Текст книги "Пекельний звіздар"

Автор книги: Александр Варго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

Розділ 2

Довго гнав Івась у світ за очі, аж позаду вже й заграва сховалася. Добре, хоч кінь був розумака: нюхом чув бакаї, річки та видолинки й огинав їх узбіччям або ходу потроху збавляв, як не можна було теє минути. Аж ось почав він сапать і хоркати – знати було, що вже підбився. Добрів трохи Івась до тями та й придержав гнідого.

У полях стояла глуха чорна ніч. Гнідий помалу простував якимись бур'янами, й копита з тріском шурхали в мерзлій нехворощі. Ось він спустився в долину і, сторожко переступаючи ногами, почав переходити річку. Зиркнув Івась о праву руч, зиркнув о ліву – ані однісінької прикмети нема, де це він опинився. Було йому в пам'ятку, що не на Гойсиху поїхав, бо за хутором гнідий перейшов по кризі Красилівку і погнав прямісінько в степ, лишаючи Дрижиполе по ліву руку. Зразу ж по тому перетнули вони ще одну річку, відтак поминули якісь переліски, – а далі плутали долинами, байраками та мочарищами, звертаючи то так, то сяк, що й не згадати тепер, якою дорогою простували.

До ранку звідціля не виберешся, подумав малий козак, сторожко зиркаючи обабіч. Але й нечисть мене тут, либонь, не знайде…

І допіру він теє подумав, як згадалося йому все, що було на хуторі, й нарешті второпав він, що немає тепер у нього ні домівки, ні діда з бабою, ні навіть шматка хліба немає де взяти, – нічого, крім коня та отої ляльки, що дісталася йому від мертвого богатиря. А далі пам'ять його почала розгортатися, мов полотно, й він мовби навіч побачив: обійстя, залите полум'ям пожоги; темна постать звіздаря з кривавою шаблюкою в руці; і білі силуети літавиць, що мовчки і страшно кружляють на тлі чорного неба…

– Батьку Дажбоже, славен Трояне! – прошепотів він, сам не тямлячи, що каже, бо промовляв його вустами хтось інший. – Матінко Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати!

І заплакав, бо хоч був і козак, але ще ж малий. Почув теє кінь і, обернувши голову, глянув на нього, наче казав: не плач, козаче, – на все Божа воля! Івась і сам теє второпав, тож за хвилю втер носа рукавом та й почав мізкувати.

З чого все почалося? Із тої ляльки. Як узяв він її, то й заявився звіздар, а за ним ота пекельна сила. Певне, щось таки дісталося йому од мертвого богатиря, бо і хутір запалили, і діда з бабою на той світ спровадили тільки задля того, щоб зайняти його в полон. Та ще й живого.

То, значить, лялька ця – чарівна? І вона правду сказала йому вві сні?

Страшно стало Івасеві. Хтів було він вдарити коня п'ятами та знову гнати світ за очі, але второпав, що верхи од напасти не втечеш. Придержав коня малий козак та й почав гадати, куди ж його тепер прямувать.

А прямувати було й нікуди. Лежало кругом дике поле, й не світилося там ані однісінького вогника – тільки завірюха ревла та сипала за комір колючим снігом. Подумав Івась, подумав та й пустив коня, куди очі дивляться.

Отак їхав він бездоріжжям, минав якісь болота й річки, де під копитами лунко хрупотіла крига, аж утямив, що починає замерзати. Вибігаючи з хати, накинув він кожушину, що лежала на лаві, та вітрюган пронизував її наскрізь, і тепер Івася били такі дрижаки, щоб зуб на зуб не попадав. У чистому полі ніде було ні сховатися, ні огня запалити, – все позамітала сніговиця. Врешті й кінь зморився. Спочатку ішов учвал, а то збавив кроку і вже насилу ступав, понуривши голову та роззираючись, чи немає де скубнути трави. Івась клюнув носом раз, клюнув удруге – та й відчув, що дрімає.

«Замерзну!» – перелякався він і почав поганяти коня. Той пробіг трохи і знову поплентав нога за ногою, грузнучи у глибокому снігу. Та ось побралися вони в діл, а тоді спустилися у байрак, і такий він був глибоченний та темний, що й геть нічого не видно було довкруги. Кінь простував поміж деревами, Івась помалу колисався на ньому та й таки незчувся, як задрімав.

Аж скрикнуло щось угорі, та так страшно й пронизливо, що він і кинувся вмить зо сну.

