Текст книги "Цього ви не знайдете в Яндексі"
Автор книги: Артем Чех
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)
Я не піду від тебе, сказала вона і розплакалась, кришачи ненависне мною вівсяне печиво…
І мені вже було байдуже, і вона вже була моєю сестрою, і я вже був цілком паралізований для того, щоб ще щось міркувати собі про подальше життя, і я вже був її братом, який цілком нормально ставився до інцесту, я був таким же божевільним, як і її мати на перших стадіях, вона мене, здається, не любила, а тому без попередження перевезла до мене свої речі, а одного разу її чоловік збагнув, що йому немає кого пиздить, а пиздить її божевільну маму нецікаво, він прийшов обдовбаний до мого двору і стояв під моїм вікном, кличучи її. Та вона не вийшла, тому що розуміла, що зараз її будуть валити на очах у її співмешканця. І я не виходив, і тоді він розбив скло у кватирці. І це добре, що був лише кінець серпня, а так, то ми б замерзли в повну сраку. До мене почали приходити мої друзі, приносили якесь бухло, бухали разом із нею і навіть, я в цьому впевнений, іноді натягували її, коли вона була повністю вгашена.
А потім посадили її брата, а ще потім померла її божевільна мати, а ще потім її чоловік змінив наркоту на бухло і пропив ту хату, де вона мешкала, і тепер нічого не залишається, як тримати її в себе. І я тримаю, і до мене приходять колеги, приходять її колеги, тому що вона влаштувалась медсестрою в міську лікарню, і всі ті тьотьки і дядьки доводили мене до сказу, тому що вони влаштовували в мене вдома п’яні оргії.
І вже десь під Новий рік, коли я скорився і теж почав бухати, я зрозумів, що коритися нестерпній долі ще зарано, необхідно ще поборотися, залишилося не так багато часу, молодість підходить до кінця, невдовзі залишиться один лише маразм…
І я пішов на концерт.
На концерт мене ніхто не впустив. Не впустив не тому, що я так уже погано виглядаю, але тому, що у мене, по-перше, не було квитка, а коштував він, здається, півсотні, а подруге, у книжковій кав’ярні, де відбувалося дійство, було стільки народу, що не працювали навіть офіціанти. Концерт мав досить аритмічний характер. Усім відомий гурт «Дохлий Когут» мав грати старі (а які ще?) тєми, які він, я маю на увазі «Дохлого Когута», і грав. Навколо мене зібралася невеличка група людей, яким також не стало місця в кав’ярні. Ми притислись до скла, яке, слава яйцям, було досить прозорим, і мали змогу спостерігати за всім через те прозоре, але подвійне скло.
Усі чекали на Андруховича, але він не з’явився, усі чекали на халявне пійло, але усі ж інтелігенти, мать його. У честь дійства я придбав пачку «лакі-страйк», який палю лише під час надто важливих для мене обставин, що виникають у різні періоди мого життя.
Ми аплодували, кричали, міняли позиції, переминалися з ноги на ногу, безперервно палили. Я пригощав усіх модними цигарками й радів тому, що маю змогу радіти й пригощати. Близько десятої вечора, коли концерт дійшов свого апогею, до нашої цілком українізованої, національно свідомої компанії підвалили два п’яних чуваки, яким ми щиро, на скільки може дозволити наша українізованість і національна свідомість, зраділи.
– О! – кричали ми. – Приєднуйтесь, у нас тут цей, як його, перформанс, у нас тут хороше, щоправда, на вулиці, але через скло, хоч і подвійне, теж непогано чутно.
– Да! – сказали ті два п’яних хлопці приємної подоби і заговорили про українську літературу.
Один із них мав широкі штані, багато лаявся матом і зовсім не був схожий на такого класного, національно свідомого та українізованого, як ми. Але, зрештою, яка різниця, коли там, за подвійним склом, у клубах диму й пивних випаровуваннях, лабають чи не найбільші національно свідомі музиканти.
Я попросив хлопця, який багато лаявся лаятися менше, адже серед нас дівчата.
– Як тебе звати? – запитав я його.
