Текст книги "Пекельний звіздар"

Автор книги: Александр Варго

Леонід Кононович
Пекельний звіздар

Розділ 1

За сивої давнини мешкав на хуторі неподалік од Любомира старий козак на прізвисько Галай. Із-замолоду пробував він на Січі й уславився як первий рубака та одчайдух, що, як у пісні ото співають, не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота; та як відчув під старість, що вже на силі не змагає і шаблі в руках не вдержить, то вернувся доживати віка на батьківщину. Стояв той хутір на березі річки Красниці, котру ще прозивають Красилівкою, а доокруж, скільки око засягне, лежало дике поле, що поросло височенними травами, гаями та перелісками, порізане руслами річок та потічків, котрі в ту Красницю впадали, – тож, не знаючи дороги, туди годі було й утрапити. Як проходили, бувало, тією стороною татаре, то шарпали Любомир та Жашків; може, й до Красилівки завертали б, та була в них недобра пам'ять про тую місцину: год із кількоро тому гетьман коронний Конецьпольський зо своїм вояцтвом зайняв татарський кіш під Охматовом і гнав невіру аж до річки, а там виполонив їх упень, що й одна душа не спаслася.

Було тому Галаєві вже год із вісімдесят. Тоді люди так довго не жили на світі: як дотягне, бувало, хтось до сорока років, то се вже й багацько вважалося, бо війни, та пошесті, та орда косили люд хрещений, немов траву. Січовики за те життя й не держалися – у них так велося: або чужу голову зняв, або своєю наклав, аби лиш у руки не дався та зостався козак козаком. Тим-то й дивно було всім, що Галай вік звікував у боях, за Перекоп ходив і в Чорне море, з Наливайком криваве жниво збирав і на Солониці порубаний був та постріляний, – ще й стільки ото год зумів прожить на білому світі. Казали на Січі, що ні меч його не бере, ні куля не йметься, бо з нечистим накладає і від смерти заклятий. Хтозна, чи правда тому була, позаяк мав старий семеро синів, котрі з батьком козакували, та всі вони полягли ще замолоду – хто в Криму, хто під Хотином, а найменший під Кумейками склав свою голову. От і лишився Галай на схилі віку з бабою та малим онуком, який ще до зросту не дійшов.

Звали того онука Івась. З самого малку знати було, що то козацьке насіння: у п'ять год уже в сідлі тримався, мов реп'ях, у сім год з пістоля поціляв, що куди тобі, а як почне було на скаку в коня попід черевом перелазити чи повисне у стремені, вдаючи убитого, то старий аж прицмокне од захвату. Не зазнав той сердешний Івась ні батька, ні матери: як заповідалася ота веремія біля Кумейок, то найменший Галай, Петро, привіз його у кожусі немовлям на хутір; сам же як поїхав другого дня, то й слід за ним захолов. Хто була мати Івасева, про те ні дід, ні баба не відали, – тут крилася якась таємниця, і згинула вона разом із Петром назавжди.

Під ту пору, що про неї ми оце річ ведемо, пішов Івасеві вже дев'ятий год. Чи кепсько, чи лепсько, все ж якось жилося їм на тому хуторі, поки настала зима, котрої і найстаріші люди не пам'ятали. Після Маланки почалася така хуртовина, що світа білого не було видно. Лютувало те нещастя сім днів і сім ночей, а як ущухло, то вдарив кріпенний мороз, од якого репало деревляччя і в повітрі плигали жалкі мигтючі скалки. Стара дерев'яна хата вночі рипіла і тріщала всіма шулами та сволоками, двері до ранку обростали білим пухнастим інеєм, і як їх нарешті вдавалося одчинити, на силу Божу відірвавши від одвірка, то з сіней бухала густа біла імла. Звірота польова немов подуріла і почала шукати рятунку на обійсті: налізла до хати сила-силенна мишви ріжного роду та виду, а затим стали переселятися у повітки та ожереди і ховрахи. Їй-бо, такого і світ не бачив! Як на лихо, розвелося ще й до гибелі вовків. Чутки ходили, що в Жашкові вовчі тічки посеред білого дня на ринку роздирають людей; під Любомиром їх стільки зібралося, що війт узброїв усіх чоловіків у рушниці та мушкети і вчинив на сіроманців достеменну облаву. Балакали, ніби не вовки це, а вовкулаки, якими поперекидалися ляхи да недоляшки, щоб весь православний люд під корінь зо світа звести. Ще балакали, ніби то мерці повставали з давніх могил, котрих на правому березі Красилівки була сила-силенна, і тепер бродять у вовчій подобі, щоб напитися живої крови. Не знати було, правда тому чи ні, бо люди такі, що збрешуть за трьох дурних; аж якоїсь днини прийшла вовча тічка і під хутір.

