Текст книги "Темна вода"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

– Та воно то так, – Обухівський налив знову, критичним оком подивився на вміст пляшки, випив, доїв огірок. – Тільки щось не схоже. Нема йому чого робити, як для того, аби родичам роботу дати, купувати занюхану базу відпочинку на Десні.

Знову запала мовчанка. Чоловіки курили, перетравлюючи разом із коньяком інформацію, отриману одну від одного. Мельник не знав, про що зараз думає Обухівський. Він ще раз відзначив про себе, що начальник бази правий у своїх розрахунках на всі сто. Немає жодного розумного пояснення тому, що штат рятувальників збільшився на двох чоловік, тоді як охороняти територію бази від непроханих гостей, які і так сюди не лазять, найняли одного колишнього мента.

Все правильно. За винятком однієї деталі.

Це в Обухівського не було пояснень. Він же нічого не знає про справжню причину перебування Мельника тут, на базі. Швидше за все, він ніяк не пов’язав чотири смерті на Тихому Затоні із появою поруч із цим нехорошим місцем оперативника, нехай колишнього.

Але, з іншого боку, не буде Заруба задля димової завіси, заради прикриття Мельника, якого і так ніхто ні в чому не запідозрить на перших порах, наймати ще з півдесятка людей для охорони. Оце вже справді викидання грошей на вітер, причому – не виправдане. Те, про що говорить зараз Обухівський, не підозри, не пошуки відсутності логіки, а звичайна образа. Чоловік керує цим куточком природи більше як чверть століття. Відчуває, що його часи невідворотно проходять. І його дуже скоро замінять іншою людиною, молодшою і перспективнішою. Яку називатимуть можним словом „менеджер”, яка носитиме на поясі мобілку, в сумці – ноут-бук, розгорне бурхливу діяльність по викачуванню з цього місця максимальної кількості зелених грошей. А він, Обухівський, вийде на пенсію. Яку нарахують, до речі, в національній валюті.

Словом, нинішній директор бази тримається за своє місце. Тому й шукає різні причини, аби пояснити собі та іншим недоречність і зайвість тут усіх чужаків.

– Я чув, у вас тут люди в околицях гинуть, – Мельник розлив по чарках рештки коньяку. – Це до питання про охорону і рятувальників.

– Що значить – гинуть? – підозріло примружив очі Обухівський.

– Тонуть. Кілька потоплеників за останній місяць. Наче пороблено...

– Це хто тобі сказав?

– Про що? Про потопельників?

– Про „пороблено”.

– А хіба ні?

– Слухай, не дивися на мене такими очицями. Рибалки щороку тонуть, бо риба їм до одного місця. Вибираються з дому, аби гориляки нажертися і проспатися десь під кущем. Потім рибу десь прикуплять, бо заначки від жінок уже зроблені для такого діла, і пхаються додому. Ось тобі і все „пороблено”. Ти для чого це запитав?

– Бо почув. Я все ж таки в ментурі працював. І раз мене охоронцем наймають, вирішив наперед розпитати про оперативну обстановку. Кого і від кого тут можна охороняти. В сільмазі запитав, коли сюди їхав. Мені й кажуть – чотири трупи на „Метеорі”. Топиться народ.

– У церкві ще попитай, – буркнув Обухівський. – Тамтешній батюшка двох відспівував, це правда. Тільки не в мене на території вони втопилися. Кажу ж тобі – рибу ловили на Тихому Затоні. Може, нарвалися...

Мельник відчув – співбесідник хоче сказати йому щось важливе. Але наперед закинув вудку, перевіряючи покльовку, наче справжній рибалка. Йому цікаво, чи ковтне Мельник наживку.

Доведеться ковтати.

– В смислі – нарвалися?

– Рибу ловиш?

– Ніколи.

– Воно й видно. Я тобі зараз дещо скажу, тільки ти міліцейські свої штучки заховай в кишеню і просто слухай, без висновків. Бо насправді це робиться не перший десяток років. Правда, тільки останніх років п’ять-шість злісно стало, до того часу – без фанатизму.

– Ти про що?

