Текст книги "Пекельний звіздар"

Автор книги: Александр Варго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

Розділ 7

От минув після того один тиждень, а потім і другий. Щоранку ходив Івась до Барила вчитися фехту, і так напрактикувався, що запорожець нахвалитися ним не міг. А тим часом і весна прийшла. Зазеленіли степи, плавні й острови Дніпрові, злетілася сила-силенна птаства, що у вирії зимувало, й такий клекіт, кахкання та курликання стояли, що хоч вуха затуляй. Одної гожої днини зібрав Барило хлопчачий курінь у степу та й каже:

– Сьогодні будемо у війни гуляти. Одні засядуть на старому городищі, а другі будуть брати його приступом. Тільки ж цур, голови одне одному не розбивати!

Та й одділив десятків зо три й послав, щоб шанці покопали на височенній горі, що стояла у полі.

– Ми тут уже не раз воювали, – каже Найда, як вони на тую гору видряпалися. – Он і шанці є… підправимо трохи та й добре буде!

– А тут і вали якісь наче стояли… – каже Івась, роззирнувшись кругом.

– Се давня кріпость, – каже йому Ладько. – Після дощу тут стільки всяких черепків, залізяк та грошей дрібних вимиває, що куди там! Он Барабаш якось золотого знайшов…

Побрали вони рискалі та й почали тії шанці підправляти. Як упоралися з тим ділом, то отаман побіг униз, а Йвась застромив заступа в землю й каже:

– Ху… оце спека! А що ж воно влітку буде?

Коли ж тут Барабаш підходить.

– Ти, – каже Йвасеві, – дурню, глянь-бо!

– А що?

– Кров на нозі!

Зиркнув Івась на ноги, та нічого не побачив.

– Де?

– Уклонився козі! – зареготався Барабаш.

Прикусив Івась губу. Купив його цей бевзень, що вже й балакати!

– Та ти, бачу, жартун… – каже йому Івась. – А от скажи: покіс!

– А нащо?

– А, – каже Івась, – боїшся? Боїшся сказати, еге?

– Я?

– А хто ж іще!

– Та я нічого не боюся!

– А скажи!

– Ну, то й скажу! А що?

– То скажи!

– Ну, – каже Барабаш, – покіс…

– Поцілуй кота під хвіст! – зареготався Івась, а за ним і Ладько з Найдою.

Стиснув Барабаш кулаки, та мовчить.

– А от скажи: кресало! – каже йому Івась.

– А се нащо?

– Просто так… от скажи!

– Ну, кресало…

– Вкрав Барабаш сало! – знову зареготав Івась, а за ним і братчики всі, що слухали ту чудасію. – А от скажи: лопух!

– Ну, лопух… та й що?

– Твій батько спух! – ще дужче зареготався Івась.

– А, – каже Барабаш, – он ти як, песький сину!..

Та й кинувсь на Івася. Не встиг отямитися малий козак, як одоробало згребло його обіруч та й повалило додолу. Почали вони качатися по землі та молотити одне одного кулаками. Тяжкий був той Барабаш та й вищий од Івася, то ніяк не вдавалося його побороти. Аж ось ухопив його малий козак за шию та й буцнув лобом у перенісся. Заволав Барабаш не своїм голосом, що й у Січі, певне, почули, а Йвась покотив його, верхи сів і давай гамселити обома руками та приказувати:

– Отеє тобі, обіяснику, кров на нозі! Ось тобі! Ось тобі! Начувайся, гицлю!

Коли ж тут отаман біжить.

– А се що за веремія?! – кричить. – Зараз обоє нагайкою заробите!

Схопився Івась, а за ним і Барабаш звівся на ноги. Ніс розквашений, і кров порозмазувалася товстою мармизою.

– Ану слухати всім! – гукнув отаман. – Зараз підуть на нас із долу штурмом. Хлопці там усе старші, ціла сотня – то, може, здолають нас та займатимуть у бран. Барило сказав: який козак зуміє зі зброєю вирватися й утекти чи сховатися, тому червоного пояса подарує і зробить хорунжим!

Загомоніли хлопці. Хорунжий – другий чоловік у курені після отамана!

– Ото розбирайтеся по шанцях і ждіть! – каже отаман.

