повинен мати якусь спеціальність, ти маєш бути фахівцем, майстром своєї справи, розумієш? Розумію, відповідав я. Ти дурак, а не поет, казали вони, ніхуя ти не розумієш. У цьому житті поети не виживають. Романтика та інша поїбень зараз нічого не варті.

Однак я не зважав, зневажав і продовжував бути поетом. Я писав, намагався бути злободенним. Революція – будь ласка. Ще якась біда – нате вам біду. Війна в Іраку – нате вам війну в Іраку.

… Я пам’ятаю, як дванадцятого вересня 2001 року я прийшов до школи раніше за всіх і на дошці крейдою вивів «Falling USA», а вже через півтора року, коли Америка збиралась бомбити Ірак, ми з моїм другом розклеювали листівки антиамериканського характеру. Зараз я вже не бачу в тому жодного сенсу…

На черговій демонстрації під амбасадою США журналісти запитали хлопчика:

– Як ти ставишся до війни?

– Війна? – перепитав хлопчик. – А навіщо нам війна?

– А в армію підеш?

– Ні, – відповів хлопчик.

– Чому?

– Я буду музикантом…

І це відбилося луною в моїй голові. Хлопчик стане музикантом, він, либонь, грає на піаніно, як я колись грав, він хоче бути музикантом або актором, його батьки, без сумніву, хочуть, щоб хлопчик став дипломатом. А він не хоче бути дипломатом, однак він не розуміє, що, ставши дипломатом, він зможе попередити якусь війну, він зможе врятувати землю від ядерної катастрофи, від терористів, від майбутнього президента Америки, від усяких там економічних та політичних криз… Але ж ні, йому обов’язково треба бути музикантом. Музиканти непогано заробляють, якщо влаштуються в ресторан, у кабак якийсь чи в національну оперу…

А що мені робити? Поету? Я можу піти працювати в музей. Розповідати з придихом, з внутрішнім духовним оргазмом про якусь виставку, про експозицію якогось галицького майстра, але ж це майже те саме, що і поет…

Насправді ж, я хочу їсти і худнути, дивитися телевізор і розумнішати, і це нормальні бажання. Деякі просто їдять і дивляться телевізор, а по телевізору одні селюки, причому у негативному значенні цього слова. Вони вважають себе елітою, пропонують мені свої маргінальні збочені культурні традиції, каламутять воду без наявності хоча б претензії на інтелект. Що тут можна додати? Із села вони вийшли, однак село – в поганому розумінні – з них не вийшло… Я не хочу працювати на телебаченні, я не хочу мати власний проект, який будуть рецензувати селюки…

– От що ти хочеш? – запитали мене.

– Я хочу навчитися писати, і заробляти цим гроші.

І я розумію, що навчитися писати – це десять відсотків справи, інші дев’яносто – це заробляння грошей. Знову ж таки треба себе продати, а для початку представити. Ось, подивіться, я поет, я письменник, так, талант, купіть мене. Вам не подобається мій задок? Вам взагалі не подобаються чоловічі задки? Подивіться на передок… Твоя література нікому не потрібна, як би ти нею не хворів, як би ти не загрузав у ній, як би вона в тебе не в’їдалася, як би ви з нею не трахалися, діти все одно вийдуть або ж виродками, або ж ніяким сексом між вами там і не пахло. Сонячними і хмарними ранками ти сідаєш за комп’ютер, ти працюєш, так, ти лінуєшся, тобі відверто впадло робити те, від чого нікому немає користі; поки ти думаєш над реченням, у твоїй голові проносяться сюжети сотень детективів та жіночих історій, але тобі не хочеться писати детективи, тобі потрібно щось інше, щось цінніше за брудні кольористі обкладинки, ти хочеш писати й кейфувати, навіть кайфувати, що зараз прийде твій агент, візьме готовий текст і принесе тобі гроші за минулий… Однак приходить не агент, а двірник, приносить тобі повістки до військкомату, рахунки за телефон, до тебе приходить лисий мужик із Київенерго, перевіряє твій лічильник, виставляє тобі штраф на триста баксів за те, що ти щось там підкрутив, але підкрутив не ти, а твоя квартирна хазяйка, але кому що доведеш. Ти можеш з’їхати з цієї квартири, знайти собі іншу, але де ти знайдеш дешевше за цю? Ти шукаєш ті триста баксів, ти в розпачі пишеш про те, як тобі хріново, а читати про те, як тобі хріново, нікому не цікаво, і ти натискаєш деліт, і все стає на своє місце. З голодухи ти починаєш пити чай. Кварту за квартою, потім десь ти знаходиш якісь гроші, всі витрачаєш на книжки та алкоголь, потім знову кудись діваються твої гроші, тебе це непокоїть, ображає, у тебе розвивається гостра форма мізантропії, тебе може врятувати лише шоколад, однак шоколаду в тебе немає, і грошей немає, і нічого в тебе немає. Ти сидиш перед цим сраним комп’ютером, намагаєшся щось вижати, ці рефлексії щодо літератури тебе непокоять, тому що вижати – означає написати гівно. Текст має випливати з-під твоїх пальців, ти не повинен думати над тим, що писати далі, і коли ти це відчуваєш, відчуваєш, як ти не думаєш, а текст пливе – то і є твій власний, нікому не зрозумілий оргазм.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю