Текст книги "Пекельний звіздар"

Автор книги: Александр Варго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

Розділ 6

Над ранок знову приснився йому сон…

Наче опинився він перед високою горою. Гола вона, мов бубон, лише круки та ворони над маківкою кружляють. Дивиться Івась, а на самісінькій вершині стоїть кріпость. Розруйнована і спалена, самі рештки валу стирчать, мов зуби. От підіймається він до тої кріпости. Кругом видно згарище, навіть трава повигоряла на схилах. Заходить у браму та й бачить: була тут допіру битва, бо скрізь лежать побиті люде, валяються мечі, сулиці й круглі щити. Ні стогону, ні зойку не чути – хіба що вороння каркає й тоскно скиглить вітер у руїнах. Бреде Івась по тому бойовиську, і брязкає у нього під ногами розкидане оружжя. Аж бачить: під уцілілою стіною сидить богатир. Кольчуга його порубана, лице кривлею заюшене, а на колінах меч лежить.

Підійшов до нього Івась, а богатир і каже, не піднімаючи голови:

«Що тобі треба, дитино?»

«Покажи мені той шлях, котрим я маю йти», – каже Івась.

Глянув на нього богатир, і побачив Івась, що в очах його вже стоїть смерть.

«А-а, – каже, – се ти, козаче! Живий іще»?

«Батько Дажбог і пречиста Лада бережуть мене од напасти», – каже Івась.

Засміявся богатир.

«Значить, не все ще пропало! А я гадав, що вже кінець нашому ділу. Раз так, то йди у січовий льох, де…»

Івась кинувся зі сну. Серце гамселило, мов навіжене, у вухах іще вчувалося тоскне квиління вітру.

– Господе, твоя воля, – каже малий козак. – Ото насниться так насниться! А нехай йому!

– Що, – каже од печі характерник, – знову якась мара приверзлася?

Зліз Івась додолу і став посеред хати, продираючи очі.

– Гірше… мерці привиділися!

– Ну ж бо розкажи, – звелів характерник, дістаючи рогачем горщика з печі.

То Йвась і оповів, що то йому наснилося: і про кріпость, і про богатиря, і про теє, що той богатир йому сказав.

– А що ж то за льох? – питається Козуб.

– Хтозна, – каже Івась. – Я не чув, бо прокинувся.

Замислився характерник, а далі й каже:

– Ну, добре… іди та вмивайся! Як будемо снідати, то побалакаємо…

Вийшов Івась надвір та й бачить: пломеніє крайнебо, а над Дніпром сонце сходить, велике та червоне, мов яблуко. Птаство щебече у чагарях, воли ревуть на передмісті, а в січовому городищі бовкнув дзвін до утрені.

От умився він біля криниці та й вертає до хати. Сіли вони снідати, а Козуб і каже:

– Се ти бачив уві сні того воїна, що передав тобі Троянів Оберіг… Шкода тільки, що перебила тобі сон якась вража сила!

– А хто се міг перебити? – питає Івась.

Характерник понурився.

– Та мало кому під силу таке зробити… Навіть Триглав не може душу в тіло повернути за однісінький мент! Ото тільки…

– Хто ж?

– Та хоч як верти, а воно виходить, що се Нея руку доклала… Кепсько ж, якщо вона ворогує на нас!

– А яке ж то їй до нас діло? – питається Івась.

– Хтів би і я про теє знати! – каже характерник. – Ну, та Господь милостивий… Снідай та підемо коней сідлати!..

Як зайшов Івась до стайні, то гнідий ще здалеку загледів його і давай іржати, мов навіжений.

– Зараз, зараз!.. – каже йому малий козак, знімаючи із кілка збрую. – Ач, клятий який!

Та відчинив стійло, накинув жеребцеві гнуздечку й повів надвір. Заходило у стайню кількоро запорожців, то так і сахнулися під стіну, бо гнідий кинувсь на них, мов чортяка.

– Та не кінь, а змій якийсь! – каже один Івасеві. – Як се він тебе слухається, такого малого?

– А ми, – каже Івась, – росли з ним укупі… він як брат мені, а я йому!

Та й надворі осідлав гнідого, плигнув у кульбаку й виїхав із городища. Кінь басував і знай норовив учвал зірватися, та малий козак стримував його, аж поки за Січ не виїхав. Як переїхали місток через рів, то брикнув гнідий задніми ногами і так погнав у степ, що Івась насилу до річки його завернув. За могилою спустився він у долину і ще здаля уздрів увесь хлопчачий курінь, що лавою стояв, а перед нею – запорожця, грубого мов діжа, у червоному жупані та кудлатій шапці.