Дивиться: виїхав він із байрака на кручу, і лежить перед ним долина з крутими схилами, а в тій долині річка полискує кригою. Видно потойбіч комиші й трохи оддалі кілька гострих могил. Глянув Івась обабіч та й побачив дві гори, що позаростали чагарями та ріжним хабуззям.

Боже правий, думає він собі, невже я знову виїхав до Красилівки? Глянув уважніш, та не впізнає місцини: і долина крута й глибоченна, мов провалля, і ліс із цього боку десь узявся темний та дрімучий, та й річка набагато ширша, бо он як розіллялася попід кручами. Але ж затойбік Дрижиполе і могили, а посейбіч – оті дві гори, де стояли давні городища!

Таж я сплю! – подумав Івась. Це мені сниться… треба прокидатися, а то замерзну!

Струснув він головою, та видиво теє нікуди не поділося. Ще й надто – стрепенувся гнідий і заіржав, нюхаючи повітря. Принюхався й Івась та й чує: потягло димом у долині.

А тоді на вершині гори, що була верстов за дві од нього, блимнув далекий огник.

Це я сплю, подумав Івась. Не може такого бути!

І знову все лишилось, як було. Тільки відчув Івась, що промерз до кісток і колотить його страшний, смертний дрож. Пхнув він коня п'ятами та й поїхав на той вогник.

Жеребець так зморився, що спотикався і раз мало не впав. По дорозі спускалися вони у роздоли та виярки, яких Івась і в очі до того не бачив, тож він виснував, що це таки не Красниця; щоразу вогник пропадав з очей, та знову спалахував у густій дерезі й чагарях, коли вони видиралися нагору.

Аж під'їхав малий козак до городища та й спинився, не вірячи своїм очам.

На горі стояв замок. Височенний та стрімкий він був, зі шпилястими вежами, що зирили вузькими бійницями, з крутими дахами, вкритими червоною черепицею, що потемніла від давнини, з величезними стрільчастими вікнами, олив'яними ринвами та грубелезними мурами із дикого каменю, котрі оперізували його доокруж. Ніколи не бачив Івась такого дива – казав дід, що є на світі пишні замки та палаци, так то ж десь у Польщі та на Литві!

Це сон, думає собі малий козак. Я замерзаю… певне, вже смерть моя!

А замок стоїть собі на горі, й світиться у ньому одним-одне вікно.

Отак стояли вони та й стояли, аж рушив кінь під гору й, ковзаючись та шкрябаючи копитами по кризі, насилу видерся вузесенькою стежкою на городище. Під'їхав до брами, грюкнув у неї копитом раз, грюкнув удруге, – ніхто не відчиняє. А тут ще й вітрюган як застугонить на горі – такий дужий, такий холодний та пронизливий, що відчув Івась: от-от душа з тілом розпрощається.

– Батьку Дажбоже, славен Трояне! – побілілими вустами прошепотів малий козак. – Матір Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати!

І не встиг він промовити тії слова, як зі скреготом та рипінням розчахнулася перед ним величезна цвяхована брама, й уздрів він дворище, осяяне палаючими смолоскипами, і широченну алею, мощену камінними плитами, і високий ґанок, що над ним світилися два ліхтарі. Під'їхав Івась до того ґанку, аж там стоїть чоловік із люлькою в зубах.

– Довго ж ти добирався! – каже він Івасеві.

Хтів було малий козак щось одповісти йому, та відчув, що язиком не може володати, – закляк, мов крижина. Хтів було він поворухнутися і злізти додолу, аж закружляло зненацька все йому в очах, та й повалився він, як сніп, із коня…

Розділ 3

І сниться йому, наче опинився він на хуторі. Дивиться, коли ж усе, як до пожежі було, – і хата стоїть ціла та неушкоджена, і стайня, й комора… От заходить він до хати та й бачить: лежить на столі пшеничний коровай, а на покуті сидять дід із бабою.

«Діду, – каже Івась, – то тебе не вбив той обіясник?!»

А дід йому:

«Та хіба козака можна вбити? У нього ж сім душ – як одна тіло покине, то друга вселяється!»

«То і пожоги тої не було, чи як?» – питається Івась.

А дід йому:

«Була, сину, та все тепер назад вернулося».

Дивно-дивно зробилося Івасеві. Озирнувся він довкруг та й питає:

«То, значить, знову ми будемо жито сіять, і молотити, і до млина їздить?»

А дід і каже:

«Ні, сину, не будемо. Як настане твоя пора, то вернешся ти до нас, і знову буде все, як було. А зараз іди собі».

«Чому?» – питає Івась.