Дід саме надворі був та й кинувся притьма до хати, як загледів теє нещастя.

– Бери порох, кулі… все оружжя, котре є! – гукає до Йвася.

– А що там такого? – питає Івась.

– Вовки нас опали!

Скотився Івась із печі та за дідом. Як вибігли вони на ґанок, то на кошарі й стріхи не видно було – тільки сірі спини вовтузяться.

– Набивай мушкети! – каже Галай онукові.

А сам як бабахне із горлача[1]1
  Горлач – рушниця з широким дулом. Використовувалася для ураження цілей зблизька. — Прим. автора.


[Закрыть] цілою жменею куль – вовківня так і покотилася зі стріхи. Вавкання та скавуління таке знялося, що хоч вуха затикай.

– На осьо! – каже Івась та й тицяє дідові набитого мушкета.

Коли ж тут підскакує до ґанку здоровезний сіроманець.

Вже й пащу роззявив, а Йвась ухопив пістоля та й гукнув йому простісінько в горлянку.

– Діду, – кричить, – діду, я його забив!

А старий тільки зиркнув на нього.

– Заряджай, – каже, – оружжя… ще не кінець!

Усеньку ніч воювали вони з тою вовківнею, бо збіглася її тьма-тьменна, аж пополудні другого дня уступилися сіроманці з обійстя й, завиваючи, довгою ґерелицею погнали через річку на Дрижиполе, – а дід із онуком раптом утямили, що мороз пересівся й настала одволога.

Химерна погода бувала за тої старосвітчини! Під вечір повіяв вітер із Криму, і за кількоро день прийшла така теплінь, що всі річки перетворилися на справжнісінькі потоки. На Стрітення снігу й признаки вже не було; лягма лежали торішні трави у полях, а на Дрижиполі знову закрякали качки, що зимували в комиші.

Одної такої днини випустив Галай коней зі стайні й засідлав онукові гнідого жеребця. Дикий то був кінь, і сплоха ліпше було до нього не підходить, бо завиграшки міг чоловіка вбити, – лише Івася любив, і як той гнуздає його, то гнідий стоїть, мов укопаний, та тільки вухами пряде.

– А ну ж бо, прожени їх, сину, до Гойсихи й назад, – та так, щоб мило з них летіло! – каже старий.

Івасеві й стремено не треба було держати – вмент вихопився у сідло, як вивірка. Почув жеребець на собі вершника, заіржав і став диба, виваливши скажені баньки.

– Ох ти ж, вовча потраво! – гукнув Івась і свиснув у два пальці.

Хоркнув гнідий і рвонув із усіх копит, аж грязюка полетіла навсібіч, а за ним і табун посунув купою. Добрячий був кінь: не зуглядівся Івась, як промчав по оболоні, обігнув мочарища, що починалися в тому місці, де Красилівка розливалася озером, і вихопився в чисте поле. Пішов жеребець учвал, що й дух забивало. Трапилася їм одна річечка, що впадала у Красницю, – вмент перескочив її гнідий, трапилася друга та третя – і через них перехопився, аж на четвертій раптом спіткнувся з доброго дива і був би заорав храпами в землю, якби його Івась не підірвав вудилами.

– Ось я тобі, гаспиде! – насварився на нього малий козак.

Жеребець захропів і помчав іще хутчій. Верстов за кількоро було над тою-таки річкою старе село Гойсиха, котре належало панові маршалку Любомирському. Зараз між Красилівкою та Гойсихою тільки рілля чорніє, а за тої пори було там двоє озер, о ліву руч і о праву, і кругом такі трави росли, що комонник з головою сховається; от проїхав Івась поміж тими озерами, під самісінькою Гойсихою завернув та й помчав берегом. Біля хутора височіла гора, де, казали, стояло колись давнє городище; як із коней уже й мило почало падати, то Івась ходу збавив, перебрів непоспіхом декілька річечок і поволеньки виїхав на тую гору.