– Чолом, панове козаки! – каже малий козак, під'їхавши до них.

– Чолом, чолом! – усміхаючись, каже Барило. – Гарний коник у тебе, козаче!

– Ось розсідлаю та нехай пасеться… – каже Івась. – А то вівса йому не настарчиш!

Та й зняв із жеребця сідло і гнуздечку й ляснув його долонею по спині.

– Іди, – каже, – гуляй!

– А стриножити? – питає Барило.

Івась і рукою махнув.

– Таж він од мене далеко не йде! Як часом згубить з очей, то починає бігати і шукає у всіх усюдах. Се не кінь, а чоловік, тільки що не балакає!

Знов усміхнувся Барило, примруживши очі.

– Бачу, ти козацького коріня… вмієш із кіньми обходитися! А на шаблях битись та з пістолів стріляти?

– Та, – каже Івась, – учився…

– Ну, то ставай у лаву!

Став Івась у самому кінці, аж тут штурхає його хтось під бока.

– Здоров! – каже.

Зиркнув малий козак, коли ж то Ладько з Найдою.

– О, – зрадів Івась, – і ви тут! А той обіясник де?

– Ондо стоїть, – каже Найда, показуючи на Барабаша. – Лютий на тебе, що страх. Ти стережися, а то він може хоч яку капость учинити!

Івась тільки пирхнув.

– А що мені той бенцвал! Раз я його провчив і провчу вдруге… хай-но лишень посміє!

А Барило тим часом фортеля показував: як шаблю одним ударом витрутити з руки. Як скінчив, то й каже:

– Тепер по двоє розберіться і ставайте до герцю. А ти, – каже Йвасеві, – йди сюди! З ким будеш у парі?

Коли ж тут Барабаш біжить вистрибом.

– Зо мною, зо мною! – гукає здаля. – Я з ним хочу силою помірятися, гицелем таким!

– А, – каже Барило, усміхаючись, – то се вже справжній двобій буде! Не боїшся? – питає Івася.

А малий козак долоні за пояса застромив й живіт уперед випнув.

– Я?! – каже. – Та Боже збав!

– Ну, то держи осьо! – каже Барило, подаючи йому дерев'яну шаблю. – А свою давай-но мені… а то ще зарубаєш козака в гарячці!

Відстебнув Івась свою шабельку та й оддав запорожцеві.

– Ну, – підскакуючи, каже Барабаш, – зараз я провчу тебе, чортів сину! Ти в мене зараз циганської халяндри скакати будеш!

Глянув Івась та й бачить, що в нього ліва рука ганчіркою замотана.

– A-а, – каже, – гарну пам`ятку од мене маєш! Нічого… сьогодні ще не одну заробиш!

А Барило всміхнувся і в долоні ляснув.

– Ну, – каже, – з Богом!

Тут Барабаш і кинувся на Івася, немов той кіт на мишу. Застукотіли шаблі, закружляли обоє по полю, немов у справжнісінькому герці. Спочатку Івась випробовував, що то за рубака з цього драбуги, і тільки відбивався од ударів, що сипалися на нього, мов град. Аж бачить: махає Барабаш тою шаблею, неначе ціпом, аби тільки густіше та дужче вдарити. Підбадьорився тоді Йвась і перестав одступати. Став як укопаний та й обертає шаблюкою, одбиваючи натиск. Піниться Барабаш, плигає, мов тая мавпа, щоб дістати Йвася, та дарма: ніяк до нього й підступитися. Наче й не метушиться малий козак, та й сили в удар не вкладає, а допіру наскочить на нього Барабаш, то так і заробить – як не по лобі, то по ліктю.

– Та що се таке! – каже Барабаш. – А ось же ж я тобі зараз, собача кров!

Та й хотів було Йвася на хитрого фортеля зловити, що то волохи полюбляють у шабельному герці, – аж не зчувсь, як шабля й вилетіла йому з долоні.

– Га-га-га! – зареготалися усі кругом.

Зиркнув Івась, а хлопці покидали битися й зібралися круг них юрмою.

Став Барабаш – і стоїть, наче стовп, тільки очима кліпає.

