Текст книги "Темна вода"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

17. „Я – смерть твоя!”

Уночі Мельник довго не міг заснути, і не тому, що досі боліли отримані в бою синці. Він по кілька разів прокручував у голові всю інформацію, отриману за останні дні, намагався вибудувати хоча б якійсь логічний ланцюжок, і поки що йому це не вдавалося.

Одна деталь аж ніяк не вписувалася ані в його доводи, ані взагалі в логіку.

Так усе виглядало коли не зовсім типово, то принаймні знайомо та звично з огляду на звичаї дня сьогоднішнього. Є четверо молоденьких відморозків, один із яких до того ж не раз судимий. Інші ще не нюхали нар, хоча не раз, напевне, опинялися на кілька годин у „мавпівнику” райвідділу чи звичайного міліцейського відділення, що лише додавало їм гонору. Один із цієї четвірки – місцевий. Тому дуже добре знає тутешні рибні місця. Пацани вирішують час від часу наїжджати до нього в гості, жерти-пити-засмагати, а заодно трошки піднімати копійку. Для цього треба лише вичистити чужі сітки та екрани, словом – поцупити чужий улов, продати його відпочиваючим, а то й взагалі вивезти в місто і реалізувати там. Проста математика – кілограм лящів тягне сьогодні гривень на вісім, це реально півтора бакси. За раз четвірка натирить рибки кілограмів на десять, коли не більше. Коротше, баксів двадцять за раз вони з води виловлюють.

Хтось може подумати, що це не так багато. В усякому разі за таку суму не вбивають. Але Мельник прекрасно знав – сьогодні вбити чи скалічити людину можуть і за двадцять гривень. Або просто так, заради дурної забави. В усякому разі він особисто переконався, причому останній раз – на власній шкурі: четверо пацанів під проводом свого ватажка Юри Лютого ще не склали ціни людському життю. Тому легко можуть забрати його просто так, задурно. А після того, випиваючи або покурюючи косячок, пригадувати вголос найбільш смачні подробиці розправи і дурнувато ржати при цьому. Лютий – справжній молодий вовк, для якого кілька ходок у зону вийшли не перевихованням, а кількома курсами кримінальної самоосвіти. Через те він такий злий, а приятелі його, включно з сільським парубком Чередою, так само не перевиховаються за гратами. Лиш дорослої злоби набудуть.

Нехай це прозвучить цинічно, та Мельник готовий був відповідати за свої слова і щиро вважав: кожного з них, особливо – Лютого, хіба могила виправить.

Значить, ця компашка успішно трусить чужий улов. Їх застають за цим зайняттям раз – і вони, ймовірно, вбивають свідка. Поки що вбити голими руками ніхто з них не готовий, вогнепальної зброї нема, тому простіше всього – накинутися стадом, завалити, оглушити, затягти у воду і тримати, поки людина не захлинеться. Швидше за все, ідею міг подати Лютик. Просто забити носаками означає відразу підставитися. А так піди доведи, що рибалка не сам потонув. До того ж якщо в кого гарний човен, можна собі забрати.

На користь цього припущення – знову ж таки наявність у компанії Колі Череди. Перша жертва, той самий власник імпортного човна, був не місцевий. Череда знав це, тому дав „добро” на привласнення човна і вільне користування ним. Адже раз ні в кого з місцевих такого примітного човника немає, то в очі він тут кидатися не буде.

Далі можливі варіанти. Перший – цуценятам просто сподобалося вбивати. Вони понюхали крові, їх за це не посадили, і вони відчули азарт. Мельник знав, як це буває, особливо – з такими потенційними відморозками. Тому всіх інших вони могли вбивати просто так, зі спортивного інтересу. Другий – свідків їхньої діяльності справді виходило дуже багато. Як не ховайся, а мужики-рибалки все одно вирахують злодіїв. Тим більше, що почалися вбивства козубських жителів – обидві останніх жертви могли просто впізнати Колю Череду.

Нарешті, нещасного Кулакова вони вбили із особливою жорстокістю, бо цей блаженний вже не раз траплявся на їхньому шляху і не просто траплявся, а вистежував компанію. Тут уперше з’являється холодна зброя – ніж для коління свиней. Трупи вони або скидають в Десну і віддають на поталу течії, або самі буксирують подалі від Тихого Затону.

