Текст книги "Темна вода"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

21. У тихій воді дно глибоке

Цієї ночі в своїй холостяцькій квартирі Віталій Мельник заснув на диво швидко.

Видно, марафон кількох останніх днів дався взнаки. Всупереч усім твердженням, після сексу, якого в нього, до речі, до випадкового знайомства з білявою Ольгою щось давненько не було, йому спалося не так уже й добре. Провалювався на годинку-півтори в темну прірву, потім прокидався і крутився з боку на бік. Причому обережно, аби не розбудити Ольгу. Коханку, яка невідомо звідки і невідомо чому обрала для себе саме його, відставного мента з купою проблем. Але цього разу Мельник заснув уже за півгодини після того, як зайшов до своєї квартири. І прокинувся, коли годинник показував – страшно сказати! – початок дванадцятої дня. Шляхом нескладних підрахунків Мельник дійшов до висновку, що проспав він більш як півдоби.

Такого він давно не міг собі дозволити. Про такий кайф мріє будь-який нормальний опер.

Вставати не хотілося. Мельник пошукав над головою дистанційку від телевізора, ввімкнув його, поклацав по каналах і вимкнув. Не хотілося нічого. Просто полежати в тиші – вікна його квартири виходили в двір, а сам будинок стояв углибині вулиці, не під самою дорогою.

Полежати й подумати, як з усім цим бути.

Отже, маємо чотири щиросердні зізнання. Мельнику не було особливо шкода Лютого та його компанію. З рештою, він міг повірити, що все було саме так, як йому переказав Заруба. Не таких ловили, не такі чистухи читати доводилося. Доведеться повторитися ще раз самому для себе – вбивають тепер і з менш серйозних причин. Чого там – останнім часом люди мочать одне одного взагалі без причини. Добре б так – неодмінно після всього порубають на шматки і розкидають по мікрорайону чи в різних районах міста. А то й за місто вивезуть. Мода зараз така – розчленьонкою займатися.

Знаючи про способи добування в затриманих щиросердних зізнань, Мельник не тішив себе думкою, що пацани справді призналися без жодного тиску за такий короткий термін. З часом він планував-таки дізнатися подробиці, але поки що він уявляв усе собі так. Череда розколовся першим – проти нього залізні докази. Сільського хлопця, нехай і зіпсованого містом, могли кілька разів добренно прикласти по нирках. Йому могли пригрозити затиснути яйця дверима і навіть почати виконувати цю погрозу. Коротше, при зміні влади суть міліції не міняється. В такий спосіб клієнта на кшталт Череди реально розвалити за годину. Ну, нехай за півтори, умовили. Далі він пише чистуху тремтячою рукою, де все валить на приятелів. Причому Мельник не сумнівався – зізнання писалося під диктовку. Почасти через те, аби пасажир правильно склав документ, почасти – через бажання швидше розколоти інших.

Наступне – справа техніки. Комусь із тих, що лишилися, швидше за все – Малому, показують сповідь Череди. Той починає все заперечувати, і так само в процесі переводить стрілки на друзів. У нього так само відбирається папірець із щиросердним зізнанням. Його показують уже Корі, і скоро той теж пише щось подібне. Тепер є з чим іти до Лютого, досвідченого каторжанина.

Так чи приблизно так все й робиться.

Так чи приблизно так Віталій Мельник сам робив, коли жував оперський хліб і сумлінно топтав свою „землю”. Всі четверо – закінчені подонки, їх треба закрити чим на довший термін.

Виходить, вони не мають прямого відношення до того, що живе в темній воді Тихого Затону. Чим би ця істота не виявилася, вона не має злих намірів щодо людей. Більше того – Воно врятувало йому, Мельнику, життя. Він був більш ніж певен, що човен нападників сам не перекинувся. Та й дотик ще пам’ятає.

Раз затримані відморозки не піднімали цю тему, значить, вони самі не все знають. Вбивали людей для забавки, більше нічого. Значить, йому лишається розгадати справжню таємницю Тихого Затону. Зробити те, що не вдалося зробити божевільному Антону Кулакову.

