Текст книги "Темна вода"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 16 страниц)

Андрій Кокотюха
Темна вода

Пристрасті вводять нас в оману.

Вони зосереджують нашу увагу лише на одному боці

проблеми, яка потребує негайного вирішення. І зовсім

не дають змогу дослідити цю проблему з усіх боків.

Гельвецій

Стережіться виходити на болота

в нічний час, коли сили Зла діють безроздільно.

Артур Конан Дойл „Собака Баскервілів”

1. Тихий липневий ранок

Відчувши біль від укусу, він роздратовано ляснув себе по щоці.

Коли забрав руку и глянув на неї, задоволено посміхнувся – просто в центрі долоні розпливлася крива пляма. Бач, присмоктався. І досмоктався... Цікаво, скільки живуть комарі: день, два, місяць чи поки людина не приб’є, перервавши приємний процес смоктання крові...

Насправді Гришу Коцюбу зовсім не цікавила тривалість комариного життя. Він навіть устиг звикнути до постійного комариного писку над вухом і покусаних рук та щік. До таких дрібних неприємностей звикає кожен рибалка, а Коцюба їздив по рибу вже більше як двадцять років.

Спочатку робив це для свого задоволення, навіть передплачував радянський журнал „Риболов-спортсмен”. Потім, коли з грошима і харчами стало поганенько, почав потроху продавати рибу. Особливо добре брали карасів, лящів, щук та сомів відпочивальники на базах, яких уздовж берега Десни стільки, що плюнути ніде. Правда, це було колись, тепер багато баз позакривалося. Кажуть, до кращих часів.

Тільки Коцюба в кращі часи не вірив.

Звичайний сільський сорокарічний дядько, дві доньки якого щойно закінчили школу, як відразу втекли до міста подалі від обов’язку поратися на городі, твердо знав одне: ніхто, крім нього самого, кращого життя йому не влаштує. Хоча регулярно дивився новини, матюкався, ходив на вибори і голосував за того, за кого скажуть. Бо йому справді було все одно, хто там сидить у кабінетах. Від зміни задниць у кріслах у нього, Коцюби, більше грошей не буде. Риба сама на сковороду не стрибатиме. Город сам не скопається.

Тому колишній риболов – спортсмен скоро зрозумів: на гачок рибка не завжди однаково клює, спінінгом так само багато не наловиш. Відповідно – багато не продаси і нічого не заробиш. Через те Гриша зайнявся тим, чим останнім часом займалися всі, кому лиш не ліньки.

Збирався рано, разом зі сходом сонця, сідав на свого клеєного-переклєєного гумового човна і вирушав уже не на рибалку, а на справжнє полювання. Полював Коцюба на сітки та „екрани”, поставлені з вечора іншими такими ж розумними риболовами. Витрушував з них рибу і ніс її на продаж.

За це могли натовкти пику. Або зробити простіше – пробити човен просто тут, на воді, і плити собі спокійно далі. Нехай падлюка, що до чужого волохату лапу простягнула, сама вибовтується. Звісно, коли хтось реально тонути почне, його врятують. Але коли витягнуть на берег, точно морду наб’ють. Тільки Гриша Коцюба сорок років тому на Десні народився, з чотирнадцяти років почав серйозно обстежувати цю хитру річку, і тепер навряд чи хто знає тутешні місця краще за нього.

Є, звичайно, такі самі, як він, аборигени. Якщо вже вони десь сітку поставлять, то точно в такому місці, де ніхто не знайде. І тільки там, де риба точно водиться. Вони нікому ніколи своїх рибних місць не здадуть. Коцюба всіх знав, всі знали Коцюбу, і між мужиками існувала негласна домовленість: один у одного не красти. Вони навіть обмовлялися при зустрічі, хто де збирається незабаром ловити. Це не зайве. Ніхто зі своїх точно не поткнеться, а це означало – всі знайдені сітки можуть бути тільки чужими.

А їх і почистити не гріх. Чужі тут не ходять.

Коцюба точно знав, що ніхто з його односельців і рибалок із довколишніх сіл найближчим часом не збирається ловити на Тихому Затоні. Риби тут повно, тільки саме місце погане. Про нього тутешні діди та баби давно різні казки придумали, навіть колись вчені приїздили. Казали – зачароване місце досліджувати хочуть. Тиждень покрутилися, самогонки попили і ні з чим поїхали. Не бачили ані русалки, ані водяника, ані різних воскреслих потоплеників, коротше – жодної нечисті. Ще люди з газет тими місцями часто цікавляться, пишуть різну хрінотень. Гриша, правда, газет не читає – йому тільки переказують жінчині подруги.

