Текст книги "Гра у відрізаний палець"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

38

Погода була останнім часом набагато стабільніша, ніж настрій Віктора Слуцького. Кухня все частіше перетворювалася на його нічний кабінет, але безсонні ночі, проведені там у роздумах, особливих плодів не приносили. Справа Броницького вже кілька разів, здавалося, зрушувалася з мертвої точки, але насправді лише обростала все новими загадками і питаннями. Історія з трупом старлея Грищенка не стала винятком у цьому ланцюзі подій. Та й невидимий Георгій, чий голос уже кілька разів снився Віктору, знав про цю справу явно більше, ніж слідчий, але поділитися інформацією зі Слуцьким, здавалося, не поспішав. Хоча майже всі нові ходи в слідстві робилися з його подачі.

За вікном кухні тривала ніч. У коридорі особливо лунко в тиші цокала секундна стрілка настінного годинника. А Віктор, згорбившись над кухонним столом, вже вкотре переглядав записник, узятий у будинку під Києвом. Занозін уже передрукував усі записи й телефони з цієї книжки, і тепер декілька аркушів додалися до справи Броницького. Але ці аркуші лежали на роботі, а записник був тут. І тут же, на столі перед Віктором, лежала намальована ним схема зв’язків генерала Броницького, яку тепер можна було доповнити. Георгій грав свою гру, підказуючи Вікторові місце вивантаження підкинутого трупа. Але гра врешті-решт мала сенс, адже, навіть судячи із записника, його власник мав якийсь стосунок до кола Броницького. Половина телефонів, записаних у нім, належала москвичам, половина – киянам. Людина жила між двома столицями, спілкуючись у білокам’яній з-поміж інших із Івіним і Козицьким. Тільки ось про самого власника записника Віктору нічого відомо не було. Крім того, що він, за словами Георгія, перебрався у морг.

Віктор простягнув руку до підвіконня і, взявши мобільний, набрав номер Георгія.

Знайомий голос анітрохи не здивувався пізньому дзвінку.

– Авжеж, у морзі, – відповів він на запитання Віктора. – Василь Пророков. Злодій у законі, що переїхав під Київ із Тули рік тому… Кличка «Блаженний».

– Злодій у законі? – здивувався Віктор.

– Так. До речі, в морг він потрапив у хорошій компанії. Разом із молодшим братом, начальником райвідділу податкової поліції Воронежа. Третій їх колега, на жаль, не впізнаний і без документів. Дізнаюся що-небудь іще – передзвоню.

Трубка мобільного повернулася на підвіконня, а погляд Віктора знову вперся у схему зв’язків Броницького. Слід сказати, що в цю схему потрапив і дивний зв’язок мертвого Броницького з білоруським літаком, на якому його труп хтось збирався перевезти у Воронеж. І ось тепер іще три трупи, один із яких – з Воронежа. Схоже було, що це місто якось брало участь у посмертній долі Броницького. А можливо, й не лише посмертній?

Віктор записав у нижньому лівому кутку схеми прізвище та кличку покійного злодія в законі. Запалив газ під чайником. Налаштувався ще на кілька годин роздумів.

Прочинилися двері на кухню, і в отворі показалося заспане обличчя дружини. Вона стояла боса в нічній сорочці.

– Може, хоч поспиш трохи? – напівпошепки запитала вона.

– Зараз іду, – пообіцяв Віктор.

Дружина недовірливо покивала й пішла, залишивши двері в коридор прочиненими.

Віктор зітхнув. Підвівся. Нахилився до вікна, за яким була розлита нічна темрява, розбавлена нечастими вогниками. Все ще необжите громаддя ближніх багатоповерхівок стояло неприступними баштами, і тільки село, підім’яте містом, що наблизилося впритул, світилося кількома вуличними ліхтарями.

39

В Ойскірхені йшов дощ. Нік стояв біля вікна зі склянкою пива. Вигляд безлюдної вулиці навівав смуток. Хотілося додому, але домівки не було. Хотілося до дружини і сина. Хоч куди, але до них. У Саратов, на дачу біля Волги. Там, напевно, вже не жарко. Все-таки Саратов – не південь. Як їм там? Що з ними?

– Дай двадцять марок! – пролунав за спиною голос Сахна.

Не обертаючись, Нік витягнув із кишені сорочки гроші, взяв два папірці по десять і простягнув напарникові, що підійшов.

– Я поїду покатаюся, нудно тут.

