Текст книги "Цього ви не знайдете в Яндексі"

Нікому не присвячую…

Марк Шагал написав свою автобіографічну книжку «Моє життя», коли йому було тридцять п’ять років. Після того він прожив ще шістдесят три роки. Я вирішив обійти його у цій справі й написати свою біографію у двадцять. А хулі того життя? Хто знає, можливо, мені не доведеться, як Шагалу, жити майже століття, і я помру набагато раніше, і ніхто не додумається написати мою біографію, і нікого не буде цікавити, можливо, і нецікаве, але все ж таки моє життя, всі зануряться у побутові проблеми, пов’язані з моїм похороном, потім поминками, потім продажем моєї розбитої «копійки». І взагалі, чого це хтось має описувати моє життя, коли це МОЄ життя, я знаю його краще за всіх, тому мені його й описувати. Цього ви не знайдете в жодному пошуковому порталі: як би ви не клацали мишкою і не тарабанили по клавіатурі, які б маніпуляції не проводили, до якого б сисадміна не звертались, – вас все одно очікуватиме невдача…

Цього ви не знайдете навіть у Яндексі…

Почну з того, що це не роман.

Та навіть і не збірка новел. Це не оповідання і не поезія. Це – текст. У «Процесі» Славоміра Мрожека був такий собі письменник-дивак, який писав прозу, однак його твори були закороткі для роману й задовгі для оповідання. Проза поетична, із сатиричною жилкою. Воно?

Я не знаю. У будь-якому випадку, я назвав цей текст «Цього ви не знайдете в Яндексі». Перед тим, як писати передмову, я дав ще глевку текстову масу своєму колєзі, щоб той прочитав і висловив свою думку. «Він незавершений, він нагадує кілька початків декількох романів, у яких немає розв’язки, а є лише зачин. Це текст суто для своїх», – сказав мій колєга…

Я над цим не замислювався, але, можливо, це якраз те, що мені потрібно?

Спочатку в мене з’явився задум зробити цей текст як збірку новелок про людей, які, в принципі, не мали війти в історію, про долі цих людей, сплетіння доль. Ці новелки мали переплітатися, а остання мала бути підсумком усього тексту. Але, тільки-но я розпочав роботу, у мене виникло інше бажання – зробити брудний текст, такий собі напівлітературний вінегрет, варіаційний текст, експромт. Такий би я написав у метро або на парах. Він примітивний, він нерозумний, у ньому я щиро не побоявся здатися смішним. Це мій текст, текст мого життя. Це спроба літературного опису моєї сім’ї, моїх колєг, друзів, знайомих, історій із дитинства, це власні роздуми, погляди, висновки, які, в принципі, кожен може зробити для себе сам. Усі персонажі невигадані (вигадані лише імена), вони дійсно живуть і жили, усі події справді відбувалися. Не обійшлось, звичайно, без художніх прикрас, але ж без них цей текст був би лише стенографічним відтворенням подій.

Так, дійсно, він виглядає досить незавершеним. Можна продовжити, можна цілеспрямовано писати все своє життя, намагаючись завершити, але життя все одно не вистачить. Рано чи пізно воно обірветься, і текст залишиться незавершеним, бо ж то є текст мого життя, яке поки що триває…

Нехай і текст триватиме у просторі часу, що сміливо тягне гуму трьох, ба навіть більше крапок……………

Прошу.

