Текст книги "Темна вода"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

15. До баб не бігати

Прочумавшись на початку дев’ятої ранку від наполегливого стуку в незачинені двері, Мельник хотів, як звичайно, зіскочити з ліжка. І не зміг – усе тіло боліло. Все ж таки він, крекчучи, підвівся, якось натягнув шорти, бо після вчорашньої шаленої ночі так і лежав голий, і впустив Обухівського. Який привів із собою опецькуватого дядька в форменій літній міліцейській сорочці з начепленими на ній погонами старшого лейтенанта.

Опецьок виявився козубським дільничним, прізвище якого Мельник навіть не намагався розчути. Аби було якесь заковирчасте, точно зафіксував би в розбитій голові. Але вони виявилося аж надто простим – чи Петренко, чи Павленко, чи Сидоренко. Не це головне: сільські хлопці йшли рано по рибу, і побачили чужу понівечену машину на березі. Бігом розбудили дільничного, а той сів на велосипед і навідався до Обухівського. Начальник бази, звичайно, впізнав „Ниву” новенького охоронця. І обидва негайно вирішили перевірити, чи на місці потерпілий.

Побачивши його, обидва зрозуміли – розбита машина для Мельника навряд чи стане новиною. Помилилися: Віталій якось не надав значення тому, що „Нива” лишилася на місці сутички. Вірніше, в нього стрельнуло в голові – а як же „тачка”! Тільки чомусь він вирішив, що нападники заберуть її в якості бойового трофею.

Коли Обухівський з дільничним провели його до того місця, де хлопці знайшли машину, Мельник, побачивши залишки свого авта, швиденько прокрутив ситуацію в голові і відразу зрозумів – має справу якщо не з професіоналами, то явно не ідіотами. В усякому разі, Лютий, на практиці знайомий з застосуванням статей кримінального кодексу до громадян, знав, що робить. Пацани могли забрати „Ниву” собі. Але навіть якби вони покаталися і кинули її десь при дорозі, в салоні та на „бублику” все одно б лишилися їхні „пальці”. Отже, факт незаконного заволодіння чужим транспортом. Тобто, вже стаття на рівному місці. До того ж вони ще не знають точно, з ким мали справу. Чоловік, на кого вони напали, запросто міг упізнати їх і написати заяву. Для ментів раніше судимий Юра Лютик, який знову попався – цінна знахідка. Напад із завданням тілесних ушкоджень – раз, викрадення машини – два. До того ж де гарантія, що потерпілий не заявить про зникнення енної суми в доларах США. Тут уже збройне пограбування, причому Лютого, як раніше судимого, зроблять ватажком банди і розкрутять так, що мало не буде.

Тому найкращий вихід – не чіпати авто. Тоді нехай собі терпило пише хоч десять заяв: у нього немає доказів. Ясно, Лютий теоретично може організувати напад на людину. Тільки все це, громадяни судді, слова. Мало кого він там у темряві бачив! Це не підстава для того, аби хапати перших-ліпших пацанів, до того ж – призовного віку.

І вони обмежилися тим, що вимістили на машині ту лють, яку не встигли до кінця вимістити на її хазяїнові. Потрощили скло. Розпороли сидіння та обшивку всередині. Попроколювали колеса. Вирвали з м’ясом дротики запалювання. Кудись викинули ключі, їх Шульга так і залишив у машині, коли виходив. Розгатили панель з приладами. А саму „Ниву” перекинули на бік. Якщо вона і підлягала ремонту, то за такі гроші легше купити нове авто.

До того ж, машина не Мельника – казенна. Хоча Обухівському і дільничному з Козубів про це навряд чи треба знати.

Так само Віталій не збирався їм казати про мобільник, так само виділений Зарубою для роботи. Телефон лежав у кишені куртки-штормівки, в якій Мельник стрибнув у воду і яку скинув, борючись із течією та виром. Він узагалі поки що не збирався казати їм, що знає своїх кривдників. Бо, як він логічно пояснив учора Ользі, відразу виникне маса непотрібних запитань, і на них доведеться давати логічні відповіді. Аби пацани не чіпали машини, вчорашню нічну пригоду можна було реально спустити на гальмах. Тепер доведеться якось викручуватися.

Правда, була ще одна неприємна і небезпечна обставина. Четвірка під проводом Юри Лютого тепер була озброєна не лише ножиками, металевими прутами та шматками ланцюга. На руках у групи був ствол – його, Віталія Мельника, пістолет. Вогнепальна зброя, на яку в нього не було жодних документів. Як колишніх опер-убійник і просто як доросла розумна адекватна людина від не мав права приховувати від представника місцевої влади такий факт. Рано чи пізно пістолет вистрілить, і це буде на його, Віталія Мельника, совісті. Але, знову ж таки, тоді доведеться пояснювати речі, яких він поки що не мав права пояснювати стороннім.