– Бери шаблю, – каже йому Барило, – і гаття! Ти ж козак!

Вхопив той шаблю, що валялася в траві, та й знову до Івася. Та тільки наскочив, як знову заробив, сього разу межи очі, – аж іскри посипалися увіччю. Почав тепер Івась наступати. Махає шаблею Барабаш, та хоч як пнеться, щоб Івася поцілити, а все задкує під ударами.

– Щось невдатний рубака з тебе! – каже йому малий козак. – Се, певне, у вас в Переяславі так б'ються, еге?

Мовчить Барабаш і тільки сопе, зціпивши зуби. Аж ось загнав його Івась під кручу, що далі й одступати нікуди.

– Ну, – каже, – ти хтів мене заставить халяндри скакати? Так на ось тобі!

Та й рубонув його по ногах. Підстрибнув Барабаш і заволав не своїм голосом. А Йвась давай періщити його, як гамана. Та ще й пісеньку співає:

 
Ом, мамцю моя,
Люблять мене ляшки,
Дають мені горілочки
З зеленої пляшки.
 
 
Я горілочку не п'ю,
Тіки беру гроші.
Я поганих не люблю,
Тіки все хороші!
 

Знов зареготалися всі, а Барило ляснув у долоні, даючи на знак, що пора з тим ділом кінчати.

– Доста! – каже. І до Барабаша: – А тебе вже сто разів убили. Якби в достеменному герці, то давно порубаний був би!

А Йвась на шаблю сперся й піт із чола втирає, бо таки добряче вхоркався.

– Хто тебе вчив на шаблях битися? – питає Барило.

– Дід… хто ж іще!

– З якого віку?

– Ще мені й п'ять год не було. Щодня вправлялися, аж я всьому навчився, що він умів!

Усміхнувся Барило.

– Ану, – каже, – ставай!

Підняв Івась шаблю та й став перед запорожцем. А той крутонув шаблюкою, описавши в повітрі хитромудрий зиґзаґ.

– Отакий удар знаєш? – питає Івася.

– Сей знаю! Турки його полюбляють.

– А отакий?

– Се литовський виверт… його штихом роблять!

– А оцеє? – питає Барило, знов обернувши шаблюкою.

– Так за хрест зачіпляють, щоб шаблю вивернути з долоні.

Покрутив головою запорожець.

– Добру науку ти пройшов! Бачу, можна тебе вчити справжнього фехту…

– А що то воно таке? – питається Шостак-отаман, котрий на все теє дивився.

Знов усміхнувся Барило.

– А се, – каже, – така штука, що один боєць може з десятьма рубаками впоратися… навіть дужчими од нього! Сили тут і не треба, бо тільки вадить. Не всіх я навчаю цьому ділу, позаяк до нього хисту треба. І доброї руки, щоб гнучка була у зап'ясті. От у нього, – кивнув на Івася, – все це є!

– А з лука вмієш стріляти? – питається Івася Шостак.

Той тільки пирхнув.

– Ще й як!

– Ну, то тримай осьо! – каже отаман та й дає йому лука і сагайдак зі стрілами.

Взяв Івась його і зважив у руці. Лук був добрячий, із пряженого дерева, й тятива з кінської волосіні. І стріли бойові, з крицевими вістрями.

– У що стріляти? – питає Івась.

– Ондо, – каже Шостак, – у той пень… бачиш?

Глянув Івась, а на тому боці долини стоїть дуб, розчахнутий блискавкою.

– Не задалеко буде? – питає Барило.

Івась крутнув головою.

– Саме якраз, – каже.

Дістав із сагайдака пучок стріл, бренькнув тятивою, щоб перевірити, чи не охляла, та й намірився у теє дерево.

– Да він і лука не так держить! – каже Барабаш.

– А ти помовч, бевзю! – каже отаман. Й до Івася: – Давай!

Бренькнула тятива, цьворохнуло понад яром – і вбилася стріла у той пень при самому окоренкові.

– Добре поціляєш, – каже Барило.

– Один раз не щитається, – каже Барабаш. – Нехотя улучив… зразу видно!

– Нехотя? – питається Йвась.

І зробив такий порух рукою, що ніхто й не завважив, коли теє сталося. Наче й раз тьохнула тятива, аж дивляться братчики: п'ять стріл круг тої першої рівнісіньким колом стримлять.