– Сітки та „екрани” формально вважаються браконьєрством. Чув про це? – Мельник кивнув. – Але на вудку чи спінінг затято тільки риболови-спортсмени ловлять. Решта браконьєрствує. Одні сітку поставлять, а інші, такі ж самі, на ті сітки полюють і їх вичищають. Ось ця босота давно і негласно поділила територію. Це так, як у вас у місті бомжі смітники поділили – кому звідки пляшки визбирувати.

– Ясно, не треба зайвих пояснень.

– Ага. Значить, якщо хто на чужу територію залізе, можуть зловити і так по голові дати, що навіть проламається вона.

– І до смертельних випадків доходило?

– Ніколи не чув про таке. За рибу тут ніхто нікого ніколи не вбивав. Човни пробивали – це було. Значить, пливе чужак на човні, йому раз – ножем борт прокололи і попливли собі далі. Чужак сам мусить випливати. Такі закони наших джунглів.

– Отак, значить... А якщо, скажімо, людина тонути почне?

Обухівський допив свій коньяк, відхрумнув відразу половину огірка, старанно його прожував.

– Я тобі так скажу, колишній ти мент. Справді, чотири тіла минулого місяця з води виловили. Двох із них я добре знав – Васька Мироненко і Гришка Коцюба. Обидва з Козубів, – він мотнув головою кудись позад себе. – Це якраз ті, що полюбляють час від часу чужу рибку потрусити. Причому, знаєш, вважають Десну своєю, бо всі інші тут приїздять і їхню рибу виловлюють. Мироненко – той взагалі з цього цілу філософію вивів, наскільки може філософствувати колгоспний тракторист. Більше нічого не можу тобі сказати, аби заспокоїти.

– Криміналу, кажеш, нема?

– Кримінал кругом є, – Обухівський багатозначно підніс пальця вгору. – Тільки він різний буває. Скажімо, дам я тобі зараз по морді. Стаття?

– За що?

– Не важливо. Ти скажи – стаття?

– Якщо я заяву накатую і в міліцію віднесу – стаття.

– Бачиш. А якщо ти замість заяву нести мене по морді отовариш, ми зап’ємо мирову і розійдемося – буде стаття?

– Ні, звичайно.

– Але ж кримінал у всьому цьому залишається?

– Ніби так.

– Ну, я тобі все сказав. А якщо тобі в сільмазі про якусь нечисту силу говорили, так ти слухай більше. Ні, не так, – Обухівський мотнув головою. – Хочеш більше слухати про це – в сільмаг не ходи. Живе в Козубах дядько Іван, дуже цікавий чоловік. До нього постійно якісь журналісти приїздять, він їм байки розповідає. Колись учителем у  Козубській школі працював, тепер на пенсії. Причому вже давно. Скільки йому років – не знаю, він не міняється. Цікавий дядько.

– А сам ти що думаєш про все це?

– Нічого не думаю. Як у тому кіно казали, про Гліба Жеглова – не шукай чорного кота там, де його нема. Ми випили, потринділи і розійшлися.

– Тонкий намьок пойняв, – Мельник випив, захопив із собою помідорчика на доріжку з мовчазної згоди господаря, махнув рукою і вийшов у зоряну ніч.

Його відразу обсіли комарі, тому довелося бігти до свого будиночка підтюпцем. Відмахуючись, Віталій буквально ловив набридливих кусючих комах жменями. Довкола всі спали, лише з боку „Аврори” чулася музика, та на терасі тримісного будиночка навпроти його бунгало стояла в світлі вікна постать. Схоже, жіноча.

Чого їй не спиться?

Чи здалося, чи жінка кивнула йому. Мабуть, здалося – в голові трошки шумить від випитого. А навіть якщо кивнула – чому б і ні? Сусідка все ж таки.

Прокинувся Мельник ніби від якогось сильного поштовху. Відразу сів, рипнувши продавленою за десятиліття використання панцерною сіткою, труснув головою. Він не міг зрозуміти, що саме змусило його прокинутися. За вікном сірів ранок. Примружившись, Віталій глянув на циферблат годинника, близько піднісши руку до очей. Нічого собі – п’ята десять ранку.

Раптом по тілу ніби струм пройшов, а в голові блиснуло, наче проводи замкнуло. Ранком, десь у такий час, мисливці за своєю чи чужою рибою зазвичай виходять на полювання. Ця інформація, підкріплена з кількох джерел, підсвідомо відкладалася в голові, і тепер, очевидно, спрацювала.

