Текст книги "Темна вода"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

18. Рятувальна команда

– Звідки ви мені дзвоните? – голос Заруби звучав роздратовано.

– З поштового відділення села Козуби. Я замовив переговори через телефоністку.

– А нічого розумнішого ви придумати не могли?

– Ні. Це найрозумніше. Моєму молільнику, як ви знаєте, гаплик. Чужими користуватися я більше не хочу.

– Гаразд. Що у вас там сталося?

– Хочу отримати підтвердження своєму припущенню.

– Якому саме?

– Про чотирьох молодих людей, – Мельник зиркнув на байдужу поштарку, яка сортувала за окремим столиком „Сільські вісті”. – Я просто не бачу зараз іншого варіанту. Навіть якщо я помиляюся. А ви праві, треба відкинути зайві сумніви і перевірити все остаточно.

– Ні чорта не розумію. Про що ви говорите?

– Кажу ж вам – дзвоню з сільської пошти.

– Ясно, ясно. Сторонні вуха?

– Так точно.

– Тоді кажіть внятно, яка допомога потрібна від мене.

– Підстрахувати людьми. Можете виписати мені сюди хоча б двох сильних хлопців, що не запитують зайвого?

– І все?

– Поки що так.

– Вважайте, питання вирішне. Двоє рятувальників, що працюють на базі, у вашому розпорядженні.

– Ви маєте на увазі тих двох новеньких?

– Це я їх наймав.

– Як вони будуть знати, що поступають у моє розпорядження?

– Отримають відповідні інструкції. До речі, що ви забули в Козубах? Спеціально прийшли туди на пошту подзвонити?

– Можна сказати й так.

Уже під самий ранок, коли похмільні Мельник та Шалига пливли назад і Віталій дякував за те, що чудово відчув усю незвичайну атмосферу Тихого Затону, назустріч їм на двох човнах пливли Лютий з компанією. Мельник напружився, але ніхто з четвірки не подав вигляду, що впізнав кривдника. Зустріч наштовхнула Віталія на одну ідею, але тут без сторонньої допомоги не обійтися. Тому, подякувавши дідові Івану ще раз, він завернув на пошту і попросив, аби йому надали розмову з Черніговом.

– Значить, у вас із ними постійний зв’язок є?

– Що це означає?

– У вас є постійний зв’язок із звичайними пляжними рятувальниками, котрих ви просто найняли на роботу?

На тому боці дроту запала мовчанка. Втім, дуже коротка. Видно, Заруба думав, як краще відповісти.

– Не бачу в цьому нічого дивного. Я ж можу подзвонити Обухівському в будь-який момент. Формально вони підпорядковані йому...

– Ага, і ви через нього передасте наказ виконувати всі мої інструкції?

– Послухайте, Віталію, це якась дурна розмова. Вони в курсі всіх справ. Я довіряю їм, тому й повіз обох із собою в якості пойнятих на Тихий Затон, де вбили Кулакова. Просто шукати зараз інших людей означає посвячувати в те, що відбувається, сторонніх.

– Ці двоє не сторонні?

– Вже ні, якщо вас саме це хвилює. Що ви задумали?

– Не по телефону. Ми можемо зустрітися?

– Тепер – ні.

– Думаю, завтра частина питань буде закрита. Як Обухівський відреагує на те, що бос запросто гукає до телефону простих рятувальників? Зрозумійте, він і так дивиться на мене з підозрою.

На цих словах поштарка зацікавлено глипнула на Мельника і він відчув, що починає говорити для зайвих вух. До бабці не ходити, якщо поштарка, явно не остання людина в Козубах, уже по обіді не почне тиндіти по те, що на базі хтось когось у чомусь підозрює і взагалі – твориться Бог знає що.

– Я розумію вас. І довіряю. Але хочеться, аби в не наробили дурниць.

– Доведеться довіритися мені. То як з Обухівським?