– Андрій, – каже мені Андрій.
– А я – Данило. У мене до тебе прохання…
– Зрозумів, – відповів Андрій, – припиняю…
– Правильно, – кажу, – серед нас дівчата, а ми, як-ніяк, українці. Шануймося.
У той момент я подумав, а чи досить національно свідомо я виглядаю.
Мабуть, що досить, тому що Андрій припинив лаятись і перестав розносити Забужко. Очевидно, він там найрозумніший, у їхній компанії…
У того іншого, який розмовляв чистою, свідомою українською, були дивні літературні замашки і спирт. Спирт ми одразу розбавили у цілодобовій аптеці через дорогу й почали пити. Пили найбільш свідомі українці. Ми пили той спирт, а він усе не закінчувався.
– Як тебе звати? – питаюсь я у того начебто свідомого, у котрого виявився нескінченний запас спирту.
– Артем, – говорить він до мене.
– Дуже приємно, Артеме. Я – Данило.
Ми бухали ще з півгодини, я розповідав Артему і Андрію про своє нещастя, про ту, припустімо, Свєтку, про її чоловіка, про себе, про те, що журналіст із мене галімий і що зачіска у мене, як в Іво Бобула.
– Тільки, – каже мені Андрій, – у Бобула плішини немає.
Я з ним погодився і почав горланити, почав чіплятися до національно свідомих братів та сестер, стукав у подвійне скло, вимагав музикантів вийти на вулицю і лабати для нас, найбільш свідомих.
Я був п’яним. Я вже сам лаявся, Андрій мене підтримував, а хтось із дівчат плював на плішину. Хтось заливав у кишені батькового пальта сірого кольору звідкись узяте пиво, потім я геть роздягнувся, палив «приму класичну», намагався продати фіат за сорок злотих якомусь свідомому поляку. Той вилаявся і назвав мене дзєрьмом.
Музики з «Дохлого Когута» грали вже не так жваво. Я намагався їх підбадьорити, кричав і лаявся, лаявся і кричав, якогось дідька вигукував «Віва Путін!», а вслід ненавмисне, принаймні мені так здалося, я зволів відпиздити Артема й Андрія за їхню недостатню національну свідомість, і, як тільки я замахнувся на Артема, пролунав березневий грім, розступилися сніги, і я перестав бачити на ліве око, за чим відчув різкий біль. Правим оком зумів розгледіти, як у Чайки лопнула струна, а потім відчув болючий удар по правому оку, потім по нирках, потім у ніс. Мене б’ють, подумав я у ту хвилину.
– Хлопці! – кричав я. – Не бийте!
І тоді я зрозумів, що мене б’ють уже не Артем з Андрієм, а якісь свідомі поляки. Я непевно чую польську мову, тупотіння навколо мене, стогін, крізь подвійне скло до мене долинають думки Чайки, який криє матом усіх національно свідомих разом зі мною, криє матом свою дешеву гітару, усіх, хто зібрався послухати «когутів», він криє своє похмілля, свою роботу телеведучим. Усе одно, думає він, в Іллі Ноябрьова рейтинг вище за мій, та і в Іллі Виноградова вище, та і у Рєзніка вище… І він, думаю я, мабуть, думає змінити своє ім’я. Ілля Чайка, думає він, мабуть же набагато краще.
А поки Чайка натягував струну, поки він отак-от собі думав, мене тим часом жорстоко, наскільки можуть собі дозволити національно свідомі й заполячені поляки, дубасили.
– Хлопці! – горлав я. – Допоможіть! Що ж ви, хлопці! Ми ж свідомі! – кричав я. – Шануймося! Допоможіть!
Але нікого не було, свідомі вирішили не встрявати, а перечекати по тилах. Бачити я не міг. Чути теж. Усі органи перцепції, окрім шостого чуття, були або ж відбиті, або ж просто від жахливого болю атрофовані. Я знав лише одне: я лежу і кричу, але себе не чую, і взагалі, можливо, я ледь губами ворушу…
«Блядь, шо за страна, де моє пиво», – почув я думки Чайки.