А зробити це тим більше потрібно, тому що Мельник не любив, коли йому погрожують. Останні напучування Заруби саме так і прозвучали: не лізь не в свою справу, а то гірше буде. Раз так, йому в цю справу влазити з головою сам Бог велів.

Час у нього для цього є. Треба хіба що звякнути на мобільник Ользі і попросити, аби вона дочекалася його. Судячи з настрою білявки, вона вирішила не досиджувати на базі до кінця проплаченого терміну.

Чомусь зараз Мельнику не хотілося загубити її слід.

Серед убивць, ґвалтівників та озброєних грабіжників, яких доводилося за свої оперські будні ловити Віталію, не виявилося жодного краєзнавця. Серед потерпілих тех. Краєзнавців не було. Тому Мельник не уявляв собі, як і про що можна говорити з такими людьми. Більше того – він не знав, як відрізнити справжнього краєзнавця від несправжнього. А в тому, що краєзнавці бувають липовими, він не мав жодного сумніву.

Ким тільки люди не прикидаються!

Віталій не знав, куди йому йти і до кого звертатися. Тому тупо подався в краєзнавчий музей, де зайшов у кабінет директриси, яку застав на місці, і коротко та наскільки міг ясно виклав їй свою проблему. Жінка середніх років у окулярах із старомодною оправою вирішила його питання на диво швидко. Подзвонила комусь, розповіла про свого дивного відвідувача, щось черканула на листку з перекидного календаря, подякувала і дала Мельнику домашню адресу якогось Пустомита Ігоря Яковича. Назвавши його кращим спеціалістом у потрібній Віталію царині.

Сьогодні Мельник вирішив обійтися без машини, чомусь вирішивши законспіруватися. Тому переїзди маршрутками зайняли певний час, бо таксі він так само не хотів брати. Хоча після вчорашніх розрахунків міг собі дозволити орендувати машину з водієм на цілий день. Але він вирішив – маршрутками безпечніше. Чомусь йому раптом спало на думку, що Заруба раптом захоче його пропасти і виділить для цього людей.

В усякому разі, від самого початку знайомства банкір поводив себе так, ніби грався в шпигунів. А приставити до когось топтуна – один із елементів такої гри. Раз так, то краще не надто підставлятися і миготіти перед очима. В громадському транспорті загубитися легше і не складно вирахувати когось, хто до тебе причепиться.

Краєзнавець Пустомит жив далеко на північній околиці Чернігова. Причому – в останній багатоповерхівці на цій вулиці, в останньому під’їзді будинку та ще й на останньому поверсі, під самим дахом. Він виявився розкуйовдженим чоловіком років під сорок, відчинив гостеві двері в самих шортах, довгенько трусив руку. При цьому трусився всім тілом, ніби тримався не за чужу правицю, а за відбійний молоток, і рожевеньке черевце смішно тряслося холодцем.

– Я взагалі у відпустці, – для чогось повідомив він, жестом запрошуючи гостя на кухню. – Та знаєте, як воно – вдома вирішив трошки попрацювати. Тому не дивіться, тут у мене бардак...

– Нічого, я все зрозумію.

– Чайку?

– Можна, – після вчорашнього віскі Мельник уже вижлуктив сьогодні дві пляшки мінеральної, зійшов потом під пекучим сонцем, в все одно всередині сушило. Тому чай зараз пішов би аж бігом.

Краєзнавець увімкнув електрочайник, поставив перед гостем чашку, розцяцьковану в червоний горошок, собі підсунув кухля з написом „Валя”. У обидві чашки кинув по пакетику чаю, і щойно вода закипіла, налив окропу. Кілька секунд він стояв, уважно дивлячись на пакетик у паруючій воді, потім стрепенувся і присів на табуретку, впершись руками в голі коліна.

– Так я вас слухаю. В музеї сказали, ви науковець і вас щось цікавить.