Власне, він знав одних рибалок, які точно повинні спустити ранком човна на воду.

Застрибнувши у спортивні штани і вдягнувши зелену брезентову штормівку, Мельник запхав ноги у кросівки, секунду повагавшись, поклав пістолета в кишеню куртки, прочинив двері і вислизнув у ранкову прохолоду.

Навкруги все спало. Попереду, над водою, стелився густий туман. Рухаючись обережно, Мельник пройшов до виходу на пляж, там пригнувся і одним стрибком перебіг у густий верболіз, що кущівся біля дротяної огорожі. За кущами він присів, а потім – заліг. Бо побачив уже знайомих йому пацанів, котрі вовтузилися на березі. Їх чомусь було троє, зате човнів – аж два. Один звичайний, непоказний, зате інший – той самий, примітний. Двоє саме спустили його на воду, а третій, повернувшись до прибережних кущів, гукнув:

– Лютий, блін, ти скоро там?

– Та вже йду, йо-мойо! –почулося у відповідь, і з заростів вибрався четвертий, найбільш прикметний з компанії. Його Мельник змалював для себе найкраще: перебитий ніс і густі брови, що зрослися на переніссі. На ходу той, кого назвали Лютим, застібав штани.

Тим часом перша пара вже запливла в туман. Двоє інших швиденько зіпхнули на воду свого непоказного човника, Лютий взяв у кожну руку по маленькому веслу і вправно запрацював ними по воді.

Якщо вони на рибалку, то, мабуть, збираються ловити рибку руками. Ані вудок, ані спінінгів, ані жодного іншого рибальського знаряддя Мельник у човнах і в руках хлопців не помітив.

Лютий, значить. Ну, це вже щось...

8. Русалка деснянська

Того ранку, повернувшись до свого будиночка, Мельник зміг поспати не більше двох годин. Причому поспати – сильно сказано. Ворочався з боку на бік, у напівдрімоті будуючи плани на найближчий час. Діяти хотілося негайно, і він би діяв, не дивлячись на ранню годину, але, як на зло, не знав ані домашнього, ані мобільного телефону потрібної йому людини. На роботі цей чорт з’являвся, як усі менти середньої ланки, з восьмої. Якщо його не зловити протягом п’ятнадцяти хвилин, до десятої нема чого рипатися – за звичкою ходить по начальству. Потім до обіду сто пудів буде десь на виїзді. Отже, тертий у таких справах Мельник вирішив дзвонити потрібній людині рівно о восьмій.

Аби якось згаяти час і не морочити себе питаннями, на яких усе одно мінімум до кінця дня не буде відповіді, він змусив себе вилізти з-під тоненької ковдри і піти до річки. Ранкового купання Віталій ніколи не практикував, але тут – особливий випадок. Треба було швидше прокинутись. І ранкові водні процедури цьому сприяють.

Він заліз у шорти, запхав босі ноги в капці, трошки подумавши, вирішив не брати футболку. Накинув на плечі махрового рушника і вийшов на свіже повітря. Довкола всі, як і дві години тому, спали. Порівняно з учорашнім гармидером ранкова тиша навіть у чомусь насторожувала. Потягнувшись до хрусту кісток, Мельник почовгав до води. Йому не хотілося купатися просто тут, на пляжі, і він придивися до себе місцинку, де річка робила поворот. Там, за кущами верболозу, він іще вчора примітив маленький піщаний п’ятачок. Той, хто займе його першим, міг розкошувати подалі від загального пляжного галасу.

Уже наблизившись до верболозу впритул, Мельник раптом почув:

– Стояти на місці!

Від несподіванки він справді вкляк, і лише тоді до нього дійшло – наказ віддали жіночим голосом. Рішуче посунувши вперед і обійшовши кущі, Віталій почув сплеск – хтось шубовснув у воду. Вийшовши на пісок, він побачив просто перед собою на гілках верх в низ блакитного жіночого купальника-бікіні, під ногами – пляжний рушник з добрим тигром, який гуляє джунглями, біля нього – такі самі, як на ньому, турецькі гумові шльопки, тільки значно меншого розміру, а у воді – біляву жіночу голову. Вже знаючи, що в цьому місці біля берега не глибоко, Шульга здогадався – жінка присіла, аби зануритися по плечі. Що ж, суду все ясно.