Хоркали й тупотіли коні, хвиськаючи себе хвостами, а він сидів у сідлі й роззирався наокруж. Гарна та місцина зараз, та ще краща була вона за тої давнини! У бурій кошмі дикого поля, мов стьожка, звивалася Красилівка з її крутими берегами, вербами та комишами; на правому березі, од Охматова, бовваніло кілька давніх могил, а ближче, над самісінькою річкою, видно було і менші гробки, круглі да невисокі, та так багацько їх, що годі й полічити. Трохи оддалі половіло очеретами Дрижиполе, – через те його так прозвали, що тремтить і вгинається там земля під ногами, як рядно, й не один чоловік потонув у тій багві. Глянув Івась о ліву руч – і версти за дві уздрів ще один пагорб, що лежав над річкою, неначе той ведмідь із бурою вовною, бо схили в нього були положисті, заріс він чагарями та всяким хабуззям, то й видавався темним та кострубатим. Кажуть, бозна за якої давнини стояли тут два городища, а на полях орали і сіяли, – тільки ніхто вже не пам'ятав, що то був за люд і як прозивався… Гай-гай, багацько ж води втекло відтоді! Немає сьогодні на берегах Красилівки і сліду од тих пагорбів, та й могил немає теж, геть розорали їх, річка запливла землею і вербами позаростала, – лише приказка й зосталася: жили тут люди до нас, житимуть і після нас.

Хоркнув жеребець і затупотів копитом; Івась вдарив його п'ятами та й побрався з пагорба в діл. Аж дивиться, в одному місці круча обвалилася: лежать поперек стежки костомахи, на них залізна кольчуга, поточена іржею, і череп оддалі.

Була то, либонь, якась давня могила, що їх подибується в тім краю чимало і досі. Злякався малий козак і хотів було об'їхати ті кістки стороною, а жеребець ані руш – тільки оком косує та хропе.

Зліз Івась додолу та й угледів, що валяється під копитами якийсь камінець. От узяв він його, коли ж гнідий диба став та як заірже – тоскно й моторошно, аж мороз по шкурі продер.

Був то не камінець, а химерна лялька з якогось чорного шкла, так прегарно виточена, що одразу було знати, – неабиякий мистець доклав і рук, і хисту до того творіння. Кшталтом вона скидалася на людську постать, що завмерла, піднявши обидві руки догори. І лице, й одіж, і візерунки на поясі, – геть чисто все на ній видно, така то робота була тонка.

Глянув Івась на ту кольчугу й на того черепа, виліз на коня та й перехрестився.

– Царство тобі небесне, хто б ти там був! – каже. – Уступися ж мені з дороги, бо я теж козак, хоч і малий ще!

І допіру він теє промовив, як жеребець рушив з місця, помалу обійшов ті костомахи, а тоді як рвоне з усіх копит, то тільки смуга за ним лягла.

Увечері дістав Івась тую ляльку з-за пазухи та й показує дідові.

– Осьдечки, – каже, – яке я диво запопав, дідуню!

Глянув на неї Галай та й гукає до жінки:

– Горпино!

– А що? – питається вона з пекарні.

– А ке лишень сюди огню!

Взяла баба Горпина свічника, котрого добув старий колись на Литві, позапалювала свічки та й несе до столу. Була вона висока й кощава, а що хустку зав'язувала ріжками догори, то трохи скидалася на чорта.

– А се що за божок? – питається Івася.

– Не чіпай, бабо, – каже їй онук, – то моє!..

Дід узяв тую ляльку й оглянув зусібіч.

– Гай-гай, – каже, пахкаючи люлькою, – та воно ж давнє, як світ… Ще й бозна з чого зроблене, бо се не шкло й не камінь! Де ж ти його вискіпав, сину?

– На городищі, – каже Івась.

Та й розказав усе, як було.

– Господе милосердний! – сплеснула баба руками. – Та нащо ж ти його до хати приніс? Чи ти не знаєш, що із могили нічого брати не можна, а то ще якого лиха накличеш?!

А дід знай люлькою пахкає та мовчить.

– Бо не пускав мене він, – каже Івась, насупившись, мов бичок.

– Хто?!

– Чоловік отой… що в кольчузі!

– Мрець?

– А не хто ж іще!

– Та чого ж це він тебе не пускав, га?

– Він… – Івась понурився, – …він хотів, щоб узяв я цього божка!

