Текст книги "Цього ви не знайдете в Яндексі"
Автор книги: Артем Чех
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)
Я теж був молодим, скажеш ти, я теж мав свої зуби, займався сексом – то нічого, що надто швидко кінчав, але, все ж таки, мав його, – у мене були модні штани, я їх перешив зі старих дідових, усе було набагато крутіше, ніж зараз… Тепер у мене є «москвич», але я їжджу тролейбусом, у мене є дружина, але і вона не пам’ятає, що таке секс, ми вже іноді забуваємо, як нас звуть і коли у нас день народження. І дружина невдовзі мене поховає, і це нормально, бо ж я мужчина, а мужчини живуть менше від жінок. Правильно?
Правильно…
Кімнатою пробігають тіні забутих предків, я встаю на ноги, йду до клозету, знаходжу там дихлофос і починаю пшикати його собі у рота… Мені пече, мені боляче, але ж я дурак, і це здається мені нормальним, я маю на увазі споживання дихлофосу… Я хочу витравити всіх тарганів зі своєї голови, щоб вони не заважали мені жити, робити правильні вчинки, плазувати перед системою, мати порядну дівчину, яка б працювала бухгалтером в аудиторській компанії, роз’їжджати на червоному дореволюційному фіаті, взимку їздити в Славське, а влітку – до Євпаторії… Це було б досить нормально, ні?
Від дихлофосу мені паморочиться у голові, я падаю усім своїм обм’яклим тілом у фотель і намагаюся заснути, але це у мене не виходить, тому свої думки, наче через іржаву м’ясорубку, я скеровую до Яна, якого маю неодмінно вбити або покалічити, на крайній випадок – підставити, влаштувати йому таку подлянку, щоб він мене просто-таки зненавидів…
Тоді я сидів і думав про Яна, який, в принципі, нормальний хлопець, старий, скривджений, але нормальний. І я його люблю. Моя аналогія з тим, що я хочу порівняти, здасться надто примітивною, але тим не менш, я почав порівнювати Яна зі своїми речами, із тими речами, які супроводжували мене якусь частину мого життя, речами, які стали мною, які вписувались у мою дійсність досить гармонійно, але за якихось не досить зрозумілих мені обставин кудись зникли, якимось чином розтанули, розбились, розлетілись, залишивши по собі в моїй пам’яті важкі друзки свого великого значення для мого дитинства та і життя в цілому…
Колись у мого діда Воло був моторний човен. Дід його страшенно любив. Тоді мені було три роки, і я пам’ятаю, як дід мене катав по Дніпру, завозячи на острови, де ми ставили намет, розпалювали вогнище, готували макарони з м’ясом… пам’ятаю гамак, на якому я спав удень, бо ж тоді я ще спав удень, бо був малим, а дід тим часом щось лагодив у човні.
Той човен був нашою гордістю, гордістю нашої родини, він мав дістатися моєму волохатому татові, а не його брату, бо мій тато більше за свого брата піклувався про діда з бабою, допомагав звести новий цегляний паркан у провулку Ломоносова, допомагав діду Воло тягти з заводу якісь мікросхеми та випаювати з них конденсатори, у яких у невеличкій кількості знаходився якийсь дорогоцінний метал. А ще мій тато був більш чемний і не такий вульгарний, як його брат.
Окрім човна, у діда була ще і квартира. Двокімнатна, у старому будинку з червоної цегли. Окрім того, любивши мого батька, дід із бабою любили ще і мого дядю, тому вирішили, що човен дістанеться моєму батькові, а квартира – моєму дяді. Однак дід із бабою трохи поміркували й дійшли до думки, що це надто несправедливо, тому продали човен, а на ті гроші купили хату у селі під дачу. Таким чином у нас з’явилася дача.
