Текст книги "Пекельний звіздар"

Автор книги: Александр Варго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 8 страниц)

Розділ 9

Прокинувся Івась удосвіта, зиркнув у вікно, а над над Дніпром туман стоїть і небо геть у хмарах.

– Похмура ж днина вдалася… – каже сам до себе. – І як се його їхати такою негодою!

Озирнувся по хаті, коли ж характерника й близько немає. От умився Івась і гайда в січове городище. Приходить до стайні, аж там Козуб із козаками двох коней веде. Жеребці мов змії – один карий, другий вороний, та так виграють, що глянути любо.

– Нічого коники! – каже Івась.

– Військо запорозьке низове дає нам сих скакунів у дорогу, – каже характерник. – Гнуздай свого жеребця, та будемо кувати!

Як під'їхав Івась до кузні, що була на Гасан-базарі, то коваль уже тих двох підкувати встиг. Припнули Йвасевого жеребця, коли ж до нього й приступу нема, – хвицяється, мов скажений, і хропе.

– Чекай-но, – каже Івась ковалеві, – я його вкоськаю!

Та й узяв коня за передню ногу і в коліні зігнув. А коваль аж на виду поблід.

– Куди ти лізеш оцеє, урвителю! – каже. – Се ж не жеребець, а сатана достеменний, – вмить заб'є!

– Ти діло роби! – каже йому Івась.

Взяв коваль вухналі в зуби та й почав гнідого кувати. Диво дивнеє: стоїть той і не ворухнеться, тільки поглядає на Івася пильним оком. От перекували всі чотири копита, то коваль і питає:

– Як се він тебе слухається, диявол такий?

– Се, – каже Івась, – брат мій менший! Як уродився, то занесли його до хати, бо холодно було, от і жив я з ним усеньку зиму! Тепер тільки мене і знає, більше нікого. Було, вертаємо з дідом із млина, то він за сім верстов дух мій чує!

– О, – каже характерник, – у коней нюх, що куди тим собакам!

– Та в цього нюх кращий, ніж у моєї баби був, – каже Івась. – А та чула навіть те, що в сусідньому селі робиться… Ото вийде надвір, повітря понюхає да й каже: оцеє, каже, в Куделі кабана зарізали та смалять, а в Біденків хліб якраз печуть, та не житній, а з питльованого борошна!

Зареготалися коваль із характерником.

– Весело вам жилося на тому хуторі! – каже Козуб.

– Та як коли… – зітхнув Івась. – Ну що… проїду я востаннє понад Дніпром, га?

– Гайда, – каже характерник. – А я ще до кошового маю зайти.

Добряче кінь був підкований – гнав як вітер і хоч би раз тобі спіткнувся. Верстов із п'ять промчав Івась понад берегом, а тоді назад завернув і як доїжджав до Січи, то пустив коня кроком.

Стояв доокруж густий молочно-білий туман. Їде Івась та й озирається на всі боки. Хотілося востаннє на Дніпро глянути, на Великий Луг та на степи… та ба, така імла залягла, що нічогісінько не видно! От минає він могилу, що над самісіньким берегом височіла, коли ж чує: зашаруділо щось у бур'янах.

Був би на те він і уваги не звернув, та жеребець вуха наставив і хоркнув стривожено.

– Пугу, пугу! – крикнув Івась.

Та ніхто й не обізвався.

– Гайда, – каже Івась гнідому. – То бабаки жирують!

Та й рушив було із місця, коли ж тут знову завовтузилося в бур'янах – і щось обпекло його вище ліктя.

Глянув Івась, а в плечі у нього стріла.

– Ох ти ж чортів сину! – зойкнув він.

Та коня обернув і прямісінько в ті бур'яни. Підхопилося щось попереду та гайда до Дніпра. Добре вибрало собі засідку: зразу коло могили починалися шелюги, то воно вскочило туди та й хаміль-хаміль у плавні.

– А щоб тобі добра не було! – каже Івась.

Вертає назад, аж у траві лук валяється – так утікала вража личина, що й оружжя згубила. Насилу зліз малий козак із коня, підняв того лука і видряпався у сідло.

– Ще кривлею спливу тут! – каже сам до себе. – От халепа!

Глянув, а рана й не кровить. Лише рука стала мов не своя, геть заціпла. Вдарив тоді він жеребця п'ятами та й погнав чимдуж у Січ.

Заїжджає Івась у кріпость, аж назустріч Козуб іде з Барилом.

– А се що за лихо?!

– Стрілив хтось із могили, – каже малий козак. – Шкода, не здогнав я його!..

– Ану злазь! – каже характерник.

Та й запровадив його до стайні. Глянув Івась, а стріла геть рану роздерла і кров уже біжить.

– Пусте, – каже характерник. – Неглибоко застряла. Добре, що не чіпав, а то гірше було б!

– Хто ж у тебе поціляв? – питає Барило.

– Якби ж то я знав! – каже Івась. – Така імла, що світа не видно, та ще й плавні поруч!.. Воно й утекло.

Зашепотів щось Козуб, і кров перестала бігти. Взяв тоді він стрілу обома руками, обернув помалу та й витяг.

Зігнув руку Івась, а вона й не болить уже.

– Хутко ж у тебе все воно робиться! – каже Барило характерникові.

– Умили його водою, що тече з-під Дажбожого Явора, то не шкодить йому людське оружжя… – каже характерник, оглядаючи стрілу. – Та се не проста стріла – он яке вістря!

– Такі вістря на тому городищі були, де богатир похований… – каже Івась.

– Шереметське се оружжя, – каже характерник. – Ану ж бо спробую!..