– Ви хіба глухий? – запитала жінка.

– Чому глухий?

– Ви хіба не чули, як я вас попередила?

– Я думав, ви це не мені.

– А кому? – Мельник театрально озирнувся. – Тут більше нікого нема.

– Вимкніть дурня, добре?

– Ви б ще сказали щось типу „Стій, стріляти буду!”

– Аби було з чого – точно б стрельнула. Чого ви стовбичите? Не бачили голих жінок?

– Ага-а-а, так ви там гола! Любите вранішнє купання в костюмі русалки, значить...

– Можна подумати, ви не любите, раз приперлися сюди в таку рань!

– Чесне слово! – Мельник поклав розчепірену долоню правиці на серце. – Ось чесне слово – не люблю. Вірніше, раніше не любив. Тепер буду ходити плавати тільки рано і тільки – на це місце.

– Якщо ви думаєте, що я вас боюся, ви помиляєтеся, – білявка намагалася утриматися на місці – течія тягнула за собою. – Але якщо я ота просто перед вами вийду з води гола, ми посваримося. А сусідам сваритися не можна.

– Яким сусідам?

– Ми з вами сусіди. Я живу в будиночку навпроти вашого.

– Ага, це ви мені вчора кивали вночі?

– Не певна, що кивала, але принаймні бачила, як ви поверталися. Здається, ви були п’яний.

– Неправда – лише випивший. Від півпляшки коньяку не дуже-то сп’янієш.

– Ну, не знаю. Кому що. Мені, наприклад, цього досить, аби була така, як треба. А ви, до речі, в Люди ще вчора горілку купляли.

– Отак! Ви за мною стежите?

– Ще чого. Звичайна жіноча цікавість. Навпроти поселився молодий-інтересний, от я і вирішила – все одно до Люди отоварюватися піде. Ми всі до неї ходимо. Запитала про вас, вона каже – не знаю, що за один, але водку і коньяк купив.

– Це ви так із нудьгою боретеся? Здається, у вас будиночок на трьох...

– Нас було троє. Подружки втекли. Десь почули, що тут під водою потвора якась плаває і людей душить.

Білявка промовила це знічев’я, так, між іншим, наче потішну байку. Але Мельник відразу напружився – його несподівана співбесідниця була першою, хто сказав про це прямо.

– Ви в це вірите?

– До чого тут я? Бачите – лишилася. Дівчата змоталися, аж зашуміло. Так що нудьгувати сам Бог велів. Тільки я заплатила за три тижні, так свої гроші тут відсиджу.

– Скільки лишилося?

– Вісім днів.

– А подруги коли втекли?

– Чотири дні назад. А вам для чого?

– Так, про своє думаю...

Мельник справді думав про своє: вісім днів тому знайшли тіло Григорія Коцюби. З дивними слідами на шиї.

– І що, ніхто більше з бази не тікає? Потвори ніхто не злякався? Може, мені її злякатися?

– Чому? Кілька людей з’їхало, але справді дуже мало. Якось ця чутка не особливо розповзалася між людьми. Просто мої дівчата в село поїхали – за молоко домовлятися. Там від бабів почули, бігом повернулися, шмотки в сумки – і до побачення.

– Ви, значить, не з боязких...

– А ви не з розумних. Ми хіба не можемо потім поговорити, в більш придатній обстановці? Вода з ранку прохолодна. Хотіла підбадьоритися, а замість того через вас змерзла.

– Йду, йду, йду, – підняв руки догори Мельник, і вже збираючись забратися звідси, запитав ніби між іншим: – Так як вас звати, сусідко?

– Оля. Знайшли місце для знайомства! Дайте голій жінці з води вийти!

Купатися Віталію вже розхотілося. За всією інформацією треба їхати в село. Але перед тим подзвонити – за цими знайомствами із місцевими русалками час швидко минув.

9. Лютий, Кора, Малий, Череда

На тому кінці дроту приятель з обласної міліцейської управи пообіцяв зробити все, аби установочні дані на молоду людину з погонялом, або, може так бути, що й прізвищем Лютий проб’ють ще до кінця дня. В крайньому випадку – до наступного ранку. Мельник старанно продиктував прикмети Лютого, ті, які встиг роздивитися. Заодно попередив – якщо на нього щось накопається, там поруч із ним обов’язково намалюються ще троє. Або хоча б двоє.