Дід підняв голову і гостро глянув на нього.

– Навіщо?

– А Господь його святий знає!..

У хаті зробилося тихо-тихо, тільки чутно було, як полум'я гуготить у печі.

– А далі що було? – поспитався Галай.

– А я і зліз додолу… Як сховав його за пазуху, то гнідий зразу і з місця рушив… а то було хоч огня йому приклади!

Баба вдарилася руками в поли.

– Тра вбиться, Їй-Богу! Та що ж ти оцеє накоїв, іродовий сину! Да чи ж ти дурний такий ізроду, чи в дурного зимував! Да чи ж ти причинуватий, чи таки пришелеповатий! Да щоб тобі ж добра не було, бестіянська дитино! Ану бігом сідлай коня та вези його туди, де взяв!

– Цить, жінко! – каже їй старий. І до Івася: – Де тії костомахи лежать?

– Там… під кручею!.. – буркнув Івась.

– Просто на стежці?

– Еге ж…

Галай довго мовчав.

– Треба буде поїхати завтра та поховати!.. – озвавсь він урешті. – Теж, видать, воїн був…

Баба знову хтіла було у заводи завести, але старий так зиркнув на неї, що їй і річ одібрало.

– А що ж воно тепер буде, діду? – поспитався Івась, коли баба вшилася до пекарні.

Галай погладив його по голові.

– Що Господь дасть, то те й буде… – одказав він. – Либонь, так треба було!

– Кому?

– Хто ж про те знає! Он завтра поїдемо та глянемо, хто то похований…

Другого дня засідлали вони коней і подалися на городище. Приїхали та й бачать, що лисиці та чокалки [2]2
  Чокалок – шакал. За давнини ці звірі водилися у всій степовій Україні. – Прим. автора.


[Закрыть] за ніч порозкидали ті костомахи по всьому схилу.

– Ого, – каже старий, озираючись доокруж, – се, певне, якийсь богатир був! Глянь, меч який довгелецький… тепер такими ніхто й не орудує!

– А он щит, діду, валяється… – озвався Івась. – Та здоровезний! Невже такі люде раніше були?

– Колись не ті люде були, що ниньки! – зітхнув Галай, злазячи із коня. – А дай-но мені заступа…

Викопали вони яму на самісінькій горі й поховали тії костомахи.

– Видать, у бою поліг, – каже старий. – Бач, як хоронили за старосвітчини – з конем, оружжям, ще й жінку клали в могилу, щоб і на тім світі була йому втіха!

– Живу?! – не повірив Івась.

– Хтозна… кажуть, жінки тоді самі себе вбивали, щоб і на тому світі з чоловіком не розлучатися!

– А що ж то за щит у нього такий? – питається Івась.

– То, сину, з білої криці… тепер і не знають, як її варити! А по тій криці золоті візерунки були… бачив?

– Еге.

– А колесо посередині?

– Таж певно, що бачив! – каже Івась. – Та й що?

– А те, – каже старий, – що у тому колесі такий божок викарбуваний, як отой, що ти найшов учора…

– А й правда, – каже Івась. – І що з того?

– Та от гадаю я, що було воно для того богатиря, як ладунка з Образом Божим, котору ото на шиї козаки носять! Либонь, недарма він його тобі передав, – тільки хтозна, що з того ще буде…

– То я зараз однесу йому, та квит!

Дід гірко засміявся.

– Е ні, сину… взяв, то носи! Бо недарма таке оддають і беруть недарма…

– То треба було, аби я цю ляльку взяв?

– Може, й треба… – Дід пахнув люлькою. – Не бійся, сину, – що судилося, того й конем не об'їдеш!..

От і забули за ту пригоду. Минув тиждень, минув і другий. Настала весна. Тут бути б теплу, та знову почалися морози, а за ними віхоли та хуртовини. Закидало хутір снігом і геть одрізало від білого світа – хіба конем перехопишся до найближчого села купити соли чи кременя до рушниці.

Якось увечері сиділи всі троє у світлиці. Старий ладнав кінську збрую, баба мотала куделю, а Йвась їй помагав. Дім у Галая був по-панськи збудований: на дубовому помості, о дві кімнати, й навіть шибки у вікнах були, хоча шкло тоді цінувалось як золото. У світлиці топилася кахляна груба. Надворі лютувала завірюха, Й вітрюган раз у раз гуркав віконницями.