1

Чистила мати картоплю, а сестри гуляли у кукол. Усі на долівці сиділи і думали всі неоднаке…

А можливо, все було зовсім не так…

Діда мого батька, тобто батька мого діда звали Фєдьою…

Народився він у серпні 1914 року. Саме у той час, коли в українського народу почались справжні проблеми… Відробляти панщину шість днів на тиждень – то сміх, а не проблема. Шкода, звичайно, що Столипіна позбавили елементарного дихання, можливо, він би все і змінив на краще, довів до ладу земельну реформу, розпочав би масштабну індустріалізацію на колективних началах, на заохоченні, меценатстві, але… гірше не те, що вбили Столипіна, а те, що вбили якогось-там ерцгерцога Фердинанда десь там у Сараєві чи Белграді, чи ще в якійсь Забалканії… Та це не досить і важливо… Просто тоді мій прадід, тобто Фєдя, із сім’єю (ну тато там, мама) мешкав у Молдавії… Прапрадід, будучи повним ідіотом, потрапив до загону чи то «Січ», чи то «Сокіл»… Коротше, стріляв він когось за щось… Тоді, на тій безжалісній війні, взагалі важко зрозуміти, хто за що стріляв, а найголовніше – у кого…

Батько татового діда, себто мій прапрадід стріляв за священну Молдавію, тихцем мріючи про її республіканське майбутнє… І йому було байдуже, чи він на березі Дністра, чи Пруту… він воював. І війна докотилася й до Фєді, мого прадіда, якому було вже два роки. Про нього тоді ніхто не думав, навіть найдорожча людина у світі. Цією людиною, здається, була його мати, моя прапрабаба, яка, чесно кажучи, була дещо негативним персонажем у генеалогічній історії нашої родини. Вона була чи то шльондрою, чи то просто якоюсь там пройдою… Чесно кажучи, я не впевнений, тому що моя прабабця у спалахах злості розповідала про шляхетне минуле моїх родичів по чоловічій лінії… я вже не пам’ятаю, я просто пам’ятаю моє відношення до них, до цих жінок поважного фаху. Я пам’ятаю, як стояв я біля Володимирського собору, і до мене підійшла вона, Таня, і сказала, що п’ятдесят баксів – це зовсім недорого. І я побачив, блядь, яка вона, ця блядь, красива, а у мене навіть на таксі немає, тому я стою й чекаю одну з останніх маршруток… І я пам’ятаю, як Таня вже хотіла повірити мені на слово, що я обов’язково за тиждень назбираю потрібну їй суму і принесу сюди, будь, Таню, певна. Але я нічого такого не обіцяв, хоча бачив із виразу її обличчя, як вона вичікувала цього… Сподобався я їй…

Та і вона мені, але я знав, що вона, ця курва, піде на що завгодно заради мене, але не залишить своєї професії, та і я тоді кохав свою Настю, чи як її там, теж шлюха, мабуть, курва, проститутка…

Ну вибачте, вирвалось: воно ж, знаєте, коли тебе кидає дєвчьонка, то як її тільки не назвеш, аби не видати того, що саме вона тебе кинула… Тому що, зазвичай, коли у неінтелігентних хлопців запитують, чого ти нє са сваєй малой, то вони відповідають, що та пашла она, блядь, прастітутка… Хоча істинна причина – у його гнійному штиряві з рота…

Йому, цьому неінтелігентному, просто ліньки зайвий раз почистити зуби, помити ноги, волосся, підстригти нігті на пальцях, тому що цей, саме цей спілкується з тим прошарком пацанов, які вважатимуть його педерастом, якщо той прийде надто охайний… Це переважно у райцентрах і невеличких містах, а от у великих містах, у Полтаві, наприклад, або у Вінниці це є поганим тоном, якщо пацан за сабой нє слєдіт, дуже поганим… Я шо, тєло, скаже нормальний пацан, ілі підарбаба, шоб хадіть грязним…