– Он лізуть уже! – заволали хлопці. – Ідуть на штурм!

Засіли Івась із Найдою та Ладьком у шанці, глянули в діл, а там уже сотня пагорб обліпила, як мурашня. Дряпаються козаки, та так завзято, наче й справді ляську кріпость штурмують. Як підлізли трохи вище, отаман і каже:

– А тепер – грудками на них!

Похапали хлопці груддя, що валялося кругом, а давай жбурляти в напасників. Почулися зойки й прокльони, комусь в око, ще комусь по носі влучили, та не спинилися козаки. Лізуть і лізуть, вже й до маківки добралися.

– Ратища взяли! – гукає отаман. – Бігом, бігом… на гору вже вилазять!

Почали хлопці тичками спихати напасників із кручі, та запізно було. Лізуть вони, як оси, вже з одного боку оборону прорвали. Вхопилися Івась, Ладько та Найда за тичку впоперек та як пхнуть нею чотирьох козаків, що вилізли вже на гору, – ті й покотилися коміть-головою.

– Слава! – заволав Івась.

Аж тут іззаду й навалилися на них напасники. Звинувся малий козак, одного дзизнув шаблею по лобі, другому штихом дав під ребра, а тоді відразу з трьома зчепився. Торохнули дерев'яні шаблі, та за хвилю качалися вже всі троє на землі й лементували, мов на пуп, – дав їм Івась по разу, й доста із них виявилося. Коли ж гляне: повалили Найду і в'яжуть ликами, Ладько шаблю згубив та втікає, а кругом одні вороги.

«Узяли гору над нами! – думає Івась. – Хоч би в полон тепер не зайняли, гицлі такі»!

Та ноги на плечі й латата звідтіля. Тільки й на те запізно було: оточили їх зусібіч, та так грамотно, що й вуж не прослизне. Ловлять усіх поспіль, ось-ось і Йвася до рук спірвуть.

Роззирнувся малий козак доокруж, бачить: яма під валом, поснована ожиновими батогами. Плигнув він туди й причаївся.

– Тут він десь, тут! – кажуть зверху.

– Шукайте, шукайте! – гукає отаман ворожої сотні. – Як хоч один утече, то дарма й трудилися!

«Ага, – думає собі Йвась, – їм треба всіх переловити! От дзуськи ж вам»!

– Та під валом він пропав! – каже хтось нагорі. – Ану гляньте!

Бачить Івась, що непереливки, та й заліз у самий куток. Аж глип: нора чорніє – лис, певне, вирив чи борсук.

– Яма тут! – кричать зверху. – Ану дайте хто-небудь тичку!

Нічого не вдієш: ліг малий козак та й поплазував у нору, як той вуж. Викопана була вона в глині, твердій, мов кремінь, то Йвась геть боки обдер, поки заліз досередини. А в яму вже тичкою штурхають.

«Треба далі повзти, – думає собі малий козак. – Всередині нора більша, то сховаюся».

От плазує він, а вже й темно зробилося, бо геть світло собою затулив. Репетують нагорі, та голоси вже ледве чутно – либонь, далеко заповз. От і поширшала нора, а далі повіяло духом звірячого кубла.

«Ану ж бо тут вовк живе»! – подумав Івась.

Та й намацав запоясника. Як захоче його вовк із'їсти, то дасть він йому чосу!

Та, певне, кубло вже було покинуте, бо ні шереху не почув Івась у норі. Й нагорі перестали галасувати.

«Посиджу тут часину та й назад, – подумав малий козак. – А то ще засядуть та зловлять мене».

Кругла була нора, то він вирішив далі пролізти та знайти рівне місце. Посунувся трохи – та й загримів сторч головою вниз, аж каганці в очах посвітили.

– Ох дідько б тебе ж ухопив! – каже Івась, насилу зводячись на ноги. – Що ж се за лихо таке, га! Куди ж се нечиста сила мене занесла! От правду кажуть: од дурної голови та й ногам горе!

Темно кругом було, хоч в писок дай. Випростався Івась на всенький зріст – і не дістав стелі головою.

– Гарно, гарно… – каже сам собі. – Що ж воно за яма така, га?