– Гм!.. – першим каже Барабаш. Був у Йвася в руці пучок стріл – і вмент його не стало.

А хлопці стоять кругом і мовчать.

– Як же се так воно сталося?.. – нарешті питає хтось із юрми.

Усміхнувся Барило.

– П'ять стріл у повітрі! – каже. – Бачили таке?..

– Як се – п'ять? – питає Найда.

– Перша стріла ще не долетіла до цілі, а остання вже з тятиви зірвалася, – каже Барило. – Так тільки в давнину стріляли!

Та й поплескав Івася по плечу.

– Добре дід тебе козацького діла вчив… Ще ж, видно, й хисту Господь тобі вділив! Хочеш далі вправлятися?

– А певно! – каже Івась.

– Ну, то приходь завтра в сюю долину… будемо справжньому фехту вчитися! Гадав я, що вже нікому теє вміння буде передати, аж, слава Богу, бодай один козак знайшовся… – Та й глянув на отамана. – Певне, й на обід пора вже?

– Та давно, – каже той. – А далі вертаємося сюди?

Махнув Барило рукою.

– Та ні, гуляйте… на сьогодні доста! Ще встигнете навоюватися.

По обіді сиділи Івась, Ладько та Найда під куренем на присьбі й балакали.

– То ви самі на тім хуторі жили? – питається Найда.

– Таж певно, що самі! – каже Івась.

– І що у вас там було?

Зітхнув Івась.

– Хата добренна, повітки, льох… Коней цілий табун, воли, корови. Тільки ж роботи коло них було…

– То що, дід наймитів не держав?

– Хіба влітку, як жнива починалися, то наймав людей. В тім краю лише ми козаки були, а то всі села пану коронному маршалку належали. Хутір ще прадід одержав од самого короля Стефана Баторія… у нас і грамота була! Тепер пропало все…

– А ти теж у господі помагав? – питається Ладько.

– Та я худобу пас день при дні… Ото ще вдосвіта будять тебе, коня засідлаєш – і гайда у поле! Гарно там було… Звіра всякого водилося, риби в річці аж кишіло. Було, товар пасеться, а я з кімлею блукаю попід берегом. Часом як наб'ється тої риби, то й кімлю годі підняти!..

– А тут теж риби до дідька й більше, – каже Ладько. – У Дніпрі таких сомів та осетрів ловлять, що ух! Якось привезли на ярмарок сомидла у два чоловіка завдовж, – сам на возі лежить, а хвіст по землі волочиться…

– Зараз річки порозливалися, то риби у плавнях багацько, – каже Найда. – Руками ловити можна.

В Івася й очі загорілися.

– То чого ми сидимо оце?

Перезирнулися Найда з Ладьком.

– А й то правда! Принесемо риби кашоварам, а то самою кониною годують.

– А чим будемо ловити? – питається Івась.

– У нас невід є… малий, та якраз двоє потягнуть! А третій рибу колошкатиме, – каже Ладько.

– То я осьо збігаю! – каже Найда.

Та й схопився і помчав за курінь. Вибігає звідти, а на плечі невід висить, старий та подертий уже, але годящий.

– Гайда! – каже.

Як вийшли вони обидві брами і вийшли із січових воріт, то Йвась і питає:

– То ви тут усі місця знаєте, де риба ловиться?

– Найліпше зараз ловити на болотах, – каже Найда. – Повінь була, то в очереті риби аж кишить. І мілко там, не те, що коло Дніпра.

От попростували вони в поле, а як минули гостру могилу, то взяли о ліву руч і вийшли на болото. Тяглося воно понад річкою, що впадала у Дніпро. Було вже за полудень, пригріло сонце, і в очеретах вовтузилося та кахкотіло болотяне птаство.

– Одного не можу второпати, – озираючись через плече, каже Ладько, – чого це Барабаш за нами назирці чвалав?

– А я його й не завважив, – каже Йвась. – Може, й він рибалити вибрався?

– Та який дідько! Він ледачий, мов скотина, – тільки жере за трьох. А як треба в курені позамітати абощо, то й не заставиш, – каже Найда.

– То де ж він подівся? – питає Івась.

Спохмурнів Ладько.

– Та за могилою звернув до річки й мов під землю запався. Аби хоч якої капости не вкоїв!.. Ну, та дідько його бере…

В очеретах аж плющало, стільки риби туди повінь занесла. Закинули братчики невода один раз – і витягли його повного. Насилу на берег дотарганили, а як вивалили поміж купинами, то немов живе срібло розіллялося.