Не хочу нікого вчити, тим більше комусь давати поради. Навіть незважаючи на те, що я цілком позитивно ставлюсь до такої речі, як поради, їм, порадам, зараз не місце. Да, у нас демократія, ми всі одне одному радимо, ми усі одне одному поступаємось місцем під сонцем, але лише за для того, щоб знайти кращої місцини для себе, хоч і під тим самим сонцем. Але зараз не місце поступатися місцем…
Історія Данила, за великим рахунком, нічого не показала. Годі і шукати якогось сенсу або ж моралі, але всетаки дечого хочу вас попрохати – не зв’язуйтесь із національно свідомими поляками. Це не порада, не повчання, це – прохання. Ми ж бо українці, то ж шануймося!
Після інциденту з Данилом ми з Андрієм поїхали додому в маршрутці, де кермував надто віруючий водій. То був класний водій. Він завжди купував кілограм льодяників, а потім роздавав їх замість квитків. Коли льодяники закінчувались, він купував ще. Той водій погано дочував, і тому його ненавиділи пасажири, а психопати навіть обіцяли жорстоко розправитися, та, менше з тим, діти його обожнювали. У водія постійно поруч лежала Біблія, сам водій носив білу сорочку з короткими рукавами, поверх неї – чорну камізельку й метелика. Він був вишуканий та ошуканий сотнями світів, сотнями думок, тисячами мовчазних поглядів, тисячами брудних пальців, які пхали йому свої брудні гривні.
– Вазьмітє, – казали вони, – за праєзд.
Так і казали, тому що який київський пасажир може бути вихований, який київський пасажир має властивості добропорядного громадянина, хто зі столичних пасажирів буває вдоволений водіями столичних маршруток. Та майже ніхто. Тому він, той чемний і віруючий водій, терпів усі образи, які на нього сипались, а на нього сипалось образ більше за всіх, тому що він був ввічливим і віруючим. Він був руйнівником усіх стереотипів, які стосуються водіїв маршруток. Він був у чорній камізельці й метелику, він роздавав льодяники, він був чемний і співчутливий, він зупиняв свій автобус скрізь, де б його не попрохали, але лише тоді, коли дочував про прохання зупинити, адже він погано дочував, і власне за це його особливо і не полюбляли, а психопати, як було сказано вище, погрожували кривавою розправою. І ми їхали з моїм другом Андрієм і розмовляли про хіп-хоп, джаз, літературу. Ми розмовляли навіть про релігію – я відчував, як чемний водій вкидає своє вухо до нашої розмови, але ж він погано дочуває, тому, мабуть, йому було погано чутно те, про що ми розмовляли. І я тоді думав собі після того спирту, який ми бухали під кав’ярнею разом із Данилом, як же добре, що все у світі проходить і не повертається, якщо, звичайно, не брати до уваги замкнену спіраль.
– Яку спіраль? – питав у мене Андрій.
– Ні, – відповідав я, – то все фігня.
Усе мине, думав я. Як там було у Соломона на печатці? Усе минає.
Нічого страшного, все мине. Мене. І тоді ж мене образив мій друг. Одного разу. Смертельно. Причому сам не усвідомлював, що казав.
– У тебе немає культури, – сказав він, – немає.
Він слухав реп.
– Немає культури, – сказав він ще раз, і я ображений пішов слухати грьобане техно.
– Я письменник, – казав я.
– Ти гівно, – казав мені мій друг. – Тупак форева!
Пішов він, подумав я.
– Пішов ти, – сказав мені мій друг. Просто сказав.
З ніхуя.
– Ніхуя, – сказав я, і пішов ображатися на нього. Мабуть, я буду ображатися на нього до кінця своїх днів.
Він виміняв мене на свій грьобаний, майже такий грьобаний, як і техно, хіп-хоп. Я хотів плакати, він мене ненавидів.
– За що? – спитав я його.
– За хіп-хоп.
За грьобаний хіп-хоп, подумав я.