Було у нього в кишені кресало і губка, виварена в селітрі. Дістав малий козак те причандалля, черконув раз, удруге – та й підпалив губку. Роздмухав її та й підняв над головою.

Була то здорова печера, видовбана у глині, з круглим склепінням і якимись кубахами по боках. Посередині чорніло згарище, наче багаття хто палив, а далі все тонуло у пітьмі.

– Може, тут золото заховали? – каже собі Йвась. – Га?

Та й рушив уперед. Як дійшов до кінця печери, то зазяяв перед ним темний лаз. Віяло звідтіля холодом, а як посвітив Івась, то побачив, що провадить той хідник углибину.

– І що б то воно могло бути? – питається сам себе.

Хотів було спуститися туди, та похопився, що вже багацько часу згаяв.

– Добре, – каже собі під носа, – вилізу нагору, а тоді гукну Ладька з Найдою! Як тут гроші лежать, то на трьох поділимо. А чом би й ні!

Посвітив та й бачить, що до нори й геть невисоко. І стіна там обвалилася, то можна по ній вилізти.

– От найдемо тут золото, самоцвіти та клейноди ріжні, – каже Івась, залазячи у нору. – Купимо коні, ридвани, дороге оружжя справимо… та й будемо перві козаки на всю Україну!

І закашлявся.

– Чи се губка так чадить? – каже сам до себе. – Так погасив же я її!

Принюхався, коли ж із нори потягло живим чадом. Вліз уже Івась туди вперед головою, та як дихнув того чаду, то мало не задушився.

– Подуріли вони чи що! – каже собі. – Певне, викурити мене хочуть, як лиса…

Та й притьма подався назад.

– Здуріти можна! Як се Барило дав їм такого накоїти? Се ж бузувірство якесь!

А дим валить з нори і валить – вже геть усю печеру заповнив. Кашляючи та задихаючись, відступив Івась у кінець печери і почав спускатися тим лазом, що передніше побачив. Певне, тягло десь у підземелля, бо диму повнісінько було й там. Перелякався Івась та й ну ж бо втікати. Лаз петляв з боку на бік, заходив у глухий кут, розгалужувався, і малий козак разом з ним завертав. Вже й диму не стало чути, а він знай біжить, не розбираючи дороги.

Врешті спіткнувся та й заорав носом у землю.

– Господе, твоя воля! – каже. – Хто ж се на мене так завзявся!..

І заплакав, бо хоч і козак був, але ж малий ще. Стояла кругом глуха могильна пітьма. Ні вітерець у ній не повіє, ні пташина яка не озветься – лише чутно було його хлипання. Аж за хвилю чи й дві припинилися сльози. Що ж його плакати, думає Івась, – ділу все одно не зарадиш!

Подумав трохи та дістав губку і роздмухав її. Як загорівся огонь, то побачив малий козак, що лаз високий зробився, з круглим склепінням, а від нього у всі боки розходиться ще кількоро хідників.

– Ну, і куди оцеє тепер мені йти? – питається сам у себе.

Постоявши трохи, зміркував Івась, що таки треба вертати назад. Може, дим уже й розвіявся. А, може, й шукатимуть його, – вже ж Барило побачив, що одного козака нема! От подався він угору, присвічуючи губкою, котра то розгорялася, то пригасала. Хідник ішов прямісінько, нікуди не звертаючи; далі почалися східці. Почав підійматися ними малий козак, а в самого серце завмерло: не було тих сходин, коли він тікав, бо загримів би з них у темряві!

За хвилю скінчилися східці, й опинився Івась на рівному майданчику. Присвітив та й бачить: три лази чорніють у стіні. Й усі врізнобіч провадять.

Отоді й утямив малий козак, що заблукав під землею.

– Оце гарно, – каже.

Та й сів під стіною. А що було робити?

Отак із годину сидів він, утомлено схиливши голову на коліна. Скувала його така змора, що й пальцем годі поворухнути.

Коли ж чує зненацька: немов щось загукало під землею.

Вмить де й утома поділася – схопився він, як обпечений, і давай прислухатися. За хвилю голос той знову почувся, ще ближче. Поміркував Івась та й утямив, що гукає в одному з тих трьох лазів.