От баба мотала куделю, мотала, та й раптом звела голову.

– Старий! – каже до діда.

– А що?

– Хтось до обійстя прямує. Пішаниця.

Галай кинув роботу і прислухався. Знав-бо, що в баби слух незгірше, ніж у собаки: було, вертається він із Січи, то жінка вже за річкою чує його коня, – ще й на поріг не встигне чоловік, як вона давай клясти його та на свою гірку долю нарікати.

– Нехай мене хрест святий поб'є, коли я щось чую! – каже врешті старий.

– А я кажу тобі, старий бевзю, що йде! – вперто повторила баба. – О… вже й під ворітьми!

Галай узяв пістоля і, насунувши шапку, вийшов надвір. Івась притьма схопився з лави.

– А без тебе там не освятиться, чортова тінь! – крикнула йому баба. – Ану сиди на місці, бо вб'ю!

– Як то, може, татаре! – каже онук та, ухопивши запоясника, й за дідом.

У сей же мент загуркало щось у ворота, як на ґвалт.

– Рятуйте, хто в Бога вірує! – залементував чоловічий голос.

– А хто ти такий, сучий сину? – питається Галай, звівши курок. Бо за тої лихої пори поночі було й не одчиняй: всякого люду степами вешталося.

– Пустіте хутчій, а то погибаю!

– А ти одвічай, чортова тінь, коли питають, бо зараз із пістоля спитаємо! – крикнув Івась. І до діда: – Може, мушкета принести?

– Цить! – каже йому старий. І до того заброди: – Скільки вас?

– Один я… Христом Єзусом клянуся! Пустіть, бо смерть моя!

– А чого б то?

– Вовки опали за річкою, що насилу втік! Та одчиняйте ж бо!

– Бреше він, – каже Івась, – вовків давно вже немає! Діду, я по мушкета!

Галай перепинив його.

– То ти лях? – питається у заброди. – Чи, може, недоляшок?

– Православний я… пана коронного маршалка Любомирського дворак! З дороги збився!

Дід із онуком і перезирнулися.

– То так би зразу й одвічав! – каже старий. – Ми панові маршалку не служимо, але на нього й не ворогуємо! Заходь, чоловіче!

Та й одкинув кутого засова і браму втворив навстежень.

– Мир вам, люде добрі! – каже гість, заходячи у ворота.

Був то чоловік височенний, і в довгій чорній киреї з каптуром.

А більше нічого й не розгледиш, бо темно хоч в око стрель.

– То ходи-но до хати, – каже йому дід.

Як зайшли всі троє до світлиці, то там уже свічки горіли й видно було як удень.

– Слава Богу! – каже прибулець. І перехрестився як годиться.

– Навіки! – каже Галай.

Коли ж тут і баба йому вклоняється.

– Сідайте, – каже, – паночку милостивий, нехай з вами все добро сідає!

Зняв гість кирею, і жахнувся Івась, бо такого лиця ще не бачив. Гостре воно було, мов сокира, темне до чорноти, й очі горіли, як жарини. Вмостився той чоловік на лаві да й каже:

– Щоб оце не ви, то пропав би!

– А то чого б? – питається дід.

– Зайняла мене коло могил вовча ватага та гнала аж до річки. Кінь був зморений, то впав, а я в комишах насилу сховався! Десь уже, либонь, на кавалки його роздерли…

– То ти сам-один у дорозі? – питається дід.

Гість махнув рукою.

– Дав мені пан маршалок охорону… та всі перепилися у Винограді! А мені пильно було до Любомира.

Почув Івась, що гість конем їхав, та й здивувався. Були на ньому високі чорні чоботи, що то ляхи носять, а халяви на литках і трохи не зачовгалися. Як се могло бути? – думає Івась. І шпор немає!

– Дарма, – каже старий, – завтра засідлаю тобі коня, та й поїдеш здоров! Ще й онука пошлю з тобою, бо звідси так просто не виберешся… А зараз сідай за стіл та повечеряємо, чим Бог послав!

– Просимо, паночку, до столу! – вклоняється йому баба.

Улеслива була вона, мов лисиця: своїх, бувало, кляне на всі заставки день проз день, а як чужі в хаті, то хоч до рани її прикладай.

Випили вони за вечерею по чарці, то Галай і питає:

– Чи тяжка ж твоя служба у пана маршалка коронного, чи й не дуже?

Гість усміхнувся.