Це вже, здається, я розказував, утім, це не має різниці, тому що ми з ним повні антиподи, тобто не повні, а такі собі, нормальні. Андрій, правда, трошки худорлявий і низенький, але ж не це головне… Тоді ж його, музиканта, грьобаного репера, накрила друга хвиля популярності. Це коли всі міста підкорені, але підкорені у кожному місті лише певні кола, це коли тебе інколи крутять по радіо, а на телебачення ще не запрошують. Я ж – писав, але я тільки те і чув, що його музика – то святе, то є життя, моя ж література – іграшки…
У той вечір я пішов додому. Десь опівночі я відкрив двері. Мене зупинив мій сусіда, сказав, що я непогано виглядаю і чи не хочу я зайти.
– Ні, – відповів я, – пізніше.
– Куди ж пізніше? – питає він.
– Завтра, післязавтра, але не зараз.
А потім він скрутився і сказав, якщо я йому не дам коньяку, то він загнеться.
Я йому не дав коньяку, тим більше враховуючи його театральний талант, якому я не вірив. Я закрив двері й увімкнув світло. Тієї ночі світло було скрізь. На вулицях, у під’їздах, у консерваторіях, нічних клубах, у церквах і навіть критих ринках, чого, зазвичай, уночі не буває. Я увімкнув світло, на кухні надибав Феодору, про себе вилаявся й заходився тамувати страшенний алкогольний сушняк.
Феодора їла свій кінчений буряк.
Це жахлива історія.
Я навчався у десятому класі, коли познайомився з Жанною. За новою системою у десятому класі екзамени не складаються, тому я сміливо пасував уроки. Сиділи ми з приятелем за бойлерною й палили цигарки. Травневе сонечко розігріло наші м’язи, і нам було відверто ліньки що-небудь робити. Ми слухали, як ластівки щебечуть у своїх дурнуватих гніздах, як кричить завгосп нашої школи на гладку повариху, ми усвідомлювали нашу непричетність до всесвіту і рухались у зворотному напрямку від життя. Ну це так, лірика, чи що? Аж раптом підійшов до нас один чувак, чоловік нашої завучки, Гєна. Завучку звали Леся Миколаївна, і її хотіла вся чоловіча половина школи та деякі дівчатка. Ось цей приятель, до речі, у наступному році її трахнув. Десь там, між обшарпаними портретами колишніх вождів та акваріумом з дохлими гуппі.
Отже, підходить до нас ось цей Гєна.
– Пацани, – каже Гєна, – гроші потрібні?
А ми шо, а ми нічого.
– Ну? – відповідаємо ми.
– Тут є роботка, – каже Гєна, – нормальна така роботка. А, пацани?
– Ну? – відповідаємо ми, демонструючи свою зневагу до Гєни, якого знає весь район, а ми вже і поготів.
– Пішли, – сплюнув Гєна на розпечений асфальт сухою слиною.
Привів, значить, цей Гєна нас до брудних задрочених гаражів, показав нам повний камаз шлакоблоків.
– Розвантажуєте камаз – отримуєте по двадцятці.
Роботи на години півтори.
Ну, фіг, думаємо, з тобою. Двадцять гривень для нас тоді були чималі гроші. Заради таких грошей ми головою ризикували, коли з фабрик та заводів тягли кабелі з мідним начинням.
З нами того камаза розвантажував і сам Гєна.
– Єслі нада, – каже Гєна, – з Лесею домовлюсь, на тиждень звільню від уроків.
– Ні, – кажу я, – ми самі себе можемо звільнити.
Після того, як я вронив парочку шлакоблоків Гєні на ноги, ми з ним стали стали повноцінними друзями.
Потім до нас завітала панянка. Симпатична така, мала років двадцять п’ять, чорне волосся, худорлява, ну так, нормальна, одним словом.
– Гєна! – закричала вона. – Я поїсти принесла.
– Це Жанна, – відрекомендував нам панянку Гєна. – Моя сестра. Рідна.
– Нормально, – кажемо ми.
– Шо нормально?
– Ну, шо в тебе сестра є.
– Справді? – зрадів Гєна.
– Ну звичайно. Головне, щоб нормальною була.
– Тобто? – не зрозумів Гєна.
