Текст книги "Гра у відрізаний палець"

Автор книги: Андрей Курков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

36

Наступний день Віктор майже повністю простирчав у своєму кабінеті, сидячи за столом в очікуванні подій і телефонних дзвінків. Кілька разів він виходив до машини і заглядав у багажник, сам у душі кепкуючи з себе. Нових трупів не було, але й Георгій не дзвонив. Заходив кілька разів стажист Занозін, повідомляв, що Грищенко на чергування не вийшов і вдома не з’явився.

А коли надвечір задзвонив мобільний, і Георгій повідомив, що підкинутий Вікторові труп належав старлею Грищенку, Віктор зовсім не здивувався.

– Так, до речі, під’їдь зранку туди, де ти його вивантажив. Пройдися по будинку, може, знайдеш що-небудь цікаве, – сказав Георгій.

– А хазяї?

– Хазяї вже у морзі. Не хотіли дверей відчиняти.

– Себто як? – здивувався Віктор.

– А отак. Почали стріляти ні з того ні з сього. Довелося відмовитись від діалогу.

– То там хтось є? – нервово запитав Віктор.

– Є-є, їдь уранці. Тебе пропустять.

Уранці Віктор насамперед перевірив багажник і тільки після цього сів за кермо. Поки їхав до траси – дивувався з відсутності людей на «дорозі життя». Коли вже виїхав на асфальт, дійшло, що сьогодні субота, й нормальні люди ще вилежуються під ковдрою. А він навіть не сказав своїм, що пішов.

«Ну та нічого, я ж туди й назад», – подумав він у своє виправдання.

Машин на дорогах було мало, і місто Віктор перетнув легко. Виїхав на проспект Перемоги. Позаду залишилося Святошине, почалася Житомирська траса.

Пригальмувавши біля автобусної зупинки «Корчагінець», далі поїхав повільно і звернув праворуч.

Зупинив машину біля знайомої огорожі на путівці. Вийшов. Поруч шумів сосновий ліс, – неголосно, мовби ще не зовсім прокинувся.

Помітив знайомі масні плями на дорозі. Озирнувся туди й сюди. Нікого.

Підійшов до прочинених гаражних воріт. Помітив, що і хвіртка праворуч від воріт прочинена. І тиша, якась неприродна для місця, де живуть люди. Щоправда, Георгій сказав, що люди тут більше не живуть. Але має бути охорона! Пройшов у хвіртку і помітив порожню собачу будку, над якою блищав натягнутий плетений дріт, що йшов за ріг двоповерхового цегляного будинку. Вгадавши призначення цього дроту, Віктор обережно заглянув за ріг і там побачив німецьку вівчарку, що лежала на землі із простреленим боком. Від її нашийника йшов довгий повідець, що закінчувався залізним кільцем, надітим на цей дріт.

Віктор повернувся до порога будинку, штовхнув глухі дубові двері, вони піддалися.

Тиша в будинку ще більше збентежила. Він завмер, знову прислухався. Стало моторошно. Георгій дав зрозуміти, що місце охороняється, але де ж ця охорона?

Короткий передпокій закінчувався іншими прочиненими дверима, за якими було видно кімнату. Праворуч перед дверима починалися дерев’яні сходи на другий поверх. Віктор тільки заглянув у цю кімнату й попрямував нагору. Сходинки тихенько скрипнули.

Нагорі розташовувався нещодавно відремонтований зал. Видно, до ремонту цим мансардним поверхом не користувалися. Але тепер тут стояли три канапи, великий обідній стіл, телевізор «Sony» з величезним екраном. Письмовий стіл, завалений якимись паперами, стояв у самому кутку зали. Віктор насамперед підійшов туди, схилився над столом. Якісь накладні, листи, пачка журналів «Итоги».

Папери та листи швидко настроїли Віктора на робочий лад. Він дістав із кишені носову хустку, взявся нею за ручку шухляди, висунув. Там побачив записник, диктофон, кілька касет і медичного вигляду коробочку з нержавіючої сталі з двома бічними ручками. Колись у них удома в такій коробочці лежали шприци. Було це давно, дуже давно, в дитинстві. Мама робила уколи бабусі, та щоразу перед цим ставила коробочку зі шприцами на газ.

Він підняв кришку медичної скриньки і побачив знайомі і незнайомі хірургічні інструменти: широкий скальпель, три нержавіючі пилки із зубчиками різних розмірів і медичні кусачки.