А дід і каже:

«Бо нам тепер своя дорога, а тобі своя…»

Отямився малий козак та й бачить, що лежить він у якомусь покої.

– Де ж се я? – питається він сам у себе.

А чийсь голос йому і каже:

– Там, де тебе чекали.

Сперся Івась на лікоть, озирнувся назад та й рота роззявив од подиву.

Сидить на підвіконні якесь чудернацьке створіння. Ні чоловік, ні звіря, – вершків зо два завбільш, з гострими вухами, а на шиї золотий ланцюжок із гривною.

«Чорт!» – думає Івась.

– Сам ти чорт! – каже йому створіння.

«Сплю», – думає Івась.

Й ущипнув себе за руку.

– Та не спиш! – каже йому та проява. – Ото вже дурний хлопчисько!

– А відкіля ти знаєш, про що я думаю? – здивувався Івась.

– Я все знаю, бо я – хованець! Чув про нас?

Тут Івась і замислився.

– Чув, – каже нарешті. – Розказував дід, що був у Січі один козак. Грошей мав, що й кури не клюють, бо хованець на услугах у нього був. Кажуть, щоб добути собі його, треба взяти зносок од чорної курки, сім місяців носити його під лівою пахвою…

– …та ще й не митися, не голитися й не балакати ні з ким, – каже хованець.

Помовчав Івась, бо не знав, що сказати.

– То як же тебе на ймення? – питає.

– Юрчик мене зовуть, – каже хованець.

– А хто ж той чоловік, що зустрів ото мене? – питається Івась.

– То мій пан, – каже йому хованець. – Він дав мені життя, то я слуга йому до самої смерти.

Івась лише головою крутнув. А тоді звівся з ліжка та й підійшов до вікна.

І побачив долину, що була зелена мов рута, і садки, що цвіли на кручах, а затойбік долини – старезний дрімучий ліс, що лопотів молодим листям. Сонечко сяяло у небі, бджоли гули у квітті – мовби й не було вчора морозу та віхоли!

– Господе милостивий, – каже Івась, – таж тут зима була! Чи се я вже на тому світі?

– Ти другими дверми зайшов, а там було холодно, – каже йому хованець. – Та не клопочись: тепер ти у мого пана, і він за тебе подбає!

– Хто ж сей твій пан? – питається Івась.

– Він великий маг і чарівник, – каже хованець. – Батько Дажбог узяв його з Білого Світа і поселив у цім замку, щоб він служив силі Дажбожій і Матері Ладі, котра сидить ув Ирі на золотім престолі. Як заблукає котрась душа у мороці, то пан мій од біди її одбороняє і виводить на дорогу…

– То се він мене вчора вивів із дикого поля? – питає Івась.

Показав Юрчик на ляльку, що висіла в Івася на шиї.

– Оцсей оберіг захистив тебе і припровадив сюди… Була з тобою сила та міць небесна, то й уберегла від лиха!

– А хто ж іще живе в сьому замку? – питається Івась.

– А сам хіба не бачиш? – каже йому хованець.

Озирнувся Івась, та й кров у нього в жилах захолола: де не взявся в покої жовтий котяра з добре теля завбільшки, поцяцькований чорними плямами. Вуса у нього довгі та цупкі, очі вогнем світяться, а з пащі стримлять ікла, завбільшки мов пальці.

– Що се за котиська тут водяться, що я й не бачив таких?! – питає Івась. – А не кусається він?

– Сей кіт пардусом[3]3
  Так називався колись гепард. – Прим. автора.


[Закрыть] зветься, – каже йому хованець. – А кусатися не буде, бо ручний і ласкавий дуже.

Сього ж таки менту майнуло щось за шибкою, і плигнув крізь розчинене вікно ще один котище. Підійшов він до Івася й, муркнувши, потерся носом об його щоку.

– Пан мій послав їх по тебе, – каже хованець. – Ходімо-бо!

Вийшли вони з покою і, спустившись камінними східцями, опинилися у двориську. Росло там дивовижне квіття всілякої барви, а посеред майданчика бив із камінної чаші водограй.

– Ондо мій пан, – каже хованець.

Чарівник стояв на заборолі й дивився у долину.

– Слава Богу! – знявши шапку, каже Йвась.

Обернувся чарівник, і побачив Івась, що все в нього сіре – й одіж, і лице, й очі. А в зубах люлька з обгризеним цибухом.

– Іди сюди, козаче, – каже йому чарівник.

Піднявся Івась на забороло, а той узяв його за плече і показав люлькою в долину.