– Не знаю, що тобі й казати, мосьпане!.. Така в мене служба, що мало хто й чув про неї, але принци да королі за неї грубі гроші платять…

– Ти ба! Та й що ж то за диво?

– А не вгадаєш?

Дід посміхнувся й поволі закусив кінчик вуса.

– То ти що… може, катом у ляхів служиш? Люд хрещений зо шкури обдираєш та на палі садовиш?

– Отеє ти одколов, мосьпане! – зареготався гість. – Да ні… ще не зовсім зійшов я на пси, аби майстором зробитися!

– То хто ж ти є, коли так?

– Звіздар я, – каже гість.

Дід із онуком і рота роззявили.

– А що ж се воно за лихо, той звіздар? – не втерпів Івась, хоч і знав, що до розмови не можна встрявати. – Може, се той, хто зорі краде із неба та під лавою в глеках держить?

Звіздар крутнув головою.

– Ох і козак у тебе росте, мосьпане! – І до Івася: – Се ти мене хтів із пістоля спитати, еге?

– Так я ж думав, що то драбута… – каже Івась та й засоромився.

– А то був я! – знову зареготався гість. – Звіздар, хлопче, се той, хто по зорях долю читає.

– Ба! – каже дід. – А нащо воно?

– Себто як – «нащо»?

– Нащо козакові знати свою долю? Козацька доля у Бога на колінах. То ляхам та недоляшкам кортить у будучину зазирнути, – бо чують, собачі душі, що не з медом їм доведеться!

– То я ж таки й кажу, – мовить звіздар, – що пани да магнати полюбляють сеє діло! Тим-то й гукають мене завжди. А пан маршалок коронний держить мене при собі, щоб завжди ворожбита мати напохваті.

– А як же зовуть тебе? – питається дід.

– Хрестили Олельком, але вчений люд та мостиве панство прозивають мене Тіберіусом.

Здригнувся Івась, бо якесь то нелюдське було наймення. Та й дідові теє назвисько не до шмиги прийшлося.

– Що ж, – каже він, зітхнувши, – Тіберіус, то й Тіберіус… Добре, хоч не Магомет!

– Та кажу ж бо, хрещений я! – усміхнувся звіздар. – І в християнських монастирях та колегіумах сюю премудрість вивчав, тож немає в ній нічого, що було б невгодне Богові.

– Ба, – каже дід, – то ти письменний чоловік! А що ж там пишеться у святих книгах про рай та пекло?

– О, пишеться там багацько всього! – засміявся Тіберіус. – Хочеш послухати?

– А коли твоя ласка!

– Є три світи, мосьпане, – почав звіздар, – Господній Ир, де панує Бог Предвічний і Матер Божа сидить на золотім престолі, Білий Світ, у котрому оцеє ми живемо, і Пекло, що ним заправляє Чорнобог, котрого іще зовуть Триглавом, усім навам господь, владар землі та неба. Тече туди чорна ріка, котрою пливуть на той світ грішні душі…

– То ким же він заправляє, той Чорнобог? – питається дід.

– Багацько у нього слуг на тім світі, та й на цьому світі їх немало! Диви і нави йому служать, відьми і літавиці, змії та перелесники… Давно вже був би він владарем над усіма трьома світами, та знаходяться такі, що стають йому на заваді!

– А що ж то за сміливці? – питається Івась.

Зиркнув на нього звіздар, і лице його ще дужче потемніло.

– Та ті, що пхають всюди свого носа! А тоді й самі не можуть втямити, відкіля на них теє лихо окошилося…

Дід похитав головою та й підвівся з-за столу.

– Ох, чоловіче добрий, – каже він звіздареві, – бачу я, що не варто книжками собі мізки забивати! Сама печаль од них та скорбота. Оно у Жашкові їден Біблію прочитав – та й ума рішився! Козакові головне що? Кінь та шабля, та люлька на додачу! А про пекло нехай ляхи читають… Їм там і місце!

На тому й балачка скінчилася. Повечеряли вони та й уклалися спати.