І дійсно, він не тєло – він нормальний, звичайно, трохи невпевнений у собі, але, зрештою, цілком ідеальний пацан. Наодинці з ніфаром, тобто не пацаном, а так, «хіпаблудом», тєлом, він, справжній пацан, починає розмови типу я тебе розумію, це твій стиль, ти сам його собі вибрав, але ж зрозумій, у нас суспільство таке, яке не розуміє, та й мої пацани теж не зрозуміють. І його пацани, звичайно, не зрозуміють, і сам пацан не зрозуміє, точніше зрозуміє, але ж він пацан – він просто не може переступити себе, свої ідеали, хоча які, в сраку, ідеали. Звичайно, дуже хочеться відчути себе ніфаром, хочеться, щоб патли звисали, а дивна одежа привертала увагу оточуючих, хочеться слухати якусь не зовсім форматну музику… Звичайно, є пацани, які слухають реп, але то нормальні пацани, і вони відверто не розуміють ніфарів, але того не проявляють… І я розумію, щоб стати пацаном, недостатньо мати відповідний зовнішній вигляд і хамський вираз обличчя – треба бути щонайменше ідіотом… необхідно мати властивості шакала або гієни, причому, бажано, огненної…

2

Трохи відволікся… І зовсім забув про Фєдю…

Мій прадід підростав собі, підростав, кудись там поступив, оженився на бабі Шурі, народився мій дід. Дід народився у тридцять сьомому… Ні, напишу ліпше цифрами, тому що літерами це не так жахливо виглядає… Народився мій дід у 37-му році. Правда, це число, я маю на увазі «37», просто змушує бігати тілом мурашок, «37» – лякає… І чомусь «38» не так лякає, хоча у тридцять восьмому репресій було не менше, а можливо, і більше… А от «32» і «33» поодинці якось не сприймаються. Обов’язково має бути «32—33». Можливо, тому, що саме у ці роки був голодомор, чи пак якесь там відродження, яке розстріляли. Хоча Павло Григорович помер, здається, у 67-му, на тридцять років переживши своїх чисельних колег. А не краще у двадцять, тридцять літ згоріти, ніж до півсотні потихеньку тліть? Нє, певно, усі пісковчани (село Піски) хитрі й грамотні, однак історії вистачило б і тих небагатьох модерністських Тичининих творів, а хто зараз читає його оди великому Кобі? Та ніхто… Хіба сам Тичина і читає… І я оце подумав тоді, гортаючи одну антологію, присвячену «розстріляним», чому Павло Григорович прожив сімдесят шість років? От чому стільки не прожив, припустімо, Маяковський, Гумільов, Цвєтаєва, Хармс чи там Стус-муза… Хоча той прожив теж дай боже… Ну хто там ще? Єсенін? Та ні, туди йому дорога, Мандельштам… Блок. Лермонтов… О, Лермонтова мені справді шкода… Ото був пацан… А ще Грибоєдов… Горє от ума, Чацкій мотильок… ото був час…

А зараз… півбашки відірвало, а воно ще живе, тріпоче ніздрями, під кисневими масками… хворі на рак – на хімії, божевільних у дурках взагалі м’ясом годують… Так можна, якщо особливо не вимахуватись перед місцевими хлопцями на ринку, і до сотні дотягти, а там за якихось років двадцять винайдуть відтворювач нервових клітин, і все – пиши пропало… Да, були люди у наш час, не те що сучасне плем’я. Богатирі – не ви!

Так до чого ж я це все веду? А, до глави третьої…

3

Фєдя підріс. Наплодив діточок, закінчив якийсь заклад, політекономіка та історія радянської держави – на «відмінно», можливо, і здавав своїх колег… а чого ж, складний був час, усі один одного здавали, не виключено, що і мій прадід…

Аж тут у голову вдарив 41-й.

А він на той час був воєнним… Ну, Фєдя шокований. «Як! – кричав він. – Германія напала!» То для нього дійсно було сенсацією, адже він чудово знав про таємний пакт підписаний самим «камєнная жопа» – Молотовим.