Насправді цей колега з головного управління Чернігівської обласної міліції міг запросто послати Мельника, тепер уже – цивільну людину, до того ж звільнену з органів, за всім відомою адресою. Більше того – навіть якби Мельник зараз ще працював опером, його так само могли послати. Нема чого робити відповідальному працівникові, майору на підполковничій посаді, окрім як особисто вирішувати проблеми опального сискаря. Все дуже просто: з Льошею Скрипником, до якого зараз дзвонив Мельник, вони вчилися спочатку в одному класі, потім – у школі міліції, а потім Мельник був свідком на весіллі Скрипника і хрестив його сина.

Ніхто не винен. Так уже доля розпорядилася, що більш активний Олексій Скрипник швидко зробив і продовжує робити непогану кар’єру. Опер з нього вийшов посередній, зате на адміністративній роботі він проявив себе з кращого боку. Тому й пішов у керівники. Це не заважало кумам регулярно спілкуватися. З рештою, навіть президент України своїх кумів намагався пристроїти. Бо кум – найголовніший родич, тут нема куди подітися. Правда, Скрипник нікуди Мельник не тягнув – знав, що друг дитинства краще ходитиме все життя в простих операх, ніж почне пнутися в начальство і гратися в апаратні ігри. Зате в Мельника опинилася своя людина в головній управі. Яка завжди може допомогти організувати щось без того, аби писалися десятки паперів і витрачався час на збирання купи резолюцій та закарлючок-віз. Папери, з рештою, завжди можна підготувати заднім числом, тим більше – якщо це треба кумові.

До того ж Віталій Мельник ніколи не зловживав своїми стосунками. А Олексій Скрипник, у свою чергу, знав – без нагальної потреби кум його напружувати не стане. Словом, теперішній міліцейський чиновник і колишній міліцейський опер розуміли один одного завжди, зрозуміли і тепер. Тому отримання відповіді на свій запит було для Мельника лише справою часу.

Поки що, поснідавши „Мівіною” і рибними консервами, він поїхав у Козуби. Уже перед самим виїздом вирішив дотримуватися правил гри. Адже зараз він – формально підлеглий Обухівського. Значить, треба поставити його до відома про потребу на кілька годин відлучитися. Начальнику бази за великим рахунком пересування охоронця в часі та просторі виявилося глибоко до лампочки. Але він так само дотримувався правил гри, тому поважно кивнув, не заперечуючи проти короткої відлучки Мельника з робочого місця.

Та поїздка в Козуби нічого нового не дала.

Вдова Григорія Коцюби саме готувалася відбувати дев’ять днів, тому говорила без особливої охоти. Хоча й не поцікавилася, для чого людині, яку вона знати н знає, раптом знадобилося дізнатися щось про її трагічно загиблого чоловіка. Видно, вона звикла розповідати про Коцюбу купі незнайомих людей, схожих на міське начальство як зовні, так і за манерою триматися. Мельник на начальство схожий не був, та хто знає – може, те саме начальство його послало...

Вона нічим не відрізнялася від більшості сільських жінок, котрі вже в тридцять років можуть виглядати на всі сорок, у сорок – на всі п’ятдесят, і чим далі, тим важче дати їм їхні справжні роки. Город, базар, кілька вечірніх серіалів – і спати поруч із чоловіком, від якого вже традиційно смердить або щойно випитим самогоном, або вчорашнім перегаром. Ще треба передати дітям продуктів у місто. Для чого їм купляти картоплю, капусту, цибулю, моркву та сало, коли в матері все це безкоштовно... Головне – такі жінки можуть дожити якщо не до ста, то до дев’яноста років – це точно.

Мельник від удови Коцюби дізнався про самого Коцюбу дуже мало. Хоча б через те, що нічим особливим земне життя трагічно загиблого сільського дядька не вирізнялося. Ні з ким не сварився, навіть коли випивав добряче. За межі рідних Козубів вибирався не часто. Подружжя Коцюб лише один раз, десь за два місяці після весілля, поїхали на Чорне море. Тепер, правда, до райцентру на базар почали вчащати. Життя таке почалося: не винесеш свою городину на продаж сам, іншим способом не заробиш. Ну, ще кілька разів на рік до Чернігова їздили, до родичів та взагалі – по сімейних справах.