Кінець кінцем, тут він на роботі. Втрачена зброя – його особистий промах. Тому, не обговоривши ситуацію з Зарубою, він не хотів обговорювати її ще з кимось.

І все одно Мельник лишався заручником ситуації. Адже за подібних обставин відмова писати заяву виглядала б щонайменше дивно. Тому довелося зіграти обурення та лють, на що дільничний зреагував дуже просто:

– До баб козубських бігаєш?

– Чого це?

– Того це. Твою „Ниву” біля сільмагу бачили. Селом ти на ній учора катався. Не думай, у нас незнайомі машини на раз випасають. Коротше, за бабу отримав?

– Слушай, старлею, я колись таким, як ти, був, – Мельник торкнувся синця на вилиці, скривився, легенько почухав забите місце: – Їх четверо було чи п’ятеро, не про це мова. Я один, їх багато. Вони мені от тачку розхерачили. Скажи, мені вигідно, аби ти їх зараз затримав у в міліцію здав? Вигідно?

– Ясний хрін, – дільничний з розумінням глипнув на Обухівського. – Ти в нас фраєр городський. Посадиш сільських хлопців, а потім їхні родичі кабанів почнуть колоти, аби від тебе відкупитися і справу до суду не доводити.

– Бач, розумний ти мужик. Раз так, то мені вигідно сказати, до якої я баби на палку чаю ходив. Ти своїх усіх знаєш, раз-два – і готово. Вирахуєш усю компанію за нєфіг шо, скажи?

– Скажу.

– Виходить, аби я таки до баби їздив, я б тут же її назвав. Хрін із нею, з честю жінки. Гусарів давно нема, а джентльмени всі в Англії. Так чи ні?

– Ну, так... Ти до чого це закручуєш?

– До того, старлею, що аби я, зацікавлена особа, правда з якоюсь вашою бабою каламутив, ти б це вже знав. Так що ця версія не дієздатна. Шукай іншу.

– Яку?

– Ти сам думай. Факт тобі, як кажуть, на лицьо: вчора пізно вечері, десь після двадцять першої, на мене, штатного охоронця бази відпочинку „Метеорр”, яка до речі, майже приватна власність відомого в області підприємця, напали невідомі бандити. Побили, понівечили машину. Цього досить? І зайвий раз тобі нагадаю – нічого особистого. Жодних розборок на грунті ревнощів. Між іншим, я з гостей їхав. Був у вашого діда Івана.

– Шалиги?

– Ага. По справах до нього їздив, особистих. Дещо мене цікавить з історії тутешніх країв. Назвався я йому кіносценаристом – не охоронцем же з турбази представлятися! Людям так званих інтелігентних професій старі сільські інтелігенти більше довіряють. Можеш перевірити, валяй. Тільки я цього все одно так не залишу.

– Та воно так... Відморозків знайти треба, канєшно..., – дільничний пошкріб потилицю. – Слухай, земеля, може простіше все? Ти часом до Людки, тієї, що на базі в будці всяким різним торгує, нічого не мав? Нехай навіть просто так, жартома підморгнув. У неї тут кавалерів – йо-о-о! Між собою, буває, розборки влаштовують.

– Дуже популярна?

– Дівка – ти що! Там і родичі стоять непогано. Поросят тримають, м’ясо-сало, всі діла. Батьки так само на базарі в райцентрі своє постійне місце мають.Не бідні вони люди, та й сама Людка бач як прилаштувалася. Піди в селі роботу пошукай... Ось її кавалери і могли подумати... ну, розумієш...

– Ти, старлею, всі версії перевіряй. Тільки я ще раз кажу: ні з Людкою вашою, ні з ким іншим нічого такого в мене не було. Я взагалі тут третій день...

– А вже в дюндель отримав, – буркнув Обухівський. – Так, ну, ви розбирайтеся, я...

Противно запіпікало. Дільничний поліз до кишені і витягнув старенький, явно беушний мобільник. Ясно, при його роботі без стільникового телефону нікуди.

– Алло... Ну? Блядь... Недалеко, зараз буду. Хай нічого там не чіпають і міліцію з району викликають. Все, – роздратовано натиснувши на „відбій”, старший лейтенант заковиристо виматюкався і витер тильним боком долоні спітнілого лоба.