І вирушив мій дід збивати самольоти фашистської Німеччини. Назбивався аж до полковника… Купа медалей, орденів, на які всі інші покоління після Фєді нетверезо зазіхали, зазіхають і будуть зазіхати, якщо я, звичайно, їх не привласню, бо ж я теж зазіхаю… А чом би мені не зазіхати, адже я теж маю відношення до невдячного покоління, яке, зрештою, існувало завжди. Завжди існували такі покоління невдячних. Це ті, хто є просто онуками. От моя бабця, наприклад, теж була невдячною, тому що її батьки вйобували на радість великому Сталіну, а моя бабця, курва отака, не цінувала партійні ідеї та діло Вождя… вона ішачила вже на себе, щоб хоч якось прокормитись… та то все таке… А я вже є ніким іншим, як адептом того славнозвісного покоління вісімдесятих, коли мої батьки – хто під «ДДТ», а хто під «Ласкового мая» – відривались на примітивних танцпідлогах заводських клубів… Ну, ви розумієте, про що я…

Очевидно, що моє покоління драм’н’басу та повального хіп-хопу просто розчинилось у своїй невдячності, і тепер просто чхати хоче на рок-традиції батьків… Ми їмо екстазі кілограмами, ми п’ємо пиво галонами, ми знищуємо кращі культурні витвори минулого, ми є покоління тотальної глобалізації та кока-коли, ми ненавидимо Біла Гейтса за те, що не вміємо користуватися Лінуксом, і за те, що у «ворді» є прізвище Гейтс, а немає операційної системи Лінукс… От чому я пишу Лінукс, а вона, клята кремнієва бляшанка, підкреслює його червоним… Треба подражнити цей факін Майкрософт. Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс! Лінукс!

Можливо, він відреагує на такий звичний вуху Лінух?

Лінух! Лінух! Лінух! Лінух!

Нє, ні фіга. Треба натиснути правою кнопкою на слово «Лінукс» і вибрати «добавіть в словарь». Ось, тепер все набагато краще… Моє покоління вміє виходити з таких складних ситуацій, як ось ця. Я показав наглядний приклад… Але моє покоління здебільшого тупе, наче сибірський валянок, воно нехтує читанням і саморозвитком, експлуатуючи машину замість свого мозку, що призводить до повного атрофування останнього… Моє покоління змінить покоління, що доживає, тих, хто був обікрадений і побитий, а той, хто подавав, – ось вони виживуть у цьому світі, бо не збідніє рука, що подає… Усім іншим я передрікаю в кращому випадку жертовне вогнище, а у гіршому – довічні муки у пеклі. І так буде…

Та то все не варте навіть згадування…

4

Отже, Фєдя вже ветеран війни, що вдало пройшовши смугу з перешкодами (32—33, 37, 41—45), орієнтується на розвитку своїх дітей… Та що діти! Невдячне покоління… Я б оте повоєнне покоління назвав поколінням ящірки (не поклонінням)…

Мій дід у гаях і посадках шукає гранати й снаряди, викопує танки та гармати, його однолітки постійно підриваються на мінах, а їхніх батьків усякчас забирають до відділків МДБ (ГПУ, НКВС, КДБ) за підозрою у зраді… Те саме МДБ безжалісно нищить УПА, яке, у свою чергу, ще жорстокіше нищить більшовиків… А дарма, адже знали ж наперед, що загинуть, програють і накладуть на себе тавро зрадників…