Камінним гостинцем, що звивався схилами гори, їхав комонник. Білий був його кінь, золота збруя, а панцир сріблом сяяв на сонці. Все ближче та ближче він був, аж як піднявся на гору, то побачив Івась, що це золотокоса діва, вбрана у лицарські лати. Як під'їхала вона до брами, то чарівник з Івасем спустилися у двір та й пішли їй назустріч.

– Чолом тобі, волхве! – каже діва, злізши із коня.

– Чолом, Злато! – каже їй знахар.

Зняла вона шолома, увінчаного самоцвітом, і вгледів Івась, що коси її барвою, мов травневий мед, очі, неначе зорі, сяють, а сама вона гожа, як весняна днина.

– Оцеє він? – питається діва у чарівника.

Той мовчки схилив голову.

– Так ось хто носить Дажбожий оберіг… – каже вона, розглядаючи Івася. – Чолом тобі, козаче!

Зняв Івась шапку і вклонивсь, як учив його дід.

– Добридень, ясна панно! – каже в одвіт.

А вона й усміхнулася.

– І голос той, і очі ті ж самі… – каже чарівникові. – Бачиш?

Івась і насурмонився, мов бичок.

– Про що се ви балакаєте? – питається він.

– Про твою маму, козаче, – каже тая панна. – Вона була поляницею і жила з нами, аж поки заручилася у Білому Світі з твоїм батьком…

– А що ж то воно за диво такеє, ті поляниці? – питається Івась.

Зітхнула вона і глянула на чарівника. А той і каже:

– Давай розкажемо про все… кому ж, як не йому, треба знати!

От пішли вони й умостилися на камінній лаві під муром.

– Давно-давно, – почала вона, – коли на цих пагорбах стояли городища, а люде молилися Дажбогові, то жили за Дніпром оружні діви, котрі служили Ладі. Було їх так багато, що як виходило їхнє військо на битву, то й око не могло його засягнути. Та минали століття, і потроху меншало тих войовниць, аж лишилося їх урешті всього кількоро душ. І тоді Батько Дажбог узяв їх із Білого Світа, щоб вічно жили вони там, де немає смерти…

– Поміж світами? – питається Івась.

Перезирнулися чарівник із дівою.

– А звідки ти знаєш про три світи? – питається діва.

– Так харцизяка ж казав… – Івась подумав, – …той, як на нього… звіздар!

Чарівник покивав головою.

– Так воно і збувається, як у Трояновій книзі записано…

– А так! – сумно зітхнула діва. – Отож, Івасю, поселив він їх поміж Иром та Безоднею… в тому світі, де ми зараз оце перебуваємо!

– А навіщо?

– Чатують вони, щоб не вирвалася нечисть із Пекла. Бо править у Пеклі Триглав, котрого ще прозивають Чорнобогом, і прагне він стати паном над усіма трьома світами. Поляниці безсмертні й вічно молоді, та як полюбить котра смертного чоловіка, то сама стає смертною. І по тому довго не живе…

Вона замовкла.

– То моя мати померла? – поспитався Івась.

– Після того, як ти народився на світ…

І знову запала тиша, тільки чутно було, як дзюркотить вода у камінній чаші.

– А чому ж тая нечисть по мене прилетіла? – питається Івась.

Зітхнула діва і глянула на чарівника.

– Бо приходять у світ богатирі, що стають на заваді й богам… – обізвався той.

– Як се? – не втямив Івась.

– На вашому роду лежить знак Дажбожий, – пояснила діва. – У давнім пророцтві мовиться: як настане лиха година для сеї землі, то наймолодший з-межи вас принесе його Оберіг в Україну і вчинить те, що на віку йому написано!

Озирнувся Івась доокруж, а потім ущипнув себе за руку.

– А, може, все це лиш сон? – питається сам у себе. – Може, це мені сниться?

– Певно, що сон, та тільки в цьому сні ти прокинувся, – каже йому діва. – Уві сні ти прийшов до нас – і вві сні підеш у Білий Світ.

– І що ж повинен я вчинити? – питається Івась.

Чарівник гірко посміхнувся.

– Того й ми не відаємо!

– Господь наш Троян обрав тебе з-поміж людей своїх – він і покаже дорогу, якою ти маєш іти, – каже діва. – А ми лише дали тобі притулок на довгому шляху…

– Так я ж малий іще! – вигукнув Івась. – Хіба не міг той бог когось другого знайти?

Знову зітхнула діва та й каже:

– На світі немає малих і великих. Перед богом усі однакові… тільки тобі сього ще не втямити!