– Що таке? – насторожився Обухівський.

– От же ж день починається, туди його... Це ваші сусіди, з „Металіста”. Там у них біля пляжу потопленик. А вчора ввечері не було...

16. Як порося

На мілині застрягло сухе дерево.

Звідки воно впало в воду і чому застряло саме тут, ніхто не знав. Упорядковуючи пляж, працівники „Металісту” намагалися витягнути його трактором, підчепивши тросом. Не вдалося – дерево засіло в піску міцно. Лишалося чекати, поки вода спаде, і спробувати ще раз. Поки що купатися людям воно не надто заважало.

Тіло зачепилося за гілки цього дерева.

Серед тих, хто відпочивав на цій базі, були такі, хто любить купатися на світанку. Любителі ранкового купання, як і шанувальники нічного, є практично на кожній базі відпочинку. Двоє молодих людей, хлопець та дівчина, купалися на початку сьомої ранку. Трупа ще не було. Його знайшов місцевий рятувальник о восьмій сорок. Як раз тоді, коли Мельник у супроводі Обухівського і дільничного оглядав побиту „Ниву”.

Турбаза „Металіст” так само була територією козубського дільничного. Звісно, Обухівський і Мельник подалися за ним на місце пригоди. Від пляжу „Метеору” до пляжу „Металіста” трошки більше тридцяти метрів. Поки йшли, Віталія діставали погані передчуття. Вони підтвердилися, коли він побачив тіло. Навіть стоячи на березі, він упізнав Антона Кулакова.

Його оригінальну зовнішність ні з чим не сплутаєш.

Упізнав його і Обухівський. Тільки, на відміну від Мельника, він не тримав у пам’яті імена та прізвища кожного свого відпочивальника. Знав лише візуально, хто з якого будиночка.

Так вони стояли і дивилися, як течія смикає позбавлене життя людське тіло, поки не наспіла міліцейська машина з району і заразом – „швидка допомога”. Шульга насилу стримався, аби не попроситися оглянути тіло. Замість того повернувся хотів уже йти, відчуваючи потилицею підозрілий погляд Обухівського. Та сьогодні явно був його день. Або, коли бути точним, його ранок.

На березі почалася вистава, свідком і навіть учасником якої Віталієві доводилося бути за роки служби в розшуку не раз, не два і навіть не десять. Починалося банальне з’ясовування стосунків. Менти з райвідділу і санітари гарикалися, чия це робота – лізти в воду і витягати на берег потопленика. Зазвичай подібні розмови виникали, коли труп чи шматки людини знаходили в темних брудних підвалах, на смітниках чи ще в якихось малоприємних місцях. Причому Віталій сам був не від того, аби зіпхнути на когось цей малоприємний обов’язок.

Але зараз не та ситуація.

– В чому проблема, мужики? – голосно запитав він і під супровід погляду Обухівського, котрий ніби-то вважався його безпосереднім начальством наблизився до сперечальників.

– Ти хто такий взагалі? – тепер на Мельника так само підозріливо дивилися ще кілька пар очей.

– Я взагалі охоронець із сусідньої бази. Віталік, якщо треба назватися. Он моє типу начальство стоїть.

– Документи є? – поцікавився мент, який поводився як старший групи.

– Пройдемо до мене – покажу, коли вони тобі треба. Я чого – може, допомогти? В смислі, сплаваю і витягну вашого покійничка. Чого, мені не в падло...

– Що не в падло – видно. А ось на хріна тобі з цим вошкатися?

– Мужики, не треба – я не буду нав’язуватися, – виставив руки перед собою Мельник. – Просто чую, у вас тут якесь тертя довкола цього, а він же там плаває. Йому, ясно, вже все одно, тільки ви не скоро домовитеся, а вже он люди збираються...

Справді, біля виходу до пляжу вже тупцяло кілька цікавих.

– Петровичу, хай лізе, коли не боїться, – озвався один із райвідділівських. – Його і правда діставати треба. Ми йому навіть пляхан викотимо, га-га-га! За врєдность, бляха!

Старший знизав плечима, витер лоба, дістав з кишені пачку дешевих цигарок без фільтра і відійшов, мовчки даючи несподіваному помічнику свободу дій.

Скинувши кросівки, Мельник поволі ступив у воду. По тіло пробігли дрижаки – вона була теплою, біля берега – навіть дуже теплою, але від часу його нічної боротьби з течією не минуло й півдоби. В цій воді йому навіть без потопленика раптом стало незатишно. Відкинувши дурні думки, Мельник побрів до дерева. Біля нього вода сягала трошки вище грудей, але стрімка течія знову нагадала про підступну силу Десни, збиваючи чоловіка з ніг. Він піддався, ліг на воду, зробив два сильних гребки і буквально наштовхнувся на труп.