Подібну версію можна прийняти в розробку навіть без натяжки. Аби не згадана вже обставина: ніж-колюн прохромив наскрізь уже мертве тіло Антона Кулакова.

Для чого тикати ножем трупи? Нема куди лють дівати? Може, вони тренувалися таким чином і далі збираються орудувати ножем уже по живому... Але ж у них пістолет є, могли б застрелити. Все одно на затоні постріл ніхто не почує, а послати кулю в людину декому навіть цікавіше...

Чи справді в темній воді щось живе?

Щось, що вимагає людських жертв...

Мельник гнав від себе думки про різних потвор та примар. Ясно сказано – тіло Кулакова волочили від того місця, де він ховався, до води. Раз щось може волочити людину, значить, це щось уже матеріальне. А примари, як всякий знає, не матеріальні. Раз в чогось є плоть, значить слід припускати: в воді живе не щось, а хтось.

Але хто, який Іхтіантдр[4]4
  Іхтіандр – персонаж популярного радянського фантастичного роману Олександра Бєляєва, людина із акулячими зябрами, яка могла жити на суші та під водою.


[Закрыть] може жити в Тихому Затоні?

Ольга не могла відповісти на це запитання. Власне, Мельник прикинув це, тому вирішив поки що не знайомити її з ходом своїх думок. Він узагалі ніколи не допускав до участі в розслідуванні сторонніх, не питав їхніх думок. Тим більше, що про його справжню роль у цій дивній історії ніхто на базі „Метеор” не знав.

У всякому разі, Мельнику дуже сподівався на це.

Він відчув, що готовий заснути, лише після того, як у голову прийшла проста і логічна думка – подивитися своїми очима на місце скоєння всіх злочинів. Тобто, особисто прогулятися на Тихий Затон.

Бажано в той час, коли там з’являються привиди.

З дідом Іваном удалося домовитися на диво легко. Мельнику здалося, що вчитель-пенсіонер відверто нудьгує. Власне, тому він, мабуть, без зайвої підозри поставився до повторного візиту „сценариста” і його проханню поїхати з ним уночі на затон, аби проникнутися духом цього місця. Дідусь навіть помітно пожвавився – все ж якась пригода, якась подія в розміреному та нудному житті сільського пенсіонера з вищою освітою.

Вирушили, коли почало сутеніти.

До того часу Мельник цілий день нудився, тинявся пляжем, купався, засмагав і навіть якось мляво реагував на товариство Ольги. Та, в свою чергу, відчувала – щось діється, але не особливо вникала в ситуацію. Обмовилася лиш: досі не відійшла від загибелі Кулакова, далі вважає себе частково винною в цьому, і взагалі – хоче скоро їхати звідси за прикладом подруг. Правда, натякнула білявка, стримує її лише його, Віталікова, присутність. Навіть готова ризикнути і спробувати все „по-серйозному”. На це Мельник тільки плечима знизав – жінки в нього вже були і благополучно кидали нестабільного мента. Однак вирішив не заважати Ользі – нехай спробує.

Але не тепер. Коли він зібрався плисти на Тихий Затон.

Дід Іван порадив саме сплавати туди. Берегом довго обходити, машини ж немає. По воді вони значно зріжуть шлях. До того ж, хитро посміхнувся він, так цікавіше. Є потрібна атмосфера. Мельник не сперечався: водою так водою. Тільки ж човна нема...

У Шалиги в хазяйстві гумовий човен знайшовся. Старенький, клеєний-переклеєний, зате, як запевнив дід, надійний і перевірений. Цілий вечір вони займалися тим, що перевіряли, чи не протікає він, а коли сонце поволі покотилося за ліс, почали збиратися. З горища пенсіонер витягнув невеличкий намет, правда попередив – двом буде тісно, та й дірка там у брезенті. Мельник заспокоїв його: сам він завбачливо прихопив із собою спальник. Комарі, правда, гризтимуть... Нічого, відмахнувся дід, є засіб проти них. Приймеш – і спатимеш мертво. Не чутимеш, як кусають. У підтвердження своїх слів показав Віталію півтора літрову пластикову пляшку з-під лимонаду, рівно на дві третини наповнену вже знайомою Мельнику рідиною.

Самогон, п’ятдесят градусів. Куди ж на природу без самогону.