І приснився Івасеві дивний сон…

Лежить він на дні озера. Вода стоїть над ним, неначе шкло. Видно крізь неї небо, листя, що плаває на воді, й гілля молодої яблуні. Він лежить і не ворушиться. Чи живий, чи мертвий, – того він не знає. Аж раптом крізь товщу води поволі починає просягати до нього далека-далека пісня:

 
Ой рано-рано сонечко грало
Батьку Дажбоже, славен Трояне!
В зеленім Ирі да на білім камені
Батьку Дажбоже, славен Трояне!
Там Матер Божа, пречиста Лада
Батьку Дажбоже, славен Трояне!
У сурму грала, військо скликала
Батьку Дажбоже, славен Трояне!
Військо скликала та й загадала
Батьку Дажбоже, славен Трояне!
«Гей, богатирі да поляниці»
Батьку Дажбоже, славен Трояне!
«Сідлайте коні да воронії»
Батьку Дажбоже, славен Трояне!
«Мечі остріте, луки пряжіте»
Батьку Дажбоже, славен Трояне!
«Ідуть з-за моря три вражі сили»
Батьку Дажбоже, славен Трояне!
«Що перва сила – пекельні диви»
Батьку Дажбоже, славен Трояне!
«Що друга сила – білії діви»
Батьку Дажбоже, славен Трояне!
«Що третя сила – чорнії нави»
Батьку Дажбоже, славен Трояне!
Ой рано-рано військо виїжджало
Батьку Дажбоже, славен Трояне!
Військо виїжджало, Бога благало
Батьку Дажбоже, славен Трояне!
Благослови, Боже, крови розлити,
Батьку Дажбоже, славен Трояне!
Крови розлити, врага побити
Батьку Дажбоже, славен Трояне!
Полону зайняти, до Иру вертати
Батьку Дажбоже, славен Трояне!
На славу Ладі, Пречистій Панні…
 

Пісня лунала дедалі голосніше, аж як вона зазвучала на повну силу, то узуздрів Івась, що над водою манячить якась постать. Придивився він і побачив, що на березі стоїть лялька, яку знайшов він під кручею.

«Хто ти?» – питається в неї Івась.

А лялька й каже:

«Той, хто поведе тебе в дорогу».

«Відкіля ти взялася?» – питається в неї Івась.

А лялька й каже:

«Звідтіля, де стоїть чорна вода».

«Що тобі треба?» – питається в неї Івась.

А лялька й каже:

«Взяти твою душу».

«Куди ж ти мене поведеш?» – питається в неї Івась.

А лялька й каже:

«А ти прокинься, то й побачиш…»

Кинувся Івась зі сну, а крізь віконниці червона заграва світить.

– Діду! – крикнув він. – Діду, пожога!

Старий недарма був козаком: притьма схопився з лежанки, шаблю під пахву та й надвір. А Йвась за ним із двома пістолями.

Обійстя палало. Горіли повітки, горіла стайня, горіла комора і збіжжя в ожередах.

– Коней виводь! – крикнув Галай онукові. – Пропадемо без коней!

На стайні уже й крокви зайнялися. Смикнув Івась засува та й відскочив убік – бухнуло звідти полум'я, а з нього вискочив один-однісінький кінь і зачав качатися по землі. Був то гнідий жеребець, а решта, видно, подушилися димом у стайні.

«Це, либонь, татаре огня вкинули! – подумав Івась. – Зараз на частокіл полізуть! Дождалися ми чамбула, щоб йому й дорога запалася!»

Коли ж озирнувся та й бачить: стоїть посеред обійстя звіздар. Вітер на ньому одіж шарпає та чуприну розвіває, а він звів руки до неба й каже:

– Посестри-літавиці, пекельні дівиці! В чистому полі огонь горить, на той огонь вам трьом летіть! Паном нашим Триглавом вас заклинаю – прибувайте до мене!

Тут і дід підбіг.

– Та що ж ти, – каже, – лядський поплентачу, коїш оцеє?!

Та й замахнувся шаблею. Тільки ж звіздар теж був не в тім'я битий – хитнувся убік, що тільки штихом дряпнуло його по лобі, і теж шаблюку вихопив.

Івась і подих затамував, як почали вони рубатися посеред тої пожежі.

Страшний вид був у звіздаря: половина лиця залита кривлею, очі вилізли сливе на лоба, а розпатлана чуприна падала на чоло. Та на вустах знай грала пекельна посмішка – так хвацько увихався він із шаблею, плигав, одступав та перекидав з руки в руку, що зразу видать було неабиякого мистця. Дивиться Івась і сам себе не тямить: вперше на віку довелося йому бачити справжній герць. Рубалися вони, рубалися, – вже й захекалися неабияк, вже й кров цебеніла з обох, а жоден верха не може взяти. Кружляють по двору та чобітьми землю риють та й годі.