Правда, риба родину дуже виручала. Особливо коли доньки вчитися почали. Гроші треба, от Грицько і насобачився чужі сітки потрошити. Про це вдова говорила, наче про щось буденне. Ніби її покійний чоловік офіційно оформився на цю роботу і тепер регулярно на неї ходить, причому тримається за місце всіма кінцівками і навіть зубами. Чи виникали довкола цього проблеми? А які? Грицько знав, хто з своїх де рибалить, на чужих він плювати хотів.

Тепер, виходить, нема кому рибу в хату приносити і на базарі продавати. Годувальника родина втратила.

Про нечисту силу в Тихому Затоні вдова Коцюби нічого не чула. І не знає, хто міг би щось про це сказати. Так само не знає жінка, вірить вона в нечисту силу чи ні. Майже так само пройшла розмова зі вдовою ще одного загиблого – Василя Мироненка. Тут, правда, син родину годував – малий підприємець, тримав свою пилораму, дурницями голову не забивав. Через те родинний бюджет Мироненків не залежав напряму від риби, яку приносив з річки Василь.

Ще їм не подобалася історія з вириванням із свіжої могили Василевого трупа. Міліції якась дурня в голову стукнула – почали в могилах копатися. Це ані вдова, ані син, ані невістка загиблого обговорювати невідомо з ким не збиралися.

Про нечисту силу так само нічого не знають. Жінка ляпнула спересердя: вся нечисть у сільмазі сидить, і звати цю всю нечисть Галка Штанько. Ось у кого не язик – помело брудне!

Завідувачка козубським продуктовим магазином, вона ж на сумісництвом і через брак коштів на ще одну зарплату – продавщиця Галина виявилася куди більше говіркою. Правда, намолола вона Шульзі сім бочок арештантів. Йому довелося докласти чималих зусиль, аби спрямувати розмову в потрібне русло. Тільки всі її підозри стосовно чудовиська, яке живе в Тихому Затоні і нападає на людей, так само основані на різних чутках. А вони йдуть від дядька Івана. Взагалі-то, відразу виправилася Галина, він дід Іван. Бо йому десь років, дай Боже пам’яті, за шістдесят. Чи взагалі під сімдесят... Коротше, вчителював він тут, у козубській школі, скільки вона, Галка, себе знає. Він ще її вчив, тільки нічому не навчив. Чому треба – вона сама кого завгодно навчить, отако-о! Дядько Іван крім того, що читав у школі мову з літературою, різні місцеві казки та небилиці збирав. У нього навіть книжечка десь років із десять так вийшла. Її на пошті продавали – щось про легенди рідного краю, отаке.

Де живе? Вона, Галка, вже задовбалася всім дорогу показувати. До нього часто з різних газет приїздять, навіть обласне телебачення було. І всі – прямою дорогою в сільмаг, наче вона, Галина Петрівна Штанько, тут довідковим бюро працює, а не магазином завідує. А ті, що могилу Мироненка копали, так само дядька Івана шукали. Здається, на Тихий Затон із ним для чогось їздили.

Бурчала вона так, для порядку. Все одно пояснила молодому-інтересному, куди і як їхати треба. Тільки вдома дядька Івана Мельник не застав. Сусідка сказала – поїхав до сина в Чернігів, онука провідати. Повернеться хіба завтра після обіду.

Хай буде так. Більше Мельнику в Козубах шукати нема кого.

Кум спрацював оперативно.

Уже близько третьої дня Скрипник озвався на мобільник Віталія. Той саме прогулювався по пляжу, вдаючи, що стежить за порядком, через те мусив відійти подалі від людей, у затінок, аби говорити вільно. Правда, йому довелося більше слухати і запам’ятовувати.

Власне, оперативність, з якою Скрипник отримав інформацію на підозрюваного, пояснювалася дуже просто: той, кого називали Лютим, справді був давнім „клієнтом” як міського, так і обласного карного розшуку. Не дивлячись на те, що станом на сьогоднішній день йому виповнилося лише повних сімнадцять років. Шульга не стикався з Лютим лише через те, що працював в „убійному” відділі. А Лютого кілька разів притягували за крадіжки, пограбування і нанесення тілесних ушкоджень середньої тяжкості.