– Ну як тобі пояснити? Якщо вона дура, то ненормальна, а якщо не дура, то нормальна.
– От знаєте, хлопці, – сказав Гєна, коли Жанна пішла залицятися до спітнілих, вимазаних у шмаровидлі мужиків, – ось із цим якраз проблема.
– Баба-дура, – сказав приятель, – кобила з возу.
– Розумієте, проблеми у неї. Вона наче і симпатична, і все таке, але ж дура. Причому настільки, що жоден чоловік не може з нею пробути хоча б годину.
– Чому? Оно всі баби дури, але ж нормально живуть, трахаються, дітей заводять, – відмовляє мій приятель.
– Тут, хлопці, інша тєма. Вона настільки нудна, що її хочеться весь час пиздить. Пиздить, хлопці, до тих пір, поки не порозумнішає. Тільки і це не допоможе. Жанна закінчувала університет, але це не допомогло, вона закінчувала курси бухгалтерів, та стало ще гірше, вона….
Поки Гєна розповідав, я дивися на Жанну. Точніше, на мужиків, яким те і треба, щоб хтось до них позалицявся, але вони бігли, як Мазепа, як Наполеон, як ще хтось… Вони просто тікали від неї. У прямому розумінні.
– Співчуваю, Гєна, – перебив я його.
– Це півбіди, найгірше те, що вона живе разом з нами у квартирі. Зі мною і з Лесею… Миколаївною, – додав він.
Увечері того дня я ходив до Гєни пити пиво. Жанна дійсно була кінченою сестрою. Вона була на п’ять років молодшою від брата і на вісім років старшою від мене. І мене це відверто дратувало, тому що вона була реально тупорилою, вона була кінченою, нецікавою, нудотною. Вона розмовляла на ті теми, які нікого не цікавили. Взагалі. Вона давала непотрібні характеристики предметам, які тої характеристики не потребували: наприклад, вона казала, що від хліба повніють, а від цукерок псуються зуби, вона казала, що якщо поїхати на море, то можна засмагнути, що стіл, за яким ми сидимо, – дерев’яний і що якщо його спалити, то буде не стіл, а купка попелу. Ага, додавав я, Волга впадає у Каспійське море, а коні їдять овес та сіно. Вона жартувала і навіть сама не сміялася зі своїх жартів, вона розповідала історії, які не були цікавими навіть їй самій. Їй настільки було нудно самій із собою, що вона намагалась виплеснути усю свою тягучу нудність на нас. Вона, безперечно, була впевнена у тому, що вона вся така раптова й недосяжна, але ж ми пацани серйозні, і нам видніше, яка вона, та кінчена Жанна! Мені стало безумно шкода Гєну, Лесю Миколаївну, тому що і я був серед тих, хто теж її хотів, я маю на увазі Лесю Миколаївну, але з поваги до Гєни намагався приховати це.
Я не знаю як, але з Жанною познайомилась моя турботлива мама.
Одного разу Гєна вигнав цю Жанну. Вона його допекла своєю дурістю, він узяв її і вигнав. Узяв її шмотки, викинув із четвертого поверху, подзвонив усім своїм знайомим і сказав, що він її вигнав. Усі знайомі сказали, що Гєна вчинив з нею ще по-людськи.
Як було зазначено вище, я не знаю, як із Жанною познайомилась моя турботлива мама. Жанна притягла свої шмотки до нас у квартиру. Твою, думаю, мать.
– Мама, – кажу, – якого милого?!?!
– Я ж не можу відмовити людині.
– Мама, – кажу, – вона не людина. Вона – кінчена.
– Так не можна, – сказала моя турботлива мама, і я замовк.
Вона прожила у нас лише два тижні, і все. Тоді вона ще не була такою нахабною. Так, вона була ідіоткою, але не нахабою.
Вона знайшла собі якусь кімнатку, де була забита фанерою половина вікна (там була наскрізна дірка на вулицю), де були обідрані шпалери і годинник на стінці принципово йшов у інший напрям, де, підозрюю, жили такі ж пацюки, як і її сутність. Пацюкова сутність.