– Ну, стосовно науковця вони помилилися. Я, гм, сценарист, – Мельник вирішив використовувати перевірену легенду.

– Так, так, цікаво. Ну-ну... Сценарист чого?

– Буде серія документальних фільмів про Україну, – звично повторив Віталій свою історію. – Поки що це проекти, збираємо матеріал. Конкретно зараз нас цікавить все, що пов’язано з Тихим Затоном.

– Ага, отак, значить, – Пустомит схрестив руки на грудях. – Всіх чомусь цікавить Тихий Затон. І я знаю, чому, – руки розплелися, вказівний палець націлився на Мельника. – Наш місцевий автор Шалига книжечку недавно випустив, де такого наворочав – на голову не налізе!

– Я з ним уже познайомився.

– Так, і що? – краєзнавець знову схрестив руки на грудях. – Він вам усі свої страшилки порозказував чи тільки обрані? Кращі, з категорії „зе бест”...

– Ну, я його не знаю так добре, як ви. Книжку перегортав, – збрехав Віталій. – Мені треба знати, що там правда, а що – ні. Скажімо, ті історії про потоплеників, що оживають, чи якихось сторожів затону...

– Я вам так скажу... Власне, я це не тільки вам кажу, я постійно виступаю: Шалига в нас на особливому рахунку. Правда, працював у архівах, вишукав унікальні матеріали. Хоча б про звірства того ж Панька Козуба, як він дівчат у затоці топив. Все, що стосується такого історичного фактажу – правда, чиста правда, клянуся вам і присягаюся, – Пустомит поклав долоні правої руки на груди з того боку, де серце. – А коли доходить до містики – йому б місцевим дідом Панасом працювати. Нудно старому на пенсії, ось і вигадує різне таке всяке. Знає, що перевірити не можна, а людям цікаво. Книжечку його навіть перевидавали. Він там усіх примар згадав, не лише на Тихому Затоні. Так що коли хочете зняти таке кіно, аби з вас люди не сміялися, не ведіться на дідові фантазії. Пийте чай, – сам він двома пальцями виловив пакетик і кинув його в раковину мийки. – Ви з цукром?

– З цукром.

– А в нас усі без, фігури бережуть, – Пустомит ляснув себе по черевцю. – Тому звиняйте, цукор спеціально не купуємо.

– Значить, питиму без цукру, – легко змирився Мельник і за прикладом господаря, обпікаючи пальці, виловив пакетик із своєї чашки, відсьорбнув і повернувся до теми розмови: – Мене взагалі зацікавила сама тема Тихого Затону. Кажуть, наприклад, що там дна нема і тому якісь потвори живуть...

– Ну, тут частково правду кажуть, – краєзнавець теж сьорбнув чаю. – Не про потвор. Монстрів не буває в природі, тому в Тихому Затоні живуть риби, жаби та раки. Сомів і щук там іноді здоровенних достають, але не монстроподібного розміру. Стосовно бездонності – знаєте, приказка є: в тихій воді дно глибоке? Вона взагалі не річок стосується, як і всяка народна мудрість, але в даному випадку цілком буквально відповідає суті питання, – видно було, що Пустомит осідлав одного зі своїх улюблених коників. – Може, ви не знаєте, але Тихий Затон – унікальний куточок природи. Колись дуже давно це був не затон, а власне Десна. З часом гирло трошки зсунулося, на тому місці лишилося болото. Але вода в затоні не стояча – там купа підводних джерел, які його підживлюють. Ви ж, мабуть, знаєте про тамтешню „смугасту” воду.

– Теплі й холодні ключі. Знаю, – кивнув Мельник.