Це було досить мальовниче село в сорока кілометрах від Черкас. Щоліта я приїздив туди зі свого розпеченого міста, вилазив на величезний клен, який ріс посеред двору, і горланив пісні – коли мені набридало горланити пісні, я йшов пастися на город. За порадою бабушки, я не мив те, що зривав, і їв жменями усе, що попадалося під руку. Зазвичай, то були полуниці та солодкий горох, пізніше – чорна смородина і маленькі огірки, аґрус та ще біла, недозріла морква… Коли мені набридало пастися, я йшов на невеличкий замулений ставок, де ловив на саморобне вудлище карасиків, які під вечір загнивали і віддавалися сусідським кішкам, ще я бігав у центр купляти жувальні гумки й пряники. Я пив молоко і загоряв під липневим сонечком, я крав із чужих городів кабачки, з яких моя турботлива мама робила смачні оладки, я пив дачний чай із липи, чебрецю, звіробою, материнки, меліси та м’яти. Щоранку я накручував по десять-двадцять кілометрів на своєму саморобному «лісапеді». Під рамою. Мене скрутить, а я босими ногами педалі наярюю, супроводжуючи це все імітацією мотоциклетного двигуна… У Софійці я перетворювався на маленького сільського цигана. Мої руки були чорні, мої ноги були ще чорніші за руки. І, чесно кажучи, мені подобалося бути циганом. У цьому було щось дике, неприборкане і справжнє…
А іноді починався сезон дощів, коли три тижні поспіль іде дощ, подекуди дозволяючи сонечку визирнути буквально на пару годин, після чого небо знову вкривалося хмарами і знову лив дощ. Через проблеми з водою, викликані тим, що ми не мали ані колодязя, ані насосу, який би качав воду, доводилось під стріхи та ринви ставити баняки й миски, щоб наповнювались водою, якою ми і милися, і потім уже, після дощу, деякий час поливали город і прали… Так от, саме у той час, коли йшли дощі, я сидів на літній кухні або в хаті під просмерділою мишами ковдрою й читав. Література мого дитинства – це література, яку звозили на дачу. Перш за все – це дитячі книжки радянських авторів. Я пам’ятаю Всеволода Нестайка, яким учитувався до сп’яніння, Миколу Трублаїні, я пам’ятаю книжки про війну, про юнаків, піонерів, які своєю мужністю захищали свою батьківщину, книжки про революцію та юних розвідників, якісь шкільні історії з дитинства моєї мами та інше… Також моє перебування у Софіївці, або, як казали місцеві, Софійці, супроводжувалося музикою. Між моїм і маминим ліжками стояла стара родіола, яка, ясна річ, програвала платівки. У нас їх було багато. У нас їх було мільйон з половиною, якщо не більше, але мені не потрібен був той мільйон, тому що було у мене десь із десяток улюблених, які кожного вечора перед сном програвались, таким чином залишаючи в моїй ще несформованій свідомості гарячі сліди дитинства, щастя й материнської любові. Цією музикою була, в першу чергу, Жанна Бічевська зі своїми міськими баладами, піснями про війну та піснями на вірші Окуджави. Я знав багато популярних у народі російських пісень, популярних у Росії народних пісень, я знав їх і, коли десь чув, дивувався, звідки ж вони знають ці пісні, це ж Бічевська, вона ж лише для обраних…
А ще пам’ятаю, як не встигав у школі, тому мені давали багато завдань на літо, які виконував у затінку під горіхом або під абрикосою… Це були найтяжчі години перебування на дачі. Іноді моя турботлива мати починала диктувати мені якісь уривки з моїх улюблених книжок, а я намагався охайно й без помилок усе це написати, тому що у нас була певна межа помилковості, здається, це було п’ять помилок. Якщо я зроблю більше п’яти помилок, ми починали писати новий диктант і аж до тих пір, поки не буде п’ять чи менше… Після цих екзекуцій я сідав на лісапед і їхав куди заманеться, я їхав, їхав, бувало, їздив іншими селами, іноді доїжджаючи аж до Дніпра, де нарешті мав змогу викупатися, після чого задоволений їхав назад, зриваючи дорогою польові квіти для букету, який обов’язково подарую мамі…
Коли на дачу приїздив батько – для мене це було свято. Тому що саме він намагався мене навчити щось робити руками… У нас була майстерня, де було багато різних інструментів, якими я не вмів користуватися. Батько навчив мене користуватися лише рубанком та долотом, але, за іронією долі, я терпіти не міг столярне діло, тому батько навчив мене ще й фарбувати і лагодити дах. Усього іншого мені доводилося вчитися самому. Мені було цікаво, і я хотів, як дід, підперезавшись фартухом, стояти за станком, щось там точити, паяти, тому перше, що я взявся досліджувати, – це паяльник. Улюбленою справою в мене було плавити каніфоль і смердіти ним на всю хату. Після каніфолю було ще олово, яке плавити було не так цікаво, але якщо залити його в якусь формочку, то виходило непогане серце або зірочка. Тоді я вже думав стати сталеваром, але раптом побачив дриль. Він був як мінімум йобнутим, а все через те, що важив кілограм сім, шалено бився струмом і постійно випадав із мої дитячих рук. Але, тим не менш, свої двадцятьтридцять тисяч дірок я всетаки зробив.