– їй-бо, стільки риби не бачив! – каже Івась. – Та здоровецька ж яка!

– Закинемо ще раз чи два, – каже Ладько, – та й, певне, годі буде, а то не донесемо…

Залізли знов у воду, коли чують – щось шубовснуло у плавнях.

– А се що за проява? – питає Івась.

Ладько прислухався.

– Певне, родичі твої жирують, – каже Найді.

– Які се? – не втямив Івась.

– Та які ж іще! Кабани, певна річ! – зареготався Ладько. – Тут їх до чортової мами – теж рибку полюбляють… Аби лиш сюди не прибігли, бо доведеться тоді у річку плигати!

– А що, люті? – питається Івась.

Ладько пирхнув.

– З'їдять тебе і спасибі не скажуть! Льохи вже поросят повиводили, то злі, як чорти…

– Ну, – каже Йвась, – закидаємо ще раз – та й латата звідціля!

От потягли вони з Ладьком невода попід очеретами, а Найда почав рибу наганяти. Знову в плавнях зашелепало щось, та за галасом і шубовсканням ніхто не почув того. Вилазять вони на берег, вивалили рибу, а Йвась випростався і втер чоло.

– Ху! – каже. – Оце…

Та й не встиг уже нічого сказати – свиснув аркан із плавнів і впав йому на шию.

– Татаре! – зойкнув Ладько.

Тут над очеретами й вигулькнула гостроверха шапка. Допіру загледіли її Ладько з Найдою, так і дременули до річки, покинувши все на світі. А нехристам і діла до них нема – вискочили з плавнів – і до Івася.

Вихопив Івась запоясника і перерізав аркан одним махом. Ще бусурмани не добігли до нього, а він зірвався на ноги та й за хлопцями. Та дзуськи: вискакують з плавнів ще двоє татар та й навперейми.

Бачить Івась, що поміж двох огнів потрапив. Не довго думаючи, завернув убік та в очерети, та й погнав навмання, шубовскаючи у воді.

– Держіть його, йолопи! – заволав хтось ізбоку.

– Алла! Алла! – зарепетували татари та й за Івасем.

«Ну, – думає малий козак, – тут мені й клямка! У плавнях, певне, цілий чамбул засів!»

Та, видно, не гурт тих бусурманів було, бо чує Івась, що іззаду женуться, а попереду й душі не видно. От біжить він, біжить, аж дух із нього випирає. Коли ж ураз пропало дно під ногами – гухнув малий козак з головою у воду і мало не захлинувся.

Замолотив він руками та ногами й насилу виплив на світ Божий. Схопився за купину, прислухався, – а татаре крізь плавні продираються, перегукуючись лютими голосами.

– Шукайте, шукайте! – каже хтось. – Він далеко не втече… далі озеро, а там глибоко!

Почув Івась той голос та й похолов: то був не хто, як сам Тіберіус. Вмент він і втямив, чому татаре за хлопцями не погналися, – їх-бо звіздар найняв, щоб узяти його у бран!

Посунувся він крізь плавні, хапаючись за кущі очерету, бо погоня вже зовсім близько була. Насилу десять кроків пройшов, аж скінчилися зарості, й розкинулося перед ним широке озеро. Бігли по ньому хвилі, а на тому боці були такі самі плавні, що тяглися хтозна й куди. І ніде й душі не видно.

– Ось його слід… очерет потолочений! – гукає Тіберіус. – Бігом, бігом за ним, чортові діти! Коло озера він!

«Отут мені й гаплик!.. – думає Івась. – В одежі не перепливеш, та й далеко дуже… Надінуть петлю на шию та й поведуть туди, відкіль ніхто не вертався!» І страшно зробилося Йвасеві, як ніколи в житті. Незчувся він, аж злетіли з його вуст давні-давні слова, що хтось інший за нього їх промовив:

– Батьку Дажбоже, славен Трояне! Матір Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати козакові!

Та й завмер, очікуючи, але дарма – тільки вітер зітхнув йому в одвіт, і брижі побігли озером.

І тоді зважився малий козак: скинув кожушину та й жбурнув її ув очерети. Як тому гицелеві до рук попасти, думає, то ліпше поплисти через озеро… Утопиться, то й утопиться!