У кінці сорокових, коли набула розвитку справа лікарів, мого прадіда Фєдю запідозрили у причетності до сіоністського угрупування «Разом», яке на той час діяло у теперішній Черкаський області (Черкаська область була створена у 54-му році за наказом Микити Сергійовича Хрущова). І незважаючи на те, що прадід був майже героєм Союзу, усе ж його взяли і протримали два місяці у слідчому ізоляторі. Його дружина, баба Шура, теж, до речі, ветеран, дізналася, де збираються підпільні сіоністи, приперлась туди і вчинила скандал, мовляв, із-за вас, паскуди жидівські, тримають мого чоловіка… Євреї здивувались, як це МДБешники не знайшли, де вони збираються, а вона, звичайна Шурка, знайшла… Потім уже, через місяць, «Разом» накрили, усіх членів відправили далеко-далеко стругати струганіну, а Фєдю відпустили, після чого той із шаленої радості напився і побив якогось чиновника з того самого МДБ. Тоді його протримали ще чотири місяці, але слідчий виявився колишнім військовим, якому баба Шура перев’язувала рани (підозрюю, що не тільки перев’язувала і не тільки рани). Як завести діло, так і закрити його – було справою не з найтяжчих, тому мого діда чомусь «убили під час утечі», а його прізвище якимись силами змінилося з Чередніцу на Чередник. У 53-му (а «53» виглядає числом порятунку, ге?) стало трохи легше, точніше не в 53-му, а у 56-му, та то не так вже і важливо, тому що вже не було «крємльовского горца», та от тільки Осипу Емільйовичу від цього не легше. Віднайшовши спочин у Владивостоці, він назавжди закрив свій тонкогубий писок… Один мій знайомий кожен рік на Різдво присилає мені листівки з пам’ятником Мандельштаму. Цей знайомий живе у Владивостоці: колись разом ми ходили до «Пласту», відвідували церкву, що для нас було найстрашнішим випробуванням. Навіть та осоружна пластунська ідеологія, ті тупезні однострої були більш-менш стерпними, але коли справа доходила до таборів, то тут у нас починалося свято…

Не було нічого кращого, ніж мандрувати Мошногір’ям, тягти у наплічнику вісімнадцять кілограмів спорядження, а по приході до місця дислокації проходити точкування, палити ватру, красти у комендантському наметі консервовані бички та згущене молоко, робити двадцять відтискань за кожне «блядь» чи «піздєц». Співати дозволяли або ж українських пісень, або ж «Бітлс» чи Боба Марлі… Російськомовні пісні прирівнювались до «блядь» чи «піздєц». Мені завжди випадало бути писарем у таборі, тому що я був найрозумніший, а одного разу мав стати першуном табору, та мої друзі розцінили це як лизання срак нашим старшинам, і я штучно почав удавати з себе поганого, відмінусовуючи тим свої бали. Першуном став учасник Лелека, якому ми після повернення додому натовкли морду. Зараз він і досі у «Пласті». Здається, дослужився вже до високих чинів… А чого варті постійні нічні алярми, коли ти голий, босий і змерзлий стоїш перед старшиною і чекаєш розпоряджень на найближчу годину. Можливо, повезе, і доведеться лише бігти лісом п’ять кілометрів, а можливо, доведеться вистежити і захопити когось у тому ж нічному лісі. Звичайно, це гра, але часом вона перетворюється на цілком реальні бойові дії. З розвідкою, паролями, блуканням у пошуку харчів, води і, звичайно, фізичними навантаженнями…

Усі мріяли поїхати на «Січ», та вдавалося це одиницям… І мені вдалося. Два незабутні тижні у Карпатах. Пам’ятаю зляканих бабів у селах, які, бачачи нас, щиро всміхалися й шепотіли: «вуйсько йде, вуйсько», пам’ятаю старшину Юрцька з Франківська, з яким у 2000-му мені доводилось підійматися в одній в’язці якоюсь скалою під Солотвином. Ото був справжній кумедіянщик. Зі щирою посмішкою і в шляпі за триста долярів, яку йому передав вуйко з Канади.

Однак весь мій пластунський запал розчинився одного весняного вечора, коли ми з моїм приятелем, тим самим, який мешкає у Владивостоці, побачили, як в одному з наметів вигравали один одного наші старшини Павло Буклін та Дмитро Пансеко (імена змінено)… У той вечір ми сіли під вербою на вогкій полтавській траві і, дивлячись на захід сонця, зрозуміли, що до «Пласту» ходять або справжні, у кого на рівні архетипів відіграються січові традиції, або просто лохи, яких зацькували у школі та на вулиці, і у «Пласті» вони знаходять компенсацію своїх невдач… Зрештою, це непогано, але, хай їм грець, не наше це, і, здавши якесь із пер, ми відмовились від національно свідомого майбутнього. Проводжали нас зі словами «передавайте привіт гопам», але які тоді могли бути гопніки, коли усе наше єство протестувало проти них. Цей приятель з горя поїхав до Владивостоку і не повернувся… А я якось був свідком, як оті пластуни, зодягнені під скінхедів, колись зацьковані хлопчики, що осміліли, йшли мочити реперів. На чолі із ними войовничо йшов Павло Буклін. Я підійшов до них і спитав:

– Павле, що це? Ви шо, скінхеди?