І зараз завдяки моєму батьку я нічого не вмію, а якщо щось і вмію, то лише те, чому навчився сам, але, як не прикро, я нічого так і не навчився…
А одного разу мій волохатий тато закопав мене в запліснявілу вологу землю.
Він дуже легко, не вкладаючи в це великих зусиль, розстріляв моє дитинство, він розстріляв його, не закриваючи йому очі, у притул, у лоба, розстріляв його списаним калашом. Це сталося одразу після того, як моя мама поїхала до Києва.
Тоді я навчався в дев’ятому класі, мали бути екзамени, і в мене було кілька днів, аби підготуватися. Ключі від дачі були в тата, а на той час тато вже зі мною не жив. Його помешкання знаходилося десь біля водоканалу, і я пішов до нього пішки. Червнева свіжість розгойдувала мої очікування щодо поєднання корисного з приємним, тим більше я вже цілий рік не був у своїй Софійці…
Приходжу до тата.
– Привіт, – кажу йому.
– Здоров, – відповідає він мені.
– Слухай, – кажу, – у мене зараз екзамени, і я хочу поїхати до Софіївки, підготуватися…
– Нема, – каже мені папка.
– Чого немає? – з диким нерозумінням питаю я.
– Дачі немає, – відповідає він і якось несміливо посміхається, – я її – продав.
– Як? – питаю я.
– Отак.
– Зрозуміло, – відповідаю я, розвертаюсь і тихцем іду додому.
Тоді це мене не так засмутило, як уже більш пізнє усвідомлення, що у мене викрали і розтрощили об брудний міський асфальт частину мого дитинства, а головне, що вже не буде того лісапеда, тих комариних вечорів, багаття, майстерні з дрилем, а головне, що всі платівки Бічевської та дитячі книжки – невідомо куди поділися. Тоді це було не так важливо і я не дуже цим переймався, не цікавився, де ж ті мої книжки, платівки, моє сонце і мої польові квіти разом із польовими дослідженнями…
Я прийшов додому й подзвонив мамі, щоб розповісти про те, що сталося…
Я розповів, і мама плакала, зрошуючи своїми сльозами новий етап мого життя – підлітковий…
Перша моя ерекція, яку я свідомо запам’ятав, відбулась, коли мені виповнилося п’ять років. Із уже цілісної Німеччини приїхав якийсь батьків знайомий, привізши звідти чимало різних небачених мною речей. Серед них було і те, що викликало у мене ерекцію…
Це була справжня армійська сигнальна ракета. Тоді я, щоправда, не розумів, що то справжня армійська, причому сигнальна, та ще й ракета. Для мене вона була гранатою. І серед різних подарунків, у тому числі іграшкового мотокросу, якогось тупого пістолета і надзвичайного конструктора, ота граната була винятком, чимось особливим, що збуджувало мене кожного разу, коли я на неї дивився… Мотокрос зламався через місяць, пістолет був виміняний на добірку журналів «Моделіст-конструктор», основні деталі надзвичайного конструктора розгубилися, а ось сигнальна ракета – лежала. Вона була цілковито моєю, вона була Щастям із великої літери. Мене не бентежило навіть те, що я не знав, як нею користуватися, але, менше з тим, я щодня на неї дивився, коли лягав спати, і клав її на тумбочку, аби, прокинувшись, знову на неї дивитися. Я брав її в туалет, я їв разом із нею, я брав її з собою на рибалку і, якби вмів дрочити, напевно, дрочив би на неї…