Коли ж допіру він теє подумав, як завирувала перед ним вода. Дивиться Івась, а з глибини спливає щось зелене й кудлате, неначе пень, що поріс мохом. Ось виринула вугласта маківка, за нею лице з круглими риб'ячими очима та здоровецьким носярою, а тоді заколивалася на воді довга зелена борода.

– Господе, твоя воля! – пролебедів малий козак. – Спаси, сохрани і помилуй мене, грішного! Се ж, певне, водяник!

А позаду вже тріщать очерети і чутно, що татари ось-ось будуть тут.

– Ходи зо мною! – проклекотіло теє страховисько, й побігли од нього по воді дрібні хвилі.

– Куди? – питається Івась.

– Туди, де не бував ще ніхто зі смертних. Там не знайдуть тебе слуги Триглавові, проклят він був би!

– Ув озеро чи що? – питається Івась.

Аж кроків за два позаду крикнув татарин, а йому відгукнулися голоси з усіх боків. Водяник уже не балакав: ухопив малого козака за руку, смикнув до себе та й потяг просто у глибінь.

Перед очима в Івася завирувала каламутна вода. Засіпався він, щоб видертися, та дзуськи. Задзвеніло у нього у вухах, попливли увіччю багрові кола, й не стямився він, як опинився на дні. Кругом нуртує все, а сонце коливається високо вгорі блідим жовтим кружалом.

Хтів було Івась дихнути, а в рота й носа ринула вода. Відпустив його водяник та й каже:

– Пливи тепер сам.

– Куди? – питається Івась. Та й здивувався відразу: – А як же се я ще живий та ще й балакаю?!

– Ти носиш Дажбожий Оберіг – та ще й питаєш про сеє? – каже йому водяник. – Той, хто має його, ні в огні не горить, ні у воді не тоне, бо чуває над ним сила та міць Троянова!

– Господе, – каже Івась, – оцеє дива!

Та й поплив за водяником. Попустив його страх, бо Тіберіус із татарами лишилися десь далеко вгорі, а під водою легко було пливти, мов у казці. Стояла довкруги жовта сутінь, тільки риба шугала туди й сюди. Як призвичаїлися трохи очі, то побачив Івась, що на дні темніє каміння, а трохи далі до берега лежить на боці якийсь величезний човен, занесений мулом.

– А що то? – питається Івась.

– То князівська лодія, що потонула десять віків тому, – каже йому водяник. – Була тут колись велика ріка, і плавали нею кораблі та козацькі чайки.

Назустріч майнула рибина. Дивиться Івась, аж то щука, – та велика й стара-престара, черепашками вже обросла. Крутонулася вона довкруг Івася і мликнула вперед.

– Ось і моя хата, – каже Йвасеві водяник.

Була то печера, видовбана у скелі, а всередині все як і в людей: і столи, й ослони, й начиння, тільки печі не було і образів на покуті. Зате стояли попід стінами скрині, а в них повнісінько якогось залізяччя та камінців. Підплив Івась ближче та й угледів, що то давнє оружжя та самоцвіти.

– А се відкіля тут взялося? – питає водяника.

Той сів на ослоні та й каже:

– З такої давньої давнини, що смертному й уявити її несила… Плавало тут люду та й плавало, аж поки Дніпро в друге річисько пішов!

– То ти такий давній? – питається Івась.

Усміхнувся водяник.

– Я жив ще тоді, як і землі цієї не було, а стояло тут величезне море… Водилися в ньому такі потвори, що ти вмер би од жаху, аби лиш побачив їх. А потім те море висохло, стали річки та озера. Далі насунула грубелезна крига, й уся земля на тисячі віків замерзла під нею. Бродили по ній звірі з одним рогом на носі, й водилися величезні коти з добряче теля завбільш…

– Нехай Господь милує! – каже Івась. – Я двох таких котів уже бачив.

– Де ж се? – питає водяник.

– У замку поміж світами, де козак Мамай живе.

– A-а, – каже водяник, – се він тебе од напасти береже… За тої давнини, як ще крига була, звався він Батько Івор і владарював над цілим краєм. Уже тоді Господь дав йому таку силу, що міг він обертатися в звіра, птаха і рибу… Та покинув він сей світ!

– А ти теж служиш Троянові? – питається Івась.

Зітхнув водяник.