– Агов! – крикнув він, склавши долоні сурмою.

– Ов! – прогучало десь далеко.

«Се мене хлопці шукають, – думає малий козак. – Певне, нору розкопали та побачили, що там печера й підземелля»!

Звернув Івась у той лаз і прислухався знову. Тихо було як у могилі, тільки серце калатало. Рушив він уперед. Насилу кроків з десять ступнув, – а попереду блимнув огник!

– Агов! – знову крикнув Івась і помчав уперед чимдуж.

Огник блимнув і погас, та за мить засвітився знову. Біжить Івась, уже й захекався, а вогник все далеко та й далеко.

– Не чуєте чи що, йолопи! – у відчаї заволав Івась. – Тут я, тут!

І знову блимнув огник та й погас.

Зупинився малий козак, дмухнув на губку і роззирнувся зокола. Аж тепер угледів він, що хідник височенний зробився, у чотири чоловіка заввиш, і провадить углибину. Доторкнувся Івась до стіни, аж то не пісок, а камінь.

«Се вже я в самісіньке серце землі спустився, чи що?» – думає він.

Та й попростував уперед. Ішов хідник під укіс, та вже все одно було: кудись він мав допровадити.

Урешті зробився він такий широченний, що світло від губки й до стін уже не досягало. Дмухнув Івась на неї та й бачить: темніє щось під стіною.

Підійшов ближче, коли ж то чоловік сидить. Вбраний у позолочений панцир, при боці меч зі срібним навершям, а на колінах лежить шолом. Ні слова не каже, тільки дивиться на Йвася.

– Гей, – питає його малий козак, – ти чого тут сидиш?

Та й простягнув руку. Насилу доторкнувся до нього, а той і розсипався на порох.

«Мрець»! – зрозумів Івась.

І став у нього чуб на голові дибом. Рушив уперед, тримаючи палаючу губку над головою, а під стіною цілий ряд небіжчиків сидить. Були там жінки у таких сукнях, що Івась і не бачив їх ніколи, дівчата в намистах зі шляхетного каміння й золотих вінцях, дідугани з сивими бородами… кого тільки не було там! Тхнуло від них такою давниною, що Івасеві мимохіть пригадалися характерникові казки. Іде він, іде, а ряд той усе не кінчається.

Аж попереду знову свінув той огник. Став Івась та й дивиться на нього.

«Се блуд мене водить підземеллями», – майнула у нього думка в голові.

Та майнула вона і щезла. Рушив Івась на той вогник, бо більше нікуди було йти. А вогник уже й не гасне. Побачив малий козак, що світліше стає довкруги, а хідник зробився справжнісіньким коридором, вирубаним у суцільному камені. І провадив той коридор униз та й униз.

От пройшов трохи Івась та й бачить: неначе заграва займається у пітьмі. Що глибше він спускається, то дужче стає те світло. А вогник уже не пропадає та знай прямує до тої заграви.

Аж ось видно стало в коридорі, як удень, і ще здаля побачив Івась височенну камінну браму. Накреслені на ній були якісь химерні знаки, а довкола горіли смолоскипи. Почувся чийсь регіт, і перед Івасем раптом десь узялося дитинча з палаючим віхтем у руці. Очі його були червоні, мов жаруки, а замість ніг були курячі лапи. Крутнулося воно – і щезло, мов туман на воді.

«Господе, – думає Івась, – та се ж потерча»!

Підходить він до брами, а вона й розчинилася перед ним.

Вдарило йому в вічі світло від сотень смолоскипів, і побачив він величезний покій. Стеля його губилася у пітьмі, й попід стінами стояли люди. Так багато було їх, що й не злічити. От простує Івась поміж ними й бачить: тріщать і чадять смолоскипи вгорі, капає на них палаюча живиця, а люди тії стоять і мовчать.

Іде малий козак і сам не знає, що з ним діється. Аж бачить: у кінці покою стоїть височенне старе свічадо. Таке давнє воно, що шкло аж потьмяніло.

Він підходить до нього і зупиняється. У свічаді клубочиться сіра імлиста каламуть. Аж ось із тої імли помалу починає вирізнятися чиясь постать. Вона коливається, прибираючи дедалі чіткіших контурів, і врешті він бачить, що це якась дівчина.