Прізвище його – Лютик, звати Юрій Миколайович. Народився і виріс у Чернігові, на легендарній в середовищі чернігівських малолітніх злочинців вулиці імені Рокосовського. Там же у десять років разом із гуртом старших хлопців уперше попав під кримінал – пацани залазили в якійсь офіс, а його, наймолодшого, поставили на шухері. Ясно, що тоді обмежилися профілактичною розмовою з батьками. Ті, хто втягнув малолітнього в злочин, так само тоді на зону не пішли, отримали умовні терміни. Та вже через чотири роки Юра Лютик, тоді вже – Лютий, сам попався на спробі обікрасти приватну квартиру. Засипався на дурниці – у кватирці застряв, із відеоплейєром у руках. Ніяк не міг приміритися, як зручніше вилізти, тут як раз господарі повернулися. Лютий уже тоді вважався повноцінним „важким підлітком”, та суд урахував його вік – присудив два роки умовно. Але протягом наступних семи місяців він обікрав ще три квартири. Тому, коли на четвертій знову попався, суд уже не ліберальничав. Лютий поїхав у Прилуки на знамениту тамтешню зону – „малолітку”, та свого не досидів, через два роки якимось чином його випустили по амністії.

Мельник дуже добре знав ці розклади. Насправді зони переповнені, і час від часу адміністрація просто чистить їх, випускаючи раніше тих, хто сидить за „легкими” статтями.

Уже через два місяці Лютий, а разом з ним – такі собі Сергій Корбут і Олег Мальцев залетіли за групове пограбування та побиття людини. Пізно вночі ця трійця перестріла на вулиці підпилого дядька. Лютий, погрожуючи ножем, почав вимагати з нього гроші. Як на зло, потерпілий того дня отримав зарплату, і обмивав з приятелями цю знакову подію. Дія відбувалася в Бахмачі, Лютик і Мальцев приїхали туди в гості до свого друга Корбута. Аби дядько не випив тоді, він би точно віддав гаманця. Та хміль надав сміливості, він почав опиратися, і тоді трійця накинулася на нього хором. Ударом в щелепу Лютий вибив йому два зуби, потім звалив на землю, і всі троє заходилися копати дядька, зламавши два ребра.

Знайшли нападників тоді дуже швидко. Правда, до суду справа не дійшла: терпило раптом забрав заяву. Ну, не зовсім раптом, пояснив Скрипник. Виявляється, батьки в Корбута постійно десь на заробітках, гроші водяться. До того ж Бахмач – містечко невелике, всі всіх знають. Тобто, в даному випадку батько Корбута знав замначальника міліції і навіть заочно знав потерпілого. Вони втрьох зачинилися в міліцейському кабінеті, результатом цих переговорів стала забрана заява. Скільки Корбут-старший заплатив і кому, не знають навіть у главку. Хоча, враховуючи той факт, що один із фігурантів справи про розбійний напад рецидивіст, матеріали вже пішли з міста в область. Тільки не такі справи закривали.

Протягом наступного року, за різними відомостями, Лютого і його гоп-компанію могли посадити мінімум тричі. В усіх випадках – вуличні пограбування, розбиті носи, вибиті зуби, поламані кістки. І так само в кожному разі терпили забирали заяви. Хоча Скрипник був певен, і Мельник із ним погоджувався: більше гопники не відкупалися. Швидше за все їхні жертви забирали заяви після тривалих погроз. У ділі Віталій нікого з них іще не бачив, але точно знав – раз вони погрожують, що буде гірше, якщо не забрати заяву, то люди їм вірили відразу. До того ж нема гарантії, що всі їхні жертви бігли в міліцію.

Ця компанія вже не раз пускала людям кров. Кожен уже знає її смак, п’яний від власної безкарності. Скрипник припустив, а Мельник із ним так само погодився: рано чи пізно вони почнуть залишати після себе трупи. Якщо вже не залишили і якщо деякі знайдені на смітниках та в лісополосах замордовані чи зґвалтовані трупи, котрі автоматично приносять „убійникам” ненависні „глухарі”, не на їхній совісті.