Через місяць у мене почалися неврози. Я був закоханим у свій фетиш. Батьки навіть почали за мене непокоїтися, а знайомий, що якось зайшов до нас у гості, подумував про те, аби її запустити, і тільки-но він обмовився про це, я прокусив йому пальця. Закрившись у шафі зі своєю гранатою, я нікого туди не впускав і просидів там до вечора, поки не пішов отой знайомий. Увечері я взяв аркуш паперу, попередньо підвугливши його краї, аби природніше виглядало, знайшов олівця і намалював карту, позначивши хрестиком місце, де маю заховати свою дорогоцінність. Уночі, долаючи страх, я вийшов надвір і під старою вербою, біля дитячого майданчика, зарив ракету. Прокинувшись ранком, я був упевнений, що ту гранату ніхто не знайде і що, коли я виросту, обов’язково показуватиму її своїм дітям, за що ті поважатимуть мене ще більше…
Десь із місяць я щодня навідувався на місце, де була зарита граната, істерично мацав той горбик, переконуючись, що все нормально і святиня ніким не опоганена, а нащадки таки матимуть змогу побачити те, заради чого варто жити…
Одного прекрасного дня, коли я черговий раз перевіряв свій скарб, до мене підійшов хлопчик із дому навпроти, якого звали Толіком, і спитав, що там у мене…
– Що там у тебе? – спитав він.
– Нічого! – занервував я, прикриваючи лопаткою те священне місце.
– Не бреши, – сказав він, – там сундук із золотом.
– Дурак, – відповів я йому, – яке золото? Золото на острові, а тут нічого ти не знайдеш.
– Давай спробуємо, – сказав він і почав наближуватися до моєї гранати.
Я схопив лопатку і розсік йому брову, звідки заюшила кров… Наостанок штовхнув його в бік пісочниці, борт якої він зачепив головою. А я швидко викопав гранату й побіг додому, переймаючись не через те, що покалічив товариша, а через те, що мою гранату може хтось побачити…
Буквально через десять хвилин прийшла мати того малого, що мав наспіх заклеєну брову. Коли мене почали розпитувати, чому я вдарив Толіка, я не знав, що відповісти, і сказав, нібито просто так. Про гранату я розповісти не міг, тому що знав – її у мене відберуть, а разом із нею – все моє життя…
Цілий місяць у знак покарання я просидів удома, але мені було байдуже, тому що у мене була моя граната, моя справжня армійська сигнальна ракета і, крім неї, мені не потрібне було ані свіже повітря, ані друзі з двору, яких мій тато тактовно називав пісюнами…
Я марнів. Я осувався, в’янув і линяв. Я був схожий на Горлума, і не пам’ятати скільки часу тривало оте маніакальне захоплення ракетою, але приблизно через рік вона вже просто лежала у тумбочці і я знав, що вона мені дорога, вона нікуди не дінеться і що невдовзі я запущу її. Але обов’язковою умовою запуску цієї ракети було те, що мама повинна неодмінно побачити це… Без мами я її не запущу, адже як я можу запустити гранату без неї? Як це мама, найрідніша у світі людина, і не побачить свого суперника, теж найдорожчого і найріднішого?!