На ній вінок із сухих квітів та листя і полотняна сорочка, гаптована чорною заполоччю. Лице її біле, мов сніг, а погляд холодний і непорушний.

– Ну що, – каже вона, – прийшов-таки?

– Прийшов, – каже Івась.

Засміялася та дівчина, й регіт її моторошно загучав попід склепінням покою.

– І оберіг приніс?

– Приніс, – каже Івась.

– Як світ був молодий, учинив його Коштруб на Дівич-горі, щоб вічно були поміж людьми радість і любов… Та хіба ж буває радість без горя, а любов без ненависти?

– Не буває, – каже Івась.

– Ви чините добро, а воно обертається злом. Ви даєте життя, а воно приносить смерть. Сестра моя чуває над сим світом, та ласка її пропадає дарма і сходить у нівеч… Од нащада світа поміж вами сей оберіг, та марно пропадає його сила.

– Марно, – каже Івась.

І тоді простягнула вона руку.

– Віддай його мені!

Стрепенувся Івась і немовби збудився. Глянув на тую дівчину і впізнав, що то Нея, дива Обида, котра приходила до нього вві сні.

– Який же козак із мене був би, якби я віддав образ Лади, котрій усе козацтво служить з-перед віку? – питається в Неї. – Таж мене всі пращурі проклянуть!

– Як оддаси мені сей оберіг, то зміниться світ і не стане Дажбожого Иру, а душі пращурів підуть у безвість, – каже дива Обида. – Віддай!

І простягає до нього руку, ось-ось до плеча доторкнеться.

Страшно стало Івасеві, як ніколи в житті.

– Батьку Дажбоже, славен Трояне! – вигукнув він, сам не тямлячи, що каже, бо промовляв його вустами хтось інший. – Пречиста Ладо!

Зареготалася Нея, і її сміх моторошно загучав у камінному покої.

– Не взивай до богів, бо тут не владарюють вони і їхній Оберіг не має тут сили! Втретє кажу тобі: віддай образ Тієї, що була колись моєю сестрою!

– А зі мною що тоді буде? – питається Івась.

Тут зареготалися люди, що досі мовчки стояли у покої, й той сміх був як грім.

– Бач, навіть мерці сміються з тебе… – каже дива Обида. – Що буде, питаєш?

– Еге ж, – каже Івась.

– З глини тебе зліпили, – в глину ти і обернешся!

І тоді розлютився Івась не на жарт. А що, думає, все одно пропадати!

– Не віддам! – каже.

– Як се?.. – питається Нея.

– А отак! Не на того напала! Не зречеться козак Пречистої Панни, бо хто він тоді й буде! Крамар буде, писар-нікчема, гречкосій задрипаний, а не лицар Матери Лади!

– А знаєш, що я зроблю з тобою? – питає дива.

– А мені все одно! – каже Івась. – Пожив уже на світі… дев'ять год, слава Богу! З пекельною силою змагався, на Січі козакував… а що ще треба? Як світ стане молодий, то дасть мені Господь нове життя і знов буду козаком! А ти проклята будеш на віки віків!

Глянула Нея на Йвася – та й річ йому відібрало. Дивиться він, а шкло у свічаді яріє, почала дива рости простісінько на очах, ось-ось вийде з глибини свічада і ступить на камінну долівку.

Сів тоді малий козак долі, намацав під сорочкою Оберіг і затулив його долонями.

А дива стала перед ним і простягла руку.

– Востаннє кажу: віддай!

– Та не віддасть його тобі ніхто… – озвався хтось у покої.

Обернувся Івась, аж позаду стоїть чарівник.

У замку був собі він сірий та непоказний, а це високий зробився, очі вогнем горять, а поруч два пардуси ікла шкірять.

– Дарма стараєшся, П'ятнице! Іди жінками та дівчатами орудувати… на те тобі сили вистарчить!

Засичала дива, немов гадюка.

– Не втручайся, Іворе! Зітру тебе зо світа, як на заваді станеш!..

– Видно, що з бабою маю діло… – каже чарівник. – Кого ти смертю лякаєш… козака?! Він малий, – показав на Івася, – а я от великий, та смерть нам обом, як мати!