– Їдь! – видихнув Нік, а сам у душі зрадів – дуже вже хотілося йому зараз залишитися на самоті.

Гримнули двері. Нік усе дивився у вікно. Провів поглядом Сергія, що йшов на стоянку за будинком. Потім із-за будинку виїхав лімузин-катафалк. Проїжджаючи під вікнами, бібікнув і зник за поворотом.

«Саме час випити кави», – подумав Нік. Залишив склянку з недопитим пивом на підвіконні й пішов до плити.

Незабаром задзвонив телефон.

– Ніколас Ценн? – запитав незнайомий чоловічий голос.

– Так.

– Як пройшла зустріч із Погодинським?

У Ніка перехопило подих. Зранку він не згадував про те, що сталось, і, мабуть, тому настрій у нього був романтично-сумним. Але тепер, коли від нього вимагали відповіді, все, що сталося позавчора, спливло перед очима.

– Що ви мовчите? Як він зреагував?

– Він повісився… – неголосно мовив Нік.

– Повісився? Ви що, перестаралися?

– Ні, все йшло нормально…

– Вас там бачили?

– Ні, – з упевненістю запевнив Нік.

– І слідів ніяких не залишили?

– Ні.

– Гаразд. Нікуди не йдіть. Я скоро передзвоню. До речі, коли ваш приятель повернеться, не говоріть про дзвінок!

Поклавши трубку на апарат, Нік знову підійшов до вікна. Думки почали ворушитися.

Він огледів вулицю за вікном уважним поглядом. Той, що дзвонив, знав, що Сахна немає вдома. А значить, бачив, як він від’їжджав. Отже, їх тримали під контролем. Може, за ними спостерігали й там, у ресторані «Маша»? Тільки от навіщо? Недовіра? Первинний контроль, перевірка: чи все вони роблять так, як наказано?

Хоч які були причини контролю, Ніку це не сподобалося. Нічого особливого він із вікна не побачив. Але насправді він і не знав, звідки за ними можуть наглядати. Навпроти були два триповерхові будинки, й більше нічого.

Тиша квартири стала викликати у Ніка напруження. Він пройшовся на половину Сахна, ввімкнув його магнітофон. І тут же напруження посилилося. З динаміків вирвався прискорений ритм серця. Нік натиснув на «стоп». Витягнув касету і вставив її уже іншим боком. Абсолютно несподівано зазвучала з динаміків давня пісня Шевчука.

Знову задзвонив телефон.

– Ніколас Ценн? – запитав той же голос.

– Так.

– Ви зібрали особисті записи і документи нашого друга?

– Сергій щось зібрав, – відповів після короткої паузи Нік.

– А ви дивилися, що він зібрав?

– Ні.

На іншому кінці лінії пролунало важке зітхання, і Нік відчув себе винуватим.

– Я подивлюся, – поспішив він заповнити паузу.

– Подивіться зараз. Я вам даю двадцять хвилин. Через двадцять хвилин передзвоню. Відберіть записники, записи, чекові книжки та кредитні карти. Нехай усе буде біля телефону.

Нік пройшов на половину Сахна. Огледівся. Пакет побачив відразу – він лежав біля радіатора. Поряд із ним Нік побачив черепаху, що лежала перед блюдечком із водою.

Сівши навпочіпки, Нік виклав на дерев’яну підлогу вміст пакета. У душі він боявся, що там виявиться скоріше їжа з кухні ресторану «Маша», ніж щось важливе. Побоювання виправдалися тільки частково – на світ божий Нік витягнув дві баночки чорної ікри астраханського виробництва, паличку салямі, пляшку «Смирнова» і пляшку «Абсолюту». Інші речі були справді особистими – два записники й одна чекова книжка, якісь листи, товстий гаманець, два фірмові конверти з кольоровими фотографіями.

Нік забрав усі папери, а їжу та горілку поклав назад. Повернувся на свою половину. Погортав записники – записи там були і німецькою, і російською мовами, проглянув фотографії. Знизав плечима – обличчя на знімках йому ні про що не говорили.

Одне тільки здивувало – те, що Сахно, схоже, вчинив набагато професійніше, ніж він сам. Але ж яка у нього, Ніка, професія? Він військовий перекладач. Йому ж не говорили: у разі чого збирай усі документи й інше. Із Сахном, щоправда, взагалі ніхто з цих невидимих, та і зустрінутих помічників не хоче спілкуватися. Воно ніби й зрозуміло.