Понурився Івась та й не знає, що сказати.

– А що ж сей оберіг та значить? – поспитався він, розглядаючи ляльку.

– А подивись-но! – каже йому діва.

Підняв голову Івась і побачив, що на замковій стіні змальовано три постаті: прегарна панна у гаптованій сорочці з червоним поясом, що стояла, звівши руки угору, а коло неї дві гожі дівчини у калинових вінках.

– Се Матір Божа, Пречиста Лада, а то дві доньки її – Жива і Леля, – каже діва. – Вона береже від нечисти весь Білий Світ.

– Так он чому і в мертвого богатиря знак сей на щиті! – каже Івась.

Діва доторкнулася кінчиками пальців до оберега, й лице її посмутніло.

– За сивої давнини носив його той, хто був хоробрий, як лев, і добрий, мов сонце… – тихо промовила вона.

Тонко і пронизливо скрикнула сова у замковій вежі, й усі здригнулися од того крику.

– Пора! – каже діва. – Не можна тобі довго бути в сім світі! Ходи-но, я вмию тебе…

– А се нащо? – насурмонився малий козак.

– Того, хто вмиється водою з цієї чаші, – каже вона, підводячи його до водограю, – ні куля не братиме, ні меч, тому що б'є це джерело з-під коріння Золотого Явора, котрий росте в Ирі…

От умила вона Івася й утерла йому лице гаптованим рушником.

– Ходи здоровий! – каже вона йому. – Нехай береже тебе Дажбог і пречиста Лада!

Та й поцілувала його в чоло.

І в той же мент завертілося усе довкола, – і замок, і водограй, і діва-поляниця з чарівником, – і обвалилася на Йвася чорна пітьма, котра понесла його у безвість…

Розділ 4

У п'ятницю надвечір їхав на Січ із Чигирина запорозький осавул Дряпайло з десятьма козаками. Десятий день були вони в дорозі, й уже до Микитиного Рогу верстов зо три лишалося, як дивляться: у чистому полі стоїть на могилі кінь, опустивши голову.

– Що ж то воно за притичина? – каже хтось із козаків, звівшись у стременах. – Ніби в степу заблукав чи що…

– Певне, убито когось!.. – каже другий запорожець.

Затулився осавул долонею од сонця та й глянув на того коня.

– А не татарва се засідку вчинила? – каже сам до себе. – Так рано ж іще для орди… Ану, Гордію, катай-но туди та поглянь!

Молодий січовик у вивернутому кожусі приострожив коня та й помчав притьма до могили. Виїхав на маківку, перехилився з кульбаки, щось розглядаючи в траві, й махає рукою: сюди, мовляв!

– Певне, таки убитий лежить! – каже Дряпайло. – Ну ж бо, хлопці, перевірте рушниці, а то не дай Боже!

От виїхали запорожці на могилу та й бачать: підклавши кулака під голову, спить на землі хлоп'я у баранячій кожушині. А гнідий жеребець кружляє довкола та знай хропе і зуби щирить, не підпускаючи до нього.

– Оцеє дива! – каже осавул. – Відкіля ж воно тут узялося?

– Мо', із якого зимівника?.. – питається Гордій. – Таж я всіх тут гніздюків знаю – ні такого хлопця, ні коня тут ні в кого нема!

– А, може, таки з ясиру втекло… – каже Дряпайло. Та й свиснув у два пальці, аж коні од переляку поприсідали. – Ану вставай, вражий сину!

Заворушився хлопчак і сів, зачудовано роззираючись доокруж.

– Довго ж я спав! – каже.

– Був би ти навік заснув, якби не збудили! – каже йому осавул. – Мороз он уже береться під вечір… Відкіля ти тут узявся?

– З хутора, – каже хлопчак, протираючи очі.

Перезирнулися запорожці.

– А хутір твій де?

– Коло Любомира… та його вже немає – нечисть спалила!

– Коло Любомира, кажеш?! – питається осавул. – Так тебе що, у ясир зайняли?

– Ні, – каже хлопчак, – я встиг утекти… ось, на коні!

– А як же тебе зовуть?

– Івась.

Глянув на нього осавул та й почухав потилицю.

– А батько твій хто?

– Я в діда і баби жив, – каже хлопчак, – а батька ляхи вбили… як ото силенна битва була під Кумейками! Чули про неї?

– Чули, – каже Дряпайло. – І як же твій дід прозивався?

– Він січовий козак був! А звався Галай.

Запорожці й загомоніли.