– Нехай дивиться на кого хоче і як хоче. Між нами, він усе одно допрацьовує останній сезон. Цього маразматика перевели на трудову угоду, яку після закінчення цього сезону з ним розірвуть. Пенсію свою він усе одно заробив. Так що хай його висновки й підозри вас не хвилюють. Ще щось?

– Поки що все ясно.

– Ви вважаєте, завтра будуть якісь більш конкретні новини?

– Зроблю все, що від мене залежить. До побачення.

Коли Мельник повернувся на базу, біля свого бунгало він застав Ольгу. Спека потроху набувала сили, і народ тягнувся на пляж. Та білявку, здається, відпочинок уже мало цікавив.

– Ти де був? – підвелася вона йому назустріч.

– Я мушу доповідати?

– Після того, що сталося з Кулаковим – так.

– Але не тобі, – Мельник відсторонив її, відчинив двері, зайшов усередину і всівся на ліжко. Білявка зайшла за ним, стала на порозі, уважно подивилася на його пом’ятий вигляд і оцінила його.

– Чую щось схоже на перегар.

– Він і є.

– Ти просто поїхав кудись і напився?

– А то...

– Слухай, Віталику, в тебе зараз такий прибацаний вигляд, наче ти шукав скарб.

– До чого тут скарб? – Мельник справді відчував сильну втому і хотів спати, хоча побачене на затоні, як уві сні, так і наяву, в тумані, бентежило і поки нічого не пояснювало.

– У мене є... скажемо так – приятель, досить солідний чоловік, який раптом захопився шуканням скарбів. Від нього я не могла цього чекати.

– Ти давно його знаєш?

– Як тобі сказати... Півтора роки – давно чи недавно?

– Залежить від обставин. Ти збираєшся поділитися зі мною сердечними справами?

– Сама не знаю. Просто в тебе зараз такий по-дитячому пришелепуватий і стурбований вигляд, як у нього. Хоча він старший за тебе. Видно, в дитинстві чоловіки, подібні до вас, у щось не награлися.

– Наприклад?

– Наприклад, не знайшли свого скарбу. Кожна людина повинна знайти свій скарб рано чи пізно. І це не обов’язково злитки золота чи скриня з піастрами.

– Нічого собі! Чого це тебе на філософію потягнуло?

– Просто я не спала вночі. Тебе не було, а я вже почала звикати.

– До мене?

– Чому це тебе дивує?

– А як же приятель, з яким ти зустрічаєшся півтора року?

– Тобі не здається, що ти мене допитуєш?

– А тобі не здається, що ти сама завела цю розмову?

– Вибач, – витримавши паузу, промовила Ольга. – Я справді даремно про все це почала... Якщо я заважаю, можу піти...

Вона розвернулася, але Мельник рвучко підвівся, зловив її за лікоть, розвернув до себе.

– Чекай. Це ти пробач, ми тут усі нервуємо. Сама знаєш, є причини... Ну... не дмися... Іди до мене...

– Ти справді цього хочеш?

– Справді.

– Тоді треба зачинити двері.

Після обіду Мельник вийшов на пляж. Спека стояла в самому розпалі, і засмаглі до коричневого чи попечені до червоного люди лежали на піску й траві з таким виглядом, наче надихалися нервово-паралітичного газу. Їх видно розморило так, що вони не хотіли навіть підніматися і йти в воду. Так само ті, хто стояв по пояс у річці, не надто поспішали виходити. Вони не плавали – просто стояли і базікали, чи медитували на протилежний берег. Лише дітвора верещала біля гірки, яку вже пересунули далі – за ніч вода в Десні суттєво впала.

Рятувальникам, яких Мельник побачив на пірсі, не було роботи. Розпечені спекою люди просто лінувалися плавати в теплій воді. Віталій відразу просік конфронтацію: двоє новеньких рятувальників стояли окремо, абориген Сергій демонстративно гуляв уздовж берега. Помітивши охоронця, Сергій неприязно зиркнув на нього і взагалі відійшов на протилежний бік пляжу.