Задзвонив телефон.

– Ну що там?

Нік описав усе, що знайшов у пакеті.

– Візьміть ручку і папір. Узяли?

– Так.

– Пишіть. Слонімський… Курц… Вайнберг… Перевірте папери та записи, й усе, що стосується цих прізвищ, випишіть на один аркуш. Я скоро передзвоню.

Клацнув автостопом магнітофон, і тільки у цей момент Нік помітив тишу.

Після тієї пісні Шевчука касета виявилася порожньою. А за вікном сіявся дощ. Дрібненька мжичка, що стирає межу між літом і осінню.

Нік витратив хвилин двадцять на детальне вивчення записників Погодинського. Знайшов у них телефони Курца і Вайнберга. Переписав на окремий аркуш, як і просив невидимий співрозмовник.

У животі забурчало. Наближався час обіду. Годинник показував пів на другу. Нік здивувався, як швидко промайнули три години.

Телефон дзвонив іще раз, і Нік продиктував зі свого аркушика невидимому співрозмовникові два знайдені у Погодинського телефонні номери. Співрозмовник після паузи спантеличив Ніка, запитавши, чи не загубив той «заспокійливі» піґулки, отримані в Києві. Телефонний співрозмовник попросив знайти їх і тримати постійно при собі. Про всяк випадок.

40

Удень Віктор вийшов із райвідділу прогулятися. Пройшов повз свою червону «мазду», кивнувши постовому біля входу. Пройшовшись по Шовковичній, зупинився перед гастрономом, в якому він нещодавно пригощав стажиста Занозіна кавою. Занозін зараз допомагав Щурові в одній серйозній справі, пов’язаній із пропажею зброї. Віктору він поки що був не потрібний, а майор Крисько, схоже, вважав, що Занозіну після роботи з Віктором можна було повністю довіряти.

Замовивши подвійну, Віктор відійшов до стійки перед вітриною. Дивився звідти на сонячну вулицю, на перехожих.

– Каву візьміть! – озвалася продавщиця. Він уже ніс чашку кави до стійки, аж тут у кишені задзвонив мобільний.

– Які у тебе новини? – пролунав голос Георгія.

– Усі мої останні новини я від вас дізнаюся, – сказав Віктор і зітхнув.

– Тоді послухай останню. Післязавтра летиш у Лондон на конференцію з боротьби з відмиванням незаконних грошей. Паспорт тобі сьогодні до шостої привезуть.

– Я ж англійської не знаю, – мовив Віктор.

– Це не проблема. Думаю, що перекладач знайдеться.

– А навіщо мені туди?

– Конференція триватиме три дні, а віза у тебе на шість. Знайдеш сина Броницького і поговориш із ним детально. Я ще подзвоню та підкину матеріали на допомогу. Отже, налаштовуйся на роботу, а не на екскурсію.

Заховавши мобільний у кишеню піджака, Віктор озирнувся та впіймав на собі здивований погляд продавщиці.

Кава гірчила. Віктор додав цукру, розмішав пластмасовою ложечкою. Знову подивився крізь вітринне скло на вулицю. Його вже ніщо не дивувало. Лондон так Лондон. Усе те, що відбувалось і відбувається, починало стомлювати Віктора.

Стомлювати саме тим, що він, начебто поставлений розслідувати історію смерті генерала Броницького, був із самого початку позбавлений доступу до багатьох деталей, відомих іншим людям, що теж займалися цією справою.

«Треба буде щось Ірі й Яночці привезти звідти», – подумав він і тут же здивувався цій практичній думці.

Повернувшись у кабінет, застав за своїм столом Мишка Занозіна.

– А ти що тут робиш? – здивувався Віктор.

– Сюрприз приніс, – Занозін усміхнувся й опустив долоню на великий коричневий конверт, що лежав на столі.

У конверті виявилася фотографія наслідків пожежі з обгорілим трупом у центрі.

– Що це? – запитав Віктор.

– Це полковник штабу прикордонних військ Микола Павлович Вересаєв.

Віктор уважніше розглянув фотографію. Знову підвів очі на Занозіна.

– А хто знімав?

– Квартиру дасте – скажу, – жартівливо мовив стажист.

– Дам, – кивнув Віктор. – Потім наздожену і ще одну дам, щоб мало не здалося…

– Це все телебачення знімало. Програма «Ситуація». У них прямий зв’язок із пожежниками, вони часто в парі їздять. А тоді в оператора і фотоапарат був із собою.