Про неї ніхто не чув. Гєна навіть почав хвилюватися. Як же вона там, думав Гєна, вона, як-ніяк, моя сестра, я маю про неї піклуватися, це мій братерський обов’язок. Дурак, казали йому усі його знайомі, коли він спілкувався з ними по телефону, твій борг забити на неї, забути її, не згадувати і відцуратися. Викинь її з серця, Гєна, казали усі його знайомі. Так і казали. А він – ні. Він просто не міг. Гірше буде, казали знайомі. Навіть я казав. Ні, пацан просто собі страждав…
Через три роки вона з’явилася. Жанна зробила пластичну операцію, кошти на яку їй виділила якась-там релігійна громада принижених та ображених. Зі свого більш-менш пристойного носика вона зробила щурячий шнобель, змістивши перетинку між ніздрями далі у ніс, а кінчик того самого носа насунула на губи. Очі ж свої вона трохи звузила, а вуха настовбурчила. Це була ескапада у бік суспільства та макрокосму вцілому. Це було зумовлено, в першу чергу, тим, що її не хотів жоден чоловік, вона викликала роздратування в усіх. І ходили чутки, що хірург, який її оперував, збажав ненароком її зарізати, але одна з медсестер заявила, що вона буде свідчити проти нього. Тепер, після операції, її виправдано не хочуть чоловіки, а жаль її до себе самої зріс до такої міри, що навіть зневага і ненависть до світу і людей – це лише невеличка часточка того, як зазвичай реагують ображені у дитинстві психопати.
Вона вступила у ту саму секту, де приймали лише людей з фізичними й розумовими вадами. Жанну не хотіли приймати, тому що її елементарно ніхто б не зміг терпіти. Але наполегливість і відмежування від усіх людських утіх усе ж таки змусили головного їхнього пастора прийняти її до свого товариства. Він, до речі, був першим її мужчиною.
Потім у них відбулась дуже відверта розмова.
– Зрозумій, – сказав їй отой пастор, – ти не Жанна. Коли ти була симпатичною дівчиною, то мала цілковите право називатися Жанною…
Потім його проклинило, і він заспівав: «Стюардеса па імєні Жанна…»
Потім його виклинило, і він продовжив:
– Зрозумій, ти не маєш ніякого морального права називатися Жанною. Тебе ж люди не зрозуміють. Я доступно висловлююсь?
– Да, – сказала Жанна, від чого пастора аж затіпало.
– Ти маєш змінити ім’я. От, наприклад… – пастор поворушив якимись горіховими дощечками по гранітних плитах і продовжив. – Ось моя ця штукенція промовляє Божим голосом, і я чую, що ім’я твоє – Фродо, тьху, Феодора!
– Я не хочу бути Феодорою! – занервувала Жанна.
– Прийдеться, – підсумував усе пастор.
Після усіх цих подій Жанна пішла і змінила паспорт.
Замість Жанни стала Феодорою.
У секті в неї з’явився навіть друг. Щоправда, глухий.
Так проминуло три роки. Вона жила у своїй конурі, працювала продавцемконсультантом у фірмі «Емвей» і була спроможна лише виплачувати за помешкання. Їжу крала у глухого друга. Переважно буряк та моркву. Тому через три роки її було важко впізнати. Жанна настільки схудла, що була схожа на Сплінтера, учителя черепашокнінзя, причому схожість була до такої міри вражаючою, що її, я маю на увазі Жанну, одразу полюбили діти.
Вона ходила районом свого міста, а знайомі її не впізнавали. Лише діти верещали від задоволення, що живий Сплінтер ходить у них під вікнами.
І от за два місяці до оспіваних подій, пов’язаних із Данилом, я приходжу додому, а вдома наставлено повно сумок, а навпроти мене стоїть вона, Жанна, чи пак Феодора. Стоїть і шкіриться, як, бува, шкіряться кімнатні пацюки, коли хочуть їсти.