– Ні, – відповів мені Буклін, – ми пластуни.

І вони, співаючи «націоналісти…», рушили далі. А Павло цей, до речі, викладає загальні науки в педагогічному університеті ім. Богдана Хмельницького в Черкасах…

5

(або ж сентиментальна історійка про)

Це сталося в той день, коли я вперше потрапив до гуртожитку театрального інституту. Здається, на Глибочицькій. У руках я тримав російсько-іспанський розмовник і два якихось диски. До мене підійшов претензійного вигляду юнак і запропонував накуритися. Звичайно, за мій кошт. Незважаючи на те, що я чекав на одну людину, відмовлятися чомусь не хотілось. Я і не відмовився.

– Давай, – кажу я, – накуримося. Тільки треба подумать…

– Хулі думать, – каже юнак, – давай гроші.

Я сунув йому десятку, і ми піднялися на третій поверх, де, за його словами, жив барига. Мені довелося чекати того юнака поверхом вище… У цей час у всьому гуртожитку проходила заміна батарей, тому східці, кухні, коридори, загалом уся територія общаги була заляпана іржею, схожою на людське лайно. Повсюди валялися гнилі ганчірки, стояли якісь цебра, шаплики, якісь ланцюги…

Я підпалив цигарку, роздумуючи, а чи можна тут палити. Палити, виявляється, можна, де хочеш, що хочеш і як хочеш. На той час людей у гуртожитку було небагато. Усе через те, що не було опалення, і я, досліджуючи четвертий поверх, блукаючи між приречених на, здавалось, довічне сушіння тєльняшок, якихось колготок, велетенських хіпарських спідниць, роздивлявся розписані панківськими гаслами двері, стіни. Тут мешкають печерні люди, вони їдять один одного на сніданок, вони бігають оголені – прикритими лишаються лише статеві органи, – полюють на своїх жертв, забирають у них десять гривень і зникають у невідомому напрямку на третьому поверсі. Можливо, там у них якісь телепорти, і вони вже не на третьому, а, припустімо, на дев’ятому.

Тоді треба йти на дев’ятий… Тільки що там виловлювати? Усе ж таки в мене виникли сумніви з приводу того, що у них тут є телепорти. Я спустився на третій. З одного з блоків я почув доволі знайоме, але за мелодикою ну просто ніяк не відповідне:

Гей, пластуни,

Гей, юнаки,

Ми діти сонця і весни…

Ми діти матері приро-оди…

Що цікаво, ніколи не задумувався над змістом, але тепер, ковтаючи подвійні порції сучасного медіа, задумався… Що це означає? Гомофобство якесь. Тобто юнаки і пластуни – геї, а ми (ще і не відомо, хто – ми) – діти сонця і весни. А це ж бо як? Метафори? Епітети? Порівняння? Що б там не було, але голос належав надто нетверезій особі, можливо, навіть під наркотичним отруєнням, бо десь нещодавно я вичитав, що гашиш – це отрута, спеціально розроблена індійськими спецслужбами… От воно як! І де ж це моя спецслужба з моїм кровним чіріком?

Не встиг я подумати про свій чірік, як із дверей, з-за яких лунала пластунська пісенька, з’явився він, моя спецслужба.

– Дістав, – каже він. – Просто я баригє був винен. Ну так, небагато – довелося довго уламувати… Ну ти розумієш.

– Так, – кажу я, – розумію…

– То де хапанем? Мене, до речі, Олександром звуть, та можна просто ОГО.