Моя дитяча божевільна фантазія уявляла, як феєрверк, розлітаючись тисячами вогнів, осяє опівнічну темінь і кожен вогник буде нічим іншим, як бажанням, що я зможу загадати, і яке неодмінно збудеться, тому що у цю ракету було вкладено стільки любові, стільки ніжності й респекту, скільки не вкладав Сахаров у свою бомбу. З цією ракетою було пов’язано стільки минулого, прожито стільки прекрасних місяців, проведено сотні душевних розмов, розбито з десяток носів та подерто зі сотню колін. І якщо плід моїх плекань не побачила б мама, світ просто тобі розвалився би на невеличкі шматочки, а моя дитяча психіка була би підірвана остаточно, що неабияким чином випливло б у моєму подальшому сексуальному житті…
Пройшло якихось шість місяців чи, може, більше, але виповнилося мені сім років, і наближалось свято Незалежності. Це був дев’яносто другий рік. Хтось, здається, це був єврей-націоналіст дядя Марик, мені пояснив, що це велике свято, яке нарешті завітало до нашої домівки, що це свято ще ніколи не тривало так довго, що ця перша річниця незалежності має бути відсвяткована мною гідно, аби мої пращури зрозуміли, що не згас у серцях молодого покоління вогонь свободи, соборності, любові до власної нації і Тарасового Заповіту, що не заросли бур’яном Тарасові шляхи, а молодь плекає в собі найщиріші почуття до своєї нації, народу, до неньки своєї… І взагалі, синку, трясця твоїй матері, їбани ти ту ракету і не задрочуй мізки ні собі, ні оточуючим…
І я твердо вирішив, що хоч я до кінця не усвідомлюю цього свята, на якому навіть немає параду з гвоздиками й надувними кульками і упродовж якого цілий день я просидів вдома, а мама не приготувала нічого смачненького, та й відчуття цього свята у мене досить поверхневе, але я все одно маю увінчати його, якщо воно справді таке важливе, своїм салютом…
Увечері я зібрав тата і маму на сімейну чорну раду, де повідомив, що прийняв надважливе рішення і що дядя Марик мене спонукав до цього рішення, і воно оскарженню не підлягає.
– Добре, – сказав тато, – давай запускати.
Я молив маму піти з нами, але вона відмовилась, сказавши, що подивиться все з балкона.
– Я подивлюся все з балкона. Ви мені гукніть, щоб я вийшла, і я залюбки подивлюсь…
Я радів. Моєму щастю не було кінця, адже стільки нервів уже було витрачено заради нього, свята, яке триватиме вічно, і заради ракети в алюмінієвому корпусі з досить сексуальним кільцем.
Ми вийшли на вулицю, я чорним птахом пролетів усіма найближчими засідками, барикадами, столиками, кущами, де могли стирчати мої однолітки. Ті, у свою чергу, покликали менших братів, а ті вже – своїх друзів. Урешті, за якихось п’ять хвилин назбиралося десь під п’ятдесят одиниць дітва від трьох до восьми. Тато, який не любив дітей, почав дещо нервувати. Я кликав маму.
Мама не виходила. Гукати почав тато. Навіть свистіти. Мама все одно не чула. Хтось із моїх друзів зволів збігати нагору, покликати маму, а заразом і подивитися все з нашого балкона. Тато нервував ще більше. Коли навколо нього зібралося чоловік зі сто (тому що деякі покликали й своїх батьків), тата почало вже конкретно теліпати.
– Усе, – сказав він, – я запускаю…
– Ні! – благальним голосом закричав я.
Мама так і не вийшла…
– Усе! – закричав тато. – Не можу!
– Давай не зараз, давай потім, – благав я…
Але тато не міг, тому що він підірвав би очікування дива усіх, хто зібрався…
– Усе! – не витримав тато і смикнув за кільце…
У цей час повз наш будинок пробігли коні, на яких вершники, зодягнені в національну одежу, голосно вигукували незрозумілі слова. Діти верещали від захвату, а дорослі мовчки похитували головами, оцінюючи побачене. Замість очікуваного мною салюту з сотні яскравих вогнів, з моєї ракети вилетіло три незрозумілих вогники зеленого й червоного кольорів. Усе змішалося. Люди, коні, діти… Я з ненавистю дивився на вершників, що зникали в пітьмі провулку й досі вигукували слова захвату.
Додому я повертався розбитим, бо не знав, як глянути мамі у вічі, адже я розчарував її як син і не справдив всіх її надій. Від сорому я закрився у ванній кімнаті і не виходив звідти, аж поки всі не полягали спати… Відтоді двадцять четверте серпня залишилося для мене чорним числом, аж поки я не виріс, не почав уживати алкоголь і не зрозумів, що це зайвий привід випити.