– Ось так час ішов, джерела текли, і поступово утворювалася затока як частина природного прибережного деснянського ландшафту, – він знову сьорбнув чаю. – Дно тим часом поволі просідало, а оскільки воно вже було заболоченим, то чимдалі, тим більше ставало мулкім. Таким чином, теоретично дно в Тихого Затону є, тільки реально дістатися до нього справді майже неможливо. Воно не тверде, там кільканадцять шарів мулу. Варто комусь чи чомусь важкому потрапити туди, мул відразу засмокче. І витягнути звідти когось чи щось можна лише шляхом повного і цілковитого осушення затону. Це процес довготривалий і не дешевий. До того ж осушувати Тихий Затон зараз ніхто не дасть навіть при теперішньому бєспрєдєлі. Чіпати затон означає порушити структуру самої Десни. Вона відразу почне міліти в радіусі кількох десятків кілометрів. У природі, бачте, все гармонійно пов’язано. Ось вам і розгадка бездонності. Колись хотіли поміряти дно – троса не вистачило, а трос, між іншим, до тридцяти метрів довжиною. Витягли – а половина в мулі вимащена. Дна так і не знайшли. Так само, як і літака.

– Якого літака?

– Ви хіба не знаєте? Німецького. В сорок третьому, коли німців звідси наші вибивали, над Десною збили „месершміт”, у якому намагалися вивезти цінності обласної філії радянського Держбанку. Там тільки золота було, кажуть, майже на мільйон чи то рублів, чи то рейхсмарок. А ще коштовності, награбовані по цервах та в людей. Зокрема, конфісковані в євреїв. Поліцаї вислужувалися, списки євреїв складали, і ті, аби відкупитися, останні заховані цінності віддавали. Між іншим, серед сережок та колечок фамільні цінності траплялися. Правда, це не допомагало – їх усе одно розстрілювали...

– Так що з літаком?

– А що з літаком? Збили його акурат над Тихим Затоном. Він як пішов під воду, так і пропав з кінцями. Золото разом із ним пропало. Лежить собі десь в намулі.

– І що – не пробували знайти?

– Хто і коли? По це тільки ось щойно в газеті написали. Десь може в травні. Спочатку в нашій місцевій, потім „Факти” передрукували. Журналіста ще питали, звідки така інформація. Але він у нас гоноровий, майстер по сенсаціях. Щоки надув, каже – не має права здавати свої джерела. Коли чесно, час уже пройшов і це все трошки забулося. Це ж одноденна сенсація. Ну, нехай новина місяця, не більше. Тут у державі більш серйозні речі робляться...

– Це цікаво, – Мельник відсунув від себе недопитий час. – Це дуже цікаво. Може, у вас є випадково ця газета?

– Нема! – розвів руками Пустомит. – Для мене публікації в жовтій пресі – не авторитетне джерело. Якщо вас цікавить щось подібне, то навряд чи серйозні дослідники вам допоможуть.

– Ви вважаєте, що про збитий літак – це несерйозно?

– Ніхто ще поки не довів, що літак у Тихому Затоні не затонув. Точно така ж історія – з привидами. Це все відомості, які вимагають перевірки, але така перевірка неможлива в принципі. Наука працює з фактами. Народу потрібні домисли, бо з ними жити цікавіше. А ви для себе вирішуйте, якою інформацією скористатися. Щодо газет, – краєзнавець допив чай, – то сходіть у бібліотеку. Там є підшивки. Шукайте починаючи від травня. А якщо вам для фільму потрібен буде мій коментар, я вам його дам. Тільки попереджаю – все це заперечу!

– Ну, ви ж самі знаєте – треба в таких випадках зважати на всі думки, – Мельник витримав паузу, відверто не знаючи, про що говорити далі. – Значить, у разі чого я можу до вас звертатися?

– Навіть треба!

22. Золотий літак

Якби хто сказав Віталію Мельнику, що він, мент, нехай і колишній, просидить у міській бібліотеці до самого закриття, він би розсміявся цьому фантазерові в писок.

Правда, він сам від себе не чекав такого. Книжок він читав дуже мало, хіба від нудьги під час відпустки перегляне якійсь бойовичок кишенькового формату із бандитського життя. Газети переглядав трошки частіше, та загалом читання заміняв йому телевізор. І ось тепер, після розмови з краєзнавцем, Мельник не знав, куди, окрім міської бібліотеки, йому ще йти.