Та й почав такими словами став промовляти:

– На городом над Київом золота стріла летіла. Перо в неї з пави-птиці, вістря в неї з білої криці. У синій Дніпро вона впала, бистра вода її забрала. Несла вона її, несла та й до кремінної гори принесла. А я, бісуркан-характерник, до рук її прибираю, Божим словом її заклинаю, у неї питаю: звідки ти, золота стріло? Чи ти з сього світа чи ти з того? Чи ти людська чи ти навська, чи ти литовська чи то московська? В поміч мені Господь і пречиста Лада! Слово моє, мов камінь. Амінь.

Як сказав він се, то здригнулася стріла, почала звиватися, а тоді скрутилася і засичала. Дивиться Івась, а характерник у руках гадюку держить.

– Господе, Твоя воля! – зойкнув Івась.

Вдарив Козуб тую гадюку об стійло головою, кинув додолу і роздушив чоботом.

– Оттак-пак! – озвався він урешті. І втер чоло рукавом.

– Що то було?! – вирячивши очі, питає Барило.

– Смерть то була! – каже понуро характерник. – Тільки не моя, а його… – та й кивнув на Івася.

Зблід малий козак.

– А хто ж се на мене так завзявся? – питає в Козуба.

– Знайшов хтось шереметську стрілу, набив її на держак і перо почепив, а тоді закляв на твою погибель, – каже характерник. – Тільки не знав, що людське оружжя тебе не вбиває… Через те і рана неглибока була.

– Я он і лука того знайшов!.. – каже Івась.

Та й показує характерникові.

– Ану дай сюди… дай! – раптом каже Барило.

Взяв того лука, глянув на нього та й притьма вибіг зі стайні.

– Куди се він? – питає Івась.

– А ти ще не здогадався? – каже характерник. – Ну, зараз побачиш!

За хвилю вертає Барило, а з ним цілий гурт козаків із хлопчачого куреня.

– То чий се лук? – питає у них Барило.

– Барабашів, Барабашів! – загаласували усі. – Осьо й мітка на ньому! Се його лук, гицля такого!

– Так утікав із Січи, що й лука згубив, – каже Ладько. – А де його знайшли?

– Та… далеко звідціля! – каже Івась. І похопився зразу: – Як се – утікав?..

Сплюнув Барило.

– Поцупив, песький син, коня в Стеблівському курені й дременув світ за очі! Ще й оружжя моє взяв із собою…

– А чого ж, – каже Івась, – у степу воно йому згодиться!

Зиркнув на нього Барило та й зареготався.

– Сам я винен, – каже, – не розгледів, що з нього харциз росте, а не козак! От і маєш…

– Та річ не в тому, – встряв характерник. – Не міг він заклясти сюю стрілу, бо на теє могутнього бісуркана треба! Хтось, певне, дав йому се оружжя, а хто – про се і балакати зайве…

Тут і сяйнув Івасеві здогад.

– То він звіздареві служить! – вигукнув малий козак. – Недарма ж і огонь розвів у ямі, щоб мене задушити…

– А татар на нас хто нацькував, як ми рибу ловили! – каже Найда. – Він же, гицель, іззаду йшов, а як щез, то за хвилю й вони появилися!..

– Ну, от, – каже характерник, – знаємо тепер, хто капості чинитиме нам у дорозі…

Та й махнув рукою.

– Ходімо, – каже, – обідати!

Вже за полудень хилилося, коли вони вивели коней зі стайні. На обох січових жеребцях була добряча збруя – не нова, але притерта вже, а на поводового ще й сакви прив'язали із харчами та оружжям.

Плигнув Івась у сідло та й ляснув нагайкою по халяві.

– Ех, – каже, – шкода Січ покидати! Так добре було тут…

– Гей, козаче, – каже йому характерник, – стільки ще прийдеться згубити в сім житті! Не привикай ні до чого, бо жаль буде. А як утратиш, то не шкодуй… Краще візьми осьо!..

Та й дає Івасеві два пістолі, ріг із порохом та ладунку.

– Умієш із цим обходитися?

– Ще й як! – каже Івась, засовуючи пістолі в сідельну кобуру. – Хоч мені більше лук до вподоби.

– Ну, то тримай од мене дарунок, – каже Богун, подаючи йому сагайдак зі стрілами.

Заглянув Івась усередину та й свиснув.

– Добрячі стріли… турецькі! Отакі я на ярмарку бачив, та купити не було за що.

Коли ж тут біжать і Найда з Ладьком. Захекалися обоє, мов ті хорти.

– На осьо! – кажуть. Та й дають йому якусь торбину.

– Що тут? – питає Івась.

– Коржі, – каже Найда. – Од нашого куреня!.

Розв'язав Івась торбину, одламав шмат і покуштував.

– Ого, – каже, – добренні коржі! А то ми в дорогу тільки пшона взяли та конини.

Коли ж тут заіржав гнідий, аж виляски пішли.

– Ну, – каже характерник, – пора!

– Нехай же Батько Троян буде з вами і пречиста Лада, – каже їм Богун.

– Нехай береже вас обох сила та міць небесна! – кажуть Ганжа з Кривоносом.

– Вертайтеся хутчіш! – каже Ладько.

Пхнув Козуб свого коня та й поїхав до брами, а Йвась із поводовим за ним услід рушив.

– Гайда на вал! – каже Найда Ладькові.

Вибігли вони на забороло та й поставали. Туман був над степами, що й могил не видно. Дивляться козаки, аж Івась із характерником вже й місток переїхали.

– Егей! – заволав Найда.

Пришпорив характерник жеребця і погнав учвал понад берегом. А Йвась озирнувся, махнув їм рукою та й услід за Козубом помчав. Ще хвилю мріла його постать, а потім ковтнула її імла.