– А ти як дізнався?

– Вирішив із пожежниками поговорити, вони і згадали.

– Молодець, – Віктор усміхнувся. – Отак ти справді до квартири дослужишся, якщо не зіпсуєшся! Тільки що з цією фотографією робити?

– А ви на руки полковника подивіться.

Віктор підійшов зі знімком до вікна. Обгорілий труп лежав на підлозі, згорнувшись калачиком. Права рука була заведена назад, а ліва простягнута вперед. Обгорілі пальці всі були на одну фалангу коротші – тонке прогоряє першим. Віктор уважно розглядав обгорілі пальці й помітив, що великий палець правої руки взагалі відсутній. Вірогідно, від нього мала б залишитися нижня фаланга, адже він товщий за інші пальці. Та й на лівій руці великий палець був видний майже повністю. Обвуглений, але нормального розміру.

– А ти бачив те, що вони зняли? – запитав Віктор.

– Ні, у них не збереглося. Тільки цей знімок.

– Ну гаразд, і на цьому спасибі.

Занозін пішов. Віктор подивився на годинник – за п’ять хвилин четверта. Через дві години привезуть закордонний паспорт. Є час подумати про побачене.

41

За вікном вечоріло, а Сахно все ще десь катався на чорному похоронному лімузині. Нік навіть здивувався, що на двадцять позичених у нього марок можна так довго гуляти.

Згадав про останній дзвінок і про піґулки. Дістав свою джинсову куртку, намацав у лівій нагрудній кишені піґулки, але діставати їх не захотів. Просто перевірив, що вони є, і тут же про них забув. Його думки повернулися до Сахна.

Думаючи про Сергія, Нік мимоволі посміхнувся. Поглядом відшукав черепаху, що завмерла перед блюдцем, в якому нічого не було. Набрав у блюдце води з крана і поставив на місце. Повернувся до вікна.

Ліхтарі вже освітлювали неживу тишу цього містечка. Санітарну, лікарняну тишу.

Телефонний дзвінок, що прозвучав у цій тиші, зовсім не здивував і не налякав Ніка. Він спокійно зняв трубку.

– Ніколас Ценн? – прозвучав уже знайомий голос незнайомої людини.

– Так.

– Що ж ви нас обманюєте?

– В якому розумінні? – запитав Нік.

– Наслідили ви… – співрозмовник зітхнув.

– Де наслідили?

– Біля ресторану «Маша». Доведеться вам позбуватися товариша… Потім допоможемо вам. Двох звідси не витягнути… Киньте кілька піґулок йому в чай або в пиво – однаково. Коли він засне – зателефонуйте 48–04. Я скажу, що робити далі!

Із трубки вже чулися короткі гудки, а Нік усе ще тримав її біля вуха.

Нарешті опустив. Знову поглядом наткнувся на черепаху, що схилила свою маленьку голову до води в блюдці.

«Маячня, якась маячня, – думав Нік. – Де ми наслідили? Ми нікого не бачили. Та якби й наслідили – це що, привід позбутися Сахна? Вони що, бояться, що коли їх заарештують, він проговориться? І одночасно вони впевнені в ньому, в тому, що його їм побоюватися не слід?»

Нік відчинив вікно, ліг грудьми на вузьке підвіконня й підставив голову мжичці. Вечірнє повітря було напрочуд тепле, та й дощ здавався теплим душем. За вікном тривала квартирна тиша, тільки тут, під затягнутим невидимими хмарами небом, вона була живіша. Вона не нагадувала про лікарню.

Десь за будинком проїхала машина. Нік почув звук мотора й напружився, чекаючи у будь-який момент побачити на освітленій дорозі похоронний лімузин. Але звук мотора затихнув збоку. Залишивши вікно відчиненим навстіж, Нік зварив собі каву.

Знову задзвонив телефон. Нік зупинився над ним, не маючи ніякого бажання знімати трубку. А телефон усе дзвонив і дзвонив.

«Вони знають, що я вдома і що я сам, – подумав Нік, озирнувшись на відчинене вікно. – Вони десь недалеко». Знехотя підніс трубку до вуха.

– Ніколас? Як настрій? – усе той же голос.

Нік не знав, що відповісти.

Не було в нього настрою відповідати на такі запитання.

– Можете заховати піґулки, тільки недалеко. Це був жарт. Ви не наслідили…

Нік повільно відвів мікрофон трубки вбік і матюкнувся.