Спочатку йому довгенько шукали підшивку „Фактів” – бібліотека передплачувала цю газету, але оскільки вона щоденна, то підшивок навіть за півроку накопичувалося кілька. До того ж ці газети постійно гуляли по читальному залу. Потрібне йому число таки знайшли, і Віталій почав читати статтю повільно та уважно, намагаючись нічого не пропустити.

Прочитавши один раз до кінця, він відкинувся на стільці, заплющив очі, посидів так кілька хвилин, потім перечитав її знову. Стаття не дуже велика, займала дві третини шпальти і була проілюстрована не дуже якісною фотографією Тихого Затону. З цієї фотки зробили колаж – підверстали згори палаючий літак із свастикою на борту. Але Мельник все одно змусив себе прочитати її ще раз, після чого згорнув газету і, спершись ліктями на стіл, обпер об кулаки голову.

Поки що він не знав, що означає прочитане. Лише чуйка підказувала – цей слід обов’язково повинен кудись привести. Стаття називалася „Радянські винищувачі втопили в бездонній затоці кілька мільйонів золотом”, і суть її, якщо коротко, зводилася до наступного.

В 1941 році, незадовго до того, як Червона Армія залишила Чернігів, працівник відділення Держбанку СРСР Аркадій Поляк та інструктор міськкому партії Віктор Косарчук отримують важливе завдання – вивезти з міста золотий актив, що зберігався в обласній філії банку, а також золоті вироби та монети з музейних фондів. Усе золото влізло в два великих фанерних чемодани, оббитих дерматином. Автор стаття, чернігівський журналіст Владислав Коротун, навіть подає фрагменти з опису скарбу. Якщо вірити йому, то, окрім іншого, там були золоті браслети, сережки, персні та медальйони, датовані не лише XVIII століттям нашої ери, а навіть I століттям до нашої ери. За його твердженнями, якщо оцінити лише цей скарб за сьогоднішнім курсом долара, то вміст фанерних чемоданів уже затягне до мільйона. Та це ще не все.

Чемодани перев’язали шкіряними ременями і опечатали печатками міськкому. Про те, що в них заховане, знали, окрім Поляка і Косарчука, лише троє: секретар обкому, директор банку та начальник обласного НКВС. Секретаря розстріляли німці вже через тиждень після того, як увійшли в місто. Його залишили в тилу на чолі невеличкої підпільної групи, і цю групу хтось дуже швидко здав гестапівцям. Директор банку загинув у розбомбленому поїзді, на якому вивозилися в радянській тил важливі станки з міських підприємств. Начальник НКВС був політруком партизанського загону, який взимку 1942 року карателі взяли в кільце і знищили до останнього бійця. Таким чином, відомостями про золото володіли двоє.

Їх доля так само розкидала. Для перевезення золота Поляку і Косарчуку, як пише журналіст, виділили спеціальну машину. Десь на околиці Чернігова полуторка попала під бомбардування і перекинулася. Водія вбило осколком, хранителі скарбу перебіжками дісталися до лісу, тягнучи за собою чемодани. Переночувавши в лісі, Поляк і Косарчук на ранок зрозуміли, що опинилися в німецькому тилу. Вирішили пробиратися лісами і шукати своїх. Але цілком логічно розсудили – з таким вантажем далеко не зайдуть. Тому закопали чемодани, виривши яму в чотири руки. Після чого спочатку йшли разом, а потім домовилися розділитися.

Куди подівся Поляк, досі невідомо. Судячи з усього, він лишився одним із тих сотень тисяч, що пропали без вісті. А ось Косарчук попався німецькому патрулю. За фатальним збігом обставин, його впізнав один із поліцаїв – поліція набиралася з місцевих жителів, котрі ненавиділи радянську владу і виявили бажання добровільно служити німцям. Куди вони поділися під час мобілізації, ніхто не знав. Але щойно німці входили в міста і села, вони звідкись виринали і поспішали записатися на службу новій владі. Отже, інструкторові міськкому партії загрожував розстріл без суду. Тож Косарчук, рятуючи своє життя, розповів про закопані в лісі чемодани з золотом.