З того часу вона живе у нас. З нею я принципово не розмовляю. Ну, не те що зовсім не розмовляю, а так, відповідаю тільки «так» чи «ні», киваю головою, неприязно посміхаюсь. Просто з нею неможливо розмовляти. Розумієте? Ви взагалі хоч щось розумієте? З нею неможливо розмовляти. Іноді вона підмазується, прагнучи знайти якусь прихильність у моїй особі, дає мені цукерки або пропонує скуштувати своє грьобане фондю.
– Скуштуй, – каже вона, – моє грьобане фондю.
– Нє, – кажу я.
І все, більше нічого не можу сказати. Потім прямую до свого «кабінету» і вже там договорюю:
– У мене потім від твого грьобаного фондю голова болить.
Іноді вона намагається показати себе обізнаною в молодіжній музиці. У мене, каже вона, є балади Джорджа Майкла. Дати тобі? Послухаєш? Я не люблю Джорджа Майкла, тим більше у мене є вся його музика. І навіть балади є, не заспокоюється Феодора. Да, відказую знервовано. Тоді у мене є класний лаунж, посміхається вона, дати? У мене, кажу, стиснувши зуби, десять гігабайт лаунжу.
– Пінк Флойд? – питає вона.
– Є.
– Моцарт?
– Є.
– Депеш Мод?
– Є.
– Ен’сінк?
– Я ненавиджу Ен’сінк.
– Але ж Тімберлейк такий класний, – вона вочевидь ввійшла в азарт.
– Від’єбись!
І Феодора ображено йде далі шарудіти своїми пакетиками. Взагалі, все її життя коштує стільки, скільки коштує трикопієчний целофановий пакетик.
А інколи Феодора мені сниться. Постає у моїй сомнамбулічній уяві велетенським кровожерливим пацюком, який намагається мене проковтнути, але йому заважають зуби, і тому він спочатку має мене прожувати або понадкусювати.
Феодора розвинула у мене параною. Мені всякчас здається, що вона, я маю на увазі Феодора, а не параноя, стежить за мною, ненавидить мене і крадькома пере мою білизну. Я розумію, що це всього-на-всього параноя, – я намагаюся її контролювати, присікати на її зародкових стадіях, але також розумію, що позбутися її буде вкрай складно…
І ось вона живе у мене, я живу у своєї турботливої мами, а моя турботлива мама терпить усіх нас. Звичайно, я міг просто гайнути кудись у Європу, подалі від усіх, а тим більше від Феодори, міг гайнути, наприклад, до Польщі або Словаччини, але були у мене проблеми з військкоматом, чиї повістки, повістки до суду, чеки на сплату штрафів та іншу мішуру, яку приносила нам півметрова істерична двірничка, я безжально спалював на жертовному вогнищі свого «крикету». А без довідки з військкомату мені ніхто не давав закордонного паспорту, а без паспорту я не мав змоги кудись виїхати, тому що з цими новими системами, електронно-обчислювальними машинами, Інтернетом, силіконовими долинами і п’яними прикордонниками виїзд за кордон був для мене обмежений. Я лише одного разу намагався перетнути кордон із циганами, у яких був повний автобус в’єтнамських телевізорів без кінескопів і кінчена білоруська проститутка, у якої не було, здається, переднього зуба, але прикордонники мене спіймали й відправили назад, до неньки, а потім цигани запропонували оженитися на цій білоруській проститутці, але ж вона була проституткою, як я міг на ній ожениться? Чи, може, то не я намагався перетнути кордон? Це, зрештою, не так уже і важливо. Важливо було те, що повна відсутність грошей, молодість, постійне бажання алкоголю, їжі й сексу слугувало для мене неабияким гартом.
Я сидів у цій країні, не бачив світу – здавалося, що все так і залишиться до скону віків, що Європа без мене впаде, просто розвалиться, я намагався був дати хабара одній посадовій особі зі свого інституту, ну, щоб ті конторські щури з деканату виписали мені довідку, що навчаюсь я в них на стаціонарі, але особа мене послала на хуй. Я наполовину сидів у своєї турботливої мами на шиї і намагався з неї чим швидше злізти. Іноді запивав, мандрував, на скільки ставало грошей, Україною, поки не знайшов підходящу роботу сторожем на одному зі столичних складів. От, подумав я тоді, був би я краще Чайкою і рвав би собі струни, працював би телеведучим і обманював би народ. Та кому, зрештою, були цікаві мої думки?