Мельнику раптом стукнула в голову несподівана думка. Настільки несподівана, що він навіть зупинився посеред пляжу і почав сумніватися, чи правильну він обрав для себе лінію поведінки. Насправді в світлі останніх новин, почутих від Заруби, ситуація виглядала більш ніж прозорою.

Обухівський доживає тут, на базі, де він провів чверть століття, останні дні. Мабуть, він знає це, чи принаймні здогадується про намір нового хазяїна. Залишитися на своєму місці можна лише в один спосіб – зруйнувати його перспективні плани перетворення старенької бази відпочинку в сучасний туристичний комплекс. Зробити це дуже просто – відвадити звідси народ. Тому Заруба міг бути правий у своїх припущеннях: те, що відбувалося на Тихому Затоні, організоване навмисне, аби зашкодити його бізнесу. Правда, Мельникові не вірилося, що Обухівський убив п’ятьох людей, двох з яких він знав особисто. Але хто сказав, що він робив це особисто? Рятувальник Серьога теж не хоче втратити роботу. Або ще варіант – обидва хочуть напаскудити Зарубі на остання. Фінальний акорд, так би мовити.

А чого – цей кремезний рятувальник цілком міг затягувати рибалок під воду і тримати там, поки не захлинуться. Лютий і компанія, таким чином, тут ні до чого.

Але ж він, Віталій Мельник, бачив щось сьогодні вранці в пелені туману.

І весела компашка теж нагодилася, наче на замовлення.

Ні. Мельник мотнув головою, проганяючи зайві думки. Ця версія така сама неймовірна, як і та, яку він тепер перевіряє. Тому варто спочатку закінчити з однією і потім уже переключитися на іншу. Якщо ця не підтвердиться.

Віталій зайшов у воду, обходячи людей, і пішов прямо, занурюючись поступово по живіт, по груди, по плечі. Нарешті, набравши повітря в груди, він відштовхнувся від дна і кількома міцними гребками дістався середини річки. Тут дна під ногами не було, течія набирала силу, вода бурунилася довкола плечей. Ще раз глибоко вдихнувши, Мельник узяв курс на протилежний берег.

Коли відчув, що течія сильніша, почав молотити руками по воді. А потім занурився у неї з головою. Вода виштовхнула його, він знову занурився, з усієї сили зображуючи боротьбу з течією і майже не переграючи при цьому. Його несло далі, течія ставала все сильнішою. Краєм ока Мельник помітив – дехто з людей уже звернув на нього увагу. Ще трошки – і на нього вже дивилися рятувальники з пірсу. Чи помітив його відчайдушне становлення Серьожа, Мельник не знав.

Рятувальники швиденько спускали на воду гумового човна з навісним мотором. Такі Мельник бачив у іноземному кіно – тут Заруба не поскупився, закупив нормальне рятувальне обладнання. Відчув, що реально втрачає сили і скоро вже не зможе боротися з течією так, як кілька днів тому. Дуже скоро його реально потягне на дно.

Тепер за маневрами рятувальників стежили десятки пар очей. Навіть пляжники поставали на ноги, аби було краще видно, як людина тоне. Мельник знову замолотив руками по воді і пірнув. Коли виринув, один із рятувальників уже стрибнув із човна і тепер упевнено наздоганяв потопаючого. Відстань між ними швидко скорочувалася, і ось уже рятувальник був поруч, підпірнув під плечу Мельника, викрикнув:

– Тримайся, козел!

Віталій як міг міцно учепився за нього, буквально навалившись усією вагою свого тіла. Тепер у воду занурилися вони обидва. Коли голови знову опинилися над поверхнею, довкола них уже кружляв човен.

– Руку! Руку! – кричав другий рятувальник, нахиляючись від краю.

Мельник ухопився за простягнути руку. Ззаду його підпихав перший рятувальник, який тримався на воді більш упевнено, ніж сам Віталій. Ще одне зусилля – і він уже перевалив потопаючого через борт човна, а його напарник рвучко затягнув Мельника всередину. Поки врятований приходив у себе, перший рятувальник уже займав своє місце в човні. Той трохи просів, та рухався досить зграбно.