– Мене, – кажу, – Артем, – і протягую йому руку. – А можна поцікавитись, чому ОГО? Це що, така мантра-шутра-брахмапутра? На кшталт Ошо?

– Ні, це тому… тому що просто ОГО. Яка, в дідька, різниця… То де хапанем?

– А де можна? – невпевнено якось питаю я в ОГО.

– Можна скрізь. Вибирай поверх, кухню, калідор… Усе для тебе…

– А там, – питаюсь, – можна? – показую на двері, з-за яких лунали «пластуни»…

– Там… – ОГО якось зіслизнув з основного напрямку думок, задумався над проблематикою всесвіту, – знаєш, там просто ремонт…

– Та тут скрізь ремонт… Мені просто поприколу там: той блок, певно, населяють дивні істоти…

– Ну гаразд, – зітхнув ОГО, – трава за твої кошти, будь-што-будєт…

Саша ОГО відчинив двері, звів своєю рудою борідкою, зблиснув скляними блакитними очима і, пропускаючи мене всередину, почав клацати зубами. Я зайшов, наткнувшись своїми рецепторами нюху на їдкий солодкуватий запах ганджибасу…

– Вибирай, – каже, – двері.

– Тут навіть так можна? А де тут тільки що співали?

– Значить так, тут барига з одним утопістом живе, а співали зліва. Значить ці двері. А тут мешкають брати Серчики і Міша Карантінов. Тільки я тобі не раджу… Вони вже убиті вщент…

– Ну що ж, – удав я з себе досвідченого пластуна, – будь-што-будєт…

Після того, як нам відчинили, я вже трохи пошкодував, що вдав із себе досвідченого, та ще й пластуна… Тим паче, знаю я цих пластунів, плазунів, пазурів й Ал Мазурів…

У кутку стояло безліч слоїків дивних форм, мармурові та бронзові бюсти вождів, якісь картини, виконані у незбагненному стилі а-ля «die Microsoft», на столі стояло два бульбулятори багаторазового використання, на яких місцеві умільці прикладного мистецтва вдосконалювали свою майстерність. Посеред кімнати стояв бомжацький помаранчевий, потріпаний усіма дупами світу диван, на якому сиділо воно. Воно, чи то людина, чи то толкієнський троль, тримало у правиці кавалок житнього хліба, а у лівій – дримбу…

Біля його ніг лежало мертве тіло з претензією на життя… Просто те тіло чомусь дихало, іноді протягуючи нереальні потойбічні звуки Му…

– Добрий день, – кажу, – ми не завадимо вашій… е-е… вашому відпочинку?

– Сідай де хочеш, бери що хочеш, тільки не єрепень, – сказала чи то людина, чи то троль, відкушуючи книш…

– Добре… А хто тут це, як його там, пластун?

– Тобі ж сказали, не єрепень, – через силу видало слова мертве тіло…

– Добре…

Ми сіли на обвуглілий матрац, певно, для наркоманів, мабуть же ж, таки для усіх, хто мешкає у цьому блоці…

– То шо, будемо курити? – спитав ОГО. – А то якось не дуже виходить…

– Та я і не проти, але мені здається, що я вже перекурив.

Він дістав із торбини пластикову пляшку з живчиком, не запропонувавши мені хильнути, безцеремонно вилив рідину просто під матрац, піднявши його кут. Майстерно скрутив качечку, проробив дірочку, дістав ковпачка й насипав туди зілля…

– Ну шо, камон?