Нікому…
Деякий час свого ще тільки-но розпочатого життя я любив (і мав до цього неабиякий хист) пити горілку і бубоніти лише про свою геніальність. Насправді ж пив я горілку дуже погано та і щодо геніальності у мене вже тоді були чималі сумніви. Зазвичай, спочатку я пив горілку, а потім довго і ревно характеризував свої геніальні риси. Після цього я замовкав на деякий час, але лише задля того, щоб випити горілки, і решту часу мені доводилось знову ж таки обрамляти свою сутність квітами геніальності. Зрештою, це були довгі, цікаві досліди. Щодо себе, я маю на увазі. Хтось чекав від мене сексу, а я, руйнуючи їхні сподівання, пив і говорив…
– Ти інколи поводишся, шо тьолка, – сказала мені одного разу дівчина з общаги.
– Та ти взагалі шо тьолка, – додала вона з притаманним лише дівчинам з общаги цинізмом.
Я майже не ображався.
Пригадуючи одне питання, на яке відповів мій щирий незнайомий А.У. стосовно свого характеру, і мені хочеться зауважити, що мій характер – тьолка. Ні, це ніяким чином не стосується харизми чи пак якоїсь чоловічої наполегливості, скоріш тут ідеться про манірність поведінки, навіть характеру, превалювання фемінних рис. Немає тої пацанності, чоловіковості, маскулінності. Я ніколи не любив суто чоловічих компаній, бухання горілки на принципових засадах, не брав участі в обговореннях автомобілів, мобільних телефонів, жінок як суб’єктів (з подальшою оцінкою їхніх анатомічних властивостей – за винятками, звичайно), мене ніколи не цікавили проблеми на кшталт хто кому винен і кто нє прав, моїй тьолочній свідомості завше дошкуляли такі принципові й понятійні речі, як принципи та поняття. Я терпіти не можу деструктивну лайку, асфальтові та понтячі випади самців у присутності самок, грубу чоловічу силу, яка надихає мене лише на рясне потовиділення та відрижку, і це не тому, що я не маю такої сили, а тому, що вважаю силу розуму потужнішою (чи не у всіх аспектах) від сили фізичної. Це не означає, що всі гуртом заходилися запливати здором, просто всі ці мускули та інша біда не повинні бути еталоном справжньомужиківства, пріоритетом світу цього, ну ви розумієте, про що я…
Як казав мені мій друг Толік:
– Ти пацифіст. А пацифісти завжди невдахи.
І я не можу з ним не погодитись, але знову ж таки, який з мене пацифіст? Хіба що у прямому сенсі. Я нищу, хай їй грець, початкову, якщо хочте, пушкінську, пак франківську культуру, натомість викидаючи на-гора примітивні юнацькі опуси.
Свого часу, коли я пив та просторікував, я називав себе Джузеппе Гарибальді нового часу, який знищує заради створення нового, але не мені, руйнівнику, творити. Цим займатимуться мої нащадки через коліно, ба навіть через два (для симетрії).
Зараз же я вбачаю в тому самопроголошені тупу підліткову гіпертрофію з тінню маніакальності, і дай Боже, щоб через п’ять років, і слава Богу, якщо через рік я знайду свої теперішні тексти надто примітивними навіть для своїх двох десятків. Я вірю у це, і так буде!…
Я не знаю, з чого розпочати: історій, в принципі, багато, але з якої почати – навіть не знаю. Почну, мабуть, із сумної. Такої собі тупенької і сумної. Як і всі тупенькі й сумні історії, ця буде тупенькою і сумною…
І це навіть не історія, а трагічна поема, ба навіть поемічна трагедія. Це оповідь про безневинну сексуально стурбовану алкоголічку, про заплутану в собі дівчину, яка боїться жити, тому і намагається поламати своє життя. Ця дівчина є моєю подругою. Звичайною, ні до чого не вимушеною подругою…