– Правильно, – сказав знайомий голос незнайомої людини. – Ви вмієте знімати напруження! А тепер візьміть ручку й папір.

Дві хвилини Нік писав під диктування маршрут завтрашньої поїздки, адресу нового об’єкта їхньої уваги.

– Повторіть усе! – попросив співрозмовник.

Нік повторив.

– Тепер слухайте далі. До будинку вам не пробратися – там огорожа під відеооглядом і з охороною. По дорозі купите в будь-якому магазині кілограмів чотири замороженої риби і перекинете її за огорожу. Після цього повертайтеся в Ойскірхен.

– І це все? – здивувався Нік.

– Так.

– Але ви ж сказали, що туди їхати чотири години!

– Так, – спокійно підтвердив співрозмовник. – І доведеться ще кілька разів туди їздити, так що заздалегідь налаштуйтеся на далеку дорогу! Ага, пора закінчувати, ваш дружок повертається! Щасливо!

Опустивши трубку, Нік прислухався. Ледве розрізнив звук іще далекого автомобіля. Підійшов до вікна. Через кілька хвилин дійсно побачив лімузин, що проїхав під будинком.

Сахно був у чудовому настрої. Очі його горіли нездоровим веселим вогнем. Нік навіть позаздрив йому, все ще намагаючись пов’язати цей вогонь із двадцятьма позиченими у нього дойчмарками.

– А навіщо ти їй води дав? – запитав, зупинившись над черепахою, Сергій. – Молоко ж є.

І він виплеснув рештки води в умивальник, налив у блюдце молока. Поставив на підлогу. Черепаха, підвівши голову, кинула погляд на свого доброзичливця і повільно поповзла до плоскої опалювальної батареї.

– Дурепа, – видихнув Сахно і посміхнувся. – Курнути хочеш? – обернувся він до Ніка.

– Ні.

– Як хочеш, – кивнув Сергій і дістав із кишені пачку сигарет.

Нік подумав було, що Сахно просто захотів викурити сигаретку, але вже через п’ять хвилин у повітрі розлилася терпка солодкість, а вогонь в очах у Сахна почав затухати.

– Завтра від’їжджаємо на справу, – спокійно сказав Нік так, наче доброї ночі Сергію побажав.

– На яку справу?

– Потрібно відвезти чотири кілограми мороженої риби за триста кілометрів і кинути її там за огорожу.

Нік чекав принаймні здивування у відповідь на своє повідомлення. Але Сахно абсолютно спокійно й по-діловому кивнув.

42

Літак у Лондон вилітав із Борисполя ні світ ні зоря – о 7.30. Віктор спеціально раніше повернувся додому напередодні ввечері, щоб зібратися з думками, та й речі зібрати.

Із Мишком Занозіним домовилися, що він під’їде до нього на Харківський ближче до півночі, переночує у них і потім з аеропорту віджене «мазду» до райвідділу.

Повернувшись додому, Віктор насамперед засів на кухні в очікуванні чаю. За вікном смеркало. Знічев’я Віктор дістав із кишені піджака свої відрядні – 300 доларів.

– Треба тобі нові шкарпетки купити – майже всі з дірками! – почувся голос Іри.

Віктор кивнув.

– А де твоя сумка, з якою ти в Москву їздив? – знову почувся з коридора голос дружини.

– На шафі.

Хвилин через десять Іра зайшла на кухню. У руці вона невміло тримала пістолет «ТТ».

– Це теж із собою береш?

Віктор утупився в «тетешку». Згадав, що це подарунок Рефата. Встав, забрав пістолет у дружини.

Вона знизала плечима, поправила на собі ситцевий халат.

– Ти з тією ж сумкою поїдеш?

– Так.

Ожив мобільний, що лежав на підвіконні. Дав трель.

– Зібрався? – запитав Георгій.

– Майже.

– А з думками?

– Теж майже.

– У літаку добре думається. Летіти години три. Удачі! Повернешся – подзвони!

До півночі приїхав Занозін, і вони всілися вже удвох на кухні. Мишко витягнув із портфеля пляшку коньяку «Одеса».

Віктор зазирнув у кімнату. Побачив, що сумка його вже зібрана, а Іра панькається з Яночкою в спальні. Повернувся й дістав чарки, половинку лимона з холодильника, банку шпротів.

– Ви вже були в Лондоні? – запитав Мишко.

– Давай на «ти», – махнув рукою Віктор. – Ніде я не був, окрім Москви, Чернівців і Житомира!