Тримаючись однією рукою за гілку, Віталій подивився в обличчя Кулакова, якого цього разу вони з Ольгою так і не змогли порятувати. Воно виглядало з води, довкола, наче портретна рама, колихалося розпущене довге волосся. Його обличчя в смерті залишило по-дитячому здивований вираз. Видно, вода несла його так, що само обличчя опинилося практично не пошкодженим.

Опустивши погляд нижче, Мельник побачив спереду на животі велику дірку.

Серце закалатало сильніше. Він рвучко потягнув тіло на себе, одночасно вивільняючи його з гілок і перевертаючи спиною догори. Отвір на протилежному боці був вужчим, таким же рваним. Кров звідти вже давно не йшла.

Спеціальної експертизи не треба, аби дійти висновку: Антона Кулакова вдарили спереду чимось гострим і довгим.

Виглядало, ніби його просто закололи. Як порося.

Більш докладно оглядати тіло в Мельника не було часу. Тоді його особиста зацікавленість у такому огляді точно була б помічена. Закусивши губу, Віталій взяв тіло за волосся і повільно потягнув до берега.

Застрахуватися від непотрібних розмов із ним дуже просто. Треба лише знайти в когось мобільний, набрати Зарубу, в двох словах пояснити ситуацію і попросити, аби той якимось чином, нехай навіть прямою своєю владою, спробує заткати рота не в міру цікавому начальнику бази.

На короткий телефонний дзвінок Мельник вирішив розкуркулити Ольгу. Після того, як він витягнув труп, його ніхто особливо не тримав. Побачивши явний кримінал, райвідділовські заметушилися, дільничний голосно заматюкався, і ось його Віталій розумів: за один ранок два потерпілих на ввіреній дільниці, причому одного ледь не вбили, а другого проштрикнули на смерть і кинули в воду.

Він нічого не пояснив Обухівському, чим точно викликав уже погано приховану неприязнь до своєї особи. Ользі сказав лише, що Кулакова вбити і йому треба подзвонити, бо його „трубі” гаплик. Та мовчки протягнула мобільний і навіть не образилася, коли недавній коханець відійшов подалі від її вух.

Заруба вислухав його звіт, жодного разу не перебивши. Потім не звелів, не наказав – попросив залишатися на місці, більше нічого не робити, по можливості виконувати свої прямі обов’язки чи хоча б працювати на публіку, пообіцяв заспокоїти Обухівського і максимально сприяти тому, аби уникнути найменших проявів паніки.

Чекати – значить, чекати. До вечора Мельник нічим іншим не займався, окрім як то бродив довкола понівеченої „Ниви”, то тинявся по пляжу, ловлячи на собі цікаві бісики, то займався сексом із Ольгою в її будиночку – того дня новоспечені коханці зробили це двічі: до обіду та після. Перший раз це було швидше фізичне злягання. Білявка коротко сказала йому: „Ходімо”, завела до кімнати практично за руку, скинула обидві частини купальника-бікіні і лягла, відвернувшись. Кохалися мовчки, зате потім її прорвало – почалося каяття. Вона кричала, що винна в смерті цього нещасного, бо забула сказати озброєній досвідченій людині про те, що бідолаха не повернувся додому зі свого божевільного полювання. Заспокоєння тривало кілька годин, аж поки Ольга знову не віддалася йому: цього разу так само несамовито і бурхливо, як учора вночі. Відпочиваючи після любощів і дивлячись у нефарбовану фанерну стелю, Мельник цілком серйозно прийшов до думки, що сьогодні двічі мав секс із двома різними жінками. З цією думкою він навіть задрімав.

Більше вони про вбивство не говорили. А під вечір з’явився особисто Заруба.

– Бачив, бачив. Типовий вандалізм, скажу я вам, Віталію. Машину треба якщо не в музей, то хоча б на тиждень десь на людному місці поставити: краще всякої профілактики злочинності буде.

– Ми тут не займаємося профілактикою злочинності. Справа взагалі не в потрощеній машині, навіть не в мені. Явне вбивство. Жодних привидів – привиди не орудують довгими гострими предметами!

– Ножами для коління свиней, – уточнив Заруба.

– Що?