– Ну, то згинеш! – каже Нея.

– Не нахваляйся! – каже чарівник. – Нічого не вдіяла ти тоді, коли наслала шереметів і оточили вони нас на Дівич-горі… полягли всі ковуї та поляниці, але не оддали тобі образ Лади! І зараз нічого не вдієш.

– А чого се? – питає дива.

А чарівник підняв руку і накреслив огненний знак у повітрі.

– А от чого!

Задвигтіла земля, застугоніло щось угорі, гойднулося свічадо та й упало на долівку. Перелякався Йвась і очі заплющив.

А як розплющився, то побачив, що стоять у покої три діви оружні у панцирах та шоломах. Мечі їхні, як сонце горять, а на щитах викарбуваний Оберіг.

– Бачиш? – питає чарівник. – Се ті поляниці, що лишилися вірні Матінці Ладі! Наділила їх вона у Дажбожому Вирії такою силою, що не тобі мірятися з ними!

– Он воно що!.. – каже Нея.

Та здригнулася і почала танути просто на очах. Зайнялося сивою імлою її тіло, заколивалося, наче у товщі води, і зблякло.

– Іди туди, куди не доходять! – каже чарівник. – Зостанься там, відкіль не вертаються!

– Я ще знайду тебе… – розпливаючись в ніщо, прошепотіла дива Обида.

І пальцем посварилася на Івася.

Як опинилися вони на білому світі, то сів Івась на землі та й каже:

– Сонце світить, вітер віє… Значить, ще не прийшла моя смертна година!

– Господь милостивий! – каже чарівник. – Поки йдеш його шляхами, доти він і чуває над тобою.

Глянув Івась, а чарівник перемінився в козака Мамая: запорозька одіж на ньому, оселедець на голові, а при боці шабля. Тут же і кінь стоїть, а коло нього песик невеличкий.

– О, – каже Івась, – і Юрчик з тобою! Здоров, хованцю!

– Здоров-здоров, обіяснику! – каже йому песик. – Накоїв ти тут… з того світа мусили до тебе летіти!

– Насилу й устигли, – каже козак Мамай. – Та, слава Богу, побороли вражу бабу!

– А поляниці де поділися? – питає Івась.

– Не можна їм довго в сьому світі бути, – каже козак Мамай. – Там вони зараз, де вічно світить сонце… Ну, та вилазь на коня, завезу тебе до Січи!

Сів Івась поперед кульбаки, песик у тороки заліз – та й знявся кінь і полетів.

– Батьку Дажбоже, славен Трояне! – каже Івась. – Не думав і не гадав я, що буду колись попід небесами літати!

Так високо знялися вони, що видно було всенький світ, як на долоні. Лежали внизу степи, зелені мов рута, лиснів на сонці могутній Дніпро з його порогами, притоками та заплавами, голубіли озера, лимани та річки. Кишіла там сила-силенна птаства й звіроти. Он пробіг у степу табун диких коней, трохи далі тирлуються в болоті кабани, а на піщаній кручі гріється на сонці здоровезний змій-жовтобрюх. Качок та гусей стільки над плавнями, що й сонце затуляють, у воді риба стоїть, що й дна не видно… ніде не бачив Івась такого дичини!

– І все оцеє – наша земля!.. – каже він.

– Правду кажеш, – озвався козак Мамай. – Січ – мати, а Великий Луг-батько, отам треба й проживати, там же треба і вмирати!

– Ех, – каже Івась, – добре було б жити на Вкраїні, якби не лізла сюди ріжна нечисть! А то одні вороги за другими!

– А коли ж була така пора, що ворогів не бувало? – питається козак Мамай. – На те й вороги, щоб шаблі козацькі не ржавіли та було з кого здобичі добрим молодцям узяти!

Аж унизу і Січ з'явилася, оперезана двома валами. Люди, як ті мурашки, вешталися на січовому майдані й у передмісті.

– А як побачать нас оцеє у небі? – питає Івась.

Засміявся козак Мамай.

– Хіба ж волхва можна побачити! Тоді бачать його, як він сам того хоче.

Та й торкнув коня, а той каменем пішов униз. Забило дух Івасеві, аж дивиться: вони вже на кручі коло хати.