Теж іще – ляпалки. Зберуться і чухають язики – ля-ля-ля та ля-ля-ля. До такого договоряться, аж на голову налазить.

Правда, останнім часом місцеві перестали на Тихий Затон їздити. Краєм вуха чув Коцюба – якісь нечисті діла тут творяться. Розбуркали якесь лихо, що довго спало на самому дні, глибоко під темною водою, і лихо це вже кількох людей до себе потягнуло. Знаходять тіла днів через два-три, далеко вниз по течії Десни. Щось ця потвора тут, на Тихій Заводі, стереже.

Гриша Коцюба в усі ці балачки не вірив. Хоча й не поспішав плавати на затон – жінка заклинала, аби туди не потикався, навіть розревілася один раз, корова дурна. Та цього разу поїхали вони кумовою машиною рано в місто на базар, молоду картоплю повезли і вишні. А він радий старатися – ще з вечора готувався, жінці не до нього було, тому й не причепилася з дурними розмовами.

Розрахунок простий: раз ніхто зі своїх на затон не намилився, значить чужі вже там пасуться. Їм уже точно на пусті балачки наплювати.

Відігнавши набридливих комарів, Гриша нагнувся, примружив очі і почав уважно вдивлятися в гладеньку поверхню води. В цій заводі завжди було тихо, течія била глибоко під водою, і де те дно – не знав ніхто. Вода тут завжди спокійна і справді якась темна. Руку засунеш – не видно.

Сонце поволі сходило, ставало світліше, вода блищала, і нарешті по ліву руку від себе, серед густого зеленого латаття, Коцюба побачив те, за чим заплив сюди. Непомітна недосвідченому оку вішка – позначка коливалася на воді. Тичку встромити ніхто не додумався, та й не вийшло б нічого. Дна в затоні ніхто ніколи не міряв, але знаючі люди можуть сказати – від самого берега воно стрімко уривається і далі краще не ризикувати. Тому спритники прив’язали до волосіні звичайний поплавець, тільки не синій чи червоний, а прозорий, зроблений із звичайної півлітрової пластикової пляшки з-під мінералки. Її обрізали максимально, як змогли, проколупали шилом дірочку, через дірочку проділи волосінь, а волосінь припнули до „екрану”.

У тому, що він знайшов саме „екран”, Коцюба не мав жодних сумнівів.

Ця снасть краща за звичайну сітку. Сплетена з міцної волосіні, має півтора метри в довжину і може опускатися на достатню глибину. Звичайно, дно затону не вимірюється, але до країв прилаштовуються грузильця – і ось вам пастка для риби. Заплутається вона в волосіні, розірвати капкан не так просто, ще більше заплутатися можна. Тут головне – не перетримати, бо риба швидко задихається і дохне. Половина риби, спійманої за допомогою такого „екрану”, відразу викидається. Тому і вважається це чистісіньким браконьєрством.

Коцюба взяв з дна човна спінінг, підгріб трошки веслом, аби ближче, закинув блешню так, аби гачок зачепив під водою верхній край пастки. Почав змотувати котушку, волосінь натягнулася. Посмикав – є-е-е! Зловилася рибка, велика й маленька...

Треба поспішати. Видно, ставили „екран” грамотні люди. Не кожен чужак зможе на затон випливти, тут треба прохід знати. А ставили вони капкан, швидше за все, вчора після заходу сонця. Раз так, то збираються раненько забирати. Хочеться, аби менше дохлої риби до того часу набралося.

Коцюба обережно потягнув волосінь на себе, підтягуючись разом із човном ближче до латаття.

Човен гойднувся.

Не звертаючи на це уваги, рибалка підтягнувся ще трохи. Тепер до вішки можна дістати рукою. Тільки блешню відчепити треба.

Човен знову гойднувся. Цього разу – сильніше. Так, ніби знизу його щось штовхало. Наче крупна риба плаває десь поруч і чиркає дна човна своєю спиною.

Коли човен гойднувся втретє, Коцюба завмер. Тепер до нього дійшло – це йому не здалося і не він сам розгойдує його. Глянув на воду, але нічого не побачив. Вона, як завжди в затоні, була тихою і темною, аж до чорноти. Лише хлюпнуло щось тихенько – і знову тиша. Лише дзижчання комарів дратує вуха.