Щойно вони дісталися пірсу, як пляжники разом утратили до них інтерес. Розбірки, котрі зараз мусили початися між мужиками, лише псували настрій. Якби самовпевнений плавець потонув, довкола відразу ж набіг цілий натовп, причому кожен би радив, як краще відкачувати жертву.

Рятувальник Сергій весь цей час навіть не зрушив із місця.

– Ти придурок? – люто запитав перший рятувальник, штовхаючи Мельника в плече.

– А ти класно плаваєш, – промовив Віталій, відсапуючись. – Розряд є?

– Я, щоб ти знав, майстер спорту. За область виступав свого часу, і міг би взяти золото, якби..., – той махнув рукою. – Тебе це не колише. Якого хріна тебе на той берег понесло? Бахнув і на подвиги, блядь, потягнуло?

– Він не потонув, так я його зараз сам приб’ю, – буркнув за спиною врятованого другий рятувальник.

Мельник став так, аби бачити обох. Перед ним були класичні люди без особливих прикмет. Обидва русяві, приблизно одного віку і однієї статури. Спектакль, розіграний щойно, мусив переконати Віталія в тому, що Заруба найняв на таку роботу не випадкових людей, а справжніх професіоналів. У нього майнула думка, що ця парочка теж щось на зразок охоронців, котрі працюють під рятувальників, а насправді контролюють тут ситуацію і доповідають усе хазяїнові. Одне одному, звісно, не заважало, але фахова підготовка рятувальників справді була на високому рівні. Мельник, чесно кажучи, не був певен, що місцевий рятувальник Серьога настільки ж професійний плавець.

– Ви вже, мужики, вибачте ідіота, – миролюбно промовив він. – Це такий експеримент був.

– Який, на хер, експеримент? Ти зовсім із головою не дружиш?

– Вас мусив попередити Заруба.

– Та попереджав він нас, що ти підійдеш і треба якась допомога. Тільки він не казав, що ти зовсім на голову хворий.

– Добре, я все поясню. Тільки давайте зараз кудись у район „Аврори” відійдемо. З боку це виглядатиме так, ніби я повів вас могорич ставити.

– Ми на роботі не вживаємо, – попередив перший.

– Хто це знає? Он конкурент ваш на посту, – кивок у бік здоровила Серьоги. – Мене Віталій звуть, Мельник прізвище. Давайте знайомитися, чи що.

Рятувальників звали Микола Чабан і Михайло Моруга.

Після розмови з рятувальною командою і узгодження всіх деталей пройшло дві години. Мельник підозрював, що це трошки запізно, та інших варіантів у нього не було. Він не міг відразу по тому бігти до Люди у вагончик. Надто вже на виду опинився, тут треба витримати паузу.

Ближче до вечора в вагончику-маркеті стало трошки людно. Тут товклися в основному мужики, прицінюючись до пива та горілки. Віталій терпляче дочекався, поки Люда відпустить чергового набридливого клієнта, і підійшов до стійки впритул.

– Драстуйте, Людочко...

– О, драстуйте вам! Це вас тут недавно хтось із наших побив?

Нічого собі – новини наче сорока на хвості носить.

– А чому з ваших?

– Тут більше нема кому! – радісно повідомила Люда. – Кажуть, ви до когось у Козуби бігали. Ну, наші хлопці вас десь і перестріли.

– Хто каже?

– А всі!

– Гм, цікаво... Може ви знаєте, хто мене так?

– Ви самі повинні знати. До кого ходили, в тієї і питайте, – настрій у Люди ставав усе кращим. – Вам водки?

– Можна і водки, – Мельник витяг із кишені купюру. – Тільки у нас тут із вами розмова не так давно була. Ну, про рибку...

– Про яку рибку?

– Наче пацани якісь можуть кілька кілограм лящів чи щучок підігнати. Тільки ви казали, наперед замовляти треба.

– Це вам?

– Ага... Ну, не зовсім мені, але я розплачуватися буду. Коротше, замовляю рибу я. Тільки мені таких, крупненьких. Реально?