– Розділився світ надвоє, – каже Івасеві. – А я з Дажбогом лишився, бо застав ще ту пору, коли він по землі ходив…

Цієї миті засміялося щось, неначе у дзвоники задзвонило. Глянув Івась, а круг нього десь узявся цілий гурт дівчат із розпущеними кісьми. Регочуться та плигають, як навіжені.

– А се що за напасть?! – питає Івась.

Водяник ляснув у долоні.

– Киш, бісові діти! Се русалки, мої служниці… Почули живу душу та й припливли.

– А я чув, що вони біля річок та озер живуть! – каже Івась.

– То неправда, – каже водяник. – Випускаю я їх лише на Зелені Святки, щоб побігали в житі та показилися. Боронь Боже тоді в поле виходити, а то залоскочуть!

– Нічого, – каже Івась, – мене Оберіг хоронить від напасти!

– А мені не покажеш?.. – питає водяник.

Потяг Івась за поворозки та й дістав камінну ляльку. Як упало на неї світло, то сяйнула вона блідим відкидом, а потім побігли по ній од верху до низу барвисті блищики.

– Слава тобі, Трояне, – каже водяник, – що сподобивсь я ще раз уздріти образ пречистої Лади!

– То ти вже бачив його колись? – питає малий козак.

– Як ходив Батько Дажбог по землі, мов простий чоловік, – каже водяник, – то на грудях у нього висів сей Оберіг. Така силу мав Оберіг, що скрізь, де проходив Троян, земля вдягалася зеленою травою, на полях виростало жито, а дерева зацвітали рясним квіттям… Гарна пора тоді була, певне, вже й не буде такої!

Озирнувся Івась.

– А що там зверху коїться, не знаєш?

– Пішли вже тії урвителі, – каже водяник. – Посідали на коней та й гаття!

– То можна й мені на білий світ вертатися? – питає Івась.

Підвівся водяник, і борода його заколивалася у жовтій сутіні.

– Що ж, – каже, – ходи здоровий… А доправлю я тебе прямісінько до хати, аби якої пригоди по дорозі скоїлося!

Вклонився Івась йому в пояс.

– Нехай береже тебе Дажбог і Матір Божа, Пречиста Лада, – каже водяникові. – Щоб не ти, то пропав би ні за цапову душу!

Як махнув рукою водяник, то підхопив Івася потік, закрутив та завертів, мов скіпку, та й поніс у темряву. Майнули зграї рибин, зілля підводне, корчомахи, тоді жбурнуло його переверть, засмоктало у якусь темну нору та й потягло; аж ось посвітліло увіччю, а потім якась сила пхнула його вперед – і вилетів він головою сторч та й гепнув на землю.

Озирнувся Івась, а він біля криниці сидить. Видніє на кручі характерникова хата й січове передмістя внизу.

– Оцеє дива! – каже малий козак.

Та й підвівся. Тут побігла з нього вода ручаями, бо мокрий був як той хлющ. Зайшов Йвась у двір, зняв із себе всю одіж, повикручував і розвішав на тину. А сам в одній сорочці сів під хатою та й гріється на сонці.

Коли ж затупотіли копита десь коло брами. Глянув Івась із гори, а то ціла сотня козаків заїжджає в січове передмістя. Всі оружні, як до бою, з мушкетами та ратищами. Коні їхні болотом забрьохані й геть у милі, – видать, не один десяток верст промчали.

«Се, певне, Ладько з Найдою сказали, що мене татаре на аркан взяли, – подумав малий козак. – То кошовий і вирядив братчиків на розшуки!»

Хотів було він побігти вниз і сказати, що вдома вже, та хіба побіжиш голяка? Ще й зморився, мов пес.

А тут і вечоріти почало. Як одіж трохи протряхла, то познімав Івась її і давай вбиратися. Вже пояс обкручував довкола стану, коли чує голоси під кручею.

– Усе об'їздили, – каже Барило. – Одного татарина таки взяли у бран, бо в нього кінь підбився! Божиться і клянеться невіра, що не знайшли вони хлопця в комишах.

Тут поміж дерезою і вигулькнули дві чубаті голови та й попростували помалу під гору.

– А де ж він міг подітися? – питає характерник.

– Каже татарин, що втопився… Зняв кожушину та й поплив, а вода ж холодна! Та там і дорослий козак не переплив би. Озеро здоровецьке, й заворіть коло берега… зразу затягне!

Зав'язав Івась пояса й запоясника за нього застромив.