До всього дід поклав у торбу шматок старого сала, зчистивши ножем шар солі та жовтий наліт, кілька цибулин, огірків, помідорин, півхлібини. Туди ж засунув справжню німецьку фінку – військовий трофей його батька, – та емальованого кухлика. На фоні цих серйозних зборів корінний городянин Мельник виглядав кумедно зі своїм спальником і двома банками рибних консервів, куплених у Люди в вагончику. На ньому була та ж сама брезентова куртка, спортивні штани, кросівки та кепка-бейсболка з великим козирком. До того ж він почував себе якось невпевнено без зброї. Та нічого, окрім ножа-викидухи з набірною ручкою в нього зараз не було. Мельник сподівався, що зброя йому не знадобиться.

Коли опустився сірий вечір, дід Іван перехрестився і вони рушили.

До річки йшли мовчки. Так само мовчки, перемовляючись лише короткими фраза мами на зразок „бери” і „давай”, спустили на воду човна. На Шализі були рибальські бахіли, він зайшов у воду і притримував човен, поки Мельник у своїх кросівках забирався всередину. Потім примостився сам на протилежному краю, але замість маленьких весел, якими зазвичай користуються в таких випадках завзяті рибалки, він витягнув з наплічника якусь алюмінієву трубку, почаклував над цією конструкцією, і ось уже тримав у руках розкладне алюмінієве весельце.

– Нічого собі, – вирвалося в Мельника.

– А ти як думав? Це мені колишній учень подарував. Не хотів мову з літературою вчити. Каже – не треба мені, я інженером буду. А інженерам книжки читати і грамотно писати не потрібно, у них мозок зовсім інакше влаштований. Таки бач, став конструктором. Правда, не в нас – за кордон виїхав, там такі більш потрібні, – говорячи так, Шалига працював своїм диво-веслом, повільно відгрібаючи від берега і вирівнюючи човен так, аби триматися перпендикулярно течії. – Оце приїжджав. Приходив, питався: „Що вам зробити, аби ви побачили, чого я без ваших підметів із присудками досяг?” Ось я таке весло замовив. За півроку з німецького міста Регенсбурга посилку отримав. Там – оця цяцька разом із інструкцією. Інструкція. Ясно, німецькою, мені автор українською переклав і від руки написав. Безграмотно ж написано! Знаєш, він слово „весло” через „и” пише...

Мельник не знав, чи щось треба на це відповідати, тому вирішив промовчати. Так вони перетнули Десну від берега до берега і вилізли, коли довкола вже стояла справжня нічна темрява. Мельника відразу атакували комарі, та ніколи було з ними воювати – дід Іван розпорядився братися за один край човна, сам узявся за другий і вони понесли його до спокійного водоймища. Це місце Шалига назвав тихою Десною.

Тут справді було тихо, пахло болотом і прілістю. З-під ніг сипонули в воду жаби. Чоловіки знову спустили човен на воду, і коли сіли, Мельник відчув – течії зовсім немає. Він попросив у Шалиги весло, та не впорався – човен він його гребних вправ почав крутитися довкола своєї осі, і дід Іван, зітхнувши, забрав весло назад. У його руках воно стало більш слухняним. Човен тихо сунув через заводь просто до порослого кущами протилежного берега, який темнів попереду. Коли до кущів лишилося зовсім недалеко, Шалига попередив:

– Я розвернуся, а ти тримайся міцніше і допомагай.

– Як допомагати?

– Сам побачиш. Темно, так ти руки перед собою тримай. Аби м ні за що не зачепилися, бо човен розірветься – точно звідси не виберемося.

Мельник не встиг здивуватися, як дід Іван кількома гребками розвернув човен, і тепер він рухався кормою вперед. Віталієві лишалося тільки послухати його і виконати наказ, коли човен урізався в кущі.

Мельник закрився руками від гілок і чекав, що вони тицьнуться об берег. Та цього не сталося – човен пройшов крізь кущі і вони опинилися в вузькому проході. Це була якась невеличка протока, котра, як зрозумів Віталій, вела до Тихого Затону.

– Не спи, йолки-палки! – попередив Шалига. Мельник пригнувся. Гілки черкнули по голові, мало не збивши з неї кепку. Виставивши перед собою руки, він відразу наштовхнувся на корч, що визирав з води, інстинктивно відштовхнув його від себе. Від поштовху човен гойднувся, та все ж таки ввійшов у потрібний фарватер. Наступний корч виявився ліворуч. Далі їх було ще кілька. Вони рухалися повільно, дід Іван лише торкався веслом поверхні води і так само намацував краєм весла в непролазній темряві корчі, відштовхуючись від них і не даючи човну зав’язнути.