Замислившись, Віктор опустив погляд на свої руки, на носову хустку. Щось в усьому цьому здалося йому нелогічним, дивним. Не може ж бути, що він перший слідчий у цьому будинку після стрілянини, слідів якої, до речі, він і не помітив! Хтось із криміналістів зобов’язаний був усе це оглянути відразу після звільнення будинку від хазяїв. Але тоді мали вилучити й відвезти звідси всі ці папери, листи, все майно. А після цього за правилами будинок мусили опечатати і виставити охорону. Але тут усе на місці, охорони не видно, предмети немов самі рвуться бути свідками та свідчити! Абсурд!

Віктор заховав носову хустку у кишеню. До чого ця обережність? Відбитки пальців уже мали зняти. Але що робити з усіма цими паперами? Сідати на одну з канап і читати?!

Абсурдність ситуації збивала його з пантелику, заважала зосередитися.

«Ні, – подумав він. – Залишатися тут безглуздо. Потрібно зібрати все найцікавіше і відвезти на роботу. А там уже спокійно розібратися…»

Трель мобільного відвернула його від думок. Він витягнув мобільний з кишені піджака.

– Ну як там? – запитав Георгій.

– Дивно. Все дуже дивно. Ніякої охорони, купа цікавих речей!..

– І що ж ти збираєшся робити? – поцікавився Георгій.

– Напевно, зібрати найцікавіше й відвезти на роботу?

– Ставлю тобі двійку з плюсом!

– За що?

– Двійку за те, що хочеш відвезти все на роботу, а плюс – за рішення відвезти.

– Так куди тоді везти?

– Додому, – підказав Георгій. – До речі, охорона там є, ти просто її не бачиш! Приїдеш додому – передзвони мені.

Заховавши мобільний у кишеню, Віктор уже вкотре прислухався до тиші цього будинку, озирнувся навсібіч, пройшовся уважним поглядом по стінах і стелі. І тут погляд його вихопив у верхньому кутку зали об’єктив маленької відеокамери.

«Он воно що! – зрозумів Віктор, підходячи до відеоока. – Яка ж це охорона? Сидить собі хто-небудь за монітором кілометрів за тридцять звідси, а може, й не сидить, а просто все на плівку пишеться, так само, як даішний радіоефір…»

Знахідка не заспокоїла Віктора, скоріше навпаки. Відчуття відносної безпеки минуло. Захотілося якнайшвидше покинути цей будинок.

Побіжно оглянувши перший поверх і гараж, Віктор знайшов велику картонну коробку, піднявся з нею на мансардний поверх і зсипав туди всі папери зі столу, вміст шухляд, включаючи й медичну скриньку. Відніс у багажник «мазди». Потім іще раз оглянув перший поверх. На кухні виявив залізний люк у льох, але відчинити його не зміг. Думав було подзвонити Георгію, запитати його поради. Але потім відмовився від цієї думки, саме поради Георгія і не хотілося.

Мало що він порадить!

Причинив за собою хвіртку, та й ворота гаража причинив щільніше.

Хвилин через п’ять після того, як червона «мазда» виїхала на гладенький асфальт Житомирської траси, з іншого боку до будинку підкотив мікроавтобус, на борту якого великими літерами йшов напис «Мюллер ЛТД. Підвісні стелі». Зупинився перед зачиненими гаражними ворітьми. Водій вийшов, відчинив гараж, і мікроавтобус заднім ходом в’їхав усередину.

37

Уранці змерзлі від нічлігу в машині Сергій і Нік повернулися в Ойскірхен.

Одразу залягли спати. А коли Нік прокинувся, годинник уже показував полудень. За вікном знову світило сонце, і якісь місцеві пташки життєрадісно цвірінькали свої пісні.

Нік позирнув на половину Сахна. Той іще спав похропуючи. Зробивши собі каву, Нік відшукав у кишені піджака, кинутого на підлогу біля матраца, отриманий од Погодинського чек на дев’яносто тисяч марок. Присутність чека заспокоїла його, допомогла зосередитися. Він опустив солідний рожевий папірець у конверт. Із чашкою кави підійшов до відчиненого вікна. Виглянув, поставивши чашку на вузеньку смужку підвіконня.

З половини Сахна донісся кашель.

«Прокинувся нарешті», – подумав Нік.

Але після кашлю знову почулося хропіння, тільки тепер у нім був відсутній ритм дихання. Справа явно йшла до пробудження, і Нік тільки сподівався, що пробудження в Сергія буде легке та без похмільного синдрому. Треба було їхати в банк. У голові засіла порада старого Погодинського отримувати гроші за чеком тільки в більшому містечку. А від Ойскірхена до «більшого містечка» було неблизько.