– Камон, – кажу…

Ми зробили по першому і…….. по другому……. і по третьому……. і я вже не відчував кінцівок, і взагалі я мало що відчував, я просто почав співати «гей, пластуни, гей, юнаки…», я просто почув синкопічні мелодії у своїй голові, які переливалися з однієї півкулі мозку до другої, роблячи зупинку в мозочку…

– Я до тебе, полежу трохи, – сказав я мертвому і ліг біля нього…

Зазирнувши у його обличчя, я впізнав у ньому Дмитра Пансека, колишнього нашого старшину…

6

13 травня 1933 року наклав на себе руки Микола Хвильовий. Борець за щось-там із кимсь-там. Яскравий приклад ішіасу української літератури. Власне проти нього (не ішіасу, а Хвильового) я нічого не маю, але психічні захворювання, як виявляється, можна легко посилати на радянську систему.

У шістдесятих прадід Фєдя, одразу після народження у 62-ому мого тата, відмовився працювати на будьяких роботах, посилаючись на хрущовську відлигу, мовляв, немає на них усіх управи, але баба Шура завжди нагадувала йому про півроку, проведених у гебістів. Після цього прадід важко зітхав і починав читати самвидав… На той час усі жили дуже непогано. Навіть незважаючи на указ Хрущова про розформування мільйонного офіцерського складу. Під цей указ потрапив і Фєдя. Важко, казав він, важко. Його син, мій дід, тоді вже закінчив якісь там курси, інститут і поїхав за рішенням партії до збіднілого на той час Ніколаєва…

У Ніколаєві дід познайомився з бабою Неонілою. Тоді – був це, здається, 60-й рік – бабушка разом зі своїм братом плела якісь вовняні чуні і продавала їх на місцевому ринку. Дід побачив, що та дурненька й бідна, і почав розповідати їй казочки, що у нього в Черкасах величезний будинок, садок на п’ять гектарів, машина, катерок та сонми різної худоби. Через три тижні вони побралися у Ніколаєві, а через два місяці… жили удвох у кіптявій заводській общазі. Бабушка спочатку захотіла втекти назад, у Ніколаєв, довго плакала, та все ж таки любила діда – і залишилась. Через п’ять років отримали квартиру. Тоді вже і батько мій був, і дядя, і всі, всі, всі…

Прадід Фєдя жив тоді в охайному будиночку в провулку Ломоносова, 92. Жив, збирав значки та монети, кортики та марки, радіодеталі та неонові лампочки. Прадід був досить цікавою, як мені здається, людиною, в принципі, як і усі прадіди.

Я його знав лише три роки, але з розповідей діда з бабою, з розповідей батьків, можу скласти докупи цілісну картину дідового образу. Це майже безтурботне створіння, егоїстичне, примхливе й упереджене щодо усього, що коїться у світі.

Карибська криза для нього була одним із найболючіших ударів у його житті, тому що він неодмінно бажав війни, яка не відбулася. Вторгнення до Чехословаччини він вважав безжальним компрометуванням радянською системою себе самої. Він хотів, щоб студенти перемогли військових у танках, причому перемогли камінням та палицями. І він казав тоді, що, був би він студентом, він би обов’язково вийшов на Красну Площу, облив би вартових біля Мавзолею соляркою, облив би себе і підпалив. І вийшов би, і облив – дурості стачило б. Це він називав актом дегазації системи та протистоянням поета і царя. Не написавши жодного віршика, він сміливо вважав себе поетом і зневажав усіх, хто у цьому мав хоч краплину сумніву… Тому зневажав, певно, усіх, тому що у всіх були сумніви… Маючи прихильність до творчості Тодося Осьмачки, невиліковного розстріляного відродженця, Фєдя постійно цитував його, як і мій дядя Сєрьожа (дядя по материнській лінії), який любив творчість Майка Йогансена.

Дядя мій був дуже вихованою людиною і ніколи не скаржився. З самого дитинства вивчив німецьку мову, щоб мати змогу читати не бачену на книжкових полицях Радянського Союзу літературу. Її присилав його друг, який жив у федеративній Німеччині, ворожій і неприступній, але, маючи родичів у демократичній Німеччині, передавав ті книжки спочатку туди, за берлінський мур, а вже потім ті цінні паперові вантажі висилалися до Української Радянської Соціалістичної Республіки. Так було набагато легше.