Куща ставали все густішими, протока серед них – усе вужчою. Несподівано рука Мельника наштовхнулася на стовбур дерева. Вочевидь, це була верба, яка росла просто з води. Човен зупинився, і дід Іван, знавець цих місць, запитав чомусь пошепки:

– Дерево?

– Ага, – так само пошепки відповів Віталій.

– Бери направо, там місця більше. З лівого боку латаття густе по воді, заплутаємося – надовго сядемо.

– А тут глибоко?

– Не знаю, не міряв. Раз дерево росте, значить, дно десь є. Ти менше патякай, не гуляй.

Мельник слухняно відштовхнувся у правий бік. Човен обплив дерево і далі знов почав рухатися у фарватері між корчів. Якась гілка, що висіла надто низько, подряпала Віталію щоку, та він не зважав: його почала захоплювати сама пригода як така. Не важливо, що чекає попереду. Головне – процес: плисти в темряві вузеньким проходом, долаючи різні перешкоди і невпинно просуваючись до кінцевої мети.

Вона не забарилася. Верболіз несподівано розсунувся, дід Іван зробив кілька сильних рухів веслом, і човен виплив із заростів. Уже вийшов місяць, ніч обіцяла бути світлою. У цьому тьмяному місячному світлі Віталій Мельник побачив Тихий Затон.

Він мав форму неправильного кола. Так, ніби його намалювала на білому аркуші паперу маленька дитина. Олівець стрибав у її руці, та вона все ж таки з’єднала краї кола, причому – абияк. На око Мельник не міг прикинути, тим більше – вночі, скільки затон бодай приблизно займає в діаметрі. Але якщо дивитися на темні краї берегів, то не менше п’ятисот метрів. Ураховуючи нерівність берегів, з середини затону відстань до одного берега була меншою, до протилежного – трошки більшою. Місячна доріжка висвітлювала темні плями латаття, абияк розкидані по поверхні темної води. Довкола було тихо, якщо не рахувати комариного писку.

Дід Іван спрямував човна до найближчого берега. Вони врізалися в осоку, і Шалига, розвернувши човен боком, спробував дотягнутися веслом до краю берега. Мельник допомагав йому, хапаючись за очеретини і марно намагаючись підтягтися таким чином до твердої поверхні. Нарешті спільними зусиллями їм це вдалося, і Мельник обережно переступив на глинистий берег, затягнув на нього човна і подав руку Шализі. Той не відмовився, вибрався на тверде і тепер вони разом витягли човен на траву далі від краю води. Віталій тільки тепер звернув увагу, що аж засапався, хоча нічого особливого, такого, що вимагало докладання сильних фізичних зусиль, він не робив. Здається, в кросівки таки набралася вода – в п’ятах щось хлюпало.

У наплічнику старого виявився ліхтарик. Світив він недалеко, але цього виявилося досить, аби знайти підходящу невеличку галявину, затягти туди човна і розпалити в її середині вогнище. При світлі багаття чоловіки поставили намет. Далі Мельник почав ладнати спальник, а Шалига – розкладати біля вогнища нехитру закуску.

Вони присіли біля човна, який перевернули догори дном. Кухлик був один, та в тому, аби пити по черзі, жоден із них не бачив жодної проблеми.

Циферблат Віталієвого годинника показував початок дванадцятої ночі, коли вони спорожнили пляшку під дідові історії. Потім Шалига поліз у намет, а Мельник насилу втрапив усередину спального мішка. Дід виявився правий – комарі зовсім не турбували, хоча й дзижчали під вухом.

Заснув Мельник швидко, щойно голова торкнулася землі.

Прокинувся так само несподівано і невідомо від чого. Ніби хто штовхнув у бік. Дивно – Мельнику здалося, ніби він спав із розплющеними очима, така темрява стояла навкруги. Навіть місяць кудись заховався, хоча небо над верхівками дерев було рясно всипане зорями. Попри це довкола на відстані простягнутою руки було темно.