Про Мальцева на прізвисько Малий та Корбута на прізвисько Кора відомостей було менше. Власне, вся інформація зводилася до того, що обидва свого часу вчилися в Чернігівському ПТУ №17 і рахуються робітниками заводу „Октябрьский молот”, який фактично нічим не відрізняється від інших підприємств області, тобто – більшою частиною простоює. Живуть у гуртожитку, перебиваються випадковими заробітками, періодично потрапляють в міліцію, та само регулярно виходять звідти. Органам є чим зайнятися, окрім як виховувати дрібних гопників. Якщо вони за рік не підуть до війська, то за півтора підуть на зону, ось такий висновок.

Четвертий у їхній компанії не фігурував. А оскільки Мельник не знає ні прізвища, ні прізвиська, і не може надати відбитків пальців для ідентифікації, то відпрацьовувати його мусить сам. До речі, хто з них Малий, а хто – Кора, він так само повинен з’ясувати сам. Прикмети їхні ніде не описані.

– Я тобі допоміг? – поцікавився Скрипник.

– Чим міг.

– Звиняйте, дядьку, але справді – чим міг. Люди, до речі, дивувалися, чим це таким важливим ця шелупонь зацікавила головне управління.

– Що ти хочеш почути?

– Нічого. Мені тут уже встигли капнути, ніби ти на Зарубу зараз працюєш.

– Здорово. Скільки народу з нашої управи до нього на доповідь ходить?

– Ти не кривляйся, куме. Заруба калиткою труснув, і для нашого главку п’ять „бумерів” купили. Бачив, їздять такі...

– Ага, так ось звідки колеса виросли! Бачив, бачив ці машинки. Вони ж для оперативних заходів, правда?

– Правда. Перший крок до поліпшення технічного оснащення обласної міліції. Не повинні ж опери свою зарплату на таксі витрачати...

– Скажи, а районним відділам теж щось перепаде?

– З часом так.

– Н-да, вигідно бути спонсором міліції.

– Абсолютно вигідно. Дивись, куме, обережно. Без своїх штучок. Бо Заруба може бути корисним, а може реально закопати.

– В прямому смислі? В землю?

– В переносному. Якщо в нього не втримаєшся, нормальної роботи в місті точно не знайдеш.

– Дякую, куме. Буду мати на увазі.

– Я тобі це серйозно кажу...

– Так і я серйозно! Все, відбій, справ багато.

Справ у Мельника після розмови зі Скрипником справді виникло багато. Наприклад, зайти до Люди і поцікавитися, чи ціла ще її холодильнику вчорашня почата пляшка горілки. Коли підходив до її вагончика, звідти саме вийшла четвірка Лютого в повному складі. Кожен тримав у руці по літровій пляшці пива. Далеко не відходили – присіли кружка на травичку і, попиваючи пивце, проводжали кожного, хто заходив і виходив, ціпким поглядом.

Принаймні, Мельник відчув такий погляд на собі.

– Драстуйте, Людо!

– Ну?

– Ви хіба забули – вчора я водку тут не допив...

– Ага, забудеш тута, – продавщиця байдуже витягнула холодну пляшку, поставила перед Віталієм. – Забираєте?

– Та хай ще постоїть. Зайвий раз зайду...

– Один чорт зайдете, – „ч” вона вимовляла як м’яке „т”, і виходило „тьорт”. – Ви ж у столовій не їсте.

– О, ви і таке вже знаєте? – Мельник хлюпнув горілки в склянку, випив одним великим ковтком, рішуче закрив її і підсунув до Люди. – Ховайте, бо спокуса велика.

– Так я знаю, шо ви тута охранником. Мені Сєрий, матрос-спасатєль, щось таке сказав сьогодні. Ви тута нас охороняти будете?

– Ну, раз матрос-спасатєль сказав, тоді ясно, що буду.

– І мене?

– Вас, Людо, в першу чергу. Ви мені таке скажіть: тут рибу носять?

– І рибу, і молоко, і яблука, і сир домашній, і кукурудзу. Вам риби треба?

– Так точно.

– Оно пацани на вулиці сидять, бачили?

– З пивом?

– З пивом. Вони сьогодні вже носили рано. Лящиків, карасиків, навіть щуки бувають. Можна з ними договоритися, бо люди розбирають.

– Ви їх знаєте, Людо?

– Одного знаю. Це наш, козубський. Коля Череда, вухатий такий. А ті, думаю, в гості до нього приїхали. Вони вже ціле літо тут крутяться.