– А пива можете привезти… тобто можеш?

– Якого пива?

– Ну якесь там… англійське…

Віктор кивнув.

Випили по чарці коньяку, і час пішов із прискоренням. У якийсь момент Віктор зрозумів, що потрібно переходити на воду, і дістав мінералку.

Так вони і не лягли до ранку. А о шостій уже вийшли до машини – добре, що пряма дорога в аеропорт починалася майже від самого будинку.

Коли «боїнг» одірвався від землі, Віктору чомусь стало сумно. Стало щемно від думки про цю землю, від якої він щойно відірвався. Захотілося назад, але це було лише миттєве бажання.

Літак перетинав від низу до верху легкі хмари, і в круглий ілюмінатор раптом ударило яскраве вранішнє сонце. Віктор примружився.

Хвилин через п’ятнадцять поруч зупинилася молоденька стюардеса з баром на коліщатках.

– Що питимете?

– А що є?

– Вино, горілка, шампанське, віскі, пиво, кола…

– А скільки кола коштує? – обережно запитав Віктор.

– Усе безкоштовно.

– Тоді віскі, – зрадів Віктор.

Отримавши скляночку віскі з льодом, він підніс її до носа, понюхав. Він уже пробував віскі раніше, але не міг згадати, сподобалося воно йому чи ні. Пригубив. Ніби сподобалося.

Озирнувся на всі боки – він сидів у порожньому ряду і навпроти нікого не було. Тільки ззаду, де були місця для курців, налічив дванадцятеро пасажирів.

Незабаром знову поруч зупинилася стюардеса. Простягнула йому тацю з їжею.

– Щось іще будете?

– Так, колу.

У аеропорту Гетвік, пройшовши через паспортний контроль, Віктор виринув у фойє і тут же побачив дівчину з табличкою, на якій було неправильно написане його прізвище. Підійшов, сказав: «Це я», – і вказав пальцем на табличку.

– О’кей, – вона всміхнулась і жестом запросила йти за нею.

Віктор на ходу крутив головою навсібіч – все йому було цікаво, всі барви здавались яскравішими, ніж на батьківщині. Дивом він не загубив з виду цю дівчину. Вона вже виходила на вулицю. Наздогнав, пішов поруч.

Чорний «форд-мондео» привіз його в готель «Кенсингтон-парк». Дівчина, що нічого не розуміла по-російськи, допомогла, однак, оселитися, вручила пластикову теку з якимись паперами. Звернула його увагу на верхній аркуш. Віктор зрозумів, що це була програма конференції – дати і час.

Уже всівшись на м’яке ліжко у своєму номері, він важко зітхнув, подумавши про те, що навіть англо-російського словничка з собою не взяв. Як же йому тепер тут обходитися?!

Задзвонив телефон. Віктор здивовано озирнувся. Підійшов, зняв трубку.

– Здрастуйте, – прозвучав милий жіночий голос. – З приїздом! Мене звуть Віка, я буду вашою перекладачкою на конференції.

– А ви звідки? З Лондона? – запитав Віктор.

– Я в посольстві працюю. Якщо ви не проти – через півгодинки я до вас підійду познайомитись і допомогти розібратися в паперах, вам же дали документи конференції?

– Так.

Настрій у Віктора після розмови з Вікою покращав. Найдошкульнішу проблему було розв’язано. Він вирішив уважніше вивчити номер. Побачив маленький холодильничок – відкрив і обімлів, виявивши там десятків зо три маленьких пляшок. Розгледів серед них і знайомі наклейки: «Абсолют» і «Фінляндія». До стіни на кронштейні кріпився телевізор. Під ним на столику лежав пульт.

– Європа! – захоплено вирвалось у Віктора. Приліг на ліжко й розслаблено втупився в чисту білу стелю.

Віка виявилася привабливою блондинкою років тридцяти, стрункенькою і зі смаком одягненою. Вона насамперед простягла руку, потім узяла теку з паперами конференції, проглянула. Переклала програму на сьогодні – виявилося, що вже через дві години починалося перше засідання.

– Ви одружені? – запитала Віка несподівано.

– Так.

– Якщо захочете щось купити дружині – із задоволенням допоможу! – сказала після паузи.

– Спасибі. А ви не знаєте, де краще долари поміняти? – запитав Віктор.

– Тут поруч, у арабів. У готелі не міняйте – тут курс завжди низький. Я вам покажу по дорозі!