Вогнище догоріло, в ньому ледь жевріли вуглинки. Мельник спробував спати далі, повернувшись на інший бік, та сон чомусь не йшов. Тоді він вибрався зі спальника і мерзлякувато потер себе руками за плечі. Тут про себе нагадав сечовий міхур, і Віталій нарешті зрозумів, що його розбудило. Відійшовши далі під дерево, він помочився, підтягнув штани і, прихилившись до стовбура, закурив. Голова трошки паморочилася, але все це – від прийнятого на груди півлітра міцного алкоголю. Цигарка не привела до тями, від неї в роті стало тільки гірше, і Мельник кинув недопалок під ноги, затоптав вогник носаком. Тільки тепер зрозумів – у спальник він поліз взутий. Нічого, коли стільки вип’єш, не таке буває.

Шум, долетів до його вух, Мельник спочатку сприйняв за шум у голові. Потім виразно почув, як шум набирає форму голосів. Власне, це були не чіткі голоси, а чиїсь пересмішки.

Звуки доносилися з боку затону. Біля води хтось був і не особливо боявся сторонніх очей, раз так шумно себе поводить.

Пригнувшись, Віталій скрадливо посунув ближче до берега. Дерева розступилися перед ним, відкриваючи вид на темний Тихий Затон. Місяць раптово вийшов з-за хмари, освітивши своїм млявим світлом усе довкола, і Мельник укляк на місці від побаченої картини. На якійсь момент у нього відібрало дар мови.

Просто посеред затону кружляли, сплівшись у веселому хороводі, шестеро молодих дівчат. Кожна мала довге волосся, що сягало нижче плечей. На кожній було щось на кшталт білої нічної сорочки. Дівчата то занурювались у воду по плечі, то виринали по пояс. Власні ігрища їм дуже подобалися, бо веселий регіт ставав дедалі сильнішим. Тут одна з них побачила місячну доріжку, вирвалася з кола і пірнула просто в її середину. Її подруги з радісними вигуками зробили те ж саме і зникли з очей. Та не встиг Мельник навіть кліпнути, як вони вже виходили на берег.

Ставши рядком, вони майже синхронно нахилилися. Взяли сорочки за подоли і стягнули їх через голови. Їхні тіла сяяли, ніби просякнуті срібним місячним сяйвом. Взявшись за руки, сріблясті русалки знову завели хоровод, та раптом по черзі знову кинулися під місячні промені у воду. Причому не спричинили жодного сплеску.

Ззаду на плече Мельника лягла чиясь рука. Рвучко повернувшись, він побачив діда Івана. Очі його горіли в темряві якимось дивним, можна навіть сказати – нелюдським блиском. І дивилися вони не на Віталія, а ніби крізь нього.

– Подобаються тобі мої донечки? – запитав Шалига глухим, ніби утробним голосом, і Мельник помітив – губи його при цьому не ворушаться. Він справді наче говорив черевом.

– Д-донечки?

– Донечки, – дід сильніше стиснув його за плече. – Я їх так називаю. Вони давно тут живуть і все ніяк не одружаться. А вони ж молоді, їм заміж пора.

– Заміж?

– Чим погані? Все вони тут маються, нареченого собі шукають. Іди до них, іди, – дід пустив плече і розчепіреною правицею підштовхнув Мельника ближче до берега. Той позадкував і опинився біля самого краю води. Дід усе насувався, і Віталій відчув – зараз це чудовисько просто зіштовхне його в затон. Та враз дід зупинився і посміхнувся, показуючи повен рот ікол.

– Ви... чого?

– А ти – чого? Хто ти і для чого прийшов сюди, порушувати спокій цього тихого місця? Агов, дівчата, жених прийшов!

Русалки тут же виринули з води, обступили Мельника і завели довкола нього свій традиційний хоровод. Він не мін роздивитися ані їхніх тіл, ні їхніх облич. Бачив тільки довгі чорні та русяві коси, які метилялися з боку в бік, коли дівчата трусили головами, захопившись грою.

– Досить, досить! – зупинив їх дід жестом руки, і вони справді зупинилися, розірвали коло, стали рядком. – Подобається вам жених?

– Подобається, тату! – в тон відповіли вони.

– Тільки він один, а вас багато. Кому вибирати?

– Йому вибирати, тату! – пролунав стрункий хор.

– Ну, тепер гляди, – старий погрозив Мельнику скрюченим пальцем. – Дивись мені, вибери собі гарну дівку і скажи, чи зможеш жити з нею вічно.