Нік прийняв душ і, вийшовши з ванної, зупинився над Сергієм, що перевертався уві сні. Струснув на його обличчя кілька крапель води.

– Ти що, знахабнів? – гаркнув Сахно, не розплющуючи очей.

– Уставай! Уже початок першої!

Поки Сахно стояв під душем, Нік дививсь у вікно, на спокійний пейзаж німецької провінції, на поодиноких перехожих. Спокій цього пейзажу, хоч як недивно, не передавався йому. Він виспався, і в його голові з’явилося чимало думок, які вимагали відповідей.

«Ну, добре, – думав він, – зараз поїдемо й отримаємо ці гроші. А що потім? Куди їх? Дев’яносто тисяч марок – це, звичайно, багато. Багато для нього, але насправді – у державному масштабі – це копійки».

«Тобі подзвонять і все розкажуть, – підказала інша, абсолютно спокійна думка. – Вони завжди дзвонять, коли є якісь питання. І взагалі, це тільки початок. Слава богу, що він настав».

– Чек не загубив? – запитав Сахно, вийшовши з ванної кімнати.

Зупинився за два кроки від вікна, голий. Тер себе рушником хвилин п’ять.

– Ні, не загубив.

– Тоді їдемо. Отримаємо бабло – заглянемо в яку-небудь пивницю, по сосисці з’їмо…

Вони заїхали на заправку на околиці Ойскірхена. Там же, поки хлопчик у синьому комбінезоні послужливо метушився біля машини, взяли в автоматі ще по одноразовому стаканчику кави.

Нік помітив, що хлопчик у комбінезоні роздивлявся їх скоса, і очі його блищали здивуванням і цікавістю.

– Слухай, може, ми не схожі на гробарів? – Нік обернувся до Сахна.

Сахно оглянув себе, одягненого повністю в джинсу. Потім подивився на Ніка.

– Та ні, нормальні гробарі! – мовив із посмішкою.

Вирішили їхати в Дюрен, хоча до нього було далі, ніж до Кельна. Сахно спочатку вимагав, аби їхали в Кельн, але Нік навідріз відмовився. Він зрозумів, чому Сергія тягне у велике місто. Врешті-решт, Сахно здався.

Години через півтори вони в’їхали в сіреньке двоповерхове містечко. Проїхалися його вулицями. Знайшли двоповерхову стоянку, полишили лімузин.

Поряд зі стоянкою висів покажчик у бік центру міста. Вони мовчки пішли вуличкою, що вела в центр. Повз них проїздили велосипедисти, і було їх якось забагато. Рухалися дуже організовано і кілька разів навіть сигналили своїми дзвіночками двом пішоходам, поки Нік раптом не зрозумів, що йдуть вони по велосипедній частині тротуару, пофарбованій у червоний колір. Перейшли з червоної смуги на звичайну асфальтову.

– Занадто здорова нація, – похитав головою Сахно.

Центр Дюрена був уже триповерховим і складався з двох площ та однієї торгової вулиці.

– О! Дивися! – Сахно зупинився перед приємним на вигляд кафе, в якому двоє товстунів у рожевих робочих комбінезонах пили пиво з великих келихів. – Сюди потім зайдемо!

Нік кивнув.

Незабаром вони зупинилися перед акуратною триповерхівкою Дойчебанку.

– Ну що, вперед і з піснею! – скомандував Сахно. – Еге, стривай! Дай десять марок, я тебе в кафе почекаю.

Поряд зупинилася старенька і явно приготувалася про щось їх запитати.

Нік знехотя витягнув купюру і простягнув Сахну. Як тільки Сергій відійшов, німецька старенька запитала Ніка, як пройти на вокзал. Нік їй допомогти не зміг, і вона попрямувала до наступного перехожого.

По усьому внутрішньому квадрату банківської зали за акуратними віконцями сиділи службовці. Відвідувачів було небагато, і вони всі, на відміну від Ніка, знали, в якому віконці вирішувати свої справи. Нік пройшовся вздовж стійок, читаючи написи пояснень. Знайшов потрібне віконце і простягнув туди чек.

Літня блондинка за віконцем привіталась, узяла рожевий папірець чека в руки. Подивилася на нього уважно, потім обернулася до комп’ютера. Побігала пальцями по клавішах, і раптом щось зупинило її, вона повернула погляд на чек. Потім подивилася на Ніка дещо спантеличено, хоча на її худому вилицюватому обличчі все ще прочитувалася професійна усмішка.