– Я тобі покажу, як огня підкладати! – каже Галай звіздареві. – Ще тобі круки очі виклюють!

– Діду, – отямившись, заволав Івась, – діду, я зараз!

Та вхопив пістоля і націлився у звіздаря. Цокнув курок по кременю – і не підпалив затравку. Вхопив Івась другого пістоля й уже було підняв його обіруч, наміривши у заброду, – та й закляк од подиву.

Із темного неба, де телесувався лютий вітрюган, з хмари густого диму, осяяної з-під споду криваво-червоною загравою, долинув повільний жалобний спів, од котрого чуприна ставала дибом і кров у жилах холола. Він усе зближався, перекриваючи тріск та гогот вогню, аж із вировиська диму та мороку виринули три діви простоволосі.

Були вони зо два людські зрости завбільшки. Лиця їхні були мов зі срібла куті, коси їхні були мов біль біла, очі їхні горіли, неначе полум'я.

Глянув на них старий Галай та й опустив шаблю.

– О Господе, – видихнув він, – спаси і помилуй нас, грішних!

І того ж таки менту замахнувся звіздар та й рубонув його скільки було сили. Заточився старий і впав на коліна; ще надався було встати, хоч був розтятий аж до пояса, та тільки хитнувся і повалився набік.

– Щоб ти був проклят навік-віки! – заволала баба од хати. – Я кажу тобі, щоб ти був проклят! Щоб ти туди не дійшов, бісівський полигачу, й назад не вернувся! Я кажу тобі, щоб ти назад не вернувся! Щоб твоє насіння перевелося, а душа твоя вічно горіла у пеклі! Я тобі кажу, щоб душа твоя горіла у пеклі! Щоб ти…

Махнув рукою звіздар – і завалилася хата зі страшенним гуркотом, бризнувши у небо іскрами й жаруками, та й поховала бабу.

А Йвась і не завважив того.

– Діду, – каже, уклякнувши навколішки біля старого, – діду… ти чого?! Вставай, ну ж бо!

Заіржав гнідий і вдарив копитом у землю. Озирнувся малий козак та й бачить: стоїть звіздар посеред обійстя, звівши руки догори, і з шаблі гаряча кров капле. А літавиці так і кружляють, так і кружляють над ним, як навісні.

– Ну, гицлю, – каже Івась, – вже ж моя куля тебе не мине!

Та й звівся на ноги. Потяг за курок, а порох засичав на полиці, бухнув дулом, – та й переломився пістоль при самому держакові.

– На кого ти руку підняв, потерча?! – каже йому Тіберіус. – Іди сюди! Тебе гукає мій пан, владар землі та неба!

Та й показав на Івася.

– Беріть його, сестри!

Немов блискавиці, шугонули з неба пекельні діви. Побачив малий козак, як простягають вони до нього свої руки, повалився додолу, і скував його такий жах, що не зміг він і поворухнутися, – аж остатнього менту, коли торкнулися до нього почвари кінчиками пальців, злетіли з його вуст давні-давні слова, котрих він гаразд і не тямив, бо виголосив їх за нього хтось інший:

– Батьку Дажбоже, славен Трояне, спаси мене, козака! Матінко Ладо, не дай погибати!

Не встиг він теє промовити, як задвигтіла земля, і все доокруж завертілося, мов дзиґа: як обпечені, сахнулися од нього діви й, затуливши обличчя, шугонули у небо; майнула височенна постать звіздаря, котрий схопився за голову; диба зірвався гнідий і заіржав, стрясаючи обсмаленою гривою; глянув Івась – яріє, мов жар, та лялька, що він узяв од мертвого богатиря, і навіть крізь сорочку видно, як світиться вона страшним багрово-чорним сяєвом.

– Троянів оберіг! Троянів оберіг! – завищали літавиці, показуючи на неї пальцями.

– Де ж ти його доскочив, клятий недолітку!.. – простогнав Тіберіус.

Аж тут знову заіржав жеребець, неначе у сурму заграв. Івась не чекав, поки нечисть оговтається та вхопить його: допався коня, скочив на нього охляп і буцнув п'ятами. Гнідий став дибки, одним скоком переплигнув палаючу браму та й кинувся у поля, не розбираючи дороги.