Гумового дна човна знову щось торкнулося. Цього разу Гриша точно відчув – внизу, під водою, щось є. І це загадкове „щось” плаває кругами довкола його човна.

Враз пригадалися всі чутки, плітки та дурні бабські розмови. Тільки вони вже не видавалися рибалці зовсім пустими і безглуздими. Смикнувши спінінг, спробував відчепити гачок, але той тримав міцно. Під човном знову щось пропливло, і Коцюба, ковзнувши рукою в кишеню брезентової штормівки, витягнув складного ножа. Мить – і гостре лезо перетнуло волосінь. Бог із нею, із блешнею.

Стиснувши весла в руках, Коцюба відчайдушно почав гребти до берега. Через латаття не пробитися, заплутаєшся, тому він спрямував човна в обхід, до найбільш крутого краю рятівною твердої землі. Гриша не хотів признаватися собі в тому, що йому страшно.

Але йому таки стало страшно.

Щось знову чиркнуло по дну човна, і рибалка буквально сідницями відчув – це „щось” досить велике. А головне – навряд чи схоже на рибу. Ось коли жах охопив його остаточно. Він почав відчайдушно працювати руками, вигрібаючи до берега з останніх сил.

Човна щось сильно штовхнуло знизу.

Досить було одного такого поштовху, аби човник перекинувся і рибалка опинився у воді. Важкі гумові чоботи і штормівка відразу потягнули вниз. Гриша спробував скинути верхній одяг, одночасно борсаючись, бризкаючи довкола себе і молотячи руками. Кричати не міг – подих перехопило. Він тільки розкривав рота, як щойно зловлена риба.

Щось схопило його знизу за ноги і потягнуло на дно. Щось сильне і дійсно не схоже на рибу. Його тримали руки, людські руки... а може, вже давно не людські.

Вони були холодні, бридкі і чіпкі.

Останнє, що відчув Коцюба, занурившись у воду з головою – це міцні слизькі  пальці на своїй шиї. А потім у очах стало темно, бо темна вода поглинула його.

Назавжди.

2. Особливості національного відпочинку

Після небувалої навіть для серпня спеки потрапити в офіс, де тихо гуде кондиціонер, хто завгодно вважатиме за щастя.

– Ви знаєте щось про перспективи розвитку туризму в Україні?

Мельник мовчки похитав головою. Дивний якійсь чоловік. Запросив на розмову, хоче запропонувати роботу, а сам замість предметної бесіди розвалився на м’якому шкірному стільці і триндить про якійсь туризм, до перспектив розвитку якого він, Віталик Мельник, ставиться зі злочинною байдужістю. Мабуть, це дуже важливо – розвивати туризм в Україні. Тільки колишній офіцер міліції, колишній опер Деснянського райвідділу міста Чернігова, від цього далекий.

Він не був серед кращих оперів. Не хапав зірок із неба. На ньому так само, як на інших, висіла хрінова гора „глухарів”. Він міг заплющити очі на якісь дрібні грішки своїх підопічних, по ходу вербуючи їх у стукачі. Користі від більшості завербованих не було зовсім. Навпаки – геморою більше. Попадеться наркоша на банальній квартирній крадіжці, відразу заявляє: працюю, мовляв, із громадянином капітаном Мельником Віталієм Вадимовичем, даю цінну інформацію, мене ніззя в камеру. Зітхаючи і матюкаючись, Мельник відмазував свого „позаштатного співробітника”, розпивав із тим, із ким треба, кілька пляшок, відписував справу і стоїчно вислуховував скарги на себе від терпил. А в своїй особі – на всю українську міліцію, яка працювати не вміє і не хоче.

Так усі робили. Так усі працювали. Так усі жили. Тільки прийшла нова влада і помінявся міліцейський міністр, відразу почалася боротьба за чистоту рядів та виявлення „перевертнів у погонах”. Місцеве начальство могло полетіти все – дуже багато чого за ними числиться, в тому числі – незаконні арешти активістів антикучмівського руху. Мельник міг точно назвати прізвища тих своїх безпосередніх начальників, хто дав „добро” на підкидання їм наркоти та стволів. Він до цього причетний не був, та й від нього не вимагали брати участь у політичних іграх. Більш надійні люди були для таких випадків у чернігівської міліції.

Тільки все повернулося не так, як думав Мельник. Коли начальство реальну загрозу для себе відчуло, воно вирішило, аби в своїх кріслах утриматися, відігратися на підлеглих. Знайти нечистих на руку правоохоронців серед оперативного складу і кинути їх у апарат по чистці рядів. Мовляв, своїми силами порядки наводимо в своїй парафії.