– Трошки запізно ви сказали. Вам на завтра?

– Якщо вийде.

– Ну, не знаю, – знизала товстими плечима Люда. – Нате вашу водку. А я якщо сьогодні когось побачу, то скажу. Не завтра, так позавтра принесуть. Нормально?

– А що робити? Спасибі вам, Людочко.

Пастка була дуже простенькою. Але Мельник дуже сподівався: ті, на кого вона поставлена, клюнуть на гачок.

Справді, досить займати глуху оборону. Пора починати справжнє полювання.

19. Доброго полювання

Він знову вбив комара.

Мабуть, мільйонного чи двомільйонного. Мельник знав, що цих лютих і набридливих комах тут значно більше, всіх усе одно не перетовчеш. Але від нудьги, втомившись сидіти в засідці вже після першої години сидіння, почав рахувати, скількох кровососів пощастить прихлопнути. На першому десятку безнадійно збився, потім зрозумів – марна це справа. На кожного розчавленого на щоці чи руці комара прилітає не менше десяти нових бійців. Тому облишив дурну справу і машинально бив їх просто так, без ліку.

На відміну від учорашньої ночі Мельник вирішив цього разу не спати на Тихому Затоні до ранку. Тут комарі, до речі, трошки допомагали – варто піддатися чарам сну, як відразу ж якійсь мерзотник залітав у вухо чи носа. До того часу, як почав сіріти новий день, Віталій уже чухався, наче блохастий собака.

Він і рятувальна команда вибралися сюди, коли остаточно стемніло. Ольга надвечір стала на диво нав’язливою, чого за нею в принципі поки не помічалося. Мельник досі шкодував, що повівся з нею трошки грубо, відіславши спати і пославшись на втому. Адже вдень ніякої втоми не виявляв, навпаки – показав таку швидкість і натиск, що білявка кілька разів не стримала крику. І ось тепер на тобі – замучився. Але, швидше за все, вона лише грала сильно ображену. Подметься і перестане. Зараз Мельника цікавив лише результат його задумки.

Рятувальники вислухали простенький план мовчки, особливих питань не задавали, з усім погодились, навіть не особливо вдавалися в деталі. Правда, в жодного з трьох „мисливців” не було зброї. Та нічого не поробиш. Мельник із досвіду знав, що найкраща зброя – це несподіваний напад.

Цього разу дісталися до Тихого Затону пішки, рухаючись у нічній темряві за Моругою. Той запам’ятав дорогу ще тоді, коли виїздив разом із опер групою на огляд місця убивства Кулакова. Не заблукали, лише йшли майже дві години: аби не перепливати Десну по темному, дісталися до траси, яка проходить через дамбу, там перейшли на інший берег і так само повернулися в зворотній бік, у потрібному місці завернувши в гущину лісу. Ліхтариками запаслися всі троє, тому не тинялися в темряві серед дерев, майже відразу знайшли нешироку стежку, якою вийшли нарешті до потрібного місця.

Спочатку сиділи разом, били комарів і стиха перемовлялися. Говорити їм особливо не було про що, тому раз по раз поверталися до плану ранкових дій. Правда, Мельник поки не знав, що робити, якщо Лютий з компанією не клюнуть на замануху про щедрого оптового покупця лящів і не виїдуть з ранку трусити чужі сітки та екрани. А те, що рибалки на затон уже навідалися, Віталій знав – уже по обіді на той бік плавало кілька мужиків на човнах із рибальським манаттям.

Коли почало сіріти, Мельник і його команда взялися до роботи. Рятувальники налаштували свого чудо-човна з моторчиком і зайвий раз пояснили Віталію, як ним кермувати. Потім зайнялися другим човном – його Мельник позичив сьогодні в діда Івана. Не просто позичив – узяв на прокат, заплативши старому вчителю півсотні гривень. Той навіть не спитав, для чого, тільки хитро підморгнув. Хоча ексклюзивне весло зажав, видав звичайну пару маленьких. Над водою традиційно нависав не надто густий туман. Але його було досить, аби Чабан перетнув затоку і заховався в єдиному придатному для цього місці – в очереті, яким заросла невеличка ділянка біля протилежного берега. Моруга лишався на березі – всяке може трапитись.