– Чув я, що був колись на Січі такий лицар… – нарешті каже Гордій. – Але так давно, що його хіба січові діди пам'ятають, та й то не всі!

– То коли ж се ваш хутір огнем пустили? – питається осавул.

– Учора.

– А ти, значить, на коня та й отеє аж сюди забіг?

– Та певно ж!

Ляснув себе осавул нагайкою по халяві, аж виляски пішли.

– Та що ти верзеш, бісова кров! Ми ось од Чигрина до Січи десятий день верхи їдем – а від Любомира до Чигрина ще шмат дороги!..

– То се я аж за порогами опинився? – питається Йвась.

– А то ти не знав?

– Господе вишній! – каже малий козак. – Оце занесло мене, так занесло!

– Добре, – каже осавул, – їдь із нами… там розберемося! Твій жеребець?

– А то чий же!

– А вилізеш чи підсадити?

Зірвався Івась на ноги та одним скоком і вихопився на коня.

– Ну, – каже осавул, – видно, що ти козацька дитина… Гайда ж і з нами!

Та й приострожив бахмата, бо вже і сонце почало заходити.

За півгодини були вони вже коло Дніпра. Глянув Івась – і серце його забилося: на півострові, що засягав ген-ген у річку, стояла кріпость, оточена могутніми земляними валами, одтята від берега глибоченним ровом, де бігла вода, а омивав її могутній Дніпро, на котрому десь-не-десь мріли темні риски човнів. Смеркалося, і видно було, як у кріпості запалюються огні, а коли спустилися козаки з берега і під'їхали до мосту, що був перекинутий через рів, то долинули до них пахощі печеного м'ясива і кулішу.

– На вечерю якраз устигли, – каже Дряпайло, правуючи коня на міст. – Недарма я вас підганяв!

– Пугу! Пугу! – озвалися від брами.

– Та одчиняй, собачий сину, а то нагайкою заробиш! – озвався Гордій. – Не татаре ж їдуть!

– То се пан осавул із братчиками! Боже ж ти мій… а я й не признав! Чолом, панове товариство! – каже чатовий. Та й отворив хвіртку в брамі – саме стільки, щоб конем одному можна було проїхати.

Як пройшов жеребець попід склепінням воріт і, минувши другу браму, опинився за валом, то побачив Івась, що всередині, на горі, стоїть іще одна кріпость, оперезана ще вищим валом із двома вежами обабіч воріт – ото і була сама Запорозька Січа, де стояли курені й кошова канцелярія була. Попід тою кріпостю юрмилися ріжні шинки, ятки, комори, хати, а то й просто кучі, заплетені з лози і сяк-так обмащені глиною, – то було січове передмістя, де жили крамарі, ковалі, шевці та всякі заброди, котрим доступ у середмістя був заказаний. Був тут і базарний майдан, де по суботах та неділях відбувався ярмарок.

– А дід казав, ніби Січ просто посеред Дніпра стоїть… – каже Івась осавулові.

Той зиркнув скоса на Івася.

– Правду казав… бо раніше на острові вона була! Томаком звався.

– А чого ж ви пішли відтіля? – питає Івась.

– Ото вже допитливий, вража дитина! – зареготався Гордій. – А тобі не все одно хіба?

– Так хочеться ж знати… – мовив Івась та й засоромився.

Якраз минали вони шинок, біля котрого стояли на припоні кілька добрячих жеребців. Аж одчиняються двері й виходить на ґанок запорожець – у шароварах і кунтуші, а сам чорний мов смола!

– Господе Боже! – перелякався Івась і давай хреститися. – Панове, таж гляньте!

– А що тобі?

– Ондо, ондо… нечиста сила вийшла з хати!

Як зареготалися запорожці, то замалим із коней не попадали.

– Мурине! – каже Дряпайло, махаючи чорному чоловікові. – А ну ж бо катай сюди!

– О, – каже той, підходячи, – здорові були, пане осавуле! Здорові, панове!

Івасів жеребець хоркнув і позадкував од нього.

– Свят-свят-свят!.. – каже Івась, а сам побілів, як стіна. – Боже святий і кріпкий, помилуй мене грішного!

– А се що за потерча? – питається Мурин.

– Та ось, – регочучи, каже Гордій, – найшли в степу! Чорта в тобі признав, чуєш?

– Да ми тут усі чорти! – каже Мурин Івасеві. – А ти що, не знав хіба?

Гордій поплескав Івася по плечі.

– Не лякайся, козаче… се така сама хрещена душа, як і ми! То такі люде за морем водяться.