Це не врятувало його – знайшовши чемодани, німці все ж таки наказали стратити комуніста. Про те, як склалася подальша доля золота, журналіст не знав і чесно в цьому признався. Зате він наводить свідчення такої собі Катерини Лапоногової. Ця жінка, виявляється, нещодавно померла у віці вісімдесяти років. Свого часу вона відсиділа десять років у таборах за співпрацю з окупаційним режимом – у тому ж сорок першому німці завербували її перекладачкою в комендатуру. Дівчина погодилася, бо батько був на фронті, мама хворіла, а на руках ще маленька сестричка. Німці давали за роботу непоганий пайок, і тут вибирати не доводилося.

Так ось: німці на той час уже настільки довіряли їй, що говорили, не криючись. Тож вона знала і про пограбовані церкви, і про винесені з монастирських підвалів золоті монети, і про золото, вичищене під час обшуків у єврейських родинах. Найцікавіше – Катерина нібито сама чула, як комендант розпорядився запаяти все золото у великий сейф і завантажити його в спеціальний літак.

Куди його збиралися вивозити далі – не важливо. Адже радянській літак-винищувач почав переслідувати „фріца” в повітрі, зав’язалася коротка битва, і ворожий „мессер”, оповитий чорним димом, спікірував просто в Тихий Затон.

До недавнього часу, закінчує свою статтю Владислав Коротун, всі ці факти не були секретними, а з історії про золоті чемодани не робилося таємниці. Відомості про те, як евакуювалися цінності, про загибель комуніста Віктора Косарчука та інших, посв’ячених у таємницю, можна знайти в архівах. Правда, дотепер вважалося, що цінності зникли без сліду і назавжди втрачені. Так само відомо, що над Тихим Затоном у війну збили літак. Над тими місцями взагалі збивали не один літак, і не лише німецький.

Тільки ніхто не збирав ці факти докупи і не робив з них висновки. Крім того, ображена на радянську владу Катерина Лапоногова з принципу не розповідала нікому про те, що чула в комендатурі. Рідних та близьких у жінки не було. Лише випадково Коротуну вдалося розговорити жінку. Він готував матеріал про тих, хто постраждав від радянського режиму і досі не реабілітований. За його версією, жінка вирішила розповісти йому все тому, що відчувала – скоро помре. Саме тому попросила його не розголошувати почуте доти, доки вона жива. За цей час Коротун попрацював у архівах, зібрав потрібні відомості, додав до них історію Лапоногової – і мозаїка, за його висловом, склалася сама.

Переваривши цю інформацію і про всяк випадок прочитавши статтю ще раз, Мельник дійшов до висновку: живих учасників тих подій, які могли б бути свідками і підтвердити, правда це чи ні, сьогодні реально немає. Доведеться або перевіряти все самому, йдучи слідами Коротуна. Значить, треба йти по архівах і пірнати в паперове море. Він не знає, як до цього підійти, тому розіб’є собі об архіви лоба.

Є ще один варіант – завітати до журналіста, потрусити його і вивернути навиворіт. Для цього, звісно, треба його знайти. Годинник показував, що шукати когось на роботі вже пізно. Підключати знайомих ментів так само пізненько. Зітхнувши, Мельник прийняв єдине правильне рішення: повернутися додому і переночувати з цими новинами.

З домашнього телефону передзвонив Ользі і попросив почекати його до завтра. По голосу Мельник не зрозумів її настрою, але сподівався – їй хочеться його дочекатися.

Цієї ночі йому знову приснився страшний сон: привид у формі гітлерівського солдата, весь обліплений річною тванню, ганявся за ним серед дерев і гортанно вигукував щось про своє золото.