Годинник на руці Мельника показував десять хвилин на шосту, коли з вузенького проходу, по якому він учора дістався на Тихий Затон, керований дідом Іваном, поволі виплив уже знайомий імпортний гумовий човен. Навіть крізь туман Віталій упізнав Лютого на носу і Череду з веслом на кормі. Майже відразу за ними вигулькнув ще один човен. На веслах сидів Малий, Кора дивися поперед себе.

Обидва човни рухалися в тумані, наче примари.

Очевидно хлопці знали, де теоретично можуть стояти сітки. Череда розвертав свого човна без додаткових порад, працював веслами впевнено і звично. Другий човен рухався за ним. Швидше за все, міські жителі звикли вже довіряти аборигену.

Не допливаючи до берега, на якому зачаївся Мельник, човни зупинилися. Лютий взяв із дна човна якусь палицю з гачком, обережно опустив її у воду і почав водити туди-сюди. Нарешті задоволено ойкнув, потягнув палицю до себе. Віталій зі свого місця не міг розгледіти точно, що саме він знайшов, але здогадувався – зачепив чужу сітку, яку треба перевірити і спорожнити.

Він вирішив не чекати, поки вони це зроблять. Підвівся на повний зріст, швиденько зіпхнув свого човна на воду, умостився в ньому, запустив мотор. Це вдалося з першого разу, хоча раніше Мельник ніколи не мав справу із човнярськими моторами. Четвірка звернула на нього увагу лише тоді, коли ревнуло і загарчало. Мельнику таки вдалося застати їх зненацька, і поки вони квапливо розверталися йому назустріч, підійшов до них на відстань у пару метрів, зробив довкола них коло, збуривши невеличку хвилю на тихий воді затону, і закричав:

– Все ясно! Попалися, пацани! Руки вгору, козли смердючі! Друга серія буде!

– Глуши мотор! – гукнув Лютий. – Глуши, побазаримо! Чого треба?

– Ти не впізнав мене? – Мельник завернув човна ще на одне коло.

– Ми тебе не добили, сука!

– Ось зараз про все поговоримо! Давайте до берега, синки, поки я вас не покупав! Е-гей! Тут, кажуть, дна немає!

– То й що?

– Я витягати не буду! Ви мене купали, тепер я вас хочу! Давай, Лютий, давай! Греби до берега!

Мельник закінчив одне коло і повернув стерно так, аби зайти на третє.

У ревіння мотору раптом увірвався новий звук – постріл. Сидячи на кормі, Коля Череда тримав перед собою витягнуту руку з пістолетом. Мельник міг присягнути – це його, втрачена в бою зброя.

– Кидай, придурок! Менше дадуть! – вигукнув він.

– Нічого не дадуть! Я тобі зараз дам! Уб’ю гада! – у вигуках Череди чулася істерика, і з досвіду Віталій знав: такий сам не зупиниться.

– Лютий, не дурій! Тримай свого снайпера! Гірше буде!

– Кому? – голосно запитав Лютий, а Череда вже ловив човен супротивника на мушку. Єдиний вихід – рухатися, спробувати втекти від кулі. До того ж зараз повинна наспіти допомога. Ситуація виходила з-під контролю, цей варіант вони не передбачили, і тому Мельник сподівався – рятувальники, побачивши, що діється, кинуться на допомогу негайно. Правда, один Чабан на своєму човні проти чотирьох відморозків навряд чи щось зробить. Моруга на березі, і в цю хвилину користі від нього немає. Але Мельник вірив – здорові сильні хлопці почнуть діяти за обставинами. У нього самого була перевага – в будь-який момент він міг протаранити і перекинути один із ворожих човнів.

Постріл. Другий. Третій.