– Бувай же здоров, козаче! – каже йому чарівник. – Іди тим шляхом, що ти обрав його, і нехай Господь тобі в обороні буде!

Та й щез разом із конем і песиком-хованцем.

Увечері розповів Івась характерникові, що то за пригода з ним сталася. Вислухав той і каже:

– Значить, завзялася на тебе дива Обида не на жарт… Рідко буває, щоб вона зі смертними діло мала, тим паче з козаками!

– А чого се вона Ладу прозиває своєю сестрою? – питається Івась.

Зітхнув Козуб і глянув на Івася.

– Та діло се непросте… В тім-то й річ, що Нея і Лада були ще з нащада світа, як не було ні неба, ні землі… та навіть волхви не люблять розповідати про се! Бо Лада почала світ сновати, а Нея тільки дивилася на те й од заздрости зубами скреготіла. Через те звелася на ніщо її могуть, і зробилася вона дивою, хоч була передніше богинею…

– А що ж то за ріжниця така поміж богами і дивами? – питає Івась.

– А як полягаємо спати, то розкажу!.. – пообіцяв характерник.

От повечеряли вони, та й Івась на піч заліз, а Козуб як завше на лежанці вклався.

– Як заснувався світ, – каже характерник, – то народила пречиста Лада од духа божого дітей… Перші були дочки її Жива та Леля. Завжди вони при ній перебувають і стережуть разом з нею Білий Світ од напасти. Потім уродила вона Юра, котрий переміг Змія, і Тура, заступника всіх козаків та полян. Ще прозивають його Тором, бо носить він величезний келеп і вбиває ним нечисту силу. Далі вродила вона Дану, що дала початок усім річкам та озерам на землі.

Як завелися люде на світі, то Ладу і Дажбога почали називати вони Бігами, себто Великими, а Живу, Лелю, Дану і Юра з Туром прозивають Дивами, себто меншими, бо меншу силу вони мають. Дивами взивають і Нею з Триглавом, бо хоч і була Нея ще з передвіку, а Чорнобог разом із Дажбогом уродився, але чинять вони зло, того і силу свою згубили. Біги владарюють над небом і землею, а живуть у Вирії, де ні смерти, ні лиха немає. В господа нашого семеро імен: Дажбог, Троян, Велес, Милобіґ, Стрибог та Коштруб. Сьоме наймення його вголос не вимовляється. Знали його колись волхви та бісуркани, а зараз уже не пам'ятає ніхто… Часом ходить Дажбог по землі, та вже не простим чоловіком, а в ріжній подобизні. Обертається він змієм, конем та соколом, а ще зайцем, щукою та буслом…

– А чого ж та Нея на людей завзялася? – питає Івась.

– А от дивилася вона, як Дажбог із Ладою світ снують та населяють, і заздрісно стало їй… Вона ж бо нічого не творила, а тільки світами літала та дурненьку з себе корчила! От, думає, і я що-небудь утну. А якраз під ту пору створив Батько Троян чоловіка. Жив той чоловік на світі, жив, та й набридло йому самотою вік вікувати. Приходить він до бога і ну ж бо його прохати, щоб дав він йому жінку. А Дажбог йому й каже: «Є на світі Лада, – їй ти мусиш служити, а більше нікого тобі й знати не треба!» Почула теє П'ятниця і зраділа. Пішла вона на берег синього моря, а там росла вільха. Зрубала вона тую вільху, і зробилася з того дерева жінка. П'ятниця і каже їй: «Не хтів Батько Дажбог, щоби ти прийшла на світ! Я дала тобі життя, то тепер служи мені повік». Жінка й погодилася. Як побачив її Господь з чоловіком у парі, то засмутився. Бо створив він чоловіка безсмертним і вічно молодим, а як запізнався той із жінкою, то втратив усе, – таку капость Нея йому вчинила. Але що вдієш… зробленого вже не переробити! Відтоді панує Нея над жінками, а Лада над козаками опіку тримає. І як почали народжуватися люди, то стали вони й умирати, бо як є народження, то має бути і смерть…

Замовк характерник, та Йвась більше ні про що не питався – спав, мов той бабак у норі, й море йому було по коліна.