Мельник вилетів із міліції під цю кампанію одним із перших. Скарг на нього дуже багато, процент розкриття стабільно невисокий, знову ж таки – „глухарів” багато. А скільки справ безпідставно списано? А скількох потенційних злочинців він відмазував? Коротше, викликали Мельника в кабінет і сказали: або ти сам ідеш, за власним бажанням, і з органів тебе звільняють тихо, чи буде показове звільнення. Тоді важче буде. Чорт смикнув Мельника залупнутися. Результат – вилетів з міліції з тріском, навіть у газетних статтях його прізвище та прізвище ще кількох залупастих колишніх оперів згадали всує. Ось, мовляв, ганьба української міліції.

Нічого, обійшлося. Спочатку запросили охороняти автостоянку, потім – приватне підприємство, потім – базар. Ніде колишній опер довго не протримався. Не виганяли – сам ішов. Бо не звик, не в його натурі сидіти добу через троє на стільці, пити чай і дивитися різну муру по телеку, час від часу не пускаючи когось на ввірену йому територію і пропускаючи після того, як йому передзвонять з кабінету.

Але хоча і не міг він приборкати свою натуру, грошей від цього більше не ставало. Тому коли йому подзвонив один знайомий і сказав, що один багатий дядя хоче взяти на роботу колишніх ментів, чоловіків віком тридцять – тридцять п’ять років із досвідом оперативної роботи не менше семи – десяти років, він знизав плечима і подзвонив по номеру, який продиктував приятель.

Тепер він сидить у офісі Павла Павловича Заруби і слухає лекцію про проблеми розвитку туристичного бізнесу в Україні. Поки що – зовсім йому не цікаву.

А Заруба говорить – чисто солов’єм заливається.

– Розумієте, наші люди мало того, що не знають рідного краю. Бог із ним, із краєзнавством. Інша річ, що вони перестали серед наших красот відпочивати і, відповідно, перестали вкладати гроші в економіку своєї держави. Розумієте мене?

Мельник знову обмежився кивком.

– Візьміть нашу Чернігівщину. Розробити тут маршрут, побудувати інфраструктуру, не пошкодувати грошей на рекламу – і можна піднімати гроші, які буквально валяються під ногами. Це в мене, звичайно, в планах є, але найбільш реальна перспектива – не стільки туризм, скільки відпочинок. А коли з відпочинком вирішимо і сюди, на береги Десни, почнуть приїздити спочатку з регіону, потім – із Києва, далі – із Західної України, і нарешті – зі Східної Європи, можна подумати і про те, чим відпочивальників зайняти. Тут я знову підніму питання про створення туристичного маршруту і повірте – знайду інвестора. Люди приїдуть на Десну купатися і засмагати, а ми їм тут екскурсію до стародавнього Батурина, гетьманської столиці. Чи, скажімо, Ніжина – там хто тільки не вчився у місцевій гімназії вищих наук. А наш Новгород-Сіверський це ж взагалі перлина, я вам скажу. Ви там були?

– Був. Виїздили на затримання одного типа. Там же кордон поряд, ну він і хотів через кордон драпонути.

– Що за тим?

– Якщо вам цікаво – убивця. Пограбування з убивством.

– Ну, то таке... Ви ж там по справах були, не відпочивали...

– Там особливо ніде. Генделики – суцільні гадючники.

– О! – Заруба підніс пальця до стелі. – Бачите – інфраструктури нема. Але я вам морочу голову, так відчуваю. Тому давайте ближче до інших справ.

– Хотілося б ближче.

– Розумію вашу нетерплячку. Тільки змушений просити вас послухати мене ще трохи. Я хочу, аби суть проблеми, яку я намагаюся вирішити, стала зрозумілою вам у повному обсязі. Так би мовити, всебічно і глибинно.

– Нічого, валяйте. В мене час є. Курити можна?

– Легко, – господар кабінету підсунув гостеві пачку „Кемела”, запальничку і попільничку. – Значить, перш ніж замахуватися так далеко і брати на себе непосильний тягар, я хочу почати з малого. Сам я, знаєте, народився в селі біля Десни. Деснянський хлопець, можна сказати. Дитинство моє там пройшло. Точно Довженко писав – зачарована Десна. Потім учився, з села поїхав, доросле життя, бізнес, закордон, усе закрутилося, ну, ви розумієте. Тепер, як пишуть у газетах різні блюстителі духовності, треба повертатися до витоків. Ви, думаю, зрозуміли – людина я не бідна. А багаті люди всі сентиментальні. Можна, звісно, обмежитися тим, що викупити стару батьківську хату і зробити собі там щось на зразок дачі. Але я – бізнесмен, тому  свої сентименти хочу поєднати з бізнесом. Ви відпочивали хоч раз на Десні?