– Нічого. Вам хіба за вашу практику не доводилося бачити різні знарядді вбивства людини? Бувають кухонні ножі, трапляється – манікюрні ножиці в сонну артерію на шиї встромляли, хіба ні? У вас же була така справа три роки тому, коли дівчинка-наркоманка вбила так свою маму, бо та не давала їй грошей на „колеса”...

– Ви можете перерахувати всі мої справи?

– А як же! Я ж не двірника наймаю, діло серйозне.

Вони стояли в сутінках на березі Десни і дивилися, як червоне сонце повільно сідає за обрій. Дзижчали комарі, чоловіки ліниво відганяли їх руками від облич.

– Добре, не про мене мова...

– Правильно, не про вас. Не треба, Віталію, сприймати мене як такого собі фокусника. Кролика з капелюха я пере вами виймати не стану, мої реальні, не магічні можливості ви вже знаєте. Тому не питайте про походження інформації, краще сприймайте її і робіть висновки. Я, нагадаю, слухав вас і не перебивав.

– Вибачте...

– Отак краще. Значить, Антонові Кулакову справді нанесли удар просто у центр живота. Спочатку було невідомо, чим же його били, та потім, коли оглядали місце споєння злочину, один із наших рятувальників, який допомагав при цьому, знайшов у кількох метрах спеціальний сталевий ніж, який називають колюн і спеціально застосовують, коли колють свиней. Він є в господарстві кожного, хто тримає цих тварин і годує на продаж. У Козубах таких маленьких господарств два...

– Стоп-стоп, хіба знайшли місце, де Кулакова вбили?

Заруба зітхнув.

– Ви, Мельник, досвідчений опер, але чомусь я, досвідчений фінансист, мушу вам пояснювати різницю між поняттями „вбили” і „нанесли удар”.

– Що ви маєте на увазі?

– Те саме, про що ви подумали. Місце, де могли вбити Кулакова, підказав я, коли отримав сьогодні через свої зв’язки інформацію про результати розтину. Звісно, не сам побіг у міліцію, мої припущення передали ті, кому слід, тим, кому треба.

– Ваші припущення?

– Дасте ви, нарешті, сказати! – Заруба починав злитися. – Результати медичної експертизи однозначні: довгим гострим предметом Кулакова проштрикнули вже після смерті. Дійшло? Спочатку він помер, а потім його проштрикнули.

– Для чого?

– Отепер ви точно починаєте мене розчаровувати, Віталію. Дізнатися це – ваша робота, я вам за це плачу. Ви не дослухали головного: від чого, по вашому, помер Кулаков насправді?

– Від чого? – як папуга, повторив Мельник.

– Захлинувся водою. Хімічний аналіз води мені дуже добре відомий. Тепер дійшло?

– Тихий Затон?

– Нарешті! Ви, коли мужньо витягали тіло з води, відволіклися на рану в животі. А медицина каже – причиною смерті стала механічна асфіксія, що одночасно супроводжувалася проникненням води в легені потерпілого. Простіше кажучи, його затягли під воду за шию і там душили. Далі – справа техніки. Опергрупа виїхала на Тихий Затон, я попросив двох тутешніх рятувальників, що так само працюють на мене, бути присутніми в якості пойнятих і заодно допомогти при потребі. Знайшли місце, де Кулаков лежав, знайшли сліди волочіння по вологій землі, почали шукати ще – і мій хлопчина знайшов колюна. Хто і для чого штрикнув нещасного після смерті, поняття не маю. Човен, до речі, там же знайшли – на смужки порізаний. Мабуть, тим самим ножем. Ну, то хто з нас правий?

Сліди волочіння.

Кулакова тягнули до води і затягнули під воду.

Вираз подиву, що застиг на обличчі. Він таки справді когось, а швидше – щось побачив. І це його не стільки перелякало, скільки здивувало.

А може, Антон Кулаков не встиг здивуватися, коли Воно...

Знову Воно. Отже, темна вода таки справді ховає щось незрозуміле...

– Відчуваю, Віталію, я дав вам досить інформації для роздуму, – втрутився в думки Мельника Заруба. – На жаль, не можу поки що дати вам новий засіб зв’язку. Технічні проблеми – якось не подумав, що під час пригод у вас уже немає мобільного. Ми це виправимо, думаю, досить скоро. Поки що мушу лишати вас із цією інформацією. Постарайтеся більше не дзвонити з випадкових телефонів і активізуйте дії замість того, аби битися зі шпаною. У мене на території вже п’ята жертва невідомо чого.

Тепер у голосі дзвенів метал. Та й прощальний потиск руки був відчутно сталевим.