– А чого ж чорний?

– Бо шкура на ньому чорна та й годі! Од сонця так засмалився.

– То ти і справді козак? – питається Івась у Мурина.

А той і підморгнув йому.

– Таж певно! Хреста осьо маю на собі. Показати?

– Е ні, – каже Івась, – хреста мало… А от скажи мені: горілку ти п'єш?

– А що?

– Бо дід казав, що чорти горілки бояться!

Знову зареготалися козаки, аж із корчми почали люде виглядати.

– їй-бо, козацька дитина! – каже Дряпайло. – За словом до кишені не полізе – ріже тобі просто в очі, як шовком шиє!

– Таж певно, що п'ю! – каже Мурин. – А се що, як ти гадаєш?

Та й показує здоровецьку баклагу – з відро туди влізе.

– Послали, – каже, – з куреня горілки купити до вечері! Ну, тепер віриш?

Аж тут Івась заспокоївся.

– Вірю, – каже.

– То не будеш чортом узивати?

– Ні.

– Ну, слава Богу!

Заїхали вони у кріпость, і побачив Івась довгі хати, вшиті куликами з очерету, а трохи далі – великий майдан. На подвір'ях горіли багаття, а над огнем висіли здоровезні казани, і коло них поралися кашовари.

– От якраз і вечеря поспіла! – каже осавул, коли вони одвели коней до стайні. – А візьміть-но, хлопці, цього халамидника в курінь та нагодуйте!

– То ходи зо мною! – каже Мурин.

От заходять вони до куреня, а там уже й вечеряти сіли. Стояв посеред хати довжелезний стіл, а круг нього козаків – сотні зо дві, як ще й не більш!

– Хліб-сіль, панове запорожці! – каже Івась, знявши шапку, як дід його навчив здоровкатися.

Усі й позамовкали.

– Ого, – каже нарешті курінний, – гляньте, хлопці, – се хтось непростий до нас прибув! А по волі чи по неволі?

А Йвась груди випнув, як той пан.

– Самі знаєте… добрий козак усе по волі гуляє! – каже кошовому.

– О, – загомоніли запорожці, – важний, важний гість… зразу видати!

– Чолом, вацьпане!

– Либонь, від самого короля післанець, еге?

– Чи, може, від найяснішого цісаря?

– І що ж там чувати у Варшаві, пане посоле? Чи привіз ти нам жалування від його милости короля?

Стоїть Івась і шапку мне в руках.

– Я, – каже, – не з Варшави… Де ж пак!

– А відкіля ж ти?

– З хутора.

– А-а, – каже високий козак із сережкою у вусі, – то ти, значиться, наш чоловік! А хто ж ти єсть?

– Хто?..

– Ну, шляхтич, міщух… чи, може, й жид?

– Ото вигадали – жид! – каже Івась обурено. – Козак я!

– І як же тебе зовуть, козаче? – питається курінний.

– Івасем, – каже малий козак.

– А, певне, голоден?

– Угу.

– Ну, то сідай та вечеряй! А цих баляндрасників не слухай.

Та й посадив Івася біля себе о праву руч, ще й ложку звелів йому дати.

Як допався було Йвась до кулеші, то тільки за вухами лящало. Аж за хвилю спам'ятався: ну ж бо подумають, що з голодного краю, – он, скажуть, жере як не в себе! Та й почав їсти поволеньки і статечно, як дід його навчав колись.

А запорожці церемоній не чинили – лигали, мов за себе кидали, та ще й гуторили за вечерею. От упорали кулешу, і як подали до столу печене м'ясо у таганах, то Мурин почав наливати горілки.

– А ти, козаче, теж, певне, чарчину хочеш влупити? – підморгнувши товариству, питається курінний Івася.

– Ні… – каже той.

– А чого ж це?

Івась і засоромився.

– Бо я ще малий… – пробурмотів ледве чутно.

Всі так і полягали од реготу.

– Ото й добре! – каже курінний.

– А чого? – питає Івась.

– А нам більше зостанеться!

Та й хильнув із поставця, аж заклекотіло в горлянці. Сидить Івась та м'ясиво наминає, а сам зиркає спідлоба навсібіч. Боже милостивий, думає собі, се ж я на Запорожжі, де батько й дід козакували колись! Казали: та Січ на краю світу, – а я за їдну мить тут опинився!

– А чого ж се вас так мало тут, пане курінний? – питається Івась, як уже попоїв.

– Себто як? – питає курінний.