– Я не можу вам зараз видати по ньому гроші, – сказала вона по-німецьки.

– Чому? – здивувався Нік.

Вона підвелася, опустила чек на стійку перед Ніком і показала пальцем на проставлену рукою Погодинського дату в правому верхньому кутку.

– 23 травня 1999 року, – прочитав Нік.

– А зараз червень 1997, – сказала вона.

– Це помилка, – загальмовано мовив Нік. – Він помилився…

– Можливо, – сказала блондинка. – Хоча так часто роблять. Ну, не зовсім так, а ставлять наступний місяць…

– Навіщо?

– Людина начебто оплачує товар або послугу зараз, дає вам чек. А гроші ви можете за ним отримати тільки через місяць або два… – Вона знову всміхнулася. – Треба уважнішим бути!

– Але тут же помилка два роки!

– Нехай випише новий, – порадила службовка банку. – Ви ж не хочете чекати до цієї дати…

Під владою тихого роздратування Нік вийшов на вулицю. Сонце ударило йому в очі, і він примружився – все-таки освітлення всередині банку було куди гуманнішим.

Постояв кілька хвилин роздумуючи. Зайшов у кафе й зупинився перед столиком, за яким сидів Сергій, зосереджено розглядаючи на просвіт пиво у високому келиху.

Нік опустився на важкий табурет навпроти.

– Двісті марок позичиш? – запитав Сергій, побачивши перед собою напарника.

– Ні, – сухо відповів Нік.

– Чому?

– Бо у нас марок немає.

– А дев’яносто тисяч?

Нік дістав із кишені чек, показав Сергію дату на нім і переказав те, що йому пояснила банківська службовка.

– От підлий старий! – сказав повагом Сахно. – За такі штуки яйця відривають… Отже, трюхикати назад?

Нік кивнув. Він розумів, що їхати назад треба, хоча вже майже четверта година.

– Ти скільки пива випив? – запитав він Сергія.

– Три келихи… Але два вже злив, так що все гаразд…

Вони повернулися на стоянку.

Поки Сергій виїжджав на дорогу, Нік вивчав атлас. Судячи з карти, дорога від Дюрена до Моншау була вузькою і далеко не прямою.

– Може, краще завтра зранку? – невпевнено мовив Нік, глянувши на напарника.

– Ні, треба його сьогодні притиснути… Він, може, і втік уже куди-небудь… Не думає ж він, що ми не повернемося за поясненнями?

Нік зрозумів, що Сергій цілком може виявитися правий. Тепер навіть порада старого отримувати гроші в більшому містечку став абсолютно зрозумілою. Він просто хотів виграти час. І тепер шансів застати його в своєму в ресторані було мало. Але треба було їхати. Перевірити все особисто, якщо вже він у дурні їх пошив.

Виїхали на автодорогу. Повз них пролетів і залишився позаду покажчик із назвами населених пунктів, серед яких промайнув і Моншау. Дорога бігла посеред лісу. Знову сосни обабіч. І виляла вона то праворуч, то ліворуч.

Їхали довго, години дві.

Нарешті з’явився знайомий центр перестаркуватого туризму. На набережну виїхали з іншого кінця міста. Та й опинилися на іншій набережній, так що довелося повернутись і переїхати по мосту річечку.

Як тільки зупинилися перед рестораном «Маша», у Ніка абсолютно зіпсувався настрій. Ресторан був зачинений.

Нік обернувся до Сергія. Подивився на нього стомлено-запитливим поглядом. Чомусь зараз йому хотілося покладатись на ініціативу Сахна. Щось підказувало Ніку, що інтуїція, ведена злістю та бажанням помститись і покарати, продуктивніша.

Сахно мовчки вийшов із машини. На Флюссштрассе було безлюдно. Ні машин, ні пенсіонерів, які прогулюються, що, як здалося минулого разу, вподобали містечко та обсіли його, як вороння.

Нік акуратно причинив за собою дверці лімузина. А Сергій уже заглядав усередину ресторану.

– Треба знайти задній вхід і вломитися туди, – сказав він не обертаючись.

Сахно пройшовся поглядом по фасадах споруджених упритул стіна до стіни будиночків. Ясно було, що коли й шукати задній вхід, то шукати його треба позаду цієї низки будинків.

Залишивши машину перед входом у ресторан, вони пішли по набережній. Метрів через двісті побачили вузький прохід між двома магазинчиками і пірнули в нього.