– Давно. Коли малим був.

– На базі?

– Коли як. В основному – на базах, один раз дикунами поїхали, в наметах. Це коли я вчився і на канікули приїхав.

– Рибу не ловите?

– Нема коли.

– І у вас зовсім нема сентименту до цієї річки?

– Ні.

Мельнику здалося, ніби Заруба захлинувся, почувши його коротку відповідь. Він явно хотів сказати інше, та не знав, що саме треба говорити тепер. Але господар кабінету дуже швидко переварив ставлення колишнього мента до його дитячих вражень і знову заговорив упевненим у собі тоном.

– Це не так важливо. І означає лише, що ви не зрозумієте мого пориву. Але, з рештою, це лише прелюдія до основної розмови. Отже, я проїхався по берегах Десни, подивися на бази відпочинку, які там збереглися, і побачив – половина з них тупо закрилася через брак фінансування, а половина перебуває в сумному стані. Це при тому, що люди і далі вірні Десні і щороку відпочивають, платячи гроші за чотири фанерні стіни і дах над головою.

– Може, їм більше нічого не треба?

– Я сказав би не так: вони не знають, що може бути інакше. Більш цивілізовано. Коли з’явиться вибір між консервами та салом і нормальною їдальнею з комплексними сніданками, обідами та вечерями, коли замість засипаного хлоркою будиночка на вулиці можна користуватися нормальним біотуалетом, а в перспективі – ватерклозетом, коли будиночки будуть нормально обладнані і в них навіть стоятимуть кондиціонери, можете мені повірити – в такого відпочинку теж з’являться свої фанати. І з часом кількість тих, хто воліє спати в фанерному будиночку і ходити в дерев’яний смердючий сортир на вулиці, зменшиться. Старе я руйнувати не збираюся. Я просто запропоную альтернативу. Причому на першому етапі планую організувати все так, аби різниця в ціні складала двадцять – тридцять доларів. У гривневому еквіваленті, ясна річ.

– Ви дуже цікаво все це говорите, тільки яка в усьому цьому моя роль?

– Нарешті ми підходимо до цього, Віталію... Можна просто Віталій, без по-батькові?

– Запросто.

– Ви мене, до речі, теж можете називати просто Павлом.

– Дякую. Якось розберуся.

– Отже, я все це говорив вам, аби підвести до більш конкретної інформації. Я став співвласником однієї бази відпочинку тут, недалеко, в сусідньому з Черніговом районі. Придбати її з потрохами я поки що не можу. Вона відомча, вважається майном одного із заводів, і поволі розвалюється. Як, з рештою, і сам завод. Але підприємство мені не потрібне. В нас із тамтешнім керівництвом існує офіційна угода: я починаю своїм коштом ремонт і обладнання бази, а також упорядковую пляж. Забезпечую постачання продуктів у місцевий магазинчик. Його, до речі, я таки викупив, це було дуже просто. Власник узяв п’ятсот доларів і підписав потрібні документи. Цей сезон відпочивальники платять ще старі ціни. До наступного сезону я сподіваюся навести там порядок і почати відбивати свої кошти. Раніше там відпочивали за досить умовні гроші лише працівники підприємства, а „ліві” платили в півтора рази більше за той самий комфорт. Вірніше, за його відсутність. З наступного року всі будуть на рівних умовах. Більше того – реклама піде по області і путівку можна буде вільно купити будь-кому у спеціалізованих агентствах. Звісно, працівники підприємства матимуть певні пільги. Наприклад, їм я запропоную безкоштовне харчування. Словом, я сподіваюся років через три відкупити цей туристичний комплекс, і завод мені його продасть – сам утримати сучасну базу відпочинку він не зможе. А через п’ять років я хочу мати кілька таких баз на різних берегах Десни. Вам подобається ідея?

– Мені подобається. Але ж я особисто з цього нічого не матиму. І навряд чи в безробітного мента вистачить грошей для відпочинку у вашому майбутньому раю.

– Як ви сказали? – Заруба навіть трохи подався вперед. – У раю? Знаєте, я запросив вас на розмову тому, що боюся, як би не опинитися в пеклі. Причому – у справжньому пеклі. З чортами.