– Бо дід казав мені, – втершись рукавом, каже Івась, – що в курені тьма-тьменна козаків – як ото, бува, стануть у лаву, то й оком не осягнеш їх!

Курінний сумно покивав головою.

– А бачив, коло брами ляхи стоять? – питається він Івася.

– Ні.

– Так ото знай, що ляхів у нас дві сотні стоїть на Січі, а вище по Дніпру кріпость звели мостиві пани, – щоб у шори взяти славне Запорожжя! От козаки й розбрелися по лісах та зимівниках…

– А то не маєте шабель при боці? – каже Івась. – Та пошаткувати їх на капусту, тих ляшків!

Перезирнулося товариство.

– їй-бо, гетьманом буде! – каже січовий дід, що сидів о ліву руч. – От бісова дитина – ти йому слово, а він тобі десять!

Погладив курінний Івася по голові.

– Не журися, сину, – каже, – ще козацька мати не вмирала!

Як уже скінчили вечеряти і з-за столу повставали, то Івась хтів було на стайню йти, – глянуть, як там його гнідий і чи засипали йому паші, – аж заходить до куреня осавул.

– Чолом, панове запорожці! – каже. – А де се той заброда, що в полі знайшовся?

– Осьдечки! Тільки не заброда, – каже Івась, надіваючи шапку, – а козак я… хоч і не виріс іще!

– Ну, – засміявшись, каже осавул, – як ти козак, то ходи зо мною, бо тебе кошовий до себе гукає.

– А то нащо? – питає курінний.

– Виходить на те, що з ясиру татарського він утік, а ми про орду й близько не чули! Нехай розкаже, як се таке сталося. – Та й до Івася: – Гайда ж бо!

Ідуть вони попри січовий майдан, а Йвась знай роззирається зокола. Он попід валом комори стоять, де огневий припас зберігається, на валах гармати зирять своїми жерлами у степ, – все тут було геть чисто так, як дід про тую Січ і розповідав. З Дніпра віяв дужий холодний вітер, і дим од куренів скісно летів понад майданом, часом аж до землі припадаючи.

– Осьдо, пане кошовий! – каже Дряпайло, коли вони зайшли до січової канцелярії.

Зняв шапку Йвась і вклонився.

– Добрий вечір, панове! – каже.

В канцелярії горіли три свічки, й видно було, що коло столу сидить пан кошовий з люлькою в зубах, а коло нього – молодий запорожець у червоному жупані з вильотами. Бистре й зухвале було його лице, а чорний оселедець гадюкою звивався по виголеному черепу.

– Ти йди собі, – каже кошовий Дряпайлові. Й до Івася:

– Вечеряв?

– Еге.

– Наївся?

– Еге.

– Як прозиваєшся?

– Івась.

– Та ні… батька твого як зовуть?

– Мого батька ляхи вбили, а я жив у діда.

– А діда ж як?

– Галай.

Молодий запорожець підняв голову і зиркнув на нього.

– То Петро Галай твоїм батьком був? – питає Івася.

– Еге ж.

– Добрий був козак і славною смертю поліг, – каже запорожець.

У темряві зітхнули, й Івась утямив, що в канцелярії ще хтось є.

– А як же ти тут опинився? – питає кошовий.

– Наш хутір нечисть запалила, а я на коні втік, – відповідає Івась.

– Нечисть?

– Угу.

– А не татаре?

– Татаре до нас не заходили, бо пан коронний гетьман Конецьпольський із князем Яремою вдвох їх дуже погромили коло хутора. Там, казали, вся річка червона була од крови!

– А коли ж сей пожар стався?

– Вчора.

– То ти, виходить, з тих країв… з-під Любомира? – озвався запорожець.

– Авжеж.

– І оце за однісіньку ніч аж за порогами опинився?! – каже кошовий. – Ти кому брешеш, сучий сину?

Івась перехрестився.

– Хрест по пузі вибриком! – каже кошовому. – Щоб я туди не дійшов і назад не вернувся! Щоб мій і слід запався! Щоб… щоб мене перва куля не минула!

Зареготалися кошовий із тим запорожцем.

– Ото вже втішний бахур! – каже кошовий. – Але як же такеє могло статися з тобою, га?

– Бо тут без нечисти не обійшлося… – каже Івась. – Прибився до нас учора увечері звіздар і попросився переночувати. І тоді…

– А сніг у вас коли зійшов? – перебив його запорожець.

– Сніг? – питає Івась. – Сніг у нас кругом лежить. Бо знову накидало. А вчора мело таке, що світа Божого не видко!

Кошовий глянув на запорожця.