Вийшли на асфальтову доріжку, вздовж якої стояли сміттєві баки. Стояли якраз у місцях виходу на цю доріжку асфальтових стежин, що ведуть до задніх дверей магазинів і кафе.

По доріжці рушили назад.

Зупинилися біля сміттєвого пластмасового бака, на якому акуратною рукою було виведено напис «Masha».

– Наша Маша гучно плаче, – мовив Сахно і посміхнувся, впершись поглядом у задні двері ресторану.

У благополучній країні – двері легкі та з віконцем, аби пропускати денне світло. Ці двері не були винятком.

Сахно стукнув по них кулаком, і двері затріщали.

– Он кнопка дзвінка! – підказав Нік.

– Якщо вдома, то вже почув.

Але в ресторані нікого не було. На дверний гуркіт ніхто не зреагував.

Сергій оглянув двері, заглянув у замкову щілину. Потім обернувся до Ніка.

– Постій отам біля бака, поки я їх відчиню.

Нік одійшов. Озирнувся й на доріжці, що бігла позаду будинків, нікого не побачив.

Коли повернув погляд на задній вхід у ресторан, то побачив, що двері вже відчинені.

Поспішив туди.

– Зачини за собою! – почувся голос Сахна. Нік причинив двері, мигцем помітивши, що язичок слабенького замка був одігнутий убік.

– Ти де? – крикнув він.

– Прямо по коридору і ліворуч.

Пройшовши прямо і ліворуч, Нік опинився перед входом на кухню ресторану, де перед відчиненим холодильником стояв Сергій і жував шматок шинки.

– Я щось зголоднів, – мовив він, озираючись на Ніка. – Якщо він і втік, то ненадовго. Хто ж такі запаси залишає? Йди подивися нагорі, а я поки що перекушу. Підігріти тобі щось?

Нік кивнув, повернувся в коридор. За одними з дверей побачив сходи нагору.

Піднявся. Тут уже був не ресторан, а житло. Троє дверей, під ногами килимок, на стіні акварель із краєвидом собору Василія Блаженного.

Нік почав із лівих дверей, за якими розташовувалася невелика спальня з подвійним дерев’яним ліжком, дзеркальним столиком і маленьким телевізором, поставленим у кутку на тумбочку. На стіні висіли два бляклі натюрморти, а на дзеркальному столику в залізній рамочці стояла фотографія якоїсь жінки років п’ятдесяти. Нік підійшов, подивився на фото. Знизав плечима. Якось і легко, і незвично було перебувати в чужому будинку. Внутрішня двоїстість одночасно і заспокоювала його, і дратувала. Мовби він і хазяїном тут був, і злодієм.

Злість на старого пройшла, та й не злість це була, а щось інше. Може, образа, але образа неглибока. Хоча саме вона і надавала йому право зараз розглядати внутрішню частину чужого життя, розглядати спокійно, як розглядають декорації вже побаченого спектаклю.

За другими дверима Нік побачив кабінетик із одним віконцем, яке виходило якраз на набережну. Письмовий стіл, дві книжкові шафки і крісло, що крутиться, займали ввесь невеликий простір. Зате якщо сісти в крісло, то погляд сам ширяв за шибку і відпочивав на іграшкових будиночках, які стоять такою ж суцільною низкою вздовж набережної по той бік річечки.

За третіми дверима в невеликій вітальні на ремені, що звисав із гачка для люстри, висів сам хазяїн. Люстра лежала під ним на килимі поряд зі стільцем, що впав.

Нік завмер у дверному отворі. Мороз пройшовся по хребту, як знеболюючий укол. Він просто бачив перед собою труп, що висів на ремені, і нічого не відчував. Тривало це декілька секунд, після чого дія знеболюючого морозу закінчилася, і Нік, зробивши повільний крок назад, зачинив перед собою двері. Постояв іще кілька хвилин біля сходів, борючись зі страхом, що намагався здолати його думки. Потім утік вниз по сходах. Зупинився, блідий, у кухні, але Сергія там не побачив. Сергія він знайшов у ресторані за кутовим столиком. Той пив пиво і заїдав його шинкою.

– Сідай! – посміхнувся Сахно. – Гадаю, що ми можемо поки що тут пожити. Поки він не повернеться. В усякому разі голодними не залишимося…

– А він нікуди не від’їздив, – мовив безбарвно Нік.

– В якому розумінні?

– Він повісився… Там, нагорі!

Сахно закляк. Обличчя його прибрало невдоволеного спантеличеного виразу.