Свою ракету я поховав, як годиться. На тому місці, де колись вона була закопана як скарб. Мама ж намагалася запевнити мене, буцімто їй абсолютно пофіг, що вона не побачила ті недолугі три вогники, але цим вона ще більше розбивала моє серце і змушувала відчувати провину перед нею, а заразом і перед усім білим світом…
Його іронічні метр шістдесят п’ять прямували розбитим асфальтом, усякчас гублячи рівновагу. Толік нагадував молоденького хлопчика, який повільно рухався, вважаючи це за статечність і безапеляційну важливість своєї персони. Кожен зустрічний бордюр був ним не помічений, а тому Толік об них спотикався. Це його трохи знічувало, він відчував кепкуваті погляди перехожих, а інколи йому здавалось, що якісь абстрактно сформовані його уявою велетні шепочуть йому таке, від чого пітніло між ногами.
– Хлопчик, – шепотіли велетні.
Потім вони, звичайно, зникали, однак стан невпевненості в собі постійно наштовхував Толіка на плечі та лікті, що, пропливаючи повз нього, штовхали й розвертали градусів на сорок його хлипке тіло.
Спека розходилась містом жовтими колоподібними хвилями, неначе ядерний вибух, хіба що епіцентром вибуху було пружне біле сонце, яке безтурботно висіло над розжареною кам’яною пустелею.
Я чекав на нього вже годину. Автобус запізнився, але бачити Толіка я все одно був радий, тим більше, ми не бачились десь півроку, а зараз він мав переїхати в Київ, розпочати нове життя й поставити крапку на своїх невдачах і розбитих дитячих мріях… Уже доросла мрія манила його до себе, немов досвідчена коханка, і він радий був до неї дотягтися, але чомусь прямував тупо в іншому напрямку, туди, де на нього чекали глупа ніч, тюремні ґрати або похоронні вінки разом із латунною огорожею…
Він приїхав у Київ і мав на меті піти працювати стриптизером. Він був надто впевнений у собі, і мої поради піти працювати психологом ігнорував.
Толік був змушений оселитися у мене десь на тиждень. Сказав, що хату знайшов, однак в’їде в неї на початку місяця.
– Я в’їду в неї на початку місяця, – сказав Толік, – так шо тиждень витерпіти старого волоцюгу для тебе проблемою не буде, тим паче, харчі у мене є, постіль – також. І жодних розмов про політику.
«Базару нуль, – подумав я. – Хулі того тижня?»
Потім він додав, що маємо зжитися, тим більше хулі того тижня, навіть озирнутися не встигну.
– Озирнутися не встигнеш, – сказав Толік.
Уже ввечері ми зрозуміли, що напружуємо один одного.
Ми пили пиво, їли печиво «до кави», водили психологічні та релігійні розмови, глибоко занурюючись у ґендерні питання. Але він усе одно мене дратував. Я звик жити один, рідко кого підпускаючи до свого життя настільки близько, щоб бачити мене з мокрою головою та заспаним обличчям.
Зазвичай наші розмови мали досить сюрреалістичний характер.
– Найкраще в цьому світі – мойва, – починає одну з таких розмов Толік. – Мойва – найпрекрасніша тварина у світі, одинока, цнотлива, найбеззахисніша.
– Дурак, – з присмаком співчуття кажу я йому, – по-перше, мойва не найпрекрасніша, а найгидкіша; подруге, це не тварина, а риба; по-третє, не одинока – вони зграями по декілька тисяч плавають; ну і під кінець – де ж вона цнотлива?
– Цнотлива, – стоїть на своєму Толік. – Ти колись бачив, щоб вони кохались? Вони ікру відкладають, а самці запліднюють молоками.
– Ага. Марія теж була цнотлива. Може вона теж ікру відкладала, а Йосиф молоками ту ікру запліднив?
– Нє, – заперечує Толік, – якби Марія відкладала ікру, то мав би народитись як мінімум легіон спасителів. Уявляєш, тисячі Ісусів бігають Іудеєю й читають проповіді.