Яка куля пробила гумовий борт, Мельник не знав. Почув лише сильний свист, з яким із човна почало виходити повітря. Він машинально повернув стерно, відпливаючи подалі від противника і ближче до середини затону. Дно човна почало швидко просідати. Над головою свиснула ще одна куля – Коля Череда не на жарт захопився стріляниною.

Лівим бортом човен черпонув води. Ще мить – і нею захлинувся мотор. Віталій не зчувся, як незграбно посунувся у воду. Завалився в неї боком, тут же вирівнявся і буквально відчув під собою безодню. Саме безодню – знизу тягнуло порожниною і холодом. Це не те відчуття, коли під час купання запливаєш на глибину і перестаєш відчувати дно під ногами. Бо там знаєш – можна повернутися і знайти дно. Тут, у темній воді Тихого Затону, Мельника відразу охопило відчуття безнадії.

 До того ж його враз скував холод – видно, він утрапив у холодну смугу цієї води.

Човен із бульканням пішов на дно. Мать твою, де ж рятувальна команда?

Не встигнуть. Човни стрімко насувалися на Мельника з двох боків. Лютий погрозливо виставив перед собою довгу палицю із гострим гачком спереду, Череда махав пістолетом, Кора і Малий щось вигукували.

– Назад! Стояти! – почулося десь далеко позаду в тумані. Це Чабан нарешті розібрався в ситуації і мчав на допомогу. Тільки Мельник раптом відчув – не встигне. Ці четверо відморозків встигнуть утопити його раніше. Вони готові до цього і їм це нічого не коштує.

Раптом щось сталося.

Човен, на якому пливли Лютий із Чередою, несподівано хитнувся на воді. Так, ніби хтось чи щось сильно штовхнуло його знизу.

Наступної миті човен став дибки. Люди завалилися на правий борт і моментально опинилися в воді, перевертаючи його. Лютив ще стиг відплисти, а Череду накрило з головою.

Човен, у якому пливли їхні приятелі, ніби сам розвернувся на воді. З рук Малого випали весельця.

Мельник відчув біля себе під водою якійсь рух.

Щось велике і слизьке на мить торкнулося його ноги.

А потім зникло під ним, у бездонній чорній глибині.

У кількох метрах від Віталія бовталися в воді і гукали на допомогу ті, хто менше хвилини назад збирався його вбити. З туману на них уже швидко сунув на човні Микола Чабан. Побачивши підмогу, Малий швидко нахилився, намагаючись виловити з води хоча б одне весло. Це йому вдалося – друге плавало далі відстані простягнутої руки. Малий почав гребти, прямуючи до берега, Кора активно допомагав йому руками. Човен лиш крутився на місці. Тим часом Чабан уже підплив до місця сутички, оцінив обстановку і одним поштовхом весла опинився біля Мельника.

– Слава Богу! – процокотів Віталій зубами, хапаючись за борт. – Ми як домовлялися?

– Я чекаю, поки вони почнуть тебе топити.

– Правильно, а вони що почали?

– Стріляти. Про такий варіант ми нічого не говорили. Заруба звелів виконувати твої інструкції, ось я і сиджу, чекаю – раптом так треба.

– Треба, треба... Своя голова для чого? – Мельник обережно, аби не перекинути човен діда Івана, забрався всередину. – Вашому транспорту хана.

– Нічого. Дай нам цих маромоїв до берега доставити. Там ми їм пояснимо, куди не треба стріляти.

Не звертаючи увагу на Кору з Малим, які повільно, але впевнено просувалися до берега, Чабан підплив до перекинутого догори дном човна і якійсь час дивився на голови Лютого й Череди, що стирчали з води.

– Що з вами робити, пацани?

– Хочеш – притопи, – Лютий сплюнув воду. – З тебе станеться, з друга твого – тим більше. Проситися не буду.

– Та я знаю, чувак, знаю, – вишкірився Чабан. – Допливеш до берега – відпущу.

– А мене? – подав голос Череда.