– То що ви з тим татарином учинили? – питає Козуб.

– Замкнули в льоху… нехай сидить! Завтра ще треба буде залізом припекти.

– Та він у мене й так усе розкаже! – буркнув характерник.

Заходять козаки у двір – та й роти пороззявляли, уздрівши Івася.

– Слава Богу! – каже Івась. Та й зиркнув на здорову пляшку горілки, що Барило її в руці тримав. – А се що, поминки по мені справляти будете? Так рано ще!

Першим отямився Барило.

– Ох ти й халамидник…

– А не казав я тобі, що він мов той вуж: ти його в мішок, а він дірою! – каже характерник. І до Івася: – Цілий?

– Угу.

– Давно тут?

– Ні.

– Як із болота вибрався?

Йвась махнув рукою.

– І не питай!

– А що?

– Дивні дива у цьому світі кояться… – каже Івась.

– Ну, то ходімо до хати, – каже характерник.

Як посідали вони за столом, то Івась і розказав, що то за дивовижа з ним сталася.

– В сорочці ти народився, – каже йому Барило. – Кого водяник у глибінь затягнув, той уже ніколи не бачив білого світу!

– Та се оберіг хоронить його від зла… – каже характерник.

– А чого ж від татар не оборонив? – питається Барило.

Козуб засміявся.

– Оберіг хоронить від пекельної та нечистої сили, та не від людей! Коли Батько Троян створив його, то й гадки не мав, що Триглав осквернить людину…

– Бачу, – каже Барило, – се діло темне, а їсти таки пора… Давай же вечеряти чи що!

– І правда, – каже Івась, – що тут балакати!

От по вечері пішов собі Барило в січове городище, а Йвась виліз на піч та й простягся на теплому черіні.

– Так сей оберіг з'явився у світі ще як і людини не було? – питається в характерника.

– Довго розповідати про сеє треба, – каже той, вкладаючись на лежанці. – Коїлося воно ще тоді, як світ був молодий… Якось відлучився Дажбог, а Триглава настановив замість себе наглядати за землею. Зрадів клятий, поскликав на небо всіх чортів та й зачав по-своєму всім світом орудувати. Приходить Дажбог і бачить: всеньку землю тьма вкрила, пропало все, що він сотворив. Він до Чорнобога, та ба – той уже в силу вбився та й не пускає його на небо! От спустився Дажбог на землю, взяв каміня і на горі Заруб коло Дніпра вчинив із нього образ Матери Божої. Вдихнула Пречиста Лада в нього всю свою міць. Звоював Троян з її поміччю нечисте військо, скинув Чорнобога на землю і знову засвітив сонце та зорі…

– То він і зорі погасив, сей нечестивець? – жахнувся Івась.

– А певно! – каже характерник. – Одне тільки недобре було: знищив клятий усе живе, – й дерева, і траву, і звірів із птахами, – тож лише вітер свистів у всіх усюдах та попіл курівся. От спустився Батько Дажбог із неба та й пішов по землі. Висів у нього на грудях образ Лади. Така сила була в цьому оберегові, що скрізь, де ступала нога Троянова, оновлювалася земля й воскресало все, що Триглав у нівеч звів. Як пройшов Дажбог по всенькій землі, то вернувся назад. На горі Заруб коло Дніпра виліпив він із глини чоловіка… Та як осквернив Триглав його творіння, то побачив Господь, що не буде добра від Нечистого. Став тоді він на тій горі і прорік три слова, од котрих змінився цілий світ.

Як прорік він Перве Слово, то розверзлося синє море і зазяяла у нім Безодня. Страшна та глибока вона була, бо постала тоді, коли брав Дажбог пісок із дна морського. Скинув туди Господь свого брата і навік запечатав її своїм закляттям. І досі сидить Чорнобог у тій Безодні, що зветься зараз пеклом, а його посіпаки та поплентачі лихо чинять по світові.

Як прорік він Друге Слово, то постав у небі Вирій Дажбожий. Поселив там Господь Ладу і всіх дітей її. Сидить Мати Лада на золотім престолі, а довкруг неї душі наших пращурів літають.

Як прорік він Третє Слово, то відокремилася земля од тих двох світів і зробився Білий Світ. Живемо ми в ньому до якогось часу, а по смерті переселяємося у Вирій, де немає горя та лиха…

А Івась ото слухав, слухав – та й запався у сон, як у вовчу яму.