– Вічно? – перепитав Віталій, ще нічого не розуміючи.

– Вічно, – кивнув старий. – Вони живуть під водою, і кого б ти не вибрав, вона забере тебе з собою. Ти назавжди залишишся тут, на Тихому Затоні.

– А... якщо я не хочу?

Дівчата присіли, обхопили голови руками і заголосили. Від їхнього крику різонуло вуха. Старий спохмурнів.

– Значить, тобі не подобається жодна з твоїх наречених? Ти дуже образив їх, чоловіче. Доведеться викликати їхнього сторожа. Ти спиш там, сторож?

Позаду Мельника забурлила вода, наче чайник на плиті кипів. Відскочивши вбік, він озирнувся. Темна вода справді парувала. Просто з пари на берег сунуло справжнє чудовисько з людським тулубом, щучою головою та вузлуватими кігтястими лапами. Паща ходила ходором, ряди гостреньких зубів блищали при місячному сяйві. Русалки з криком забігли за спину сторожа, а той уже простягав лапу до Мельника. Віталій сахнувся, позадкував, але наштовхнувся спиною на старого. Той міцно стояв на ногах, закриваючи порушнику спокою останній шлях до відступу.

– Це... це хто! Хто це! – закричав перелякано Мельник, хоча не чув власного голосу.

Дід Іван мовчав, стихли навіть русалки. Сторож Тихого Затону клацнув зубами, з пащі почувся скрипучий і булькаючий голос, слова ледь розібрати, та Мельник усе зрозумів:

– Я – смерть твоя!

Руки потягнулися до його шиї. Хотілося опиратися, та не було на те сил. Ось бридкі руки обхопили горло, поволі почали стискати, Віталій відчув, як бракне повітря...

...і підхопився, зайшовшись у кашлі.

Нічого не було. Стояла світла і тепла серпнева ніч. Вірніше, вона вже потроху переходила в сірий ранок. Лиш над самою водою клубочився ранковий туман. Мельник труснув головою, роззирнувся.

Жодних русалок. Жодних потворних сторожів із щучими головами. Ось човен, ось давно згасле вогнище, ось намет, з якого линув потужний храп підпилого напередодні діда Шалиги. Все ж таки Мельник вирішив не стримувати себе: кілька разів перехрестився, знову труснув головою і виповз з спальника. Тепер уже не вві сні, а наяву.

Сечовий міхур справді придавив, тому як би Віталій не перебував під враженням нічного кошмару, все одно обережно відійшов подалі від галявини, за дерево, і швиденько зробив своє діло, мимоволі дослухаючись при цьому.

І – почув. Не відразу, а почув, як з боку затону хлюпається щось велике. Тепер він не поспішав робити висновки. Спочатку вщипнув себе за руку, потім витягнув запальничку і, викресавши вогонь, підніс до нього руку. Коли вкусило, нарешті переконався: цього разу не спить. Хлюпання йому не вважається.

Так хлюпається в воді велика риба.

Мельник повільно опустився на траву і поповз ближче до води. Коли між ним і затоном лишився один густий кущ, він обережно визирнув з-за нього. Спочатку не бачив нічого. Поверхня води лишалася такою самою гладенькою, тихою і темною. Туман над нею нагадував клуби пару.

А потім з води десь недалеко від середини водойми просто в тумані на мить випірнуло щось велике, довгасте і таке саме темне.

Позначилася пара плавців на спині.

Невідома примара, хлюпнувши, зайшла назад під воду. І знову стало тихо.

Мельник чекав близько півгодини. За цей час нічого більше з води не виринало. Йому не хотілося вірити в те, що побачив. Спробував пояснити видіння наслідками великої кількості випитого.

Тільки якщо присутність уві сні русалок, вурдалаки і жахливого створіння, котре називає себе сторожем затону, ще можна пояснити, то плавучу істоту з чимось, схожим на великі плавці, матеріаліст Мельник пояснити для себе не міг.

Але він бачив її. На кілька секунд, але вона показалася з води в ріденький пелені туману.

Всі попередні жертви гинули приблизно в цей самий ранковий час. Мельнику не хотілося списувати все на нечисту силу, та ситуація складалася не на його користь – в темній воді справді щось плаває.

Дідові він вирішив про це не казати. І взагалі поки що мовчати про свої зорові галюцинації.

Розберемося.