– Ти мені, голубе, за човна в десятикратному розмірі виплатиш, – рятувальник Чвиркнув слиною крізь зуби, мітячи в Колю і влучивши в ціль – пацан лиш витерся. – Так, не хочу більше з вами тут базарити. Тримайтеся за ваш крейсер і гребіть. Я поруч буду, не потонете. Тільки ось що – плаваєте добре?

– Нормально, – відповів за них Мельник. – Я на пляжі сам бачив. Десну перепливають, чорти.

– Ну, значить і тут не потонуть. Давайте, знімайте під водою штани, труси і взуття. Інакше на дно відправлю, гадом буду.

Віталій чекав, що принаймні Лютий посне комизитися. Та ні – обидва мовчки почали крутитися на воді, і справді стягнули з себе нижню частину одягу. Тепер нікуди не дінуться – голими по лісу не побіжать.

Поки все це відбувалося, Кора з Малим якось догребли до берега і вискочили на тверде. Але зі свого місця Мельник і Чабан могли бачити, як просто на них з-за прибережних кущів ступив Моруга. Сили виглядали нерівними – один проти двох. Та рятувальник зустрів напад Кори прямим у щелепу. Удар виявився такої сили, що відкинув нападника назад у воду. Малий навіть не намагався опиратися, підкорившись сильному супротивнику. За той час, що конвойовані браконьєри пливли без штанів до берега, Кора три рази намагався вибратися з води, та Моруга всякий раз поштовхом ноги повертав його назад. А сам тим часом в’язав руки покірного Малого його власним шкіряним паском.

Побачивши, як голозаді Лютий і Череда виходять з води, Моруга не витримав – зареготав. Коля зацьковано глянув на ватажка, але той демонстративно відвернувся. У мокрому одязі Мельник не почував себе комфортно, та зараз не зважав на це. Вистрибнувши з човна першим, він спочатку скрутив руки Череди наперед приготованою міцною мотузкою, а тоді підійшов до Лютого. Той спробував повернутися, та Віталій поклав руку йому на плече, розвернув обличчям до себе.

– Ну так хто кого заб’є, як мамонта?

– Сьогодні твоя взяла.

– Правильно. Тільки це початок, Юро. Я твою довбану біографію знаю і можу таке влаштувати, що в камері про неї ніхто не згадає. Я, Юрку, можу дуже легко організувати витік інформації. І всюди, де ти будеш сидіти, знатимуть, як ти з голою жопою лісом ходив. І як тебе, такого крутого, троє беззбройних придурків пов’язали. Хочеш такого?

– Ти, мужик, мабуть мент.

– Я, Лютий, той, на кого тобі зараз молитися треба. А замість молитви на всі мої питання відповідати. Спочатку тут, а потім – слідчому. Час у нас є. Поки ми тут побалакаємо, он дядько Михайло сходить по міліцію.

Це теж було обумовлено наперед. Мельник не знав, чи з’являться підозрювані саме сьогодні, а якщо припливуть, то чи спробують вбити старого знайомого, який зловив їх на спустошенні чужих сіток. Тому він, приватна особа, не міг і не мав права залучати до всього цього реальних ментів, аж поки момент істини не станеться. До Козубів швидким кроком йти звідси хвилин сорок. Там – дільничний, в нього – телефон.

Все було б добре. Все і так складалося добре.

Тільки зараз, у присутності рятувальників, нехай вони спрацювали добре, а один узагалі врятував йому життя, Мельник не наважувався розпитувати Лютого чи когось іншого про те велике та слизьке, що торкнулося його ноги під водою.

Йому не примарилося. Це не був шок від підводного холодного джерела. Під водою рухалося щось живе.

І це живе, як виглядає, штовхнуло знизу човна, в якому сиділа Мельникова смерть, перекинувши його разом із тими, хто цю смерть невідворотно ніс.

Або він, Віталій Мельник, зовсім здурів, або в темній воді Тихого Затону справді живе Щось, чиєму існуванню немає пояснення.

Воно знайдеться. Моруга пішов по міліцію, Мельник із Чабаном посадили затриманих рядком і Віталій почав дещо призабутий процес – розколювання підозрюваних у кількох убивствах.