– Тоді б і хрестів на них стільки не стало…
– Я ж кажу, – продовжує Толік, – Марія яйце знесла, а вже звідти вилупився Ісус. А чого, ти думаєш, на Великдень яйця красять.
– Дурак, – нервую я, – на Великдень його підвісили.
– По-перше, не підвісили, а приколотили, а подруге, не до хреста, а до стовпа, – розважливо говорить Толік. – І взагалі, неправильно на Великдень яйця красити, треба їх на Різдво. Може, подзвонити Філарету і запропонувати деякі зміни в церковному законодавстві?
– І він тебе пошле куди подалі.
– Не пошле, він же другий після Папи Римського.
– Другі після Папи Римського, – кажу, – кардинали, потім єпископи, а там і Філарет десь затесався.
– При чому тут, – уже нервує Толік, – Філарет до Папи? Папа католик, а Філарет – православний. Тим більше, у Філарета є конкурент. Володимир.
– Великий? – питаю я.
– Не знаю, – каже Толік, – не придивлявся… Там, здається, взагалі не Володимир, а Олексій.
– І взагалі, що це ми теїстичні розмови розвели? – питаю я.
– Я взагалі-то про мойву починав… – говорить Толік і підпалює чергову цигарку.
Толік – це той колишній маленький хлопчик, якому я одного разу лопаткою розсік брову. Ми виросли в одному дворі. Толік завжди був у нас еталоном чоловічої гідності, але з тим і предметом наших здивувань. Усі його вчинки значною мірою відрізнялись від учинків, які в тих чи інших обставинах робили всі ми та наші однолітки з нашою провінційною ментальністю. Толіку, незважаючи на невеличкий зріст, було зовсім не важко відмудохкати якогось п’яного хама, що, блукаючи районом, заходив до нашого двору повийобуватись. Таким хамам зазвичай було років по п’ятдесят…
А ще Толіка завжди тягнуло до дивних людей, він читав дивні книжки, зовсім не такі, які читали ми, він ще у п’ятому класі підсів на дивну, не зрозумілу для нас музику, яку ми поважали й навіть побоювались. Тою музикою був примітивний чорний реп. Примітивний, у першу чергу, через те, що якісної й цікавої музики, а особливо репу, у першій половині дев’яностих просто не було. Ми ж слухали закордонну попсу, дивилися «Хмарочос» зі Сніжаною Єгоровою, виловлювали кайф від випадкових у нашому місті концертів «Скрябіна» і «Ляпіса Трубєцкого». Із класиків слухали «Квін», «Нірвану», «Металіку», наслідували старших хлопців і слухали «Пінк Флойд», «Депеш Модд», «Радіохед»… але реп – ніхто не слухав, бо то було тупо.
Толік був сильним. Так вважалося. Толік був найрозумнішим. Так теж вважалося. Толік був дивним, і у цьому не було нічого дивного. У Толіка була дивна родина, і це теж було звичайно. Однак наш двір мав іншого авторитета, яким Толік ніколи не був, тому що ніколи не вийобувався, а авторитетом має бути той, хто проявляє більш за всіх ініціативи, хто має нові джинси й справжні (малазійські) адідаси або спранді. І, звичайно, той, хто більше за всіх бреше. Толік був авторитетом лише в іграх «козаки-розбійники» або у дратуванні сторожа чи у битті скла в нашій школі. Чому так? Тому що Толік читав книжки на тему «спєцназ», «як вижити в екстремальних умовах», «виживання по методу САС» тощо. І потім, вже у восьмому-десятому класах, коли ми майже всім двором вступили до «Пласту», Толік був там найуспішнішим пластуном, швидше за всіх отримав «учасника», а коли ми отримували «учасника», Толік успішно здавав на «розвідника». До речі, тільки я і Толік протримались у «Пласті» довше за всіх. Тому нас іноді називали скаутами або бойскаутами, що нас страшенно дратувало. І не через те, що якось воно вже образливо звучить, а просто що ви знаєте про скаутів, ви, бля, пінгвіни недороблені. Бойскаут – це було, взагалі, верх усіх образ… Бля, ну шо за «бойскаут», це шо вам, північні американські штати, посиденьки навколо багаття з тупими й нестрашними страшилками про скаженого гризлі? Чи, може, дай харт типу «у носа чи під дихало?»…
Та то таке, бо у десятому класі віяннями моди я захопився чорною музикою і ми з Толіком відокремилися від усіх наших двірських колєг. У нас були спільні інтереси, і ми ходили чіпляти дівчат, коли хлопці з двору протирали свої в’єтнамські джинси на засалених і відполірованих лавках.