– Він що, мудак? – мовив Сергій через кілька хвилин.

Нік знизав плечима.

– Однаково сідай! – сказав Сахно. – Хрін із ним! Залишив нас без бабла, зате з продуктами.

Нік сів за столик, автоматично взяв із тарілки шматок шинки, засунув у рот і почав жувати, втупившись у заґратовану пащу темного каміна. Думати не хотілося.

Сахно сходив на кухню, приніс келих і ще дві пляшки пива. Налив Ніку й собі.

– А ти там бабла не пошукав? – запитав він неголосно. Нік перевів загальмований погляд із каміна на напарника.

– Де?

– Ну там, у нього. Може, там сейф у стіні…

Нік заперечливо хитнув головою.

– Гаразд, пиво доп’ємо – я сам подивлюся.

Вони сиділи ще півгодини, перш ніж Сахно пішов на другий поверх, залишивши Ніка за столом.

У порожньому залі ресторанчика Ніку раптом зробилося холодно. Він сходив на кухню, погасав по кутках і, знайшовши почату пляшку «Абсолюту», повернувся. Налив на денце пивного келиха – шукати чарку було вже ліньки.

А на вулиці вже червоніло, опускаючись, вечірнє сонце. Його виразні жовті промені падали на ліву стіну ресторану й освітлювали якусь тарілку, що висіла там замість картини. Нік, випивши горілки, підійшов і з тупою цікавістю розглянув цю тарілку. На ній був зображений пітерський Мідний вершник.

Повернувшись за стіл, Нік знову налив собі «Абсолюту», але тут до нього несподівано повернулася воля. Згори ледь чутно потріскували під ногами Сергія стельові перекриття. Він, мабуть, перевертав житло старого в пошуках грошей. Нік, прислухаючись до цих кроків, замислився про своїх – дружину та сина. Спробував вирахувати, за скільки кілометрів перебував він тепер од Саратова. Відчув, що відстань ця, нехай величезна, ще дужче збільшувалася з кожним днем. Збільшувалася в якихось інших вимірах. Ясно, що в часі теж, але час можна було перемножити на кілометри тільки в дорозі, а його шлях зупинився. Він тепер ні віддалявся, ні наближався. Він тепер завис. Він так чекав початку подій, наче будь-яка подія стала б початком дороги назад. Але от замість початку цієї дороги він тепер сидить і сам себе обслуговує в ресторані, на другому поверсі якого висить мертвий хазяїн, в речах якого порпається напарник. І нехай порпається, може, дійсно знайде якісь гроші, адже марки в них уже закінчуються. Та й невидиме телефонне керівництво, як воно поставиться до самогубства Погодинського? Хоча не їх у цьому провина.

Нік усе-таки ковтнув іще горілки й сам спростував останню думку. Провина була таки їх, але на їхньому місці могли опинитися й інші.

Згори раптом почувся телефонний дзвінок, що миттєво обрубав роздуми Ніка. Він прислухався. Дзвонили довго, хвилини три – чотири. Потім настала тиша, й навіть кроків Сахна чутно не були.

Сергій поквапом ввійшов до зали ресторанчика – в одній руці він тримав набитий чимось пакет, в іншій – черепаху.

Нік здивовано втупився в черепаху.

– У нього в кабінеті знайшов, під столом, – пояснив Сергій. – Не залишати ж – здохне з голоду… Десь сімдесят марок нагріб дріб’язком… Гидко! Ні сейфа, ні греця… Чекова книжка є – видно, все бабло в банку…

Нік слухав і мовчав.

– Ходімо звідси, – сказав після паузи Сахно. – Засиділись у жмурика…

На вулиці вже темніло. Вони знову вийшли через задні двері й тим же шляхом повернулися на набережну. Сахно засунув черепаху в пакет і ніс його двома руками. Нік крокував поруч.

Із Моншау похоронний лімузин виїхав близько десятої вечора. Лісова дорога освітлювалася тільки фарами поодиноких зустрічних машин. Їхали вони довго, поки не зрозуміли, що заблукали.

Зупинивши машину, Сахно відкинувся на спинку сидіння.

– Ну що? Знову нічліг у лісі?

Нік промовчав.

Сахно нахилився до пакета «сувенірів від Погодинського», витяг звідти пласку флягу з нержавіючої сталі. Відкрутив кришечку, пригубив і простягнув Ніку.

На язиці в Ніка приємно загірчило. Смак нагадував ризький бальзам.

– Грець із ним, – видихнув Сергій, забираючи флягу. – Не замерзнемо!