На відміну від мене, з Толіком ніколи не траплялося серйозних проблем, він ніколи не влазив у трафунки з кримінально-детективним характером, його амурні історії здебільшого закінчувалися звичайним набриданням один одному й безслізним розлучанням. У мене ж усе було брутально, криваво, подекуди навіть жертовно. Кілька разів я намагався театрально покінчити собою, привселюдно виривав волосся, дряпався на дахи, вдавав довготривале оціпеніння, безпросвітно прогулював заняття в школі, писав пафосні епатажні вірші, вів щоденник, лаявся матом і читав Олександра Блока. Толік усе розумів, проте моїх крайнощів не поділяв.
І ось тепер доля нас з’єднала знову…
Я так детально розповів про Толіка не тому, що він має відіграти в цій історії таку вже важливу роль, а тому, що він відіграє цю роль у моєму житті…
Наступного дня він показав мені свої штани для стриптизу, які знімались одним рухом, велику гантель на двадцять кілограмів, аби підтримувати форму, і метелика, який придавав пікантності його зовнішності. Це, в принципі, були майже всі речі, які він із собою привіз.
– Толік, – звернувся я до нього, – може, краще психологом?
– Ні, – сказав Толік, – моє покликання – стриптиз.
Я і не заперечував, тільки, знаючи Толіка, дещо вагався щодо його професійних якостей стриптизера…
На той час мене вже де-не-де друкували, у мене була порівняно непогана робота, порядна дівчина й чесно зароблений гастрит на нервовому ґрунті. Не знаю, чи заздрив мені Толік, мабуть-таки, що ні, але прийшов час, коли треба було продемонструвати свої здібності, і він попрохав мене піти разом із ним до розважального комплексу, що на Лук’янівці. Я чекав його внизу біля входу. Охоронець жадібно розповідав мені про невдячність його професії, я роздивлявся тупі гірлянди і з розумінням плескав охоронця по спині.
Через півгодини вийшов Толік. Розлючений і, ймовірно, розчарований у житті.
– Мене принизили, – плакав Толік.
– То тебе взяли чи ні? – питав я.
– Ні, – плювався він. – Йобана худорба! Мене принизили, сказали, щоб я підріс і підкачався…
Я знав, що цим усе і закінчиться…
Наступного ранку Толік склав свої шмотки, відмовився від квартири, яка мала звільнитися за добу, залишив мені гантель, штани і поїхав назад, додому…
Після того як поїхав Толік, у мене було півтора року щасливого спорту, тому що у мене була гантель. Його класна чорна гантель, якою я займався щоранку і щовечора. Сказати, що я наростив собі якісь м’язи – не можу, але сил і здоров’я вона мені додала. З нею я відчував себе непереможним, перестав їжачитися і горбитися, але через півтора року Толік знову приїхав до мене, тому що хтось порадив йому зняти фільм і сказав, що у Києві це набагато дешевше. Я його переконав у тому, що якщо він хоче заробити гроші, нехай це робить без кіно, тому що в нашій державі люди продають власні нирки, аби зняти якусь поганеньку короткометражку. Толік образився, запалив синій «вінстон», запхнув у дорожню сумку гантель і поїхав…
А я знову почав горбитися, відчув деяку невпевненість у власних рухах, і навіть хода моя стала дещо нескоординована. Коротше, був я майже як та горбата дівчина, про яку ходять різні легенди. Із уст в уста перекочовують ці легенди, постійно видозмінюючись, здобуваючи собі все нових і нових колізійних обертів та поворотів…
